УКРАЇНА У 2004-2010 РР.

1 Україна у 2004-2010 рр.

1. Загострення політичної обстановки під час кампанії з виборів Президента України
(березень – 21 листопада 2004 р.)

Президентські вибори в Україні, що були призначені Верховною Радою на 31 жовтня 2004 р., відігравали особливу роль. Це були вибори першої особи, яка зосереджувала в своїх руках велику і сильну владу. Однак консенсусу про шляхи демократичного розвитку між елітами країни не було. Навпаки, боротьба велась без компромісів. Підготовка і проведення виборів Президента України стала головною подією 2004 року в Україні.

4 липня Віктор Ющенко – голова парламентської фракції «Наша Україна», на мітингу, що проходив на Співочому полі у Києві, оголосив про висунення своєї кандидатури в Президенти України. Цього ж дня з’їзд Партії регіонів, що відбувся в Запоріжжі, одноголосно висунув на посаду Президента України Прем’єр-міністра України, голову цієї партії Віктора Януковича. Соціалісти висунули кандидатом у Президенти України голову партії України Олександра Мороза. З’їзд КПУ, що відбувся в Українському домі у Києві, прийняв рішення про висунення від партії кандидатом на посаду Президента України першого секретаря ЦК КПУ Петра Симоненка. Всього було висунуто 24 кандидати на посаду Президента України, всі вони були зареєстровані ЦВК. Зрозуміло, що більшість із них виконували роль «технічних» кандидатів від різних політичних сил.

Для «Партії влади», кандидатом якої був висунутий В. Янукович, йшлося про нагальну потребу збереження свого контролю над усіма сферами життя в Україні. В. Янукович у своїй передвиборчій кампанії на перше місце ставив проблеми економічного піднесення, що мало, з його точки зору, привести до консолідації українського суспільства. У своїх виступах перед виборцями він обіцяв надати російській мові статус другої державної мови і відмовитися від вступу України до НАТО.

Для опозиції, згуртованої навколо В. Ющенка, це був вирішальний момент для демократичної заміни існуючого корумпованого режиму. В. Ющенко у своїй передвиборчій кампанії порушував насамперед питання захисту і зміцнення в Україні демократії. В своїй передвиборчій програмі він сформулював план дій «Десять кроків назустріч людям»: створити п’ять мільйонів нових робочих місць; забезпечити пріоритетне фінансування соціальних програм; збільшити наповнення бюджету шляхом зменшення податків; змусити владу працювати для людей; захистити цінність сім’ї, повагу до батьків і права дітей; сприяти духовності, зміцненню моральних цінностей; допомагати розвиткові українського села; підвищити боєздатність армії, забезпечити повагу до людей у погонах; проводити зовнішню політику в інтересах українського народу.

О. Мороз виступав за порядок у країні, єдиний для всіх закон, чесну владу, демократичний соціалізм і європейський вибір.

П. Симоненко відстоював принципи соціально орієнтованої держави, справедливого суспільства, критично ставився до всіх інших, опозиційних владі, сил.

Стало зрозуміло, що реальна боротьба за посаду Президента України буде вестися між В. Януковичем і В. Ющенком. Специфіка четвертих виборів Президента України була в тому, що обидва лідери були прихильниками побудови в Україні суспільства на ринкових засадах.

В. Янукович і В. Ющенко мали потужні «команди», підтримку еліт, кандидати мали усі необхідні ресурси: електоральний, політичний, організаційний, кадровий, технологічний, інформаційний. У розпорядженні В. Януковича був сильний і безвідмовний адміністративний ресурс. Він використовував свої можливості діючого прем’єр-міністра. За його наполяганням підвищено прожитковий мінімум, збільшено з 1 вересня 2004 р. розмір мінімальної пенсії до 284 грн. В. Янукович часто їздив у «відрядження» в області і райони для здійснення передвиборчої агітації, на його імідж працювали більшість ЗМІ. Він мав фінансову підтримку з боку найбагатшої людини України Р. Ахметова.

В. Янукович обіймав посаду голови уряду з 22 листопада 2002 р. За цей час він покращив відносини з Росією, кадри змінив на тих, хто підтримував цей курс, відібрав у КПУ і СПУ більшу частину електорату (виступав за дружні стосунки з Росією, проти вступу України до НАТО). Окрім того в 1998-2002 рр. Донецька область під керівництвом В. Януковича забезпечила замкнутий цикл промислового виробництва, автономне енергозабезпечення, налагодила власні зовнішні зв’язки. Від 2000 р. ця область стала лідером за темпами приросту ВВП в Україні, збільшила свої доходи у 1,5 рази. Під час передвиборчої президентської кампанії це мало сприяти утвердженню у свідомості виборців переконаності, що В. Янукович господар, який зможе навести в країні порядок.

Найважливішими ознаками іміджу В. Ющенка була його опозиційність до Президента Л. Кучми. Він був раніше прем’єр-міністром (лише рік), головою Нацбанку України, а тому часто нагадував виборцям, що обіймаючи ці посади короткий час він не встиг багато чого зробити із задуманого, оскільки був відправлений у відставку (Л. Кучма вірив, що «касетний скандал» організували США, щоб привести до влади В. Ющенка). Його електорат, середній клас, був критично налаштований до Л. Кучми. Політичний ресурс В. Ющенка полягав у тому, що йому вдалось об’єднати два блоки («Наша Україна» і БЮТ) в один – «Сила народу». З часом до цього блоку долучилася СПУ і Партія промисловців та підприємців. Додавало авторитету В. Ющенку і те, що він був самовисуванцем як би від народу. Медіа-ресурс В. Ющенка не був таким потужним, як у В. Януковича. Найбільшу підтримку він мав з боку журналістів «Вечірнього Києва», «України молодої», «Сільських вістей», «Поступу», 5-го телевізійного каналу та ін. Мітинги, які відбувалися за його участю практично в усіх містах, були масовими. На них штаби розповсюджували символіку блоку: прапорці, стрічки помаранчевого кольору з написом «Так! Ющенко«. Він виступав як політик, котрий мав задовольнити запит українського суспільства на лідера європейського типу.

Добре знаючи реальну ситуацію, зокрема її непублічну складову, Л. Кучма передбачав, що четверті вибори нового Президента України, стануть найбруднішими, будуть масові і грубі порушення закону. Дійсно, від початку виборчої кампанії діяли «темники» з Адміністрації Президента Л. Кучми, цензура і тиск на журналістів досягли небачених досі масштабів. Під час розгляду у парламенті питання «Про моніторинг використання ЗМІ» констатувалось, що в ЗМІ немає рівних умов для всіх кандидатів у Президенти України, а найбільше ефірного часу надається лише одному кандидату – В. Януковичу. 7 вересня створено Тимчасову спеціальну комісію Верховної Ради з питань моніторингу реалізації законодавства про вибори Президента України. Вона плідно працювала і чимало робила для того, щоб передвиборча кампанія відбувалась у рамках законності.

26 жовтня О. Мороз зробив спеціальну заяву у парламенті, що правоохоронні органи масово втручаються у виборчий процес, перешкоджають В. Ющенку зустрічатися з виборцями в Кіровограді, Донецьку та інших містах. 27 жовтня Верховна Рада заслухала інформацію про стан готовності до голосування. На цей час було створено 225 територіальних виборчих округів з виборів Президента України. До територіальних виборчих комісій включено 9 652 особи (приблизно 42-46 на одну комісію). Очікувалося прибуття в Україну 4000 спостерігачів із 18 держав світу.

28 жовтня майже 50 журналістів провідних телеканалів прийняли, всупереч своєму керівництву, заяву з протестом проти політичного тиску в телеефірі. На Майдані Незалежності у Києві з’явилися перші групи нового громадянського об’єднання «Пора», які заявили, що будуть захищати мирних громадян.

31 жовтня 2004 р., попри надскладну політичну обстановку в країні, вибори Президента України відбулися. У списки для голосування включено 37 297 325 осіб. Всіх виборчих дільниць було 32 820, і вони внесені в базу даних інформаційно-аналітичної системи виборів. Були випадки, коли того дня за відкріпними талонами люди їздили по Україні і по декілька разів голосували в різних місцях (звичайно, що такі поїздки були організовані). Зафіксовані під час виборів й інші порушення Закону про вибори Президента.. Однак 2 листопада 2004 р. легітимність президентських виборів в Україні підтвердили не лише спостерігачі від СНД, а й країн Європи, США і Канади. Лише МЗС Франції заявило, що вибори в Україні не відповідали демократичним нормам.

За підрахунками ЦВК (велися два тижні), 31 жовтня 2004 р. В. Ющенко отримав підтримку 39,87 % голосів виборців, а В. Янукович – 39,32 %. Вибори показали, що за ставленням до кандидатів у Президенти країна поділилася на дві частини. У західних і центральних областях перевага була за В. Ющенком, у південних і східних – за В. Януковичем.

Виконуючи Закон про вибори Президента, ЦВК призначила другий тур виборів Президента України на 21 листопада 2004 р. Готуючись до другого туру голосування, В. Ющенко провів успішні переговори з О. Морозом, А. Кінахом і групою «Центр», у результаті чого ці політичні сили заявили про його підтримку. В основу політичної угоди з СПУ від 4 листопада покладені такі умови: в разі обрання В. Ющенка Президентом України він обіцяє вивести українські війська з Іраку, продовжити мораторій на продаж землі сільгосппризначення до 2007 р., підтримати проект змін до Конституції до 1 січня 2005 р., але щоб ці зміни вступили в дію з 2006 р. П. Симоненко заявив, що КПУ у другому турі виборів буде виступати проти обох кандидатів.

