КИЇВСЬКА РУСЬ І ПРОБЛЕМА ЕТНОГЕНЕЗУ УКРАЇНЦІВ

1 Київська Русь і проблема етногенезу українців

1. Етногенез українців

Щодо формування українського етносу досі ведеться полеміка серед істориків, етнологів та мовознавців. Це пов’язано передусім з відсутністю єдиного тлумачення терміна «етнос». Традиційно етнос визначають як сталу групу людей, що історично склалася та усвідомлює свою єдність. Етнічними ознаками є спільна мова, культура, походження, територія, життєвий устрій.

Інші дослідники визначають етнос не стільки як суспільне явище, а як аспект життя природи – її географічних і біосферних складових. При цьому треба мати на увазі, що терміни «етнос», «нація» розумілися у різні історичні періоди по-різному, у них раніше вкладали не той зміст, що нині.

Дискусійним для фахівців з етногенезу є питання про стадії розвитку етнічних спільнот: плем’я, народність, народ, нація; про їх зв’язок зі стадіями розвитку суспільства: первісне, рабовласницьке, феодальне, капіталістичне, соціалістичне суспільство (за марксистською методологією), чи – аграрне, індустріальне, постіндустріальне суспільство (за більш вживаною тепер періодизацією).

Щодо етногенезу українців, то дослідників цієї проблеми умовно можна поділити на дві групи. Представники першої обстоюють тезу про виникнення української нації в модерну епоху та наявність розривів у процесі націотворення. Другі – наполягають на тяглості та давності формування української нації. Часовий розрив при визначенні початків цього процесу є величезним. Якщо перші твердять про утворення нації у ХІХ ст., то другі вбачають її корені серед носіїв трипільської культури епохи енеоліту.

Оскільки нині в методології історичних досліджень панує ідея плюралізму (множинності істин), то кожна зі згаданих концепцій має право на існування, а полеміка між їхніми прихильниками веде до розвитку історичної науки.

На сьогодні загальновизнаною є теза, що етногенез предків українців проходив у контактах та взаємовпливах із сусідніми етноісторичними спільнотами. У створених останнім часом синтетичних працях українських археологів простежуємо взаємозв’язки, наявні впродовж багатьох віків у міжетнічних контактах різних племен та народів, що заселяли територію сучасної України. Дослідники дійшли висновку, що всі людські колективи (окремі групи чи спільноти), беручи участь у націотворенні на певних етапах плину історичного процесу, зробили власний внесок у формування сучасного українського народу, передаючи свої знання, традиції, звичаї та культурні здобутки наступним поколінням. Автори «Етнічної історії Давньої України» (Київ, 2000) відзначають, що надзвичайна складність етногенезу на нашій території виключає можливість пошуку єдиного народу – предка для сучасних українців. Ми не можемо вибирати в давній історії те, що є кращим, й оголошувати його своїм, а на решту явищ не звертати уваги або великодушно уступати іншим народам. Все, що відбувалося в межах України впродовж тисячоліть, є «наше» і так чи інакше генетично успадковане українським народом. При всіх міграціях і навіть військових катаклізмах не зафіксовано жодного факту повної зміни етносів на території майбутньої України. Якась частина населення завжди лишалась жити на своїх предковічних місцях і саме вона, хай і в зміненому етнічному вигляді, була гарантом збереження історичної пам’яті, культурного і життєдіяльного генофонду регіону. Так упродовж тисячоліть різноетнічні давні народи, зливаючись і розпадаючись, поступово витворювали сучасну етнокультурну карту Східної Європи, в т. ч. й України.

Природний компонент української етногенетичної ніші сформувався, на думку сучасного київського дослідника В. Балушка, 8-10 тисяч років тому в територіальних межах сучасної України: північний кордон її становить лісисто-болотисте Полісся; західний – дуга Карпат і Польська рівнина, покрита мішаними й листяними лісами; південний – степові райони, наближені до узбережжя Чорного і Азовського морів; східний – чисто степові райони, які тут поширені в більш північній смузі, ніж на заході. Об’єднаний водною системою басейну Дніпра та інших рік, цей природно-географічний комплекс і став першоосновою етнічного регіону майбутніх українців. Соціальний компонент української етногенетичної ніші творила низка етнічних спільнот і їх угруповань, починаючи від носіїв неолітично-енеолітичних культур і аж до слов’ян. Найсильніший вплив справляла на давню Україну, на думку В. Балушка, Близькосхідно-Середземноморська цивілізація. Ці впливи виявлялись у відтворювальних формах господарства, зокрема, землеробства, скотарства, а також металургії, а, можливо, і житлобудування з традиційною для України технікою будівництва з використанням ґрунту і глини, що їх принесли на українські землі носії Трипільської археологічної культури.

