СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ НАДДНІПРЯНЩИНИ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XIX СТ.

1 Суспільно-політичне життя Наддніпрянщини у другій половині XIX ст.

1. Соціальні та політичні передумови українського національного руху

Модернізаційні процеси другої половини XIX cт. по-різному позначились на різних соціальних верствах та етнонаціональних групах населення українських губерній. Індустріалізація й урбанізація незначною мірою зачепили українців, які переважно залишалися селянським народом. Станом на 1897 р. у містах проживало 16 % українського населення, а серед міських жителів українці становили лише третину. Здебільшого українські селяни не шукали роботи на промислових підприємствах, а намагалися застосовувати свої сили у сільському господарстві. До моменту проведення аграрної реформи причорноморські степи були значною мірою вже заселені, вільних земель в українських губерніях залишилося небагато. Через це українські селяни у великій кількості мігрували на Схід, насамперед на неосвоєні землі Північного Кавказу, Казахстану, Середньої Азії, Сибіру й аж на Далекий Схід, названий згодом Зеленим Клином. До початку Першої світової війни у східні регіони Російської імперії виїхали майже 2 млн. українських селян. Враховуючи ту закономірність, що вони здебільшого обминали міста і рухались далі у пошуках вільної землі, деякі сучасні дослідники висунули оригінальну тезу про принципове несприйняття українцями ідеї модернізації. Однак ця обставина не була лише суто українською специфікою. Закономірність міграційних процесів у Російській імперії XIX ст. полягала в тому, що у міста прибували переважно селяни з регіонів вищого рівня грамотності та більшим несільськогосподарським досвідом і навичками. Селянство із більш низьким рівнем грамотності, й суто сільськогосподарськими вміннями емігрувало здебільшого до неосвоєних сільськогосподарських районів. Входження українських земель у політичну та соціально-економічну систему Російської імперії спрямувала надлишок робочої сили з українського села у віддалені східні регіони, а не в українські міста. Ця обставина стримувала інтеграцію українців у модерні сектори господарського життя.

У межах Російської імперії суто українською специфікою було переважання індивідуального селянського землеволодіння над общинним (останнє характерне переважно для південних губерній). Традиції общинного господарювання в українських губерніях були незначними й тому тут переважало спадкове індивідуальне землеволодіння. Це спричинило сильні індивідуалістські настрої серед українського селянства. Загальна часка середняцького та заможного селянства в українських губерніях стосовно всього сільського населення була однією з найвищих в європейській частині Російської імперії. Так, у 1865 р. 96,5 % селянських господарств на Правобережжі, 82,1 % – у Полтавській губернії та 68 % – в українських (південних і центральних) районах Чернігівщини були індивідуальними землекористувачами. У великоросійських же губерніях переважаючим було общинне землеволодіння. Згідно із статистикою, 88 % селян в українських губерніях були етнічними українцями, а 93 % всіх українців належали до селян. Тому село було, за влучним визначенням Я. Грицака, своєрідним «заповідником» української етнічної самобутності. Істотне значення для національного руху мала й та обставина, що українські селяни займали цілісну центральну частину українських територій Російської імперії, тоді як неукраїнські селяни зосереджувалися на пограниччі: поляки та німці – на прикордонні з Австро-Угорщиною, румуни – на суміжній із Бессарабією території, а росіяни – у східних (Катеринославській та Харківській) губерніях та на півночі Чернігівської губернії. Сприятливою обставиною для національного руху було співпадіння етнокультурної та соціальної різниці населення українських земель. Так, для українських селян росіяни стали уособленням насамперед збюрократизованих адміністративних чиновників та поміщиків. Поляки домінували серед поміщицької верстви Правобережжя. Дрібна торгівля і значна частина промисловості у цьому регіоні зосереджувалась у руках євреїв. Співпадіння етнічної та соціальної різниці створювало сприятливі передумови для етнонаціонального відмежування та виникнення негативних стереотипів у збірній свідомості кожного з цих народів щодо один до одного.

