Підготовка до ЗНО з всесвітньої історії

1. Крах колоніальної системи

Після завершення Другої світової війни колоніальна система вичерпала себе як таку. Саме у цей час почалися державотворчі процеси в країнах Азії та Африки.

Сьогодні виділяють декілька етапів процесу деколонізації:

• І-й етап (1945–1955 рр.): крах французької та голландської колоніальної системи (1945 р. – незалежність отримав Лаос (остаточно у 1954 р.); 1954 р. – незалежність отримала Камбоджа); руйнація англійської колоніальної системи (1947 р. було створено незалежні уряди в Індії та Пакистані, 1948 р. – в Бірмі, Ізраїлі, Шрі-Ланці (Цейлон)). Таким чином, протягом першого етапу деколонізації з'явилося 15 суверенних держав із населенням 1,2 млрд. осіб.
• І-й етап (середина 50 – кінець 60-х рр.): незалежність отримало 7 країн Азії, 37 – Північної та Екваторіальної Африки. Особливе значення мав 1960 р., коли Генеральна Асамблея ООН з ініціативи СРСР прийняла Декларацію про надання незалежності колишнім колоніальним країнам. Цей рік увійшов в історію як «Рік Африки», позаяк одразу 17 країн стали незалежними.
• ІІІ-й етап (почався у першій половині 70-х рр.): остаточно ліквідовано залишки колись могутніх колоніальних імперій. У 1975 р. впала остання з них – португальська, надавши незалежність Анголі, Мозамбіку, Сан-Томе і Принсіпі. У 1990 р. незалежність отримала Намібія – остання колонія в Африці.

Варто відзначити, що країни які отримали незалежність обрали для себе різні шляхи розвитку. Такі країни як Індія, Пакистан, Філіппіни, Кенія, Марокко, Туніс та ін. обрала цінності ринкового плюралізму, зміцнення зв'язків із західними країнами. Для цих держав характерним було заохочення приватного підприємництва, зміцнення конституційних основ та становлення власного суверенітету.

Ангола, Алжир, Гвінея-Бісау, Ефіопія, Мозамбік, Народно-Демократична Республіка Ємен, зазнаючи постійного впливу СРСР обрали соціалістичний напрямок. Для цієї групи характерна наявність державного сектора, централізоване регулювання економіки, насильницьке кооперування, створення авторитарних політичних структур із суттєвим обмеженням громадянських свобод, орієнтація на східний блок.

Феноменом трьох останніх десятиріч став вихід на передові позиції у світовій економіці нових індустріальних країн Сходу. Особливо сьогодні вражають темпи економічного розвитку таких держав: Південна Корея, Тайвань, Гонконг (1 липня 1997 р. Велика Британія передала суверенітет над Гонконгом Китаю), Сінгапур, яких називають «азіатськими драконами». Темпи їх економічного зростання у 70–80-ті рр. були чи не найвищими у світі й становили в середньому близько 8–10% на рік. Це дозволило їм стати передовими державами.

2. Японія

Післявоєнна Японія. Після Другої світової війни Японія була окупована американським військами. Верховна влада у країні перейшла до рук американської окупаційної армії, яку очолював генерал Дж. Макартур. Було зроблено усе для того, щоб ліквідувати японський мілітаризм, та впровадити 3 травня 1947 р. Конституцію. Протягом 1946–1949 рр. було проведено аграрну реформу, яка забезпечила ліквідацію поміщицького землеволодіння. Близько 80% сільськогосподарських угідь було продано селянам. Таким чином, країна зазнала значного переформатування.
Наступним кроком було підписання мирної угоди. 20 липня 1951 р. у м. Сан-Франциско (США) було скликано мирну конференцію за участю делегацій 52 країн. На ній держави-учасниці 7 вересня 1951 р. підписали з Японією мирний договір. Згідно з ним відновлювався суверенітет Японії. Територіальні статті передбачали визнання Японією незалежності своєї колишньої колонії Кореї. Колишні японські підмандатні території – Каролінські, Маріанські та Маршаллові острови – було передано під управління США. Японія уклала кілька договорів та угод із Сполученими Штатами, зокрема «Пакт безпеки», договір про торгівлю і навігацію, угоду про допомогу у взаємній обороні та ін. Сан-Франциська система договорів зробила Японію союзницею США. Американці отримали право мати на японській території військові бази, найбільша з яких розташовувалася на острові Окінава. З укладенням мирного договору окупаційний режим у Японії перестав існувати.

