НАЦІОНАЛЬНІ ВІДНОСИНИ В УКРАЇНІ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ

1 Національні відносини в Україні на сучасному етапі

1. Національно-культурне відродження українського народу та формування основних засад державної етнополітики на сучасному етапі

З часу здобуття незалежності України відкрились принципово нові можливості для завершення процесу формування української нації. По-перше, має місце політизація українського етносу, його чітко окреслене прагнення до державотворення, а по –друге – наявність важливих ознак формування нації, у т. ч. і такої як відчуття своєї громадянської належності. Тобто відбувається процес оформлення не етнічної, а політичної нації, що об’єднує всіх громадян України. Держава надає пріоритет формуванню не етнічної, а політичної нації. Цей шлях є тривалим в часі, але перші і досить важливі кроки уже здійснені: формування системи державного управління, державних кордонів, національної грошової системи, визнання української мови як державної, національної системи права та ін.

На цьому шляху наша держава враховує, що українці досить тривалий час були бездержавним народом і тому в його середовищі сформувались такі риси як відсутність великодержавних прагнень, він толерантно ставиться до етнічних меншин, що проживають на території України. Однак слід зауважити, що в регіонах, які увійшли до складу України в 30-50-і рр. (Закарпаття, Північна Буковина, Західна Україна, Крим) ще прослідковується регіональна самоідентичність.

На сучасному етапі багато уваги приділяється створенню умов для поширення вживання власної мови. Як засвідчує досвід, цей шлях є досить складним і поспішність тут може привести до непередбачуваних наслідків. З певними труднощами зіткнулось українське друковане слово. В зв’язку із зменшення державних друкарень і зростанням приватних, держава фактично втратила можливість впливати на їх політику, що і привело до зменшення періодичних видань, книг українською мовою. У 1999 р. кількість книжкових видань сягала 6282, їх тираж складав 21,9 млн. примірників, українською мовою лише 11,7 млн. Це стало і тому, що українська держава не подбала про зменшення податкового тиску на українських книговидавців. У 2001 р. Верховна Рада прийняла відповідний закон, але як виявилось, українське книговидання все ще не може конкурувати на книжковому ринку з російським, яке знаходиться у більш вигідних податкових умовах.

В Україні проживає більш ніж 11 млн. росіян. З 1991 р. їхній статус змінився. Вони набули статусу національної меншини. Прискорені темпи українізації в освіті, ЗМІ викликали у росіян протест. При цьому вони апелюють до «Європейської хартії регіональних мов».

Реаліями сучасного національно-культурного відродження українського народу, що ускладнює цей процес, є наявність досить великої кількості зросійщених українців. (за деякими оцінками до 17 млн. осіб). Від того, яка мова в найближчій перспективі для них стане рідною, буде багато залежати і формування політичної української нації. Зауважимо, що українці і росіяни в переважній більшості досить толерантно ставляться один до одного. Наявність в Україні подвійної етнокультурної лояльності до певної міри гальмує державотворчі процеси.

Національно-культурне відродження вплинуло і на представників тих народів, що проживають на території України. Євреї продовжували емігрувати і їх чисельність скоротилась з 450 тис. у 1989 р. до 250 тис. осіб. Скоротилась чисельність поляків з 258,8 тис. до 219,1 тис. осіб.

Українська держава всіляко сприяє створенню належних умов для проживання на території України різних національностей. Міністерство юстиції України зареєструвало 450 національно-культурних товариств й об’єднань. Міністерство освіти і науки України створило умови для відкриття шкіл з російською мовою навчання (2,5 тис.), з румунською (108), з угорською – 65, з молдавською – 18, з єврейською – 5 і з польською – 3. Крім того у 2339 школах викладання здійснюється двома і більше мовами. Для учнів цієї категорії в Україні видається достатня кількість підручників, а у вищих навчальних закладах готують вчителів.

Таким чином можемо стверджувати, що сучасний курс на реалізацію національно-етнічної, національно-культурної політики обрано правильний. Він сприяє розвиткові як українського народу, так і різних етнічних спільнот, що утворюють багатобарвну національну палітру сучасної України. Завдання полягає в тому, щоб і надалі зберігати толерантність у відносинах між українськими громадянами різних національностей, не допускати між ними гострого протистояння.

Саме на це спрямована державна етнополітика, яка регулює етнічне життя в усіх його проявах шляхом вибудови системи концептуальних положень, політики і програм в сфері етнонаціонального, етнокультурного та етнополітичного розвитку суспільства. Метою етнополітики є вільний соціальний, культурний і духовний розвиток етнічних спільнот держави.

Успішна реалізація вищеназваних завдань вимагає законодавчого забезпечення. Верховна Рада України цей напрям постійно тримає в полі зору, уже прийнято немало відповідних документів, особливо в економічній сфері. Це дозволить дотримуватися паритетності у процесі реформування відносин власності. Місцеві органи влади надають посильну допомогу в облаштуванні репатріантам.

