ПІДНЕСЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОГО РУХУ НА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XIX СТ.

1 Піднесення національного руху на західноукраїнських землях у другій половині XIX ст.

1. Суспільно-політичний рух після революції  1848–1849 рр.

В період після поразки революції 1848–1849 рр. відбулися істотні зміни як в офіційній політиці Відня стосовно західноукраїнських земель, так і у внутрішньокрайовій розстановці політичних сил. Намісник краю граф Аґенор Ґолуховський протягом 1843–1859 рр. великою мірою спричинився до утвердження польського руху як провідної суспільно-політичної сили у краї – шляхом поступового заміщення австрійських чиновників польськими у місцевій адміністрації. Це стало головною передумовою остаточного закріплення домінування польської еліти у всіх сферах життя Галичини.

Перспективи Австрійської імперії залежали насамперед від лояльності політичних еліт народів, які перебували в опозиції до віденського двору, зокрема угорців, чехів та поляків. Тому упродовж 1860-х рр. спостерігалися тенденції до поступового зближення політичних еліт названих народів із офіційним Віднем через укладення взаємовигідних угод. У 1867 р. у країні відбулася конституційна реформа – шляхом досягнення порозуміння між віденським урядом та угорською правлячою елітою. Внаслідок цього держава перетворилася в дуалістичну Австро-Угорську імперію. В результаті цього політичного акту Галичина та Буковина стали складовою австрійської частини дуалістичної імперії. Закарпаття ж залишалось частиною угорського напівдержавного утворення. Однак «Королівство Галичини та Володимирії» стало предметом іншого – австро-польського – компромісу, який надавав польській політичній еліті автономного статусу у цьому краї. Умови автономного статусу (крайової автономії) передбачали, що особа намісника краю обов’язково мала призначатись із представників польської аристократії, а при імперському уряді у Відні інтереси автономного краю повинен представляти окремий міністр для справ Галичини. Таким чином, практично вся культурно-освітня, економічна та соціальна політика в межах крайової автономії здійснювалась крізь призму інтересів польської шляхти.

Впровадження галицької крайової автономії у 1860-х рр. юридично узаконило для польської правлячої еліти вже й так реально існуючу монополію влади у рамках «Королівства Галичини та Володимирії». Таке домінуюче становище базувалося на системі виборів депутатів до Галицького сейму, який розпочав роботу в 1861 р. Крайова виборча система була побудована за куріальним принципом, коли кожен із основних станів галицького суспільства обирав депутатів у своїй курії – поміщицькій, міщанській, торговельній чи селянській. Система передбачала непропорційне представництво (наприклад, трьом тисячам галицьких поміщиків відводилося майже третина місць, тоді як майже на мільйон міщан не припадало навіть половини). Крім того, в селянській курії відбувалися непрямі вибори. У процесі виборчих кампаній польські політичні сили ще додатково збільшували своє представництво завдяки фальшуванню результатів виборів, підкупу або відвертого шантажу селян. Напередодні голосування селянських виборців навіть коштом місцевої адміністрації і поміщиків споювали горілкою.

Національний рух галицьких українців упродовж усього ХІХ ст. проходив під знаком боротьби декількох національно-політичних течій – полонофільської, австро-русинської, русофільської, народовської, кожна з яких пропонувала власну модель національної ідентичності. Представники кожної із цих течій прагнули науково обґрунтувати історичну легітимність та культурну спроможність саме своєї моделі національної ідентичності. Звідси їхні лідери намагалися мати репрезентантів в історичній думці та літературі, які б виробили співзвучну з їх основними національно-політичними засадами концепцію власної національної історії чи продукували літературні твори відповідної спрямованості. Ідейно-політичні та науково-теоретичні полеміки і дискусії між представниками цих течій становлять головний зміст процесу становлення і розвитку національного руху українців Галичини ХІХ ст. Головною зміною у ньому стало те, що після революції 1848–1849 рр., події якої унаочнили гостроту українсько-польського антагонізму, полонофільська течія повністю втратила свій вплив серед галицьких українців.

Середина і друга половина ХІХ ст. позначені активними пошуками представниками українського руху на ахідноукраїнських землях зовнішнього союзника й відповідної формули національної самоідентифікації. Ці пошуки вилились у протистояння між різними течіями та напрямами всередині цього руху. Головним активізуючим фактором, що стимулював значне пожвавлення суспільно-політичних процесів у другій половині ХІХ ст., особливо українського національного руху, стало польсько-австрійське порозуміння, внаслідок якого польська політична еліта забезпечила собі домінуюче становище у внутрішньокрайовій політиці.

2. Русофільство (москвофільство)

Здобуття польським рухом домінуючих позицій у Галичині привело до політичного розмежування в українському русі. Його провідники відчули себе зрадженими австрійським урядом, який залишив їх без підтримки супроти сильнішого опонента. У пошуку нових аргументів для обґрунтування своїх національно-політичних прав вони намагались довести, що мають за собою таку ж давню, як і у поляків, політичну, культурну та історичну традиції. З цією метою більша частина українських інтелектуалів звернулася до історично-державницької традиції Київської Русі й Галицько-Волинського князівства та до церковнослов’янської літератури.

