НАЙДАВНІШІ ЛЮДИ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ

1 Найдавніші люди на території України

1. Типи періодизації давньої історії

Давня історія є найтривалішим періодом у розвитку людства. Вона охоплює часи від появи первісної людини, вивчає у буквальному розумінні слова становлення людей, шлях розвитку та удосконалення виробництва знарядь праці, способів добування їжі, утворення людського суспільства, найдавніші форми його організації, виникнення перших цивілізацій та держав. Цей шлях людство долало більше 3 млн. років.

При вивченні давньої історії найчастіше послуговуються археологічною періодизацією. Розроблена у першій половині
ХІХ ст., вона бере за критерій поділу на великі проміжки часу природні матеріали, які переважно використовувались у виробництві та побутовому вжитку. Ними були камінь, мідь, бронза та залізо. Згідно з археологічною періодизацією, історія поділяється на віки: кам’яний, мідно-кам’яний, бронзовий, залізний. Інколи замість терміна «вік» вживають «доба». Віки поділяють на епохи, а останні – на періоди (ранній або нижній і пізній або верхній). Для кожного періоду характерні певні археологічні культури. Археологічною культурою називають залишки людської діяльності, що збереглися на певній території і належали спорідненому давньому населенню. Археологічна культура має спільні ознаки і датується одним відрізком часу. Ці культури, у більшості випадків, носять назви за першим місцем матеріальних знахідок.

Археологічна періодизація послідовно відображає найважливіші зрушення у матеріально-технічному розвитку людства. Однак вона не враховує змін у господарському, духовному, суспільному розвитку. Тому поряд з археологічною періодизацією дослідники-соціологи поділяють історію первісного суспільства на три періоди:

1) існування первісної стадної общини або первісної людської орди, що збігається з добою антропогенезу;

2) існування кровноспорідненої общини або родового ладу, коли основою людського суспільства був рід – колектив кровних родичів, які вели своє походження від спільного предка і носили спільне родове ім’я. Роди об’єднувались у племена. Кровноспоріднена община стала першою формою колективу Людини розумної.

3) первісна сусідська община – завершальний період існування первісного суспільства. Її ще називають протоселянською або праселянською общиною.

Оскільки первісне суспільство пройшло кілька етапів господарського розвитку, то існує й історико-економічна періодизація. Вчені-економісти визначають два найсуттєвіші періоди: привласнювального господарства (збиральництво, мисливство і згодом рибальство) та відтворювального господарства (землеробство і скотарство).

Згідно з археологічною періодизацією, котру ми подаємо за «Енциклопедією історії України» (К., 2005, Т. 2), на території України визначають такі періоди:

Кам’яний вік, що поділяється на три епохи:

  • палеоліт (у перекладі з грецької – давній кам’яний вік) – близько 1 млн. років до н. е. – до 10 тис. років до н. е.;
  • мезоліт (середній кам’яний вік) – від 10 тис. років до н. е. до 8 тис. років до н. е.;
  • неоліт (новий кам’яний вік) – від 7 до 6 тис. років до н. е.

Енеоліт (міднокам’яний вік) датується 5–4 тисячоліттями до н. е.

Бронзовий вік (3–2 тисячоліття до н. е.).

Ранній залізний вік (9 ст. до н. е. – 4 ст. н. е.), коли археологічні джерела з давньої історії України доповнюються писемними.

Зауважимо, що зараз українські археологи працюють над періодизацією давньої історії України і, зокрема, над шкалою уточнення (калібрування) абсолютних дат існування людських спільнот, представлених певними археологічними культурами. У зв’язку з переглядом хронології в наукових працях і підручниках різних років видання ви можете зустріти різну періодизацію. Так, наприклад, Л. Залізняк у навчальному посібнику «Первісна історія України» (К., 1999) датує період мезоліту в Україні VIII–V тисячоліттями до н. е., а неоліту – V–III тис. до н. е.