У духовній сфері державна етнополітика спрямована на підтримку національно-культурного розвитку. В першу чергу це створення умов для функціонування інформаційного простору, національної освіти (початкової, середньої і вищої), виховання у громадян України сприйняття цінностей інших народів, досягнень їхньої культури. На цьому шляху можна буде об’єднати суспільство навколо державотворчих процесів.

Історично склалось так, що в Україні існують регіони, де проживають компактно певні етноси. До них можемо віднести Південь, Схід і південний захід України. Значно в меншій мірі це стосується центральних областей України. Однак в усіх регіонах України переважна більшість представників національних меншин підтримала Акт проголошення незалежності України. Це волевиявлення зберегло нашу державу від потрясінь, стало стрижнем внутрішньої політики, надало українській владі легітимності й рішучості у відстоюванні інтересів держави.

За переписом 1989 р. у республіці проживали представники 129 національностей. Українці становили 72,6 % населення (37,4 млн.), росіяни 22 % (11,3 млн.), євреїв налічувалося до 486,3 тис., поляків – 219,2 тис. та ін. Цей об’єктивний фактор спонукає державу до прояву пильної уваги щодо мовної політики в Україні. Закон Української РСР «Про мови» (1989 р.) дає засадничі підвалини у вирішенні цієї проблеми. Він надає українській мові статус державної, російська мова визнається мовою міжнаціонального спілкування, іншим мовам гарантує статус вільного розвитку і їх рівноправність, що і є ознакою мовної культури, культурного взаємозбагачення та зміцнення дружби народів.

Реалізація Закону про мови відбувається з певними труднощами. Якщо в 1990 роках українська мова серед населення міст, у ЗМІ, книговидавництві, в державних структурах мала явні ознаки до поширення, то з 2000-х років в цих сферах зросло вживання російської мови. До цих пір на політичному рівні не знято питання про надання російській мові статусу другої державної мови. В цьому ж контексті слід розглядати «Декларацію про державний суверенітет України» (1990 р.), в якій була проголошена рівність усіх народів перед законом незалежно від расової та національної належності, мови та релігійних переконань. Реальним підтвердженням цього положення став Закон України «Про громадянство» (1991 р.), який надавав усім особам, незалежно від їхньої національності статус громадянина України, а також «Декларація прав національностей України» (1991 р.). В ній було відзначено, що особи, які можуть допускати дискримінацію за національною ознакою будуть каратися. Національним меншинам гарантувались права на збереження їх традиційного розселення, існування національно-територіальних одиниць, вільне користування національними мовами, права сповідувати свою релігію, використання національних символів, відзначати національні свята, охороняти пам’ятники історії та культури цих народів тощо.

«Закон про національні меншини України (1992 р.) дає чітке визначення цього поняття: це громадяни України які виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою і не є українцями. Вони забезпечуються усіма правами громадян України. Одночасно в Законі є вимога дотримання ними Конституції та законів України, оберігати її державний суверенітет і історичну цілісність, поважати мову, культуру, традиції, релігійну самобутність українського народу та всіх національних меншин. Їм же було гарантовано право на культурно-національну автономію, тобто навчання рідною мовою в державних навчальних закладах, створення національних культурних і навчальних закладів тощо. Закон передбачав право представників національних меншин на обрання чи призначення на рівних засадах на будь-які посади до органів законодавства, вчених, суддівської влади, місцевого і регіонального самоврядування, в армії, на підприємствах. Передбачалось цим Законом також право обирати чи поновлювати національність, національне ім’я та прізвище усім, хто колись його змінив або втратив, особливо в роки репресій проти «народів – зрадників».

Для здійснення політики з проблем міжнародних відносин в Україні є Державний комітет у справах національностей та міграції, постійні комісії Верховної Ради України, комісії з питань міжнаціональних відносин у місцевих радах (там, де цього вимагає національний склад населення), а Інститут політичних та етнонаціональних досліджень НАН України забезпечує наукове обґрунтування політики в цій сфері.

Отже, проведена значна робота по законодавчому забезпеченню державної політики в галузі етнонаціональних відносин. Цей процес ще далекий від завершення і потребує вдосконалення як на сучасному етапі, так і на перспективу.

2. Міжнаціональні відносини в Автономній Республіці Крим

Найбільшою етнополітичною проблемою в незалежній Україні була і залишається ситуація навколо Криму, де проживає 2,7 млн. громадян, які належать до більш як 80 етнічних груп. Росіяни становлять близько 60 % населення півострова, 25 % – етнічні українці, кримські татари – до 300 тис. осіб, а також греки, вірмени, болгари, німці та ін.