Тому в другій половині ХІХ ст. найбільш вагомим чинником у розвитку галицького національного руху стало русофільство як суспільно-світоглядний феномен, яке в українській науці здебільшого називають москвофільством, а інколи – старорусинством. Хоча перші прояви цього руху появились ще у першій половині століття (діяльність Д. Зубрицького), організаційне оформлення русофільства як суспільної течії відбулося після «весни народів». Під впливом або повним контролем цієї течії перебували більша частина українських культурних, громадських та науково-просвітніх інституцій: насамперед ієрархія греко-католицької церкви, Ставропігійський інститут, Народний дім, Галицько-Руська матиця, часописи «Зоря Галицька», «Слово» (головний друкований орган русофілів), «Вісник», «Наука», «Руська рада», «Слов’янська зоря», «Галичанин», «Пролом», «Страхопуд» та ін. У 1876 р. русофіли утворили культурно-просвітнє Товариство ім. Качковського, яке здійснювало масову культурно-освітню працю і конкурувало із народовською «Просвітою». Провідними діячами русофільського руху були Б. Дідицький, М. Малиновський, І. Гушалевич, колишній учасник «Руської трійці» Я. Головацький та ін. Найбільш авторитетними лідером цього руху вважався письменник і громадський діяч Іван Наумович.

Національно-політичний світогляд русофілів є досить складним та суперечливим. Навіть у сучасних наукових працях можна спостерегти стереотипні міркування про русофільство як явище наскрізь реакційне, про його репрезентантів – як національних ретроградів та зрадників свого народу. Сучасні науковці (О. Аркуша, О. Киричук, М. Мудрий, О. Сухий, О. Турій) вважають русофільство органічною частиною національного руху галицьких українців, закономірним перехідним етапом у становленні його ідейно-світоглядних засад. «Общеруська» ідентичність, пропагована прихильниками русофільства, не ототожнювалася ними із власне російською (великоруською). Під поняттям «руський», «общеруський» галицькі русофіли розуміли увесь східнослов’янський панруський простір і при цьому усвідомлювали етнокультурну, мовну та історичну самобутність окремих його регіонів. Таких на всеруському просторі вони виділяли два – малоруський (південноруський) та великоруський (північноруський), а в окремих випадках вказували ще третій – білоруський. Галицькі русофіли ідентифікували себе з малоросами, а не великоросами, а свій край Галичину вважали частиною Малої (Південної) Русі. Отже, «малоруськість» для них, як і «великоруськість», була формою регіональної ідентичності, а «общерусизм» – загальнонаціональної свідомості. Русофіли усвідомлювали деякі мовно-культурні відмінності між малоросами і великоросами, однак не надавали їм істотного значення. Інколи вони навіть відверто заперечували свою тотожність із Великою (Північною) Руссю, (Росією чи Московщиною). Для русофілів характерна своєрідна ієрархія ідентичностей, у якій легко виокремити декілька рівнів самоідентифікації: регіональний («галицько-руський», «австро-руський»); мегарегіональний («південноруський», «малоруський»); загальнонаціональний («общеруський», «руський світ»); цивілізаційний («всеслов’янський», «слов’янський світ»). У своїй суспільно-політичній та науковій діяльності русофіли акцентували увагу на тому чи іншому рівневі ідентичності залежно від тактичної ситуації.

Нині найбільш прийнятним є розрізнення такої ієрархії термінів-понять: старорусини – коли йдеться про означення певної генерації галицьких діячів із властивим їм специфічним світоглядом; русофіли – для підкреслення панруських настроїв серед більшої частини представників цієї генерації; москвофіли – для позначення малочисельної групи осіб старорусинського кола, які орієнтувалися на Росію, виразно бачили різницю між Україною і Росією, але водночас заперечували її. Москвофілами можна називати тих діячів, які вважали галичан росіянами-великоросами, а своє національне минуле – власне російською історією. Серед більшості відомих галицьких політиків — старорусинів ХІХ ст. репрезентантів такого підходу не зустрічаємо. Лише на зламі ХІХ–ХХ століть у працях і виступах молодого покоління діячів (М. Антоневич, В. Дудикевич, О. Марков, О. Мончаловський, Ф. Свистун) проявляються тенденції еволюції цих діячів від «общерусизму» до відвертого москвофільства. Остаточно москвофільська течія галицького руху сформувалась у ХХ ст.

Через низький рівень розвитку у той час наукових знань та освіти русофільські інтелектуали були недостатньо зорієнтовані в геополітичних, історичних, географічних, етнокультурних реаліях, що особливо проявилося в інтерпретаціях історії північно-східних регіонів руського світу. Про поверховість їхніх знань свідчить хоча б такий факт: східну етнографічну межу руського етнонаціонального простору вони прив’язували до різних географічних об’єктів – Дніпра, Уралу, Амуру. Невизначеністю, непослідовністю та суперечливістю відзначалися русофільські інтерпретації проблеми культурно-етнографічних відмінностей складових панруського простору – Великої, Малої та Білої Русі. Як правило, спектр висловлювань будь-кого із діячів-русофілів того часу давав змогу вважати його прихильником як цілковитої етнокультурної тотожності малоросів із великоросами, так і їх окремішності. Тому національно-світоглядні переконання русофілів були змінними, аморфними та багатозначними. Дослідники констатують відсутність у них єдиної чіткої формули та розмитість уявлень щодо значення терміна «руський», що дозволяло вкладати у його зміст змінювані, а деколи і взаємосуперечливі національно-політичні орієнтації. Це засвідчує відсутність у русофілів єдиних, загальноприйнятих, чітко вироблених й науково обґрунтованих уявлень та переконань про свою національну ідентичність. «Руськість» у будь-якому значенні передбачала відмежування від «польщизни» й асоціювалась із східнослов’янською людністю та православним обрядом. Старорусини-русофіли спромоглися на негативну дефініцію русинства (заперечення полонізму), а не позитивну. Завершене, чітко окреслене й науково обґрунтоване бачення руської ідентичності їм так і не вдалося виробити.