Японське «економічне диво». Не дивлячись на те, що Японія програла війну і її економіка зазнала значних втрат, наприкінці 60-х рр. вона спромоглася посісти друге місце в капіталістичному світі за обсягом промислового виробництва, а на початку 70-х рр. – і за обсягом ВНП. Протягом 1955–1973 рр. темпи зростання японської економіки були найвищими у світі – близько 11% на рік. Це явище дістало назву японського «економічного дива». Основними передумовами цього дива було: використання нових технологій, реформування податкової системи, відсутність військових витрат, відносна дешевизна японської робочої сили, надання значних кредитів США. Крім того, ще у 1955 р. був прийнятий 5-річний «план економічної незалежності», який передбачав прискорені темпи розвитку країни. Сьогодні економічні темпи розвитку країни дещо нижчі, але тим не менш у 2010 р. на неї припадало 12% промислового виробництва планети і майже 15% світового ВВП.

Внутрішнє становище країни. У 1955 р. відбулося утворення Ліберально-демократичної партії (ЛДП), яка перебувала при владі протягом 38 років (до 1993 р.). За ці роки Японія перетворилася на одну із провідних країн світу. На три роки вона втратила владу через розкол в її лавах,, але вже 1996 р. ліберальні демократи знову повернули собі всю повноту влади і твердо утримують її в останні роки.

3. Китай

Проголошення КНР. У 1945 р. Китай повністю був звільнений від японської окупації. У країні був сформований уряд на чолі з лідером Гоміндана Чан Кайші. Проте значного впливу дедалі більше набирала Комуністична партія, лідером якої був Мао Цзедун. У 1946 р. почалася громадянська війна (1946–1949 рр.) між Півднем (поширеним був вплив Гоміндана) і Півночем (популярність мали комуністи). У підсумку перемогу отримали комуністи. У вересні 1949 р. у Пекіні створена Центральна народна урядова рада на чолі з Мао Цзедуном.

Мал. 1. Чан Кайші.	Мал. 2. Мао Цзедун.

1 жовтня 1949 р. на центральному майдані Пекіні відбулася урочиста церемонія проголошення Китайської Народної Республіки. Однак Чан Кайші 28 лютого 1950 р. поновив за собою титул президента Китайської Республіки. Разом із більшістю членів уряду він вилетів літаком на о. Тайвань. На карті світу з'явилася друга китайська держава – Китайська Республіка.

Соціально-економічні експерименти комуністів. За взірець свого розвитку компартія Китаю взяла радянську модель. У 1953 р. почалася реалізація першого п’ятирічного плану (1953–1957 рр.). Після смерті Й.Сталіна та ХХ з’їзду КПРС відносини із СРСР різко погіршилися. Мао Цзедун почав претендувати на першу роль у комуністичному русі. Наприкінці 50-х рр. Китай відійшов від погодженого з СРСР курсу і розпочав форсовану індустріалізацію з метою наздогнати передові країни світу. У травні 1958 р. КПК прийняла «план червоних прапорів». Під ними малися на увазі «великий стрибок», створення «народних комун» і здійснення побудови соціалізму. «Великий стрибок» повинен був перетворити Китай протягом дуже короткого часу на одну з найбільш економічно розвинених країн світу. У цей час виникло гасло «Три роки завзятої праці – 10 тисяч років щастя». Але вже незабаром стало ясно, що курс на «великий стрибок» зазнав краху. Тому, у 1961 р. КПК проголосила курс на регулювання економіки. Новим випробовуванням для Китаю стала «культурна революція» 1966–1976 рр. Нічого спільного з культурою вона не мала. Це була цілеспрямована акція Мао і його прихильників, спрямована на усунення, аж до фізичного винищування, усіх критиків і опозиціонерів тоталітарного режиму. Після багатотисячного мітингу у серпні 1966 р. в Пекіні було створено спеціальні каральні загони «культурної революції». Розлючені й засліплені цитатниками Мао «червоні охоронці» (хунвейбіни: формувалися із старших школярів і студентів) і «бунтівники» (цзяофані: формувалися із робітників) громили партійні комітети і міністерства, захоплювали підприємства і вищі навчальні заклади. Так китайська молодь стала основним провідником «великої пролетарської культурної революції». Кількість постраждалих під час «культурної революції» досягла 100 млн. осіб.

