ОСОБЛИВОСТІ НАЦІОНАЛЬНОГО РУХУ НА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XIX СТ.

1 Особливості національного руху на західноукраїнських землях у першій половині XIX ст.

1. Передумови національного руху на західноукраїнських землях

На початку ХІХ ст. на західноукраїнських землях, насамперед у Східній Галичині, сформувався комплекс соціокультурних передумов, які визначили появу та розвиток українського національного руху у регіоні. Місцеві жителі називали себе «русинами». Вони розмовляли хоч і не цілком тотожною, однак близькою і зрозумілою мовою, що й населення Наддніпрянщини; співали пісні, де згадувалося про Україну, козаків і т. п., але їм бракувало національного самоусвідомлення. За конфесійною приналежністю практично всі українці були греко-католиками, а поляки – римо-католиками. Після входження Галичини до складу Австрійської імперії греко-католицька церква перебувала у стані глибокого занепаду.

Домінуюче становище поляків у всіх сферах галицького життя породило серед українців феномен полонофільства. На початку ХІХ ст. польський культурний вплив серед греко-католицького духовенства посилився. Піднесення в результаті реформ освіченого абсолютизму соціального й освітнього статусу греко-католицького духовенства на тлі неподоланної матеріальної скрути, перетворення священиків силою обставин у політичних провідників українського населення – ці та інші обставини зробили це духовенство більш піддатливим перед спокусою дорівнятися життєвим укладом та соціальним статусом до польської шляхти. Як зауважував І. Франко, протягом першого півстоліття австрійського панування польська мова серед галицького духовенства поширилася значно більше, ніж за часів Речі Посполитої. Так само нечисленні міщанські родини, які ще на початку австрійського панування зберігали «руську» ідентичність, до 1820 р. майже зовсім спольщилися. Піднесення культурно-освітнього рівня духовенства спричинило його відчуження від простого селянства. Після переїзду семінаристів у місто для здобуття освіти вони починали страждати від комплексу неповноцінності, адже всі освічені верстви там розмовляли німецькою або польською мовами. За таких обставин вони переходили на мову «високої культури». На початку XIX ст. у сім’ях греко-католицького духовенства розмовляли переважно польською, навіть коли вони себе вважали «руськими» патріотами. Аналогічно у Закарпатті мовою «високої культури» для тамтешніх інтелігентів та аристократів українського походження стала угорська, а на Буковині – німецька. Доходило до таких курйозів, що у духовних семінаріях звертали увагу на незнання молодими вихованцями кирилиці та церковнослов’янської мови, необхідних для богослужінь.

У першій половині ХІХ ст. полонофільство становило провідну течію національного руху галицьких русинів. Русини-полонофіли ідентифікували себе формулою «gente Rutheni, natione Poloni» («Русини за походженням, поляки за національністю»). У цей час еволюційного етапу полонофільства не оминули більшість галицько-українських національних діячів, зокрема і тих, що згодом стали завзятими полонофобами (Д. Зубрицький, Б. Дідицький). У польських конспіраціях розпочинали свою діяльність і діячі «Руської трійці». Проте вже після революції 1848–1849 рр., події якої унаочнили гостроту українсько-польського антагонізму, полонофільська течія втратила свій переважаючий вплив серед еліти галицьких українців.