12 листопада на заклик прихильників В. Януковича в Донецьку, Дніпропетровську, Харкові та інших містах оголошено попереджувальні страйки на 40 великих промислових підприємствах, які мали продемонструвати його підтримку промисловцями. 15 листопада у прямому ефірі відбулися тривалі (100 хв.) теледебати кандидатів у Президенти України В. Ющенка і В. Януковича, в ході яких обговорювались передвиборчі програми кандидатів у Президенти.. Це були перші в Україні такі теледебати. Обидва кандидати гідно відстоювали свою позицію.

18 листопада В. Ющенко звинуватив В. Януковича в організації фальсифікацій і підтасовок з боку його команди і закликав своїх прихильників виходити в містах на майдани. Почалися практично безстрокові мітинги його прихильників на площах і вулицях Києва, Львова, Тернополя, Вінниці, Луцька, Рівного та інших міст України. На цей час в розпорядженні штабів В. Ющенка були сотні тисяч помаранчевих прапорців і великих прапорів, стрічок, шарфиків, кульок та іншої атрибутики, яка ставала ознакою мітингів прихильників В. Ющенка. БЮТ забезпечував своїх прихильників символікою білого кольору з червоними серцями, а СПУ– символікою рожевого кольору. Отже, мітинги прихильників В. Ющенка набули цілком виразного забарвлення.

Напередодні другого туру президентських виборів Верховна Рада України прийняла закон про зміни до виборчого процесу, зокрема, про заборону голосування за відкріпними посвідченнями. Але цей закон не підписав Л. Кучма, тож одразу виникла підозра, що він не зацікавлений у проведенні чесних виборів у другому турі.

21 листопада 2004 р. відбувся другий тур виборів Президента України. За деякими оцінками в цей день порушень Закону про вибори було більше, ніж 31 жовтня: відкріпні талони, які давали можливість одним і тим же людям пересуватись на автобусах і багаторазово голосувати (так звані «каруселі»); переносні урни для голосування за межами виборчих дільниць; збільшення показників явки виборців; недостовірні списки виборців; переписування протоколів виборчих комісій, голосування за паспортами громадян України, що перебували за кордоном і ін.

Виборчий штаб В. Ющенка вважав, що здійснена фальсифікація результатів другого туру виборів. Затримка ЦВК з оприлюдненням їх кінцевих результатів, як це мало місце і після першого туру виборів, ще більше ускладнювала ситуацію. Діючий Президент Л. Кучма залишався спостерігачем і не задіяв своєї частини адміністративного ресурсу, щоб допомогти В. Януковичу, якого він висунув кандидатом у Президенти України.

Таким чином, у ході кампанії з виборів Президента України 2004 року застосовувалися такі неправомірні дії, як фальсифікація списків виборців та їх голосування, завищення показників явки виборців на виборчі дільниці, підкуп виборців, голосування за паспортами громадян, що виїхали за межі України тощо. Політична опозиція відмовилась визнавати переможцем В. Януковича, оперативно перевела свою передвиборчу кампанію в акції громадянської непокори практично на всій території України.

2. Помаранчева революція 2004 р.: причини, хід та наслідки

22 листопада на Майдані Незалежності у Києві з’явилися перші помаранчевого кольору намети, що означало початок багатотисячної акції протесту проти нечесних виборів з боку влади. Такі ж намети появилися і в інших містах України. В Київ почали прибувати сотні автобусів і легкових автомобілів з прихильниками В. Ющенка, переважно із західних областей України. Ю. Тимошенко, «Пора» закликали учнів та студентів припинити навчання, оголосити страйк. Невдовзі чимало ВНЗ, шкіл передусім у Києві і західних областях, оголосили страйк, а студенти та учні щодня збиралися на мітинги.

Так в Україні почалася Помаранчева революція. Які ж були її причини? Масштабність народного опору для існуючої влади була неочікуваною і в значній мірі її деморалізувала. Люди були невдоволені бездіяльністю та адміністративним тиском влади. Вбивство Г. Ґонгадзе і наступний «касетний скандал» буквально наелектризували суспільство в його неповазі до влади, правоохоронних органів зокрема. Не було стабільності в діяльності урядів (до цього часу їх було 10). Люди втратили в банках свої заощадження. Все це підірвало довір’я громадян до влади Л. Кучми, вони відкрито заявили про готовність до боротьби, щоб змінити своє життя на краще. Президентські вибори були лише детонатором соціального вибуху, який давно назрівав. Люди сподівалися, що новообраний Президент покладе всьому безладу край, наведе порядок у країні. І вони мали рацію, адже повноважень у цього Президента мало бути достатньо. Про можливий перерозподіл владних повноважень на початок передвиборчої кампанії ще ніхто серйозно не говорив.

Які суспільні верстви були в перших рядах активного протестного руху? Першими вийшли на вулиці ті громадяни, котрі не лише виступали проти провладного кандидата, а побачили реальну загрозу виборів без вибору, можливість відсутності змін, на які вони сподівалися. До основних учасників Помаранчевої революції варто, безумовно, віднести середній клас, що відстоював інтереси свого малого бізнесу. Це його різні владні структури «діставали» численними штрафами, обмеженнями, заборонами. Тепер він виставив свій рахунок такій «демократії» і владі. За роки незалежності, особливо під час президентства Л. Кучми, чимало «постраждало» й великих підприємців (олігархів) і можновладців: в одних забрали бізнес, в інших – владу; тож бажання повернути втрачене виштовхнуло «ображених» із затишних офісів на вулицю до народу. Вони надали протестуючим вагому фінансову підтримку.

Студентська молодь ідтримала середній клас, вона була використана помаранчевими лідерами, щоб надати масовості акціям протесту в усіх містах України. Робітники та селяни-одноосібники в своїй більшості не стали учасниками Помаранчевої революції, хоча чимало з них брали участь у мітингах й інших протестних акціях.

Специфікою протестного руху восени 2004 р. було те, що він розвивався за особливими законами. Нагадаємо, В. Ющенко першим закликав своїх прихильників вийти на вулицю і заявити про свої наміри. У відповідь В. Янукович також звернувся до виборців із закликом вийти на вулиці, щоб продемонструвати опоненту реальну підтримку народом своєї програми. Отож, сталося те, що мало статися: було два народні майдани. Політичним епіцентром майдану ВЮщенка став Київ, а В. Януковича – Донецьк, хоча й були спроби обох сторін «освоїти» територію суперника. В Києві «біло-сині» розбили своє наметове містечко у міському саду навпроти Будинку уряду України, головою якого був В. Янукович.

Кожен з майданів мав свою сцену, на якій стояли відомі політичні особи, бізнесмени, артисти. Вони використовували чи «помаранчеву» (Ю. Тимошенко, П. Порошенко, Д. Жванія, Є. Червоненко та ін.), чи «біло-синю» символіку (Р. Ахметов, Є. Кушнарьов, М. Добкін, Б. Колесников та ін.).

Особливістю протестного руху «біло-синіх» під час Помаранчевої революції було те, що він набирав ознак регіонального. Далися взнаки історичні традиції і відмінності, специфіка економічного, соціального і політичного життя в західних (аграрних) і південно-східних (індустріальних) областях України. Реальністю було й те, що в Україні відбувся геостратегічний розкол. В. Ющенко орієнтувався на Захід і отримував підтримку від нього, а В. Янукович був зорієнтований на Росію і користувався її всебічною підтримкою.

Прихильники В. Януковича, а їх було майже стільки, як і В. Ющенка, протестували проти проявів націоналізму, огульного звинувачення політичними опонентами В. Януковича у бандитизмі мешканців південно-східних областей. Вони підтримували свого лідера, вважаючи, що як губернатор і прем’єр-міністр він багато зробив для поліпшення життя шахтарів, металургів, були впевнені, що після перемоги В. Янукович більше уваги приділятиме вирішенню соціальних проблем робітників.

Люди на майданах були налаштовані, що своїми мирними акціями протесту зможуть досягти мети – обрання Президентом України: одні – В. Ющенка, другі – В. Януковича. Рівень організації і дисципліни під час акцій протесту був таким високим, що весь світ дивувався і з повагою ставився до їх учасників. Правда, до «помаранчевих» з більшою повагою ставилися на Заході, а до «біло-синіх» – на Сході.

Організатори майданів і від В. Ющенка, і від В. Януковича подбали про ідеологічне забезпечення своїх акцій. Лідери, особливо В. Ющенко та Ю. Тимошенко, часто бували на майданах, запрошували до виступів політиків, бізнесменів – як українських, так і зарубіжних (наприклад, Л. Валєнса). За задумом політтехнологів, культурні програми артистів мали підтримати моральний дух протестантів. Стосовно цього більше вдалося досягти «помаранчевим». Їхнім хітом стала пісня гурту «Ґринджоли» з Івано-Франківська «Разом нас багато, нас не подолати». З великим патріотичним піднесенням на помаранчевих майданах сприймали виступи Руслани, О. Пономарьова, М. Бурмаки та інших співаків.

Ю. Тимошенко проявила високі якості оратора, своїми запальними виступами доносила до учасників мітингу на Майдані Незалежності основні цілі і шляхи їх реалізації на кожному конкретному етапі боротьби. Майдан «помаранчевих» у Києві був більш масовим, ніж майдан «біло-синіх». За деякими оцінками упродовж двох тижнів там було 200-300 тис. людей, 10 тис. осіб стали мешканцями наметового містечка на Хрещатику.

