Підготовка до ЗНО з всесвітньої історії

1.    Розвиток освіти, науки та техніки.

Освіта. Ще наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. у більшості розвинутих країн було прийнято закони про загальну обов'язкову початкову освіту всіх дітей шкільного віку. При цьому в державних школах навчання було безкоштовним.

У міжвоєнний період інтерес суспільства до освіти  залишався дуже високим, адже індустріальне суспільство ХХ ст. з технологічним і технічним прогрессом потребувало дедалі більше високоосвічених людей. Зростає інтерес до вивчення природно-математичного спрямування (математика, фізика, хімія, біологія).
У нових умовах постала потреба й в новій школі, тому педагоги висували найрізноманітніші теорії навчання й випробовували нові моделі вдосконалення школі. Так, у 30-х рр. Набув поширення міжнародний педагогічний рух «нове виховання», а у США – «прогресивізмом»). Нові педагогічні ідеї базувалися на ідеях врахуванні інтересів дитини у конкретний час, за конкретних умов.

У СРСР наприкінці 20-х рр. серед частини педагогів була поширена теорія відмирання школи в комуністичному суспільстві. На їхнє переконання, учителем повинно було стати саме життя, а школа мала злитися з виробництвом. Досить цікавими були так звані вальдорфські школи. Першу таку школу заснував у 1919 р. у м. Штуттгарті Рудольф Штейнер. Відповідно до принципів вальорфської педагогіки діти навчалися у школі 12 років, учнів не залишали на другий рік навчання через невисокі оцінки. Ці заклади мали автономію й управлялися колегіально.

Не менш цікавими були ідеї американських педагогічних інновацій. Наприклад, однією з форм поєднання навчання у вузі з продуктивною працею став так званий антіохський план, уперше запроваджений в Антіохському коледжі. За кожними двома студентами закріплювалося одне робоче місце на виробництві, яке вони по черзі займали  через 12 тижнів навчання. Також у США було вперше запроваджено лаюораторний план, заснований на принципі інивідуального навчання.

Значного поширення на початку ХХ ст. набула у світі педологія. Сильними сторонами методу було врахування при навчанні дітей їхніх психологічних, вікових особливостей та умов життя. У СРСР у середині 30-х рр. педологію було відхилено в цілому. При цьому було відкинуто її очевидні здобутки: досягнення у вивченні проблем вікового розвитку й вікових особливостей дітей, розвиток дитячої психології та педагогіки.

Наука. Міжвоєнний період дав світу ряд яскравих і неоднозначних філософських постатей, кожна з яких прагнула пояснити природу і майбутнє людства. Освальд Шпенглер, автор праці «Занепад Європи», відстоював думку, що історія є «живим організмом» і розвивається циклічно, переживаючи «пори року». Бертран Рассел у своїх філософських працях відстоював права жінок, свободу слова пропонував своє бачення уникнення жахіть нової війни, шляхом створення світового уряду, яки мати засоби тиску на національні уряди. Потужний вплив на світогляд людей міжвоєнного періоду мали ідеї австрійського психолога Зигмунда Фрейда. Його теорія полягала в тому, що головні проблеми людства він пов’язував з сексуальними потягами.

Важливими й революційними були відкриття в інших галузях наук, Альберт Ейнштейн висунув теорію відносності, згідно якої, матерія, час і простір є взаємнозалежними. При цьому лише швидкість світла  незмінною, час же може уповільнюватися, а простір змінювати свої форми. Нільс Бор та Ернест Розерфорд своїми відкриттями уможливили отримання атомної енергії.

              

Мал. 1. Альберт Ейнштейн.               Мал. 2. Зигмунд Фройд.

Техніка. ХХ ст. стало добою науково-технічного прогрессу, під впливом якого відулися граніозні зміни як у довкіллі й у технічному забезпеченні людства, так і у світосприйнятті людей. Індустріальна цивілізація набувала своїх довершених рис.

