Лекція 8. Трансформаційні процеси в аграрному секторі економіки України в добу незалежності

1. Деколективізація в сільському господарстві.

Незалежна Україна успадкувала від радянських часів командно-адміністративну економіку, яка себе вичерпала та потребувала реформування. Однак, упродовж тривалого часу реформи в економічній сфері проводилися вкрай невдало, що ввело економіку в стан глибокої кризи, яка супроводжувалася шаленим підвищенням цін, жорстокою інфляцією, зростанням безробіття, як явного, так і прихованого, через зупинку в роки перебудови багатьох підприємств сталося катастрофічне падіння виробництва. Цій кризі сприяли і об’єктивні чинники, а саме: розрив старих господарських зв’язків внаслідок розпаду СРСР, застаріле обладнання та виробничі технології, залежність України від імпортних енергоносіїв (в першу чергу від нафти та газу).

Тільки у другій половині 1990-х рр. ситуація стала змінюватися на краще, завдяки проведенню приватизації, залученні іноземних інвестицій, стабілізації фінансової і грошової системи, наприклад введення у 1996 р. нової грошової одиниці – гривні, яка замінила повністю знецінений купоно-карбованець.

Аграрний сектор економіки є одним із найбільших і найважливіших у вітчизняній економіці. Його частка ВВП сягає 30%. З проголошенням незалежності нова політика щодо аграрного сектору була спрямована на подолання монополії колгоспно-радгоспної системи і створення умов для функціонування нових суб’єктів господарювання на землі. Для реалізації цього завдання передбачалася відмова від орієнтації на кількісні показники, появи стимулів до результатів праці. Приватний господар на селі мав подолати проблеми в сільському господарстві та примножити наявні здобутки.

Аграрна реформа розпочалася із законодавчого забезпечення цього процесу. Були прийняті першочергові документи, до яких слід віднести Закон України «Про селянське (фермерське) господарство»(1991), «Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві України» (1992), «Про форми власності на землю» (1992). Згідно з цими законами передбачалося створення фермерських господарств без порушення інтересів колгоспів та без розпорошення колгоспних земельних масивів; мав створитися неподільний земельний фонд; кожний, хто виявляв бажання, міг створити фермерське господарство. Всі форми власності на землю ставали рівноправними. Аграрна реформа не передбачала націоналізації землі, але передбачалось право на присадибні ділянки, фермерські наділи, на земельні частки, які можуть одержати громадяни при виході з колгоспів. Для тих, хто залишався в колгоспах право власності на землю не було передбачено.

Розвиток фермерських господарств визнавався за необхідну умову реформування аграрного сектору. У 1993 р. було зареєстровано 19,9 тис. господарств цього типу. Динаміка виробництва сільськогосподарської продукції в них була кращою, ніж у сільському господарстві в цілому: валова продукція фермерських господарств збільшилася за цей період у чотири рази, тоді як загалом аграрне виробництво скоротилося на 33,5%. Запровадження нових форм господарювання на селі було необхідним кроком і засвідчувало успіх реформаторів. Скорочення виробництва сільськогосподарської продукції сталося тому, що аграрна реформа дещо відставала від реформування в інших галузях, що призвело до великої збитковості, руйнації цілісних майнових комплексів, кредиторської заборгованості, невиплат зарплати. Не зміг аграрний сектор впоратись з бартерними операціями.

Отож на першому етапі аграрної реформи завершувався процес демонополізації держави на землю і передачі її у колективну власність сільськогосподарських підприємств.

Трансформаційні процеси в аграрному секторі економіки розпочалися після початку приватизації в промисловості, на транспорті, торгівлі і в перші роки відбувалися досить повільно і непослідовно. Основними напрямами трансформаційних процесів аграрного сектору стало роздержавлення (приватизація) майна колгоспів, радгоспів, їх ліквідація і утворення на їхній базі нових суб’єктів господарювання на землі; відмова від плановості в аграрному секторі і перехід на ринкові умови. Сукупність цих дій означала відмову від соціалістичного (колективного) господарювання на землі і перехід до капіталістичного (приватного) господарювання на землі.

