Тема 20. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVIII СТ. КУЛЬТУРА

1 УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVIII СТ. КУЛЬТУРА

1. Відновлення гетьманства 1750 р. Гетьман Кирило Розумовський

Після смер­ті гетьмана Д. Апостола в 1734 р. вибори нового гетьмана України було заборонено, а вся влада в Гетьманщині була передана «Правлінню гетьманського уряду», який усіляко обмежував права козаків. Серед населення Гетьманщини зріло невдоволення. Загроза війни проти Пруссії та йомовірною необхідністю використати у разі такої війни військовий потенціал Гетьманщини вимагала розширення прав українського козацтва. Більше того, потреба відновлення економічно-стратегічного потенціалу України та використання його у майбутніх війнах з Туреччиною, всі ці причини сприяли тому, що офіційний Петербург переглянув свою політику стосовно України.

Кирило Розумовський

Мал. 1.

Гетьман К. Розумовський

Сподівання на покращення становища бу­ли пов'язані зі сходженням на імператорський престол доньки Петра І Єлизавети Петрівни. Такі сподівання базувалися на тому, що серед оточення імператриці було чимало українців, а Олексій Розумовський був її фаворитом. Згідно з розпорядженням Єлизавети, у березні 1750 р. в Глухові розширена старшинська рада обрала гетьманом Кирила Розумовського (1728— 1803рр.). Ставши гетьманом, К. Розумовський домігся підпорядкування собі Запорожжя, а згодом Києва. Отримав право самостійно призначати полковників та роздавати землі. Відновив традицію скликання старшинських рад (з'їздів), які набирали значення станово-представницького органу. Почалося відновлення Батурина, який знову став гетьманською резиденцією.

Впродовж 1760—1763 рр. провадилась судова реформа, що започат­кувала розмежування влади за ознакою владних повноважень: на ви­конавчу й судову. Вищою судовою інстанцією став Генеральний суд, у складі якого, окрім двох генеральних суддів, перебували виборні особи (по одній від полку). У свою чергу, полки (їх налічувалося десять) поділялися на два судові повіти, у яких створювалися зем­ський (для розгляду цивільних справ) і підкоморський (для розгляду межових справ) суди; у кожному полку створювався також гродський (для розгляду кримінальних справ) суд, на чолі якого стояв пол­ковник. Судді обиралися старшиною.

К. Розумовський здійснив реформи в армії та освіті. Так, усі козаки відтепер мали однакове озброєння (рушниця, шабля, спис) та уніформу — синій мундир із червоним коміром, білі штани й різ­нокольорові шапки. Упорядковувалася і вдосконалювалася артилерія. В усіх полках відкривалися школи для навчання козацьких дітей. Гетьман також мав намір відкрити університети в Києві та Батурині. Такі дії гетьмана суперечили планам імперського уряду, який не прагнув посилення української автономії, так вже в 1754 р. з'явилася низка указів, що обмежували повноваження гетьманського уряду, зокрема Розумовський втратив право призначати полковників, натомість міг лише пропонувати кандидатів. Про зовнішні зносини з іноземними державами навіть не могло бути і мови. 

Незважаючи на це, гетьман робить спробу запровадити спадкове гетьманство, в 1763 р. на Старшинській раді було схвалено 23 пункти, які лягли в основу чолобитної з проханням закріпити гетьманство за родом Розумовських. Такі дії гетьмана не могли не обурити нову імператрицю Катерину ІІ, яка змусила Розумовського зректися булави, що відбулось в жовтні 1764 р. Імператорським маніфестом від 10 листопада та указом Сенату від 17 листопада 1764 р. Кирила Розумовського позбавили гетьманства. Натомість для управління Гетьманщиною було створено Малоросійську колегію на чолі з президентом і генерал-губернатором графом Петром Рум'янцевим.