Палеоліт є епохою існування викопної людини, котра відрізнялася своїм зовнішнім виглядом від сучасної. Початок палеоліту збігається з появою на Землі найдавніших мавпоподібних людей. До середини ХХ ст. були знайдені рештки найдавніших людей, вік яких становив 1 млн. років. В останні десятиліття в Африці знайдено рештки людиноподібних істот, вік яких майже 3 млн. років. Найдавніші сліди первісних людей в Україні сягають біля 1 млн. років. Від цього часу і веде свій початок давня історія України. Палеоліт поділяється на ранній (нижній), середній і пізній (верхній).

Поява і проживання найдавнішої людини на теренах України пов’язані з драматичними подіями в історії Землі. Біля 1 млн. років тому розпочалось велике зледеніння. Останній, четвертий льодовик, зупинився південніше межі нинішніх Білорусі та України, його «язик», просуваючись із Скандинавії на південь вздовж русла Дніпра, досягнув району сучасного Кременчука. Клімат прильодовикової зони у ті часи нагадував нинішній холодний, різко континентальний і сухий клімат Якутії (Росія) й Аляски (Північна Америка).

Україну вкривали прильодовикові лісотундра і степ. У Європі вони досягали Чорного моря, Карпат, Альп і Піренеїв. Постійні холодні північні вітри дули з льодовика на територію України. За 200 км на південь від льодовика тундра переходила у степ. Рослинний світ прильодовикових степів був небагатим. Степи вкривала дуже висока трава. З кущових рослин поширилися карликова береза і арктична верба, південніше в долинах річок, у балках росли невеликі соснові і березові гаї.

На південній території України були більш сприятливі для проживання природно-кліматичні умови. На ній у той давній час водилися бізони, антилопи, мамонти, гігантські олені, носороги, леви, ведмеді, вовки та інші тварини, що були об’єктами полювання давніх людей.

Кінець палеоліту пов’язують із потеплінням клімату і зникненням льодовика. Сталося це майже 10 тис. років до н. е.

Почалася наступна археологічна епоха – мезоліт або середньокам’яний вік. Тоді люди винайшли лук і стріли, приручили собаку. Ця епоха закінчилася близько 8 тис. років до н. е.

Відбулося чергове потепління. Природні умови нагадували сучасні, але було тепліше і випадало більше опадів. Наступила епоха неоліту, вона датується VII–VI тисячоліттями до н. е. Початком неоліту вважають винайдення глиняного посуду і появу землеробства. Кінець неолітичної епохи часто пов’язують з винайденням і поширенням металургії. У неоліті відбувся перехід від привласнювального господарства до відтворювального (землеробства, скотарства). Цей стрибок у веденні господарства був таким значним, що його нерідко називають «неолітичною революцією». На межі мезоліту і неоліту відбувався процес приручення, а згодом одомашнення (доместикації) диких тварин, хоча полювання, рибальство і збиральництво ще продовжували відігравати значну роль.

В епоху неоліту знаряддя з каменю шліфувалися, свердлилися; крім ліпки глиняного посуду, люди навчилися прясти і ткати.

Наступний вік – енеоліт – характерний вживанням як традиційних виробів з каменю й кістки, так і використанням нового матеріалу – міді.

Протягом ІІІ–ІІ  тисячоліть до н. е. тривала бронзова доба. Бронза (переважно сплав міді з оловом) плавиться при нижчій температурі, ніж чиста мідь, а вироби з неї твердіші.

Від І тис. до н. е. розпочалася залізна доба. Вона триває і досі. Тож коли мова йде про життя наших предків у першому тисячолітті до н. е. – перших століттях нашої ери, говорять «рання залізна доба».

Ранній залізний вік на території України інколи поділяють ще на дві умовні епохи: дослов’янську і слов’янську. З цього часу тут панівне становище посіли наші прямі предки – східні слов’яни (анти і склавіни).

Слов’яни відповідно успадкували й примножили здобутки тих неслов’янських племен, народів, які жили на території України до них. Тому вивчення давньої історії України дає можливість з’ясувати походження нашого народу, його державності, культури та зв’язків і взаємовпливів з іншими народами.

