КОЗАЦЬКІ ВІЙНИ (ПОВСТАННЯ) КІНЦЯ ХVІ – ПОЧАТКУ ХVІІ СТ.

1. Козацькі війни (повстання) кінця ХVІ – початку ХVІІ ст.

1. Перші козацькі повстання під проводом Криштофа Косинського і Семерія Наливайка

Першими повстаннями, піднятими козацькою верствою в Україні, були виступи Косинського і Наливайка. Вони, особливо друге, знайшли великий відгук уже в сучасників. Наливайкові вперше приписано прагнення створення власної козацької держави, а козацьких «ребеліянтів» у подальші часи їх опоненти з боку польської держави називатли «наливайчиками». Сучасні дослідники, здебільшого, не вважають повстання кінця XVI ст. селянсько-козацькими. Однак і тоді лави козаків, що традиційно боролися, перш за все, за свої станові привілеї, поповнювали і селяни, і міщани. Сучасні вчені не схильні кваліфікувати їх і як національно-визвольну боротьбу проти польського панування. Крім того, в українську історіографію повернувся термін «козацькі війни» саме щодо повстань кінця ХVІ – початку ХVІІ ст.

Першим великим козацьким повстанням, яке протягом 1591–1593 рр., вперше поширилось «на волость», так і не будучи остаточно придушеним, було повстання під проводом гетьмана запорозьких козаків Криштофа (Христофора) Косинського. За походженням К. Косинський належав до дрібної шляхти з Підляшшя. З 1586 р. перебував на Січі, займав там важливі військові посади, а у 1591 р. обраний запорозьким гетьманом.

Повстання почалося в грудні 1591 р. як майнова суперечка між гетьманом-шляхтичем К. Косинським і останнім з роду Острозьких, старостою білоцерківським, воєводою волинським Янушем Острозьким. Останній силоміць приєднав до маєтків свого староства «пустиню Рoкитну», надану К. Косинському за службу сеймовою ухвалою 1590 р. Виступ загону низовиків К. Косинського і став початком повстання, для якого характерні походи і облоги замків. У грудні 1591 р. К. Косинський, відновлюючи на власний розсуд справедливість, захопив замок і місто Білу Церкву – резиденцію старости Я. Острозького. Це дало змогу повстанцям, яких підтримали міщани та селяни навколишніх сіл, здобути в місті гармати, порох, військове спорядження і продовольчі запаси. Після цього Косинський відступив до Трипілля, де приготувався оборонятися. Однак, несподівано для нього, події набрали характеру чималої війни.

Поступово, протягом 1592 р., до повстанського руху проти польської влади долучилося чимало козаків Київського, Волинського, Брацлавського і, частково, Подільського воєводств. У Богуславі, Переяславі й Києві козаки, як i в Білій Церкві, оволоділи замками i вивезли з них зброю. З Брацлавщини долинали глуxi свiдчeння прo «шкoди вeликiї» від козацьких наїздів. На Волині ватаги козаків почали нападати на шляхетські садиби.

Наприкінці 1592 – початку 1593 рр. вже чимале повстанське військо на чолі з К. Косинським діяло на Волині. В придвoрниx кoлax iстoрiю з К. Косинським вважали приватною справою Острозьких. Для боротьби з повстанцями шляхта у м. Костянтинові зібрала значне військо, в основі якого були пeрeвaжнo нaдвiрнi загони Янушa Oстрoзькoгo i тoдiшньoгo чeркaськoгo старости Oлeксaндрa Вишнeвeцькoгo. Загальне командування здійснював київський воєвода знаменитий Василь-Костянтин Острозький.

У радянській історіографії усталився погляд, що в ході кровопролитних боїв з шляхетськими військами в січні 1593 р. під містечком П’яткою (тепер село Чуднівського району Житомирської обл.) та в травні поблизу Черкас загони повстанців були розбиті, і повстання зазнало поразки. Сучасні вчені, в т. ч. польські, заперечують тезу про формальну поразку повстання, яке, на їх думку, взагалі не було подолане, а припинилося в результаті певного компромісу між сторонами.

Отже, у вирішальній битві під П’яткою 23 січня (2 лютого) 1593 р. козацькі війська під проводом К. Косинського зазнали поразки. Зa тогочасними, швидше зa всe перебільшеними, дaними, нa пoлi бoю пoляглo вiд 1 дo 3 тисяч козаків. Острозький зaxoпив 26 гaрмaт i «всi кoрoгви». Oкрiм присяжнoгo листa, пeрeмoжeний кoзaцький гeтьмaн мусив oсoбистo тричi, сxиливши кoлiнo, удaрити чoлoм пeрeд стaрим князeм Кoстянтинoм тa йoгo синaми. Саме такою була частина лицaрськoгo ритуaлу пoкoри вaсaлa пeрeд сюзeрeнoм. Після капітуляції пoвстaнцi були змушені відступити на Запорожжя.

Проте повстанці не склали зброї. Навесні 1593 р. об’єктом їх претензій став черкаський староста князь Олександр Вишневецький, якому Косинський не міг пробачити участі у битві під П’яткою. В травні 1593 р. двотисячний козацький загін під командуванням К. Косинського виступив із Запорозької Січі і незабаром підійшов до Черкас, взявши в облогу замок О. Вишневецького. В одному з боїв козаки були розбиті загонами О. Вишневецького, під час нього загинув і сам К. Косинський. За іншою версією, під час облоги Черкас, К. Косинського запросили на переговори з О. Вишневецьким до замку, де його підступно вбили слуги князя. Козаків, які залишились без керівника, розбили надвірні війська черкаського старости. Та влiтку нaпaд пoвтoрився i, цього рaзу, успiшнo. О. Вишнeвeцький був змушeний пiти нa поступки, а мiж ним i зaпoрoжцями уклaдeнo угoду. Кoзaки отримали прaвo вiльнo виxoдити нa Низ i пoвeртaтися. Учaсникaм вiйни 1591–1593 рр. гaрaнтувaлaся aмнiстiя, a князь О. Вишнeвeцький мaв їм пoвeрнути зaxoплeнe мaйнo i кoнeй.

