СЛОВ’ЯНИ У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ПЕРШОГО ТИСЯЧОЛІТТЯ НАШОЇ ЕРИ

1 Слов’яни у першій половині першого тисячоліття нашої ери

1. Велике переселення народів і слов’яни

У IІI–VII ст. відбувалися процеси, названі істориками Великим переселенням народів. Це були масові переміщення германських, слов’янських, сарматських та інших племен і їх вторгнення на територію Римської імперії.

Велике переселення народів поклало початок утворенню сучасних народів на землях, де вони проживають донині. Цей період вважають межею між історією Стародавнього світу і Середніх віків.

Які ж були причини Великого переселення народів?

Їх декілька. Передусім – зміни клімату, що впливали на врожайність, а це відповідно, вело до зміни кількості населення. До цього треба додати успіхи в розвитку сільського господарства після впровадження залізних знарядь праці, що призвело до швидкого збільшення чисельності людей і перенаселення окремих територій.

Другою групою причин називають події всередині племен: боротьба за владу і витіснення переможених за межі своїх земель, утворення воєнної знаті, яка прагнула військової здобичі і нових, підвладних їй територій.

Велике переселення народів почалося рухом на південь з Прибалтики у Північне Причорномор’я германських племен готів.

Експансія готів спричинила кінець венедської або зарубинецької єдності раннього слов’янства. На територію сучасної Східної Польщі вони прийшли з Прибалтики у І ст. н. е. В наступному столітті готи просуваються у східному напрямку на Волинь, винищуючи слов’янську людність. Волинські слов’яни тікають на схід у Подніпров’я та на південь у Подністров’я. На Дніпрі вони беруть участь у формуванні Київської культури ІІІ–IV ст., а в Подністров’ї – Зубрицької. З готською навалою ІІ–ІІІ ст. лінгвісти пов’язують появу у слов’янських мовах германських слів «князь», «полк» (нім. folk) та інших. З цим періодом пов’язані і назви германців – «нємци», «німці», які ввійшли згодом у всі слов’янські мови. На відміну від пришельців-німців «німих людей», з’явилась самоназва «слов’яни» (люди, які говорять словами).

Рятуючись від винищення готами, слов’яни просуваються Дністром на південь у Буджацькі степи та на Нижній Дунай. Останнім часом тут відкрито пам’ятки етулійського типу, що матеріальною культурою нагадують зубрицькі поселення Верхнього Дністра. Слов’янські племена венедів десь між Нижнім Дністром і Дунаєм у ІІІ–IV ст. згадуються у так званих Певтінгерових таблицях. Із Волині готи долиною Південного Бугу виходять у причорноморські степи. Зарубинецький масив ранніх слов’ян був розрізаний готами на дві частини – Київську культуру Придніпров’я та Зубрицьку групу племен Верхнього Подністров’я. Надалі ці частини ранньослов’янської спільноти розвиваються самостійно, маючи, однак, чимало спільних рис. У ІІІ–ІV ст. у Подністров’ї зубрицькі племена під впливом даків, римлян, германців формують Черняхівську культуру, тоді як у Подніпров’ї своїм історичним шляхом розвивалася Київська культура.

Отже, готська навала поділила слов’янську спільноту на західну і східну частини.

Про прихід готів та їхнє панування у Північному Причорномор’ї в ІІІ–IV ст., що призвело до розчленування єдиного ранньослов’янського масиву венедів на антів Подніпров’я та склавинів Подністров’я і Волині, пише готський історик Йордан у своїй праці «Гетика» (середина IV ст.). Спочатку він описує важку мандрівку готів через безкраї болота (очевидно, поліські), де на гатях загинуло багато людей. Витримавши виснажливу війну з місцевою людністю, готи прийшли у причорноморські степи, окупувавши Крим. Остготи розселились у Нижньому Подніпров’ї, вестготи зайняли терени між Дністром, Карпатами та Нижнім Дунаєм. У середині ІІІ ст. готи здійснюють численні напади на римські провінції у Подунав’ї. Однак, коли в 274 р. римляни залишили Дакію, військова експансія готів спрямовується на захід у Трансільванію.