Реформи Ден Сяопіна. Наприкінці 70-х рр. до влади в Пекіні повернувся Ден Сяопін, репресований під час «культурної революції». Після смерті Мао Цзедуна його реабілітували, і з 1978 р. він став найвпливовішим політичним діячем Китаю, ініціатором і головним архітектором реформ, хоча й не обіймав найвищих посад у КПК і державі. Тоді ж було оголошено програму «чотирьох модернізацій»: у промисловості, сільському господарстві, науково-технічній сфері й освіті, а також у військовій сфері.

Мал. 3. Ден Сяопін.

У сільському господарстві було розпущено кооперативи («народні комуни»), селяни отримали землю в довгострокову оренду, їм дозволялося реалізовувати більшу частину врожаю за вільними цінами, і лише певну кількість вони здавали на державне замовлення. Прибутки селян значно зросли. Держава стимулювала сільськогосподарську реформу, зокрема піднявши закупівельні ціни на 18 видів продукції села.

З 1984 р. розгорнулася реформа у промисловості, мета якої – відмова від централізованого директивного плану й перехід до ринкових відносин. На початку 1995 р. 85% державних підприємств працювали за підрядними формами роботи. У березні 1985 р. було вирішено реформувати систему управління у сфері науки і техніки для її якнайскорішої модернізації відповідно до вимог науково-технічної революції.

Наприкінці 1993 р. керівництво вдалося до нових реформ, найбільш значних після 1978 р. Ці реформи консолідували і зміцнили національну валюту, поліпшили податкову систему, яка почала давати більше прибутку, посилили повноваження централь­ного банку й водночас передбачили велику кількість заходів, що зміцнювали права корпорацій і громадян, право власності.

Отже, реформи проведені у Китаї мали великий успіх. Завдяки ним країна змогла модернізувати свою соціально-економічну систему і посісти одне із провідних місць у світі. Так у 2010 р. за обсягом ВВП Китай посів друге місце у світі після США.

Політичний розвиток Китаю у 80–90-х рр. Політична система країни залишається без змін. У 1971 р. Китай відновив свою участь в ООН і став постійним членом Ради Безпеки організації. У 1982 р. було прийнято «Конституцію модернізованого соціалізму». У ній закріплено керівну роль Комуністичної партії, яка зосередила у своїх руках усю законодавчу, виконавчу та судову владу. У зовнішній політиці КНР дотримується нейтральної зовнішньої політики. Однією із ключових проблем країни є відносини з Тайванем. Ден Сяопін ще у 1983 р. висунув концепцію мирного об'єднання континентального Китаю і Тайваню на основі концепції «одна держава – два суспільні лади». На весні 1989 р. у країні відбулися мільйонні мітинги студентів, інтелігенції і робітників, які вимагали демократизації. Проте влада за допомогою військової сили розігнала студентів, які зібралися на майдані Таньаньмень у Пекіні. Ці дії призвели до численних жертв і арештів. У 1992 р. на ХІV з'їзді КПК була поставлена задача побудови «соціалістичної ринкової економіки» (або «соціалізму з китайською специфікою»). У 1997 р. до Китаю перейшла британська колонія Гонконг (Сянган), у 1999 р. – португальська колонія Макао (Аомінь).

