РЕВОЛЮЦІЯ 1848-1849 РР. В АВСТРІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ ТА УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ РУХ

1 Революція 1848-1849 рр. в Австрійській імперії та український національний рух

1. Розгортання революційних подій в Австрійській  імперії. Скасування панщини

У березні 1848 р. в поліетнічній Австрійській імперії розпочалася революція, яка виявила не лише гостру необхідність соціально-економічних перетворень, й поставила на порядок денний справу національного визволення пригноблених народів. У цей час у політичному житті імперії Габсбургів особливо вагому роль почав відігравати національний чинник.

У Східній Галичині революційною стихією найшвидше зуміли опанувати діячі польського національного руху. Вони виступили з програмою широких демократичних перетворень і реставрації втраченої державності, сформували загони народного ополчення – гвардію народову, висунули конкретні домагання перед віденською владою та утворили власну політичну організацію – Раду Народову у Львові та її філії в інших містах. Польські ради претендували на роль тимчасових органів революційної влади, що мали би виражати інтереси усього населення краю.

Українців революційна ситуація застала абсолютно не готовими до такого перебігу подій. У той час, коли інші народи імперії, вимагаючи запровадження конституційного устрою і демократичних свобод, прагнули забезпечити свої національні права, українці не мали не лише досвіду політичної боротьби, належної інфраструктури і відповідного керівництва, а й навіть чіткого усвідомлення свого становища і власних потреб. Поодинокі українські активісти були захоплені хвилею боротьби за «польську справу», яка в їхніх очах, особливо серед студентської молоді, ототожнювалася з революційним рухом узагалі.

Ієрархія греко-католицької церкви – провідної в той час не лише духовної, а й суспільної інституції, з якою, власне, й ототожнювала себе основна частина українського населення Східної Галичини і котра була його єдиним посередником і репрезентантом у стосунках із державною владою, неприхильно зустріла революцію, не підтримала її ідей та продовжувала йти в руслі урядової політики, інстинктивно чинячи опір польським діячам. Поляки ж намагалися залучити руське населення до відбудови «історичної Польщі». Найбільший поштовх до відмежування галицьких українців з-під польських впливів та формування ними власних політичних структур мало заперечення їхніх прав як окремої нації лідерами польського визвольного руху. Навесні 1848 р. різко активізувалася боротьба селян, які, невдоволені мізерними поступками уряду після повстання 1846 р., становили серйозну загрозу як для польських поміщиків, так і австрійських властей.

Австрійська адміністрація вчасно побачила основні суперечності й вразливі місця революційного руху в Галичині, зумовлені його польсько-шляхетським характером, незадоволення вимог селянства та ігнорування національних прав українців. Губернатор краю Франц Стадіон декількома вдалими заходами зумів розколоти революційний табір («партію перевороту»), здобути для уряду прихильність значної частини населення краю (насамперед українців) і тим самим зберегти владу. Найголовнішим серед цих заходів було оголошення 22 квітня 1848 р. про скасування панщини з 15 травня цього ж року. Скасування панщини унеможливило повстання селян, але не внесло повного заспокоєння в їхнє середовище. Віденський уряд скасував панщину в Галичині на кілька місяців раніше, ніж в інших провінціях монархії. Очевидно, вирішення цієї важливої проблеми було одним з найбільших досягнень революції 1848 р. в краї. Завдяки цій акції вдалося зміцнити довіру сільського населення в Галичині до австрійського уряду і відвернути його від революції. Водночас, обіцяючи компенсації, Ф. Стадіон зумів привернути до антиреволюційного табору великих магнатів, які з метою охорони власних маєтків і протидії революційно-демократичним силам створили Товариство землевласників. Для згуртування своїх прихильників губернатор утворив так званий Байрат – комітет із дорадчими функціями, що мав становити противагу діяльності Ради Народової. Активна протидія австрійських властей польському революційному рухові збадьорила і греко-католицьку ієрархію, лояльність і вірнопідданство якої завоювали повне довір’я Ф. Стадіона.

