КИЇВСЬКА РУСЬ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІ – ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХІІІ СТ.

1 Київська Русь у другій половині ХІ – першій половині ХІІІ ст.

1. Київська держава за Ярославичів

Великий князь київський Ярослав Мудрий помер 20 лютого 1054 р. у віці 76 років. Він був похований у Софійському соборі в мармуровому саркофазі. Його останки збереглися до нашого часу.

Перед смертю Ярослав Мудрий зробив заповіт. У нього на той час було п’ять синів, і кожному з них він віддав окреме князівство. Найстарший Ізяслав отримав Київ, Святослав – Чернігів, Всеволод – Переяслав, Ігор – Волинь, а В’ячеслав – Смоленщину. Внукові Ростиславу було віддано Галицьку землю.

Ізяслав київський не мав батькових здібностей і не зумів стати єдиновладним правителем. Троє старших братів утворили між собою політичний союз і разом управляли державою. Період їхнього спільного правління інколи називають «тріумвіратом Ярославовичів». Вони разом видавали закони, ходили у військові походи проти кочовиків – тюрків і половців. Але основною їх метою було збільшення власних володінь, часто за рахунок своїх братів. Так, у 1057 р. після смерті В’ячеслава старші брати перевели Ігоря з Волині до Смоленська, а Волинь захопив Ізяслав. Коли Ігор помер, троє братів поділили між собою його Смоленську волость. У 1067 р. Ізяслав, Святослав і Всеволод захопили Полоцьку землю, а її князя кинули до в’язниці в Києві. Пізніше Святослав зайняв Новгород, а Всеволод – Смоленськ. Такі дії трьох братів обурили молодших представників династії Рюриковичів, тож у кінці XI ст. розпочинається жорстока боротьба за київський престол та удільні князівства.

Князівські усобиці посилились у зв’язку з появою нових зовнішніх ворогів – половців.

У другій половині XI ст. вони перейшли з Північно-Західного Казахстану в південноукраїнські степи і витіснили печенігів. Складалися половці з багатьох племен і вели кочовий спосіб життя. Основними їх заняттями було кочове скотарство і торгівля. Вперше половці згадуються у руських літописах під 1054 р. З наступного року вони постійно нападали на Русь, спустошуючи Київську, Переяславську і Чернігівську землі.

На початку вересня 1068 р. половці напали на Переяславську землю. Місцевий князь Всеволод звернувся за допомогою до своїх братів Ізяслава київського і Святослава чернігівського. Ізяслав зібрав у Києві ополчення з місцевого населення. Кожен із братів привів свою дружину. Битва з половцями відбулася на р. Альті і закінчилась нищівною поразкою Русі. З рештками дружин князі повтікали у свої землі.

Залишки київського ополчення вернулися до Києва і почали вимагати від Ізяслава, щоб той організував новий похід на половців за їх участю. Та князь був нерішучим у своїх діях. Ополченці зібрали народне віче на Подолі вимагаючи від Ізяслава коней та зброю. Київський князь відмовив їм, боячись озброювати збуджений народ. Це стало приводом до повстання у Києві. Повсталі розділилися на дві частини. Одна з них пішла до в’язниці визволяти полоцького князя Всеслава, який перебував там рік за наказом Ярославичів. 15 вересня 1068 р. повсталі кияни звільнили Всеслава із ув’язнення і посадили його княжити у Києві. Друга частина повстанців пішла у княжий двір, пограбувала його і забрала велику кількість золота і срібла. Ізяслав з невеликою частиною боярів на якийсь час утік до Польщі.

У 1072 р. троє князів внесли зміни і доповнення до кодексу законів «Руська Правда». Нововведення стосувались, насамперед, земельної власності. Якщо у попередній редакції закону власність на землю продовжувала залишатись колективною, то у «Правді Ярославичів» впроваджується індивідуальна власність на землю, поки що князівська. У новому кодексі було закладено принципи управління державою трьома братами, оскільки держава вважалась спільною власністю нащадків Ярослава Мудрого. Ярославичі вважали міста із землями, що заповів їм батько, своєю спадковою власністю – «отчиною». Таким чином, становлення феодальних відносин впливало на політичне життя держави, вело до політичної роздробленості.