Історична схема зародження слов’янських народів, яка розроблена лінгвістами, істориками-медієвістами та археологами, як правило, зводиться до кількох послідовних ієрархічно-історичних етнічних етапів: індоєвропейці або староєвропейці, германо-балто-слов’яни, праслов’яни, слов’яни, слов’ян-
ські народи. Кожна з цих етноісторичних спільнот повинна була пройти історичний шлях свого зародження та розвитку, поки утворились етносоціальні спільноти, які почали усвідомлювати свою конкретну етнокультурну окремішність. Це тривало не одне тисячоліття.

Звідси випливає: жоден народ не міг утворитися раніше, ніж його предки пройшли попередні історичні стадії свого розвитку. Тому хоча поява на території, що є нині українською, нижньопалеолітичних стоянок, вік яких наближається до 1 млн. років, і є початком історії на наших землях, однак це не є початком етнічної історії українців, слов’ян, праслов’ян чи навіть значно більш ранньої спільності тутешніх людей.

Людські істоти, що населяли територію України за доби раннього та середнього палеоліту, не є безпосередніми предками Homo sapiens (людини сучасного типу). Як свідчить археологія, протягом тисячоліть, що минули від появи на Євразійському континенті розумної людини і до періоду творення європейських етносів, одні групи людей не раз змінювали інші.

Сучасний український вчений археолог В. Баран стверджує, що територія України входить (є однією з частин) у той етнокультурний простір, де в різний час відбувалися етапні процеси становлення індоєвропейської, германо-балто-слов’янської, праслов’янської і слов’янської етнічних утворень.

У середині І тис. н. е. посилилися процеси розселення слов’ян у сусідні й віддалені землі Європи (Центральна, Східна, Південна). Ці процеси були частиною Великого переселення народів, у результаті якого склалася етнополітична карта середньовічної Європи. З верхнього Подніпров’я і Лівобережжя Дніпра потоки слов’ян направилися на Дон і Верхнє Поволжя, з межиріччя Дніпра і Дністра – на Дунай і Балкани, з Повіслення – в межиріччя Одри (Одеру) та Лаби (Ельби).

Згаданий вище дослідник В. Баран наголошує, що під час Великого переселення народів відбувся поділ слов’ян на ті етнічні утворення, подальший розвиток яких зумовив процеси формування сучасних слов’янських народів.

Ті групи слов’янського населення, що залишилися на своїй корінній території, (нині це український Лісостеп), також поступово змінювалися і врешті-решт стали окремими етномовними одиницями. Предками українців, як можна стверджувати, спираючись на археологічні дані, були носії Празької (пам’ятки типу Корчак) та Пеньківської культур, яких, очевидно, треба ототожнювати з корінними етносами українських теренів – склавинами та антами. Склавини також склали основний компонент: у Подунав’ї – предків словаків, морав’ян і чехів; у Верхньому Повісленні – предків українського і польського населення.

Таким чином, проблема етногенезу українського народу спонукала багатьох сучасних українських дослідників до її поглибленого вивчення. Хоча і даний час ще енмає єдиної наукової точки зору щодо етногенезу українського народу, все ж зроблено уже чимало в тому числі в дослідженні стадій розвитку етнічних спільнот що проживали на території сучасної України; про впливи сусідніх етнічних спільнот а також про вплив природного компоненту, тощо.

Дослідники етногенезу українського народу єдині в тому, що  цей процес був досить тривалим в часі, початок якому все таки поклало Велике переселення народів.

Сучасні українські історики схильні до думки, що державлтворчі і народотворчі процеси на території України, що мали місце в ранньому середньовіччі, не співпадають.