24 листопада 2004 р. ЦВК завершила підрахунок голосів і оголосила В. Януковича обраним Президентом України. Вона стверджувала, що в другому турі за В. Януковича проголосувало 49,46 % виборців, за В. Ющенка – 46,61 %. Однак Верховний Суд України у зв’язку з поданням до нього В. Ющенком скарги, заборонив їй публікувати своє рішення. (Згідно Закону про вибори Президента України, дане рішення набирало чинності лише після його публікації в урядовій газеті, або газеті Верховної Ради).

Акції громадянської непокори «помаранчевих» посилились. У Києві вони почали облогу будинку Адміністрації Президента України та Кабміну України, зайняли перший поверх міської ради, Будинок профспілок, Український дім. 25 листопада «помаранчеві» закликали робітників до загальнонаціонального страйку. В. Ющенко видав декрет «Про поновлення народовладдя в Україні».

Західна Європа зайняла в цьому питанні компромісну позицію: виступила за проведення переговорів з метою вироблення узгоджених підходів щодо подолання кризи. Зусиллями лідерів іноземних посередників вдалося налагодити переговори Л. Кучми і кандидатів у президенти. В ході переговорів з’ясувалось, що Л. Кучма і В. Янукович стояли на тому, щоб в установлені законом терміни провести нові вибори. Президента України, а В. Ющенко – що необхідно переголосувати другий тур виборів.

26 листопада 2004 р. в Маріїнському палаці завершився перший «Круглий стіл» – переговори за участю Президента України Л. Кучми, Голови Верховної Ради В. Литвина, Прем’єр-міністра В. Януковича, лідера опозиції В. Ющенка, Президента Республіки Польща А. Квасьнєвського, Президента Литовської Республіки В. Адамкуса, Верховного представника ЄС Х. Солани, голови Держдуми Російської Федерації Б. Гризлова. Ось текст їх спільної заяви: «Сторони виступають проти застосування сили, заявляють про початок переговорів для пошуків шляхів мирного вирішення політичної кризи в Україні і для досягнення позитивного результату, погодилися створити робочу групу, яка приступає до роботи негайно».

Важливу і дієву позицію щодо подолання політичної кризи зайняла Верховна Рада України. 27 листопада Верховна Рада України ухвалила постанову «Про вихід з політичної кризи, що виникла в державі у зв’язку з виборами Президента України». Ось її зміст:

  1. Визнати результати повторного голосування з виборів Президента України 21 листопада 2004 р. такими, що відбулися з масовими порушеннями виборчого законодавства і не відображають повною мірою волевиявлення народу.
  2. Визнати недійсними результати повторного голосування з виборів Президента України 21 листопада 2004 р., що відбулися з порушеннями виборчого законодавства і не відображають повною мірою волевиявлення народу.

3. Висловити недовіру ЦВК у зв’язку з неналежним виконанням нею обов’язків.

Того ж дня В. Янукович у зв’язку з початком переговорного процесу закликав своїх прихильників, які перебували в Києві, виїхати до місць свого постійного проживання.

28 листопада у Сєверодонецьку відбувся Всеукраїнський з’їзд органів місцевого самоврядування 9 південно-східних областей та Автономної Республіки Крим. На з’їзді, окрім заяв про підтримку В. Януковича, були висловлені думки про доцільність переходу України на федеративний устрій. В зв’язку з цим 1 грудня Верховна Рада прийняла постанову «Про запобігання антиконституційним діянням та сепаратистським проявам, що загрожують суверенітету і територіальній цілісності України».

29 листопада 2004 р. Верховний Суд України почав розглядати скаргу кандидата на посаду Президента України В. Ющенка на постанову ЦВК, якою Президентом України визнано В. Януковича. У 13 областях України відбулися масові мітинги на підтримку В. Януковича. В Київ поїздами, автобусами, власними автомобілями прибували прихильники як В. Ющенка, так і В. Януковича. США заявили, що переглянуть відносини з Україною, коли вибори не будуть визнані сфальсифікованими. Співробітники МЗС України оголосили про свою підтримку В. Ющенка, таку ж заяву зробили мер Києва О. Омельченко і командуючий ВМС України. США визнали обраним Президентом України В. Ющенка, Росія – В. Януковича.

30 листопада «помаранчеві» здійснили спробу зайняти будинок Верховної Ради України. «Пора» заблокувала вхід до резиденції Президента України; Л. Кучма перебрався в заміську резиденцію.

1 грудня парламент прийняв рішення про відставку Кабінету Міністрів. В. Янукович назвав цей акт політичним і не визнав його чинності. Верховна Рада закликала «помаранчевих» розблокувати Будинок уряду України.

2 грудня на засіданні Верховної Ради України заслухано інформацію про наслідки роботи другого «Круглого столу», що відбувся 1 грудня в Києві. Його учасники домовилися:

  • не допускати застосування сили для вирішення проблем, що виникли після другого туру виборів Президента України;
  • негайно розблокувати роботу органів державної влади;
  • що Верховний Суд України має винести остаточне рішення про завершення виборів Президента України;
  • прийняти в пакеті з внесенням змін до Закону «Про вибори Президента України», політичної реформи з внесенням змін до Конституції України відповідно до проекту закону № 4180 та формування на цих засадах уряду України;
  • закликати усіх зберігати територіальну цілісність України.

Крім того, учасники «Круглого столу» взяли до уваги, що почався процес формування нового складу ЦВК.

3 грудня Верховний Суд України в умовах потужного політичного тиску з боку «помаранчевих» завершив розгляд справи за скаргою В. Ющенка на бездіяльність ЦВК, дії з встановлення результатів повторного голосування з виборів Президента України 24 листопада 2004 р. та на рішення про оголошення Президентом України В. Ф. Януковича, постановив:

  1. Визнати дії ЦВК щодо встановлення результатів повторного голосування з виборів Президента України та складання протоколу голосування з виборів Президента України від 24 листопада 2004 р. неправомірними.
  2. Скасувати постанову ЦВК від 24 листопада 2004 р. № 1264 «Про результати виборів Президента України 21 листопада 2004 р. та обрання Президента України».
  3. Зобов’язати ЦВК призначити повторне голосування з виборів Президента України в термін, встановлений Законом України «Про вибори Президента України» на 26 грудня 2004 р.

В. Янукович також звернувся зі скаргою до Верховного Суду України, в якій містилися ті ж пункти, що й у скарзі В. Ющенка, за винятком одного: В. Ющенко просив Верховний Суд визнати його Президентом України за результатами голосування 31 жовтня 2004 р., а В. Янукович – призначити повторні вибори, в ході яких виборці мали виявити своє волевиявлення. В. Янукович звинувачував ЦВК у бездіяльності щодо встановлення результатів голосування у другому турі з виборів Президента України 21 листопада 2004 р. на території України. Верховний Суд України відмовив В. Януковичу у задоволенні його скарги.

5 грудня студенти ВНЗ та учні тих шкіл, які страйкували, приступили до навчання. Наступного дня в Києві відбувся третій «Круглий стіл». Його учасники визнали рішення Верховного Суду України про повторне голосування, яке призначене на 26 грудня 2004 р., взяли до уваги, що формується новий склад ЦВК, закликали обидві сторони забезпечити прозорість виборів і поставили перед В. Ющенком вимогу розблокувати Будинок уряду. Вони також висловили впевненість, що найближчим часом у пакеті будуть прийняті законопроекти щодо внесення змін до Конституції України.

В. Янукович заявив, що рішення Верховного Суду України щодо задоволення скарги В. Ющенка є політичним рішенням, що він 6 грудня йде у відпустку, а уряд піде у відставку після 26 грудня 2004 р. Зауважимо, що БЮТ не брав участі в переговорному процесі, мотивуючи це тим, що треба домагатися перемоги при опорі на народ. Поза процесом політичного врегулювання кризи залишалась і КПУ: її керівництво на чолі з П. Симоненком вважало другий тур виборів таким, що не відбувся.

8 грудня 2004 р. Верховна Рада України в пакеті ухвалила зміни до Конституції України, а також закон який вдосконалював систему проведення виборів Президента України, зокрема при голосуванні за відкріпними талонами на них ставився спеціальний штамп. Припиняла діяльність попередня ЦВК, затверджено склад нової ЦВК України. Головою ЦВК став Я. Давидович (родом з Тернопільщини). Закон про зміни до Конституції був схвалений у сесійній залі парламенту того ж дня його підписали Президент України Л. Кучма і Голова Верховної Ради України В. Литвин. Ним передбачалося формування у майбутньому парламенті (з 2006 р.) парламентської більшості. Прем’єр-міністр призначається Верховною Радою за поданням Президента України, а його кандидатуру вносить Президент за пропозицією парламентської більшості. Міністр оборони, міністр закордонних справ призначається Верховною Радою за поданням Президента. Інші члени уряду призначаються Верховною Радою за поданням Прем’єр-міністра України. За Президентом зберігалося право дострокового розпуску Верховної Ради, якщо протягом 1 місяця не буде сформовано коаліцію депутатських фракцій або за 60 днів не сформований уряд.