Майже 20-літнє спільне управління трьома братами закінчилось навесні 1073 р., коли Святослав із Всеволодом вигнали Ізяслава з Києва. Святослав сів княжити у Києві, а Всеволод – у Чернігові. Святослав правив 3 роки. В грудні 1076 р. він помер. Після смерті Святослава знову розгорілася кривава боротьба за київський престол. Ізяслав повернувся до Київської держави і разом із Всеволодом боровся проти Олега Святославича. У битві під Черніговом у 1078 р. Ізяслав і Всеволод перемогли, але для Ізяслава ця битва закінчилась трагічно – він загинув. Всеволод став великим київським князем, а свого старшого сина Володимира Мономаха посадив у Чернігові. У 1093 році Всеволод помер, і три роки велась кривава боротьба за престол у Києві. Лише у 1096 р. синові Всеволода Володимиру Мономаху вдалося силою зброї заспокоїти Святославичів.

2. З’їзди князів

Послаблення центральної влади великого князя Київського стало причиною появи на Русі нової форми вирішення суперечностей – князівських з’їздів. Восени 1097 р. у м. Любечі на Дніпрі зібрався з’їзд князів Київської держави. На ньому були присутні шість найвпливовіших володарів, котрі вирішили припинити міжусобні війни і проголосили, що кожний князь повинен володіти тими землями, які успадкував від батька.

У «Літописі» знаходимо такі умови угоди: « Кожен хай держить отчину свою: Святополк – Київ Ізяславів; Володимир – Всеволодів уділ; Давид, і Олег, і Ярослав – Святославів уділ; іншим хай будуть городи: Давидові – Володимир; двом Ростиславичам: Перемишль – Володареві, а Теребовль – Василькові».

З’їздом керували внуки Ярослава Мудрого Святополк Ізяславич київський і Володимир Всеволодович Мономах, князь переяславський. Вони проголосили об’єднання сил проти половецької загрози і вирішили організувати спільний похід на степовиків. Постанови з’їзду були закріплені спільною хресною присягою князів.

Але з’їзд не зумів припинити князівські усобиці. В листопаді того ж року волинський князь Давид Ігорович за сприяння київського Святополка полонив і осліпив теребовлянського князя Василька Ростиславича, боячись посилення його впливу. Міжусобна боротьба розгорілась з новою силою. Через те у 1100 р. в селі Витичів поблизу Вишгорода знову відбувся князівський з’їзд на якому було поновлено мирний договір поміж наймогутнішими князями. Рішенням Витичівського з’їзду Давида Ігоровича позбавили Волинського князівства. Але й у сліпого Василька вирішили відібрати Теребовльське володіння. Князі запропонували його братові Володарю Ростиславичу: «Візьми брата свойого Василька до себе, і нехай буде вам одна волость _- Перемишль». Проте брати Ростиславичі не послухались і відстояли свої володіння силою зброї.

В 1103 р. князі з’їхались на березі Долобського озера поблизу Києва, щоб домовитись про спільний похід проти половців. Під впливом виступу авторитетного Володимира Мономаха переяславського князі вирішили організувати спільну військову операцію. Об’єднана дружина шести руських князів на конях і в човнах рушила на південь, дійшла нижче Дніпрових порогів і розгромила ворожі полки.

Окремі князівства, на які розпалась Київська Русь, стали більше потерпати від набігів з півдня. Особливо вразливими від половецької експансії були Київщина й Переяславщина. Не випадково саме Святополк Ізяславич київський та Володимир Всеволодович переяславський були організаторами глибоких рейдів у степ. Російський академік Б. Рибаков охарактеризував переможні військові виправи руських військ до берегів Сіверського Дінця й Азовського моря в 1103, 1109, 1110 й 1111 рр. як «хрестові походи». Успішні бойові дії об’єднаних князівських дружин на довгий час припинили половецькі напади не лише на Русь, а й на її західних сусідів.

