Підготовка до ЗНО з всесвітньої історії

1.    Зовнішньополітичні пріоритети провідних країн світу.

Напрями зовнішньої політики США. Перемога у Першій світовій війні країн Антанти, на чиїй стороні США брали участь у війні забезпечили зростання міжнародного авторитету Вашингтону в світі. Саме президент В. Вільсон виступив з своїми «14 пунктами» як формою облаштування повоєнного світу, проте опір західноєвропейських держав, яким не був вигідний принцип «відкритих дверей та рівних можливостей» призвели до зовнішньополітичної поразки Вашингтону, зо мало наслідком поразку демократичної партії на президентських виборах. З 1920 р., тобто з приходом до влади республіканців ізоляціоністський курс стає офіційним курсом США на довгі роки. Він означав відмову від військово-політичних союзів з європейськими країнами та активну зовнішньоекономічну експансію до країн Латиснької Америки й Далекого Сходу.

У 30-ті рр. президент Рузвельт у підходах до зовнішньополітичного курсу був прихильником Вудро Вільсона і вважав, що США повинні відігравати активну роль у світовій політиці. Адміністрація Рузвельта в 1933 р. встановила дипломатичні відносини з СРСР на рівні послів.

Своєрідним закріпленням ізоляціоністського курсу став закон 1935 р. про нейтралітет. За цим законом, у разі виникнення збройного конфлікту президент повинен був накласти ембарго на експорт зброї країнам, що воювали та заборонитьи американцям плавати на суднах цих країн.

Цікавим вектором зовнішньої політики США у міжвоєнний період був японський. США постачали стратегічні матеріали Японії, вважаючи, що вона застрягне в Китаї і не зазіхатиме на тихоокеанські володіння США. З іншого боку, американські політики розглядали Японію як стримуючий фактор СРСР. Із загостренням міжнародних відносин наприкінці 30-х рр. через активізацію агресорів, в політичних колах США починають актуалізовуватись противники ізоляціонізму.  Незважаючи на це закон про нейтралітет було скасовано лише після початку Другої світової війни.

Загострення англо-німецьких суперечностей. Велика Британія завжди намагалася грати на протиріччях континентальних держав, прагнула до збереження рівноваги у міжнародних відносинах. Після закінчення Першої світової війни Лондон не влаштовувало посилення Парижу за рахунок послаблення Німеччини. Тому прихід Гітлера до влади в 1933 р. був нормально сприйнятий Британією. Проте після посилення Німеччини та відмови від виконання Версальських угод, змусили Лондон зайняти більш жорстку позицію. Саме змагання у військовій сфері спричинили загострення англо-німецьких відносин. У 1934 р. британський уряд приймає рішення про збільшення чисельності королівських військово-повітряних сил.
В правлячих колах Британії можна виділити дві групи політиків, перша (Ллойд-Джордж, Іден, Черчилль) орієнтувалась на союз з Францією та СРСР з метою послаблення Німеччини, друга не сприймала СРСР як союзника і була прихильником політики умиротворення Німеччини, очолювали її брати Чемберлени. Однак ця друга група політиків не врахувала, що Гітлер прагне світового панування і залишитись Великій Британії осторонь нового світового конфлікту просто не вдасться.

Зовнішня політика Франції. Зовнішня політика Франції у міжвоєнний період пройшла кілька етапів. У перші повоєнні роки Франція категорично вимагала на безумовному виконанні усіх умво Версальських угод. На спроби німців ухилитися від виконання зобов’язань Франція реагувала миттєво, як під час франко-бельгійської окупації Руру в 1923 р. Крім цього, Франція виступила з проектом створення «Тилових союзів» у ЦЕнтрально-Східній Європі, які б мали затиснути Німеччину та унеможливити нову війну. Такі союзи Париж уклав з Польщею, а також з блоком дунайських країн (Чехословаччина, Югославія, Румунія) – Мала Антанта. У 1924 р. Франція встановила дипломатичні відносиниз СРСР, а у 1932 р. підписала пакт про ненапад.
У середині 30-х рр.. Франція добилася створення ще одного блоку – Балканської Антанти у складі Греції, Румунії, Туреччини і Югославії. Проте з посиленням Німеччини наприкінці 30-х рр. Франція під впливом Великої Британії поступово переходить до політики умиротворення агресора, намагаючись будь-яким чином зберегти статус кво та уникнути війни.

Відмова Німеччини від дотримання Версальських угод. Поразка у Першій світовій війні породили в німців прагнення реваншу та ревізії принизливих версальських угод. Саме тому гасла Гітлера про «звільнення нації від ланцюгів Версалю» були дуже популярними. Першим кроком нацистського лідера стало повернення Саару – району багато на вугілля, шляхом плебісцити його було повернено до складу Рейху 1 березня 1935 р. А вже 9 березня того ж року Берлін оголосив про наявність у Німеччині військової авіації, 16 березня ухвалено рішення про будівництво вермахту. Вже 7 березня 1936 р., порушивши Рейнський гарантійний пакт, Німеччина ввела війська до демілітаризованої зони.