19 квітня 1848 р. невелика депутація вручили губернаторові для передання цісареві петицію («Адрес Русинів»). У ній не було жодних політичних вимог і говорилося лише про забезпечення прав української мови у школах, державних установах і судочинстві та про гарантії рівноправності для католиків східного обряду.

Завдяки підтримці Ф. Стадіона, який домігся швидкої і сприятливої для українців відповіді уряду на їхні вимоги, ієрархія греко-католицької церкви поступово перебрала ініціативу в свої руки. Митрополит М. Левицький видав від імені консисторії спеціальне розпорядження, в якому заборонив греко-католицькому духовенству брати участь у польських радах. Заангажованість духовенства у суспільно-політичних справах відіграла вирішальну роль у швидкому розповсюдженні ідеології національного руху серед народу і, відповідно, у розширенні його соціальної бази. На плечі священиків і пов’язаної з церквою нечисельної світської інтелігенції ліг величезний обсяг організаторської та пропагандистської роботи, спричиненої внутрішніми потребами і спрямованої на завоювання сприятливої зовнішньої ситуації. Таким чином, початок революційних подій 1848 р. поставив українське суспільство Східної Галичини перед дилемою: взаємодія із польським революційно-визвольним рухом (що означало погодитись із програмою реставрації Речі Посполитої) чи лоялізм до Австрійської імперії. Не маючи власного політичного досвіду чи хоча б програми не погоджуючись з гаслом відновлення «історичної Польщі», провід українського руху, насамперед ієрархія греко-католицької церкви, обрали шлях лоялізму щодо офіційного Відня.

2. Ідейно-політичне та інституційне оформлення українського руху

У цей час вище церковне керівництво відчувало необхідність утворення власного національно-політичного об’єднання. Такою інституцією стала Головна Руська Рада (далі ГРР). Стосовно часу та обставин її створення виникало чимало суперечливих оцінок як серед сучасників, так і в пізнішій історіографії. Зокрема, друкований орган ГРР «Зоря Галицька» приписує ініціативу створення цієї організації декільком (не названим поіменно) громадським діячам 2 травня. За цією версією виглядає, що між наміром і його реалізацією проминуло всього декілька годин. Натомість, один із активістів ГРР Олексій Заклинський у своїх спогадах не приховував, що ініціатива її утворення належала церковному проводові. Подібно подають ситуацію й інші сучасники. Митрополит, зважаючи на похилий вік і слабке здоров’я, перебував у віддаленому від Львова Унівському монастирі, фактично опинився осторонь від заходів консисторії і був поставлений перед доконаним фактом. Проте і він погодився з утворенням окремої національно-представницької організації галицьких українців.

ГРР стала першою українською легальною політичною організацією в Східній Галичині. За своєю внутрішньою організацією вона складалася із 30 постійних членів і мала 7 відділів: 1) організаційний; 2) фінансовий; 3) народний; 4) конституційний; 5) освітній; 6) духовний; 7) інформаційний. Дещо пізніше було створено ще один відділ – кореспондентський. Серед 66 фундаторів ГРР було 20 дрібних чиновників, по 9 представників від світської інтелігенції, нижчого і вищого духовенства, 13 студентів, 4 міщан і 1 підприємець. Провідна роль духовної інтелігенції в українському національному русі виявилася в складі ГРР та її керівних органів. Ще більшим був вплив церковної ієрархії та старійшини Ставропігійського інституту у президії та комісіях Ради. Важливою структурною проблемою ГРР була необхідність представництва у ній різних суспільних верств українського населення Галичини. У керівних органах існувала принаймні формальна рівновага між духовними і світськими членами. Але для організації, яку політичні супротивники звинувачували, що вона є органом «клерикальної партії», і навіть з погордою називали її «святоюрською», важливо було продемонструвати наявність у її складі представників всіх суспільних верств. Відсутність реальних механізмів забезпечення всенародної легітимізації своєї діяльності ГРР намагалася компенсувати словесною риторикою.