Таким чином, поділ давньої історії людства на великі періоди, хоч і є умовним, проте ґрунтується на реальних подіях та явищах: чи то змінах клімату на Землі, чи використанні давніми людьми інших матеріалів для виготовлення знарядь праці і зброї, чи то зміні способів ведення господарства, чи трансформації первісного суспільства загалом.

2. Розселення первісних людей на території України,  їх заняття і побут

Дослідження археологічних знахідок свідчать, що найдавніші люди примандрували на територію України з Передньої Азії через Балкани, а дещо пізніше – з Центральної Європи. Цей процес відбувався протягом багатьох тисячоліть.

В Україні найдавніша людина з’явилася в ранньому палеоліті (майже 1 млн. років до н. е.). Підтвердженням цьому є розкопана стоянка біля с. Королеве на Закарпатті, а також знахідки в Донбасі біля м. Амвросіївка, над Дністром у с. Лука-Врублівецька, на Житомирщині, в Криму. Загалом на території України виявлено понад 30 стоянок цього періоду. Тут проживали мавпоподібні людські істоти – архантропи.

Наступний період розселення давньої людини на території України відбувся у часи середнього палеоліту (150–35 тис. років до н. е.). Первісна людина досягла басейну Десни. Цей тип людей називають Людиною прямостоячою або палеоантропом. В суворих умовах льодовикового періоду розвиток однієї з гілок Людини прямостоячої пішов у бік нарощування м’язевої маси, потужної щелепи та інших фізичних даних за рахунок уповільнення зростання інтелектуального потенціалу. Представниками цієї гілки розвитку стали т. зв. неандертальці доби середнього палеоліту. Вони були 150-180 см на зріст, сутулі, з масивною головою, великою нижньою щелепою і скошеним чолом, мали пряму ходу і сильно розвинені м’язи. Неандертальці виглядали більшими і масивнішими від сучасної людини, а їхній мозок був не набагато меншим від нашого.

Понад 200 їхніх поселень знайдено на території України. Найбільш відомими нині є поселення у Чернівецькій області поблизу с. Молодове, у Наддніпрянщині, Подесенні, у Наддністрянщині, Криму, на Прикарпатті та Закарпатті.

У період середнього палеоліту знаряддя праці вдосконалюються: кремінні вістря замінюються списами, ножами, шкреблами. Первісні люди починають будувати житла. Останні споруджувалися з велетенських кісток, черепів і бивнів мамонтів, дерева, а зверху накривалися шкірами тварин. Залишки перших у Європі наземних жител такого типу були знайдені поблизу згадуваного вище с. Молодове на березі Дністра.

Та найважливішим досягненням неандертальців, як доводять деякі вчені, було опанування вогню. Його добували висіканням іскри з кременю або тертям сухих паличок. Навчившись розводити багаття, люди захищали себе від холоду і хижих звірів.

У найдавніших людей зароджується мова, з’являється рахунок. У цей час людина, очевидно, виготовляє перший одяг зі шкіри, свідченням цього є знахідки кістяних голок.

Спосіб життя і розумові здібності неандертальця досі є предметом суперечки дослідників. Одні з них вважають, що неандертальці навчились не лише користуватися вогнем (це безсумнівно), а й здобувати його, організовувати полювання на великих тварин, створювати примітивні твори мистецтва. Вони стали ховати померлих родичів, а майже 30 тис. років тому – посипати тіла покійників вохрою, отже, мали зачатки релігійних вірувань. Інші вчені вважають, що поховання здійснювались із санітарних міркувань, і не вбачають у цьому релігійних мотивів.