У прикінцевих та перехідних положеннях визначалося, що зміни до Конституції України вступають в дію з 1 січня 2006 р., а нинішня Верховна Рада має працювати аж до чергових парламентських виборів, які мали відбутися у березні 2006 р. до того ж за пропорційною системою. Так Україна із президентсько-парла-
ментської перетворювалася на парламентсько-президентську республіку
. Як покаже найближчий час, це буде доволі болісний і суперечливий політичний процес. Однак без перебільшення можна сказати, що цим Верховна Рада фактично дала знак суспільству про повернення до нормального, спокійного життя.

9 грудня «помаранчеві» зняли блокаду будинку Адміністрації Президента України, були згорнуті всі наметові містечка, в Києві учасники акції громадянської непокори залишили Український дім. Наступного дня Президент Л. Кучма присвоїв звання Героя України В. Литвину за заслуги у державному будівництві та реформуванні політичної системи.

25 грудня 2004 р. Конституційний Суд України визнав неконституційними положення Закону України «Про особливості застосування «Закону України про вибори Президента України» при повторному голосуванні 26 грудня 2004 р., що унеможливлювало голосування за межами приміщення виборчої дільниці для голосування всім іншим, крім інвалідів першої групи, виборцям, які не здатні пересуватися самостійно. Основна вимога опозиції – обмеження голосування відкріпними талонами – залишалася без змін. 26 грудня 2004 р Президентом України було обрано В. Ющенка. За В. Ющенка подано 51,99 % голосів виборців, за В. Януковича – 44,2 %.

30 грудня В. Янукович подав скаргу до ЦВК, в якій він вимагав визнати неправомірними дії територіальних виборчих комісій, що не дозволяють встановити факт вільного волевиявлення громадян. ЦВК відмовила йому в задоволенні скарги через відсутність фактів, які би підтверджували сказане в ній. 31 грудня 2004 р. В. Янукович пішов з посади прем’єр-міністра України.

5 січня 2005 р. В. Янукович подав також скаргу до Верховного Суду України, в якій уточнено факти порушення при переголосуванні прав громадян з обмеженими можливостями. Матеріали скарги викладені в 96 томах. Верховний Суд України відмовив В. Януковичу в розгляді скарги по суті «через недостатню мотивацію, неналежне оформлення документів, порушення термінів їх подання».

Із завершенням кампанії з виборів Президента України протистояння в суспільстві не завершилося, а лише на деякий час зменшилося. Фаворити залишалися, і це підтвердив третій тур виборів Президента України. Попереду були нові політичні бурі і можливість того, що переможці і переможені можуть помінятися місцями.

Помаранчеву революцію часто ототожнюють з президентськими виборами 2004 р., але вона є тільки частиною виборів і має точні хронологічні межі. Початок її – це ніч на 22 листопада, а кінець – вердикт Верховного Суду 3 грудня 2004 р. В українській громадській свідомості існують різні оцінки тієї події: одні вважають її державним переворотом, підготовленим політичною опозицією за підтримки Заходу, інші – це усвідомлений або стихійний протест населення країни проти кучмівського режиму.

Помаранчева революція – це глибока політична криза в Україні, конфлікт, закамуфльований у процедуру президентських виборів. Вона відбувалася з небаченою досі активністю великого числа людей, які заявили про свою свободу і відстоювали її на майданах України. Під час неї стихійність мас поєдналася з організованістю і контрольованістю, що не давало перерости в агресію. На майданах були зрозумілі всім гасла, колоритна символіка. Вказані обставини убезпечили суспільство від інцидентів, відхилень від мирного характеру протестного руху. Це був вияв несприйняття тогочасної державної влади. У цьому розумінні то була справжня революція, що змусила владу стати на шлях перегляду того політичного курсу, який досі вважався незаперечним. Нею завершився посткомуністичний етап у житті українського суспільства.

3. Суперечливі процеси в політичному й соціально-економічному житті на сучасному етапі

2005-й р. почався в умовах серйозного травмування українського суспільства, що сталося під час виборчої кампанії восени 2004 р. В країні були два президенти – діючий Л. Кучма й обраний 26 грудня В. Ющенко. Однак не було прем’єр-міністра. Уряд практично був недієздатним. Державні службовці, що працювали до цього часу, і лідер яких зазнав поразки на виборах, готувались до звільнень. Нові політичні сили і діячі, котрі підтримували В. Ющенка, вже розподіляли посади, готувалися до управління в різних сферах політичного і соціально-економічного життя. Депутати Верховної Ради України працювали напружено (до завершення їхньої каденції залишалося майже 1,5 року) і фактично перебрали на себе більшість владних повноважень.

6 січня 2005 р. практично в усіх містах Південно-Східної України пройшли мітинги на підтримку В. Януковича. Виникало питання: чи будуть в Україні створені умови для конкуренції різних політичних ідей і сил, чи усвідомить «помаранчева» влада необхідність консолідації українського суспільства, чи стане В. Ющенко президентом всіх українців? Справа в тім, що у тогочасному політичному житті було те, що до влади йшли нові політики, відбулися певні зрушення в настроях депутатського корпусу, чимало з них заявили про свою опозиційність до Л. Кучми.

Перед новообраним Президентом і його командою постало багато складних проблем, які потрібно було вирішувати: примирити українське суспільство, продовжити економічні реформи, подолати корупцію (відокремити бізнес від політики), просуватися до НАТО та ЄС і не погіршити відносин з Росією. Певною проблемою для новообраного Президента було те, що ще не все було очевидним стосовно функціонування уряду і депутатської більшості у Верховній Раді.

Новим відтепер було й те, що конфлікт в українській політиці був не між комуністами й усіма іншими, а всередині одного напрямку – «реформаторів-ринковиків», які в Україні мали два центри і двох лідерів. І все таки зміна політичної влади додала оптимізму українському суспільству, воно виставило високу планку очікувань від нової влади. В. Ющенко мав великий кредит довіри (до 80 % громадян його підтримували), але мало часу на його виправдання. Згідно зі змінами, внесеними в Конституцію України, лише до 1 січня 2006 р. за ним зберігались усі повноваження виконавчої влади, що давало йому можливість приступити до реалізації програми «Десять кроків назустріч людям».

23 січня 2005 р. у Верховній Раді України відбулася інавгурація Президента України В. Ющенка. В сесійній залі було багато іноземних гостей, чимало поважних представників українського суспільства. Морально-психологічний стан прихильників В. Ющенка можна охарактеризувати одним словом – ейфорія. Але це був стан душі лише однієї частини громадян України, інша – виборці, що підтримували В. Януковича, й особливо члени його виборчих штабів, – перебували в стані розгубленості, однак не відмовилися від несприйняття В. Ющенка на посаді Президента України.

Свою діяльність як Президента України В. Ющенко розпочав з візитів до Москви, Страсбурга, Давоса та Варшави. У Москві з Президентом Росії В. Путіним він провів переговори з питань торгово-економічних відносин, формування ЄЕП, Азово-Керчен-
ської проблематики та про перебування Чорноморського флоту Росії у Севастополі. У Страсбурзі В. Ющенко виступив перед депутатами Європарламенту. У своїй промові він намагався роз’яснити європейцям внутрішню ситуацію в Україні і висловив надію на розширення співпраці з країнами ЄС. Його візити засвідчили, що Європа мала великий інтерес до України і бажання з нею співпрацювати. Це був для нас певний успіх після обрання на посаду Президента України В. Ющенка.

4 лютого 2005 р. 365 депутатів Верховної Ради України підтримали пропозицію В. Ющенка призначити Ю. Тимошенко на посаду Прем’єр-міністра. Віце-прем’єрами стали А. Кінах і М. Томенко, міністром з адмінреформи – Р. Безсмертний, закордонних справ – Б. Тарасюк, внутрішніх справ – Ю. Луценко, фінансів – В. Пинзеник, сільського господарства – О. Баранівський, оборони – А. Гриценко, освіти і науки – С. Ніколаєнко; всього призначено 23 міністри. Тоді ж 357 народних депутатів України підтримали програму «помаранчевого» уряду, в основу якої покладено передвиборчу програму В. Ющенка «Десять кроків назустріч людям». Після багатьох місяців затяжної політичної кризи це була перша ознака до консолідації депутатів Верховної Ради, а потім, можливо, і всього українського суспільства.

Верховна Рада, аби не розпалювати в суспільстві протистояння, відхилила всі проекти законів щодо люстрації кадрів. Однак невдовзі все-таки почалися арешти, затримання органами внутрішніх справ деяких колишніх керівників. Були, зокрема, затримані Б. Колесников – колишній голова Донецької облради, заведено кримінальну справу на Є. Кушнарьова – колишнього голову Харківської облдержадміністрації. Правда, через деякий час за відсутністю доказів злочинів з їх боку їхні справи були закриті.

Почався процес призначення нових керівників обласних і районних держадміністрацій. При цьому посилилась тенденція до зростання штатів в цих структурах. Нові кадри часто призначалися не за професійними ознаками, а за політичною відданістю, лояльністю до нової влади й навіть особистими стосунками. Відбувалося масове звільнення держслужбовців; за приблизними даними таких людей було 18 тисяч. Опозиція звинувачувала «помаранчевих» у політичній розправі над кадрами, що працювали за попередньої влади.

На початку вересня 2005 р. голова Секретаріату Президента України О. Зінченко на прес-конференції в Києві з власної ініціативи заявив, що у вищих ешелонах «помаранчевої» влади існує корупція, і назвав прізвища П. Порошенка, О. Третьякова та ін. Ця заява призвела до загострення політичної обстановки, відставки О. Зінченка, уряду Ю. Тимошенко (працював 8 місяців), секретаря РНБО П. Порошенка та О. Третьякова. Виконуючим обов’язки Прем’єр-міністра призначений Ю. Єхануров.