Етнічні відмінності між різними племенами залишались і в добу Київської Русі, що було, мабуть, однією із причин сепаратиських тенденцій з боку Новгорода-Великого, підкарпатських князівст і Володимиро-Суздальської землі.

Етнічний розвиток сучасних українського, російського і білоруського народів був продовженням етногенезу східнослов’янських племен, який розпочався ще до утворення єдиної Київської Русі. В етноісторичному вимірі розпад східнослов’янської держави Рюриковичів – Київської Русі – був не вихідною точкою зародження трьох східнослов’янських народів – українців, росіян і білорусів, а логічним наслідком розбіжностей у розвитку етнічно різних племінних груп східного слов’янства, що входили до неї.

Тобто розпад Давньоруської держави був продовженням етногенезу білоруського, російського та українського народів, започаткованих процесами Великого розселення слов’ян.

Таким чином, можемо сказати, що Київська держава вийшла на політичну арену в часи правління Аскольда, заявивши про себе тодішньому світові військовим походом на столицю найсильнішої держави – Візантії. Після утворення могутньої Київської Русі вона примусила рахуватися з собою сусідні держави.

Від військових походів Русь перейшла до рівноправної участі у політичному житті країн Європи та Близького Сходу. Київські князі укладали мирні й союзні угоди з Візантійською та Німецькою (Священною Римською) імперіями, Польським, Угорським, Шведським, Норвезьким, Данським, Французьким королівствами, Литовським князівством. Найчастіше ці договори скріплювалися династичними шлюбами.

Важливу роль відігравала Київська Русь у міжнародній торгівлі. Її центром був Київ. Тут перехрещувалися торговельні шляхи, що вели із Візантії на Північ – у Скандинавію, а також ті, що вели з Середньої і Західної Європи на Схід – до Арабського халіфату і далі в Індію і Китай. Через Русь ішли не лише транзитні товари. Вироби руських ремісників також розходилися світом.

2. Культура Київської Русі періоду  політичної роздробленості

У Середньовіччі освіта, наука й культура розвивались під безпосереднім впливом церкви. Християнське богослужіння потребувало грамотних людей, тож церква їх виховувала. Літописи не повідомляють, чи існувала якась система освіти на Русі, але відомо, що були вчителі-дяки, діяли школи при церквах і монастирях. Про поширення писемності серед різних верств населення свідчать численні написи на виробах ремісників – посудинах, цеглинах, хрестах та іконах, мечах тощо. Унікальними є «берестяні грамоти» – написи простолюдинів на березовій корі, знайдені археологами спочатку в Новгороді, а згодом на Україні – у Звенигороді. За підрахунками вчених, у великих містах Київської Русі майже десять відсотків населення було грамотним.

Потреба у книгах викликала появу окремого ремесла – книжної справи. Нею займались перекладачі, переписувачі, художники, палітурники, майстри, що виготовляли пергамент (оброблена певним чином шкіра молодих тварин, що застосовувалась до винайдення паперу). Переписування та виготовлення нових книг було зосереджено при монастирях.

У джерелах згадується про майже 70 великих монастирів. Найбільшим і найбагатшим із них був Києво-Печерський. Він же став центром духовного життя. З середовища київських ченців вийшло багато діячів культури, науки та мистецтва: літописець Нестор, лікар Агапіт, художник-іконописець Алімпій та ін. Дві ікони останнього збереглися до наших днів. Це «Печерська Богоматір з предстоящими Антонієм і Феодосієм» і «Ярославська Оранта», що зберігається нині в Третьяковській галереї у Москві.

Переписування книг здійснювали ченці і світські люди. Крім Києва, центрами переписування книг на Україні були Чернігів, Володимир-Волинський, Галич, Переяслав та інші міста. Декілька рукописів, які дійшли з того часу до нас, і нині становлять величезну цінність, свідчать про високий рівень книжкової справи.

Найдавнішими книгами, що збереглися, є знамените «Остромирове Євангеліє», написане у Києві у 1056–1057 рр., та «Ізборник Святослава» 1073 р. й «Ізборник Святослава» 1076 р. (Нині зберігаються в Росії).

