ЗЕМЛЕРОБИ ТА СКОТАРІ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ В ЕПОХУ ЕНЕОЛІТУ І БРОНЗИ

1 Землероби та скотарі на території України в епоху енеоліту і бронзи

1. Трипільська культура

У V–ІV тисячоліттях до н. е. люди навчилися виплавляти й обробляти перший метал – мідь. Цей період історії людства називають мідно-кам’яним віком – енеолітом. Разом із кам’яни-
ми, дерев’яними та виготовленими з рогу почали використовувати мідні знаряддя праці та зброю. Це вплинуло на розвиток скотарства і рільництва. Мідні вироби давали можливість краще обробляти землю, одержувати від неї більші врожаї.

Найяскравішою археологічною культурою цієї епохи на території України була Трипільська (38–26 ст. до н. е.). Зародилася вона, очевидно, на основі давнішої культури Балкано-Дунайського регіону. Трипільська культура поєднала в собі традиції перших землеробських племен Близького Сходу та Південної Європи. Вперше вона була виявлена археологом Вікентієм Хвойкою наприкінці XIX ст. біля с. Трипілля, на Київщині; відси походить її назва. Донині знайдено понад тисячу пам’яток Трипільської культури.

На території України трипільці з’явилися у 4 тис. до н. е. Розселення носіїв цієї культури було пов’язане не лише із природним приростом і припливом нових хвиль поселенців, а й екстенсивною формою землеробства. Виснажені землі покидали й освоювали нові. Поселення трипільців були поширені на величезній території: від Верхньої Наддністрянщини і Південної Волині до Середнього Наддніпров’я і Надчорномор’я сучасної Правобережної України. За деякими оцінками населення на території Трипільської культури становило майже 1 млн. осіб.

Сучасні вчені одностайні у висновку про значні міграції населення на землі України та їхню визначальну роль у формуванні місцевих археологічних культур лісостепової зони. Так, відомий український археолог Дмитро Телегін вважає, що прийшлі племена відіграли вирішальну роль у виникненні культур, які характеризуються появою та розвитком землеробства і скотарства, більш досконалою керамікою. До таких культур, сформованих внаслідок міграційних потоків з Балкан, він відносить і Трипільську, носіїв якої вважає прафракійцями.

Протягом більше однієї тисячі років існування Трипільська культура, зрозуміло, пройшла декілька етапів у своєму розвитку.

Провідними галузями господарства трипільців були орне землеробство й скотарство. Вони мали не тільки орні поля, але й городи та садки. Основними землеробськими культурами були: плівчаста пшениця і голозерний ячмінь, меншою мірою – просо, бобові, льон.

Крім землеробства, трипільці займалися скотарством. Вони розводили велику рогату худобу, свиней, овець та кіз. Як тяглову силу використовували волів, а на пізньому етапі – коней.

На всіх етапах свого розвитку трипільці займались мисливством і рибальством. Полювали на благородного оленя, тура, кабана, козулю, ведмедя, лисицю. У Дністрі та інших річках ловили рибу. У лісах того часу було багато ягід, дикого меду та фруктів. Улітку це значно збагачувало їжу трипільців.

З розвитком господарства вдосконалюються знаряддя праці. Це призвело до розширення домашніх промислів. Трипільські майстри виготовляли різноманітні знаряддя з кременю (ножі, серпи, сокири, вістря стріл і списів). Були знаряддя праці з кісток і рогу: мотики, проколки, шила, голки тощо.

Високого технічного і художнього рівня досягло керамічне виробництво. Випалювали посуд у спеціальних гончарних печах. Виготовляли його трьох видів: великий господарський для зберігання зерна тощо, делікатний столовий і культовий. Посуд розписували чорною, червоною і білою мінеральними фарбами. В основі фрагмента були спіралі, геометричні фігури, зображення тварин і людей. Про розвиток мистецтва у трипільців говорять археологічні знахідки глиняних фігурок людей і тварин та розписаного різним орнаментом керамічного посуду.