Експансіоністські претензії Італії. Б. Муссоліні обіцяв італійцям, що під його керівництвом Італія посяде гідне її величної історії місце в Європі, стане великою й шанованою країною, якою разом з тим й остерігалися б інші країни. Перші десять років фашистського правління Італія не виявляла експансіоністських намірів. Перший серйозний інцидент стався наприкінці серпня 1923 р. з Грецією, коли на грецько-албанському кордоні невідомими греками було вбито чотирьох високопоставлених італійських вояків. Італія пред'явила Греції ультиматум з вимогою виплатити компенсацію в розмірі 50 млн лір, і коли Греція відхилила італійські домагання, Б. Муссоліні захопив грецький острів Корфу. Питання розглядалося в Лізі Націй, завдяки чому вдалося досягти компромісу: Греція виплатила суму, на якій наполягала Італія, а Італія вивела свої війська з Корфу. У загальних рисах засади фашистської зовнішньої політики були сформульовані до 1925 р. й полягали у створенні могутньої Італійської імперії й перетворенні всього континенту на потужний фашистський блок.

Зоною своїх виняткових інтересів Італія проголосила ряд регіонів світу. У 1924 р. Італія підписала з Югославією договір, за яким остаточно приєднала до себе о. Ф'юме; наступного року було проголошено про приєднання до Італії Албанії. Колоніальна політика Італії включала в себе, з одного боку, постійні вимоги до Ліги Націй визнати за Римом права на колоніальні мандати, а з іншого - активне освоєння африканських колоній (Сомалі, Ефіопія, Лівія, Еритрея) заселенням їх італійцями. В інших колоніях, на які Італія не могла реально претендувати, наприклад у Ємені та Марокко, вона постійно перешкоджала Великій Британії й Франції. У Східному Середземномор'ї Б. Муссоліні підтримував антидемократичні сили в Єгипті й антифранцузьких повстанців у Сирії та в Лівані.

Італія одночасно успішно діяла на дипломатичному фронті. Б. Муссоліні співчутливо ставився до країн, обділених Версальським договором, зокрема до Німеччини. Проте Італія, зберігаючи вірність Великій Британії й Франції, до пори до часу займала досить незалежну позицію, претендуючи на роль третейського судці між західними демократіями і Німеччиною. Б. Муссоліні не міг вибачити французам того, що свого часу вони торпедували італійські домагання рівноправності у військових флотах із великими державами.
Важливим дипломатичним успіхом Б. Муссоліні було встановлення в 1924 р. дипломатичних відносин з Радянським Союзом. Щоправда, він був розлючений тим, що Італії не вдалося стати першою країною західного світу, яка визнала СРСР -на кілька днів її випередила Велика Британія.

У 1933 р. Італія запропонувала Великій Британії, Франції та Німеччині підписати «пакт 4-х», який передбачав за посередництва Італії та Англії примирення Франції і Німеччини. Проте з посиленням намагання А. Гітлера розрубати «версальський вузол», Італія стала займати щодо Німеччини більш насторожену позицію, остерігаючись, що німецькі апетити можуть бути настільки великими, що Італії взагалі нічого не дістанеться. Б. Муссоліні розглядав плани створення міцної антинімецької коаліції з Лондоном і Парижем та невдовзі віддав перевагу союзу з Німеччиною та Японією.

Зовнішньополітична доктрина СРСР. У 20-ті рр. основним партнером СРСР на міжнародній арені була Німеччина. Співробітництво особливо посилилося після підписання 1922 р. Рапалльського договору. Обидві держави об’єднувала ізоляція на міжнародній арені. До Німеччини експортувалося радянське зерно, продовольчі товари, закуповувалася необхідна техніка; радянські військовики навчалися в німецьких академіях, німецькі спеціалісти допомагали відновлювати народне господарство.
До середини 30-х pp. Радянський Союз переконливо доводив свою заінтересованість у мирному співіснуванні, але тоталітарний характер сталінського режиму позначався і на зовнішній політиці країни.

Як генеральний секретар ЦК ВКП(б) И. Сталін офіційно й безпосередньо не брав участі в переговорах з іноземними країнами, не приймав послів, не підписував дипломатичних документів. Але саме за його вказівками радянська зовнішньополітична доктрина базувалася на переконаності, що в міжнародних відносинах визначальним є не принцип переважання загальнолюдських інтересів над класовими, а навпаки. Звідси - однобічна оцінка розстановки і співвідношення політичних сил у світ. Згідно з цією доктриною у центрі світової політики перебувала боротьба на знищення двох соціальних систем - соціалістичної (СРСР) і капіталістичної (весь Захід, незалежно від того, чи це демократичні - США, Велика Британія й Франція, чи фашистська Італія й нацистська Німеччина). Причому, у міру «просування» СРСР до комунізму, ця боротьба, за Й. Сталіним, мала неодмінно загострюватися.