Дієвим способом мобілізації суспільства виявилося утворення регіональних руських рад. Для забезпечення належної співпраці кожна місцева рада повинна була обирати з-поміж членів ГРР відповідальну особу (так званого «кореспондента») та призначати відповідного представника зі свого складу, які мали підтримувати між собою постійний зв’язок. Створення мережі філій ГРР відбувалося на основі церковної структури, тобто рекомендувалось створювати раду у кожному деканаті (церковному окрузі). Загалом у Східній Галичині було утворено 50 деканатських рад. У липні 1848 p. почали виникати окружні руські ради. Як правило, вони утворювалися шляхом об’єднання деканатських рад окремого округу, хоч останні й далі продовжували працювати. В інших місцевостях відразу виникли окружні ради. ГРР дозволяла своїм деканатським філіям безпосередньо звертатися до неї, навіть якщо в окрузі існувала окружна рада. Завершенням мережі руських рад у Галичині мали стати ради в окремих селах і містечках. Однак перешкодило цьому оголошення військового стану після польського повстання у Львові на початку листопада 1848 p., що включало і заборону діяльності усіх «поменших рад», окрім окружних.

Керівництво місцевими радами здебільшого було в руках духовенства, хоч якоїсь документальної вказівки з боку ГРР стосовно цього не було. В спеціальній інструкції рекомендувалось, аби число духовних осіб не перевищувало третини усіх членів рад. Так провідники руху намагалися підкреслити «загальнонародний» характер руських рад і тим самим заперечити звинувачення опонентів, що греко-католицька ієрархія при підтримці австрійської бюрократії прагне до встановлення в Галичині теократії (світської влади у руках духовенства та церкви). Як говорилося в обіжнику до місцевих рад від 1 червня 1848 p., головною метою їхньої діяльності повинна бути підтримка і охорона «усіма правовими способами» руської народності. Ради розгорнули бурхливу громадсько-політичну й культурно-освітню діяльність, через що користувалися популярністю серед українського населення. Через місцеві руські ради до ГРР йшов потік селянських скарг та звернень. Селяни в основному скаржилися на безправне захоплювання поміщиками громадських пасовищ та лісів. На думку О. Турія, утворення ГРР у Львові та розгалуженої мережі місцевих руських рад знаменувало собою перехід українського національного руху в Галичині від культурно-просвітницької до політичної фази розвитку.

Особливе значення для поширення ідей ГРР серед українського населення мав її друкований орган «Зоря Галицька» – перша українська газета, що почала виходити 15 травня 1848 р., хоча її випуск планувався вже на початок березня. Первісна назва була «Галицька Пчола», а на посаду редактора пропонувалося відомого галицького історика Д. Зубрицького. І лише 4 травня на засіданні ГРР було ухвалено найближчим часом розпочати випуск української газети під назвою «Зоря Галицька». Її редактором затверджено молодого юриста Антона Павенецького, члена ГРР. Перший номер газети вийшов тиражем 4000 примірників. «Зоря Галицька» була тижневиком, друкувалася кирилицею й користувалася значною популярністю, про що свідчить дуже велика, як на ті часи, кількість передплатників – 1500. Крім періодичного видання, з’явилися брошури й відозви різними мовами, а також численні дописи в польських, австрійських і чеських періодичних виданнях, де з’ясовувалось історичне минуле українського народу, причини його пониженого становища, потреби та перспективи національного розвитку. Особливо цікавою є пам’ятка української політичної думки середини XIX ст. – «Слово перестороги» Василя Подолинського. У ній уперше було висунуто постулат національної незалежності українців, сформульовано програму його реалізації із врахуванням реалій тогочасної доби.