2. Ліквідація решток автономоного устрою Гетьманщини

Ліквідація козацького устрою на Слобожанщинці. В другій половині XVIII ст. Російська імперія взяла курс на уніфікацію та остаточне поглинання українських земель. Першими нову політику на собі відчули жителі Слобожанщини. Хоча більшість населення Слобідської України були українцями й в краї панувала полково-сотенна система управління, проте ключові посади, як правило, займали росіяни, яких призначав уряд.  Одночасно з ліквідацією Гетьманщини російський уряд почав реформувати й Слобідську Україну. У 1765 р. царський уряд скасував полково-сотенний устрій Слобожанщини. На землях краю було створено  Слобідсько-Українську губернію. Козацькі полки реорганізувалися у регулярну армію: більшість заможних козаків наказним порядком перевели в гусари, а решту – в селянський стан. Старшина одержала офіцерські чини і статус дворянства. Одночасно уряд розпочав наступ на культуру, мову й національні традиції українців. 

Ліквідація гетьманщини. У 1761 р. померла імператриця Єлизавета Петрівна. На престол зійшов Петро III. Пробувши імпе­ратором лише декілька місяців, він устиг роздратувати всіх своєю політикою. Проти нього склалася змова, у результаті якої його бу­ло усунуто від влади і вбито. Імператрицею була проголошена його дружина Катерина II. К. Розумовський прийняв найактивнішу участь у заколоті, та це не вплинуло на прагнення нової імператриці лікві­дувати автономію Гетьманщини. 10 листопада 1764 p . вийшов царський указ про ліквідацію гетьманської влади в Україні. У наступні роки К. Розумовський жив у російській столиці або за кордоном. Для управління землями колишньої Гетьман­щини була створена Друга Малоросійська колегія, яку очолив П. Рум'янцев. Колегія складалася з чо­тирьох російських чиновників і чотирьох генераль­них старшин. Основне завдання колегії полягало в ліквідації українських державних інституцій та утворенні натомість російських. Впродовж 1766—1768 pp. колегія підпорядкувала собі всі центральні установи Гетьманщини.

Першим кроком нового генерал-губернатора бу­ло проведення в 1765—1767 pp. загальної ревізії зе­мельної власності (Генеральний, або Рум'янцевський опис). Були переглянуті та впорядковані податки. Замінено натуральні повинності грошовим податком. Щоб податки надходили регулярно, П. Рум'янцев намагався припинити селянські переходи. Він також налагодив регулярний поштовий зв'язок. Щоб збільшити кількісний склад козацького війська, він заборонив козакам ставати селянами чи міщанами. Він ліквідував виборність нижчої козацької старшини. Козаків позбавили традиційного суду. У той же час «для охорони на­родних прав» було запроваджено посади присяжних адвокатів при Колегії та Генеральному суді.

В 1781 р.  на землях Лівобережної Гетьманщини було утворено Малоросійське генерал-губернаторство, що складалося з трьох намісництв, згодом губерній - Київської, Чернігівської та Новогород-Сіверської. Кожна губернія поділялась на повіти. Глухів втратив статус столиці. Вже в 1783 р. указом Катерини ІІ на Лівобережжі та Слобожанщині запроваджувалось кріпацтво. Цього ж року було ліквідоване козацьке військо, десять козацьких і три компанійських полки перетворили на десять регулярних кінних карабінерських полків російської армії. Також на українське населення поширювалась система рекрутських наборів до російської армії. Політика уніфікації та денаціоналізації завершилась "Грамотою про вільність дворянства", яка зрівнювала українську козацьку старшину з російським дворянством. Таким чином, український народ на тривалий час втратив свою еліту, яка розченилась в загальноімперській і відстоювала виключно свої інтереси, які не могли суперечити інтересам імперії.