В українській науці неоднозначно вирішується питання про так звану австрорусинську течію, яку ще називають австрофільською, русинофільською або рутенською. Австрорусинство у вузькому значенні слова – це система поглядів, згідно з якими австрійський цісарський двір через посередництво греко-католицької церкви мав виконувати роль опікуна галицьких українців; у широкому значенні – це уявлення про Відень як тактичного союзника в боротьбі за національні інтереси українців. Австрорусинство у цьому другому значенні та австрофільство є синонімами. Австрорусинство стало породженням австро-габсбурзького лоялізму під австрійських українців, а не формою їхньої етнонаціональної ідентичності. Проект окремої галицько-русинської нації був неприйнятний для галичан насамперед тому, що у такому разі вони не могли би протистояти польському національно-культурному впливу. Звідси всі їхні інтелектуальні зусилля спрямовувалися на пошук ширшої форми національної ідентичності, яка дала б змогу протистояти полонізаційному натиску. «Суто «руська» версія галицької історії, – вважає Я. Грицак, – не задовольняла психологічних потреб галицької руської інтелігенції, котра потребувала історії такої національної спільноти, яка була б рівна польській як за своїм розміром, так і за історичною славою і величчю». Водночас ідейно-світоглядні засади австрорусинства значним чином відбилися на суспільно-політичній свідомості галицьких інтелектуалів, що проявлялося в надмірному лоялізмі щодо Габсбурзького двору. Через те українці в імперії мали репутацію «тірольців Сходу». Таким чином, ряд культурно-освітніх реформ, здійснених в дусі політики «освіченого абсолютизму», мали позитивні наслідки для покращення національно-культурного становища українського населення Габсбурзької монархії. Їхнє здійснення стало важливою соціокультурною передумовою становлення українського національного руху.

2. Перша хвиля українського національного руху на західноукраїнських землях

Під впливом політики «освіченого абсолютизму», нових європейських течій, політичних соціальних і культурних змін з’являється перше покоління «будителів» у Східній Галичині. Головним осередком першої хвилі національного руху став Перемишль, де у 1810–1820-х pp. навколо єпископів Михайла Левицького та Івана Снігурського сформувався культурно-освітній осередок, до якого входили Іван Могильницький, Іван Лаврівський, Йосип Лозинський, Йосип Левицький та ін. Вони виявляли значний інтерес до національної історії, життя народу, його мови та усної творчості. Вони розпочали широку кампанію за впровадження української («руської») мови у систему початкового навчання та розширення мережі парафіяльних шкіл. Однак у поглядах щодо правопису діячі гуртка дотримувалися консервативних поглядів про розмовну, народну мову і мову літературну. Остання, за їхніми уявленнями, повинна базуватися на церковнослов’янській мові й додаванні суміші місцевої говірки. Саме таким способом утворилося так зване «язичіє»– штучна писемна мова пізніших галицьких русофілів. Варто зазначити, що такий підхід до мови був поширений у тогочасному слов’янознавстві. Учасники Перемиського культурно-освітнього осередку у 1816 р. створили Товариство священиків, а у 1818 р. – дяко-вчительський інститут. Крім цього, у Перемишлі діяли українська друкарня та велика бібліотека.

Основоположником Перемиського гуртка став Михайло Левицький – єпископ Перемишльський та Галицький митрополит, перший кардинал греко-католицької церкви (1856). На посаді Перемиського єпископа і в перші роки в сані митрополита він активно піклувався про заснування народних шкіл і видання для них підручників, підтримав створення Товариства священиків і дяко-вчительського інституту тощо. Спільно з І. Могильницьким домагався викладання українською мовою у школах Східної Галичини. Згодом, перебуваючи на консервативних позиціях, він був причетний до цензурної заборони альманахів «Зоря» та «Русалка Дністрова», створених гуртком «Руська трійця».

Протягом 1817–1821 pp. Перемиське товариство видало кілька навчальних посібників. Автором багатьох із них був ідейний натхненник цього товариства Іван Могильницький, який закінчив богословський факультет Львівського університету, згодом обіймав різні посади в управлінні Перемиської єпархії. Відаючи питаннями освіти, він заснував значну кількість народних (парафіяльних) шкіл, підготував і видав для них підручники, зокрема «Буквар слов’яно-руський». І. Могильницький був ініціатором заснування і першим директором дяко-вчительського інституту, в якому викладав логіку, а також автором першої в Галичині «Граматики мови слов’яно-руської», яка супроводжувалася його науковою працею «Відомість про руську мову». Таким чином, діяльність Перемишльського культурно-освітнього гуртка ознаменувала собою зародження українського національно-культурного руху у Східній Галичині. Головна заслуга членів цього гуртка полягає насамперед у тому, що їхні освітні заходи дали змогу підготувати у майбутньому нове покоління діячів цього руху.