Тому СРСР повинен був одночасно нарощувати військову міць і прагнути використати першу-ліпшу нагоду, щоб зіткнути між собою капіталістичні країни. Відповідно до вказівок Й. Сталіна Радянський Союз нагнітав дух протистояння у міжнародних справах, що заважало тверезо визначитись, де його вороги, а де потенційні союзники. До того ж Й. Сталін послідовно не довіряв Англії і Франції, тому хоча з приходом до влади в Німеччині націонал-соціалістів він й активізував контакти з Англією і Францією, але при цьому мав на меті скористатися «міжімперіалістичними суперечностями». У моральному й політичному плані Й. Сталін був більше схильний до союзу з А. Гітлером. Він перебував на роздоріжжі: бажав краху Версальської системи, яка нічого не дала Росії, але без надійного союзника, яким виявиться згодом А. Гітлер, досягти цього не міг. Розвиток Радянського Союзу, за впливу на цей процес постаті Й Сталіна, змушував комуністичну верхівку йти на зближення з Німеччиною незалежно від того, які політичні сили були при владі у ній. До початку в 1939 р. Другої світової війни СРСР поставив до Німеччини 2 млн тонн зерна, 1 млн тонн нафти, 100 тис. тонн бавовни та багато інших матеріалів.

Важливим торговельним партнером СРСР були Сполучені Штати, які хоч і відчували страх перед комуністичним режимом, але були заінтересовані в безмежному радянському ринку для збуту своїх товарів. Незважаючи на відсутність дипломатичних відносин між двома країнами, американські ділові кола у 20-х - на початку 30-х pp., особливо в період «Великої депресії», активно розвивали економічне співробітництво з СРСР.

Але в подальшому через комуністичний терор під тиском громадської думки спочатку США, а потім й інші західні країни практично згорнули торгівлю з СРСР, що призвело до стрімкого скорочення виробництва в Радянському Союзі й, як результат, — провалу другої п'ятирічки.

Саме тоді Й. Сталін звернув погляд до Німеччини, яка, за-тиснута в прокрустове ложе статей Версальського договору, конче потребувала джерел сировини та ринку збуту своїх товарів. Те, що Берлін і Москва перебували у подібному становищі й вважали себе приниженими Версалем, робило їх природними союзниками у боротьбі за ліквідацію усієї повоєнної спадщини Версальських угод. Так само, як і затавровані Й. Сталіним «імперіалістичні хижаки», СРСР мав далекосяжні плани. До переліку держав, до яких радянське керівництво мало територіальні претензії, належали Польща, Румунія, Фінляндія, Угорщина. Латвія, Литва й Естонія взагалі розглядалися як такі, що мали бути поглиненими Радянським Союзом.

2.    Виникнення вогнищ війни.

Зростання агресивності Японії, загарбання нею Північно-Східного Китаю. Японія претендувала на лідерство на Далекому Сході та й в усій Азії. Саме вона першою стала на шлях війни, вибрала об'єктом агресії Маньчжурію. До середини 20-х pp. Японія практично безперешкодно встановила свій фінансовий і митний контроль над Маньчжурією, але китайський уряд за підтримки США став протидіяти мирній японській експансії.

На початку 1928 р. японці вторглися у китайську провінцію Шаньдун, але успіху не досягли. Та вже з весни 1931 р. японська преса розпочала кампанію звинувачень китайських властей у Маньчжурії в утисках японських підданих. 18 вересня, організувавши вибух на японській ділянції Південноманьчжурської залізниці, Японія, відповідно до «меморандуму Танаки», розв'язала війну проти Китаю.
Саме в цей час у Женеві тривала міжнародна конференція щодо роззброєння. З падінням м. Мукдена японські війська за 12 годин окупували всю територію Південної Маньчжурії й, не наражаючись на опір китайської армії, рушили в глиб країни.

Поставлена перед фактом війни між двома країнами - членами Ліги Надій, Рада Ліги запропонувала Японії та Китаю нормалізувати відносини, але японська Квантунська армія продовжувала бойові дії. Наприкінці жовтня Рада Ліги Націй прийняла резолюцію з вимогою до Японії у тритижневий термін вивести війська з Маньчжурії. Проте через те, що представник Японії проголосував проти резолюції, вона не мала юридичної сили.

Мал. 1. Японські вояки в Маньчжурії.

СРСР, що також претендував на панування в цьому регіоні, постачав Східнокитайською залізницею озброєння та «добровольців» китайцям. Просуваючись на північ провінції, Квантунська армія дедалі ближче підходила до радянсько-китай-ського кордону й у листопаді 1931 р. блокувала стратегічно важливу для СРСР Східнокитайську залізницю. Радянське керівництво відхилило японську ноту протесту з приводу допомоги китайській армії зброєю та добровольцями з боку СРСР, заявивши, що Радянський Союз такої допомоги не надає, дотримуючись нейтралітету у цій війні.

На початок 1932 р. Японія окупувала всю територію Маньчжурії й проголосила створення окремої держави Маньчжоу-Го на чолі з останнім представником маньчжурської династії Цін Пу І, якого невдовзі було проголошено імператором.