В. Ющенко пояснював своє рішення тим, що він хоче відокремити бізнес від влади. Як показали наступні події, йому це не вдалося зробити, але «помаранчева» команда була розвалена. І це сталося в умовах, коли де-факто почалася кампанія з виборів депутатів до Верховної Ради України. Ю. Тимошенко заявила, що про єдиний передвиборчий блок з «Нашою Україною» (партія В. Ющенка) не може бути й мови, вона буде іти на вибори паралельним курсом.

26 листопада 2005 р. почалася офіційна кампанія з виборів депутатів до Верховної Ради України, що були призначені на 26 березня 2006 р. Вона співпала з першою річницею Помаранчевої революції, однак святкування цієї події не було. Навпаки, з телеекранів і сторінок газет дехто з колишніх активістів «помаранчевого» руху закликав до вибачення нової влади перед народом, стверджував, що то була «революція мільйонерів проти мільярдерів». «Пора» випустила листівку, в якій було написано: «пора вже з них спитати, що вони зробили для народу», дехто відкрито висловлював жаль, з приводу того, що рік тому був на Майдані.

1 січня 2006 р., як і передбачалося угодою від 8 грудня 2004 р., вступила в дію політреформа, тобто набрали чинності внесені зміни до Конституції України. Україна стала парламентсько-президентською державою. У січні 2006 р. на всій території України були великі морози. Сталася техногенна катастрофа в Алчевську (Луганська область) – 576 будинків, в яких проживали 66 тис. осіб, залишилося без опалення. Загрозливе становище щодо теплопостачання було в Севастополі, Херсоні, Дніпропетровську й інших містах.

10 січня Верховна Рада України відправила уряд Ю. Єханурова у відставку. Це рішення стало неминучим після «газової кризи», яка була спричинена збільшенням вартості газу, що постачався з Росії, загрозою припинення його надходження в Україну. 13 січня В. Ющенко виступив із заявою, в якій висловив протест проти рішення Верховної Ради щодо відставки уряду. За таких умов протистояння між Президентом, Кабміном і Верховною Радою набувало загрозливих масштабів.

26 березня 2006 р. відбулися вибори депутатів до Верховної Ради України. Партія регіонів, яка була в опозиції до «помаранчевої» влади, здобула найбільшу кількість голосів – 32,64 %, Блок Ю. Тимошенко – 22,29 %, «Наша Україна» – 13,95 %, СПУ – 5,69 %, КПУ– 3,66 %. За такого розкладу депутатських місць не могло бути легкого і швидкого формування керівних органів парламенту, непередбачуваним було також те, хто очолить уряд і Верховну Раду України.

Тон у боротьбі за посаду прем’єр-міністра і формування коаліції задала Ю. Тимошенко. Її вимога була конкретною: або надаєте мені посаду прем’єр-міністра, або я йду в опозицію. Партія регіонів заявила, що готова і до формування коаліції, і до опозиційної роботи. У парламенті почалися консультації депутатських фракцій щодо майбутньої коаліції. 13 травня між БЮТ, «Нашою Україною» та СПУ підписаний протокол про процедуру формування коаліції.

25 травня почала роботу Верховна Рада України п’ятого скликання. Коаліція ще не була сформована. Найбільш складною проблемою стала посада голови Верховної Ради. Були два претенденти – О. Мороз і П. Порошенко. Швидкого вирішення цієї проблеми годі було очікувати. Роботу парламенту було перервано на 2 тижні для того, щоб узгодити текст коаліційної угоди БЮТ, «Нашої України» і СПУ.

З відновленням пленарних засідань Верховної Ради депутати Партії регіонів почали блокувати парламентську трибуну, виставивши ультимативні вимоги: в пакеті розглядати обрання керівних органів влади; затвердження прем’єр-міністра; розподіл комітетів Верховної Ради і приведення до присяги суддів Конституційного Суду України.

6 липня на сесійному засіданні парламенту, попри спротив депутатів від фракцій БЮТ і «Нашої України», Головою Верховної Ради України був обраний О. Мороз. За нього проголосували 239 народних депутатів від Партії регіонів, СПУ і КПУ. Це означало, що формат урядової коаліції докорінно змінився. 11 липня О. Мороз зробив подання Президенту України про призначення В. Януковича на посаду Прем’єр-міністра України. «Наша Україна» і БЮТ у парламенті заявили, що нова коаліція є нелегітимною, зажадали від Президента розпуску Верховної Ради і в свою чергу почали блокувати її роботу, відмовилися брати участь у пленарних засіданнях.

2 серпня відбулася зустріч В. Ющенка і В. Януковича. Це сталося напередодні початку роботи «Круглого столу», учасники якого мали виробити і підписати обов’язковий для виконання всіма сторонами спільний документ. Наступного дня В. Ющенко, Ю. Єхануров, О. Мороз, В. Янукович і П. Симоненко підписали Універсал національної єдності. Ю. Тимошенко відмовилася його підписувати і заявила, що БЮТ йде в опозицію до цієї влади. В Універсалі були узгоджені позиції щодо функціонування української мови, про введення в дію закону про продаж землі, про вступ України до НАТО тощо. Проте на часі найважливішою була згода підписантів про подання до Верховної Ради України Президентом В. Ющенком кандидатури В. Януковича на посаду голови уряду. В. Ющенко пояснював це тим, що цим відкривався шанс звести два береги Дніпра до порозуміння.

4 серпня Верховна Рада розглянула в пакеті питання про призначення і складання присяги суддями Конституційного Суду України та надання згоди на призначення прем’єр-міністром В. Януковича. Цього ж дня сформований уряд. 9 серпня депутатська фракція «Нашої України» заявила про перехід в опозицію.

Упродовж січня-березня 2007 р. політична обстановка в країні загострювалася. Парламентська опозиція і Президент України не сприймали новий закон про Кабмін, перехід частини депутатів Верховної Ради України від опозиції до правлячої коаліції.

2 квітня 2007 р. Президент В. Ющенко видав указ «Про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України» і проведення дострокових виборів 24 травня 2007 р. Зі свого боку Верховна Рада України заявила про неконституційність цього указу Президента і відмовилась його виконувати. Депутати від БЮТ, «Нашої України» почали бойкотувати засідання парламенту. Так почалась нова політична криза, що призвела до масових акцій протесту громадян. Одні з них підтримували Верховну Раду і Кабмін, інші – Президента й опозицію. В Києві, деяких містах Східної України люди вийшли на майдани, почалися безстрокові акції протесту. Силові структури перебували в стані підвищеної готовності. В ЗМІ представники опозиції і Президент заявляли про нелегітимність Верховної Ради України. Коаліція національної єдності (Партія регіонів, СПУ і КПУ) розцінила указ Президента як спробу ліквідації парламентаризму в країні і одразу ж звернулася з поданням до Конституційного Суду України, в якому просила дати оцінку цього указу щодо його відповідності Конституції України.

Конституційний Суд України визнав це подання Верховної Ради як невідкладне і одразу ж приступив до його розгляду у відкритому режимі. Сесійну залу Верхової Ради покинули депутати від опозиції (БЮТ і НУНС), але парламентська більшість (Партія регіонів, КПУ, СПУ) продовжувала працювати у звичному режимі.

25 квітня 2007 р. Президент В. Ющенко видав другий указ, яким скасовував дію свого першого указу від 2 квітня 2007 р. і призначив дострокові вибори депутатів до Верховної Ради вже на 27 червня 2007 р. За таких обставин Конституційний Суд України втрачав можливість подальшого розгляду подання Верховної Ради про законність першого указу. Деякі аналітики вважали, що В. Ющенко пішов на цей крок тому, що була реальна загроза визнання Конституційним Судом України його першого указу від 2 квітня 2007 р. як антиконституційного. Верховна Рада і на цей другий указ зробила подання до Конституційного Суду щодо визнання його відповідності Конституції України.

Мітинги у Києві ставали все більш масовими, особливо від урядово-парламентської коаліції. Вахтовим методом до Києва прибували десятки тисяч людей з усіх регіонів. Політичне протистояння між двома політичними непримиренними силами загрожувало перерости в пряме зіткнення їхніх прихильників на вулиці. Органи внутрішніх справ, їх спеціальні підрозділи з великими зусиллями стримували можливі сутички.

В такій обстановці 3 травня відбулася зустріч між Президентом В. Ющенком і Прем’єр-міністром В. Януковичем. Вони домовилися про створення робочої групи із представників коаліції і опозиції, якій доручалось розпочати переговори щодо врегулювання політичної кризи в Україні і підготовки до проведення дострокових виборів депутатів до Верховної Ради. Це означало, що парламентсько-урядова коаліція пішла на політичну поступку Президенту і опозиції, давши згоду на проведення дострокових виборів, не очікуючи рішення Конституційного Суду стосовно законності першого і другого указів Президента України.

23 травня біля будинку і в приміщенні Генпрокуратури України відбулося перше за всю історію незалежної України пряме зіткнення двох державних силових структур, які підпорядковані Міністерству внутрішніх справ і Президенту. В. Янукович виступив зі зверненням до українського народу, в якому запевнив, що уряд має достатньо сил і повноважень, аби забезпечити в країні стабільність і порядок. В. Ющенко у своєму зверненні до громадян України висловив стурбованість з приводу інциденту, біля будинку Генпрокуратури України.