Прогресивна гілка пралюдей, яка проживала, очевидно, в Західній Африці, трансформувалась у людей сучасного фізичного типу – Людину розумну (Ноmo sapiens). Людина розумна (неоантроп) розпочала другу колонізацію Землі. Ноmo sapiens і неандерталець зустрілись спочатку на Близькому Сході. Саме там археологи виявили рештки представників одного й другого виду роду Людина (Ноmо) і довели, що протягом кількох десятків тисяч років вони були сучасниками. Таким чином, відпала гіпотеза, згідно з якою Ноmo sapiens є прямим нащадком неандертальця. Чи то внаслідок боротьби з Людиною розумною, чи через виродження неандертальці зникли. Ця подія вважається завершальною в процесі антропогенезу.

Після відокремлення від виду Людини прямостоячої популяції, що стала вихідною для утворення Людини розумної, у наших пращурів відбулось чергове (й останнє) незначне збільшення об’єму головного мозку.

Протягом пізнього палеоліту (35–10 тис. років до н. е.) люди сучасного фізичного типу – неоантропи (Homo sapiens) розселилися всією Європою. На території України вони проживали в Наддніпрянщині та на берегах Десни, у Західному Поділлі, Південній Волині, Криму, Закарпатті. Тут відомо майже 800 їхніх стоянок. Археологи доводять тривале існування жител, їх поділ на зимові і літні. Люди мешкали селищами по 25–70 осіб. На Кирилівській стоянці (в межах сучасного Києва), яка датується 17 тис. р. до н. е., виявлені великі скупчення мамонтових кісток, сліди вогнищ, кам’яні різці й скребачки. Тут знайдено пізньопалеолітичний мистецький витвір – уламок бивня мамонта з вигравіруваним геометричним візерунком.

Знаряддя праці стали набагато складнішими: з’явилися шкребки і скобелі для обробки шкіри, різці для розкроювання шкіри та обробки кісток і дерева, свердла, вістря для зброї, шила, досконаліші голки з кісток. Люди жили за рахунок полювання і збиральництва. Основною їжею було м’ясо впольованих тварин. Тому чисельність людей залежала від кількості мисливських звірів, які могли знайти корм на певній території. Середній вік людини тривав 25 років. Учені підрахували, що населення України у той час становило майже 20 тис. осіб.

Із розселенням Людини розумної поза Африкою пов’язане утворення людських рас.

За часів пізнього палеоліту, ще в льодовиковий період, головним засобом існування людей було полювання на великих стадних тварин – мамонтів, бізонів та ін. Вважають, що колективне полювання на стадних тварин є винаходом Ноmo sapiens.

Добу мезоліту (10–8 тис. років до н. е.) образно називають часом мисливців-лучників. Водночас, як вважають сучасні дослідники, люди звертають більшу увагу й на інші ресурси, що почали збагачуватися завдяки потеплінню, – рослинний (збиральництво) та водний (рибальство) світи. Люди навчились заготовляти продукти про запас. Таке ускладнене збиральництво було кроком до виникнення відтворювального господарства – землеробства й скотарства.

Сучасні радіовуглецеві методи датування запасів їжі, випалених кущів тощо показують: рослинництво виникло не набагато пізніше від тваринництва. Вважають, воно почалося з обгороджування ділянок корисних рослин, кущів і дерев, щоб зберегти їх від витоптування або потрави тваринами.

За неоліту (7–6 тис. років до н. е.) в житті давніх людей України відбулись величезні зміни. Нерідко їх називають «неолітичною революцією». Клімат і природні умови стали схожими на сучасні. Сформувалися сучасні русла річок. Близьким до нинішнього став тваринний світ. У межах України дослідники виокремлюють у той час дві культурно-господарські зони: південно-західну (землеробсько-скотарську), в якій з’являються відтворювальні види господарства, і північно-східну (мисливсько-риболо-
вецьку), де продовжувався розвиток привласнювальних форм господарювання.

Основними промисловими тваринами в лісі були копитні: тур, лось, олень, косуля, кабан. Зароджується принципово новий спосіб ведення мисливського господарства. З винайденням лука і стріл полювання стало більш продуктивним. Це дало можливість зародитись індивідуальному полюванню, на відміну від колективного загінного полювання. Полювання на дуже рухливих лісових і степових тварин і птахів зумовлює появу нових, більш досконалих мисливських знарядь. Мисливці починають застосовувати дротики (короткі, легкі списи), ножі тощо. Надійним помічником під час полювання в лісі був приручений собака.