Трипільські селища розташовувались на високих місцях поблизу річок. Ймовірно, це були родові або племінні поселення. У середньому вони нараховували від 10 до 100 і більше жител та господарських споруд. Житла розміщувалися кількома рядами або колами навколо великого майдану. Ці площі, очевидно, використовувались як колективні загони для худоби, а можливо, мали релігійне, культове значення. Від майдану в різні боки розходились вулиці. Житла були переважно наземними. Стіни будувалися з дерев’яних каркасів-плетінців, які потім обмазувалися глиною.

Археологи виявили величезні поселення трипільців, де було більше як дві тис. таких жител. Поселення мали квартальну забудову, фактично – це перші протоміста України.

Дослідники вважають, що організація суспільного життя трипільців була досить складною. Основу їх громадського буття становили родові традиції. Рід складався із сімей, які були господарськими осередками общини. Роди об’єднувались у племена. Шлюби між членами одного роду заборонялися, тому в поселеннях проживали вихідці із сусідніх родів. У повсякденному житті переважаючою була роль чоловіка. Жінка відігравала велику роль у веденні домашнього господарства. Трипільське суспільство, можливо, було об’єднанням племінних союзів, а гігантські поселення (першоміста) – їх столицями.

Із виявлених речей вчені намагаються реконструювати світогляд і вірування трипільської культурно-історичної спільноти людей. Трипільці, очевидно, мали розвинені релігійні уявлення. В їхніх будинках археологи знаходять хрестоподібні глиняні підвищення та фігурки людей. Імовірно, це були хатні святилища. Трипільці вірили в потойбічне життя, існування різних богів і духів-покровителів, поклонялись богині родючості як головному божеству. Крім неї, були боги Сонця, воскреслої рослинності. В релігійних уявленнях трипільців бик символізував сонце і чоловічу силу, змій – охоронця дому тощо. Існувала віра у священну силу вогню, через що поширився звичай спалювати померлих. Також існував інший звичай – поховання проводилося під долівкою жител. Це, очевидно, мало захистити сім’ю від злих сил і допомогти продовженню роду. Через кожні 50–70 років трипільці будували житло в іншому місці, а старе спалювали.

Вважається, що трипільці належали до південноєвропейського, або середземноморського антропологічного типу. Це були невисокі вузьколиці європеоїди з тонкими рисами обличчя, горбоносі, зі скошеним назад лобом.

Археологи вважають, що Трипільська культура була провідною серед енеолітичних племен Східної Європи. Її розквіт наочно демонструє переваги відтворювальної економіки – зростання комфортності побуту, вивільнення часу для ритуальної та мистецької діяльності. Це культурне піднесення було тривалим
(IV–ІІІ тис. до н. е.), але завершилося кризою. Землеробство трипільців було екстенсивним і за постійного приросту населення вимагало освоєння все нових і нових земель.

Трипільська культура є визначним явищем в історії України. Тож не дивно, що її носії викликають інтерес не лише у професійних істориків, археологів, антропологів, а й серед широких кіл громадськості. Трипільську тематику нерідко використовують і деякі політики, щоб наголосити на давності і самобутності українського народу. Нерідко у публікаціях журналістів або гуманітаріїв-неісториків натрапляємо на перебільшення ролі і значення Трипільської культури в історії України, а інколи й у розвитку світової цивілізації. Читаємо, зокрема, що трипільці-українці були першими землеробами, винайшли письмена, створили державу тощо. Можемо зустріти висловлювання про Трипільську державу, яка, мовляв, «у часи свого апогею була єдиною в історії людства всесвітньою імперією, опанувавши обидві півкулі Землі». З цього приводу авторка однієї із книг багатотомного видання «Україна крізь віки» Олена Русина зауважила: «Фахівці-археологи втомилися пояснювати невігласам, що трипільці, чиєю прабатьківщиною була Мала Азія, не були ані українцями, ані праслов’янами, ані навіть індоєвропейцями. Так само не були вони ані громадянами легендарної Аратти (держави, яку спеціалісти локалізують десь на узвишшях Південного Ірану), ані, нарешті, найдавнішими землеробами в Європі й, тим більше, у світі».

