Підготовка до ЗНО з всесвітньої історії

Друга світова війна кардинально змінила політичну карту світу. Остаточний розгром фашизму та перемога союзників вивели США та СРСР в світові лідери, які перетворилися в наддержави, які розпочали жорстку конкуренцію між собою у всіх сферах, намагаючись посилити свій вплив у світі та нав’язати свої моделі економічного та політичного розвитку, які були антагоністично несумісні.

1.    Зміни в міжнародному становищі.

Перемога союзників над агресивними державами «осі» в Другій світовій війні докорінно змінила ситуацію у світі і визначила майбутній розвиток країн на десятиріччя. З одного боку, призвідниці війни - Німеччина, Італія і Японія, що раніше мали статус великих держав, внаслідок воєнної поразки не лише були ослаблені економічно, а й втратили на певний час можливість брати активну участь у міжнародному житті. З іншого боку, Франція і Велика Британія, зазнавши великих матеріальних втрат у війні, також втратили статус світових держав. Розпад їхніх колоніальних імперій, що почався відразу після закінчення війни, ще більше продемонстрував послаблення міжнародних позицій колишніх світових метрополій. Водночас домінуючі позиції на світовій арені займають США і СРСР, які вийшли з війни найбільш зміцнілими у військовому і політичному планах.

У Другій світовій війні вони виступали як союзники і спільно забезпечили перемогу держав антигітлерівської коаліції. Проте ще не встигла закінчитися війна, як між СРСР і США почали виникати непорозуміння і суперечності. Вони були зумовлені розбіжностями двох великих держав у підходах до післявоєнного устрою, зокрема прагненням Радянського Союзу, всупереч Атлантичній хартії, встановити свою гегемонію в Європі та деяких азіатських регіонах.

Радянське керівництво, захоплене перемогою, стало на шлях активного просування ідеї соціалізму в країни Центральної та Південно-Східної Європи, насаджуючи в них тоталітарні комуністичні режими. Зовнішня і внутрішня політика цих країн була поставлена під контроль Радянського Союзу. Посилення СРСР та перетворення країн Центральної і Південно-Східної Європи на форпост подальшого просування соціалізму були сприйняті недавніми союзниками як такі, що загрожували їх корінним інтересам. І якщо Радянський Союз ставив своєю метою насадження соціалізму в світі, то Захід усіляко протидіяв цьому. США, найсильніша в економічному плані країна світу, стала об'єднувальною силою європейських країн у протидії СРСР. США заповнили той вакуум сили в Західній Європі, що утворився в результаті розгрому Німеччини.

2.    Створення ООН.

Друга світова війна змусила світову спільноту докласти максимум зусиль, аби жахіття світової війни більше ніколи не повторилися, для цього потрібно було створити потужну та авторитетну міжнародну організацію, яка б виступала арбітром міжнародних конфліктів. Ідея такої організації належала  американському президенту Ф. Д. Рузвельту, головні питання створення цієї організації були вирішені на міжнародних конференціях «великої трійки», остаточні рішення було прийнято на Ялтинській конференції в 1945 р. США, СРСР та Англія прийняли рішення про скликання установчої конференції ООН 25 квітня 1945 р. в Сан-Франциско. Учасниками конференції могли бути всі держави, які оголосили війну Німеччині і Японії до 1 березня 1945 р. Право стати членами ООН отримали Українська РСР і Білоруська РСР.

Конференція в Сан-Франциско проходила з 25 квітня по 26 червня 1945 р. У ній взяли участь близько 300 делегатів від 46 країн світу. У прийнятому на конференції Статуті ООН зазначалось, що метою нової організації є підтримання міжнародного миру і безпеки колективними заходами, розвиток дружніх відносин між країнами, здійснення міжнародного співробітництва при розв'язанні проблем економічного, соціального та гуманітарного характеру. ООН була заснована на принципах суверенної рівноправності всіх членів, мирного улагодження суперечок, утримання від застосування сили. ООН не мала права втручатись у внутрішні справи, крім випадків, коли таке втручання необхідне для підтримання миру. Офіційною датою створення ООН вважається 24 жовтня 1945 p., коли було затверджено Статут ООН.

Мал. 1. Прапор ООН.

