Підготовка до ЗНО з всесвітньої історії

Період 20-30-х рр. характеризується процесами демілітаризації економіки та переходом до мирного життя, водночас саме на цей період припадає загострення політичної та економічної ситуації в країнах, які зазнали поразки в Першій світовій війні, посилення реваншистських настроїв приведе дов лади ультраправі тоталітарні партії.

1. США.

Участь США у світовій війні на стороні Антанти, призвело до посилення та зміцнення міжнародного статусу країни, фактично США виходили з традиційного курсу ізоляціонізму та ставали активним арбітром європейських справ. Проте значна кількість населення прагнули повернутися до ізоляціонізму, саме тому на чергових президентських виборах чинний Президент Вудро Вільсон (1913–1921 рр.), автор відомих «14 пунктів» облаштування повоєнного світу поступився республіканцю Воррену Гардінгу (1921–1923 рр.). В. Гардінг та його наступник Келвін Кулідж (1921–1929 рр.) обіцяли повернення до традиційного курсу, акцентували увагу на соціально-економічних потребах.

Саме К. Кулідж став символом «нової ери процвітання» (проспериті). Причини підйому американської економіки вбачають у зміцненні американського імперіалізму, вихід США на лідируючі позиції в міжнародній політиці та їх перетворення на фінансовий центр світу. Маючи у своєму розпорядженні чималі кошти, американські монополії успішно провели оновлення своїх основних капіталів, побудовані нові заводи і фабрики. У 1924 році був прийнятий план Дауеса з відновлення економіки Німеччини, у ролі ініціатора виступили Сполучені Штати. Вартість фондового ринку США зросла в кілька раз, підприємства безперебійно випускали легкові автомобілі, які ставали не предметом розкоші, а засобом пересування для американських громадян.

Проте дуже скоро економічний підйом змінила криза перевиробництва «Велика депресія», 1929–1933 рр., головними причинами якої були:

• Пріоритетність у розвитку належала галузям важкої промисловості, тоді як інші зазнавали збитків;
• Зростання обсягів у виробництві перевищувало зростання прибутків більшості американців;
• Пільгове становище монополій, які не враховували ситуації на ринку та керувались власними інтересами;
• Союзники та Німеччина, заборгували США великі суми та не могли їх виплатити;
• Поширення дешевих внутрішніх кредитів;
• Закриття європейськими країнами своїх ринків для американських товарів.

«Велика депресія» охопила не лише США, але і європейські країни і стала світовою економічної кризою, яка призвела до падіння виробництва та доходів населення.
 Криза перевиробництва призвела до зміни влади, у 1932 р. на президентських виборах перемогу здобув республіканець Франклін Делано Рузвельт (1933–1945 рр.), саме він виклав програму виходу з кризи «Новий курс». Суть якого полягала у посиленні державного регулювання в галузі фінансових, соціальних та економічних відносин в країні. Основне завдання полягало у посиленні купівельної спроможності простих громадян, крім того передбачалось послаблення та обмеження мономолій.

Мал. 1 Президент Франклін Делано Рузвельт

Реалізація «Нового курсу» Ф. Д. Рузвельта:

•  Посилення державного контролю за діяльністю банків, встановлювався державний контроль за ринком акцій;
•  Прийняття закону про відновлення національної промисловості, який передбачав зниження безробіття та посилював профспілки;
• Закон про регулювання сільського господарства, посилював становище фермерів, шляхом надання кредитів та державних дотацій;
• Вирішення проблеми соціального страхування, у 1935 р. конгрес прийняв ряд рішень, які забезпечували пенсії для літніх людей та інвалідів, а також страхування проти безробіття.

Таким чином, заходи Ф. Д. Рузвельта допомогли США вийти з кризи та відновити економічне зростання, здобутий авторитет Рузвельта дозволив йому очолювати країну аж до 1945 р.

2. Велика Британія.

Перемога у Першій світовій війні дозволили Великій Британії усунити головного конкурента – Німеччину, отримати значну частину репарацій, загарбати німецькі колонії та зміцнити позиції на міжнародній арені. Але перемога дісталася не просто, людські втрати становили 743 тис. вбитими і 163 тис. пораненими, промислове виробництво скоротилось на 20%., було втрачено ½ національного багатства. За підсумками виборів 1918 р. було сформовано коаліційний уряд із консерваторів і лібералів, очолюваний Девідом Ллойд-Джорджем. В лютому 1918 р. виборче право отримали жінки Великої Британії. В 1921 р. статус домініону отримала Ірландія, але шість графств Північної Ірландії залишались у складі метрополії, що призвело до громадянської війни в Ірландії.