Революція викликала активізацію культурно-освітнього руху. Умови революції вимагали об’єднання зусиль наукових, літературних й освітніх активістів для вироблення програми дій у культурно-освітній сфері. Це завдання мав вирішити перший з’їзд української інтелігенції – «Собор руських учених», ініціатором скликання якого були письменник Микола Устиянович, юрист, заступник голови ГРР Іван Борисикевич та ін. На з’їзд, який провадив свою роботу 19–25 жовтня 1848 р. у Львові, прибули 119 учасників: літераторів, учених, учителів, журналістів, службовців, юристів, студентів, духовенства. Було висловлено пропозиції стосовно заснування історичного й господарського товариства, охорони пам’яток історії та культури, видання підручника з національної історії тощо. На останньому засіданні з’їзду 25 жовтня було засновано культурно-освітню організацію «Галицько-Руська матиця», основним завданням якої стало проведення просвітницької і видавничої діяльності, а також розвиток шкільництва. До середини 1880-х pp. «Галицько-Руська матиця» видала понад 80 книжок, серед яких переважали роботи загальноосвітнього змісту, зокрема, праці з ремесла, сільського господарства, педагогіки, шкільні підручники тощо.

Одним з напрямів національно-культурного руху стала боротьба за українізацію освіти. Вона проходила під гаслами запровадження в народних школах, гімназіях та інших навчальних закладах Східної Галичини викладання українською мовою, збільшення мережі українських шкіл, розширення навчальних планів за рахунок включення до них історії української народу, основ сільського господарства, ремесла тощо.

Змушений рахуватися із цими вимогами, австрійський уряд ще у травні 1848 р. дав дозвіл на викладання українською мовою в народних школах, а в середніх та вищих – мовою викладання залишалась німецька. Стосовно останніх відмова обґрунтовувалась недостатньою розвиненістю «руської» мови. Тому для її унормування й вдосконалення у Львівському університеті мала бути створена кафедра української мови. У серпні 1848 р. міністерство освіти Австрії змушене погодитися на введення в гімназіях української мови як факультативного предмета, а вже у грудні 1848 – січні 1849 pp. – як обов’язкового предмета. У вересні 1848 р. вийшов імператорський указ про створення «кафедри руської мови» у Львівському університеті, яку очолив Я. Головацький. Польська шляхта почала чинити опір відкриттю українських шкіл, зокрема відбиралися шкільні приміщення, письменних українських селян віддавали в рекрути.

Під час революції пожвавилося й українське літературно-мистецьке життя. Особливо активізувалися послідовники діячів «Руської трійці»: М. Устиянович, А. Могильницький, Р. Мох, І. Гушалевич, Л. Динкевич, О. Шухевич, І. Озаркевич, К. Блонський та ін. Відбулися певні зрушення й у видавничій діяльності, насамперед журналістиці. Крім «Зорі Галицької», почали виходити «Галицько-руський вісник» (редактор М. Устиянович), «Новини» та «Пчола» (редактор І. Гушалевич), «Дневник Руський» (редактор І. Вагилевич). Прикметною рисою тогочасного культурно-мистецького життя стало знайомство галичан із літературно-мистецькими надбаннями Наддніпрянщини. Визначними подіями стали також відкриття в 1848 р. першої в Галичині української читальні в Коломиї та заснування Народного Дому у Львові в 1849 р.

У другій половині 1848 р. у Східній Галичині неабиякого розмаху набув рух за створення української національної гвардії. Ініціатором його стала ГРР та її місцеві філії. Українське населення з ентузіазмом зустріло ідею створення національних збройних формувань. До ГРР надходили численні повідомлення про бажання багатьох сільських і міських громад заснувати українську гвардію. Проте ці прагнення наштовхнулись на рішучу протидію австрійських властей і польських кіл. У жовтні було видано спеціальне розпорядження Губернського управління до окружних старостів про заборону створення загонів української національної гвардії. Але, незважаючи на всі заборони, у багатьох місцевостях Галичини національна гвардія виникла стихійно. Були спроби організації її у Львові, Станіславі, Тернополі, Бережанах, Зборові. У карпатському регіоні навесні 1848 р. за згодою цісаря Франца-Йосифа було сформовано батальйон гірських стрільців для недопущення революційних впливів з Угорщини. Він мав чисельність 1410 осіб, але у військових операціях він участі не брав. Дозволивши створення цієї військової формації, австрійські власті все ж таки побоювалися поширення мілітарних традицій серед українського населення. Формувалися загони української національної гвардії та батальйон гірських стрільців під жовто-синіми прапорами, що їх у жовтні 1848 р. ГРР ухвалила в якості символіки українського народу.