У 1870 р. русофіли утворили політично-громадську організацію Руська Рада, яка декларувала себе правонаступницею Головної Руської Ради. Значну увагу русофіли приділяли очищенню обряду греко-католицької церкви від латинських впливів й поверненню до православної традиції. Наслідком цієї діяльності стала, зокрема, заява про перехід у 1882 р. жителі с. Гнилички на Збаражчині у православ’я. Цей акт викликав занепокоєння уряду, внаслідок чого стосовно русофілів відбулося судове розслідування, відоме під назвою «процес Ольги Грабар». Було доказано, що русофіли отримували фінансову допомогу від Росії, що суперечило їхнім деклараціям «вірнопідданства» віденському двору. Цей процес започаткував втрату русофілами масової популярності.

На останньому етапі розвитку русофільської течії (1890–1914 рр.) вона зазнала кризи, занепаду та ідейного краху. Ця криза пов’язана із новими суспільно-політичними та культурно-інтелектуальними реаліями у 1890-х рр. Розвиток радикальної течії українського національного руху і поступ проукраїнської історіографії (плідна діяльність Львівської науково-історичної школи М. Грушевського) робили твердження русофілів про панруську етнонаціональну спільність та всеруську історію очевидним анахронізмом. Нові реалії унеможливлювали наукову переконливість панруської формули й поставили русофілів перед необхідністю однозначного вибору між модерними взаємовиключними ідентичностями (українською і російською) та відповідними їм історичними концепціями. До такого вибору старше покоління русофілів-старорусинів виявилось не готовим.

Проте на цьому останньому етапі існування русофільської течії появилося нове покоління діячів (М. Антоневич, В. Дудикевич, О. Марков, О. Мончаловський, Ф. Свистун та ін.), що розпочинали свою діяльність у русофільському таборі, але згодом зазнавали ідейно-політичної трансформації від русофільства до відвертого москвофільства. Русофіли у своїх полеміках спочатку поблажливо-скептично ставились до уподобань «молодих» народовців й оцінювали їх з висоти свого старшого віку, вищого соціального становища та рівня освіти. Однак у 1880-х рр. ці дискусії набули відверто конфронтаційно-антагоністичного характеру. Для історичної свідомості русофілів «українщина» з її козакофільством та культом Т. Шевченка стала неприйнятною. Нові суспільно-політичні та національно-культурні реалії, ширше знайомство з українсько-наддніпрянською та російською історіографіями диктували русофілам-старорусинам потребу чіткого вибору між українською чи російською концепціями національно-історичного розвитку.

Таким чином, русофільству належить вагома роль у процесі становлення національної ідентичності галичан. Головну заслугу русофілів вбачаємо насамперед у вирішенні проблеми «відпольщення», тобто у відмежуванні руської ідентичності від польських національно-політичних концепцій. На останньому етапі в русофільському середовищі відбулося зародження нової, відверто москвофільської течії. Втім старорусинсько-русофільська та москвофільська течії були генетично споріднені між собою – остання стала результатом еволюційного розвитку першої.

3. Зародження руху народовців й перемога українофільської течії

Хоча русофільська течія після поразки революції 1848–1849 рр. мала цілком переважаючий вплив, проте українофільська орієнтація, започаткована «Руською трійцею» та ГРР, залишалася існувати у галицькому суспільстві. Її живучість у Західній Україні значною мірою залежала від поступу українського руху на Наддніпрянщині. На початку 1860-х рр. зароджується нова течія національного руху, яка була представлена переважно молодою генерацією українських інтелігентів, насамперед студентством. Найбільш принциповим моментом цього руху було пропагування українофільської (власне української у сучасному розумінні) моделі національної самосвідомості. До українофільської течії галицького національного руху належали діячі 1830-1890-х рр., національно-політичні погляди яких опирались на постулат про малоруську (південноруську) етнонаціональну окремішність. Українофільська ідеологія у своїй найбільш зрілій формі передбачала чітке розмежування руського (південноруського, малоруського) та московсько-російського (північноруського, великоруського) народів. Основоположна теза українофільства – етнонаціональна окремішність українців (малоросів) і росіян (великоросів) і наявність у них цілком відмінних мов, культур та історичного досвіду. Першими лідерами нового руху були Володимир Шашкевич (син Маркіяна), Ксенофонт Климкович, Федір Заревич, Євген Згарський, Данило Танячкевич та ін. Упродовж 1862–1866 рр. за їхньою редакцією у Львові виходили літературні часописи «Вечерниці», «Мета», «Нива», «Руслан». Організаційною основою ранніх народовців стали неформальні студентські організації – громади, які виникали і діяли за зразком київської громади. Перша така громада виникла у Львові в 1863 р.