Які ж книги були найпоширеніші у цей час? Переважну більшість становила релігійно-церковна література, перекладена церковнослов’янською (книжною) мовою, яка використовувалась під час богослужінь. Це були Євангелії та Псалтирі. Зразком такої книги є «Мстиславове Євангеліє» 1115 р., написане великими літерами, оздоблене золотом, сріблом і коштовним камінням, переплетене в обкладку з дорогої шкіри.

Ще одним жанром церковної літератури були оригінальні тексти проповідей, написані місцевими авторами. Серед них як зразок можна назвати «Слово про закон і благодать» київського митрополита русина Іларіона. До церковної літератури відносять і життєписи святих та мучеників. У Києві на початку ХІІІ ст. був створений «Києво-Печерський Патерик», у якому прославляються видатні ченці Києво-Печерського монастиря. В оповідях «Патерика» є багато побутових деталей, що становлять цінність для історика, бо дають можливість краще уявити собі життя людей ХІІ–ХІІІ століть.

Першим твором жанру опису мандрівки було «Ходіння Даниїла». Автор цього твору – ігумен Чернігівського монастиря на початку ХІІ ст. описав свою подорож до Святої землі – Палестини, яку він здійснив невдовзі після першого хрестового походу. Ігумен якийсь час жив при дворі «охоронця гробу Господнього» та володаря Єрусалимського королівства Балдуїна Фландрського. Під охороною його рицарів Данило відвідав міста, якими володіли хрестоносці. У своїй розповіді про подорож настоятель православного монастиря демонструє не лише добре ставлення до хрестоносців, а й терпимість до західного християнства. Серед іншого твір містить і географічні відомості.

Крім церковних діячів, літературні твори складали високоосвічені князі. Таким є «Повчання» Володимира Мономаха. У ньому він коротко подав свій життєпис і виклав власні політичні і філософсько-етичні погляди, зокрема, про діяльність правителя на користь людей і держави.

Не лише цікавою літературною пам’яткою тих часів, а й важливим історичним джерелом є «Слово о полку Ігоревім», написане, як вважає частина дослідників, між 1185 і 1187 рр. Воно доповнює літописні дані важливими подробицями та узагальненнями, описує відносини між князями, мотиви їхніх вчинків. Твір подає цікаві деталі, яких немає у літописах. З нього ми дізнаємося про стан справ на південних кордонах Русі ХІІ ст., «коли рідко орачі перегукувались, зате часто ворони крякали, трупи ділячи». Автор «Слова» описує озброєння, способи переміщення військ, тактику бою тощо.

Автор поеми дає короткі характеристики – прізвиська князів, що увійшли згодом в історичну літературу: чернігівський Олег – Гориславич (бо часто затівав усобиці), галицький Ярослав – Осмомисл (бо володів вісьмома мовами), курський Всеволод – Буй Тур (хоробрий, як тур).

«Слово» підтверджує, що Русь ХІІ ст. – це землеробська країна. Навіть зображення бою подається у формі опису жнив і молотьби:

Не снопи кладуть…

– Кладуть голови молодецькі,

Молотять ціпами булатними,

Стелять на току життя,

Одвівають душу від тіла.

Береги криваві…

Не добром-збіжжям засіяні,

– Засіяні кістьми синів руських…

(переклад М. Рильського).

Зі сторінок поеми лунає заклик до єдності князів у боротьбі проти спільного ворога.

Вважають, що автором цього твору міг бути хтось із дружинників Ігоря Святославича або й сам князь Ігор. За версією історика і перекладача «Літопису руського» Леоніда Махновця, автором «Слова» був Володимир Ярославич, син галицького Ярослава Осмомисла.

Рукопис «Слова о полку Ігоревім» був віднайдений і опублікований наприкінці XVIII ст. російським колекціонером О. Мусіним-Пушкіним. Оригінал згорів під час пожежі Москви у 1812 році.

Відсутність рукопису дає підстави твердити окремим дослідникам про «Слово о полку Ігоревім» як майстерну фальсифікацію. Цю позицію обґрунтовував російський вчений О. О. Зимін. Сучасний американський історик Едвард Кінан вважає, що цей твір був написаний чеським філологом Йосифом Добровським наприкінці XVIII ст. Однак в українській та російській історичних науках усталеною є майже одностайна думка про автентичність «Слова». На користь цього твердження працює як лінгвістичний аналіз тексту, так і той факт, що мотиви «Слова о полку Ігоревім» або окремих його частин зустрічаються у руських творах, написаних задовго до кінця XVIIІ ст. При цьому дослідники вказують, що у первісний текст «Слова», який до нас не дійшов, були, очевидно, внесені пізніші вставки й зміни.