У лютому-березні 1223 р. у Києві відбувся з’їзд найвпливовіших руських князів у зв’язку з монгольською загрозою. Його учасники вирішили підтримати половців у боротьбі проти монголів.

З’їзди князів, на яких вирішувалися найболючіші політичні проблеми, є одним із аргументів на користь твердження про Русь як конфедерацію. Адже характерною особливістю конфедеративної форми державного устрою є збереження незалежності держав, які об’єднуються для координації зовнішньої й оборонної політики.

3. Володимир Мономах і Мстислав Володимирович

16 квітня 1113 року князь Святополк помер. Ця подія спричинила бунт у Києві. Уся злоба городян впала на прислужника Святополка, міського тисяцького Путяту. Повстанці розгромили хороми останнього, розграбували садиби лихварів. Бояри і купці були перелякані цими подіями і зібрали спеціальне віче, яке вирішило покликати на престол до Києва шанованого людьми Володимира Всеволодовича Мономаха.

Мономах прибув до Києва зі своїм військом, придушив повстання і зайняв великокнязівський престол. Правив державою Володимир Мономах з 1113 по 1125 роки.

Йому вдалося відновити єдиновладну монархію часів Ярослава Мудрого. У жорстокій боротьбі він зумів об’єднати у своїх руках три чверті території Київської держави – Київщину, Волинь, Турово-Пінську, Переяславську, Смоленську, Новгородську, Мінську землі і Поволжя. Лише в Галичині самостійно правили брати Ростиславичі.

У Києві Володимир Мономах проводив велике будівництво: збудував міст через Дніпро, нові храми. Наповнювалась державна скарбниця. Київ переживає нове піднесення. Князь сам дотримувався постанови Любецького з’їзду і вимагав цього від своїх підлеглих. Найменші спроби внести розбрат серед князів, вийти з-під влади великого князя київського швидко і жорстоко придушувались.

Припинення міжусобної боротьби позитивно вплинуло на економічний розвиток держави. Швидкими темпами почало розвиватися сільське господарство, ремісниче виробництво, пожвавилась торгівля, а це спричинило виникнення нових і розбудову існуючих міст.

Будучи правителем Переяславського князівства, висунутого далеко у степ, який населяли войовничі половці, Володимир постійно влаштовував походи проти цих ворогів Русі. Від 1103 року він здійснив п’ять великих переможних походів у Половецький степ. А всього Володимир Мономах бився з половцями вісімдесят разів і захопив у полон триста їхніх військових вождів. Зазнавши нищівної поразки, половці почали служити руським князям. Слава про перемоги дружинників Мономаха над кочовими племенами ще довго жила в народній пам’яті. Володимир Мономах вніс до «Руської Правди» «Устав Володимира Всеволодовича». У ньому він пішов на поступки закупам (боржникам), обмеживши на них права бояр, заборонив лихварям брати високі відсотки за борги. Цим заходом утруднювалось перетворення вільних людей на рабів (холопів).

Володимир добре знав причини повстання у Києві і тому зменшив міщанам податі, полегшив їхні повинності, впорядкував обов’язки селян, обмежив застосування рабської праці в господарстві.

Статут Володимира Мономаха мав велике значення для становища Київської держави. Нові закони сприяли економічному розвиткові Давньоруської держави.

Помер Володимир у 1125 р. у віці 72 років. Поховали його в соборі св. Софії в Києві. Своїм синам він заповів жити чесно й у злагоді, щоб розвивався й міцнів їхній рідний край. У заповіті Володимир Мономах наказував своїм синам: «Не лінуйтеся, не покладайтеся на бояр і воєвод, а самі доглядайте за всім. Шануйте старого чоловіка як батька, а молодого як брата. Будьте справедливими суддями, присяги не ламайте. Гостей і послів частуйте, як не дарунками, то напоями та наїдками, бо вони несуть по чужих землях добру й злу славу. Не забувайте того, що знаєте, а чого не знаєте – научайтеся. А понад усе – майте страх Божий».