Ключове місце в суспільній свідомості народовців посідала ідеологія так званого козакофільства або козаколюбства. Вона передбачала уявлення про козаків як основних носіїв національно-історичної традиції в минулому й козацьку епоху як своєрідну «золоту добу» національної історії. Козакофільство народовців не обмежувалось сферою історичних знань та уявлень, а проникало і в побутову сферу. Козацький устрій, наприклад, став взірцем для внутрішньої структури ранньонародовських громад. Джерела козакофільських поглядів народовців були різноманітні – це і науково-історична спадщина вчених-наддніпрянців (М. Костомарова, П. Куліша та ін.), і фольклорно-етнографічна, історична та поетична спадщина «Руської трійці», де козацька тематика посіла не останнє місце. Найбільшою мірою до цього спричинилась літературно-поетична спадщина Т. Шевченка з його романтично-ідеалізованою інтерпретацією козацької минувшини. На думку О. Середи, саме завдяки поезії Т. Шевченка у свідомості народовців козаки стали головними героями національної історії. Власне культ Т. Шевченка став у середовищі народовців другою, не менш важливою складовою їхньої ідеології. Зосереджуючи головну увагу на історії козацтва, народовці цим самим зорієнтовували свою свідомість на Наддніпрянщину, а не на увесь панруський простір. Це був важливий крок на шляху до заперечення русофільської формули національної ідентичності й цілковитого відмежування українського й російського народів.

Західноукраїнські народовці не доклали належних зусиль для наукового обґрунтування своєї моделі національної свідомості. Представники народовської течії надавали перевагу здебільшого публіцистично-популяризаторській діяльності й публікувались переважно у періодичних виданнях. Їхні публікації з гуманітарної проблематики були, як правило, спопуляризованими варіантами праць учених-наддніпрянців, зокрема М. Костомарова, П. Куліша, В. Антоновича та ін. Діячі з народовського середовища цілком визнавали інтелектуальний пріоритет наддніпрянсько-української науки народницького напряму й мислили себе його частиною.

З 1880-х рр., особливо після «процесу Ольги Грабар», народовці поступово стають провідною течією в українському русі, позбавивши русофілів домінуючих позицій. Всередині течії відбулися істотні трансформації. Громади ранніх народовців мали радикальний антиклерикальний характер, але при цьому залишалися малочисельною групою міських інтелігентів, що не мали значного впливу на селян. За тогочасних обставин впливу на селянство можна було досягнути лише за прихильного ставлення греко-католицького духовенства. Тому народовці згодом змушені були толерантно ставитися до священиків і церкви та враховувати релігійно-консервативні традиції західноукраїнського населення.

Дослідники народовського руху розрізняють ранніх народовців – 1860-х рр., які діяли в рамках неформальних громад, а світоглядно ще належали до епохи романтизму, та пізніх народовців – 1870–1880-х рр., що розгорнули просвітницьку діяльність вже на засадах позитивізму та пов’язаної з ним програми «органічної праці». Більш плідною була громадська діяльність пізніх народовців, які надали своєму рухові інституційного оформлення. У 1868 р. у Львові зусиллями народовців було утворене товариство «Просвіта», що видавало популярні українські книжки, засновувало читальні й охоплювало своїми впливами широкі селянські маси. Воно видало чималу кількість праць на актуальні суспільні теми. Організована «Просвітою» розгалужена мережа читалень спричинилася до поширення суспільно-гуманітарних та практично-прикладних знань насамперед серед широких кіл західноукраїнського селянства. У 1873 р. за спільною ініціативою наддніпрянців і галичан на капітал полтавської поміщиці Єлисавети Милорадович у Львові було засновано Літературно-наукове товариство ім. Т. Шевченка. Однак до 1890-х рр. народовці, на відміну від русофілів, повноцінної наукової інституції не спромоглися створити. Реорганізоване у 1892 р. на академічний лад Наукове товариство ім. Т. Шевченка (НТШ) стало інституцією саме Львівської історичної школи, а вчені-народовці зі своїм низьким фахово-професійним рівнем не мали тоді шансів брати повноправну участь у його роботі. В 1880 р. один із лідерів народовського руху Володимир Барвінський розпочав видавати у Львові щоденну газету «Діло» (вже сама назва часопису вказувала на опозиційність до русофільського «Слова»). «Діло» виходило аж до вересня 1939 р. і було найпопулярнішою українською газетою. У 1883 р. народовці започаткували вихід журналу літературно-наукового спрямування під назвою «Зоря». З 1879 р. виходила газета для селян «Батьківщина», редактором якої був Юліан Романчук.

Остаточне організаційне оформлення народовського руху відбулося з деяким запізненням. У 1885 р. утворена Народна Рада – перша політична організація народовців на чолі з Ю. Романчуком, яка стала прообразом й попередником політичних партій у Галичині. Вона поставила собі за мету, як сказано у програмі, сприяти розвитку «руської народности як самостійної народности слов’янської, окремішньої від польської і російської, через проведене в діло признаної її конституцією рівности, оборону прав руського народу і попиранє його інтересів та змагань у всіх політичних, культурних, суспільних і економічних відносинах». За своєю ідейною сутністю Народна Рада стала наступницею утвореної в 1848 р. Головної Руської Ради й водночас організаційно-політичним протиставленням русофільській Руській Раді. Основним своїм завданням вона вважала добиватися рівності галицьких українців з іншими народами Габсбурзької монархії й заявляла про єдність українського народу в Російській та Австро-Угорській імперіях. Ці головні програмні тези були відображені у програмі галицьких народовців, яку схвалено на зборах Народної Ради 24 березня 1892 р.