Висновки сучасних дослідників щодо місця Трипільської культури в історії України можна звести до таких основних тез:

1. Корені Трипільської культури треба шукати серед неолітичного населення Близького Сходу і Балкан. Нащадки близькосхідних землеробів і скотарів досягли Дунаю, а далі одні з них рушили на захід, в Центральну Європу, а інші – на північний схід, на землі сучасних Молдови й України.

2. Трипільці поетапно освоїли в період енеоліту Правобережну Україну. Вони були не єдиними племенами, що проживали у цей час на українських землях. Північ України і Лівобережжя заселяли племена, котрі вчені ідентифікують як індоєвропейські.

3. Трипільська культура перебувала на вищому щаблі розвитку порівняно із сусідніми племенами, і справляла на них значний культурний вплив.

4. У своєму розвитку трипільці досягли значних успіхів та підійшли до межі первісного суспільства і цивілізації, тобто зупинились на рубежі появи міст (як поліфункціональних поселень), поділу суспільства на різні верстви, винайдення писемності й утворення держави.

2. Індоєвропейці: проблеми походження та прабатьківщини

З епохою енеоліту і ранньої бронзи в історичній науці пов’язана проблема індоєвропейської мовної сім’ї. Індоєвропейцями називають давню спільноту людей, з якої згодом виокремились носії різних груп індоєвропейської сім’ї мов: індоіранських (арійських), слов’янських, германських, балтійських, романських, кельтських та деяких інших.

Леонід  Залізняк у «Нарисах стародавньої історії України» (К.,1994) на підставі новітніх досягнень археології та лінгвістики обґрунтовує північно-причорноморську гіпотезу прабатьківщини індоєвропейців. Він припускає, що найдавніших індоєвропейців треба шукати серед кочових скотарських спільнот східноєвропейських степів епохи енеоліту і бронзи, зокрема, населення Середньостогівської археологічної культури (степове Подніпров’я і Приазов’я) та Ямної культури (степова смуга Східної Європи від Південного Уралу до пониззя Дунаю), в середовищі яких з’явилися вершництво, колісний транспорт, бойові булави. З розселенням племен Ямної культури вчений пов’язує початок індоєвропеїзації Європи і Азії.

Прихильником гіпотези північнопричорноморської прабатьківщини індоєвропейців виступає також відомий дослідник племен неолітичної доби, зокрема, степової зони України Дмитро Телегін. Він пов’язує з енеолітичним населенням українських степів появу вершництва, кочового спеціалізованого скотарства, а також виникнення і поширення шнурового орнаменту. На думку вченого, серед середньостогівців з’явився, а в ямних племен значно поширився курганний тип поховання.

Більш обережну позицію у вирішенні проблеми прабатьківщини індоєвропейців займають Катерина Бунятян і Юрій Рассамакін. Вони вважають невирішеними на нинішній час такі ключові питання, як виникнення вершництва і кочового скотарства, з якими пов’язують появу індоєвропейців. На їхню думку, на теперішньому етапі досліджень треба відмовитися від вузької локалізації прабатьківщини індоєвропейців. Однак дослідники не сумніваються в тому, що вже у ранньому бронзовому віці індоєвропейські групи були розселені в багатьох областях довкола Чорного моря, включаючи причорноморські степи.

Узагальнюючи результати досліджень сучасних українських археологів, етнологів та лінгвістів, можна припустити, що у
ІІІ–ІІ тисячоліттях до н. е. у степах від Дону до Дунаю жили кочові та напівкочові племена. Їхнє походження пов’язують з індоєвропейськими енеолітичними місцевими племенами та частиною населення, що прийшло сюди зі степів Поволжя і Північного Кавказу. З цих племен між Дніпром і Нижньою Волгою сформувався великий індоіранський етнос (арійці). Їхніми нащадками стали іранські племена, скіфи та сармати.

Очевидно, відносно швидке розселення індоєвропейців з їхньої прабатьківщини до Ірану й Індії на сході, Анатолії на півдні і середньої течії Дунаю на заході стало можливим завдяки прирученню коня і використанню возів та бойових колісниць.