4. Індія

Встановлення незалежності Індії. Після Другої світової війни посилився національно-визвольний рух в Індії. Керували ним дві партії – ІНК (Індійський національний конгрес), лідером якої був Джавахарлал Неру, і Мусульманська ліга на чолі з Мухаммедом Алі Джинною. ІНК виступав за збе­реження цілісності та єдності країни, а Мусульманська ліга вимагала створення незалежної мусульманської держави Пакистан. Британія розуміла що примирення двох сторін неможливе. В червні 1947 р. з'явився план розділу Індії за релігійною ознакою на дві держави – Індію (або Індійський Союз) і Пакистан, які мали увійти до складу Британської співдружності націй на правах домініонів. 15 серпня 1947 р. було прийнято «Акт про незалежність Індії». На картах світу з'явилися дві нові держави – Індійський Союз (Індія) і Пакистан. Кордони між новоутвореними державами не відображали особливостей національного складу, географії та історичних традицій, що призводило до збройних конфліктів між Індією і Пакистаном. Перший з них виник у князівстві Кашмір. Магараджа (князь Кашміру), за віросповіданням індус, хотів приєднати князівство до Індії, а основна маса населення, мусульмани, – до Пакистану. У жовтні 1947 р. між Індією й Пакистаном спалахнув збройний конфлікт через Кашмір, що його змогли припинити лише за посередництва ООН 1 січня 1949 р., коли було підписано угоду про припинення вогню. Проти індусько-мусульманської ворожнечі різко виступав Махатма Ганді. Він у черговий раз оголосив голодування на знак протесту. Але позицію Ганді не поділяли екстремісти з обох боків, У січні 1948 р. його було смертельно поранено під час одного з мітингів. Смерть М.Ганді дещо згасила пристрасті, змусила лідерів ІНК та Мусульманської ліги піти на поступки. 26 січня 1950 р. набрала чинності Конституція, за якою Індія проголошувалася суверенною демократичною республікою й одночасно залишалася членом Співдружності націй.

Внутрішня політика Дж. Неру. Першим прем'єр-міністром незалежної Індії став Джавахарлал Неру. Курс Дж. Неру орієнтувався на створення «суспільства соціалістичного зразку». В розвитку економіки передбачалось створення державного сектора у промисловості, покликаного зайняти головні позиції. Держава також опікувалася приватним капіталом, який зміцнював свої позиції. Крім того, створювався змішаний сектор, фінансування якого здійснювалося як державою, так і приватними особами (переважно це були підприємства сучасних галузей економіки). Отож, у промисловості було створено три сектори: державний (важка промисловість, енергетика, транспортні засоби, зв'язок), змішаний (сучасні галузі економіки – аерокосмічна, приладобудівна, нафтохімічна), приватний (легка і харчова галузі). У 1952 р. в Індії почалася аграрна реформа. Тепер земля від посередників-заміндарів переходила до тих, хто ї обробляв. У 1953 р. уряд почав адміністративну реформу з метою реорганізації територій штатів за мовно-національним принципом, ліквідовувались князівства. У 1954 р. Індія і Китай уклали угоду про торгівлю. У ній вперше були зафіксовані п’ять принципів мирних відносин: рівність і взаємна вигода, мирне співіснування, взаємна повага територіальної цілісності і суверенітету, взаємний ненапад, взаємне невтручання у внутрішні справи один одного. У 1961 р. Індія приєдналася до Руху неприєднання – міжнародне об'єднання країн світу, що визнають неприєднання до воєнних союзів великих держав одним з основних принципів своєї зовнішньої політики.

Мал. 4. Джавахарлал Неру.

Уряд Індіри Ганді. У 1966 р. прем’єр-міністром Індії стала Індіра Ганді (1966–1977; 1980–1984). Уряд І. Ганді розумів необхідність рішучих соціально-економічних реформ. Перша програма їх здійснення передбачала націоналізацію банків і системи загального страхування, поступову передачу до рук держави експортної та імпортної торгівлі, організацію кооперативної торгівлі товарами широкого вжитку в містах і сільській місцевості, встановлення обмежень на міське землеволодіння, якнайскоріше здійснення земельної реформи, скасування пенсій і привілеїв князів. Світова енергетична криза середини 1973 – початку 1974 рр. призвела значно погіршила економічне становище країни. Цим скористалася опозиція. У 1977 р. було створено сильну опозиційну партію «Джаната парті», яка того ж року перемогла на виборах, а її лідер М. Десаї сформував новий уряд. Так, закінчилася 30-річна епоха перебування при владі ІНК. Але вже у 1980 р. І. Ганді знову отримає перемогу. Саме в цей час загострилася проблема сепаратизму. Нове вогнище напруженості виникло на півдні Індії, де проживало близько 50 млн. тамілів, які прагнули створити власну державу. Також значно активізувалася діяльність сикхських екстремістів. Навесні 1984 р. вони захопили Золотий храм в Амрітсарі (таку собі сикхську Мекку), перетворивши її на штаб-квартиру. Сикхи розраховували, що ніхто не зазіхне на їхню святиню. Але у червні 1984 р. розпочалася воєнна операція урядових військ «Блакитна зірка» з очищення Золотого храму від сикхських терористів. Але це проблеми не вирішило, навпаки ще більше загострило. 31 жовтня 1984 р. було здійснено смертельний замах на І. Ганді.