Народна Рада виступила за реформування Австро-Угорської імперії на конституційній основі й надання українському народу законними засобами таких автономних прав, які мають інші народи монархії. Програма, підписана Костем Левицьким, апелювала до цісарського уряду з проханням забезпечення «конституційних прав і інтересів народу руського» й відповідною обіцянкою підтримувати офіційний Відень. Власне ця діяльність Народної Ради засвідчувала, що радикальні народовці мали високий рівень політичної самоорганізації, і їхній рух набув інституційного оформлення.

Чільний активіст народовського руху О. Барвінський, прагнучи надати українофільській концепції переконливої наукової аргументації з метою посилити її конкурентоздатність щодо русофільської, вдався за допомогою до наукового доробку наддніпрянсько-української історіографії, найперше шляхом великотиражного перевидання його в Галичині. За порадою В. Антоновича й О. Кониського О. Барвінський на гроші киян започаткував у 1886 р. в Тернополі видання «Руської історичної бібліотеки», завдяки якому галицький читач вперше отримав альтернативну історичну концепцію, котра за рівнем наукової аргументації не лише не поступалась, а й значно переважала русофільську. Вихід цієї серії знаменував кінець домінування русофілів у галицькій науці. Історичні праці наддніпрянців переконливо продемонстрували галичанам, що українофільська модель національної самоідентифікації має доказове наукове підґрунтя.

Принципово важливими для ідейно-концептуального оформлення українофільської моделі національної свідомості стали і термінологічні новації О. Барвінського та його колег-народовців. Прагнучи всіляко відмежуватись від русофільської ідеологеми «общерусизму» й водночас відзначити історичну й культурно-етнічну єдність галицьких русинів та наддніпрянських українців, вони за порадою В. Антоновича, почав широко застосовувати та пропагувати у своїх працях та виступах компромісний етнонім Україна-Русь та його похідні прикметникові форми. Таким чином, народовці остаточно вирішили в західноукраїнській інтелектуальній думці проблему «відросійщення» – цілком розмежували русько-український та московсько-російський культурно-історичні процеси як самостійні процеси двох окремих народів. Завдяки широкій і плідній громадсько-просвітницькій діяльності народовців у масовій свідомості галичан почала утверджуватися накреслена власне українська модель національної свідомості та схема національної історії, які стали домінуючими вже у наступних періодах. Перевага українофільської течії в Галичині і, дещо меншою мірою, на Буковині стала результатом свідомих зусиль (інтелектуальних, організаційних і фінансових) східноукраїнських діячів, які намагались перенести сюди центр всеукраїнської політичної діяльності і перетворити цей край у своєрідний український «П’ємонт».

З початком 1890-х рр. під впливом зовнішніх чинників відбулася трансформація народовського руху. В умовах загострення австро-російського протистояння віденський уряд з метою забезпечити собі надійний тил на випадок збройного конфлікту зробив спробу примирити між собою українських і польських політиків. Ця позиція збігалася з прагненням частини лідерів Київської громади, насамперед В. Антоновича та О. Кониського. Останні вважали, що українське питання вирішиться внаслідок майбутньої російсько-австрійської війни, тому прагнули до співпраці з урядовими австрійськими і польськими колами у Галичині. Під впливом обидвох сторін старше покоління народовців (Ю. Романчук, О. Барвінський) у 1890 р. уклало в Галицькому сеймі компроміс з польськими депутатами – так звану «нову еру» у польсько-українських відносинах. За умовами угоди польські депутати сейму повинні дати згоду на заснування кафедри української історії у Львівському університеті та ще однієї української гімназії, запровадження двомовності в учительських гімназіях тощо. Проте «новоерівська» угода не знаходила достатньої підтримки в українському суспільстві й спричинила численні дискусії. У 1894 р. від неї відмовились провідний лідер народовського руху та давній прихильник українсько-польського порозуміння Ю. Романчук та очолювана ним інституція –– Народна Рада. «Нову еру» продовжували підтримувати лише такі народовські лідери, як О. Барвінський, А. Вахнянин та галицький митрополит С. Сембратович. Цей розкол у народовському таборі спричинив партійне перегрупування політичних сил.

Таким чином, культурно-просвітницька та громадсько-політична діяльність народовців відіграла вагому роль у формуванні української національної ідентичності на західноукраїнських землях. Головними здобутками цієї течії треба вважати: наукове обґрунтування та популяризація положення про етнонаціональну окремішність українців (русинів) та росіян (великоросів); чіткіше (порівняно з русофілами) окреслення українського (руського) етнонаціонального простору та його історичної ретроспективи. Українська національна свідомість, утверджена стараннями народовців, стала для населення західноукраїнських земель основою, що домінувала тут в наступні історичні періоди. Культурно-політичні інституції народовців підготували у краї ґрунт для утворення політичних партій та численних громадських організацій українців.