26 травня відбулися переговори В. Ющенка, В. Януковича і О. Мороза про шляхи врегулювання політичної кризи. Сторони дійшли згоди щодо дати проведення дострокових виборів до Верховної Ради України: призначалися на 30 вересня 2007 р. Окрім того, було домовлено про необхідність складання електронного списку реєстру виборців України і про ротацію членів ЦВК. Політична напруга в Україні дещо спала: Майдани парламентсько-урядової коаліції (Майдан Незалежності) й опозиції (БЮТ і НУНС) (Європейська площа) в Києві припинили своє існування, учасники масових мітингів роз’їхались до місць свого проживання.

30 травня почала роботу узгоджувальна рада керівників депутатських фракцій Верховної Ради. Відновила свою роботу у повному складі і Верховна Рада. Однак, як і варто було очікувати, плідної співпраці у Верховній Раді парламентської більшості і опозиції не було. Опозиція настоювала на розгляді лише законів щодо проведення дострокових парламентських виборів. Коаліція національної єдності включила до розгляду питання про Генпрокурора України, спосіб призначення суддів та їх заступників тощо. І все-таки поволі Верховна Рада розглянула проекти закону про проведення дострокових парламентських вибори, в т. ч. про внесення змін до закону про вибори народних депутатів України, про ЦВК і про внесення змін до закону про бюджет України на 2007 р.

1 червня конституційною більшістю в парламенті прийняті відповідні закони. Передбачалось, що вибори до Верховної Ради будуть вважатися такими, що відбулися, якщо в них візьме участь не менше 50 % громадян, які внесені в списки виборців. Були внесені зміни щодо надання права голосування виборцям вдома (малися на увазі інваліди, які, притому, повинні були писати заяви про надання їм такої можливості). Передбачалось здійснювати чіткий контроль за тим, щоб не допустити голосування українськими паспортами тих громадян, що перебували за кордоном України. До речі, за кордоном могли взяти участь у виборах депутатів до Верховної Ради України лише ті з них, хто перебував там на консульському обліку. Того ж дня Верховна Рада обрала новий склад ЦВК. Головою ЦВК став В. Шаповал.

Таким чином, Верховна Рада виконала всі компромісні домовленості між В. Ющенком, В. Януковичем та О. Морозом, що були підписані 27 травня 2007 р. В українському суспільстві з’явилась надія, що політичне життя в країні повертається у правове поле. Уряд В. Януковича отримав можливість зайнятися проблемами економіки, а також підготовки до проведення в 2012 р. в Україні чемпіонату Європи з футболу. Політичні партії розпочали підготовку до виборів депутатів Верховної Ради України. Народ України, переживши чергову політичну кризу, отримав надію, що в майбутньому нічого подібного не відбудеться.

30 вересня 2007 р. відбулися дострокові вибори депутатів до Верховної Ради України 6-го скликання. Згідно з оприлюдненими ЦВК їх результатами, Партія регіонів здобула 179 депутатських мандатів, БЮТ – 156, НУНС («Наша Україна – Народна самооборона») – 72, КПУ – 27, Блок Литвина – 20. Вперше за роки незалежності України в парламент не потрапила СПУ. Оперативно була сформована парламентська коаліція в складі БЮТ і НУНС, яка мала 228 депутатських мандатів. Головою Верховної Ради обрано представника НУНС А. Яценюка, Прем’єр-міністром – Ю. Тимошенко. Партія регіонів, КПУ, Блок Литвина заявили про свою опозиційність до парламентської коаліції. Попри те, що парламентська більшість мала перевагу лише в 2 мандати, їй вдалось до кінця 2007 р. сформувати і затвердити у Верховній Раді попередній бюджет України на 2008 р., а також розпочати виконання передвиборчої обіцянки щодо виплати вкладникам Ощадбанку втрачених заощаджень в обсязі 1000 гривень.

Політичне життя в Україні проходило під знаком підготовки і проведення чергових виборів Президента України. Чимало часу у Верховній Раді України було потрачено на визначення дати проведення президентських виборів, прийняття відповідного закону, а головне – з’ясуванню симпатій виборців щодо окремих кандидатів на вищу посаду в державі.

В уряді Ю. Тимошенко і навколо нього не вщухали скандали навколо окремих міністрів. В. Пинзеник, будучи не згодним з курсом уряду, подав у відставку з посади міністра фінансів. Ю. Луценко (міністр внутрішніх справ) через неадекватну поведінку в аеропорту Мюнхена був запідозрений у вживанні алкоголю. Опозиційні фракції у Верховній Раді добились його відставки з зазначеної посади. Контрольно-ревізійне управління виявило факти корупції в міністерстві оборони України, що призвело до відставки його міністра. Не втримався на своїй посаді і міністр закордонних справ. Фактично упродовж 2009 р. уряд Ю. Тимошенко виявився неспроможним оперативно вирішувати проблеми на багатьох ділянках роботи.

Партія регіонів та її лідер В. Янукович утворили опозиційний (тіньовій) уряд, вела активну діяльність у Верховній Раді України і за її межами по захисту мало оплачуваних категорій працюючих, пенсіонерів. Досить багато часу і зусиль нею було потрачено на те, щоб змусити Верховну Раду (вдавались до тривалих блокувань трибуни) прийняти Закон про зростання соціальних стандартів, мінімальних зарплат і пенсій. Після того, як такий закон був проголосований у Верховній Раді, Ю. Тимошенко (прем’єр – міністр) офіційно відмовилась його виконувати. Мотивацією нею для такого кроку було те, що в бюджеті немає грошей. І це в той час, коли «буханець хліба долар доганяв», а заборгованість шахтарям по зарплаті сягала 1 млрд. грн. Матеріальне становище багатьох сімей в Україні ускладнювало те, що банки перестали повертати вклади по депозитах. По всій Україні пройшли масові акції протесту вкладників. Уряд не зміг оперативно справитися з цією проблемою. Авторитет «помаранчевої» влади і Президента В. Ющенка неухильно падав.

Після Помаранчевої революції економічне становище в Україні було таким, що необхідно без зволікань приступити до вирішення багатьох проблем. І для успіху, здавалось, були певні передумови: Україна отримала 7 – 8 млрд. доларів інвестицій, що було найвищим показником за всі попередні роки, було створено 1 млн. робочих місць, заборгованість із зарплати зменшилася на 13 %, номінальна зарплата зросла на 30 %, Україна отримала статус країни з ринковою економікою в цілому в позитивну сторону.

Однак були й інші тенденції в економіці. За уряду Ю. Тимошенко темпи зростання ВВП зменшились у 4,8 рази, темпи промислового виробництва – у 4,5 рази. Вперше з 1989 р. Україна мала від’ємне сальдо у зовнішній торгівлі – 748 млн. доларів США. Щоб зупинити ці негативні процесі уряд Ю. Тимошенко вимагав націоналізації та подальшої продажі крупних промислових підприємств, передусім «Криворіжсталі», Нікопольського феросплавного заводу. 24 жовтня 2005 р. завод «Криворіжсталь» був проданий за 24,2 млрд. грн. Уряд і Верховна Рада розписали ці гроші на конкретні потреби економіки і суспільства. Однак і цього разу, навіть попри таку велику суму коштів, не те що зростання, а й поштовху до зростання економіки не відбулося.

У 2005 р. Україна видобула 19,2 млрд. м куб. газу, а імпортувала – понад 60 млрд. м куб., нафти – 4 млн. т, а імпортувала – понад 50 млн. т. З 1 січня 2006 р. ціна за 1 тис. м куб. газу зросла з 50 до 95 дол. США, а з 1 січня 2007 р. вона піднялася до 135 дол. США. Це призвело до того, що ціни на бензин, цукор і м’ясо відчутно піднялися вверх. Упродовж 2005 – 2007 рр. невпинно зростали ціни на промислові і продовольчі товари, а також тарифи на телефонні послуги (місцевих телефонних розмов – на 30 % і міжнародних – на 70 %), електроенергію, проїзд у міському транспорті і в поїздах.

Згідно з інформацією Міністерства економіки України у 2007 р. (уряд В. Януковича) виявилася тенденція до зростання основних економічних показників, в тому числі в електроенергетиці і металургії ВВП зріс на 9 %, надходження до держбюджету – на 36 %, рівень інфляції був у межах 1,5 % в місяць. З 1 квітня 2007 р. мінімальна заробітна плата зросла до 410 грн., розмір мінімальної пенсії підвищений на 10–15 грн.

Внаслідок посухи, яка охопила в 2007 році 10 областей Півдня і Сходу України, сільське господарство опинилося у вкрай важкому стані. Посівні площі зернових там були фактично знищені, постала проблема забезпечення населення України хлібом, збереження поголів’я худоби, не допустити підвищення цін на сільськогосподарські продукти тощо. У сільському господарстві вцілому йшов процес неухильного скорочення виробництва молока, м’яса, поголів’я великої рогатої худоби.

У 2008 р. в США розпочалась фінансова криза. Осінню того ж року вона перетворилась у світову економічну кризу. Не оминуло це лихо і Україну. 12 листопада 2008 р. Президент України провів в Києві антикризову нараду з представниками українського бізнесу, менеджерами. В своєму виступі він зробив висновок, що криза зачепила системотворчі галузі української економіки, що вона призвела до скорочення попиту на метал і продукцію хімічної промисловості до 40 % при зростанні внутрішнього споживання імпортного металу в Україні на 80 %. Мінусовим було сальдо в зовнішній торгівлі і воно досягло 12 млрд. дол. Поголів’я худоби відносно 2007 р. скоротилось на 14 %, а імпорт м’яса відносно 2000 р. зріс у 10 разів і досяг 500 тис. т в рік.