Мал. 5. Індіра Ганді.	Мал. 6. Раджив Ганді.

 

Індія наприкінці XX — на початку XXI ст. На загальних виборах до центрального парламенту у грудні 1984 р. індійський народ рішуче висловився на підтримку національної єдності й суверенітету республіки, перемогу отримав ІНК. Уряд очолив Раджив Ганді (1984–1989 рр.), який проголосив основними завданнями у внутрішній політиці подальше зміцнення єдності країни, боротьбу проти сепаратистських елементів і «старих ворогів» індійського суспільства – бідності, безробіття, неписьменності, хвороб. Але все ж становище у країні було складним. Однією із головних проблем країни залишалося стрімке зростання населення. 21 травня 1991 р. тамільським терористами був убитий Р. Ганді. На початку ХХІ ст. Індія посідає 5 місце у світі за сумою головних макроекономічних показників і входить у десятку країн, що найбільш динамічно розвиваються. У 2004 р. прем’єр-міністром країни став Манмохан Сінгх. Потрібно зазначити, що сьогодні в Індії значного успіху набув розвиток ядерних та аерокосмічних технологій.

5. Держава Ізраїль

Утворення Держави Ізраїль. У 1946 р. було винесено на обговорення ООН питання створення єврейської держави. США і СРСР підтримали таку ідею. 29 листопада 1947 р. ООН схвалила резолюцію про утворення на території Палестини двох держав: єврейської (56% території) та арабської (43%). Місто Єрусалим оголошувалося міжнародною зоною. 14 травня 1948 р. було проголошено Державу Ізраїль. Першим її прем'єр-міністром став Д. Бен-Гуріон. Палестинці ж не зуміли створити своєї держави через відсутність політичних структур.

Арабо-ізраїльські війни. Сусідні арабські країни не визнали Ізраїлю та відразу оголосили йому війну. 15 травня 1948 р. їхні об'єднані сили (10 тис. єгиптян, 4 тис. йорданців, 4,5 тис. сирійців, 3 тис. іракців і 2 тис. ліванців) розпочали наступ. Але сили оборони Ізраїлю зупинили агресора і завдали удару у відповідь. У квітні–червні 1949 р. між сторонами було підписано договір про перемир'я. Палестинську державу знову не було створено. Територію, відведену для неї за рішенням ООН, захопили Ізраїль (6,7 тис. кв. км), Єгипет (сектор Газа), Йорданія (Західний берег р. Йордан). Ця війна поклала початок близькосхідній кризі, яка триває і сьогодні.

У 1956 р. президент Єгипту Г. А. Насер оголосив про націоналізацію Суецького каналу. Єгипетська влада заборонила прохід через канал ізраїльських кораблів, а також транспортних суден. Розцінивши це як акт агресії, 30 жовтня 1956 р. ізраїльські війська почали вторгнення на Синайський півострів. Їх активно підтримали війська Великобританії та Франції, проте на боці Єгипту виступив СРСР. Наприкінці року була прийнята резолюція Радою Безпекою ООН про зупинення наступу. Велика Британія, Франція та Ізраїль змушені були вивести свої війська з єгипетської території.

Мал. 7. Держава Ізраїль.