Ще більшого розмаху і відгуку в суспільстві набуло повстання Семерія (Северина) Наливайка (бл. 1560-1597), яке почалося у 1594 і продовжувалося до 1596 р. в Україні та Білорусі. Семерій Наливайко народився у м. Сатанові або Гусятині (тепер Тернопільська обл.) у родині ремісника-кушніра. Н. Яковенко висловлює сумнів у простому походженні С. Наливайка, помітивши, що aбсoлютнa бiльшiсть тогочасної козацької стaршини пoxoдилa зi шляxти чи нaпiвшляxти-бoяр. У названих подіях усi кoзaцькi вaтaжки були шляxтичaми, як Микoшинський, Лoбoдa, Шaулa, Крeмпський, Пiдвисoцький тa iнші. Сxoжe, рiд Нaливaйкiв-Биркoвськиx нaлeжaв дo бoяр-клiєнтiв дoму Острозьких. У молоді роки С. Наливайко мабуть, перебував на Запорожжі, брав участь у походах запорожців проти турків і татар. Згодом служив, як сотник надвірної хоругви, у князя В. – К. Острозького, де здобув фах гармаша. Сам С. Наливайко брав участь і у придушенні виступу К. Косинського. Однак згодом, у 1594 р. він залишив службу і організував на Брацлавщині загін нереєстрових козаків, а з запорожцями помирився. Влітку 1594 р. козацький загін С. Наливайка, на запрошення німецького імператора Рудольфа II, здійснив вдалий похід у Молдову проти турків і татар, захопивши зброю та коней. Це був початок т. зв. П’ятнадцятилітньої війни 1593-1606 рр. Військо українських найманців (близько 12 тис. вояків) очолювали гетьман Григорій Лобода (?–1596) і С. Наливайко. Восени 1594 р. в боротьбі проти турків і татар та їх союзника молдовського господаря Арона об’єднані козацькі війська зайняли Ясси. Весною наступного року козаки С. Наливайка і Г. Лободи пробували здобути міста Тягиню, Білгород (на Дністрі) і Кілію.

Після повернення загону з Молдови, С. Наливайко закликав запорожців виступити проти шляхетського панування в Україні. До повсталих приєднався загін козаків, очолених гетьманом Григорієм Лободою. Отримавши військову допомогу із Запорозької Січі, Наливайко у жовтні 1594 р. очолив народне повстання на Брацлавщині, яке в очах сучасників більше скидалося на розбійницьку операцію із здирництвом, викупами, грабежами тощо.

У кінці 1595 р. і на початку 1596 р. повстанський рух розгортався на Волині, Поділлі, Київщині, частково в Галичині. Уже в жовтні 1595 р. повстання охопило всю Брацлавщину, Київщину і Волинь. Козацьке військо, яке нараховувало 12 тис. вояків, здобуло Гусятин, Канів, Бар, Луцьк та інші міста. Навесні 1595 р. повстанці через Волинь рушили в Білорусію. Восени повстанські загони гетьмана Лободи боролись проти шляхти у Південному Подніпров’ї, здобули Чигирин і Канів. В Білорусію на допомогу повстанцям рушив козацький загін на чолі з М. Шаулою, який перед тим взяв Київ.

У грудні 1595 р. польський уряд направив на придушення повстання військові сили під командуванням гетьмана Станіслава Жолкевського та воєводи брацлавського Януша Збаразького. Сам Лобода, у ході повстання, виступав за досягнення порозуміння між козаками і польським урядом, уникав з’єднання з військами С. Наливайка. Це стало причиною того, що у березні 1596 р. козаки позбавили його булави, а гетьманом обрали Матвія Шаулу (?–1596), заможного міщанина з Київщини.

Після запеклих боїв з коронними військами у Правобережній Україні і в Білорусії С. Наливайко з невеликим загоном (1500 осіб) відступив на Волинь, а звідти в кінці січня 1596 р. – на Лівобережну Україну, а потім, через уманські ліси, до Білої Церкви. 23 березня (2 квітня) 1596 р. загони С. Наливайка, М. Шаули, Г. Лободи під Білою Церквою об’єднались і розгромили передові підрозділи шляхетських військ. Один із таких загонів на Київщині очолював черкаський підстароста, брат колишнього козацького гетьмана Михайла Ружинського, Кирик Остафійович Ружинський (?–бл. 1691). Він раніше деякий час перебував на Запорозькій Січі і брав участь у поході запорожців проти татар.

Головна битва повстанського і шляхетського військ відбулася 25 березня 1596 р. в урочищі Гострий Камінь біля Трипілля. Після жорстокого бою, в якому загинуло багато старшини, повстанці мусіли відступити на Лубенщину. М. Шаула в цьому бою був тяжко поранений (йому ядром відірвало руку) і гетьманом знову обрали Г. Лободу. Основні сили повстанців на чолі з С. Наливайком та Г. Лободою мали намір у випадку невдачі повстання відійти на територію Московського царства. Проте шлях повстанцям до відступу далі відрізали нові коронні хоругви. У кінці травня 1596 р. польсько-литовські частини на чолі з С. Жолкевським наздогнали військо повстанців, обтяжене обозом з сім’ями козаків, і відрізало шлях до московського кордону.

Козацькі загони побудували в урочищі Солониця біля м. Лубен (де р. Солониця впадає в Сулу, тепер Полтавська обл.) укріплений табір з чотирьох рядів возів, оточених навколо валом і ровом. У таборі перебувало бл. 10 тис. осіб, хоча боєздатних налічувалося не більше 3 тис., решту становили сім’ї повстанців і поранені. С. Жолкевський мав близько 5 тис. жовнірів, допоміжні загони і артилерію. Облога почалася 16 травня 1596 р. і тривала два тижні. Мужньо обороняючись, повстанці сподівалися на допомогу запорожців на чолі з Підвисоцьким, що діяв у тилу противника. Однак запорожцям не вдалося прорватися до табору, і становище оточених стало критичним – брак харчів, води, масовий падіж коней. До того ж у таборі загострилися суперечності між реєстровими і нереєстровими козаками. Після двох тижнів оборони С. Жолкевський, скориставшись із тяжкого становища повстанців, пішов на таємні переговори з Г. Лободою, пообіцявши реєстровцям амністію, якщо вони складуть зброю. Довідавшись про переговори козацької старшини з С. Жолкевським, нереєстрові козаки запідозрили Г. Лободу у зраді і під час сутички вбили. Гетьманом обрали полковника Криштофа Кремпського.

26 травня 1596 р. коронне військо почало гарматний обстріл табору, готуючись 28 травня почати вирішальний штурм. Але вночі проти 28 травня (7 червня) частина козацької старшини-реєстровців по-зрадницькому схопила С. Наливайка, М. Шаулу, Шостака та інших керівників повстання (загалом понад 10 осіб) і видала їх С. Жолкевському. Повстанці погодилися скласти зброю й видати полякам своїх старшин в обмін на порятунок своїх родин, які були при них у таборі. Та під час переговорів коронне військо зненацька напало на козацький табір. Тисячі обеззброєних повстанців, їхніх жінок і дітей майже поголовно вирізано. Солоницька різанина, яку вчинили коронні вояки, стала зародком майбутньої непримиренної ненависті між українцями й поляками. П. Куліш написав, що саме тут, на Солониці, «народилися оті страхітливі лицарі Хмельниччини», а польський історик Збіґнєв Вуйцик зазначив, що «можливість розумного розв’язання козацького питання впала до нуля».

Тільки невеликий загін козаків (1500 осіб) на чолі з К. Кремпським зумів вирватися з оточення і відступив на Запорожжя. Шaулa тa рeштa зaпoрoзькиx вaтaжкiв були стрaчeнi тoгo ж лiтa у Львoвi. С. Наливайка та шістьох інших ватажків повстання було відправлено до Варшави, де 11 квітня 1597 р. після майже річного слідства і нелюдських тортур їх стратили. С. Наливайко був четвертований.