Контакти з римлянами зумовили поширення християнства серед готів. З’являється готський переклад Біблії, який здійснив християнізований гот Ульфіла. Наприкінці ІІІ ст. постає готська держава, яку під назвою імперії Германаріха описує Йордан. Він надто перебільшує її розміри, включаючи до неї велетенські обшири від Балтії до Чорного моря.

У 70-ті роки IV ст. в українські степи зі сходу вдерлась перша тюркська орда – гуни, зруйнувала грецькі міста-держави у Північному Причорномор’і і розгромила готів. Імператор розбитих готів Германаріх у 375 р. покінчив життя самогубством. Його наступник на троні Вінітар розпочинає війну з антами, підступно вбиває їхнього князя Божа і розпинає на хрестах 70 знатних антських старійшин. Гуни виступають на боці слов’ян і вбивають Вінітара. Вірогідно, цю війну треба розуміти як сутичку готів, що під тиском гунів відходили на захід, з слов’янськими племенами Нижнього Подністров’я та Буджацьких степів, що відомі археологам під назвою Етулійської спільноти. Більшість готів переселяється на Середній Дунай, але частина залишається в Криму. Готська держава в Кримських горах, за деякими даними, проіснувала до пізнього Середньовіччя.

2. Венеди, анти, склавини

Археологія свідчить, що венеди, анти, склавіни V–VІІ ст. за матеріальною культурою мають більше спільного, ніж різного. Всі вони базувалися на єдиному типі господарства – підсічному орному рільництві, доповненому присадибним тваринництвом. Слов’яни вирощували пшеницю, жито, ячмінь, просо та горох, розводили корів, свиней і коней. Суспільство вступило в етап розкладу первісності та виокремлення племінної військової аристократії, становлення перших племінних центрів, формування дружинного побуту. Основою суспільного укладу остаточно стає не родова, а сусідська община. На відміну від загалом мирних зарубинецьких племен, слов’янство середини І тисячоліття стає більш войовничим, схильним до військової агресії та експансії на землі сусідів.

Поселення слов’ян розташовані невеликими ізольованими групами-гніздами. Кожне з них складається з кількох селищ, що лежать за 0,5–3  км одне від одного. Селища не укріплені і нараховують в середньому 5–15 окремих домогосподарств. Основним типом житла була квадратна напівземлянка зі зрубними або стовповими стінами. У кутку розміщувалась піч-кам’янка або глиняна піч, основа якої вирізана у материковому ґрунті. У такому житлі, середня довжина стін якого становила 3–4 м, мешкала мала сім’я.

Відомо кілька металургійних центрів. Розвивалося ковальське ремесло. Гончарне виробництво, як і в попередні часи, мало сімейний характер і ще не стало окремою галуззю ремесла. Існувала мінова торгівля з сусідами. Домінуючим поховальним обрядом було трупоспалення.

Під час формування культури антів та склавинів у лісостеповій зоні сучасної України та степах Причорномор’я відбулися драматичні події. Йдучи за готами, гуни рушили на Середній Дунай, де утворили власну державу на чолі з Аттілою. Вони продовжували контролювати Нижнє Причорномор’я.

В V–VІІ ст. склавини та анти з лісостепової зони сучасної України, розселившись на Балкани, у Подунав’я та басейни Ельби та Одри, започаткували південну та західну гілки слов’янства. В цей же час слов’яни Середнього Придніпров’я просуваються на північ Дніпром та Десною і на схід – на Верхній Дінець і Дон. З цими подіями середини І тисячоліття переважна більшість сучасних дослідників пов’язує зародження слов’янських народів. Тоді ж, очевидно, утворюється праукраїнський етнос.

Різні дослідники неодноразово підкреслювали великий ступінь спорідненості сербської та лужицької мов з українською. До української лексики в сербській мові належать слова: вабити, важити, вилиця, ґазда, гай, гинути, голота, гуска, заскочити, злочин, квочка, комин, корисна, крок, лагодити, лягати, людство, люлька, муляти, напад, паша, гуня, ватра, плахта, послуга, праля, сукня, торба, шкодити і багато інших. Вражає велика подібність лужицької мови з українською, незважаючи на відсутність контактів між ними останні півтора тисячі років.