Самобутнім явищем у літературі є літописи. Найдавніші з них не збереглися. Однак їхні записи були використані при складанні Нестором-літописцем «Повісті минулих літ» – літописного зводу, створеного в другому десятилітті XII ст.

У цій великій історичній праці Нестор подав виклад історії Русі від біблійних часів (він виводить слов’ян від одного з синів Ноя – Яфета) до сучасних йому подій. «Повість минулих літ», як і інші руські літописи, є важливим історичним джерелом не лише для вивчення минулого східних слов’ян, а й сусідніх народів – угорців, поляків, литви, народів Північного Кавказу та ін.

Продовженням «Повісті» є Київський літопис, який описує події XII ст., і Галицько-Волинський літопис, у якому викладені події у XIII ст. Галицько-Волинському літописанню властивий оригінальний літературний стиль, любов до епітетів і метафор, драматичність викладу.

З другої половини ХІ – початку ХІІІ ст. до наших днів збереглось чимало кам’яних будівель, щоб скласти уявлення про архітектурний образ тогочасних міст Київської Русі.

У другій половині ХІ ст. кам’яне церковне будівництво поширюється з Києва на інші давньоруські міста. У цей час засновуються нові монастирі, в яких зводять кам’яні храми. Склався новий тип монастирського храму: хрестоподібна в плані споруда, увінчана одним куполом. Зразком служив Успенський храм Києво-Печерського монастиря, зведений у 1078 р.

Починаючи з 30-х років ХІІ ст., у зв’язку із політичною роздробленістю Київської Русі, посилюється значення міст-столиць удільних князівств. Цей факт впливає на церковну архітектуру. В кожній столиці помітно збільшується кількість церковних споруд. Проте їх розміри зменшились, архітектура спростилась, прикраси перестали бути такими витонченими і багатими, як у старих київських храмах. Характерними пам’ятками цього періоду є церква Богородиці Пирогощі, збудована у 1132 р. у Києві; Юр’ївська у Каневі (1144 р.), Борисоглібський храм у Чернігові (1128 р.) й ін.

Із церковною архітектурою пов’язані такі види мистецтва, як живопис, іконопис, художня різьба по каменю, мозаїки і фрески, майоліка (випалена глина, вкрита поливою та малюнками).

З кінця ХІ ст. стає відомою іконописна майстерня Києво-Печерського монастиря. Тут писав ікони відомий художник Алімпій, який вчився у царгородських майстрів.

Визначним досягненням давньоруських умільців були невеликі іконки, вирізьблені з каменю. Найпопулярнішими були іконки із зображеннями перших руських святих Бориса і Гліба.

Високого рівня набуло у Київські Русі прикладне, або ужиткове мистецтво: різьба по дереву і кості, виготовлення прикрас та оздоблення зброї, художнє литво, склоробство. Цінувались вироби ювелірного мистецтва – майстрів золотих справ. Особливістю давньоруського ужиткового мистецтва було переплетення елементів язичницької і християнської символіки.

Таким чином, можемо сказати, що Київська держава вийшла на політичну арену в часи правління Аскольда, заявивши про себе тодішньому світові військовим походом на столицю найсильнішої держави – Візантії. Після утворення могутньої Київської Русі вона примусила рахуватися з собою сусідні держави.

Від військових походів Русь перейшла до рівноправної участі у політичному житті країн Європи та Близького Сходу.

Важливу роль відігравала Київська Русь у міжнародній торгівлі. Її центром був Київ. Тут перехрещувалися торговельні шляхи, що вели із Візантії на Північ – у Скандинавію, а також ті, що вели з Середньої і Західної Європи на Схід – до Арабського халіфату і далі в Індію і Китай. Через Русь ішли не лише транзитні товари. Вироби руських ремісників також розходилися світом.

Київська Русь залишила яскравий слід у вітчизняній і світовій історії. Її внесок до середньовічного політичного, економічного, суспільного й культурного життя був надзвичайно великим.