ПОЛІТИЧНИЙ І СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК РУСЬКИХ КНЯЗІВСТВ У ДРУГІЙ ТРЕТИНІ ХІІ – ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХІІІ СТ.

1 Політичний і соціально-економічний розвиток руських князівств у другій третині ХІІ – першій половині ХІІІ ст.

1. Київське і Переяславське князівства:  політичне становище, суспільно-економічний розвиток

У результаті політичної роздробленості Київської Русі на території сучасної України виникло декілька земель-князівств. Їхні кордони переважно збігалися з межами колишніх племінних союзів полян, сіверян, дулібів, білих хорватів тощо.

Київське князівство розташувалося на Середньому Подніпров’ї. Ці землі були найбагатшими у державі. Тут літопис називає 45 міст і багато інших поселень, серед них – Канів, Черкаси, Овруч, Житомир, Чорнобиль, Мозир та інші. Київ став столицею князівства залишаючись надалі найбільшим економічним та культурним центром в усій Східній Європі. Населення міста тоді становило близько 50 тис. осіб. Тут розташувалися двори бояр і купців, великі ремісничі майстерні. Разом з тим, він був міцною фортецею, за мурами якої населення ховалося від наскоків ворогів.

Київ залишався також церковним і релігійним центром. Тут було багато церков і монастирів (найбільший з них – Києво-Печерський монастир). У Києві розташовувалась резиденція митрополита – глави православної церкви на Русі.

На півдні Київське князівство межувало з землями половців-кочівників, котрі часто нападали на Київську землю, грабували і руйнували її. За Київ боролося багато князів, він часто переходив із рук у руки. Тільки окремим князям вдавалося закріпитися тут на довший час. Так, наймолодший син Володимира Мономаха Юрій Довгорукий тричі захоплював Київ, однак кожного разу утримував владу в руках недовго. Останній раз – трохи більше двох років, але у 1157 р. він раптово помер, найімовірніше, був отруєний київськими боярами.

Під час князювання у Києві Мстислава Ізяславича, князя київського і волинського, відбулася трагічна для міста подія. Суздальський князь Андрій Боголюбський вирішив відібрати у Мстислава київський престол. Він організував коаліцію з дванадцяти князів і в 1169 р. спільними силами напав на місто. Два місяці жителі і воїни обороняли обложений ворогом Київ, але сили були нерівні. Андрій Боголюбський увійшов у місто, пограбував і нечувано жорстоко спустошив його. Тривалий час Київ піднімався з руїн. Почастішали напади половців, а «стольний град» не був готовий до боротьби з ворогом.

У 1202 р. Київ захопив галицько-волинський князь Роман Мстиславич, син згаданого Мстислава Ізяславича з роду Мономаха.

Політичною особливістю Київського князівства було те, що протягом усього періоду феодальної роздробленості (друга третина ХІІ – перша половина ХІІІ ст.) тут не утвердилась жодна з гілок династії Рюриковичів. Київ і Київська земля залишались об’єктом зазіхань наймогутніших серед князів – нащадків Володимира Мономаха, які боролись між собою та з представниками чернігівських Ольговичів.

Переяславське князівство складалося із земель, розташованих на лівому березі Дніпра. Ці землі здавна перебували у політичній залежності від Києва, а князь переяславський був чимось на взірець принца Уельського – наступника англійського короля тобто першим претендентом на великокнязівський престол.

На території князівства відомі майже 25 міст. Землі південного Переяславського князівства були багатими. Тут розвивалось землеробство, різні ремесла і промисли. Це князівство на сході і півдні межувало з половецькими степами, через що жителі князівства повинні були боронитися від частих нападів кочівників. З цією метою вздовж кордонів населення будувало земляні вали й укріплені фортеці. Князі Переяславські брали активну участь у походах проти половців. Після монгольської навали Переяславське князівство перестало існувати.

2. Політичний і соціально-економічний розвиток  Чернігово-Сіверського князівства

На Лівобережжі розташувалося Чернігово-Сіверське князівство, де з часів Великого розселення слов’ян жили племена сіверян. Воно було обширним і могутнім. Його землі займали території басейну р. Десни, нинішніх Північно-Східної України, частини Південно-Східної Білорусі та Західної Росії. Особливістю політичного розвитку князівства в другій третині XII – першій половині XIII ст. стало його дроблення спочатку на дві частини, а згодом – утворення більше десяти окремих удільних князівств.

У середині XII ст. Новгород-Сіверське князівство відокремилось від Чернігова і стало самостійним. Потім відокремилися інші уділи. Більшими серед них були Путивльське, Рильське, Трубчевське удільні князівства. Ці землі заполонила міжусобна боротьба. Усі князі Чернігово-Сіверського князівства а згодом його уділів були Ольговичами – нащадками Олега Святославича, внука Ярослава Мудрого.