У 1967 р. розпочалася третя «шестиденна війна» була розв'язана Ізраїлем проти Єгипту, Сирії та Йорданії. У тій війні Ізраїль захопив Синайський півострів, Західний берег р. Йордан, сектор Газа, східну частину Єрусалима та Голанські висоти, що належать Сирії. Територія, захоплена Ізраїлем, втричі перевищувала його власну. Незважаючи на перемогу у війні, навколишня ситуація для Ізраїлю погіршилася. Сусідні арабські держави заявили, що не визнають його права на існування.

У 1973 р. відбулася війна «судного дня». Єгипет і Сирія намагалися відвоювати свої території, але безрезультатно. У вересні 1978 р. президент Єгипту А. Садат і прем’єр-міністр Ізраїлю М. Бегін зустрілися в Кемп-Девіді (США) і узгодили текст мирного договору між обома державами. Ізраїль погодився вивести свої війська із Синайського півострова. Уже в березні 1979 р. у Вашингтоні було підписано мирний договір.

Палестинська проблема. На відміну від євреїв араби не змогли створити своєї власної держави на території, яка була їм виділена. Після закінчення першої арабо-ізраїльської війни палестинські біженці розмістилися на території Єгипту, Йорданії та Сирії. Тому, в таких умовах вони вирішили вдатися до терористичних методів ведення боротьби. У 1964 р. було створено Організацію визволення Палестини (ОВП), головою якої з 1969 р. став Ясір Арафат. У 1987 р. на палестинських територіях окупованих Ізраїлем було організовано першу «інтифаду» – збройна боротьба палестинських арабів проти Ізраїлю. Надалі спостерігалося певне поліпшення відносин. У 1988 р. ОВП під керівництвом Я. Арафата проголосила створення Палестинської держави. У 1993 р. між Ізраїлем і ОВП були підписані в Осло (Норвегія) домовленості про взаємне визнання. У 1994 р. була створена Палестинська національна адміністрація (керівний орган). Але вже у 2000 р. відбувається повторне загострення ізраїльсько-палестинського протистояння. Того ж року почалася друга «інтифада». У 2002 р. уряд Ізраїлю ухвалив рішення щодо спорудження «стіни безпеки» довжиною 364 км., що відгороджує Ізраїль від палестинських територій. У 2004 р. помер Я. Арафат, новим лідером Палестинської автономії став Махмуд Аббас. Він почав політику примирення з Ізраїлем. Але у 2006 р. відбулися вибори до Палестинської національної адміністрації, перемогу на них отримав Хамас (через свою діяльність, яка включає тактику атак на мирне ізраїльське населення, рух розглядається більшістю розвинених країн світу, як терористична організація), що дещо загострило відносини. У лютому 2007 р. була досягнута Угода та створено коаліційний уряд між керівниками Фатх (одна з політичних партій Палестинської автономії) і Хамас. Міжнародне співтовариство у черговий раз зажадало, щоб новий уряд ПНА визнало Ізраїль, роззброїли бойовиків та припинило насильство. Тристоронні переговори між США, ПНА та Ізраїлем закінчилися безрезультатно. Сьогодні близькосхідне питання залишається нерозв’язаним.

Мал. 8. Ясір Арафат.	Мал. 9. Махмуд Аббас.

