ДАВНІ СЛОВ’ЯНИ

1 Давні слов’яни

1. Проблема виникнення слов’ян та їх прабатьківщини

В історичній науці однією з центральних є проблема походження народу (етногенез). Її вирішення дає змогу з’ясувати ареал зародження етносу, джерела його культури, мови, особливості свідомості, тобто ті глибинні чинники, без яких неможливо уявити існування цього народу у просторі та часі.

Визначення місця історичної прабатьківщини слов’ян – перша ланка у процесі відновлення родоводу української нації, ключ для розуміння вітчизняної історії.

Одну з перших спроб вирішити питання етногенезу слов’ян зробив літописець Нестор. У своїй «Повісті минулих літ» він писав: «По довгих же часах сіли слов’яни по Дунаєві, де єсть нині Угорська земля і Болгарська. Од тих слов’ян розійшлися вони по Землі і прозвалися іменами своїми, – [од того], де сіли, на котрому місці». Саме цією фразою і започатковано дунайську теорію прабатьківщини слов’ян, яка протягом ХІІІ–ХV ст. домінувала у працях польських і чеських хроністів. Прихильниками цієї теорії були також відомі російські історики ХІХ ст. С. Соловйов, М. Погодін, В. Ключевський.

У Середньовіччі з’явилася ще одна версія слов’янського етногенезу – скіфо-сарматська або азіатська, що була викладена на сторінках Баварської хроніки (ІХ ст.). Ця теорія базується на визнанні предками слов’ян скіфів і сарматів, котрі, пройшовши маршем з Передньої Азії узбережжям Чорного моря, осіли у південній частині Східної Європи, де й сформувався той центр, з якого вони згодом розселилися на північ і захід. До кінця ХVІІІ ст. пошуки та фантазія дослідників зумовили появу широкого спектра варіантів вирішення проблеми етногенезу слов’ян. Проте всі вони, як правило, ґрунтувалися на ототожненні слов’ян з народами, про які є згадка у творах античних та ранньосередньовічних авторів. Через це пращурами слов’ян вважалися алани, роксолани, даки, кельти, фракійці, іллірійці. Однак усі ці гіпотези не мали серйозного наукового обґрунтування.

Новий етап у вирішенні проблеми етногенезу слов’ян розпочинається на початку ХІХ ст. З цього часу вчені помітно розширюють базу своїх досліджень, починають комплексно використовувати письмові, археологічні, лінгвістичні, етнографічні, антропологічні та інші джерела. Поступово фахівцями було локалізовано місцезнаходження давніх слов’ян: вони розташувалися десь між балтами, германцями та іранцями. Праця відомого чеського славіста  Любора Нідерле «Слов’янські старожитності» започаткувала вісло-дніпровську теорію походження слов’ян. Згідно з нею ще у ІІ тис. до н. е. існувала германо-балто-слов’янська спільність. Після розпаду останньої у ході розселення і виникли слов’яни, прабатьківщиною яких  Л. Нідерле вважав широкий ареал між Віслою і Дніпром, а центром правічних слов’янських земель – Волинь. Прихильниками, модифікаторами та розробниками цієї теорії у різні часи були М. Фасмер, О. Шахматов, В. Петров та ін.

Ще одним варіантом вирішення проблеми слов’янського етногенезу стала вісло-одерська концепція, обґрунтована польськими вченими Ю. Костшевським, Я. Чекановським, Т. Лер-Сплавінським у 30-40-х роках ХХ ст. Ця теорія пов’язує слов’янські старожитності з Лужицькою культурою, що була поширена у період пізньої бронзи та раннього заліза, і локалізує слов’янську прабатьківщину природними кордонами – річками Віслою й Одрою.

У 50-60-ті роки ХХ ст. польський археолог В. Гензель та російські П. Третьяков, М. Артамонов, Б. Рибаков на основі аналізу нових археологічних і лінгвістичних матеріалів дійшли висновку про необхідність значного розширення як ареалу зародження слов’янського етносу, так і його часової протяжності. Так виникла дніпро-одерська теорія, що органічно увібрала в себе ідеї та висновки багатьох попередніх теорій (насамперед вісло-одерської) і помістила слов’янську прабатьківщину між Дніпром та Одрою. Логіка цієї теорії така: на рубежі ІІІ-ІІ тисячоліть до н. е. індоєвропейська спільнота розпалася на кілька етнокультурних та мовних гілок, однією з яких були германо-балто-слов’яни. Подальший поділ цієї гілки спричинив появу протослов’ян як самостійної етнічної спільноти.

Гіпотезу академіка Б. Рибакова підтримують і розвивають сучасні київські археологи Д. Козак та О. Симоненко. Вони суттєво збагатили і розвинули дніпро-одерську теорію, намагаючись точно визначити етнічну основу східного слов’янства та ареал його формування. На їхню думку, становлення слов’янського етносу є дуже тривалим процесом, який пройшов у своєму розвитку кілька етапів. На початковому етапі, до рубежу ІІІ–ІІ тисячоліть до н. е., цей процес розгортається переважно у межиріччі Вісли та Одри, частково поширюючись на Волинь. Як і Б. Рибаков, вони вважають скіфів-орачів і скіфів-землеробів Геродота праслов’янами. З появою Зарубинецької археологічної культури (кінець ІІІ ст. до н. е. – ІІ ст. н. е) починається якісно новий етап формування слов’янського етносу, під час якого центр активної слов’янської життєдіяльності переміщується на територію між Віслою і Дніпром.