Японія та Маньчжоу-Го підписали угоду, за якою «з метою забезпечення оборони й захисту» Маньчжоу-Го Японія отримувала право мати в Маньчжурії свої війська, а також інші важливі для неї пільги. Восени 1932 р. комісія лорда Літтона представила Раді Ліги Націй звіт про становище в Маньчжурії, в якому наголосила на фактичній її окупації Японією та рекомендувала не визнавати Маньчжоу-Го.

Разом з тим у звіті містилася пропозиція надати Маньчжурії статус автономії у складі Китайської республіки й застерегти особливі пільги на її території для Японії. Відтак у прийнятій на підставі рекомендацій комісії резолюції Ліги Націй ішлося про незаконне захоплення Маньчжурії Японією, але визнавалися за останньою «особливі інтереси» в китайській провінції. Великі держави, за винятком СРСР, не погоджувалися зі вжиттям проти Японії таких заходів, які б змусили її звільнити зайняту територію.

Наприкінці 30-х pp. Японія двічі перевірила на міцність СРСР на Далекому Сході й у союзній йому Монголії. Перший серйозний японсько-радянський збройний конфлікт стався влітку 1938 р. у районі озера Хасан, де японці силами двох піхотних дивізій, кавалерійської та піхотної бригад безуспішно атакували позиції Червоної армії. У серпні бойові дії закінчилися поразкою Японії.

Удруге дві країни зійшлися на полі бою в 1939 р. у районі озера Халхін-Гол на території Монголії. Після запеклих боїв, під час яких Японія втратила близько 80 тис., а монгольські й радянські війська - близько 18 тис. вояків, японці знову зазнали поразки.

Підготування Німеччини до війни.  У жовтні 1933 р. представників Німеччини було відкликано з Міжнародної конференції з роззброєння, і гітлерівський уряд оголосив про вихід Німеччини з Ліги Націй. Розпочалась тоталітарна мілітаризація німецького суспільства. За перші три роки перебування при владі нацистів у Німеччині стало до ладу більш як 300 військових заводів. Вже у квітні 1935 р. в німецьких штабах почалося розроблення плану агресій проти сусідніх країн. У червні цього ж року було встановлено тісні контакти по політичній та військовій лініях між Німеччиною та Угорщиною. Великим досягненням Берліна стала англо-німецька морська угода 1935 р., згідно якої Велика Британія надавала Німеччині право мати флот тоннажністю 35% від тоннажності англійського.

Італо-німецька агресія проти Іспанії, політика «невтручання» західних країн, закон 1935 р. про нейтралітет, ухвалений у США, безкарність з боку Ліги Націй остаточно розв’язали руки нацистам. Німеччина перетворилася на найсильнішу європейську державу Разом із приєднаними територіями вона забезпечувала 15% світового промислового виробництва, випереджаючи Велику Британію та Францію. На початку 1939 р. Німеччина мала найсильнішу армію в Європі чисельністю 2, 75 млн вояків із 10 тис. гармат, 3, 2 тис. танків і понад 4 тис. літаків. Гітлерівська Німеччина була готова до початку нового світового конфлікту.

Діяльність Ліги Націй в умовах наростання воєнної небезпеки. У  преамбулі Статуту і низці статей Ліги Націй зазначалося, що завданням цієї міжнародної організації є боротьба за мир, співробітництво та безпеку народів, проте Лізі  Націй не вдалося стати гарантом миру між народами. Статут передбачав обмеження озброєнь, взаємну гарантію територіальної цілісності й незалежності членів Ліги, заходи з боротьби проти агресора, вирішення суперечностей між державами через третейський розгляд. Одна з найважливіших статей передбачала застосування колективних заходів – економічних і політичних санкцій проти агресора.  За час свого існування Ліга Націй не покарала жодного агресора, не подала допомоги жодній жертві агресії, не мала засобів впливу на розвиток міжнародних відносин, займала примиренську, а інколи безпринципну позицію стосовно подій, що відбулися. Таким чином, не Ліга Націй впливала на окремі держави, а навпаки, керівники розвинених країн ставили цю міжнародну організацію перед фактами, що сталися. Друга світова війна звела нанівець роль ліги Націй. Формальне рішення про її розпуск було прийнято у квітні 1946 р. Асамблеєю Ліги.

3.    Консолідація сил агресорів.

Напад Італії на Ефіопію. З 1934 р. Італія розпочала приготування до агресії проти Абіссінії (Ефіопії) - єдиної на континенті незалежної держави. Публічно перелічивши «91 приклад ефіопської агресії проти Італії» й зосередивши у Східній Африці найчисленнішу в історії колоніальних воєн 500-тисячну армію, Б. Муссоліні 2 жовтня 1935 р. розпочав війну проти Ефіопії. До Ліги Націй він направив повідомлення, що Італія стала жертвою ефіопської агресії, але в це ніхто не повірив - усі 56 країн - членів Ліги проголосували за визнання агресором Італії.
Європейці були шоковані, а Ліга Націй наклала заборону на поставки до Італії військових матеріалів і озброєння. Щоправда, через невключення до переліку нафти, такі заходи Ліги не могли спинити війни. Крім того, для Англії та Франції дружба з Італією була важливішою і за долю Ефіопії, і за саму Лігу Націй. Поведінка під час війни міністрів закордонних справ, відповідно британського - Самуеля Ґора і французького - П'єра Лаваля, була свідченням тому.