6. Крах апартеїду на півдні Африки

Апартеїд – офіційна політика расової дискримінації, сегрегації та гноблення, яку впродовж 1948–1991 рр. проводили правлячі кола Південно-Африканської Республіки (до 1961 р. Південно-Африканський Союз) проти місцевого чорношкірого населення, а також переселенців з Азії. В основу цієї політики було покладено ідею про відособлений розвиток європейського і неєвропейського населення Південної Африки. Внаслідок застосування норм апартеїду більшість населення ПАР була зведена до безправного стану. Кольорове населення (бантові, індіанці, метиси) не мало таких само цивільних прав, як білі (наприклад, 23 млн. негрів не мали права голосу на виборах у парламент). Світове співтовариство рішуче засудило расистський режим ПАР, а ООН запровадила проти нього економічні, політичні та інші санкції. Боротьбу проти апартеїду вела чорношкіра більшість населення ПАР, одначе ця боротьба послаблялася міжплемінними протиріччями. У країні існували два ворогуючі політичні угруповання чорних – Африканський національний конгрес (АНК) і зулуський рух «Інката». У 1961 р. АНК і компартія, яка також діяла в підпіллі, створили збройне формування «Спис нації», однак діяльність його паралізували масові арешти, а лідера АНК Нельсона Манделу засудили до довічного ув'язнення. Режим апартеїду дискредитував уряд ПАР перед світовою громадою. В 1976 р. набрала чинності Міжнародна конвенція ООН про припинення злочинів апартеїду і покарання за нього. Ліквідація системи апартеїду почалася після приходу до влади в ПАР уряду Фредеріка де Клерка (1989). У 1991 р. президент ПАР Ф. де Клерк скасував дію основних елементів законів про апартеїд. Було легалізовано всі опозиційні політичні партії, амністовано багатьох політичних в'язнів. У 1991 р. вийшов на свободу Нельсон Мандела. У квітні 1994 р. в ПАР уперше відбулися вибори до парламенту без расової дискримінації. За підсумками виборів АНК, за якого проголосувало 62,55% виборців, здобув більшість місць у нижній палаті парламенту (національна асамблея), у верхній (сенат). Президентом ПАР став Нельсон Мандела. Новий президент та його уряд твердо здійснювали політику національного примирення, в тому числі через збереження статус-кво в економічній системі та становища білого населення з одночасним ужиттям масштабних заходів для поліпшення соціально-економічних умов життя чорних африканців.

Мал. 10. Нельсон Мандела.	Мал. 11. Фредерік Віллем де Клерк.

 

Основні терміни, поняття, імена

Основні дати:

1945 р. – Китай повністю був звільнений від японської окупації.
1946–1949 рр. – в Японії проведено аграрну реформу.
1946–1949 рр. – громадянська війна у Китаю.
3 травня 1947 р. – прийняття Конституції Японії.
15 серпня 1947 р. – прийнято «Акт про незалежність Індії».
14 травня 1948 р. – проголошено утворення Держави Ізраїль.
1948–1949 рр. – Перша арабо-ізраїльська війна.
1948 р. – смерть Махатми Ганді.
1949 р. – у Пекіні створена Центральна народна урядова рада на чолі з Мао Цзедуном.
1 жовтня 1949 р. – проголошення Китайської Народної Республіки.
26 січня 1950 р. – прийняття Конституції Індії.
1950 р. – створення Китайської Республіки на о. Тайвань.
20 липня 1951 р. – початок роботи конференції у Сан-Франциско.
7 вересня 1951 р. – підписання мирного договору із Японією.
1952 р. – аграрна реформа в Індії.
1955 р. – утворення Ліберально-демократична партії Японії.
1956 р. – Друга арабо-ізраїльська війна.
1958 р. – рік «великого стрибка» у Китаї.
1961 р. – Індія приєдналася до Руху неприєднання.
1964 р. – створення Організації визволення Палестини.
1966–1976 рр. – «культурна революція» у Китаї.
1966 р. – прем’єр-міністром Індії стала Індіра Ганді.
1967 р. – Третя арабо-ізраїльська війна.
1969 р. – ОВП очолив Ясір Арафат.
1973 р. – Четверта арабо-ізраїльська війна.
1976 р. – смерть Мао Цзедуна.
1978 р. – оголошення програми «чотирьох модернізацій».
1982 р. – прийняття Конституції у Китаї.
1984 р. – реформа у промисловості Китаю.
1984 р. – операція «Блакитна зірка».
31 жовтня 1984 р. – вбивство І. Ганді.
1984–1989 рр. – прем’єрство Р. Ганді.
1985 р. – реформування системи управління у сфері науки і техніки Китаю.
1989 р. – мільйонні мітинги у Китаю.
1991 р. – президент ПАР Ф. де Клерк скасував дію основних елементів законів про апартеїд.
1994 р. – президентом ПАР став Нельсон Мандела.
1994 р. – створення Палестинської національної адміністрації.
1997 р. – до Китаю перейшла британська колонія Гонконг.
1999 р. – до Китаю перейшла португальська колонія Макао.
2004 р. – прем’єр-міністром Індії став Манмохан Сінгх.
2006 р. – лідером Палестинської автономії став Махмуд Аббас.