В аграрному секторі економіки відбуваються соціально-економічні процесі, які не можуть бути оцінені однозначно. У 2008 році був зібраний хороший урожай зернових, за деякими оцінками до 40 млн. т, соняшника – більше 2 млн. тонн. Це дозволило стабілізувати роздрібні ціни на хліб і зменшити ціну на олію.

У ході перетворення КСП на підприємницькі структури ринкового типу виявилося, що засновниками переважної більшості господарських товариств і сільськогосподарських виробничих кооперативів виступає незначна кількість осіб, а земельні частки та майнові паї інших членів КСП залучаються до створюваних ними структур на орендній основі. Засновниками приватних підприємств у переважній більшості випадків стали самі керівники реформованих КСП, фермери.

В селі наростало соціальне розшарування: одні ставали розпорядниками, а інші – й переважна її більшість – найманими працівниками. До деякої міри ця проблема пом’якшувалася тим, що останні виступаючи у виробництві як орендодавці, одночасно займалися обробітком тієї землі, яка входила до складу присадибної ділянки в добу існування колгоспів.

Українське сільське господарство стало надто роздрібненим, що не узгоджується з світовими тенденціями розвитку. Держава фактично самоусунулась від створення кооперативів господарств з переробки і реалізації сільгосппродукції, машинно-тракторних товариств, підприємств по переробці сільгоспсировини тощо.

У 2006 р. за деякими оцінками 12 млн. га земель сільгосп-призначення в Україні не оброблялися. Земельний пай становив у середньому 2 га, за нього нараховується 2944 грн. (це 1,5 % вартості земельного паю). Щоб обробити 1 га землі, тільки на оранку треба було витрати 280 грн. Мабуть, через цю причину не набув належного розвитку фермерський рух українських селян. На селі в Україні фермерів у 50 разів менше, ніж у Польщі, і в 15 разів менше, ніж в Угорщині. Лише 66 % наших фермерів мають трактори, 39 % – автомобілі, 28 % – сівалки, середній розмір фермерських земель сягає 80 га.

До позитивних змін в аграрному секторі слід віднести суттєве зростання виробництва зерна. В останні роки згідно офіційної статистики збір зернових сягає 40 – 50 млн. тонн. Україна стала крупним експортером зерна. За розрахунками вітчизняних вчених збір зернових в Україні в найближчі 10 років може сягнути 60 млн. тонн. Це означає, що створюються хороші перспективи для вирішення проблем кормової бази для тваринницької галузі і суттєвого піднесення її продуктивності.

Чимало проблем накопичилось ще з радянських часів у соціальній сфері села. Оплата праці на селі є найнижчою серед усіх працюючих і становить 35 % середньої зарплати в Україні. За останні 5-6 років 335 сіл позбулися шкіл, 2,4 тис. – дитсадків, 480 – лікарень, 3 тис. – фельдшерських пунктів. 88 % сільських учнів доїжджають на навчання в інші села. Водночас недобудованими в селах стоять 1100 шкіл, 620 дошкільних закладів. Селу, яке справедливо називають колискою України, загрожує демографічна катастрофа.

До позитивних змін в соціальній сфері українського села слід віднести будівництво доріг з твердим покриттям, що дало можливість налагодити транспортне сполучення (мікроавтобуси) більшості сіл з районними та обласними центрами. На кінець-то українські селяни дочекалися газифікації своїх осель. Газифікація сіл відбувається досить успішно. Справа в тім, що фінансові витрати на ці потреби складаються із держбюджетних асигнувань і залучення коштів сільських мешканців.

Відповідно до загальновизнаних критеріїв якості життя, ступінь свободи і якість життя визначаються забезпеченням громадян житлом. В Україні в 2004 р. прийнято Житловий кодекс, який регламентує основні права і обов’язки держави і громадян у цій сфері. Новим у ньому є те, що відтепер держава має надавати безоплатне житло лише соціально незахищеним громадянам.

В останні роки ціни на житло у більшості міст України зростали і досягли таких рівнів, які не узгоджуються з жодними науковими розрахунками. Придбати житло пересічному громадянину за зароблені кошти практично неможливо. Скористатися кредитами в банках на придбання житла проблематично, адже річна банківська ставка сягає 15 % і більше. На початку 2007 р. відбулося підвищення у 2 – 3 рази житлово-комунальних тарифів.

Маємо складні, прямо скажемо загрозливі явища в освітній сфері. Серед усіх європейських країн Україна за обсягами комп’ютеризації шкіл випереджає лише Албанію та Молдову. Навчальні комп’ютерні комплекси мають тільки 43 % шкіл (сільській місцевості – 39 %). На 75 школярів припадає 1 персональний комп’ютер Чимало додаткових проблем в освіті з’явилося в результаті переходу нашої вищої освіти на європейську (Болонську) систему освіти, яка потребує додаткових значних коштів для її реалізації. На нинішньому етапі Україна неспроможна здійснювати належне фінансове забезпечення цього процесу. Реальною є загроза зниження рівня фахової підготовки випускників ВНЗ.

В останні роки кількість ВНЗ різко збільшилась. Це означає, що вища школа стає більш доступною. Проте мережа ВНЗ зростає за рахунок приватних закладів. Доступ до навчання відкривається більшою мірою для тих, хто має можливість оплачувати його, і певною мірою – для обдарованих та здібних молодих людей. Коштом державного бюджету у ВНЗ навчається приблизно 50 % студентів.

У 2008 – 2009 рр. вступ до ВНЗ відбувався через систему незалежного оцінювання знань випускників шкіл. У громадськості існує думка, що за таких умов випускники сільських шкіл опинились в нерівних умовах з випускниками шкіл міських, адже в останніх навчальний процес в школах поставлений на кращому рівні, ніж в сільських школах.

2009 рік розпочався з чергової «газової війни» з Росією. Росія звинуватила Україну у несанкціонованому відборі газу і припинила його поставку в Європу. І тільки втручання європейських експертів і колосальні можливості нашої газотранспортної системи дозволили на 20 січня подолати газову кризу. Газпром РФ відновив поставки газу в Європу. Прем’єр-міністри Росії В. Путін і України Ю. Тимошенко підписали в Москві новий контракт, яким встановлювались більш високі ціни за російський газ для України і більш високі ціни за транспорт територією України російського газу. Опозиція уже тоді назвала цей контракт таким, що не відповідає національним інтересам України.

Надпроблемою для України виявилось отримання кредитів від міжнародних фінансових установ. Справа в тім, що сумарний зовнішній борг сягнув 100 млрд. доларів США. Кредитори вважали, що Україна запозичені кошти попросту проїдає і тому поставили перед урядом Ю. Тимошенко жорсткі умови щодо можливості отримання обіцяних раніше кредитів. В уряду Ю. Тимошенко попросту не вистачало часу для дій в цьому напрямку. До дати президентських виборів зоставалось декілька тижнів.

Економічна ситуація ускладнювала підготовку України до Євро – 2012. Хоч це питання і було на контролі з боку єврочиновників, а уряд виділив на 2009 р. 10 млрд. гривень, все таки мало місце відставання зі строками спорудження основних об’єктів. До певної міри компенсатором в очах європейської футбольної громадськості було те, що футбольний клуб «Шахтар» здобув кубок УЕФА.

Ще одним лихом для українців стала епідемія «Свинячого грипу», який у жовтні 2009 р. був зафіксований у Тернополі. За короткий час він поширився по всій території України. Його наслідками було те, що сотні людей померли, ціни на ліки зросли на 30 – 100 %, морально-психологічний стан народу був надто тривожним. Уряд Ю. Тимошенко не зміг опанувати ситуацією, стали дефіцитом марлеві пов’язки, оксолінова мазь та ін. Згідно з постановою уряду в усіх навчальних закладах був оголошений тривалий карантин.

Не припинялись акції протесту громадян проти підвищення тарифів на комунальні послуги. Високий рівень безробіття зберігався в більшості регіонів, наприклад, в Рівненській області він сягнув 13 %, Чернігівській – 10 %, Тернопільській – 12 %, Сумській – 11 %.

Упродовж 2009 р. курс гривні до долара впав до 8 грн. 20 коп. Падіння промислового виробництва складало до 20 %, дефіцит бюджету сягнув 15 %. Додатковою проблемою для економіки стала снігова стихія, яка розпочалася на всій території України 16 грудня 2009 року і продовжувалась до кінця січня 2010 року. Вона виявила неготовність комунальних служб до роботи в екстремальних природних умовах, некомпетентність органів влади.

Таким чином, підготовка і проведення виборів Президента України у 2004 р. стали подією, яка підвела суспільство до розуміння необхідності змін. Помаранчева революція на новий щабель піднесла формування української політичної нації, її готовність відстоювати демократичний шлях розвитку України. Президент України В. Ющенко виконав свою обіцянку, виголошену на Майдані, щодо продовження демократизації усіх сфер суспільного життя.

Упродовж 2005-2009 рр. українське суспільство і його політичні сили не досягли консенсусу щодо перспективи внутрішньополітичних перетворень. Розподіл повноважень між трьома гілками влади відбувався дуже болісно і суперечливо. На жаль, із набуттям чинності змін до Конституції України не сталося порозуміння, передусім між Президентом, Кабміном і Верховною Радою України.