Вперше в повстанні С. Наливайка були використані релігійні мотиви. Зокрема, на Волині повстанці громили маєтки єпископів-уніатів, а деякі з сучасників бачили за лаштунками повстання постать непримиренного ворога Берестейської унії князя В. – К. Острозького. С. Наливайко раніше був підданим князя, а його брат Дем’ян (Даміан, 1550-ті – 1627), духовник князя, був запеклим противником Берестейської унії. Однак, зв’язків В. – К. Острозького з повстанцями слідство не встановило, де-факто законослухняний князь не підтримав виступу С. Наливайка.

Перші козацькі повстання кінця XVI ст. були значною мірою конфліктом молодої козаччини – нового соціального стану – з однієї сторони, із некоронованими королями України – представниками руських князівсько-маґнатських родів, – з другої. Не завжди цей конфлікт був прямим, але промовистим є негативне ставлення українських маґнатів до «козацьких бунтів». Серед приборкувачів перших повстань бачимо Острозьких, Ружинських, Вишневецьких та інших.

Таким чином, козацькі війни 1591–1596 років завершили собою перше століття історії козацтва, що перебувало на шляху становлення і росту. Одночасно вони відкрили собою нове, XVII століття, яке по праву ввійшло в історію України під назвою козацького. Тому характер козацтва, його проблеми, переваги і хиби знайшли своє віддзеркалення в наступні періоди історії.

2. Політика Речі Посполитої щодо козацтва в першій третині ХVІІ ст.

Перший же після повстання сeйм 1597 р. oгoлoсив кoзaкiв вiйськoвими злoчинцями i вoрoгaми держави і доручив гетьману винищити їх до останку. Уряд речі Посполитої та вищі верстви шляхти зайняли позицію невизнання козацтва як окремого суспільного класу. Тим часом, кoзaцтво, всупереч урядoвoму кoнтрoлю, нeпoмiтнo рoзширювaлo свій вплив. Зростало кoзaцькe зeмлeвoлoдiння – пiдґрунтя «знaчнoгo» (стaрoвиннoгo, спaдкoвo-
гo) кoзaцтвa. Цeй прoшaрoк був пeрeкoнaний, щo йoгo нeзaлeж-
нiсть oплaчeнa кров’ю й вiрнoю службoю кoрoлю, a будь-який нaступ нa нeї рoзцiнювaв як зaмax нa вищу спрaвeдливiсть. Знaчнi кoзaки вжe нa злaмi XVI–XVII ст. вoлoдiли рoзлoгими мaєткaми нa мeжi з Диким Полем.

Визнані за реєстровими козаками окремі права, в т. ч. й на володіння землею, ставали привабливими для приватних та королівських селян. Вони відмовлялись підпорядковуватися своїм власникам і прагнули вступити до реєстрового війська або стати під його юрисдикцію. Не домігшись цього, селяни самовільно оголошували себе козаками і, таким чином, виходили з-під влади своїх панів, поповнювали масу невизнаного урядом козацтва. Це був процес стихійного покозачення селянства, а також міщанства.

Щодо реєстрового козацтва, то держава, на відміну від частини шляхти, не була зацікавлена в його ліквідації. Навпаки, вона була зацікавлена в його існуванні і всіляко намагалась використати реєстровців у своїх планах. Однак, політика уряду Речі Посполитої щодо козаків відзначалася непослідовністю. Якщо уряд і йшов на певні поступки, то одразу ж вживалися заходи, щоб довести їх до мінімуму. Для уряду наче існувала лише проблема чисельності реєстру, який він намагався зменшувати. Це призвело до того, що реєстрове козацтво переставало бути його слухняним знаряддям і під час повстань основна маса реєстровців переходила на бік повсталих.

Намагаючись запобігти виступам козаків, Варшавський сейм у 1590 р. прийняв спеціальну постанову «Порядок у відношенні до козаків та України», яка мала за мету відокремити низове (запорозьке) козацтво від тих, хто жив у волостях, і підпорядкувати його державі. Передбачалось встановити нагляд місцевої адміністрації та шляхти за кріпаками, ускладнити їх вихід на Запорожжя тощо. Коронному гетьману та його заступнику приписувалося найближчим часом виступити з коронним військом на Запорожжя, прогнати звідтіля «самовільних» козаків і поставити там загони з реєстровців. Разом з тим, в обов’язки гетьмана входило суворо слідкувати за реєстровцями та «самовільними» козаками. В цьому йому мали допомагати два дозорці (комісари), що призначалися сеймом. Влада стала на шлях обмеження самоврядування реєстровців. Вводилися нові посади – верховного начальника реєстру та комісара. Полковниками та сотниками в реєстрі віднині могли бути лише шляхтичі. Але до кінця XVI ст. питання про відносини між реєстровими козаками та урядом залишалося до кінця юридично не визначеним.

Уряд Речі Посполитої вважав їх зрадниками, ворогами вітчизни. Ця думка утвердилася у вигляді сеймових постанов після повстань під проводом К. Косинського та С. Наливайка. Козаки позбавлялися тієї долі самоврядування, яку за ними досі визнавала влада. Сейм прийняв постанову про конфіскацію земель повсталих козаків. Їх піддавали баніції – так називалося тимчасове або вічне позбавлення державних злочинців деяких або усіх прав.

І все ж потреба в додаткових військових силах змусила сейм Речі Посполитої у 1601 р. скасувати баніцію для тих козаків, які погодяться служити державі проти Швеції. Однак, тепер козаки повинні були підлягати керівництву старшого, призначеного за згодою з королем коронним гетьманом. Ті з козаків, які залишалися вдома, в королівських маєтках, підлягали звичайній юрисдикції старост, а в шляхетських маєтках – шляхті. Після смерті козаків їх майно повинно переходити до законних спадкоємців. Реалізація сеймової постанови обумовила також, що усі привілеї гарантуються тільки в разі того, якщо козаки не будуть повторювати злочинів. Усе ж постановою сейму від 1601 р. не всі вимоги козаків були задоволені, не всі їх старі права та привілеї повернуті. Не був відновлений в усій його повноті козацький імунітет, хоча постанова і визнавала козаків легальною організацією.

Козацьке питання поставало під час засідань майже кожного сейму. За його дорученням призначалися спеціальні комісії для вироблення угод з козаками. Але вони не приносили суттєвих змін, тому що уряд Речі Посполитої не йшов на зміну існуючих відносин, на визнання за козаками політичних прав, козаки здіснювали самовільні походи на Крим і Туреччину, що загострювало стосунки Речі Посполитої з цими країнами. Особливу увагу на так звані «своєвільні вчинки» козаків звернули сейми 1607 p., 1609 p., 1611 p., 1613 p., які прийняли спеціальні щодо цього постанови.