Вищим органом ООН визначено Генеральну Асамблею, яка збирається на свої сесії один раз на рік. До її обов'язків входить затвердження бюджету організації, прийняття нових членів, обрання непостійних членів Ради Безпеки, Економічної і Соціальної Ради, Ради з питань опіки, Міжнародного суду, Секретаріату на чолі з Генеральним секретарем ООН.Вищим органом була визначена також і Рада Безпеки, яка на той час складалася з 11 членів (тепер 15, з них 10 непостійних, які обираються на два роки, і 5 постійних). Рада Безпеки за Статутом є постійно діючим органом, на який покладаються обов'язки по підтриманню миру. Для реалізації своїх повноважень РБ має право накладати на агресора санкції, вводити блокаду і застосовувати проти нього силу. У розв'язанні всіх питань, крім процедурних, потрібна одностайність постійних членів РБ.

Під егідою ООН було створено різні спеціалізовані організації: ЮНЕСКО (Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури), ВОЗ (Всесвітня організація охорони здоров'я), МОП (Міжнародна організація праці), ФАО (Продовольча і сільськогосподарська організація), ЮНІСЕФ (Дитячий фонд ООН) і т.д.

3.    Початок «холодної війни» та формування військово-політичних блоків.

Ще під час Ялтинської конференції в 1945 р. між західними союзниками та СРСР виникли серйозні конфронтації стосовно повоєнної долі Європи, особливо серйозним каменем спотикання стало питання розподілу сфер впливу, а особливо польське питання. Проте доки тривала війна з Німеччиною союзники змушені були співпрацювати. Проте вже на Потсдамській конференції в липні 1945 р. суперечності між учасниками антигітлерівської коаліції щодо повоєнного врегулювання значно загострилися. Оволодіння США монополією на ядерну зброю, насадження про-радянських режимів у Центральній та Південно-Східній Європі, підтримка Радянським Союзом прокомуністичних сил у інших регіонах поглибили взаємну недовіру. Прагнення Радянського Союзу скористатися наслідками війни для різкого розширення свого впливу не могло не викликати тривоги західних політиків.

Світ вступив у нову фазу міжнародних відносин, яка отримала назву – «холодна війна». «Холодна війна» – це стан політичної, економічної, напіввійськової конфронтації між країнами й суспільно – політичними системами. Стала основою зовнішньої політики двох наддержав СРСР та США (створення військово-політичних блоків), що призводило до постійної міжнародної напруги.
Початком «холодної війни» вважають 5 березня 1946 р., коли колишній прем'єр-міністр Великої Британії У. Черчілль, виступаючи в американському місті Фултоні, у присутності нового президента США Г. Трумена довів, що ситуація в Європі небезпечна для долі західних демократій. На його думку, через усю Європу - від Балтики до Адріатики - пролягла "залізна завіса". Для захисту західних демократій англійський політик закликав об'єднати зусилля США і Великої Британії.

Мал. 2. Карикатура на Фултонську промову Черчилля.

Вже 12 березня 1946 р. президент Трумен звернувся з посланням до конгресу США, в якому проголосив доктрину стримування Радянського Союзу у зв 'язку з комуністичною загрозою, що нависла над країнами Європи та Азії, зокрема над Грецією та Туреччиною. Президент заявив про намір надати Греції і Туреччині військову й економічну допомогу у розмірі 400 млн дол. Трумен визначив зміст суперництва, що почалося між США і СРСР, як конфлікт між демократією і тоталітаризмом. Так з'явилася на світ доктрина Трумена, що стала початком переходу від післявоєнного співробітництва до протистояння.

План Маршалла. 5 червня 1947 р. державний секретар США Джордж Маршалл запропонував країнам Європи економічну допомогу для їх відродження. СРСР оцінив цей план як спрямований на капіталістичне уярмлення Європи Америкою і змусив своїх східноєвропейських сателітів відмовитися від участі в реалізації плану Маршалла. У цих країнах був прискорений процес переходу влади до рук комуністів, до 1948 р. цей процес загалом завершився. Для координації діяльності компартій Східної Європи у вересні 1947 р. було створено Інформаційне бюро (Комінформ). Радянське керівництво проголосило про розкол світу на дві непримиримі системи.

У квітні 1948 р. 16 західних країн підписали план Маршалла, за яким вони повинні були отримати 17 млрд дол. допомоги протягом чотирьох років. Як попередню умову для надання допомоги США поставили вимогу про виведення комуністів зі складу урядів та відкриття європейських ринків для товарів США.

Для зміцнення військової могутності західних країн і координації їх діяльності 10 європейських країн: Бельгія, Ісландія, Данія, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Португалія, Італія, Велика Британія, Франція, а також США і Канада створили у 1949 р. воєнно-політичний союз - Організацію Північноатлантичного договору (НАТО). 1952 р. до НАТО увійшли Греція і Туреччина, 1955 р. - ФРН.

Мал. 3. Прапор НАТО.