Таким чином, революційні події 1848–1849 рр. дали початок процесу інституційного та програмного оформлення українського національного руху Галичини.

3. Виникнення україно-польського протистояння  в Галичині. «Руський собор» та вибори до австрійського парламенту

Співпадіння інтересів австрійської адміністрації та греко-католицької ієрархії мало вирішальний вплив на організаційне становлення структур українського національного руху, що, зрештою, й визначило його ідейно-політичну платформу, цілі та методи діяльності. Водночас у процесі активізації національного руху галицьких українців і переходу до активної політичної діяльності вагому роль відіграв ще один чинник – це власне польський національний рух. І вплив цей був двоякого роду: як приклад для наслідування і як серйозна зовнішня небезпека, що спонукає до протидії.

Діячі польського руху – від родовитих магнатів до радикальних демократів – однозначно негативно зустріли розгортання українського національного руху, зокрема появу окремої національно-політичної організації українців, вважаючи її сторонньою інтригою, спрямованою проти поляків. Вони трактували її створення результатом австрійської бюрократії на чолі зі Ф. Стадіоном або шукали «московський слід». Польські діячі, особливо із середовища Ради Народової, розгорнули проти ГРР широку кампанію щодо її нейтралізації. Щоб паралізувати її діяльність, вони 23 травня 1848 р. утворили з українців-полонофілів альтернативну інституцію – Руський собор, друкованим органом якої став «Дневник Руський», а редактором – колишній член «Руської трійці» – І. Вагилевич. Проте ця полонофільська організація та її друкований орган не користувалися популярністю. Вони припинили своє існування після придушення польського збройного повстання.

У тогочасній галицькій пресі розгорнулася бурхлива полеміка стосовно актуальних питань польсько-українських взаємин. Виступаючи з великодержавних позицій, польська преса заперечувала існування українського народу й твердила, що під польською нацією треба розуміти всі народності, які входили до Речі Посполитої, що галицькі русини є етнографічною групою польського народу, а «руська» мова – діалект польської. Варто зауважити, що серед тогочасних польських діячів були люди, які виступали прихильниками польсько-українського порозуміння та співпраці. З українського боку прихильниками польсько-української згоди виступив А. Любич-Могильницький та ін.

Важливою акцією з широким міжнародним резонансом стала участь делегації галицьких українців у роботі Слов’янського з’їзду в Празі. Цей форум, на думку його організаторів, повинен був виробити принципи взаємодії австрійських слов’ян, щоб забезпечити їхні національні права, протидіяти німецькому централізмові і перетворити імперію Габсбургів у федеративне об’єднання. Українські діячі сподівалися знайти на слов’янському з’їзді політичних союзників, поставити українське питання у широкому європейському контексті і добитися його вирішення.

Слов’янський конгрес відкрився 2 червня 1848 р. за участю 300 делегатів. Щоб перешкодити роботі української делегації, польська Рада Народова вислала на з’їзд делегатів від «Руського собору». Делегації ГРР і «Руського собору» було об’єднано в одну комісію, що ввійшла до польсько-української секції. З особливою силою польсько-українські суперечності розгорілися при обговоренні питання про поділ Галичини на дві окремі провінції. Ці суперечності загрожували зривом роботи з’їзду. Тому українська делегація змушена була піти на компроміс – погодилася перенести питання про поділ Галичини на вирішення майбутнього Галицького сейму.

7 червня 1848 р. у результаті переговорів досягнута польсько-українська угода, яка була задокументована у декларації «Вимоги українців в Галичині». Таким чином, галицька делегація, незважаючи на гострі протиріччя з поляками, за сприяння представників інших народів, насамперед чехів, зуміла домовитись і прийняти спільний документ, в якому передбачалось запровадження української мови в школах і державних установах, утворення спільної національної гвардії для захисту конституційного ладу, зрівняння у правах римо-католицького та греко-католицького обрядів і духовенства, скликання спільного крайового сейму, який мав вирішити питання про поділ Галичини на два адміністративні округи. Проте ця угода так і не була зреалізована.