Однак нині в історичній науці впливовою залишається традиційна, добре підкріплена джерелами концепція походження слов’ян, яка базується на співпадінні інформації писемних і археологічних джерел. Її прихильники вважають, що сучасна археологія може простежити формування слов’янської спільноти не раніше як з кінця І тисячоліття до н. е. – початку І тисячоліття н. е., тобто часів появи перших повідомлень про венедів, пам’ятки яких представлені в Україні Зарубинецькою культурою. Розвиває цю концепцію в своїх останніх працях відомий український вчений Володимир  Баран.

На основі матеріалів досліджень В. Барана, Л. Залізняка, Д. Козака, Р. Терпиловського можна стверджувати, що з ІІ ст. до н. е. вздовж Прип’яті, верхньої і середньої течій Дніпра та Десни формується Зарубинецька археологічна культура, носіями якої були праслов’яни. У другій половині І ст. н. е. внаслідок сарматської експансії з півдня (Середнє Придніпров’я) зарубинецька людність мігрує на Десну, верхній Дніпро, у верхів’я Південного Бугу. Внаслідок її контактів із сарматами, балтами та східними германцями в Середньому Подніпров’ї у ІІ–ІІІ ст. формується ранньослов’янська Київська археологічна культура. Водночас із просуванням зарубинецької людності з Полісся та Волині на південь у середовищі племен Верхнього Подністров’я виникає Зубрицька група пам’яток.

Формуванням на спільній зарубинецькій основі споріднених Київської культури Подніпров’я та Зубрицької культури Подністров’я завершується найдавніший – зарубинецький етап історії слов’янства. Ці ранньослов’янські племена були відомі Європі під іменем венедів. Так їх називають хроністи І–ІІ ст. н. е. Пліній Старший, Птолемей, Тацит.

Як бачимо, у сучасній історичній науці переважають дві концепції етногенезу слов’ян. Збігаючись в основному щодо виокремлення праслов’ян з колись єдиної германо-балто-слов’янської спільноти, вони розходяться у визначенні хронологічних рамок цього процесу. Представники першої вважають початком існування праслов’янської спільноти ІІ тисячоліття до н. е. і пов’язу-
ють її з Комарівсько-Тшинецькою археологічною культурою.

Інші підтримують тезу, що базується на співпадінні писемних повідомлень античних авторів з археологічними матеріалами і датують появу праслов’ян рубежем І тисячоліття до н. е. – І тисячоліття н. е.

Одні й другі визнають носіїв Зарубинецької археологічної культури (кінець ІІІ ст. до н. е. – ІІ ст. н. е.), котра існувала на території нинішньої Північної України та у поріччі Південного Бугу, як праслов’ян.

Під впливом давньоримських провінцій в Україні у ІІ–V ст. н. е. склалась розвинена археологічна культура, що отримала назву Черняхівської. Вона, як і колись Трипільська, зайняла лісостепові простори від Нижнього Подунав’я до Середнього Дніпра. Відзначалась високим рівнем гончарного виробництва, мала розвинені склоробство і залізоробне та ювелірне ремесла, знала залізне рало, а отже, й вищу культуру хліборобства. Варто відзначити, що у наступний хронологічний період рівень розвитку різних археологічних культур східних слов’ян третьої чверті І тисячоліття н. е. за усіма матеріальними ознаками був нижчим від Черняхівської культури. Знаходження римських монет, а також амфор на черняхівських поселеннях засвідчує наявність торговельних зв’язків носіїв цієї культури з Римською імперією.

У науковій літературі ведеться дискусія про те, хто був творцем Черняхівської культури. На цю тему існує декілька гіпотез. Одні дослідники обстоюють думку, що ними були слов’яни. Інші носіями Черняхівської культури вважають германські племена готів. Треті припускають участь в її формуванні пізніх сарматів. Існує також думка, що у часи Великого переселення народів, коли через територію України проходили різні племена, населення Черняхівської культури було поліетнічним.

Київський дослідник М. Брайчевський, який одним із перших вітчизняних вчених ще за радянських часів розглядав історію України періоду раннього Середньовіччя у загальноєвропейському контексті, пов’язував її зі східними слов’янами – антами. Анти – це неслов’янська, ймовірно, сармато-аланська, тобто іраномовна назва частини населення української правобережної лісостепової зони. Цю назву запозичили ранньосередньовічні історики Візантії, завдяки яким вона дійшла до нас.

Сучасна дослідниця К. Бунятян визначає Черняхівську культуру як поліетнічне утворення, до якого входили слов’яни, а консолідуючою силою були готи. Цю археологічну культуру вона ототожнює із відомою з писемних джерел готською «державою Германаріха». Високий рівень матеріальної культури цієї людської спільноти вчені пов’язують передусім із прямими впливами давніх цивілізаційних осередків Малої Азії та Греції, звідки готи поверталися не лише із награбованою здобиччю, а й полоненими майстрами. Безсумнівним є те, що носії Черняхівської культури мали вплив на подальший розвиток східних слов’ян.

Підводячи підсумки огляду позицій учених щодо етногенезу й прабатьківщини слов’ян слід вказати, що на рубежі нашої ери вже існувала ранньослов’янська спільнота, яку археологи ототожнюють із Зарубинецькою археологічною культурою, а в писемних джерелах вона відома під назвою венедів. Другим важливим висновком є те, що північний захід нинішньої України, землі вздовж Прип’яті, середнє Подніпров’я входили до території прабатьківщини слов’ян.