Слідом за НАТО з'явилися й інші військово-політичні організації: 1954 р. - Організація Договору Південно-Східної Азії (СЕАТО), до якої ввійшли США, Велика Британія, Франція, Австралія, Нова Зеландія, Таїланд, Філіппіни, Пакистан; 1955 р. за участю Великої Британії, Туреччини, Іраку, Пакистану та Ірану створено Багдадський пакт, що 1959 р. був перейменований у СЕНТО після виходу з нього Іраку.

Країни Східної Європи зі свого боку також продовжували зміцнювати свою згуртованість. 1 січня 1949 р. Болгарія, Угорщина, Польща, Румунія, СРСР і Чехословаччина проголосили створення Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ) для спільного вирішення економічних проблем у зв'язку з розколом Європи. У травні 1955 р. у відповідь на включення ФРН до НАТО СРСР і його союзники створили військово-політичний союз - Організацію Варшавського договору (Албанія, Болгарія, Угорщина, НДР, Польща, Румунія, Чехословаччина та Радянський Союз). Звичайно як у РЕВ так і ОВД ключова роль належала СРСР, який виступав економічним та політичним спонсором для країн Східної та Центральної Європи.

4.    Військові конфлікти і кризи часів «холодної війни».

Перша відкрита конфронтація СРСР зі своїми колишніми союзниками виникла у зв'язку з розколом Німеччини, зокрема внаслідок радянської блокади Берліна в 1948 р. Перекривши транспортні зв'язки Берліна із західними секторами окупації, СРСР протягом 10 місяців змушував західні країни здійснювати постачання своїх військ у Берліні та двомільйонного населення Західного Берліна за допомогою авіації. Внаслідок жорсткої конфронтації між суперниками відбувся остаточний поділ Німеччини у вигляді створення нових держав – Федеративної Республіки Німеччина (Західна) та Німецької Демократичної Республіки (Східна), а Берлін в 1961 р. було розділено стіною, яка стала символом «холодної війни».

Найбільш драматично розвивалися відносини між СРСР і США у зв'язку з корейською війною. У червні 1950 р. війська Північної Кореї перетнули демаркаційну лінію по 38-й паралелі і почали просуватися на південь. Війська США під прапором ООН надали допомогу Південній Кореї. На боці КНДР у війні брали участь китайські добровольці і радянські військові радники. Корейська війна продовжувалася з перемінним успіхом до 1953 р. і закінчилася розколом Кореї на дві країни.

Карибська криза. Ще одна серйозна загроза світові виникла 1962 р. під час Карибської кризи. США різко негативно поставилися до революції на Кубі. У 1961 р. Вашингтон підтримав висадження контрреволюційних груп на територію Куби. Ф. Кастро звернувся по допомогу до СРСР. Радянське керівництво вирішило розмістити на острові ядерні ракети середнього радіуса дії. Довідавшись про це, президент Дж. Кеннеді оголосив про встановлення з 22 жовтня 1962 р. морської блокади Куби і про огляд усіх радянських кораблів, які пливли до острова. Водночас радянські та американські війська було приведено у стан бойової готовності. Ніколи раніше небезпека ядерної війни не була настільки реальною, як у ті дні. Проте Джон Кеннеді та Микита Хрущов в останню мить (за три години до можливого удару США по Кубі) змогли домовитися. Домовленість полягала у взаємних поступках обох країн:
•    СРСР забирають ракети з Куби і допускають туди інспекторів ООН
•    США ліквідовують у піврічний термін свої ракети в Туреччині і не роблять спроб перевороту на Кубі.

Після цих подій між Білим домом і Кремлем працює постійна «гаряча» лінія.
5 серпня 1963 р. було підписано договір про «заборону випробувань атомної зброї в атмосфері, космічному просторі і під водою».

Мал. 4. Карикатура на Карибську кризу.

Політика «розрядки». З 1963 р. міжнародні відносини набувають мирного характеру врегулювання конфліктів. Основними передумовами розрядки були: по-перше, між США та СРСР наприкінці 70-х років був встановлений військово-стратегічний паритет; по-друге, в результаті гострих криз і небезпечних регіональних конфліктів керівництво обох наддержав переконалось у згубності «балансування» на грані війни.

У липні 1968 р. був відкритий до підписання договір про нерозповсюдження ядерної зброї, який вступив у силу в 1970 р.
Розрядка принесла відчутні зрушення в Європі.  З вересня 1971 р. між СРСР, США, Англією та Францією була досягнута угода відносно Західного Берліну, згідно з якою місто отримувало особливий статус і не повинно було належати ФРН. Угоди також були укладені між НДР і ФРН, ПНР і ФРН, ЧССР і ФРН. Усі сторони відмовлялись від взаємних територіальних претензій.