У січні 1991 р. (ще до проголошення незалежності України) в результаті проведеного там референдуму Кримська область набула статуту автономії. Це стурбувало політичну еліту кримськотатарського народу. Вони вбачали в цьому акті спробу законсервувати результати депортації 1944 р. і тому виступили проти. Росіяни навпаки – почали вимагати права на створення суверенної державності, що і було зафіксовано в Конституції (1992) і в Акті проголошення державної самостійності. Центральна влада з такими домаганнями не погодилась. Протистояння між кримською владою і центральною владою було дуже гострим.

Верховна Рада України багато попрацювала над проблемою визначення правового статусу Кримської автономії, прийняла спеціальний закон «Про розмежування повноважень між органами державної влади та Республікою Крим» (1992), в якому ставилась вимога щодо приведення законів Кримської автономії у відповідність до законів України. Зі свого баку кримська політична еліта при підтримці Росії стала на шлях загострення ситуації: був обраний Президент Кримської автономії, мав місце бойкот виборів до Верховної Ради України. Позитивну роль в урегулюванні конфлікту Верховної Ради України і кримської влади відіграла ОБСЄ, а після обрання у 1994 р. Президентом України Л. Кучми політична напруга значно послабла.

Упродовж 1995 р. Верховна Рада України скасувала близько 10 законів і постанов Кримської автономії у т. ч. Конституцію Криму як таку, що не відповідає Конституції України, посаду президента і гімн Криму, а уряд автономії підпорядкувала Кабінету Міністрів України. У Конституції України 1996 р. зазначається, що Президент України має право зупиняти дію актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, якщо вони суперечать Конституції України. Кримський парламент визнав Конституцію України. Одночасно в Криму діє Конституція автономії, Верховна Рада, Рада Міністрів. Там діє також представництво Президента України. Конституція АР Крим 1998 р. чітко визначила коло повноважень кримської влади на півострові.

Політична еліта кримських татар створила свій представницький орган – Курултай, який на її думку має відстоювати інтереси татар в Кримській автономії. Між Верховною Радою АР Крим, депутатами якої є також кримські татари (вони там в меншості) і Курултаєм мають місце постійні суперечки з питань творення законів, земельних проблем тощо.

Україна у 1992 р. підписала Угоду з питань відновлення прав репресованих народів, які були піддані насильницькому переселенню, відповідні постанови прийняла і Рада Міністрів Криму. Враховуючи масштабність повернення в Крим татар та інших народів (на 2000 р. повернулось 255 тис. татар, 5,1 тис. вірмен, 3,9 тис греків, 2,1 тис. німців, 1,3 тис. болгар) стало досить проблематично в повній мірі забезпечити вирішення їхніх соціальних та економічних проблем. Якщо до цього додати, що процес переселення збігся в часі з розпадом СРСР, Чорнобильською катастрофою, економічною кризою, то годі було сподіватися на їх безболісне облаштування в нових місцях проживання.

Найгострішою соціальною проблемою є проблема житла для переселенців. До того ж будівлі, які належали депортованим кримським жителям, уже належать переселенцям, що прибули в Крим в другій половині 40 – 50-х рр., на будівництво нового житла новоприбулі мешканці в кінці 90-х – початку 2000-х років не мають достатніх коштів, місцеві органи влади не завжди задовольняють їх прохання про надання землі під забудову. Справа в тому, що кримські татари не бажають поселятись в степовому Криму, а намагаються з дозволу чи без нього поселятись на Південному березі Криму, який є привабливим для них.

Серйозне загострення етнополітичної ситуації в Криму пов’язане з проведенням земельної реформи та приватизацією землі. Оскільки згідно Указу Президента України отримати земельні паї можуть тільки члени колективних сільськогосподарських підприємств (КСП), а кримські татари, що проживають в сільській місцевості, не є членами КСП, тому вони позбавлені права на землю. Ці проблеми розглядаються в адміністративному порядку. Незадоволення татар часто переростає в їх акції протесту в Сімферополі.

До проблем кримських татар щодо соціально-культурної адаптації можна віднести те, що чимало з них не знає мови свого народу, користується російською мовою. Культурні надбання і духовні цінності, створені їхніми предками в Криму, або частиною втрачені, або перебувають під загрозою повного забуття. Деякі проблеми влада Кримської автономії намагається вирішувати, в т. ч. відкриває школи з кримськотатарською мовою навчання, двомовні школи, при Держтелерадіокомпанії «Крим» створені національні редакції кримських татар, болгар, вірмен, греків, німців. Мусульманській громаді передаються мечеті, будуються нові.

Отже, аналіз етнополітичної ситуації в Криму засвідчує, що головною причиною нестабільності є економічні, соціальні і етнокультурні проблеми, пов’язані з репатріацією кримських татар, а також їх адаптацією до умов, що там склались. Українська держава і тільки вона має враховувати те, що головним завданням у вирішенні міжетнічних суперечностей є збереження міжнаціонального миру і спокою, а державним органам і політичним силам України слід більш ефективно вирішувати економічні і соціальні проблеми півострова.