В 1924 р. на чолі з Р. Макдональдом було сформовано перший в історії Великої Британії лейбористський уряд. Лейбористи провадили гнучку політику, йдучи на поступки робітникам із метою забезпечення стабільності, було збільшено розміри допомоги безробітним і пенсії, зменшено мито на деякі товари, вдосконалено систему страхування з безробіття. Але вже в жовтні 1924 р. було сформовано однопартійний уряд консерваторів, саме за їхнього урядування виники гострий конфлікт у вугільній промисловості. Влітку 1925 р. власники шахт висунили ультиматум робітникам, аби ті погодились на скорочення зарплати. І вже 4 травня 1926 р. Генеральна рада Британського конгресу тред-юніонів оголосила загальний страйк. Кількість страйкуючих становила близько 18 млн, тобто понад 40% всього населення. 12 травня страйк припинився, оскільки Верховний суд визнав його незаконним.

За таких умов на виборах 1929 р. перемогли лейбористи, які сформували свій уряд на чолі з Р. Макдональдом. Світова економічна криза стала серйозним випробовування нового уряду, промислове виробництво скоротилося на 23%, який не зумів вивсети країну з кризи. Вже 1931 р. Макдональд сформував «національний» уряд із лейбористів, консерваторів та лібералів. Новий уряд зумів до 1934 р. вивести країну з економічної кризи, шляхом посилення державного регулювання промисловості та протекціоністським заходами, відбулась переорієнтація капіталовкладень у внутрішній ринок. На виборах 1935 р. перемогли консерватори, отримавши 387 місць у палаті громад і сформували однопартійний уряд на чолі з С. Болдуїном, якого в 1937 р. змінив Н. Чемберлен.

3. Франція.

Франція найбільше постраждали під час війни: 1,4 млн французів вбито, 750 тис. поранено. Найбільш промислово розвинені департаменти були повністю зруйновані. У 1920 р. державний борг становив 300 млрд франків.

Для Франції союзниками було створено режим сприяння: закріплено за нею Ельзас та Лотарингію, надано право на експлуатацію Саарського вугільного басейну до 1935 р., все це сприяло відбудові Франції.
На виборах 1919 р. перемогу отримав «Національний блок», який перебував при владі до 1924 р., уряд очолював А. Мільєран. В 1920 р. було засновано Комуністичну партію Франції (ФКП), а вже в 1924 р. до влади прийшов «Лівий блок», до якого увійшли радикали, республіканці, соціалісти на чолі з Едуардом Ерріо. Але вже в 1926 р. дов лади прийшов блок правих партій «Національна єдність» на чолі з Р. Пуанкаре.

Світова економічна криза була не такою глибокою, як у США та Німеччині, але тривалішою, ніж в інших країнах заходу. Все це призвело до політичною нестабільності та частої зміни урядів, коли ліві партії при владі змінювали праві. В країні виникла загроза фашизму. 6 лютого 1934 р. організації фашистського спрямування провели анти парламентську демонстрацію. Це призвело до консолідації комуністів та соціалістів та радикалів, ця співпраця вилилась у союз партій – Народний фронт, який в 1936 р. переміг на виборах та сформував уряд, на чолі з Л. Блюмом. Проте Народний фронт не виправдав очікувань французів, і вже в квітні 1938 р. було сформовано уряд з частини радикалів і правих, на чолі з Едуардом Даладьє.

4. Італія.

Участь Італії у Першій світовій війні, не принесла країні очікуваних наслідків, вона була «переможеною в таборі переможців», територіальні претензії Рима були обмежені лише колоніями в  Африці, південним Тіролем і Трентіно, тоді як Далмація та пор Ф’юму Італія не отримала.