4. Радикальний рух й утворення політичних партій

Зміна політичної структури українського руху в Галичині відбулася в середині 1870-х рр. Тоді на політичній арені появилась малочисельна нова генерація активістів, які згодом отримали назву радикалів. Ці молоді діячі негативно поставилися до діяльності як русофільської, так і народовської течій і водночас намагались ввести український рух у русло європейських тенденцій. Вони розгорнули активну агітаційну діяльність. Друкованими органами радикалів були часописи «Громадський друг», «Дзвін», «Молот», «Світ». Головним ідейним натхненником радикалів був Михайло Драгоманов, який перебуваючи на еміграції, підтримував тісні зв’язки із молодою галицькою інтелігенцією. Безпосередніми лідерами радикального руху стали Іван Франко, Михайло Павлик, Остап Терлецький та ін. Ідейно-політичною платформою радикального руху став популярний на той час соціалізм. Таким чином, в українському національному русі появилась ще одна, хоча малочисельна, проте помітна течія. Політичним деб’ютом радикальної течії став перший львівський судовий процес проти українських соціалістів (1877-1878 рр.), до якого був притягнутий І. Франко із соратниками.

Незважаючи на малочисельність, галицьким радикалам належала вагома роль у зміні ідеологічного спрямування та організаційної структури українського національного руху. Діяльність радикалів викликала неабиякий резонанс у галицькому суспільстві. Особливе несприйняття серед поміркованих течій національного руху викликала різка критика ними греко-католицького духовенства та церкви.

Організаційне оформлення радикального руху відбулося 4-5 жовтня 1890 р., коли на зборах радикальної інтелігенції утворено першу українську політичну партію – Русько-Українську радикальну партію (РУРП). У дискусіях, що велися всередині партії, вперше викристалізувалася ідея політичної самостійності України. Ця ідея була включена у партійну програму. РУРП була першою українською партією у Галичині європейського типу (та й першою політичною партією в краї загалом). Про це свідчили, зокрема, наявність власної програми, масової організації та реєстрованого членства. В основу програми покладено етичний і науковий соціалізм на демократичній кооперативній базі, загальнолюдські етичні принципи, демократичні права і свободи й постулат про всеукраїнську єдність. Гаслом партії став заклик «Для народу і через народ». Партія утворилась як противага до русофільської і народовської течій, одночасно перебуваючи у виразній опозиції і до уряду. В РУРП увійшли представники радикальних молодіжних гуртків, що діяли у Галичині ще з кінця 1870-х рр. під впливом М. Драгоманова. Ініціаторами заснування партії стали І. Франко, М. Павлик, В. Будзиновський, Є. Левицький, С. Данилович, К. Трильовський та ін. Заявляючи, що РУРП є виразником інтересів і прагнень селянства, представники керівництва партії водночас заявляли, що працюють і для «відродження русинів у всіх частях руської землі». Партія пов’язувала початок своєї діяльності з українським національним рухом Наддніпрянщини та діяльністю М. Драгоманова. Її члени вважали себе соціалістами і схилялися до думки, що весь історичний розвиток людства веде до все більшої спільності між людьми. Однак у вченні М. Драгоманова вони насамперед вбачали національні елементи у формі «громадівського самостійництва» як структурну одиницю в майбутній федерації народів. Сам же М. Драгоманов, проживаючи у Софії (Болгарія), вважав утворення партії передчасним, проте погодився з фактом її існування; співпрацюючи з радикальними організаціями, він своїм авторитетом визначав обличчя радикальної партії.

Радикали прагнули до секуляризації українського суспільства й культурного життя та всіляко поборювали впливи греко-католицької церкви й духовенства, які тоді продовжували відігравати провідну роль у Галичині. Діяльність радикалів була спрямована і проти «нової ери». РУРП політично мобілізувала селян і робітників, зокрема, скликала віча по селах, закладала кооперативи та народні спілки, займалась вихованням громадсько-політичних провідників із селян і робітників, всіляко сприяла організації жіночого руху тощо. При цьому проголошувалось гасло політичної боротьби власними силами народу, а не пошук будь-якої зовнішньої сили.

Програма РУРП декларувала основоположні демократичні права та свободи: свободу особистості, слова, зібрань і товариств, друку і совісті, забезпечення кожному, незалежно від статі, якнайповнішого впливу на вирішення всіх питань політичного життя; автономії громад, повітів, країв у внутрішніх справах; забезпечення кожному народу імперії можливостей вільного культурного розвитку тощо.

Від середини 1890-х рр. програма РУРП все більше викликала незгоду і критику з боку таких «молодих» радикалів-марксистів, як Юліан Бачинський, В’ячеслав Будзиновський, Микола Ганкевич, Олександр Колесса, Євген Левицький, Володимир Охримович. Головною рисою програми молодшої генерації радикалів була вимога національної автономії, децентралізації та федералізації Австро-Угорської імперії. Цієї мети, за їхнім переконанням, можна було досягнути конституційно-правовим шляхом без порушення територіальної цілісності Австрійської держави. Політичним кредом «молодих» радикалів стало гасло домагатися державного статусу для української нації.

Один із них, Ю. Бачинський, вперше науково осмислив тезу самостійної національної Української держави. У праці «Ukraina irredenta» (1895 р.) він вперше на підставі економічних аргументів чітко й однозначно обґрунтував постулат самостійності України. При цьому Ю. Бачинський не обмежується справою державності українців у Галичині: він стверджував, що державно-політичної самостійності треба домагатися українцям й у Російській імперії.