Пореформена епоха на Правобережному регіоні стала часом стрімкої втрати впливу польською шляхетською верствою. Після поразки повстання 1863–1864 рр. уряд всіляко прискорював цей процес, зокрема забороняв польським шляхтичам набувати нові землі, обмежував для них права успадкування тощо. У 1870 р. указом царя Олександра II заборонено запроваджувати земства на Правобережжі до того моменту, поки кількість російських маєтків зрівняється там з польськими. Польські землевласники втратили свою чисельну перевагу в 1896 р., але до 1914 р. вони утримували майже половину всіх поміщицьких землеволодінь. Остаточним ударом по польському впливу на Правобережжі стало зігнання за допомогою поліції та війська з поміщицьких земель збіднілої декласованої шляхти. Цю акцію здебільшого підтримали великі польські землевласники, які з особистих матеріальних мотивів пожертвували національно-політичними інтересами польського визвольного руху. Такий тип соціальної поведінки великих польських землевласників був типовим для суспільств епохи переходу від середньовічно-патріархального до модерно-капіталістичного устрою. Зраджена своїми ж покровителями, позбавлена засобів прожитку та розсіяна військом і поліцією здекласована польська шляхта стала джерелом поповнення російських революційних рухів.

При зменшенні польської верстви на Правобережжі збільшувалися масштаби еміграції російського населення у південні та східні губернії. Масовий приплив селян з центральноросійських губерній став основним джерелом збільшення чисельності населення промислових міст. Так, наприклад, основним джерелом поповнення робочої сили у Донбасі стали Харківська, Курська, Воронезька й Орловська губернії, з яких лише Харківська була регіоном з українською більшістю. Емігранти з центральноросійських губерній переважили за кількість місцевих жителів в Одеській та Катеринославській губерніях і приблизно зрівнялися з корінними жителями у Таврійській, Київській та Харківській губерніях. Притягальними факторами для переселенців із Центральної Росії стали вищий рівень життя, передовсім краща і стабільніша продовольча ситуація. Середній показник оплати праці на фабриках в українських губерніях наприкінці XIX ст. перевищував загальноімперський рівень на 15 % при нижчому рівні цін на харчування та житло. На Півдні та Лівобережжі частка росіян становила 20–25 % від усього населення і 30–50 % від загальної чисельності міських жителів. На Правобережжі частка росіян щодо решти етнічних груп була незначною, за винятком Києва, де вони становили майже 20 %. Царський уряд зі стратегічних міркувань всіляко намагався збільшити цю частку серед жителів міст Правобережжя, де провідну роль у багатьох містах відігравало єврейське населення. До початку XX ст. українці, росіяни та євреї становили три відносно рівні за чисельністю частки міського населення українських губерній.

Українські губернії, передовсім чотири найбільші їх міста – Київ, Харків, Катеринослав й Одеса, стали для Російської імперії справжніми «розплідниками» опозиційних та революційних загальноімперських рухів. Наприклад, саме тут відбувся перший (1872 р.) та перший загальний (1903 р.) робітничі страйки й утворено першу робітничу організацію (1873 р.) в імперії; перший установчий з’їзд Російської робітничої соціал-демократичної партії (1898 р.) був скликаний за ініціативою київського «Союзу за визволення робітничого класу». Внаслідок приходу до керівництва у соціалістичному русі марксистської течії об’єкт головної уваги був перенесений із селян до робітників. Однак робітники місцевих промислових підприємств поєднували елементи міського та сільського життя. Так само робітники були неоднорідними щодо регіональних та етнічних особливостей. Наприклад, робітники, що були переважно вихідцями із Росії, здійснили масові антиєврейські погроми у 1881–1882 і 1903–1906 рр.

Реформи призвели до швидкого зростання в Російській імперії кількості інтелігенції. В більшості випадків її представники не зуміли знайти належного застосування своїх інтелектуальних сил у громадському житті чи державній службі. Водночас освіта і західноєвропейський стиль життя створювали відчуження між інтелігентами та простим народом. Постійно зазнаючи всіляких обмежень від держави «зверху» й відчуваючи бар’єр з боку селянства «знизу», інтелігенція намагалася віднайти своє місце у суспільстві. Будучи переконаною в необхідності покласти край соціальній несправедливості, відсталості та іншим негативним рисам російського самодержавства, їй водночас бракувало суспільного впливу для втілення цих ідеалів. Чимало інтелігентів, прагнучи трансформувати й модернізувати Російську імперію, стали на шлях створення опозиційних народницьких, ліберальних чи марксистських рухів.