Особливо помітно досягнення науки і техніки відбилися на розробці нових видів зброї. Провідні автомобільнці концерни «Форд», «Дженерал моторз», «Крайслер» (США), «Рено», «Пежо» (Франція) випускали тисячі відносно недорогих автомобілів, що були за ціною доступними людям середнього статку. Вже у 1935 р. у Франція та Британії один автомобіль припадав на кожні 20 чоловік населення. 20-і рр. – час зародження телебачення. Вже згодом Володимир Звоникін створив  в США першу телевізійну трубку, у СРСР було здійснено передавання рухливого зображення зі звуковим супроводом.

Важливим було те, що наукові відкриття швидко змінювали побут простих людей: з’явилися електропраски, електробритви, пральні машини, холодильники та інші пристрої, без яких з часом люди вже не могли уявити своє повсякдення. Нові винаходи стирали відстані між країнами й континентами. Завдяки швидкості й комфорту швидко завойовували популярність електропоїзди. Вже в 1927 р. американський пілот Чарльз Лінденберг здійснив перший трансатлантичний безпосадочний авіапереліт. Однією із сенсаційних авіаційних новинок став сконструйований у 1939 р. американцем українського походження Ігорем Сікорським гелікоптер, що міг злітати вертикально й зависати в повітрі.

2.    Література.

Література першої третини ХХ ст. творилася в епоху світової війни, соціально-політичної та науково-технічної революцій. ХХ ст. – це епоха політизації усіх проявів діяльності людини, тому література, як ніколи раніше політизувалася. Бурхливі політичні процес в Європі не могли не відобразитись на літературі. У результаті, в СРСР взаємини літератури з ідеологією втілилися в соціалістичному реалізмі, а в Німеччині – в «залізній романтиці».

Літератори намагалися осмислити не лише згубні наслідки війни та революції, але і природу людських страждань, витоки та вплив на долю людства тоталітаризму. Стрижневим шляхом літератури було осмислення суперечностей між окремою людиною та суспільством, з’ясування стосунків між Людиною і Світом.

Так Теодор Драйзер у своєму романі «Американська трагедія» зафіксував важливий момент у розвитку свідомості – спотворення «американської мрії». Особливими рисами вирізнялася творчість представників нового літературного напряму – літератури «втраченого покоління»: німця Еріха-Марії Ремарка, американця Ернеста Гемінгвея, француза Анрі Барбюса та ін. Головна тема їхніх творів – безглуздя війни, фізичне й моральне каліцтво її учасників, втрата цілого покоління, чия доля була загублена.
Німецький письменник Томас Манн змалював конфлікт між бюргерською й декадентською культурами, відтворив тривожну європейську атмосферу 30-х рр., просякнуту фашистськими ідеями.

З-поміж творів росіянина Михайла Булгакова чи не найбільшу славу йому приніс роман «Майстер і Маргарита». Письменник підняв питання про співвідношення добра й зла, морального вибору, справедливості й відповідальності, взаємин особистості з владою, покликання мистецтва, світ біблійної давнини, сатирично зобразивши зіткнення демонічних сил із московською дійсністю.

Модернізм. У цілому ж література класичного, переважно реалістичного, спрямування вже не могла дати вичерпну відповідь на питання, що їх ставило життя, й на літературній палітрі XX ст. засяяв своїми барвами модернізм. Модернізм, хоча він і зародився в останній третині XIX ст., набув поширення саме в XX ст. Саме цей, «зрілий», модернізм став «мистецтвом сучасності». Зрілий модернізм, що склався на початку XX ст., мав чимало відгалужень й, зокрема, таких крайніх, які в цілому називали авангардизмом2. Письменники-авангардисти безапеляційно заперечували традиції, тогочасні унормовані канони літературних творів, вимагали негайно розмити «береги» естетики реалізму. Найпоширенішими авангардистськими течіями в літературі були сюрреалізм, футуризм, дадаїзм, символізм. «Батьками» зрілого модернізму вважають француза Марселя Пруста, австрійця Франца Кафку й ірландця Джеймса Джойса.