3. Ліквідація Запорізької Січі

Причини знищення Січі. Економічний комплекс причин полягав у неможливості існування фермерського господарства в рамках феодально-кріпосницької системи Російської імперії. Більше того, важливу роль відігравала і політична складова: існування республіканського демократичного устрою Запорізької Січі не могло співіснувати з монархічною системою управління в імперії. Соціальний блок причин полягав у тому, що в більшості випадків Січ  була колискою національно-визвольних рухів. Крім того, після ліквідації турецько-татарської загрози Січ втратила своє воєнно-стратегічне значення, натомість імперія прагнула поглинути козацькі землі.

Питання остаточного знищення Січі для імперського уряду було лише справою часу. По завершенні російсько-турецької війни під час повернення російських військ додому генерал Петро Текелія несподівано отримав наказ зайняти Січ і розігнати запорозьке козацтво. Наприкінці травня 1775 р. регулярні війська вступили на Запорожжя і рушили на Січ. 4 червня російські війська непомітно зняли вартових і оточи­ли січову фортецю. Зваживши на нерівність сил, на той час на Січі було до 3 тисяч козаків, які не могли протисятояти царській армії, запорожці вирішили скласти зброю. Вищу січову старшину заарештували й віддали до суду. За наказом Текелія з Січі було вивезено боєприпаси, арителерію, скарб, клейноди і прапори. Всі будівлі на Січі були знищені та розграбовані.  Землі Запорожжя увійшли до складу Новоросійської та Азовської губерній. Запроваджувалися російські порядки й органи влади. Розпочалася роздача земель царським вельможам. Найгірша участь дісталась кошовому отаману Петру Калнишевському, якого було засуджено до ув'язнення в Соловецькому монастирі, де провів 25 років.


Мал. 2. Остання рада на Січі. В.Ковальов.  Олія. ХІХ ст.

Доля козаків після ліквідації Січі. Значна частина козаків-запорожців (близько 5 тис.) після ліквідації Січі подалася до турецьких володінь. Вони просили ту­рецького султана прийняти їх під свою протекцію і надати землі для будівництва Січі. Султан задовольнив це прохання, унаслідок чого виникла Задунайська Січ. Чимало козаків переселилося також до австрійських володінь. Для їхнього розселення було призначено землі в провінціях Банат і Бачка, біля річки Тиси. Близько 8 тис. козаків-запорожців, які опинились тут, заснували Банатську СічТака ситуація стурбувала російський уряд. У 1788 р. імперський уряд дозволив колишнім козакам - запорожцям створити Військо вірних козаків, перейменоване згодом на Чорноморське козацьке військо.

Мал. 3. Доля козаків після ліквідації Запорізької Січі

4. Гайдамацький та опришківський рухи

Посилення соціально-релігійного гніту на Правобережжі зі сторони Варшави було зумовлене послабленням національного руху, так сейм 1717 р. ухвалив закрити всі православні церкви. Засилля польської шляхти викликало стихійний опір, борцями проти польських порядків називали гайдамаками. Вони виступали проти зубожіння одних та необмеженого збагачення іншиз, принизливої панщини та обтяжливих повинностей. Перший великий гайдамацький виступ 1734 р. на чолі з козаком Верланом охопив територію Брацлавщини та частини Волині. Але це повстання зазнала поразки, через неорганізованість та переважаючі сили каральних загонів. Проте вже в 1750 р. вибухуло нове повстання на чолі з Сухим, Письменним та Ляхом, географія повстання була набагато більша, включаючи і Поділля, але незважаючи на це виступ зазнав поразки.

Коліївщина. Причинами третього наймасовішого виступу гайдамаків стало засилля польської шляхти, яка виступила проти короля і в 1768 р. утворила Барську конфедерацію, суть якої полягала у протидії будь-яким поступкам некатоликам. Зібравши 10-тисячне військо конфедерати розпочали свій похід на Правобережжя, займаючись грабунками та переслідуваннями українського населення. Очолив повстання Максим Залізняк, який в травні 1768 р. почав звільняти від поляків Жаботин, Черкаси, Корсунь. В червні гайдамаки підішли до Умані - однієї з найпотужніших фортець на Правобережжі. Перехід Івана Гонти, який охороняв фортецю на сторону повсталих забезпечив успішний штурм Умані. Це викликало неабияке занепокоєння Варшави і вона звернулась по допомогу до Росії, російські каральні війська 27 червня оточили гайдамацьке військо та розбили його, Івана Гонту закатували, а Залізняка відправили в Сибір. Такі дії Росії пояснюються страхом перед поширенням гайдамаччини на Лівобережжя, саме тому вони і придушили Коліївщину.