3. «Руська трійця» в історії українського суспільно-політичного  та культурно-інтелектуального руху

На початку 1830-х рр. на арену національного життя виступає нове покоління інтелігенції, вихованців Львівської семінарії, очолюваної «Руською трійцею» – Маркіяном Шашкевичем, Яковом Головацьким та Іваном Вагилевичем. На відміну від старшого покоління, що було тісно пов’язане з церковними традиціями і старослов’янською церковною мовою, молоді «будителі» прагнули впровадити в тогочасну літературу розмовну народну мову.

Поява «Руської трійці» певною мірою була спричинена утворенням у Галичині мережі таємних польських організацій, які після поразки повстання 1830–1831 рр. готували ґрунт для нового національного виступу. Учасники «Руської трійці» були причетними до цих конспірацій, що, з одного боку, надихало їх патріотичними почуттями під впливом їхніх польських колег, з іншого боку, показувало їм байдужість або навіть ворожість польських конспіраторів до українських національних прагнень. Але найбільший ідейний вплив на молоду інтелігенцію мало знайомство з тогочасною європейською літературою, передусім з творами чеських і словацьких національних діячів. Не дивно, що свій політичний ідеал діячі «Руської трійці» бачили у слов’янській федерації.

Інтенсивне опрацювання членами «Руської трійці» значного масиву документальних джерел, різноманітної літератури гуманітарного змісту, їх осмислення, експедиції рідним краєм, непересічний талант дослідників і письменників відобразилися у їхньому власному творчо-мистецькому та науковому доробку. Першим результатом багатогранної праці членів гуртка стала поява рукописної поетичної збірки «Син Русі» (1833р.), яка стала першим виявом суспільно-громадської позиції та культурно-мистецького спрямування учасників гуртка М. Шашкевича. На думку більшості дослідників це була тільки перша спроба нового письменства на західноукраїнських землях, якій ще бракувало поетично-мистецької довершеності. У 1834 р. члени «Руської трійці» підготувала до друку другу збірку «Зоря», до якої увійшли твори переважно історичного змісту. У змісті збірки виразно звучали мотиви боротьби українського народу за національну і соціальну свободу проти шляхетської сваволі та чужоземного поневолення, возвеличувалися Б. Хмельницький та С. Наливайко. Коли «Зоря» була подана до львівської цензури, проти її видання виступили провідники греко-католицької церкви (цензор В. Левицький та митрополит М. Левицький). У липні 1834 р. міністерство внутрішніх справ у Відні доручило Н. Копітару повторно переглянути цензурний висновок щодо «Зорі». Після тривалої багатомісячної цензурної тяганини митрополит М. Левицький подав Президії Галицького губернського управління своє заключення про недопущення до друку альманаху «Зоря».

Після заборони «Зорі» члени гуртка вирішили обійти львівську цензуру і видати свій альманах в Угорщині, де цензура була більш м’якою, а, крім цього, там Я. Головацький мав дружні взаємини з багатьма слов’янськими діячами. На цей раз альманах було названо «Русалка Дністрова», що мало символізувати Наддністрянщину. Збірка не відзначалася високим літературним рівнем. Більшість із поміщених у ній матеріалів, як писав І. Франко, характеризувалися «незначним змістом» та «неясними думками». До оновленої збірки було включено деякі нові матеріали, але в основному вона повторювала зміст забороненої «Зорі», крім декількох найбільш політично загострених моментів.