Наслідком війни стала гіперінфляція, різко зріс рівень безробіття, демобілізовані солдати не мали роботи. Все це призвело до соціального напруження, страйків та політичної нестабільності. Король Віктор Емануїл ІІІ намагався лавірувати між правими та лівими партіями, але його повноваження були значно обмеженні, реального впливу на політичну ситуацію в країні він не мав. Саме на тлі загальносуспільної кризи в Італії народжувалась нова політична сила – фашисти (fascismo, від італ. fascio — зв'язка, об'єднання), на чолі з Беніто Муссоліні. Скориставшись розчаруванням мас у демократії, фашисти проголошували популярні гасла республіки, соціальної справедливості та «Великої Італії». Вже на парламентських виборах фашисти отримали 35 місць, та відразу паралізували роботу парламенту, прокламуючи ідею сильної влади, яка наведе порядок в країні. Важливе значення в фашистській партії належало бойовим група – сквадрам, яких ще називали чорносорчниками.

Мал. 2 Беніто Муссоліні

Б. Муссоліні демонстрував свою політичну силу та авторитет королю, блефуючи про силове захоплення влади, спираючись на сквадри, залякуючи політичних опонентів. У ніч з 27 на 28 жовтня 1922 р. фашисти захопили ряд важливих будівель в Мілані, а 29 жовтня король змушений призначити Муссоліні прем’єр-міністром Італії. Для підтримки Муссоліні був організований «похід на Рим» 300 тисяч фашистів.
До 1928 р. уряд був коаліційним, проте Муссоліні швидко почав встановлювати культ особи, присвоїв собі титул «дуче» (вождь) та фактично одноосібно керував країною. Використовуючи замахи на свої життя Муссоліні заборонив усі політичні партії та організації, фашисти стали єдиною легітимною партією, а Велика фашистська рада повністю перебрала повноваження парламенту.

В 1934 р. було оголошено курс на створення «корпоративної держави», що означало тотальний контроль фашистської партії над економікою, а також підпорядкування профспілок та робітничих союзів. Тоталітаризм в Італії дозволив мобілізувати максимум ресурсів для виходу з кризи, і як наслідок у 1929 р. рівень промислового розвитку на 40% перевищив довоєнний, вдалось знизити рівень безробіття.

У 1925 р. було оголошено курс на фашизацію країни, це означало проникнення фашистської ідеології в усі сфери суспільного життя. В 1929 р. було підписано Лютеранський пакт з Ватиканом, останній стававсамостійною державою. Характерною рисою стало засилля фашистської поліції, залякування та політичні репресії. Новий парламентський закон 1926 р. фактично легалізував монополії фашистської партії на владу: партія, яка отримувала половину голосів, отримувала 2/3 місць в парламенті. Серйозного удару було завдано по кримінальних угрупуваннях, зокрема сицилійській мафії, що мало позитивні наслідки.
Виняткову увагу приділялось ідеологічному вихованню італійців, їм прищеплювали гордість за свою батьківщину, переписувались підручники з історії, де акцент робився на Стародавньому Римі, а Дж. Мадзіні та Гарібальді оголошувались першими фашистами, основна мета – відновлення «Великої Італії», Б. Муссоліні відводилась роль беззаперечного лідера нації.

Таким чином, суспільна криза після Першої світової війни в Італії призвело до розчарування в ідеалах демократії, що склало передумови приходу фашистів до влади. Особливістю тоталітаризму в Італії, було те, що диктатура фашистів відбувалась при монархії, в інших аспектах італійських фашизм має спільні ознаки з німецьким нацизмом та радянським комунізмом.

5. Німеччина.

Наприкінці 1918 р. Німеччина вже не мала сил продовжувати війну з Антантою, 28 жовтня 1918 р. німецькі моряки у м. Кіль відмовились виконувати наказ про продовження ведення бойових дій. Федеральний уряд втрачав контроль над ситуацією, німці не могли продовжувати війну і виступали за мир. На початку листопада повстанці захопили портові міста Любек, Росток, у Баварії та Саксонії соціалісти проголосили республіки, все це доповнювалось боротьбою соціалістів з комуністами за владу. Вільгельм ІІ покинув країну та відрікся від влади. Німеччину очолив соціал-демократичний уряд Фрідріха Еберта. В січні 1919 р. лідери спартаківців (комуністів) Лібкнех і Люксембург підняли повстання проти Еберта , але воно було придушене. У лютому 1919 р. парламент зібрався у Ваймарі, звідси і назва – Ваймарська республіка. У серпні 1919 р. було прийнято Конституцію республіки, яка була досить демократичною, країну очолював Президент, який мав досить широкі повноваження, зокрема розпуск парламенту та призначення уряду.