На Чернігівській землі літописи згадують 46 міст. Найбільшими були: Чернігів, Новгород-Сіверський, Путивль, Курськ, Рильськ, Трубчевськ, Ніжин, Прилуки, Остер та ін. Тут було розвинуте землеробство, ремесла. Але часті наскоки половців спустошували ці землі. Нерідко князі об’єднували свої зусилля і тоді здобували перемогу над половцями. Але були й невдачі. Літопис залишив нам згадку про поразку князя Ігоря Святославича у 1185 р. від половців.

Цей драматичний епізод у житті новгород-сіверського князя описаний в одному з перших літературних творів давньої України – «Слові о полку Ігоревім». У ньому з великою майстерністю і подробицями, які могли бути відомі лише учасникові, викладено історію походу 1185 р. князя Ігоря Святославича. Похід закінчився поразкою русичів і полоненням князя. Причину невдачі цього походу автор вбачає у нескінченних міжкнязівських усобицях.

3. Волинське князівство. Підкарпатські землі.  Утворення Галицького князівства

Південно-західні князівства Волинське й Галицьке відокремилися від Київської держави кожне своїм шляхом. У час, коли на цю територію поширилась влада київських князів, як свідчать археологічні матеріали вже тривалий час існували міста, були розвинуті сільське господарство і ремесла. На цих землях проживали дуліби, бужани, хорвати, тиверці, уличі, які створили свої племінні княжіння. З X ст. київські князі розглядали ці землі як свою вотчину. Таку політику не підтримувала місцева земельна знать. Вже з кінця XI ст. удільні князі почали боротьбу за відокремлення своїх земель від Києва.

Галицькі й Волинські землі займали територію від Карпат і Дністровсько-Дунайського Причорномор’я на південному заході до Литви і Полоцької землі на півночі. На заході вони межували з Польщею та Угорщиною, на сході – з Київським князівством і Турово-Пінською землею. Найбільшими волинськими містами були Любомль, Каменець (нині – м. Камінь-Каширський), Червен, Холм, Белз, Луцьк, Кременець. До Волині тоді належала і пізніша Галицька земля.

Після політичного розпаду Київської Русі на Волині утвердилась київська гілка династії Мономаховичів. Її засновником став внук Мономаха, син Мстислава Великого – Ізяслав Мстиславич, який князював у Володимирі з перервою від 1136 р. до 1154 р. Водночас у 1146–1154 рр. з перервами Ізяслав був великим князем київським.

У 1170 р. помер волинський князь Мстислав Ізяславич і князівство було поділене між його синами: Роман отримав Володимир, Святослав сів у Червені, Володимир почав князювати у Бересті, Всеволод – у Белзі.

Найбільший вклад у розвиток князівства вніс Роман Мстиславич. Він був сином Мстислава з роду Мономаха та Агнеси, польської княжни. У дитинстві жив у Польщі, згодом княжив у Новгороді Великому, а з 1170 р. – у Володимирі-Волинському, який залишався центром Волинського князівства.

Підкарпатські землі остаточно відокремились від Києва у 1097 р. згідно з рішенням Любецького з’їзду руських князів. З’їзд офіційно визнав Перемишльське, Звенигородське і Теребовльське князівства «отчиною» правнуків Ярослава Мудрого – відповідно братів Володаря, Рюрика і Василька Ростиславичів.

Син Володаря Володимирко (1141–1153 рр.) об’єднав усе Підкарпаття під своєю владою і у багатолітній війні з великим київським князем зумів остаточно тут закріпитися.

У 1141 р. він переніс столицю з Перемишля до міста Галича (нині – с. Крилос) на р. Луква – притоці Дністра. З того часу ми можемо говорити про Галицьке князівство.

Найбільшої могутності воно досягло за правління в 1153–1187 рр. Ярослава Осмомисла. Його володіння простягались вздовж Дністра далеко на південь. Навіть землі в нижній течії Дністра й Дунаю опинилися в залежності від Галича. Зросло значення Дністра в міжнародній торгівлі, а це, відповідно, сприяло розвиткові міст князівства.

Однак найважливішою галуззю економіки, яка приносила величезні прибутки князям і боярам, було добування і продаж солі. Крім того, через Галицьку землю проходили міжнародні торговельні шляхи із Західної Європи до Києва і далі на Схід, а також зі Скандинавії і Прибалтики на Балкани, до Константинополя. Мито з купців також ішло до княжої казни та боярських комор.

Основними центрами Галицької землі були міста Перемишль, Звенигород Галицький, Теребовль, Галич. Навколо Перемишля розташувалися міста-фортеці Любачів, Ярослав, Сянок. Головним містом Галицької землі у XII ст. стало м. Галич. Місто мало міцну фортецю. Тут були ювелірні, гончарні, ковальські, склоробні майстерні. Галич із білокам’яними храмами, оздобленими різьбою і декоративною керамікою, кам’яними й дерев’яними палацами знаті, потужними валами та дерев’яними стінами навколо центральної частини викликав захоплення сучасників.

Політичною особливістю розвитку Галицької землі був великий вплив на всі сфери державного життя місцевого боярства, яке вело свої родоводи ще з часів існування на цих землях племінних княжінь білих хорватів, тиверців та уличів.