Скотарські племена жили родоплемінним ладом. Племена ділилися на роди, а ті – на сім’ї. Найбільш авторитетні чоловіки ставали старійшинами родів і сімей, тобто встановилися патріархально-родові відносини. Роди спільно володіли стадами худоби. Кожне плем’я мало свої землі і джерела води. З часом величина власності кожного племені стала різною. Тільки старійшини могли розпоряджатися спільним майном. Між племенами відбувалися збройні сутички за володіння землею, джерела води і т. д.

Основою господарського життя племен південноукраїнських степів було скотарство і, зокрема, конярство. Скотарі вели кочовий спосіб життя. Пересуванню на значні відстані сприяло запровадження транспортних засобів – великих чотириколісних возів, виявлених археологами у похованнях Ямної культури. Але на зиму скотарі мали постійні центри-зимівлі, біля яких розташовували поховальні пам’ятки. Такий центр-зимівлю знайдено археологами на Херсонщині біля с. Михайлівка. Він розташований на трьох великих горбах, обкладений кам’яною стіною, яка й нині сягає більше 2 м. Навколо були викопані глибокі рови, заповнені водою.

Звичай споруджувати кургани над похованнями виник у
III тисячолітті до н. е., а в наступні два тисячоліття. поширився всією Євразією. Курганний поховальний обряд відображав світогляд стародавніх людей, був символом культу предків, священним місцем. Кожна степова культура мала свою традицію облаштування курганів.

Кургани – це складні архітектурні споруди. Вони часто насипалися кількома шарами. Під насипом споруджувались із кам’яних плит гробниці. Гробниця складалася з викопаної ями, яку перекривали стовбурами дерев, пізніше – кам’яними плитами. Стіни кам’яних гробниць розмальовували червоною, чорною та білою фарбами. На курганах деяких культур споруджували різьблені кам’яні стели (вертикальні кам’яні плити чи стовпи з вирізьбленими зображеннями). Це були перші пам’ятники людині.

Найбільший курган цього періоду знаходиться біля с. Старі Кодаки недалеко від м. Дніпропетровська. Він має назву Сторожова могила. У ньому знайдено три поховання. Найціннішою знахідкою кургану стала двоколісна деревяна гарба, що є найдавнішою у Європі.

Багато курганів збереглося в пониззі Дніпра, Південного Бугу, Дністра та Дунаю. Бідних скотарів хоронили у звичайних ґрунтових ямах без будь-яких насипів. Кургани є матеріальними пам’ятками, що знаменують перехід окремих народів та союзів племен до зародків державності.

Таким чином, давній період – час існування первісного суспільства – був не лише найтривалішим у людській історії, а й найпродуктивнішим. Упродовж нього людина перетворилася з людиноподібної істоти у Homo sapiens, навчилася виробляти знаряддя праці і зброю, шити одяг і будувати житло, мислити і розмовляти. Вона винайшла колесо і створила перші штучні матеріали – кераміку і металеві сплави, приручила, а згодом одомашнила диких тварин і почала обробляти землю.

Перехід від збиральництва і мисливства до землеробства і тваринництва призвів з часом до відокремлення ще однієї галузі відтворювального господарства – ремесла. Ці зміни в економіці дали можливість виробляти додатковий продукт, що зумовило майнову і суспільну нерівність, стало однією з передумов виникнення давніх цивілізацій.

Ускладнилась організація людського суспільства. Від первісного стада людина поступово перейшла до групового шлюбу, родової общини, з’явилась парна сім’я і, нарешті, сусідська община.

Поступово змінювався психічний світ людини. Праця, взаємоіснування з природою, спільне життя з іншими людьми, потреба у спілкуванні стимулювали розвиток її мозку, а відтак сприяли вдосконаленню психічної організації. Людина намагалася збагнути себе, свої потреби та можливості, розуміти інших, турбуватися про них, співчувати, любити і ненавидіти. З’явилась віра у надприродні сили та поклоніння їм.

Людина навчилася виготовляти музичні інструменти, рахувати, складати календарі, передавати свої враження від оточуючого світу, власне розуміння його закономірностей у малюнку, пісні, танці. Так виникла і розвивалася духовна культура людства.