Мал. 4. Олег Шупляк "Коліївщина", 2011 р.

Опришки. Опришками називали селян, які бралися за зброю, щоб позбутися панського гніту, вони застосовували тактику партизанської війни в Галичині, Буковині та Закарпатті. Перші свідчення про опришків датуються XVI ст. На початку 30-х рр. XVIII ст. рух опришків у Прикарпатті набув значного поширення, що змусило місцевих польських шляхтичів звернутись по допомогу до київського воєводи. Найбільшого апогею опришківський рух досягнув за Олекси Довбуша, його походи тривали протягом 1738-1745 рр.  Партизанська тактика забезпечила успішні дії Довбуша, але протистояти численним каральним загонам та поліції, селяни не могли. Саме тому, головну загрозу поляки вбачали саме в постатті Довбуша, який володів хорошими організаторськими здібностями, тому хто вб'є чи спіймає лідера опришків було обіцяно звільнення від усіх повинностей. Смерть Олекси Довбуша значно послабила опришків, але вони продовжували діяти.

5. Поділи Речі Посполитої та діяльність автономістів.

Національно-визвольні рухи значно послабили Річ Посполитої, загострювалось протистояння короля з шляхтою, що було наслідком недосконалості державного устрою Речі Посполитої. Перманенті війни, які вела Варшава значно виснажили її казну. Ослабленням Речі Посполитої вирішили скористатись її сусіди, Росія, Австрія та Пруссія, які претендували на землі, які знаходились у складі Речі Посполитої. Не могли минути поділи Польщі і українські території, які були в складі Речі Посполитої.

Мал. 5. Поділи Речі Посполитої

Діяльність автономістів. Частина козацької старшини не бажала миритися з ліквідацією козацького устрою і боролося за відновлення давніх українських прав. Групою автономістів, очоленою у 1787 р. Василем Капністом, було розроблено проект відновлення козацького війська. Проте російський уряд, розуміючи, що це перший крок до відновлення української автономії, відмовили у його втіленні. В цей час Російська імперія вела війну проти Туреччини, також були напружені відносини з Пруссією. Це спонукало автономістів діяти. У квітні 1791 р. до Берліна з Лівобережжя відправилася місія В. Капніста. Автономісти прагнули залучитися підтримкою Пруссії, якщо піднімуть повстання проти російського гніту. Проте Пруссія воліла розділити Річ Посполиту дипломатичних шляхом, не втягуючись у виснажливу війну з Російською імперією.

6. Особливості розвитку культури.

Освіта і книгодрукування. На середину XVIII ст. загальний рівень грамотності населення України був досить високим. Його забезпечував, перш за все, найпоширеніший тип початкових шкіл — українські народні школи. Утримувалася школа коштом парафіяльного братства. У другій половині XVIII ст. тут працювало 866 українських народних шкіл. Подібні школи існували й на Слобідській Україні. Навчання здійснювалося українською мовою, учнями могли стати найнезаможніші прошарки населення. Середню освіту давали засновані в першій половині XVIII ст. Чернігівський, Харківський, Переяславський колегіуми. Це були всестанові навчальні заклади, створені за зразком Києво-Могилянської академії. Наприкінці XVIII ст.Чернігівський і Переяславський ко­легіуми були перетворені на духовні навчальні заклади — семінарії, а Харківський — на казенне училищеНа Правобережжі й західноукраїнських землях іноземне па­нування також уповільнювало розвиток середньої освіти. На Право­бережжі функціонували гімназії для дітей польської шляхти, навчання в яких велося польською або німецькою мовами.