Війна виявила слабкість італійської армії. Зустрівши рішучий опір місцевих племен, вона застосувала заборонений міжнародним правом отруйний газ, але ціною великих втрат спромоглася лише на початку травня наступного року здобути столицю країни Аддис-Абебу. Ефіопія капітулювала, а її імператор Гайле Селласіє подався у вигнання. При цьому більшість території Ефіопії залишалася незавойованою.

Вторгнення Яонії до Центрального Китаю. Під гаслом протистояння посиленню впливу Радянського Союзу в Китаї Японія у 1937 р. поширила інтервенцію на Центральний Китай. Приводом до поновлення воєнних дій Японії в Китаї став збройний інцидент біля Пекіна, що стався у липні 1937 р. Тоді японські солдати, які проводили навчання, потрапили під обстріл китайської артилерії. Чан Кайші відхилив японські вимоги визнати провину Китаю та покарати винуватців і закликав народ до боротьби. Долаючи опір китайців, японські війська до кінця 1938 р. окупували значну частину країни. Однак остаточної перемоги їм досягти не вдалося; опір партизанським діям китайців потребував збільшення чисельності японських військ. Китайська армія, попри півторамільйонні жертви Китаю, не була знищена. З-поміж великих країн лише СРСР, який наприкінці серпня 1937 р. підписав договір про ненапад з Китаєм, надав Китаю значну допомогу військовими фахівцями, насамперед льотчиками, та озброєнням. Як наслідок - у 1939 р. японці припинили наступ й висловили готовність до встановлення двосторонніх відносин шляхом переговорів.

Вісь Берлін – Рим – Токіо. Починаючи з 1936 р. Німеччина, Італія та Японія значно активізувалися на міжнародній арені. Незважаючи на наявність певних розходжень (зокрема, Німеччина не схвалювала дії Японії в Китаї, вважаючи, що вони підштовхнуть Пекін до альянсу з СРСР), ці країни поступово ставали союзниками. Перемога на виборах у Франції Народного фронту відвернула Б. Муссоліні від Парижа й штовхнула в обійми А. Гітлера. Улітку 1936 р. А. Гітлер ще вагався між перспективою налагодження добрих відносин з Англією та союзом з Італією, але все ж таки схилився до другого варіанту. Не останню роль у цьому відіграло досьє під назвою «Німецька загроза», складене британським дипломатом А. Іденом і передане А. Гітлеру зятем Б. Муссоліні графом Г. Чіано. 24 жовтня 1936 р. між Італією й Німеччиною було підписано таємний протокол про узгоджені дії. Так, за словами Б. Муссоліні, утворилася «вертикаль», або «вісь» Берлін - Рим.

У листопаді 1936 р. між Німеччиною та Японією було підписано угоду «проти Комуністичного Інтернаціоналу» та «Додаткову таємну військову угоду», що поклали початок Антикомінтернівському пакту. На початку листопада 1937 р. до нього приєдналася й Італія, завершивши формування «осі» Берлін - Рим - Токіо. Проте хоча Антикомінтернівський пакт формально був спрямований проти підривної міжнародної діяльності Комінтерну й СРСР, але він становив загрозу і для західних держав. Недаремно И. Сталін у 1940 р. розглядав питання про прилучення до нього, а відразу після підписання радянсько-німецького пакту про ненапад И. фон Ріббентроп запевняв Й. Сталіна, що пакт був «загалом спрямований не проти Радянського Союзу, а проти західних демократій», і Берлін «знав і міг здогадатися з тональності російської преси, що радянський уряд це цілком усвідомлює». Й. Сталін до цього додав, що Антикомінтернівський пакт налякав головним чином «лондонське Сіті й дрібних англійських торговців».

Політика «умиротворення» агресора. Антиверсальські акції Німеччини змушували європейські демократії визначити метод взаємин з Німеччиною.
Оскільки США самоізолювалися від втручання в європейські справи, а Велика Британія, з одного боку, почувалася у безпеці, а з іншого - практично не мала сухопутної армії, щоб припинити агресію Німеччини, Франція ставала залежною від поведінки Лондона. Було вирішено не застосовувати стосовно А. Гітлера силових методів, а піти на поступки, тим більше, що Гітлер щоразу заявляв, ніби після задоволення чергової його вимоги він більше ні на що не претендуватиме. имало західних політиків вважали, що якщо А. Гітлер і зважиться на війну, то це буде війна не проти Англії чи Франції, а проти СРСР. Німецька пропаганда й дипломатія підігрівали такі сподівання, так само, як вони натякали Й. Сталіну, що Німеччина неодмінно воюватиме проти західних «плутократій».