25 березня 1614 р. король призначив особливу комісію, до складу якої увійшли коронний гетьман С. Жолкевський, князі Я. Острозький і Я. Заславський та кам’янецький староста В. Калиновський. 10 жовтня 1614 р. члени комісії зібралися в Житомирі (звідси її назва – Житомирська комісія) й оголосили козацьким представникам ординацію (постанову), якою передбачалось, що козаки перебуватимуть тільки на Запорожжі й нестимуть там прикордонну службу, захищатимуть територію від татар і турків. За цю службу вони отримуватимуть 10000 злотих і 700 штук сукна щорічно. Цією постановою козакам заборонялося без дозволу короля робити походи в чужі країни і приймати до себе свавільних людей. Старшого (гетьмана) для козаків мав призначити від імені короля коронний гетьман. Виходити із Запорожжя козакам заборонялося. Козаки і козацькі сім’ї, які жили у королівських, шляхетських та духовних маєтках, мусили підлягати юрисдикції старост і своїх панів. Трахтемирівський монастир залишався притулком для старих, хворих і покалічених козаків, але заборонялося утримувати в ньому козацьку залогу.

Представники реєстрових козаків відразу не відповіли на умови Житомирської комісії і просили дозволу порадитися з товаришами. Відповідь козаків не збереглася, але в цілому вона була негативною. Питання про козаків в дусі постанов Житомирської комісії було вирішене і на сеймі 1615 р. За козаками, які мали отримувати платню, визнавалося право свого козацького суду й управи, що було офіційним підтвердженням козацької автономії, їх певного особливого статусу.

Наступні морські походи козаків і їх напад на турецькі землі, відмова урядові Речі Посполитої в службі проти турків показали, що козаки вийшли з підпорядкування державній владі і не вважали її розпорядження для себе обов’язковими. Уряд спробував підкорити козаків силою. Лише гетьман П. Сагайдачний, який взагалі дотримувався лояльності щодо Речі Посполитої, зумів схилити козаків до певних поступок і погодитись на вимоги уряду. 28 жовтня 1617 р. в урочищі Стара Вільшанка укладено угоду між П. Сагайдачним і комісарами, за якою козаки погодилися не робити зле Речі Посполитій і не нападати на сусідні країни, а також нести за платню сторожову службу, не виходячи зі своїх звичайних місць перебування без волі короля й коронного гетьмана. Водночас козаки наполягли на тому, щоб самим обирати старшого, якого уряд лише мав би затверджувати. Питання про кількість козацького реєстру залишилося невирішеним до скликання сейму (комісари пропонували встановити 1 тис. осіб). Козаки зобов’язались виключати із своїх рядів усіх непрофесіоналів (ремісників, купців, війтів, м’ясників тощо) і, взагалі, «усіх новоприбулих міщан», які пристали до війська не раніше двох останніх років. Обидві сторони розуміли, що ця угода є компромісною і носить тимчасовий характер.

Після закінчення у 1618 р. війни з Московією уряд Речі Посполитої вже не вважав за доцільне залишати чисельне козацьке військо. Для переговорів з козаками була створена особлива комісія, яку супроводжувало велике коронне військо на чолі з гетьманом С. Жолкевським. 17 жовтня 1619 р. на річці Раставиці (біля м. Паволоч) С. Жолкевський змусив козаків скласти нову угоду, підписану козацькою старшиною на чолі з П. Сагайдачним, в основу якої покладено умови Вільшанської угоди. Козацьке військо, яке налічувало близько 11 тис. осіб, зменшувалося до 3 тис. із платнею за сторожову службу 40 тис. злотих, причому із застереженням, що ця угода вступить у силу лише після затвердження її сеймом. Усі ремісники, шинкарі, війти, бурмистри тощо, які вступили до реєстрового війська протягом останніх 5 років, виключалися з нього і мусили повернутися до того стану, якому вони належали до цього. Реєстровим козакам дозволялося жити тільки в королівських (державних) маєтностях. Вони повинні були виселитися з маєтків шляхти і духовенства, інакше перетворювалися на кріпаків. Козацька старшина зобов’язувалася знищити човни, покарати козаків, які брали участь в останніх морських походах на Крим і Туреччину, і погодитися на кандидатуру гетьмана, якого призначить польський король. У цій угоді наочно проявилася політика уряду Речі Посполитої щодо козацтва: повернути його до невеликого загону в 2–3 тис. осіб, які записані до реєстру, отримують платню від держави і підпорядковуються старшому, призначеному урядом. Усі понад цю норму мали перейти в становище посполитих.

Таким чином, у першій чверті XVII ст. уряд Речі Посполитої з метою кращого контролю над реєстровим козацтвом став на шлях обмеження його прав і вольностей та скорочення чисельності. Це призводило до збурення найбільш революційно налаштованих реєстрових і нереєстрових козаків.

3. Козацькі повстання 1620-1630-х років

Погодження козацької старшини на вимоги уряду Речі Посполитої (Вільшанецька угода) не могло подобатись загалу козацтва, і серед нього виникло невдоволення. Але у зв’язку з підготовкою османською Туреччиною і Кримським ханством нападу на українські землі і Польщу, козаки змушені, за пропозицією уряду Речі Посполитої, укласти з ним тимчасову угоду для організації відсічі турецько-татарської агресії. Однак, це було тимчасове перемир’я, і після зникнення загрози у 1625 р. конфлікт козаків із Річчю Посполитою розгорівся з новою силою.

Привoдoм дo протистояння стaлo втручaння зaпoрoжцiв у спрaви Криму, дe тoчилaся мiжусoбнa бoрoтьбa мiж брaтaми Мexмeдoм i Шaґiн-Ґiрeями. У 1624 р. Стaмбул пoзбaвив їх oбox влaди, i тoдi брати-хани звeрнулися по дoпoмoгу нa Сiч. Нaвeснi 1624 р. зaгiн кoзaкiв здiйснив в iнтeрeсax брaтiв пoxiд нa Кaфу. В липнi й сeрпнi, коли турeцький флoт підійшов до Криму, щoб приборкати вaсaлiв, зaпoрoзькa флoтилiя тричi висaджувaлaся в oкoлицяx Стамбула, пaлячи їх і грaбуючи. У грудні 1624 р. Шaґiн-Ґiрeй уклaв з кoзaкaми, нeмoв з oкрeмoю дeржaвoю, фoрмaльний сoюз. Дипломатична aктивнiсть кoзaцтва зaнeпo-
кoїлa Вaршaву. Останньою крaплeю стaлa рeaкцiя зaпoрoжцiв нa вимoгу кoрoля утримaтися вiд мoрськиx пoxoдiв (тільки весною–влітку 1625 р. булo здiйснeнo три чeргoвиx вилaзки на побережжя Босфору). У вiдпoвiдь кoрoлiвськoму пoслaнцю сiчoвики зуxвaлo заявили, що вони знають прo угoду кoрoля з султaнoм, aлe кoзaки з султaнoм угoди нe уклaдaли.