Марсель Пруст у своїх творах, насамперед у романі «У пошуках утраченого часу», досліджував центральні проблеми часу, людських взаємин, «присмерку» аристократичної культури, пошуку сенсу буття, пам'яті. Письменник намагався зобразити світ через вільний потік спогадів та уявлень головного героя.

Найвідомішими представниками модерністської поезії першої половини XX ст. були П. Елюар, Т.С. Еліот, Г. Тракль, Ф. Ґарсіа Лорка, В. Незвал, Д. Мережковський, К. Бальмонт, А. Бєлий, М. Гумільов, А. Ахматова, О. Мандельштам; В. Брю-сов, О. Блок. Образ Незнайомої в однойменній поемі О. Блока став втіленням Вічної Жіночості, протиставленням світу ницої прози життя. Найзагадковішим із творів О. Блока стала його поема «Дванадцять», яку одні оцінили як гімн більшовизму, а інші - як його прокляття.

Єдиним офіційно визнаним і дозволеним у СРСР літературним напрямом був соціалістичний реалізм, родоначальником якого було проголошено Максима Горького (Олексія Пєшкова) - автора революційних поезій, людину, яку сталінський режим назвав «буревісником революції». Це призвело до того, що в його творчості відчувався вилив ніцшеанських та марксистських ідей, а неоромантичні мотиви поєднувалися з реалістичними. За своєю сутністю це була література-пропаганда, яка покликана була відтворювати життя в Радянському Союзі не таким, яким воно було насправді, а змальовувати його таким, яким воно повинно було бути в уяві режиму. Трагічність полягала в тому, що, з одного боку, цілі покоління виховувалися на цьому «нереальному реалізмові», а з іншого - по-справжньому талановиті письменники і поети були змушені або замовкнути, або виконувати «соціальне замовлення» режиму. Драма Максима Горького, як і більшості митців тоталітарних країн, полягає в тому, що цей непересічний письменник залишився в пам'яті сучасників передусім як співець комунізму, В. Леніна та Й. Сталіна.

3.    Мистецтво. Олімпійський рух.

Найточніше неспокійну атмосферу післявоєнного життя відображали авангардистські течії модернізму. Ще був популярним абстракціонізм, але вже наставала епоха нових стилів: супрематизму1, раціоналізму2, функціоналізму3. Модерністську естетику в архітектурі визначала заснована німецьким архітектором Вальтером Ґроппіусом художня школа ремесел, мистецтва й архітектури «Баухаус». У 1925 р. за його проектом було зведено будівлю з однойменною назвою, яка на наступне п'ятнадцятиріччя стала символом довершеності нового стилю - функціоналізму. З приходом до влади в Німеччині А. Гітлера традиції школи «Баухаус» були в цій країні перервані, оскільки чимало архітекторів емігрували до США.

В образотворчому мистецтві творчість російського художника В. Кандинського започаткувала абстрактний живопис, француз Поль Сезан з його експериментами на полотнах картин з простором і часом став одним із засновників постмодернізму, з ім'ям Пабло Пікассо пов'язаний кубізм. Найзнаменитішою картиною П. Пікассо стала написана в 1937 р. «Ґерніка» — своєрідний живописний пам'ятник іспанському місту Ґерніці, що стало жертвою бомбардувань в період громадянської війни в Іспанії. Проте невдовзі написана російським художником В. Малевичем картина «Чорний квадрат») стала символом нового, протилежного кубізмові, напряму - супрематизму. Модерністський живопис А. Матісса був спробою дати нове бачення людини й природи за допомогою поєднання різних кольорів.

Одним із найвидатніших і водночас найскандальніших митців світового рівня був іспанський художник-сюрреаліст Сальвадор Далі. Багатоликість і непередбачуваність С. Далі була, за його зізнанням, породжена тим, що при народженні йому було дано ім'я померлого три роки до того семимісячного його старшого брата. Лише в 60-х pp., написавши «Портрет мого померлого брата», художник позбувся марева присутності поруч з собою «двійника», якого він ніколи не бачив... Сюрреаліст С. Далі увібрав у себе філософію А. Берґсона, 3. Фрейда, що спричинилося неповторністю його власного світосприйняття та його картин.