Вихід цієї праці спричинив полеміку стосовно національного питання серед української інтелігенції. Дискусії, що розгорнулися навколо національного питання у 1896–1897 рр. між І. Франком та Лесею Українкою, свідчили про різне бачення шляхів його вирішення представниками Галичини та Наддніпрянщини. У журналі «Житє і слово» у статті «З кінцем року» І. Франко висловив неоднозначні думки щодо національного руху наддніпрянських українців. У Києві стаття викликала чималий резонанс. Одна група провідників, яку І. Франко називав радикально-національною, що гуртувалася навколо адвоката М. Міхновського, визнала за потрібне окремо перевидати статтю у Києві. Цей факт обурив київських радикалів, які декларували себе передовсім соціалістами, а лише потім, за словами І. Франка, – українцями. Стаття-відповідь І. Франкові була підписана талановитою українською поетесою Лесею Українкою. Поступ українського національного руху у Галичині вже значно випереджував вимоги радикалів.

У відомій статті «Поза межами можливого», що появилася в ході подальшої полеміки, І. Франко висловив твердження, що стало кредом національно-самостійницької течії українського руху: «Все, що йде поза рамки нації – це або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над іншою, або сентименталізм фантастів, що раді би широкими вселюдськими фразами покривати своє духовне відчуження від рідної нації».

На з’їзді у Львові в 1895 р. представники РУРП під впливом Ю. Бачинського підписали заяву «Про політичну самостійність українського народу», яка засвідчує різне бачення політичного майбутнього серед радикалів. Смерть М. Драгоманова цього ж року пришвидшила процес диференціації в радикальному русі, який призвів до розколу в РУРП у кінці 1890-х рр. Це призвело до того, що вона фактично стає селянською партією, а головне завдання вбачає у здобутті депутатських місць в австрійському парламенті і Галицькому сеймі. На виборах 1895 р. партія здобула три депутатські мандати у крайовому сеймі, а в 1897 р. – два у віденському парламенті. У зв’язку з виборчими кампаніями РУРП почала влаштовувати масові селянські віча за впровадження загального виборчого права й з 1897 р. вдається до нової форми боротьби – селянських страйків.

На діях радикальної партії позначилась криза в її керівництві. Оскільки більшість колишніх організаторів радикального руху опинилась у рядах інших політичних об’єднань, то коломийський адвокат К. Трильовський, доводив, що радикальна течія може бути організована і без інтелігентів. Інший лідер М. Павлик на черговому з’їзді РУРП 15 грудня 1901 р. подав заяву про своє усунення від активної роботи, посилаючись на вік. Водночас, М. Павлик, звертаючись до селянських радикальних діячів, у зв’язку з частими випадками переходу їх у лави УСДП, застерігав, що соціал-демократичні програми у різних державах Європи подібні й у них не відображений національний момент. Водночас він визнавав, що в такій «однонаціональності» є багато корисного для робітників усіх національностей, бо це солідарне змагання робітників усіх народностей до спільної мети. Таким чином, М. Павлик відкидав європейську форму соціал-демократії, як таку, що не здатна вирішити національну проблему для українців в рамках Австро-Угорської та Російської імперій. Відсутність власної національної програми у соціал-демократів – це основний докір М. Павлика в дискусії з галицькими українськими соціал-демократами.

Фактично вже у 1895 р. у середовищі РУРП викристалізувалося три течії: соціалісти-народники (драгоманівці), соціалісти-марксисти і радикальні народовці. У 1899 р. із РУРП вийшли прихильники останніх двох течій: М. Ганкевич, Ю. Бачинський, Р. Яросевич, С. Вітик та інші й заснували окрему Українську соціал-демократичну партію (УСДП). Відповідно радикальні народовці В. Охримович, Є. Левицький, В. Будзиновський, Т. Окуневський, І. Франко та інші створили разом з більшістю народовців Українську національно-демократичну партію (УНДП). Ці дві партії виразно обстоювали національну ідею. Якщо члени УСДП, стоячи на засадах принципу культурно-національної автономії, виступали за самостійний український соціалістичний рух, організаційно відокремлений від польського робітництва, то лідери УНДП пішли ще дальше і 5 січня 1900 р. проголосили гасло соборної незалежної України. УСДП однозначно стояла на засадах «культурно-національної автономії». Це означало, що першочерговим завданням для партії було вирішення національних проблем. Що ж до блоку соціальних завдань, то вони стояли разом з національними.

Серед яскравих фігур галицьких соціал-демократів кінця ХІХ – першої чверті XX ст. був Микола Ганкевич. Він брав участь у створенні радикальної партії. Перебуваючи у РУРП М. Ганкевич, разом із Ю. Бачинським, Р. Яросевичем та іншими належав до лівого соціалістичного напряму. Ним була зроблена спроба видавати газету «Робітник». В умовах розколу РУРП він об’єднав навколо себе коло соціал-демократично зорієнтованих однодумців і намагався створити окрему партію. На початках це була партійна структура, організаційно пов’язана з польськими соціалістами. Однак згодом УСДП стає самостійною політичною партією. У 1900 р. під редакцією М. Ганкевича починає виходити друкований орган УСДП – газета «Воля».