Глибокі сніги взимку та ріки влітку ставали непрохідними для людини. Через це були винайдені лижні і транспортні засоби: човен, ручні нарти, лижі. Очевидно, з часів мезоліту, вважають етнологи, традиційними стають такі методи полювання, як гін, загін, скрад і примітивні пастки.

Гін – це переслідування тварин до повної їх знемоги одним або кількома мисливцями.

Полювання скрадом – це вистежування тварин, або мисливський промисел зі схованки. Часто використовували трубу з берести, на якій легко імітували голос самки і таким чином підманювали самця на відстань пострілу.

Загінне полювання відбувалося, коли мисливці-загоничі з шумом просувалися лісом, гнали звірів у напрямку засідки. Нерідко заганяли тварин до водоймища, де на них чекали мисливці на човнах і добивали стрілами з луків і списами.

Для пастки використовували ловецькі ями та петлі. Ями викопували та маскували і періодично перевіряли, а петлі розвішували на деревах вздовж звіриних стежок.

Рибу ловили чотирма методами: лучінням, заколами з вершами, ставними сітями і гачковими снастями. Лучіння – це добування риби гарпуном чи острогою. Велику рибу лучили вночі з човна, коли вона випливала на світло смолоскипа. Заколи – це перегороджування річки забитими у дно кілками, які переплітали гіллям або лозою. У перегороді залишали дірки, на які ставили верші, куди й запливала риба. Ставні сіті, інколи завдовжки 10 м і завширшки 1 м, плели чоловіки з кропив’яного волокна і ставили вздовж берегових заростей.

Гачкові снасті використовували так: до човна прив’язувався довгий мотузок, на кінці якого прив’язували гачок із насадженою рибкою-принадою. Так ловили переважно щук.

Найпоширенішим житлом лісових мисливців, на думку археологів, було каркасне, вкрите корою берези (берестою). Стіни вкривали шкірами тварин, підлогу – сосновими гілками. Житло ставили входом до річки. У його центрі на піщаній підсипці влаштовували вогнище. Зимове житло трохи заглиблювали у землю, а замість берести покривали дерном.

М’ясо обсмажували на палицях або варили. Посуд був із дерева чи берести, в нього кидали розпечені у вогнищі камені і так варили м’ясо. Рибу смажили, сушили, в’ялили та коптили в диму. Зимою рибу зберігали у снігових ямах, а влітку свіжу рибу складали у викопані ями, засипані травою та землею. Така риба зберігалася до 10 днів.

Одяг мисливці виготовляли зі шкіри. Її обробка, шиття одягу та взуття були суто жіночою справою. Чоловіки виготовляли човни-довбанки, лижі, сани, зброю та мисливський інвентар. Люди започатковують осіле життя, будують постійні житла і гуртують їх у селища.

Осілість стала однією із причин надзвичайно важливого винаходу людства – глиняного посуду. Поява кераміки, що була першим штучним матеріалом, створеним людиною, є нижньою межею, якою датується неоліт. В цю епоху виникло землеробство і тваринництво. Першими освоїли ці нові види діяльності жителі Месопотамії та Близького Сходу. Звідти землеробство і тваринництво потрапили в Європу через Грецію і Балкани.

Населення південно-західних українських територій, частково спираючись на власний досвід, а переважно запозичуючи нові методи господарювання у мешканців Балканського регіону, починає займатися землеробством і скотарством, тобто переходить від привласнювальних до відтворювальних методів економіки. Можливо у цьому процесі брали участь і якісь групи переселенців. Отож, неоліт став переломним етапом у господарській діяльності та житті людей на території України.