            

Мал. 3. П. Пікассо "Троє музикантів".                             Мал. 4. С. Далі "Передчуття громадянської війни".

Незважаючи на появу кіно, театр залишався важливим елементом світової культури. Після війни театри будувалися на найпривабливіших вулицях Парижа, Лондона й Берліна. їх будівлі природно поєднували модерну вишуканість із заспокійливою розкішшю з її єгипетськими і грецькими мотивами, мармуровими колонами, фонтанами і статуями. Усе це мало навіювати романтичні настрої та приносити насолоду не лише від перегляду вистав, а й від самої події відвідання театру.

Кіно. Перше, «німе», кіно з'явилося наприкінці XIX ст. і переважно демонструвалося на ярмаркових балаганах. Воно стало важливою ланкою в ланцюгу винаходів, епохальною подією у світовому мистецтві, змінило підприємницьку культуру Європи й Північної Америки. Кіно швидко оволоділо умами й серцями людства.

Напередодні Першої світової війни з'явилися перші художні фільми з величезними декораціями і тисячами учасників, які замість звичних 15-16 хвилин тривали годину, а то й більше. Першими тут були італійці, але вже під час війни американський режисер Девід Уорк Гріффіт, застосувавши паралельний монтаж зйомки однієї сцени відразу кількома камерами з різних точок, створив два видатні фільми - «Народження нації» та «Нетерпимість». І хоча перший з них через пропаганду расизму був невдовзі в багатьох штатах заборонений, він засвідчив, що кіно - не просто розвага, а могутня політична й моральна сила. Культовою постаттю «німого» кіно впродовж багатьох років залишався неперевершений Чарлі Чаплін -комік, трагік і філософ в одній особі. Шаленою популярністю користувалися також Мері Пікфорд та Дуглас Файрнбенкс.

Мал. 5. Чарлі Чаплін.

У Радянському Союзі творили Олександр Довженко («Звенигора», «Арсенал», «Земля», «Щорс»), Сергій Ейзенштейн («Панцирник "Потьомкін"», «Жовтень», «Олександр Невський»), брати Васильєви («Ча-пасв»), Дзига Вертов («Шоста частина світу», «Симфонія Донбасу»). «Зірками» радянського кіно 30-х pp. були Л. Орлова, М. Ладиніна, М. Черкасов, Б. Чирков та ін. У Німеччині помітним явищем кіно були режисери Фріц Ланг («М», або «Вбивця», «Нібелунги»), Ф. Мурнау («Остання людина»), П. Лені («Кабінет воскових фігур») та ін.

На італійському кінематографі в період диктатури Б. Мус-соліні позначався вплив фашистської пропаганди, яка використовувала кіно як засіб ідеологічного тиску на населення. Проте вже у другій половині 30-х pp. тут з'явилися фільми В. Де Сіка та Л. Вісконті, в яких з позицій «нового реалізму» відображалася достовірна картина життя.

Олімпійський рух. Після відновлення в 1896 р. проведення Олімпійських ігор (Афіни) до початку Першої світової війни було проведено п'ять олімпійських турнірів. Після V Олімпіади в Стокгольмі (1912) VI літні Олімпійські ігри було призначено на 1916 р. в Берліні. Проте, природно, війна та повоєнний розбрат перешкодили олімпійському руху й чекати довелося аж до 1924 p., коли у Франції відбулася VIII літня Олімпіада та І зимові Олімпійські ігри. Окрім того, що ці планетарні спортивні змагання виявляли кращих атлетів світу, вони сприяли налагодженню відносин між народами.

Мал. 6. Олімпійський стадіон в Берліні. 1936 р.

СРСР до 1952 р. не брав участі в Олімпійських іграх. Така самоізоляція лише шкодила розвитку спорту, й тому в 20-30-х pp. під керівництвом Червоного спортивного Інтернаціоналу проводилися альтернативні Міжнародні робітничі олімпіади.