Все це можна пояснити, лише припустивши, що слов’янська спільнота на землях між Прип’яттю і Карпатами на момент розпаду V–VІІ ст. розмовляла мовою, багато в чому схожою на українську. Інакше кажучи, українська мова зберегла багато архаїчних, загальнослов’янських елементів, частина яких навіть стала визначальними для неї. Важливо, що територія слов’янської прабатьківщини значною мірою збігається з найдавнішим ядром українських етнічних земель (Волинь, Поділля, Київщина, Прикарпаття). Безперервність етнічного розвитку на згаданих українських територіях протягом останніх півтора тисячі років дає підстави дослідникам припускати, що корені праукраїнського етносу сягають середини І тисячоліття.

Кінець гунського панування в українських степах ознаменувався приходом з-за Дону нової тюркської орди – болгар. Наприкінці V ст. вони перейшли Дон і оселились у Приазов’ї. Звідси разом зі слов’янами болгари чинять напади на балканські володіння Візантії. Однак під тиском аварів або обрів, як їх називають автори давньоруських літописів, у другій половині VІ ст. частина болгар переселяється з Приазов’я на Середню Волгу, започатковуючи Волзьку Болгарію. Інша їх частина перебирається в Добруджу та межиріччя Нижнього Дністра і Дунаю (Буджак).

Складається враження, – пише академік В. Д. Баран, – що експансія антів у VІ ст. на Балкани, Верхній Дніпро, Донець та Дон поглинула енергію пеньківських племен Подніпров’я. З 602 р. анти не згадуються в писемних джерелах жодного разу, тоді як про склавинів або слов’ян пишуть всі європейські чи східні автори, розповідаючи про населення території сучасної України в VІІ–ІХ ст. На думку В. Д. Барана, в цей час на прабатьківщині слов’янства дедалі більшу роль відіграють нащадки склавинів. Значні впливи склавинської Празької культури простежуються навіть на Лівобережжі Дніпра. Недаремно етноніми «слов’яни» та «склавини» співзвучні.

Відзначимо, що ця думка суперечить поглядам М. С. Грушевського, який пращурами українців вважав антів. Відоме припущення, що етнонім «українці» походить від іранського слова «анти», що перекладається як «кінець», «край»; звідси народ анти – це пограничні жителі, ті, що живуть на украйні, українці.

Зникнення антів з історичної арени на початку VІІ ст. значною мірою пояснюється розгромом їхнього племінного союзу аварами. Останні воюють з антами від приходу в причорноморські степи у середині VІ ст. Анти були форпостом слов’янської землеробської колонізації на межі з войовничим кочовим Степом, а кочівники неодноразово нищили мирних землеробів на північному кордоні причорноморських степів як до антів, так і після них.

Коли почалися аварські напади, анти намагалися помиритися з ними через посольство Мизамира, однак спроба закінчилася невдачею і вбивством посла. Ворожість з боку обрів підсилювалася тим, що союзником антів була Візантія, яка в цей час дозволила слов’янам селитися на півночі Балкан. Останній раз згадує антів щодо подій 602 р. Феофілакт Сімокатта: «Каган, одержавши звістку про набіги ромеїв, направив сюди Апсіха з військом з наказом знищити плем’я антів, які були союзниками ромеїв. Після розгрому рештки антів перейшли Дунай і осіли у Візантії».

Трохи пізніше, за імператора Іраклія (610–641), Візантія використала аварів для боротьби зі склавинами, які тоді здійснювали експансію на землі ромеїв у Подунав’ї та на Балканах.

В другій половині VI ст. авари воювали з дулібами. «Ці ж обри воювали проти слов’ян і примучили дулібів, що [теж] були слов’янами, і насилля вони чинили жінкам дулібським…», – сповіщає «Повість минулих літ».

Дуліби мешкали на Волині й, очевидно, були згадуваними у письмових джерелах склавинами. Це плем’я, схоже, сформувалось одним із перших серед слов’янських племен і мало над ними певну владу. Арабський автор аль-Масуді (Х ст.) пише про панування над слов’янами племені валінана на чолі з князем Маджаком. Певне світло на ці події проливають розкопки найдавнішого східнослов’янського городища Зимне на Волині. Цей племінний центр дулібів мав розвинене ремісниче виробництво і, як підтверджують археологічні матеріали, вів жваву торгівлю з сусідами. Значна кількість різної зброї є доказом того, що Зимне було дружинним центром. Знахідки аварських наконечників стріл і сліди руйнування, на думку В. Д. Барана, свідчать, що перші зародки східнослов’янськї державності були знищені аварами разом з її центром у VІІ ст.