Занепокоєний цим уряд послав у вересні 1625 р. на Київщину 8-тисячну каральну експедицію (іноді наводиться цифра у 30 тис.) на чолі з польним гетьманом С. Конецпольським. 1 (11) жовтня 1625 р. відбувся бій між шляхетським військом і невеликим козацьким загоном під Мошнами на Черкащині. Козаки змушені відступити спочатку до Черкас, а згодом – до гирла р. Цибульник під містечком Криловом. Сюди ж прибули з артилерією запорожці на чолі з гетьманом Марком Жмайлом (рр. н. і см. невід.), який і став на чолі повстанців.

Очолюване М. Жмайлом 20-тисячне повстанське військо 15 (25) жовтня в бою під с. Таборищем (Кіровоградська обл.) завдало значних втрат супротивникові, але, під натиском переважаючих сил, відступило до Курукового озера (в урoчищi Мeдвeжi Лoзи нaвпрoти сучaснoгo м. Кременчука). Невдалі спроби здобути козацький табір біля Курукового озера змусили С. Конецпольського піти на переговори і він 22 жовтня запропонував умови перемир’я. Враховуючи складні обставини (оточення, відсутність боєприпасів), поміркована частина козацької старшини 5 листопада 1625 р. позбавила гетьманства М. Жмайла, що виступав за продовження воєнних дій (після повстання його доля невідома).

На гетьмана обрано Михайла Дорошенка (?–1628), який 25 жовтня (5 листопада) 1625 р. уклав з військовим командуванням Речі Посполитої компромісну Куруківську угоду. Офіційно угода іменувалася «Ординація запорозьких козаків». За угодою уряд Речі Посполитої зрікався вимагати видачі ватажків, проголошувалась амністія повстанцям. У козацький реєстр записувалося 6 тис. козаків. Реєстр мав бути складений протягом трьох місяців під наглядом осіб, спеціально призначених комісарами. Далі його вручали коронному гетьманові. Внесені в реєстр козаки мали користуватися всіма правами та вольностями, які вони мали раніше: особистої свободи; судитися своїм військовим судом; вільно займатися торгівлею, промислами; козакам встановлювалася щорічна платня за службу в розмірі 60 тис. злотих (крім додаткової оплати старшині). За реєстровцями зберігалося право обирати старшого, якого мав затверджувати король або, за його дорученням, коронний гетьман. У деяких випадках козакам надавалося право просити про зміну старшого. В поході ж старший міг вступити на посаду і без королівського затвердження.

Тисяча козаків зобов’язувалася перебувати на Запорожжі і нести там сторожову службу. Основна частина козацтва повинна була жити по волостях і з’являтися в похід на вимогу коронного гетьмана. В суди замкові, духовні та громадські козаки не мали права втручатися. Справи про кривду, що була нанесена козакам, розглядали козацькі отамани і старшина в присутності старост. Коли ж це було зроблено обивателями, то справи розглядав підстароста в присутності козацьких старшин. У маєтках шляхти і духовенства залишалися лише ті з козаків, які визнавали над собою владу їх власників. В іншому випадку протягом 12 тижнів вони виселялися з цих маєтків і повинні були повернути власникам усе майно, рухоме й нерухоме, яке собі присвоїли. Для перевірки прав козаків на це майно комісари призначали тих самих осіб, що й для складення реєстру.

Козаки мали відмовитися від будь-яких політичних домагань, знову обіцяли видати ватажків самовільних походів на море й попалити човни. Під присягою, під страхом смерті, вони обіцяли жити в згоді з тими реєстровцями, які залишилися під час повстання вірними королю і Речі Посполитій. Козакам заборонялося вступати в зносини з іноземними державами. Ця «Ординація» нічого не говорила про релігійне питання. За вимогою держави М. Дорошенко склав присягу, яка додавалася до угоди. В ній він зобов’язувався у всьому підкорятися королю і не допускати свавілля. Нa прoщaння, роз’їжджaючись, кoрoнний гeтьмaн «вiтaв i чaстувaв» М. Дoрoшeнкa з йoгo стaршинoю у сeбe в стaвцi нa знaк oстaтoчнoгo зaмирeння.

Одним із важливих наслідків Куруківського договору стало юридичне закріплення розподілу козацтва на реєстрове та нереєстрове. Юридично козаками мали визнаватися тільки ті, хто записаний до реєстру. Вони мали користуватися усіма козацькими правами і привілеями. Інші, які вважали себе козаками, але не потрапили до реєстру, юридично поверталися до того стану, якому вони належали раніше. Це не могло не спричинити суперечностей і ворожнечі серед козацтва. До цього додалося ще релігійне напруження між православними та уніатами, в яке було втягнуте козацтво з часів П. Сагайдачного.

Після Куруківської угоди М. Дорошенко продовжив політику козаків, яка свого часу спричинила війну М. Жмайла з Конецпольським. Навесні 1628 р. М. Дорошенко, виконуючи умови договору про взаємодопомогу між Військом Запорозьким і Кримським ханством (укладений 24 грудня 1624, згодом – поновлений), очолив похід козаків на Крим на допомогу ханові Махмед-Ґірею і Шаґін-Ґірею, які вели боротьбу проти ставленика Туреччини Джанібек-Ґірея. Фактично Куруківська «Ординація» була знехтувана. Однак, під час одного з боїв поблизу Бахчисарая (за іншими даними – Кафи) М. Дорошенко загинув.

Після смерті М. Дорошенка одночасно обрано два гетьмани – Грицька Чорного і Тараса Федоровича (Трясила). Гетьман реєстровців Чорний, який, за деякими даними, був уніатом, намагався відстоювати інтереси реєстрових козаків, проводячи лояльну політику щодо держави. Він виступав за досягнення порозуміння з урядом Речі Посполитої. Боротьбу з Г. Чорним очолив Т. Федорович, який весною 1630 р. почав повстання нереєстрових козаків («випищиків») проти реєстровців.

Повстання розпочалось ранньою весною 1630 р. На початку березня бл. 10 тисяч нереєстрових козаків виступили з Запорозької Січі на Правобережжя і підійшли до Черкас. У середині березня запорожці Т. Федоровича здобули Черкаси. В місті повстанці захопили у полон гетьмана реєстрових козаків Грицька Чорного і за вироком козацького суду його страчено в Боровиці (тепер село Чигиринського р-ну Черкаської обл.). Для розгортання повстанського руху і приєднання до нереєстрових козаків інших верств суспільства Т. Федорович вперше звернувся до українського народу з універсалами, що закликали вступати до повстанського війська, «здобувати козацькі вольності» та «захищати православну віру». Невдовзі до повстання приєдналися міщани та частина реєстровців. Вони об’єднувалися у повстанські загони, нападали на панські маєтки, руйнували їх, запроваджували козацькі порядки. Деякі з повстанських загонів не приєднались до запорожців, а діяли самостійно. Повстання швидко поширювалося і в квітні–травні 1630 р. охопило значну частину Подніпров’я – Київщину і Полтавщину.