Політика поступок керівництва Великої Британії та Франції експансіонізму А. Гітлера отримала назву політики «умиротворення». Її здійснення розпочалося з приходом нацистів до влади в Німеччині й закінчилося 15 березня 1939 р. окупацією Німеччиною Чехо-Словаччини. При цьому серед істориків є прихильники точки зору, що ініціатором політики був саме Радянський Союз, який, уклавши у 1922 р. Рапалльський договір з Німеччиною, активно сприяв переозброєнню німецької армії й вишколу її кадрів

Аншлюс Австрії. Після оформлення блоку агресивних держав розпочався новий етап агресії нацистської Німеччини. Гітлер вдався до перегляду кордонів з метою доручення до складу Німеччини всіх населених німцями регіонів. Першою жертвою відкритої агресії стала Австрія. У листопаді 1937 р. гітлерівське керінвицтво ухвалило рішення про форсоване підготування до її загарбання, ще у вересні 1937 р. Гітлер отримав згоду від Муссоліні на аншлюс Австрії. 11 березня 1938 р. за вказівкою Гітлера було підготовлено директиву про вторгнення німецьких військ до Австрії. Тоді ж було висунуто ультиматум Відню скасувати всенародне голосування та передати владу «фюрерові» австрійських фашистів Зейс-Інкварту. Відень умови виконав, тоді Зейс-Інкварт звернувся до Берліна з проханням про допомогу для встановлення в країні порядку та спокою. На наступний день, 12 березня 1938 р., 200 тис. німецьких військ вступили на територію Австрії. Австрія була включена до складу Третього Рейху.

Мал. 2. Радянська карикатура на "аншлюс" Австрії.

Мюнхенська угода і розчленування Чехо-Словаччини.  Наступною жертвою Німеччини стала Чехо-Словаччина. Використавши як привід «судетську проблему», А. Гітлер поставив перед чехословацьким президентом Е. Бенешом та державами - гарантами Чехо-Словаччини - Великою Британією й Францією категоричну вимогу передати Німеччині Судетську область. Вкотре він заявляв, що це - «остання» його територіальна претензія в Європі. Чехо-Словаччина, маючи боєздатну армію, готова була воювати, але Лондон і Париж змусили Прагу погодитися на німецькі умови, щоб «врятувати мир». 19 вересня англійський і французький посли вручили Е. Бенешу ультиматум з вимогою поступитися на користь Німеччини районами, де німці становили понад 50 % населення.

Не зважившися звернутися по допомогу до СРСР, президент Е. Бенеш під тиском Англії та Франції прийняв німецькі умови. У разі відмови, погрожували чехам і словакам з Лондона і Парижа, ЧСР буде ізольовано на міжнародній арені як призвідницю війни.

Голова уряду Мілан Ґоджа подав у відставку, передавши портфель прем'єра генералу Я. Сирови, поклавши на нього гіркий обов'язок підкоритися диктату.
На пропозицію Б. Муссоліні 29 вересня 1938 р. у Мюнхені відкрилася конференція за участю керівників Великої Британії, Франції, Німеччини та Італії: Н. Чемберлена, Е. Даладьє, А. Гітлера і Б. Муссоліні. Наполягання Н. Чемберлена на участі в ній делегації ЧСР було проігнороване. Угоду було підписано 30 вересня в 0 год 25 хв, хоча датовано її 29 вересня. В основу Мюнхенського пакту було покладено умови, висунуті Н. Чем-берлену А. Гітлером під час їхньої зустрічі 22 вересня, і які тоді Велика Британія та Франція відхилили. Як відшкодування за фактичну зраду ЧСР, Н. Чемберлен і Е. Даладьє в додатку до угоди записали, що готові гарантувати нові кордони Чехо-Сло-ваччини. Німеччина та Італія, за умови вирішення питання про долю польської та угорської меншин у ЧСР, пообіцяли те ж саме.

Мал. 3. Під час підписання Мюнхенської угоди.

30 вересня 1938 р. Британія та Німеччина без консультацій з Францією підписали пакт про ненапад. Франції не залишалося нічого іншого, як укласти з Німеччиною аналогічну угоду.
Радянський Союз не було запрошено до участі в конференції у Мюнхені, хоча він заявляв про свою готовність стати на захист Праги і навіть розпочав підготовку до збройного захисту Чехо-Словаччини. Та зробити це було складно, адже Франція Чехо-Словаччину не захистила, а чехословацький уряд до Й. Сталіна по допомогу не звертався. До того ж практично не було можливості вступу Червоної армії на територію ЧСР, оскільки Польща та Румунія категорично заперечували проти пропуску її через свою територію, а Британія й Франція не бажали вплинути на них з цього питання. Тож питання про те, чи справді Й. Сталін готовий був воювати, є дискусійним. Ще нещодавно потужна держава розпадалася на очах Ліги Націй і всього світу. За Мюнхенським пактом ЧСР втратила третину своєї території, 5 млн населення, до 50 % виробничих ресурсів, першокласні, що переважали знамениту «лінію Ма-жино», укріплення, значну частину армії. Німеччина анексувала Судети, до Польщі відійшла територія площею у 1000 кв. км з населенням 230 тис. чоловік, Угорщині було передано територію в 12 тис. кв. км з населенням близько 1 млн чоловік. 7 жовтня 1938 р. від Чехії фактично відокремилася Словаччина, де утворився уряд на чолі зі священиком Й. Тісо, а 11 жовтня отримала автономію Закарпатська Русь (Карпатська Україна) — держава з територією понад 11 тис. кв. км та населенням у 552 тис. чоловік.