«Русалка Дністрова» вийшла наприкінці 1836 р. (на титульному аркуші стоїть дата 1837 р.) у Буді (сучасний Будапешт) накладом 1000 примірників. Для сьогоднішньої науки хрестоматійною стала оцінка альманаху І. Франком, який, відзначаючи ідейну спрямованість «Русалки Дністрової», слушно охарактеризував її як «явище наскрізь революційне». Її революційність полягала у розриві зі старою традицією літератури церковно-слов’янською мовою. Ця збірка ввела народну мову галицьких українців у літературу і довела, що між їхньою мовою і мовою українців у Російській імперії немає суттєвих відмінностей, а, отже, галичани і наддніпрянці становлять один і той же народ. Тому її поява стала ключовим моментом у розвитку українського національно-культурного руху в Східній Галичині.

Вихід «Русалки Дністрової» мав неабиякий резонанс як серед передової української громадськості, так і серед інтелектуалів інших слов’янських народів. Відгуки та рецензії на неї появилися у чеських, сербських, польських та німецьких видань. Однак цілком протилежною була реакція на появу альманаху світських та духовних властей Східної Галичини. Коли основна частина накладу була відіслана через Відень до Львова, вона відразу потрапила до рук поліції, яка зажадала висновку місцевої цензури. У Галичині якраз відбувалося слідство у справі молодіжного польського підпілля, у якому брала участь і українська молодь. Проти членів гуртка розпочалися обшуки та репресії. «Русалку Дністрову» було заборонено розповсюджувати, більшу частину накладу знищено.

Ставлення австрійської влади до діяльності «Руської трійці» адекватно передають слова тогочасного директора львівської поліції: «Ми ледве даємо собі ради з однією нацією, а ці дурні голови хочуть ще розбудити мертвопоховану руську націю». М. Шашкевич після висвячення на священика був переведений в одну з дрібних парафій, де він, виснажений працею та постійними злиднями помер у 32-річному віці. Я. Головацькому тривалий час не надавали сану священика, а І. Вагилевичу, щоб уникнути переслідувань, довелося перейти на протестантську віру.

Одним з головних напрямів діяльності «Руської трійці» була етнографічна та фольклористична діяльність, яка виражалася насамперед у цілеспрямованій збирацькій роботі. Дослідницькими експедиціями членів гуртка була охоплена вся територія Галичини, Буковини та Закарпаття. Важливим аспектом творчої діяльності «Руської трійці» стали її мовно-правописні новації. Діячі гуртка вважали, що мова та література повинні базуватися на живій народній основі. Вагомим, як на свій час, був внесок «Руської трійці» у наукове й художнє відтворення історії українського народу. Вважаючи історію джерелом патріотичного натхнення для сучасників, учасники гуртка звертались насамперед до тих історичних періодів, які давали змогу проілюструвати велич та могутність власного народу у минулому, до найбільш яскравих та героїчних сторінок його історії, до імен визначних постатей.

Після розправи над «Руською трійцею» дальший поступ національного руху відзначався дуже скромними масштабами. У 1841 р. видав свою поетичну збірку «Мотиль», написану розмовною народною мовою, галицький поет-драматург Рудольф Мох. У 1841 і 1846 рр. у Відні вийшло два томи «Вінка русинам на обжинки», підготовлених і виданих братом Я. Голо- вацького Іваном. Найпомітнішим виступом тогочасних галицьких діячів став памфлет Я. Головацького «Становище русинів у Галичині» (1846). Автор запропонував нову тактику розвитку національного руху. Стаття повна гострої критики полонізаторської політики польської правлячої еліти та пасивності проводу греко-католицької церкви до розвитку національної культури. Проте ця критика не торкалася віденського уряду. Навпаки, Я. Головацький пропонував правлячому двору взяти національний розвиток галицьких українців під свою протекцію за їхню лояльність і непіддатливість на польські революційні рухи, наслідувати політику Йосифа II.

Таким чином, культурно-освітні реформи, здійснені австрійською владою у дусі політики «освіченого абсолютизму», сприяли зародженню на західноукраїнських землях модерного українського національного руху. Він мав суто культурницьке спрямування, політично-державницьких цілей його представники на початковому етапі не ставили.