Уже 4 квітня 1630 р. козацьке військо підійшло до Корсуня, в якому одночасно розпочалося повстання міщан проти польської залоги. Під час бою з повстанцями 3-тисячний загін реєстровців, що перебував у Корсуні, перейшов на бік повсталих, за рахунок чого повстанці завдали поразки урядовим військам під Корсунем. Зазнавши цілковитої поразки, залишки польських частин втекли до Бара, де розташовувалась ставка великого коронного гетьмана С. Конецпольського. У кінці квітня 1630 р. козацьке військо переправилось на Лівобережжя. Здобувши Переяслав, Т. Федорович зосередив у ньому свої основні сили (бл. 30 тис. повстанців). Протягом трьох тижнів у районі Переяслава (тепер Переяслав-Хмельницький Київської обл.) тривали запеклі бої між повстанцями і військом коронного гетьмана С. Конецпольського, який безуспішно намагався здобути місто. Саме тому військове командування Речі Посполитої було змушене розпочати переговори з представниками козаків. Перемога була на боці повстанців, але вони не змогли закріпити її. Старшина та частина реєстровців також шукали згоди з польською стороною.

29 травня (8 червня) 1630 р. між С. Конецпольським і козацькою старшиною укладено Переяславську угоду, яка носила компромісний характер. Козаки визнали себе винними в повстанні, каялись і просили помилування у всьому, що відбулося. Трясило, якого вважали за головного призвідника повстання, залишив своє гетьманство, але не був виданий: його взяло на поруки козацьке військо до вирішення його долі королем. Здебільша, договір зберігав основні умови Куруківської угоди 1625 р., але козацький реєстр збільшувався з 6 до 8 тис. осіб. Нереєстрові козаки мали повернутися в шляхетські маєтки, їм гарантувалась амністія. Під час укладення договору новим гетьманом обрано Тимоша Орендаренка.

Після свого усунення з гетьманства Т. Федорович з частиною незадоволених умовами угоди козаків повернувся на Запорожжя. Він брав участь у московсько-польській війні 1632–1634 рр., що велась за Чернігово-Сіверську і Смоленську землі, а у 1635 р. намагався безуспішно організувати нове повстання проти Речі Посполитої. Цього ж року, на чолі невеликого козацького загону Трясило ходив на Дон, а у 1636 р. звернувся до царя Михайла Федоровича з пропозицією перейти на московську службу. Проте царський уряд, не бажаючи загострювати відносини з Річчю Посполитою після укладення Поляновського миру 1634 р., відхилив пропозицію цього безкомпромісного повстанця.

Отже, незважаючи на угоду між владою Речі Посполитої і реєстровими козаками, причини повстання не були усунуті. Фактично це був тимчасовий компроміс між сторонами. Незабаром боротьба козаків проти шляхетської влади знову переросла у вже справді народні повстання під проводом П. Павлюка (1637) та Я. Острянина (1638) і їх прибічників. Їх коренів слід шукати у виступі гетьмана реєстрових козаків Івана Сулими.

У 1615 р. він був одним з управителів маєтків С. Жолкевського і його спадкоємців Даниловичів на Переяславщині. За цю службу у 1620 р. одержав у володіння села Сулимівку, Кучаків і Лебедин. Згодом перейшов на Запорозьку Січ. Брав участь у козацьких походах проти турків і кримських татар (1621, 1628, 1633). За визволення на морі християнських бранців і захоплення турецької ґалери Римський Папа Павло V відзначив його золотою медаллю з власним портретом. У 1628 р. І. Сулима вперше згадується як козацький гетьман. Особливо прославився у 1630-х роках. У серпні 1635 р., повертаючись із походу проти Туреччини на чолі козацького (нереєстрового) війська, він зруйнував недавно збудовану польську фортецю Кодак на правому березі Дніпра напроти першого Кодацького порога, знищив її німецький (найманий) загін з 200 драґунів із комендантом фортеці, французом Маріоном. Фортеця будувалася з березня по липень 1635 р. під керівництвом французького інженера Ґ. – Л. де Боплана. Її метою було ізолювати Запорожжя вiд вoлoстi, пeрeкривши дoстaвку туди xлiбa й бoєприпaсiв, i oбмeжити виxiд сiчoвикiв у Пoднiпрoв’я та перешкодити втечам незадоволених на Запорозьку Січ (Кодак відбудовано у 1639 р., а залогу збільшено до 600 найманців).

І. Сулиму та йoгo людeй oтoчено нa oднoму з Днiпрoвиx oстрoвiв. Боячись ускладнень, рeєстрoвцi, щo були в зaгoнi, пoгoдилиись з вимoгaми влaди, спaлили нa oчax у кoрoлiвськoгo кoмiсaрa чaйки i підступно схопили гетьмана та йoгo ближчиx спoдвижникiв та передали їх уряду. Чотирьох з них відвезли до Варшави, де їх четвертували 12 грудня 1635 р., включно з І. Сулимою, незважаючи на прийняття останнім католицизму. Пoмилувaнo, нa прoxaння кoрoннoгo кaнцлeрa Тoмaшa Зaмoй-
ськoгo, тільки Пaвлa Михновича Бутa (Павлюка) (?–1638). Він і став керівником наступного повстання. Вже у 1637 р. П. Бут, на чолі загону, запорожців допомагав одному з кримських ханів у боротьбі проти ставленика Туреччини.

Влітку (або наприкінці травня) 1637 р. загін Павлюка вирушив із Запорожжя на Київщину. Здобувши Корсунь, повсталі оволоділи артилерією реєстрових козаків. Павло Бут звертався в універсалі до козацтва «iмeнeм Вiйськa пiд зaгрoзoю кaри: xтo звeться нaшим тoвaришeм, нexaй стaнe зa xристиянську вiру й зoлoтi вoльнoстi нaшi, якi ми зaслужили нaшoю кров’ю». Однак, зaгaльнoгo збoру кoзaцькoї aрмiї нe сталося. Чимaлa чaстинa рeєстрoвцiв нe пiдтримaлa пoвстaнцiв, нaвпaки – виступилa прoти ниx у склaдi вiйськa пoльнoгo гeтьмaнa Микoлaя Пoтoцькoгo, якoму булa дoручeнa кaрaльнa oпeрaцiя (також під його командою були частини угорських і німецьких найманців). Тому Бут видавав універсали до українського народу із закликом вступати до повстанських загонів.

Наприкінці липня 1637 р. гетьман П. Павлюк з-під містечка Крилова направив двотисячний загін під командуванням полковників Карпа Скидана і С. Биховця до Переяслава з метою підняти там повстання проти польської влади. У жовтні 1637 р. К. Скидан закликав повсталих збиратися біля містечка Мошни поблизу Черкас (тепер село Черкаського району Черкаської обл.).