Гельсінський процес. Підсумком розрядки в Європі стала нарада з питань безпеки і співробітництва на континенті, яка відбулась у столиці Фінляндії Гельсінкі. 1 серпня 1975 р. керівники 33 європейських держав, в тому числі і СРСР, а також США і Канади підписали Заключний акт наради. Його серцевиною є Декларація принципів, якими держави-учасники будуть керуватися у взаємних відносинах.
Декларація включає такі принципи:
1.Повага до суверенітету.
2. Незастосування сили чи загрози силою.
3. Непорушність кордонів.
4. Територіальна цілісність держав.
5. Мирне врегулювання суперечок.
6. Невтручання у внутрішні справи.
7. Повага прав людини і основних свобод.
8. Рівність і право народів розпоряджатися власною долею.
9. Співробітництво між державами.
10. Сумлінне виконання зобов'язань з міжнародного права.

СРСР ратифікував Заключний Акт в обмін на відкриття західноєвропейських ринків для товарів СРСР. Гельсінська нарада стала переломною подією періоду розрядки. Одночасно з поглибленням розрядки в Європі відбулась нормалізація радянсько-американських відносин.

 У відносинах з Радянським Союзом адміністрація Р.Ніксона змінила доктрину "гнучкого реагування" на більш наближену до нових реалій - так зване "реалістичне стримування". Наслідком цього була низка радянсько-американських договорів про відвернення загрози війни, обмеження гонки озброєнь, нормалізацію відносин між двома країнами.

У травні 1972 р. відбувся візит президента США Р.Ніксона до СРСР, в ході якого були прийняті "Основи взаємовідносин між СРСР та США" та Договір про обмеження систем протиракетної оборони (ПРО). Вперше дві наддержави уклали угоду про заходи в галузі обмеження стратегічних і наступальних озброєнь (ОСО-1). Під час візиту Л.Брежнєва до США у червні 1973 р. керівники двох держав підписали угоду про запобігання ядерної війни.

Кінець «Розрядки». На кінець 70-х років намітилось різке загострення міжнародного становища. У відповідь на розміщення радянських ракет середньої дальності в Східній Європі сесія Ради НАТО у Вашингтоні в травні 1978 р. схвалила довгострокову програму збільшення військових витрат на 3% на рік протягом 20 років. 12 грудня 1979 р. в Брюсселі було прийнято рішення про розміщення у Великобританії, Бельгії, ФРН, Італії 574 крилатих ракет і ракет "Першинг-2".

У грудні 1979 р. СРСР ввів свої війська в Афганістан. Підтримка Радянським Союзом непопулярного в країні режиму викликала піднесення патріотичних почуттів і масовий опір населення. Іран і Пакистан відкрили свої території для розміщення баз повстанців. США, арабські країни, Китай надали значну воєнну допомогу повстанцям. СРСР отримав свій В'єтнам з таким же шансом на успіх. СРСР засудила світова громадськість, США не ратифікували договір ОСО-2 і наклали ембарго на продаж зерна в СРСР. Навіть деякі країни соціалістичного табору не підтримали дії радянського керівництва, багато країн бойкотувало Олімпіаду 1980 р. в Москві. Розрядку було остаточно поховано.

Мал. 5. Дж. Картер і Л. Брєжнєв підписують договір ОСО-2, 18 липня 1979 р.

Нова американська адміністрація на чолі з Р. Рейганом схвалила стратегію "суперництва", згідно з якою планувалось розвивати перспективні озброєння, максимально використовуючи науково-технічні досягнення, в яких США мають пріоритет.

23 березня 1983 р. президент США Р. Рейган зробив заяву про розробку в США програми СОІ (стратегічна оборонна ініціатива). Програма передбачала створення глобальної протиракетної оборони з елементами космічних озброєнь. Це означало, що гонка озброєнь переноситься і на космічний простір, а всі домовленості про обмеження стратегічних озброєнь фактично втрачають силу. До участі в цій програмі запрошувався і СРСР.

Реакція Радянського Союзу на програму була різко негативною. Розробка анти-СОІ потребувала великих ресурсів, матеріальних витрат, яких би радянська економіка не витримала. Фактично програма СОІ стала блефом і водночас провокацією США, щоб розвалити економіку СРСР, адже СОІ не давала абсолютної гарантії захисту території США і їх союзників.
У 80-х роках основною ареною протистояння двох воєнно-політичних блоків знову стала Європа. ОВД і НАТО активно розміщують тут ядерну зброю першого удару, збільшують арсенали неядерних озброєнь. Поряд із загостренням становища в Європі продовжувалось протистояння і в країнах "третього світу". Лінія протиборства між СРСР США проходила через Афганістан, Центральну Америку і Південь Африки.