На початку VІІ ст. роль нащадків склавинів у Східній Європі зростає. На базі Празької (Корчацької) культури виростає культура Лука-Райковецька VІІІ–ІХ ст., що стала культурним та політичним підґрунтям Київської Русі. Пам’ятки цієї спільноти поширені у лісовій та лісостеповій зоні України від Дніпра до Закарпаття. Вплив Празької культури склавинів відчувається і на лівому боці Дніпра, де в VІІ–Х ст. мешкали нащадки антів. Йдеться про Волинцівську (VII–VIII ст.) та Роменську (VIII–ХІ ст.) культури басейнів Десни, Сейму, Сули, Псла, Ворскли. Фактично – це два послідовні етапи одного культурного явища, що сформувалися переважно на пеньківській та колочинській основі і розвивалися під впливом алано-болгарської Салтівської культури Дінця, Середнього та Нижнього Дону.

Лука-Райковецьку культуру залишили племена літописних древлян, бужан, волинян, уличів, тиверців, хорватів. Волинцівська та Роменська культури – це літописні сіверяни, а Салтівська – хозари. Останні панували у степовому Причорномор’ї з
670-х років, коли орди болгарського хана Аспаруха відійшли на Нижній Дунай.

VІІІ–ІХ ст. дослідники вважають переддержавним або ранньодержавним періодом в історії східних слов’ян. За літописними даними, в цю пору виникають племінні союзи, що, як правило, об’єднували сусідні споріднені племена. Літописні та археологічні дані свідчать про певну своєрідність культури таких утворень у межах слов’янського світу. Так, перерахувавши 15 племінних об’єднань, літописець Нестор зауважує, що кожне з них мало свої звичаї і закони.

Ці ранньодержавні утворення слов’ян у візантійських джерелах звуться Славоніями. Своєрідний суспільний устрій, що в цей час поширюється у слов’ян, отримав назву військової демократії. Тут варто з’ясувати зміст терміна «військова демократія». Його ввів у науковий обіг у ХІХ ст. історик первісного суспільства Л. Морган для визначення організації влади на стадії розкладу первіснообщинного ладу. У вітчизняній історіографії під військовою демократією розумілася завершальна стадія розкладу первісного суспільства і його перетворення у феодальне.

Розклад родових стосунків обумовив формування сусідської територіальної общини, майнове розшарування суспільства, виокремлення родової знаті. Військові вожді племінних об’єднань разом з дружиною мешкали в укріплених племінних центрах, які досліджені археологами в Києві, Чернігові, Ладозі, Полоцьку, Ізборську, Хотомлі, Зимному й ін. Суспільство стає більш войовничим, про що свідчить масове поширення з VІІІ ст. на східнослов’янських землях укріплень-городищ. Славонії ворогують не тільки з далекими сусідами, а й між собою.

Покласти край цій ворожнечі і консолідувати східних слов’ян остаточно вдалося лише в наступний період слов’янської історії з піднесенням племені полян з центром у Києві. Це сталося завдяки тому, що Полянська земля з VІ ст. стала геополітичним центром східного слов’янства. В районі Києва в V-VІІ ст. межували племінні території склавинів та антів (Празька, Пеньківська та Колочинська культури), у VІІІ-ІХ ст. – сіверян (Волинцівська та Роменська культури), древлян, волинян, уличів (Лука-Райковецька культура).

Таким чином, лісостепова та лісова зона Правобережної України у І тисячолітті були значною частиною території формування слов’янства. Епоху слов’яногенезу можна умовно розділити на два основні етапи: венедський або зарубинецький та анто-склавинський або пеньківсько-празький. Межею між ними був початок Великого переселення народів (гунська навала) та падіння Західної Римської імперії у V ст., що радикально змінило геополітичну обстановку в усій Європі.