Якщо у Празі українцям і полякам вдалося досягти бодай якогось компромісу, то у Галичині взаємини між ними і, відповідно, їхніми національно-політичними інституціями характеризувалися дедалі більшим посиленням конфронтації. Серед головних моментів цього протистояння були: вибори до австрійського рейхсрату та парламентська діяльність українських послів, кампанія за поділ Галичини на дві провінції та об’єднання всіх українських земель Австрійської імперії в один коронний край, організація загонів руської національної гвардії та добровольчого батальйону гірських стрільців, боротьба за українізацію урядових установ і шкіл, розвиток національної освіти і культури; забезпечення духовно-релігійних потреб і зрівняння в правах греко-католиків з римо-католиками; турбота про піднесення матеріального рівня та захист соціальних інтересів основної верстви українського населення – селянства тощо.

Улітку 1848 р. нове загострення політичної обстановки виникло під час виборів до першого австрійського парламенту. Вибори відбувалися в червні 1848 р. Польська шляхта, намагаючись не допустити обрання до рейхсрату українських послів, вдавалася до обману, залякування, фальсифікації виборчих бюлетенів. Але, незважаючи на всі перешкоди, зі 100 депутатів від Галичини було обрано 25 українців, у тому числі 14 селян (за іншими даними, було обрано 37 депутатів-українців, із них 26 селян). Галичина і Буковина обрали до парламенту найбільше селян з усіх провінцій Австрійської монархії. У липні відбулося урочисте відкриття парламенту. Незважаючи на брак політичного досвіду, селянським депутатам вдалося розгорнути активну парламентську діяльність. На початку вересня вони подали на затвердження рейхсрату заяву, в якій було викладено основні програмні вимоги галицького селянства: повернення загарбаних поміщиками від 1786 р. селянських земель, збереження сервітутів, ліквідація монопольного права поміщиків на млини, надання селянам права володіти мисливською зброєю, зниження цін на сіль і тютюн, встановлення стабільної платні зі спеціального фонду для духовенства, зменшення поштових і гербових оплат, скасування прибуткового податку з ремісників, зменшення платні чиновникам і підвищення слугам, надання доступу до посад в управлінському апараті незалежно від соціального походження. Головною вимогою депутатів-українців був поділ Галичини на дві провінції: українську – з центром у Львові та польську – з центром у Кракові або Тарнові. Особливо активними були позиція селянських депутатів у парламенті під час обговорення питання про умови скасування панщини.

Таким чином, революційні події 1848-1849 рр. у Східній Галичині відбувались за умов гострого протистояння між представниками українського та польського національних рухів. У цьому конфлікті головним предметом суперечок поставало питання про окремішність галицьких українців від поляків, поділу Галичини на дві провінції, українізації офіційних установ та закладів освіти, політичної та соціальної рівноправності представників обидвох народів. Вибори та участь у роботі австрійського парламенту стали для українських діячів першим досвідом парламентської діяльності.

4. Завершальний етап революції

Революція 1848–1849 рр. проявилася в розгортанні національного руху на Буковині. Навесні 1848 p. тут поширився масовий селянський рух, який очолював депутат австрійського парламенту Лук’ян Кобилиця. Незважаючи на те, що в краї була скасована панщина, місцеве селянство не припиняло боротьби за громадські ліси та пасовища, які мали для малоземельного буковинського населення винятково важливе значення. Селянські виступи під керівництвом Л. Кобилиці тривали до літа 1849 p.

Національний рух місцевих українських діячів проявлявся у боротьбі за єдність Буковини з рештою українських земель, насамперед збереження адміністративно-територіальної єдності з Галичиною. У червні 1848 р. в Чернівцях було створено філію ГРР. Однак австрійські урядовці, прагнучи адміністративно розмежувати галицький та буковинський осередки національного руху, у березні 1849 р. проголосили Буковину коронним краєм з окремим крайовим сеймом та адміністрацією.