Величезне значенняв розвитку освіти мала Києво-Могилянська академія. Однак у 60-х рр. XVIII ст. період розквіту академії змінюється занепадом. Поступово погіршується матеріальне становище академії. Падінню престижу академії спри­яло й те, що українська шляхта, прагнучи урівнятися з російським дворянством, віддавала своїх дітей на навчання до російської сто­лиці. В академії здійснювалися русифікаторські заходи — від сту­дентів і викладачів під загрозою звільнення вимагали дотримання «російського правопису і московської вимови». У 1829 р. Києво-Могилянську академію було перетворено на типовий для Російської імперії духовний навчальний заклад.

У другій половині XVIII ст. добре розвивалося книгодрукуван­ня. Роль найважливіших видавничих осередків відігравали друкарні Києво-Печерського монастиря та чернігівського Троїце-Іллінського монастиря. Тут друкувалися твори як богословської, так і світської літератури. Кілька друкарень існувало й на західноукраїнських землях. Найбільшою з них була друкарня А.Пілєра. Вона видавала книжки різними мовами.

Література. Українська література другої половини XVIII ст. розвивалася на традиціях попереднього періоду. Упродовж ба­гатьох десятиліть домінуючим тут лишався стиль бароко. Цікавим явищем тогочасної літератури став розвиток українсь­кої історико-мемуарної прози. Чільне місце в ній посідають щоден­ники М. Ханенка (1691—1760 рр.) і Я. Маркевича (1696—1770 рр.). Обидва автори належали до козацької старшини й обіймали високі посади в Гетьманщині. У своїх щоденниках вони зображували події тогочасного державного, політичного й економічного життя, деталь­но змальовували побут української шляхти. Важливе місце в літературі другої половини XVIII ст. посідали поетичні твори. До жанру історичних віршів належить написаний С. Довговичем віршований діалог «Розмова Великоросії з Малоросією». Автор твору обстоював ідею автономії України і протестував проти централіза­торської політики російського царизму в Гетьманщині. Представником сатирично-гумористичної поезії був І. Некрашевич. Колоритні побутові сцени з народного життя змальовані ним у творах «Ярмарок» та «Сповідь». Він також є автором кількох вір­шованих листів, духовного вірша «Суперечка між душею і тілом».

Мал. 6.

Григорій Сковорода

Розвиток філософських ідей. У Києво-Могилянській академії курс філософії викладав відомий суспільний діяч, письменник М. Козачинський (1699—1755 рр.) Він знайомив слухачів з ідеями про невід'ємні природні права людини, які з'явилисяв тогочасній Західній Європі. Найвизначнішим серед учнів М. Козачинського був Г. Сковорода (1722—1794 рр.) — майбутній видатний філософ, гуманіст, просвітитель, поет, педагог, музикант. У філософських роздумах велику увагу Г.Ско­ворода приділяв тому, як людина може стати щас­ливою. На його думку, для цього потрібно пізнати самого себе й займатися в житті тим, що людині природно відповідає. Одним із головних джерел творчості Г. Сковороди була українська дійсність другої половини XVIII ст. Імовірно, саме тому філософ стверджував, що найвищим досягненням людини є воля, і треба за будь-яку ціну забезпе­чувати особисту незалежність. Це переконання зустріло різке засудження тих, хто гнобив українських селян. Вихід з існуючого становища філософ убачав не в активній боротьбі, а в униканні ненависного світу зла, розуміючи під ним прагнення до непотріб­ного збагачення і пригноблення інших. Велику роль в усуненні існуючого зла, на думку Г. Сковороди, могла відіграти освіта. Просвітитель вірив у безмежні можливості людського розуму. «Не розум від книжок, — стверджував він, — а книжки від розуму».