Приватизація у сільському господарстві на сучасному етапі, як це було у ХІХ на поч. ХХ ст., відкривала шлях до первинного накопичення капіталу. У її ході передбачалося роздержавлення майна в аграрному секторі. На базі колгоспів-радгоспів з 1992 р. почали утворюватися колективні сільськогосподарські підприємств (КСП), засновниками яких була сільська еліта ( голова колгоспу, головний інженер, головний бухгалтер та ін.). Вони до своїх земельних та майнових паїв долучили земельні, майнові паї своїх односельчан. Таким чином, відбувався перехід від колективного до фермерського типу господарювання.

Приватизаційні процеси в селі відбувалися так стрімко, що замість реформування відбулося руйнування спочатку в тваринництві, а потім і в рослинництві. Було знищено матеріально-технічну базу аграрного сектору, КСП стали збитковими і це була вина влади. Мільйони га землі перестали оброблятися. Чимало орендаторів взяли курс на латифундізацію (монокультурне виробництво). Кооперація на селі не відбулася. Значна частина працездатного населення була змушена переходити в інші соціальні групи. Це сталося і тому, що прямими дійовими особами приватизації часто було бізнесмени, політики, члени кримінальних угрупувань. Жертвами – селяни і пенсіонери зокрема.

Селяни – вчорашні колгоспники, ставали індивідуальними сільськогосподарськими виробниками, які «добрали» в рамках свого паю частину землі до своєї присадибної ділянки. Не маючи техніки, а часто і здоров’я для обробітку землі, що була в полі (3-6 га), вони передавали свої паї в оренду. Орендаторами виступали засновники КСП, бізнесмени з міста. Запровадження оренди стало третім етапом після роздержавлення і розпаювання і створення КСП в трансформаційних процесах сільського господарства.

Особливості приватизації в сільському господарстві полягали в тому, що на відміну від приватизації в промисловості вона відбулася в натурі: приватизовували реальну кількість землі, рухомого і нерухомого майна. Паювання землі реально збільшило земельні присадибні ділянки і вони досягли 1-2 га. Зі свого боку, після розпаювання земель, держава втратила можливість в управлінні земельними ресурсами (під час колективізації землі дали колгоспам у користування)

Деколективізація – це революція згори. Її мета полягала в тому, щоб привести сільське господарство у відповідність до приватизованої промисловості, торгівлі та транспорту. Під час деколективізації передбачалося замінити (і якомога швидше) одні форми господарювання на селі іншими, а питання про забезпечення країни продовольством і не ставилося. Тепер селянам дозволили виходити із колгоспів. Більш активно цей процес відбувався в західних областях . Загалом селяни проявили обережність і не проявили ентузіазму в цій справі, не вдалось розпалити в них пристрасть до приватної власності.

Розпочате на першому етапі реформування виявилося надто болісним для селян і суспільства. Усі типи господарювання стали збитковими. Тоді ж катастрофічно зменшилося поступлення техніки в село, що призвело до зменшення обсягів виробництва. Ціни на сільгосппродукцію пішли вгору, погіршилося харчування, здоров’я людей. І саме небезпечне – значно прискорилося розселянення. По суті, стався відкат суспільства назад.

Сільське господарство під час реформування не змогло подолати кризові явища. Швидше навпаки. Сучасна криза в сільгоспвиробництві розвивається на тлі ще глибшої кризи в промисловості, на транспорті, у торгівлі.

Характерною рисою сучасного періоду є спроба реформування аграрної галузі за умов кризи управління, коли партійно-командна вертикаль влади зруйнувалася, а нова, аналогічна їй за ефективністю, ще не сформувалася.

Третьою особливістю реформування є раптова, різка зміна зовнішніх умов функціонування аграрного сектору країни і неготовність наукового співтовариства адекватно відреагувати на ці події. Варто також констатувати відсутність формального або неформального лідера чи їх групи у сфері законодавчої та виконавчої влади, наукових шкіл, які знають, що робити в таких ситуаціях, як діяти, можуть передбачати результати своїх дій в агропромисловому секторі у ближчій та віддаленій перспективі.