Землеробство з’явилося в Україні у межиріччі Південного Бугу та Дністра приблизно у VI тисячолітті до н. е. Буго-Дністровська археологічна культура (серед.6 – поч.4 тис. до н. е.) вважається найдавнішою землеробсько-скотарською серед неолітичних культур України. Другою в часі поширеною на території України була Сурсько-Дніпровська неолітична археологічна культура (5-4 тис. років до н. е.). Зона її поширення – Нижнє Подніпров’я і Приазов’я –за природно-кліматичними умовами більше сприяла розвиткові скотарства. Ще однією землеробсько-скотарською культурою неоліту в Україні була культура Лінійно-стрічкової кераміки. Її носії з Середнього Дунаю, рухаючись на північ, досягли Південної Польщі, а звідти, обминувши Карпати, прийшли на Волинь і Верхнє Подністров’я. За наявними нині археологічними матеріалами, ця культура не справила великого впливу на місцеве населення.

Давні землероби ще не вміли орати землю, тобто не використовували тяглову худобу і не перевертали пласт ґрунту, а лише розпушували верхній шар. Землю розворушували для засіву загостреними палицями, пізніше – ручними дерев’яними, кам’яними або кістяними мотиками. На початках засіяні поля були невеликими. Для засівання використовували річкові заплави, де після спаду повені зерно висівали у вологий мул. Сіяли просо, ячмінь, пшеницю.

Згодом наші пращури перейшли до орного обробітку землі. Було винайдене дерев’яне рало – примітивне знаряддя для оранки землі. Вирощений урожай збирали кремінними, дерев’яними та роговими серпами. Зерно розтирали на муку кам’яними зернотерками або товкли в ступах. Із розвитком землеробства люди починають застосовувати тяглову силу. Для цього використовують волів. Первісне рало було видозміненою великою мотикою. Його перші знахідки датовані тим же періодом, що й скелети волів із деформованими шийними хребцями (внаслідок використання первісного ярма).

Незабаром з’являються пересувні засоби: спочатку сани, згодом колісні вози і кибитки, в які запрягали волів. Найдавніші колеса були суцільними, а тому дуже важкими, отож тягнути вози могли переважно воли. Коли винайшли легке колесо, що складалося з обода, шпиць і втулки (а це стало можливим при появі металу – міді), почали запрягати у вози коней.

Житла землеробів-орачів були різноманітними: великі наземні споруди, напівземлянки і землянки розташовані вище заплавних терас річок та на островах. Для їх спорудження використовувались камінь, дерево, глина. Чоловіки обробляли землю, займалися скотарством. Жінки готували їжу, доглядали за дітьми, шили одяг. Зароджується первісне ремісниче виробництво.

У басейні Сіверського Дінця і на Волині дослідники виявили залишки майстерень з обробки каменю. Тоді ж виникли невідомі раніше способи обробки цього матеріалу: шліфування, розпилювання, свердління. Первісні майстри налагодили виробництво кам’яних шліфованих сокир і тесел. Це започаткувало речовий обмін на території України в епоху неоліту.

Найбільшим досягненням людини епохи неоліту стало вміння виробляти посуд із випаленої глини. Виготовляли посуд переважно жінки, про що свідчать відбитки пальців на ньому. Пізніше на посуді з’являються різноманітні візерунки. Кожне плем’я мало свої візерунки, що дає змогу сучасним ученим ідентифікувати кераміку.

Скотарство на території України з’явилося в степах Приазов’я і Причорномор’я. Провідну роль у цьому процесі, напевно, відіграли зв’язки з Кавказом. Вказані впливи, а також природні умови південноукраїнських степів, визначили тут провідну роль тваринництва.

Деякі вчені вважають, що лісостеп Південного Заходу та Півдня України став місцем найдавнішого приручення та розведення великої рогатої худоби і коней. Населення українських територій зробило свій внесок у розвиток людської цивілізації, зокрема, приручення коня.