Прихід до влади в 1979 р. в Нікарагуа сандіністів, які отримали значну допомогу Куби і СРСР, успіхи партизанської боротьби в Сальвадорі і Гватемалі непокоїли США. Вони організували і озброїли антисандіністський рух в Нікарагуа, переозброювали армії Сальвадору й Гватемали. У 1983 р. США здійснили агресію проти Гренади під приводом недопущення побудови на острові бази стратегічних бомбардувальників СРСР.
США.

З остраху перед ісламською революцією та намагаючись розв'язати внутрішні проблеми за рахунок сусідніх держав, президент Іраку Саддам Хусейн 22 вересня 1980 p. розпочав агресію проти Ірану. Спочатку воєнний успіх сприяв агресору. Влітку 1982 р. у результаті контрнаступу війська Ірану повернули всю втрачену територію. Війна набрала запеклого позиційного характеру. У 1983 р. СРСР вирішив переозброїти Ірак. Не забарились і США, які через посередників постачали зброю Ірану.

Президент США оголосив СРСР "імперією зла" і закликав до "хрестового походу" проти комунізму. При цьому значно збільшились ядерні потенціали країн. В світі нараховувалось 50 тис. ядерних зарядів сумарною потужністю 16 тис. мегатон. Всім цим управляли автоматизовані системи. У таких умовах надзвичайно небезпечними ставали навіть незначні технічні помилки. Найбільша кількість ядерних озброєнь була зосереджена в Європі: 20 тис. одиниць ядерної зброї, 25 тис. літаків, 120 тис. танків, 11 млн. військовослужбовців.

5.    Кінець «холодної війни» і становлення нової системи міжнародних відносин.

Новий курс у міжнародній політиці – це перехід від конфронтації до співробітництва – пов’язаний з ім’ям Михайла Горбачова, нового радянського лідера, який прийшов до влади у березні 1985 р. в період глибокої кризи комуністичної системи.

Радянська модель суспільно-економічно розвитку переживала глибоку кризу, темпи економічного зростання знизилось практично до нуля. Економіка країн ОВД, а особливо СРСР не витримувала гонки озброєнь. Все це змусило Москву шукати нових шляхів у вирішенні міжнародних проблем та конфронтацій з Заходом.
Горбачов висунув концепцію «нового політичного мислення» у зовнішній політиці СРСР, її суть полягала в тому, що ядерна війна не може буи засобом досягнення політичних, ідеологічних та інших цілей.

Вже в листопаді 1985 р. відбулась зустріч М. Горбачова і президента США Р. Рейгана, де лідери двох наддержави обговорювали актуальні проблеми міжнародних відносин, зокрема афганську проблему. Через рік Рейган і Горбачов зустрілись в Рейк’явіку, де було досягнено згоди щодо суттєвого скорочення ядерних озброєнь. Як наслідок, вже з 1988 р. обидві сторони приступили о скорочення озброєнь, зокрема крилатих ракет. Важливим кроком до порозуміння стало виведення радянських військ з Афганістану в 1989 р.          

Мал. 6. Р. Рейган та М. Горбачов у Рек'явіку.

Процеси демократизації суспільства в СРСР та ліберальна політика стосовно своїх союзників послабили позиції в ОВД. Протягом 1989 р. в країнах Центрально-Східної Європи відбулись «оксамитові» революції, було повалено комуністичні уряди, радянські війська було виведено з цих країн, а в листопаді 1990 р. впав Берлінський мур, який став символом «холодної війни». Остаточно «холодна війна» завершилась розпадом СРСР в 1991р.

Мал. 7. Падіння Берлінської стіни.

Наслідки «холодної війни»:

• Поразка та розпад СРСР, перерозподіл сер впливу на користь НАТО;
• Поява нових незалежних держав;
• Погіршення зовнішньополітичного становища РФ;
• Остаточне становлення США як гегемона світового економічного та політичного розвитку.

Таким чином, «холодна війна» стала серйозним випробуванням для міжнародних відносин другої половини ХХ ст., адже світ кілька разів опинявся на порозі ядерної війни. Східна, або комуністична модель суспільного розвитку в конкуренції з Заходом зазнала остаточної поразки, відбувся крах Ялинсько-Потсдамської системи міжнародних відносин з перерозподілом на користь НАТО.