Економічна ситуація після Помаранчевої революції дещо покращувалася. У промисловій сфері появилося поступове зростання ВВП, однак цей процес вразливий, оскільки Україна за роки незалежності не змогла досягти енергетичної безпеки, не створила державної програми структурної перебудови економіки. Село знаходиться в тривожному очікуванні дозволу Верховної Ради України на продаж і купівлю земель сільгосппризначення. Економічні, політичні і соціальні наслідки цього кроку ще слабко передбачувані.

4. Обрання Президентом України Віктора Януковича. Початок реалізації програми по виходу України з політичної і економічної кризи

19 жовтня 2009 року офіційно стартувала передвиборча компанія з виборів четвертого Президента України, перший тур яких мав відбутися 17 січня 2010 року. Центральна виборча комісія зареєструвала 16 кандидатів на вищу посаду в державі. Газети «Голос України» та «Урядовий кур’єр» опублікували передвиборчі програми кандидатів на посаду Президента України. В усіх регіонах були створені їхні штаби. Почастішали «робочі поїздки» Ю. Тимошенко в регіони, в ході яких велась передвиборча агітація за президентське крісло. Не відставав від Ю. Тимошенко і В. Ющенко. Упродовж 2009 р. він, наприклад, в західних областях побував по декілька разів. Разом з тим його стосунки з Ю. Тимошенко з наближенням дати президентських виборів досягли високого рівня непримиренності. Це пояснюється тим, що і Ю. Тимошенко і В. Ющенко розглядали одне одного як суперника на наступних виборах.

Одним словом, оскільки виші посадові особи трьох гілок влади висунули свої кандидатури на посаду Президента (В. Ющенко, Ю. Тимошенко і В. Литвин), то практично весь свій робочий час вони використовували для агітації, яка звелась до звинувачень кожним із них іншого в проблемах, які мали місце в державі.

Однією із проблем було те, що уряд не подав на затвердження до Верховної Ради державного бюджету на 2010 рік. Природна стихія – тривалі морози і значні опади снігу паралізували нормальний ритм життя у великих містах і особливо в Києві. Несли великі збитки підприємства, транспортні засоби тривалий час не працювали, десятки тисяч людей отримали травми. Зберігалась загроза нового спалаху «свинячого грипу» та ін.

17 січня 2010 р. відбувся перший тур виборів Президента України. Голосування відбулось без суттєвих порушень. 25,05 % виборців віддали свої голоси за Ю. Тимошенко, 35,32 % – за В. Януковича. ЦВК призначила другий тур виборів на 7 лютого 2010 р.

Ю. Тимошенко розпочала переговори з С. Тигіпко (зайняв третє місце в першому турі), сподіваючись на його підтримку у другому турі. Однак угоди не було досягнуто.

19 січня Верховна Рада України звільнила Ю. Луценка з посади міністра внутрішніх справ через його особливе втручання у виборчий процес в першому турі. Наступним кроком Верховної Ради стало внесення змін до закону про вибори Президента України у частині організації роботи виборчих комісій. Партія регіонів пояснювала це тим, щоб інша сторона не змогла зірвати вибори у другому турі. Виборчі комісії отримали право здійснювати підрахунок голосів виборців і за умови, якщо частина членів виборчої комісії не з’явиться на виборчі дільниці.

Штаби В. Януковича в регіонах, в засобах масової інформації активно пропагували його передвиборчу програму «Україна для людей». Основними її положеннями були:

  • зміна влади – перший крок на шляху до оновлення країни;
  • реформи – шлях до світового визнання;
  • суспільство має перейти від соціальної незахищеності до державних гарантій;
  • у 2020 р. нас буде 50 млн. осіб. Дана програмна обіцянка надзвичайно актуальна. Динаміка чисельності населення України є такою, що вона має тенденцію до загрозливого зменшення.

7 лютого 2010 р. країна зробила свій вибір. За В. Януковича подано 49,95 % голосів виборців, за Ю. Тимошенко 45,47 %. Президентом України обраний В. Янукович. Ю. Тимошенко заявила, що оскільки, на її думку, під час другого туру виборів були здійснені фальсифікації щонайменше 10-12 % голосів виборців на користь В. Януковича, то вона не визнає його Президентом України і заявила про те, що звертається до Вищого Адміністративного суду з поданням про перерахунок голосів виборців, а також зі скаргою на дії ЦВК про встановлення результатів виборів глави держави. Невдовзі, після того, як Вищий Адміністративний суд розпочав розгляд справи, Ю. Тимошенко відкликала позивну заяву до вищого Адміністративного суду.

25 лютого 2010 року у Верховній Раді України відбулась інавгурація четвертого Президента України В. Януковича. Ю. Тимошенко продовжувала виконувати обов’язки прем’єр-міністра і не реагувала на заклик В. Януковича добровільно піти у відставку.

11 березня В. Янукович виступив із зверненням до українського народу. Ось що він сказав: «Після п’яти років безплідних дискусій і руйнівних протистоянь, які коштували Україні того, що держава втратила практично усі економічні та соціальні надбання, здобуті як у складі СРСР, так і за час Незалежності, перед нами відкрилася перспектива повернутися на шлях розвитку і прогресу.

Можливо, самим Провидінням було передбачено, щоб Україна до кінця випила гірку чашу розбрату і взаємного поборювання. Злидні і борги, зруйнована економіка і фінансова система, розколоте суспільство і загальна зневіра – ось який краєвид відкрився перед нами після п’яти років блукань по пустелі, якою нас водили фальшиві пророки.

Однак, тримаючи нас у своїй опіці, Господь дав нам шанс врятувати нашу державу.

Уповноважені народом застосувати усі інститути влади заради процвітання України, володіючи відповідним мандатом довіри, ми готові доповісти громадянам України, що період руїни відходить в історію».

2 березня 2010 року Голова Верховної Ради України В. Литвин оголосив про припинення діяльності коаліції депутатської фракції у складі БЮТ, блоку «Наша Україна – Народна Самооборона» і Блоку Литвина. Того ж дня уряд Ю. Тимошенко відправлений у відставку (за – 243 депутати). У Верховній Ралі більшістю депутатів було внесено зміни до Регламенту, які надавали можливість позафракційним депутатам входити до нової коаліції депутатських фракцій «Стабільність і реформи» (Партія регіонів, Компартія України, Блок Литвина) на індивідуальній основі. 19 березня коаліція була сформована у складі 235 народних депутатів.

Оскільки з боку опозиції були заяви про нелегітимність нової коаліції, керівництво Партії регіонів звернулось до Конституційного Суду з проханням якнайшвидше розглянути і оприлюднити висновки стосовно легітимності коаліції та уряду, які створюються в нових умовах. Конституційний Суд розглянув подання Партії регіонів і визнав легітимність нової коаліції та уряду. 9 березня сформовано новий уряд. Микола Азаров став прем’єр-міністром.

Тим часом у формуванні опозиції склалась неоднозначна ситуація. Претензії Ю. Тимошенко на одноосібне лідерство в опозиції не знайшли підтримки з боку А. Яценюка, А. Гриценка та ін.

В зв’язку з 65-річчям перемоги радянського народу у Великій Вітчизняній війні 2010 рік оголошено роком ветеранів Великої Вітчизняної війни. Президент України В. Янукович доручив уряду здійснити ряд заходів в т. ч. забезпечити грошові виплати ветеранам війни, впорядкувати могили і пам’ятники загиблим на фронтах, підготувати і провести 9 травня 2010 р. військовий парад в Києві та ін.

Президент України В. Янукович здійснив призначення нових голів облдержадміністрацій. Ці посади обійняли представники урядово-парламентської коаліції. У Верховній Раді намітилась тенденція до виходу народних депутатів із БЮТ і «Нашої України» і переходу їх до коаліції «Стабільність і реформи».

Уряд М. Азарова приступив до формування бюджету країни на 2010 рік. Після проведеного аналізу стану справ у фінансах і в економіці стало зрозуміло, що новий бюджет не може бути реалістичним при ціні на російський газ в 450 доларів США за 1000 м3. До того ж додатковими проблемами стала заборгованість банків, яка зросла з 18 до 69,9 млрд. грн. Державна заборгованість зросла у 2009 р. на 23,2 % від ВВП, реальний дефіцит бюджету сягнув 103,8 млрд. грн. або 11,4 % ВВП.

В Програмі економічного та соціального розвитку країни на 2010 рік, яку подав до Верховної Ради уряд М. Азарова, поставлено завдання:

  1. Зменшити дефіцит бюджету до 6 % від ВВП;
  2. Ввести податкові зміни
  3. ВВП має зрости на 3,7 %, в т. ч. обсяг промислової продукції на 5,3 %, сільського господарства на 2,4 %, інфляція становитиме 12,2 %.

Вирішити усі ці завдання уряду буде складно, оскільки світова економічна криза продовжується. Надто затяжним є падіння української економіки, багато проблем накопичилось в соціальній сфері. Обнадійливим є те, що з 2010 року припинилось політичне протистояння між гілками влади, відновлено вертикаль державного управління, розроблено і розпочалась реалізація комплексної Програми економічних реформ на 2010 – 2014 рр. Програма передбачає стабілізацію державного бюджету, реформу податкової системи, фінансового сектору, між бюджетних відносин, медичного обслуговування, системи пенсійного страхування, системи освіти, системи підтримки соціально незахищених верств населення. Передбачається також дерегуляція і розвиток підприємництва, модернізація і реформа електроенергетики, вугільної галузі, нафтогазової промисловості, транспортної інфраструктури і здійснення земельної реформи.