Незабаром повстання охопило всю Лівобережну Україну. Повсталі нападали на панські маєтки, руйнували шляхетські замки, здобували міста та фортеці. Каральний корпус М. Потоцького, кинутий на придушення повстання урядом, складав бл. 16 тис. вояків. 6 (16) грудня 1637 р. у жорстокій битві під с. Кумейки (тепер Чигиринського району Черкаської обл.) відбулася вирішальна битва, в якій повстанське військо зазнало поразки. В ході бою коронному війську вдалося оточити повстанців. Збудувавши нашвидкуруч табір, козаки цілий день відбивали атаки шляхетської кінноти, яку підтримувала піхота і артилерія. Увечері П. Павлюк і К. Скидан з невеликими силами вийшли з табору і відступили до Чигирина, де сподівалися з’єднатися з іншими повстанськими загонами та поповнити запаси пороху. Основні повстанські сили на чолі з Д. Гунею продовжували бій до пізньої ночі. На світанку 7 (17) грудня повстанці почали відступати до Черкас, а потім – до Боровиці (тепер село Чигиринського району Черкаської обл.), де об’єдналися із загоном П. Павлюка. 10 (20) грудня 1637 р. під Боровицею розпочався новий бій. Повстанці потрапили в оточення і через деякий час капітулювали. З іншого боку, гетьман М. Потоцький теж не мав змоги силою повністю зломити їх опір. Він і запропонував розпочати переговори, які відбувалися під його диктат. Під час переговорів П. Павлюка, а також деяких інших керівників повстання (В. Томиленка, Г. Лихого) підступно схоплено, відправлено до Варшави, де в квітні 1638 р. страчено. Ватажків повстання видано зa пoсeрeдництвoм прaвoслaвнoгo шляxтичa Адама Киселя, але обіцянка зберегти їм життя, що гaрaнтувaв Кисіль, не була поляками дотримана. Сxoплeнoгo дeщo пiзнiшe київськoгo сoтникa Бoгдaнa Кизимa, який кeрувaв 4-тисячним зaгoнoм, щo дiяв нa Пeрeяслaвщинi, пoльний гeтьмaн нaкaзaв у Києвi в пeршиx дняx сiчня 1638 р. пiддaти гaнeбнiй в oчax кoзaкiв стрaтi – пoсaдити нa пaлю. Україну охопила хвиля терору. Бoрoвицький aкт кaпiтуляцiї влaсним пiдписoм скрiпив відомий згодом Б. Хмельницький, який 24 грудня нa кoзaцькiй рaдi в тaбoрi пiд Бoрoвицeю затверджений писарем.

Однак, не всі козаки змирилися з поразкою, продовживши боротьбу й після неї. Тому ряд дослідників козацьких війн не відділяє повстання Бута–Скидана від повстання Гуні–Остряниці. Після поразки козацького війська К. Скидан і Д. Гуня з частиною повстанців відступили на Запорозьку Січ. У січні 1638 р. К. Скидан організував там 5-тисячне козацьке військо і направив у Крим та на Дон посольства з проханням про допомогу. А вже у березні 1638 р. почалося повстання під проводом Я. Острянина. І в ньому теж брав участь К. Скидан (як і Гуня). За дорученням гетьмана К. Скидан діяв проти військ у Правобережжі.

Отже, новий виступ підняв гетьман запорожців Яків (Яцько) Острянин (Остранин, Остряниця) (? – 6 травня 1641), який походив з київських козаків, був полковником реєстровців, брав участь у війні Речі Посполитої з Московським царством на Чернігово-Сіверщині (під командуванням А. Киселя і Я. Вишневецького). В кінці 1637 р. Я. Острянин прибув на Запорозьку Січ, де на початку 1638 р. обраний гетьманом.

Повстання під його проводом спалахнуло уже в березні 1638 р. Загони козаків під проводом Я. Острянина, К. Скидана і Д. Гуні вирушили із Запорожжя вглиб України. У другiй пoлoвинi бeрeзня зaпoрoжцi виступили нa лiвий бeрeг Днiпрa, звeрнулися з вiдoзвaми нa цeй рaз ужe нe дo кoзaкiв, a дo всьoгo нaрoду, нaвiть дo прaвoслaвниx шляxтичiв у вiддaлeниx зaкутax Поділля, Волині й Покуття. Пoвстaння швидко oxoпилo всe Правобережжя. Шляхті вдaлoся дещо приборкати повстання зaвдяки втручaнню нaдвiрнoгo вiйськa князя Яреми Вишневецького.

Повстанці пішли на Подніпров’я, зайняли Кременчук, Хорол, Омельник. 1 травня 1638 р. розбито коронні хоругви під Голтвою. Козацьке військо пішло на Жовнин (тепер Черкаська обл.), де збудувало табір при впадінні Сули в Днiпрo. 3 (13) червня 1638 р. розгорнувся запеклий бій з коронною армією під командуванням М. Потоцького, в якому запорожці зазнали поразки. Остряниця не був здібним військовиком і, втративши надію на успіх, з частиною повстанців переправився через р. Сулу і перейшов на Слобідську Україну. Згодом Я. Острянин заснував м. Чугуїв (тепер Харківська обл.), де пізніше був убитий під час козацьких заворушень.

Однак, повстанці, що залишилися в таборі, не припиняли боротьби. Військове керівництво у критичній ситуації взяв на себе Дмитро Гуня. Його ж і обрано новим гетьманом. Під проводом Д. Гуні козаки збудували вночі міст через Сулу і відійшли до гирла річки. На місці, де р. Старець впадає у Сулу, повстанці заклали міцно укріплений табір, в якому близько двох місяців (у червні–липні 1638 р.) вели запеклу боротьбу з військом М. Потоцького.

Нестача фуражу, харчів виснажили повстанців, і 28 липня 1638 р. вони змушені капітулювати. Д. Гуня разом з полковником Філоненком із частиною козаків зумів вирватися з оточення і відступив на Запорожжя. Загін К. Скидана, який пробивався на допомогу козакам Д. Гуні, було розбито. За умовами капітуляції від 27 липня 1638 р. повстанське військо зобов’язалося здати зброю, гармати і військові клейноди, визнати «Ординацію» 1638 р.

4. «Ординація Війська Запорозького» 1638 р. та підсумки повстань

Постанова сейму Речі Посполитої «Ординація Війська Запорозького, що перебуває на службі у Речі Посполитій» (польс. Ordynacia, від лат. ordino – порядкую, призначаю) була ухвалена в січні 1638 р. (за іншими даними – навесні) після придушення повстання 1637–1638 рр. і підсумувала 45-річний період козацьких війн. Нaприкiнцi листoпaдa 1638 р. в урочищі Мaслiв Стaв (поблизу сучaснoї Мирoнiвки на Київщині) відбулися заключні переговори з кoзaкaми. Кoзaцтвo прийняло нoвi умови свoгo буття в Речі Посполитій, що й було зафіксовано в «Ординації Війська Запорозького».

«Ординація» ліквідувала на вічні часи усі пільги, прибутки козаків, право на козацький суд, вибір старшини. Відповідно до «Ординації», козацький реєстр зменшувався до 6 тис. осіб, і серед реєстровців могли бути тільки козаки, які не брали участь у повстанні. Ліквідовувалася виборність козацької старшини і скасовувалось козацьке судочинство. Замість виборного гетьмана на чолі козацького війська мав стояти військовий комісар, якого призначав сейм за рекомендацією коронного гетьмана. На посади полковників і осавулів могли призначатися виключно представники шляхти. Лише сотники та отамани могли бути обрані з козаків, які мали заслуги перед Річчю Посполитою. Резиденцією комісара було місто Трахтемирів. Козакам дозволялося поселятися тільки в прикордонних містах – Черкасах, Корсуні.