Провідники українського національного руху на Закарпатті, особливо у зв’язку з небажанням угорських революціонерів рахуватися з національними інтересами українського населення краю, теж висунули ідею об’єднання Закарпаття зі Східною Галичиною. Активними її популяризаторами були Олександр Духнович та Адольф Добрянський. Але, як і у випадку з Буковиною, віденський уряд не допустив до об’єднання всіх українських земель навіть у рамках Габсбурзької держави. Єдиною поступкою стало те, що у жовтні 1849 р. він погодився на виділення українських районів Закарпаття в окремий Ужгородський округ.

Завершальною подією «весни народів» у Галичині стало листопадове збройне повстання у Львові, яке розпочалося із сутичок між австрійськими військами і загонами польської національної гвардії. Австрійська артилерія під час обстрілу міста завдала йому значних руйнувань. Зокрема, згоріло приміщення університету з бібліотекою, зруйновано міську ратушу та інші будівлі. Розгромом збройного повстання розпочався наступ контрреволюції, який спричинився до відновлення абсолютизму в Австрійській імперії та ліквідації більшості завойованих демократичних свобод і національних прав. Головна суперечність, закладена в ідеології та практиці національного руху галицьких українців з моменту його організаційного оформлення, – намагання забезпечити умови для національного розвитку шляхом лояльності та вірнопідданства Габсбурзькій монархії, неминуче вела до свого логічного фіналу: відмови влади від підтримки «вірних русинів», допомога яких стала зайвою після придушення революції, та втрати останніми навіть тих мізерних здобутків, що вони досягли на хвилі революційного піднесення. 7 березня 1849 р. цісар Франц-Йосиф І розпустив парламент і проголосив так звану «октройовану» (тобто даровану) конституцію, датовану 4 березня. Лідери галицьких українців схвально зустріли цісарські розпорядження.

При посередництві нового «шефа краю», графа Аґенора Ґолуховського уряд домігся від провідників ГРР відмови від подальшої боротьби за українську автономію, пообіцявши вирішити справу поділу Галичини в майбутньому та заохочуючи їх зосередитись на культурно-просвітницькій праці. Таким чином, внаслідок зміни політичних обставин та прямої протидії крайової влади ГРР поступово втрачала свої позиції, обмежувала коло своєї діяльності й, зрештою, змушена була 30 червня 1851 р. оголосити про саморозпуск і реорганізацію в комісію, що мала займатися будівництвом Народного Дому у Львові. А невдовзі після цього цісар Франц-Йосиф оголосив про скасування конституції від 4 березня 1849 p., яка так і не ввійшла в життя, і повернення до абсолютистського правління.

Таким чином, революційні події 1848–1849 рр. на західноукраїнських землях істотно активізували всі сторони суспільно-політичного життя краю. Вони, зокрема, дали початок процесу інституційного та програмного оформлення українського національного руху в краї. Саме тоді відбулася перша (проте невдала) спроба політизації цього руху й постановка завдань, які у майбутньому стануть підґрунтям державницьких устремлінь західноукраїнських політичних сил. Революція 1848-1849 рр. спричинила гостре протистояння між представниками українського та польського національних рухів. Віденський уряд всупереч вимогам українського руху зберіг і навіть посилив адміністративно-територіальне розчленування українських земель Австрійської імперії. Революція 1848–1849 рр. на західноукраїнських землях закінчилася поразкою: всі демократичні перетворення були згорнуті, а в імперії відновлений абсолютистський політичний режим. У результаті цього віденському уряду відпала потреба мати в особі українського руху ефективну противагу діячам польського революційно-визвольного руху. Однак все-таки революційні події спричинили неабияке пожвавлення в усіх сферах суспільного життя Східної Галичини. Найбільшим здобутком революції 1848–1849 рр. треба вважати вирішення найбільш актуальної соціальної проблеми – ліквідацію панщини.