Проте політичне становище Ваймарської республіки було досить складним, країна переживала національну трагедію – поразку у війні, гіперінфляція, виплата репарацій, зруйнована промисловість, численні матеріальні та людські втрати. Саме тому опонентів у лідерів соціал-демократів, які були при владі, було досить багато. В 1925 р. Президентом став П. Гінденбург, герой війни, але це не принесло спокою країні.
Версальсько-Вашингтонська система, яка провину за війну поклала лише на Німеччину, викликала широке обурення в німецькому суспільстві, поширюються реваншистські настрої, які підсилювались економічною кризою та безсиллям парламентської демократії. Люди, так само як і в Італії, розчарувались в демократії і прагнули сильно руки, яка наведе порядок. Саме на цьому тлі розпочинається політична кар’єра Адольфа Гітлера, лідера Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини, яку Гітлер реформував, змінивши ідейну платформу. Націонал-соціалісти вимагали скасування Версалю, відновлення «Великої Німеччини», крім того вони відстоювали традиційні соціалістичні ідеї, зокрема вдосконалення пенсійної системи, покращення умов парці робітників. Але особливістю ідеології нацизму був расовий аспект, Гітлер проголосив німців вищою арійською расою, яка має панувати  Європі. Провину за поразку у війні покладали на євреїв та інших не арійців, тому проти них потрібно було боротися.

У 1923 р. А. Гітлер здійснив заколот у Мюнхені, «пивний путч», але не був підтриманий, заколот було придушено, Гітлер опинився в тюрмі, де написав книгу «Майн Кампф», в якій виклав основи націонал-соціалізму та способи відновлення Великої Німеччини. Після виходу з тюрми авторитет Гітлера зріс, а партія ставала дедалі популярнішою. Націонал-соціалістична партія не була пролетарською, в ній домінували представники середніх класів, тоталітарний характер партії доповнювався «штурмовими загонами» СА та «охоронними загонами» СС.

На тлі світової економічної кризи рейтинг нацистів зростав: 1928 р. – 2,  % голосів; 1930 р. – 18, 3%; 1932 р. – 37, 4%. Саме тому Гітлер вимагав від Президента Гінденбурга посаду канцлера, яку отримав у 1933 р., коли було сформовано коаліційний уряд. Прихід до влади уряду Гітлера ознаменувався засиллям нацистів, залякуванням та репресіями проти опонентів -  і як наслідок на виборах 1933 р. нацисти отримали 52 % голосів. ЦЕ означало остаточне встановлення нацистської диктатури, а коли 2 серпня 1934 р. помер Гінденбург – Гітлер проголосив себе фюрером Третього Рейху.

Мал. 3 Адольф Гітлер

Після утвердження Гітлера відбувається зростання державного та партійного апарату, поліція зливається з СС, підпорядковується виключно лідеру партії. Партія стає державою, а держава – партією, чисельність якої зросла в кілька сот раз. Адольф Гітлер зосередив абсолютну владу в державі, виступав проти будь-якої опозиції, масові репресії зачепили і його соратників, зокрема Штрассера і Ремма (ніч довгих ножів). У цілому було репресовано понад 3 млн осіб, розпочалось масове винищення євреїв.

Заходи  в галузі економіки мали на меті підпорядкування державі економічних відносин та її контроль над ними. Скасовувався федеративний устрій, запроваджувався інститут гауляйтерів (намісників) земель, які підпорядковувались виключно фюреру.

Ключова роль належить пропаганді та культу особи Адольфа Гітлера, молодь проходила вишкіл в організації «Гітлер-югенд» і т. п. Виняткова роль належить міністерству пропаганди на чолі з Й. Геббельсом. Було встановлено жорстку цензуру для літератури.
Встановлення нацистського режиму в Німеччині було наслідком розчарування в республіканських ідеях, а також спекуляціями Гітлера на національних почуттях німців. Гітлерівський режим є одним з найкривавіших в історії людства.

6. Іспанія.