4.    Переддень війни.

Розчленувавши Чехо-Словаччину Гітлер остаточно переконався в безкарності своїх дій та був готовий до світової війни. Вже 15 березня 1939 р.  частини вермахту  вторглися на територію Чехо-Словаччини, яка остаточно припинила своє існування. На її території було проголошено Протекторат Богемії та Моравії. Одночасно угорські війська окупували Карпатську Україну.

Через тиждень після окупації Чехії та Моравії німецькі війська захопили Мемельську область Литви. Це призвело до того, що Польща виявилася з трьох боків охопленою військами агресора. Берлін розпочав дипломатичний тиск на Варшаву, вимагаючи Данциг, а також права на будівництво екстериторіальної залізниці та автостради, що з’єднали б Німеччину та Східну Пруссію. Польща вимоги Німеччини не задовольнила, тому її доля була вирішена. З квітня було визначено термін готовності німецьких збройних сил до нападу на Польщу – 1 вересня 1939 р. , а 11 квітня Гітлер підписав «Директиву про єдину підготовку вермахуто до війни 1939 -1940 рр.», спеціальний розділ якої передбачав великомасштабне готування війни проти Польщі – операція «Вайс».

 

Мал. 4. Поглинання Чехії Німеччиною.

Англо-франко-радянські переговори 1939 р. Крах Чехо-Словаччиии спонукав Лондон і Париж до активної протидії нацистській агресії. На думку військових експертів, СРСР опинився у дуже зручній ситуації - майже по всьому західному кордону він виявився захищеним від Німеччини своєрідним «санітарним кордоном» з країн, які отримали англо-французькі гарантії безпеки. Лондон і Париж, навпаки, тепер наражалися на небезпеку втягування у воєнний конфлікт у разі німецького вторгнення на територію Польщі або Румунії й їхні надії на примирення з Гітлером було поховано.

Для створення системи колективної безпеки в Європі залишилося лише залучити до неї Радянський Союз. Але якщо раніше Й. Сталін схиляв Захід до створення такої системи, то тепер він не квапився. На пропозицію Заходу гарантувати безпеку сусідніх країн радянське керівництво відповіло, що СРСР зробить це, але за умови, що йому буде надано право вводити на територію цих країн війська навіть у мирний час у разі виникнення загрози «непрямої агресії» для них. Захід же вважав, що це означало б приректи на радянську окупацію сусідні з СРСР Польщу, Румунію, Прибалтику, Фінляндію.

Політичні переговори між СРСР, Великою Британією та Францією тривали з 8 травня до 2 серпня 1939 р. і завершилися безрезультатно, оскільки СРСР наполегливо вимагав надати йому одностороннє право на поширення радянських «гарантій» на країни Балтії в разі «непрямої агресії» проти них. Ще до закінчення політичних переговорів розпочалася підготовка до переговорів військових делегацій трьох країн. Об'єднана англо-французька військова делегація прибула до Москви 11 серпня 1939 р. Англійську делегацію очолював головний ад'ютант короля з морських справ адмірал Р. Дракс, французьку - генерал армії Ж. Думенк. а радянську - маршал К. Ворошилов.

Якщо на етапі підготовки переговорів Велика Британія та Франція не квапилися з відправкою делегацій до Москви, затягуючи переговори до осені, коли за умов бездоріжжя А. Гітлер вже не розпочав би війну, то вже під час переговорів їхній хід гальмувала радянська сторона. Й. Сталін виходив з того, що Захід не погодиться на анексію Радянським Союзом сусідніх з ним країн, а от А. Гітлер готовий буде розрахуватися за радянський нейтралітет у запланованій на 26 серпня війні проти Польщі будь-якою не німецькою територією.
На переговорах відразу з'ясувалося, що є два головні камені спотикання: недостатній, на думку Москви, рівень представництва англо-французької делегації і відсутність у неї письмових повноважень на підписання договору, і проблема пропуску радянських військ через територію Польщі та Румунії у разі німецької агресії в Європі.

Питання про повноваження врешті було вирішене, але протиріччя щодо пропуску Червоної армії через територію Румунії й особливо Польщі залишалося. Польське керівництво неодноразово заявляло, що ніколи не зголоситься допустити на свою територію радянські війська. З цього приводу один польський генерал запитав французького дипломата, «чи доручили б французи німцям охороняти Ельзас-Лотарингію...» На переговорах з цього питання відбувалися запальні дискусії.

Але без будь-яких на те видимих причин і без будь-яких пояснень Кремль перервав переговори на стадії, коли умови військової конвенції майже на 99 % було узгоджено. Й. Сталін зробив вибір на користь А. Гітлера, й ні відповідь з Варшави, ні сама присутність британських і французьких представників його вже не цікавили. Сталося це 23 серпня, коли у Москві вже велися переговори з міністром закордонних справ Німеччини Й. Ріббентропом і готувалися до церемонії підписання радянсько-німецького пакту. Спроби британських і французьких дипломатів зустрітися з К. Ворошиловим успіху не мали - їм було заявлено, що маршал заклопотаний важливішими справами.