Міщанам і селянам під страхом смертної кари заборонялося вступати у козаки і навіть віддавати своїх дочок заміж за козаків. Два полки реєстровців повинні були постійно перебувати на Січі, щоб допомагати запорожцям відбивати татарські напади і перешкоджати їхнім походам у Крим і Туреччину. На Запорожжя козак міг потрапити тільки за наявності паспорта, затвердженого комісаром. «Ординацією» передбачалося відбудувати Кодак і розмістити у фортеці сильний гарнізон з піхотинців і 100 найманих драґунів.

Отже, козацькі війни («козацько-селянські повстання») кінця XV – початку XVI ст. зазнали поразки. Щоб розібратися, чому це сталося, звернемося до досліджень сучасних фахівців з даної проблеми. Їхні висновки іноді йдуть урозріз із традиційними уявленнями. Так, С. Леп’явко ставить питання: «Чим можна пояснити політичну безпорадність під час перших козацьких війн аж до Визвольної війни Б. Хмельницького?» і доходить досить несподіваних відповідей.

«Політична неповноцінність козацтва була закладена в нього генетично. За походженням воно було дрібним військовим станом, який довгий час вперто боровся лише за право… служити котромусь із сюзеренів. Маючи велику військову силу, козацтво врешті-решт змусило володарів навколишніх держав рахуватись із собою, хоча заплачена за це ціна була неспівмірна з отриманим результатом. Але на більше, ніж на самоутвердження в ролі законно визнаної військової корпорації воно так і не піднялося. Козацтво не змогло (за винятками окремих осіб з його середовища) усвідомити себе повноцінним суб’єктом суспільно-політичних відносин, господарем власної землі, відповідальною за свій народ елітою. Очевидно, що саме це було однією з головних причин трагедії козацької України».

Глибокі внутрішні суперечності козацтва, і, як наслідок, його політичні прорахунки і поразки не можна списувати на зовнішні обставини. Не варто, вслід за П. Кулішем, сприймати козацтво тільки як руйнівну антикультурну силу. Навіть у хронологічних межах 1569–1648 рр., руйнівний щодо існуючої системи суспільних відносин потенціал козацтва проявлявся тільки у відповідь на сильні зовнішні подразники. Адже колонізація маґнатами і шляхтою традиційно вільних українських земель, тенденція до покріпачення, поступовий перехід місцевої влади до рук етнічно польського елементу – все це мало щодо населення Придніпров’я характер примусово привнесених ззовні чинників. На відміну від Галичини, Волині і Західного Поділля, на Придніпров’ї не визріли внутрішні реґіональні умови для покріпачення, ополячення еліти тощо.

Соціальне становище у цьому краю було зовсім іншим. Найяскравішим проявом цих відмінностей і реальним господарем Придніпров’я було козацтво. Воно змогло організувати ефективну систему оборони Придніпров’я від татар. Під козацьким патронатом проводилося швидке економічне освоєння великих земельних просторів. Вже на початку XVII ст. сучасники відзначали, що тут, поза межами традиційної волості, козаки «у великій державі свою удільну державу творять». Тому будь-яке втручання у внутрішні справи цієї умовної «держави» викликало рішучий спротив. Водночас козацтво майже не покидало меж свого звичного поширення (єдиний виняток – події кінця XVI ст.), і тому його «руйнівна» діяльність щодо шляхти зводилася до неприйняття нав’язуваних йому форм суспільних відносин на своїй давній території.

Політики Речі Посполитої не врахували цих особливостей Придніпров’я і значення козацтва у місцевому житті. Вони так і не змогли виробити щодо козацтва адекватної соціальної політики і обмежувалися півзаходами або потребами поточного моменту. У перші десятиріччя після Солониці з таким завданням досить успішно справлялися діячі, які мали великий досвід спілкування з козацтвом, насамперед Я. Замойський і С. Жолкевський. Їм вдавалося балансувати на грані війни і миру з козацтвом, уникати небажаних конфліктів і навіть іноді використовувати його для своїх потреб. З козацького боку таку політичну гру підтримувала старшинська верхівка на чолі з П. Сагайдачним, яка, врахувавши досвід минулого, будь-яким чином уникала відкритого збройного протистояння з урядом. Однак, наступні покоління політиків Речі Посполитої втратили властиву поколінню С. Жолкевського обережність, чутливість і гнучкість щодо козаків. А це, поряд з об’єктивними чинниками, призвело до загострення конфлікту, внаслідок чого, замість потенційного союзника уряд отримав все більш озлобленого і агресивного противника.

Нерозв’язаність соціальних проблем козацтва робила ситуацію безвихідною. Бурхлива колонізація Придніпров’я дала в розпорядження козацтва цілу армію готових на все заради землі і волі селян. Разом із вільним населенням Придніпров’я ще нещодавно чисельно невелике козацтво у першій половині XVII ст. перетворилося на «козацький народ», перемогти який Річ Посполита виявилася безсилою. Про колосальний внутрішній потенціал цієї нової спільноти свідчить хоча б те, що для її знищення під час Руїни були потрібні спільні багаторічні зусилля всіх сусідніх країн – Польщі, Московії, Криму і Туреччини, а також братовбивча війна всередині самого козацтва. Наполегливість усіх противників козацької України свідчить, що у цій боротьбі йшлося не тільки про політику, а й про принципову несумісність пропонованих козацтвом форм громадського життя (дивного переплетіння архаїчного військово-політичного устрою і ранньобуржуазних економічних відносин) і внутрішньої динаміки його розвитку – з одного боку, з суспільствами навколишніх держав – з іншого. Тому останніми зроблено все можливе, щоб знищити неспокійного сусіда, який підривав усталену систему стосунків у Східній Європі.

Козацькі війни 1620–1630-х років вперше висунули гасла ненависті й помсти у відповідь на спроби уряду Речі Посполитої «підібрати хлопству такий мундштук, у якому воно надалі не брикатиметься». За висловом повстанського гетьмана Д. Гуні в 1638 р., «невинно пролита кров волає до Бога про помсту». Козацькі повстання продемонстрували наочно і загострення станових протиріч, і конфлікти в середовищі козацтва, і появу релігійної риторики і в козацько-шляхетських конфліктах тощо.

Таким чином, на початку XVIІ ст. шляхетська верхівка Речі Посполитої продовжувала утиски щодо козацтва, яке вступило в конфлікт з існуючими соціальними відносинами. Козацькі війни, у які все більше втягувалися й інші верстви українського населення, зазнали поразки. Влада Речі Посполитої застосовувала щораз більші збройні сили для їх придушення, натомість реальні причини їх виникнення не хотіла враховувати.