Іспанія зберігала нейтралітет у Першій світовій війні, незважаючи на це внутрішньополітичною стабільності досягнути не вдалось. Це призвело до встановлення у 1923 р. диктатури генерала Прімо де Рівера, який розпустив кортеси та заборонив діяльність політичних партій. Рівера досяг певних успіхів в промисловості, шляхом залучення іноземного капіталу, але в цілому режим себе не виправдав, у січні 1930 р. Прімо де Рівера подав у відставку.

Іспанія досить важко переживала світову економічну кризу, що призвело до активізації робітничого руху, республіканці вимагали усунення короля. Після перемоги республіканців на виборах 1931 р. було проголошено республіку, а король зрікся престолу. Вже у грудні 1931 р. було прийнято конституцію. В  боротьбу за владу включилися фашисти та комуністи, останні у 1934 р. в Астурії підняли збройне повстання, яке було придушене. У січні 1936 р. ліві партії утворили Народний фронт, який здобув перемогу та сформував уряд. Політика Народного фронту призвела до хаосу та загострення соціально-політичної ситуації, яку вирішила громадянська війна.

Приводом до війни стало вбивство у Мадриді 13 липня 1936 р. депутата- монархіста. Військова хунта проголосила своїм вождем Франсіско Франко. Радіостанція м. Сеута передала умовний сигнал: «Над усією Іспанією безхмарне небо». Заколото підтримали 80% збройних сил держави, ідеологічну допомогу забезпечила католицька церква. СРСР підтримував республіканців, Німеччина та Італія – націоналістів, західні демократії дотримувались нейтралітету. Війна точилась з перемінним успіхом, але наприкінці 1938 р. націоналісти остаточно перехопили ініціативу в республіканців, розпочався наступ на Мадрид. Частина республіканських військ перейшла на сторону франкістів, ставши п’ятою колоно, яка зіграла важливу роль у перемозі Франко, 28 березня 1939 р. Мадрид капітулював. В країні було встановлено авторитарний режим Франко, який розпочав боротьбу з опозицією, шляхом репресій – з 1939 – 1940 рр. – було страчено 100 тисяч людей, близько 2 млн. заарештовано.

Мал. 4 Франсиско Франко

Таким чином, громадянська війна в Іспанії 1936–1939 рр. закінчилась перемогою націоналістів, які сприрались на підтримку Німеччини та Італії. Перемога в Іспанії Ф. Франко для Гітлера та Муссоліні була дуже важливою, оскільки наближалась Друга світова війна.

Основні терміни, поняття, імена

Основні дати:

Лютий 1919 р. – зібрання парламенту у Ваймарі. Утворення Ваймарської республіки.
1920 р. – у Франції засновано Комуністичну партію.
1921 р. – статус домініону отримала Ірландія.
29 жовтня 1922 р. – прем’єр-міністром Італії став Беніто Муссоліні.
1923 р. – встановлення в Іспанії диктатури Прімо де Рівера.
1923 р. – А. Гітлер здійснив заколот у Мюнхені («пивний путч»).
1924 р. – прийнято план Дауеса.
1924 р. – вперше в історії Великої Британії було сформовано лейбористський уряд на чолі з Р. Макдональдом.
1925 р. – в Італії оголошено курс на фашизацію країни.
4 травня 1926 р. – Генеральна рада Британського конгресу тред-юніонів оголосила загальний страйк.
1926 р. – до влади у Франції прийшов блок правих партій «Національна єдність» на чолі з Р. Пуанкаре.
1929 р. – підписано Лютеранський пакт між Італією та Ватиканом. Останній ставав самостійною державою.
1929–1933 рр. – «Велика депресія».
1931 р. – в Іспанії прийнято Конституцію.
1933 р. – Адольф Гітлер став канцлером Німеччини.
1934 р. – в Італії оголошено курс на створення «корпоративної держави».
2 серпня 1934 р. – А. Гітлер проголосив себе фюрером третього Рейху.
1935–1945 рр. – президенство у США Франкліна Делано Рузвельта.
1936 р. – у Франції сформовано Народний фронт, який складався з комуністів, соціалістів та радикалів.
1936–1939 рр. – громадянська війна в Іспанії.
1938 р. – уряд у Франції очолив Едуард Даладьє.
28 березня 1939 р. – капітуляція Мадрида. Встановлення в Іспанії авторитарного режиму Франсиско Франко.