Радянсько-німецький пакт про ненапад та таємний додатковий протокол до нього.  Політика сталінської дипломатії полягала в тому, щоби спробувати лавірувати, грати на протиріччях між Великою Британією та Францією, з одного боку, і Німеччиною – з іншого, а принагідно нейтралізувати і японську загрозу, залишаючись осторонь втягнення у ймовірні воєнні дії. Однак, проводячи цю політику, сталінське керівництво віддавало перевагу таємній дипломатії, тим більше, що в серпні 1939 р. відкрилися чудові перспективи для переговорів із Німеччиною. Своєрідним детонатором зближення режимів стала зустріч В. Молотова з німецьким послом у Москві Ф. Шуленбургом наприкінці травня 1939 р. Тоді В. Молотов неодноразово порушував питання про підведення «політичної бази» під двосторонні відносини. Й. Ріббентроп на чолі делегації з 37 чоловік вранці 23 серпня приземлився на Центральному аеродромі Москви. Прийом був достатньо прохолодним, що спочатку не додало німцям оптимізму щодо перспектив підписання договору. Тим більше, що вже над територією СРСР німецькі літаки з делегацією були випадково обстріляні радянськими зенітниками. Прибуття делегації автоматично поставило питання про доцільність подальшого перебування в радянській столиці франко-британської військової місії. Проте радянські представники заявили, що приїзд Й. Ріббентропа не означає розриву переговорів, але «все залежатиме від переговорів з німцями».

А. Гітлер поспішав, адже 26 серпня мав вступити у дію план «Вайс» - наступу на Польщу. Єдиною проблемою, що виникла під час переговорів, була вимога Й. Сталіна визнати за СРСР право на балтійські порти Лібава (Лієпая) та Віндава (Вентспілс), про які на попередньому етапі переговорів не йшлося. А. Гітлер телеграмою повідомив про свою ргоду на це.
Близько 2-ї години ночі 24 серпня В. Молотов і Й. Ріббентроп поставили підписи під текстом пакту та таємним протоколом до нього. За іменами осіб, що його підписали, цей договір зазвичай називають «пактом Молотова-Ріббентропа». Потім Й. Сталін запропонував тост за А. Гітлера: «Я знаю, як сильно німецький народ любить свого вождя, і тому мені хочеться випити за його здоров'я». Після ряду інших тостів, уже прощаючись з Й. Ріббентропом, А. Сталін дав йому «своє чесне слово, що Радянський Союз ніколи не зрадить свого партнера...»

Положення радянсько-німецького пакту про ненапад
• Пакт, що склався з 7 статей, укладався на 10 років з автоматичним продовженням його дії на наступні 5 років за взаємним бажанням сторін
• Набирає чинності негайно з моменту його підписання
• Сторони зобов'язувалися не нападати одна на одну як окремо, так разом з іншими державами
• Передбачався взаємний нейтралітет у разі війни однієї з країн
• Було домовлено, що СРСР і Німеччина не братимуть участі в коаліціях держав, спрямованих відповідно проти Німеччини чи СРСР

Зміст таємного додаткового протоколу до пакту
• Кордоном розмежування «життєвих інтересів» Німеччини та СРСР у Прибалтиці визнавався північний кордон Литви
• Польща мала бути розділена між СРСР та Німеччиною по лінії річок Тиса - Нарев - Вісла - Сян
• Німеччина визнавала право СРСР на Бессарабію, що входила тоді до складу Румунії.

          

Мал. 5. Підписання пакту про ненапад.       Мал. 6. Карикатура на радянсько-німецьку дружбу.

Вплив угоди на подальший перебіг подій у Європі. Вже сам договір унеможливлював продовження англо-франко-радянських переговорів та участі СРСР у боротьбі проти нацистських агресорів. Згідно з секретним протоколом, Фінляндія, Латвія, естонія, Литва віддавалися на поталу СРСР, північний кордон Литви було визначено межею сфер інтересів СРСР та Німеччини. Дуже чітко було вирішено долю Польщі: вона практично прирікалася на загибель, мала бути розділена між Москвою та Берліном. Просування Німеччини на схід було визначено межею вздовж рік Нарев-Вісла-Сян. За СРСР визнавалися інтереси в Бессарабії. Більше того, саме цей договір остаточно розв’язав руки Гітлеру, який розпочав агресію проти польщі, маючи надійний тил в особі союзника Сталіна.

Договір викликав нерозуміння переважної частини громадської думки західних країн, що позначилось на їхньому ставленні до СРСР. Договір та протокол свідчать: радянське керівництво стало на шлях заохочення агресора, який через 7 днів розв’язав Другу світову війну. Відповідальність за початок Другої світової війни разом з іншими країнами несе і сталінське керівництво СРСР.