Землеробство і скотарство дали поштовх розвиткові й інших видів людської діяльності: виготовленню кераміки, вдосконаленню будівельної справи, створенню нових знарядь праці, що було зумовлено потребами нових форм господарювання. В неоліті починає формуватися третя галузь відтворювальної діяльності – ремесло. А втім варто відзначити, що відтворювальні форми економіки остаточно утвердилися на чорноземах Правобережної України лише з приходом сюди з Нижнього Дунаю та басейну Серету в нинішній Румунії носіїв археологічної культури Кукутені-Трипілля у наступному віці – мідно-кам’яному.

3. Суспільна організація давніх людей

Вчені давно визнали подвійну – біосоціальну – природу людської поведінки. Однак, біологічні, інстинктивні основи поведінки людини тривалий час були мало вивчені, внаслідок чого у літературі нагромадилось немало суджень, далеких від істини. Лише в останні десятиліття завдяки досягненням психології, антропології та етології (науки, яка вивчає поведінку та звички тварин) вдалося похитнути деякі усталені гіпотези щодо історії первісного людського суспільства. Так, учені раніше вважали, що в первісної людини існував проміскуїтет (неврегульовані статеві зв’язки). Нині чимало дослідників припускають, що це не так. Адже у дитини є яскраво виражена інстинктивна програма мати не лише матір, а й батька отже, якийсь батько завжди був.

На думку сучасних учених, предки людини жили стадами, що складалися з кількох десятків особин. У стаді, або первісній орді, існувала чітка чоловіча ієрархія. Стадо об’єднувало кілька сімей.

Згодом, очевидно у зв’язку зі змінами умов життя, на якомусь етапі еволюції предки людини перейшли до групового шлюбу з турботою прамужчин за пражінок. У первісної жінки після досягнення нею статевої зрілості (приблизно 16 років) дитина народжувалась раз на 3–4 роки. Цей час мати годувала дитя своїм молоком, доки у дитини не виростали міцні зуби, щоб вживати грубу їжу. А вік первісної людини становив 25–26 років. Отже, виховати до зрілого віку всіх народжених нею дітей первісна жінка не могла. Цим займались її молодші сестри і старші дочки. Дівчаткам і досі притаманна сильна інстинктивна потреба няньчити молодших братиків і сестер.

Прадавня жінка з дитиною на руках могла займатися лише збиральництвом переважно рослинної їжі. Однак мозок дитини під час свого росту і розвитку потребує білків тваринного походження; без них наступає хворобливий стан (аліментарна дистрофія). Щоб забезпечити себе і сім’ю м’ясом, необхідно, крім спеціальних мисливських умінь та навичок, володіти неабиякою силою та витривалістю. Для такої праці годилися лише фізично розвинуті, не обтяжені дітьми чоловіки. Таким чином, груповий шлюб забезпечував дітям догляд як з боку жінок, так і чоловіків. Саме з цих часів, вважають психологи, у нас зберігся інстинкт захищати в разі небезпеки усіх дітей – своїх і чужих.

Наведена вище гіпотеза заперечує існування матріархату – такого періоду у житті давніх людей, коли в суспільстві панівна роль належала жінкам. До речі, теорія матріархату виросла з одного факту – деякі народи у древні часи називали дітей не по батькові, а по матері. Сучасні етнологи вважають, що цей факт відображає лише невизначеність батьківства при груповому шлюбі, а зовсім не владу жінок, яка у первісному суспільстві просто неможлива.

У наступний період провідною формою суспільної організації Людини розумної був рід, а родові зв’язки становили основу суспільного буття окремої людини, визначали коло її прав та обов’язків.

До парного шлюбу людина підійшла, очевидно, порівняно недавно – з розвитком землеробства і скотарства, коли парна сім’я з дітьми здобула більше можливостей забезпечити себе засобами існування. Оскільки ця форма шлюбних відносин порівняно нова, вона досі ще не повністю закріпилась як інстинктивна програма і тому є нестійкою та потребує підтримки з боку моралі, законів, релігії.

Таким чином, суспільна організація давніх людей на території України мінялась та удосконалювалась і це в значній мірі було наслідком змін умов їхнього життя та праці.