У рамках Польської соціал-демократичної партії (ПСДП) сформувалася група українських політиків, які виступили за утворення в Галичині і Буковині окремої української національної партійної структури соціал-демократичного спрямування. Труднощі початкового етапу становлення УСДП полягали також і у відсутності достатньої кількості власних кваліфікованих професійних кадрів, які могли б очолити партійні осередки на всій території краю. На початку самостійної діяльності відносини між українськими та польськими соціал-демократами складалися загалом мирно. Про це, зокрема, свідчать спільні маніфестації 1 травня. Проте це тривало недовго. Невдовзі УСДП перестала бути «окрасою урочистих походів» для ПСДП й розгорнула активну самостійну працю серед міських робітників, зокрема у Львові. Польські соціал-демократи розцінили це як «ламанням партійної солідарності», «національний сепаратизм» тощо. Саме в цей період УСДП розгорнула діяльність в інтересах національної політики, зокрема, широко почала створювати свої місцеві організації.

Один з керівників УСДП Теофіл Мелень зазначав, що необхідно вести енергійну працю в тих існуючих фахових робітничих організаціях, в яких високий відсоток українських робітників. Ця праця повинна вестися так, аби організації набрали природного українського характеру. Обґрунтування керівництвом УСДП національної програми ще не означало, що всі соціал-демократи стояли на національній платформі. В їхньому середовищі простежувалося два напрями: один – націоналістичний (за термінологією тогочасної соціал-демократичної преси), інший – «об’єднавців» (тих, що хотіли поєднати українські та польські інтереси в діяльності одних організаційних структур).

Логіка поступу українського суспільно-політичного руху кінця XIX ст. Галичині вела до утворення у 1899 р. партії національного спрямування – Української національно-демократичної партії (УНДП), на чолі якої стояли Ю. Романчук, К. Левицький, Є. Левицький, В. Охримович, а також М. Грушевський та І. Франко, об’єднала провідні українські суспільно-політичні сили, що за пріоритетну мету поставили національно-державну незалежність України. У 1900 р. УНДП окреслила програму-максимум на перспективу, де був постулат соборної незалежної України. Як завдання на ближчу перспективу поставлено необхідність домагатися окремої української провінції в рамках Австрійської держави із власною адміністрацією та сеймом. УНДП дещо випереджала інші українські партії, утворюючи повітові і місцеві комітети, організовуючи господарське і культурне життя. Коли частина членів радикальної партії перейшли у ряди українських національних демократів, то вони вважали, що їх попередня партія діяла як вузько станова організація, охоплюючи фактично один стан – селянство. Теоретичною базою для неї стали соціалістичні ідеї. Певні помилки допускались і в практичній роботі. Мали місце «нагінки» на церковне керівництво і рядових священиків. УНДП стала найбільш впливовою політичною силою галицьких українців у боротьбі за здобуття національно-політичних прав.

Програмні засади УНДП значною мірою перегукувались із вимогами Головної Руської Ради у 1848 р. Партія вимагала поділу Галичини на українську Східну частину (з Лемківщиною) з сеймом у Львові і на Польську (мазурську) західну (без Лемківщини) з сеймом у Кракові. Аналогічне завдання ставилось щодо Буковини: поділ її на українську (руську) частину і румунську (волоську) та приєднання української частини Буковини до Східної Галичини. Загалом це була програма утворення однієї цілісної української провінції в рамках Австрійської держави. У разі такого поділу Галичини і Буковини та утворення однієї української провінції у Львові повинен був утворитися власний український сейм; намісник і краєвий маршалок також повинні бути українцями, українські чиновники мали б очолювати староства, повітові управління, суди, податкові установи, пошту, залізниці та ін. Програма вимагала також введення у Галичині української мови як офіційної. Стосовно виборчого законодавства програма УНДП пропонувала впровадження пропорційної репрезентації національних меншостей у всіх публічних інституціях. За такої системи кожна національна меншість відповідно до своєї чисельності (пропорції) законом має забезпечити відповідну кількість своїх репрезентантів у публічних інституціях, наприклад, у повітових, громадських, шкільних тощо. У програму також входили пункти, які стосувались загальнодемократичних прав та свобод. Найбільшою оригінальністю з-поміж інших політичних партій у програмі УНДП вирізнявся господарсько-економічний блок. Тут йшлося про перерозподіл землі за принципом, щоб селяни володіли 58 моргами землі із кожних 100 моргів, а решта (42 морги) – належали дідичам. Земля у такій пропорції повинна була перерозподілятись, а фактично забиратись у дідичів для утворення вказаного співвідношення наділів шляхом примусового державного викупу.

Після краху «новоерівської» політики в 1894 р. частина поміркованих народовців старшого покоління на чолі з О. Барвінським у 1896 р. створили партію консервативно-клерикального спрямування –– Католицький русько-народний союз. Дещо згодом, у 1911 р. вона була перейменована у Християнсько-суспільний союз. Останніми партійно оформили свій рух русофіли, створивши в 1900 р. Руську народну партію. Обидві партії були нечисленними й не мали значного впливу на суспільство. Можна стверджувати, що поява і розвиток у краї українських радикальної, соціал-демократичної, народно-демократичної, консервативно-християнської та москвофільської партій засвідчує остаточну партійно-політичну структуризацію українського руху на західноукраїнських землях.

Таким чином, середина та друга половина ХІХ ст. позначені активними пошуками представниками українського руху на західноукраїнських землях формули національної самоідентифікації й відповідного зовнішнього союзника. Ці пошуки вилились у протистояння між різними течіями та напрямами всередині українського національного руху в краї. Цей період був позначений еволюцією суспільно-політичної думки від культурницьких вимог до аж до постановки питання про українську державність. На межі ХІХ – ХХ ст. український національний рух викристалізувався у діяльності партій.