Після смерті Володимира Мономаха престол зайняв його син Мстислав, якого називають Великим, що правив у 1125–1132 рр. Він намагався продовжувати політику свого батька, дбав про єдність Руської держави, боровся із князівськими чварами. Мстислав зробив декілька успішних походів на половців і загнав їх аж за Дон і Волгу. Отже, правління Володимира Мономаха і його сина Мстислава Великого були останніми спробами зберегти єдність і міць Київської держави.

4. Причини політичної роздробленості Київської Русі

Щодо характеру Руської держави, то ряд сучасних українських дослідників-медієвістів (Л. Войтович, О. Головко, Я. Ісаєвич та ін.), вслід за відомим російським істориком академіком Б. Рибаковим, схильні трактувати Київську Русь як поліетнічну ранньофеодальну імперію, яка з другої третини ХІІ ст. розпадається на самостійні або напівсамостійні «королівства». Русь з другої третини ХІІ ст. перетворюється в конфедерацію земель-князівств. Деякі вчені трактують Київську Русь як федерацію, тобто таку форму державного устрою при якій окремі державні утворення (князівства) об’єднані центральною владою.

Варто відзначити, що не всі сучасні українські історики поділяють таку думку. Академік П. Толочко виступає проти перебільшення рівня роздробленості давньоруських земель, а М. Котляр вважає, що у добу феодальної роздробленості не відбулося розпаду давньоруської державності, вона лише видозмінила свою форму.

Видається більш обґрунтованою позиція тих дослідників, які вважають, що Київська держава залишалась єдиною відносно централізованою монархією до 1132 року. Після смерті Мстислава Володимировича з новою силою розгорілися війни між князями. Протягом кількох наступних років Київська Русь розпалась. Окремі князівства починають самостійно проводити не тільки внутрішню, а й зовнішню політику.

Феодальне дроблення Київської держави було закономірним явищем і мало політичні й економічні причини. На початку верховним землевласником був великий київський князь. Він роздавав землі своїм васалам як нагороду за службу і т. д. Поряд із помістями (держанням землі) зростають вотчини (земельні володіння). Розвиток феодального землеволодіння перетворив бояр та удільних князів на політичну силу, зацікавлену в процвітанні власних земель. Інтереси величезної держави з центром у Києві стають їм байдужими. Починаються міжусобні війни за землю і владу.

Причинами державного відокремлення земель-князівств були:

  • перетворення земельного володіння у спадкове, вотчинне;
  • економічне та військово-політичне посилення удільного боярства та удільних князівств;
  • зростання старих і поява нових міст - економічних та військово-політичних центрів, наростання суперництва між ними та Києвом;
  • послаблення ролі Києва як політичного й торговельного центру;
  • подальший економічний розвиток окремих земель;
  • процес розвитку народностей у різних частинах держави;
  • відсутність правових норм або усталених традицій успадкування великокнязівського престолу.

Серед причин дезінтеграційних процесів варто згадати величезну територію Київської Русі, населену різними народами, слабкі торговельно-економічні зв’язки між окремими землями та нерозвинені комунікації.

Усе це призвело до розпаду єдиної Київської держави. Упродовж другої третини XII ст. з’явилося майже півтора десятка  самостійних князівств, найбільшими з яких на території сучасної України були Київське, Чернігово-Сіверське, Переяславське, Галицьке та Волинське. Кожне князівство мало незалежний політичний, економічний і навіть культурний статус. Спільними залишалися правляча династія Рюриковичів, а також релігія і церковна організація з центром у Києві.

Виявилася цікава закономірність: якщо зіставити землі новопосталих удільних князівств із територіями колишніх племінних княжінь, то нерідко вони співпадають. Отже, етнотворчі процеси тривали протягом усього періоду існування Київської Русі як відносно єдиної держави.