Продовжували розвиватися медичні знання. У другій поло­вині XVIII ст. чимало лікарів-українців отримали вчений ступінь докторів медицини. М. Амбодин-Максимович став автором книги «Врачебное веществословие, или Описание целительных растений». М. Тереховський довів, що мікроорганізми несамозароджуються в організмі, а заносяться ззовні. Чимало уваги українські лікарі приділяли боротьбі з епідемічни­ми захворюваннями. Так, Є. Мухін запроваджував віспощеплення, шу­кав засоби боротьби з холерою. Видатний епідеміолог Д. Самойлович, який служив військовим лікарем на Півдні, запропонував нові методи запобігання епідемії чуми, що спалахнула тут у 1784 р. Вони отрима­ли схвалення багатьох закордонних академій наук.

Музичне мистецтво. другої половини XVIII ст. не можна уявити без творчості трьох видатних майстрів українськоїхорової музики: М. Березовського (1745—1777), Д. Бортнянського (1751—1825) та А. Веделя (1767—1808). Варто зазначити, що перший спеціалізований заклад музичного профілю був організований в Глухові в 1729 р., а за гетьмана Кирила Розумовського Глухів став музичною  столицею України.

Архітектура. На Правобережжі та західноукраїнських землях бароко розвивалось на основі європейської традиції. Яскравим прикладом є Домініканський костел (1745-1749 рр.), собор св. Юра у Львові (1747-1762 рр.), Успенський собор Почаївської лаври. Найвидатнішим архітектором того часу був Іван Григорович-Барський, саме він спорудив надбрамну церкву Кирилівського монастиря, Покровську церкву й церкву Миколи Набережного. Важлива роль належить і Степану Ковніру, саме на його честь названо корпус на території Києво-Печерської лаври. Активно розвивається в зазначений час і скульптура, найвідомішим скульптуром тих часів був Сисой Шалматов - автор численних іконостасів, скульптур. Важлива роль належить Йогану Пінзелю, автору скульптурного оформлення Святоюрського комплексу у Львові а ратуші в Бучачі.

Мал. 7. Собор святого Юра у Львові

Мал. 8. Домініканський костел. Львів

Основні терміни, поняття, імена

Основні дати:

1764 р. - остаточна ліквідація гетьманства.

1764-1786 рр. - діяльність Другої Малоросійської колегії.

1765 р. - лквідація козацького устрою на Слобожанщині.

1768 р. - козацько-селянське повстання на Правобережній Україні під проводмо Івана Гонти та Максима Залізняка відоме як Коліївщина.

1768-1774 рр. - російсько-турецька війна.

1772 р. - Перший поділ Речі Посполитої, приєднання до Австрійської імперії Галичини.

1774 р. - підписання між Туреччиною та Російською імперією Кючук-Кайнарджийського мирного договору. Проголошення незалежності Кримського ханства.

1775 р. - приєднання до Австрійської імперії Буковини.

1775 р. - знищення царським урядом Нової Січі та ув`язнення останнього запорожського кошового П. Калнишевського.

1775 р. - остаточна ліквідація царським урядом Запорізької Січі.

1779 р. - спорудження у Самарі (нині Новомосковську) дерев`яного Троїцького собору заввишки 65 метрів за проектом Я. Погребняка.

1782-1786 рр. - скасування царським урядом усіх адміністративних і судових установ Гетьманщини. Ліквідація української автономії.

1783 р. - царський указ про закріпачення селян Лівобережної та Слобідської України.

1783 р. - царський указ про ліквідацію Кримського ханства та приєднання Криму до складу Російської імперії.

1785 р. - видання Катериною ІІ "Жалуваної грамоти дворянству" й урівняння козацької старшини в правах із російським дворянством.

1787 р. - відкриття першої спеціальної медичної школи в Єлисаветграді.

1787-1791 рр. - російсько-турецька війна.

1791, р. квітень - місія В. Капніста до Берліна, яка мала заручитися підтримкою Прусії у випадку повстання на Лівобережжі проти російського ярма.

 1792 р. - переселення задунайських козаків на Таманський півострів, початок формування Кубанського козацького війська.