У цих обставинах становище української інтелігенції було ще більш ускладненим додатковими – національно-політичними – факторами. Українці, здобуваючи середню чи вищу освіту, здебільшого підпадали під асиміляційний вплив російської культури. Зрусифікувавшись, вони ще більшою мірою відчували власне відчуження від свого народу, яке проявлялося тепер не тільки в соціальній, а й у національно-культурній площині. Кому ж з них вдалося зберегти свою національну ідентичність, то в такому випадку він неминуче почував себе чужинцем у культурному середовищі, де повністю домінували російські впливи. Для свідомих українських інтелігентів найбільш оптимальним проектом виходу з такої ситуації стала ідея національної автономії чи навіть державної незалежності. Ідея боротьби за національні права передбачала зближення інтелігенції та простого народу. Зрозуміло, що інтелігенти вбачали свою провідну роль у керівництві національним рухом, а при досягненні політичної автономії чи самостійності могли перетворитися на правлячу верству суспільства.

Таким чином, у другій половині ХІХ ст. у Наддніпрянщині визріли соціальні, економічні та культурно-національні передумови для розвитку українського національного руху.

2. Українське питання під час польського повстання 1863–1864 рр.

У середині та другій половині ХІХ ст. Правобережжя продовжувало залишатися ареною активної діяльності польського національно-визвольного руху. Різнорідний склад учасників цього руху зумовив наявність у ньому радикальної й поміркованої тенденцій. Керівники радикальної течії визвольного руху запланували повстання на весну 1863 р., коли, за їх припущенням, мали відбутися масові виступи селян. Однак через загрозу проведення урядом масового рекрутського набору початок повстання перенесено на ніч з 22 на 23 січня 1863 р.

Згідно із рішенням Центрального національного комітету, повстанські підрозділи в призначений час здійснили напад на гарнізони російської армії. В окремих місцях вони завдали серйозних втрат невеликим військовим підрозділам, але досягти переважаючого успіху їм не вдалося. Перші ж бої показали вкрай незадовільний рівень військово-організаційної підготовки повстанців. Нечисельність складу, розрізненість загонів, нестача зброї й досвідчених командирів – ці та інші причини визначили поразку повстанців. Загальна чисельність повстанської армії становила майже 20 тис. погано озброєних бійців, тоді як регулярна російська армія, що протистояла їм, мала 125 тис. добре вишколених та озброєних солдатів і офіцерів. За цих обставин революціонери-демократи в Росії намагались організувати заворушення в армії, щоб відвернути певну частину царських військ від участі в придушенні польського повстання. З цією метою вони поширювали відозви і прокламації, закликаючи його до спільного виступу з повстанцями. Активну роботу, спрямовану на допомогу польським повстанцям, здійснювала створена восени 1861 р. революційно-демократична організація «Земля і воля».

До польських повстанців приєдналася і деякі українці. Так, у бою з російськими військами загинув українець, керівник «Землі і волі» А. Потебня. Загалом, на боці польських повстанців воювали 273 солдати царської армії, серед них – 51 українець.

На Правобережжі повстанські загони складалися переважно із місцевого польського населення, насамперед дворянства та дрібної шляхти. Так, з 1341 репресованого учасника повстання після його придушення в Київській губернії понад 66 % становили дворяни, майже 14 % – селяни і міщани, 20 % – однодвірці та почесні громадяни; у Волинській губернії на 903 репресованих припадало: дворян – 569, селян і міщан – 140, однодвірців – 162, представників інших станів – 32 особи. Зазвичай, повстанські загони вирушали у села й закликали селян до боротьби проти російського самодержавства. При цьому вони поширювали текст «Золоті грамоти», в яких розтлумачували мету повстання й перспективи українському селянству в разі їхньої перемоги. В деяких місцях українські селяни прихильно поставилися до повстанців, а в окремих випадках навіть вступали у повстанські загони.

До квітня 1864 р. повстання було повністю придушено. Майже 20 повстанських загонів, що діяли на Правобережжі, були розгромлені, а частина з них перейшла на територію Галичини. В ході боїв вбито 569 і поранено 109 повстанців, декілька тисяч обеззброєно й ув’язнено. Загальна ж кількість репресованих учасників повстання становила 4470 осіб. Поразка повстання на Правобережжі полегшила боротьбу російського уряду з визвольним рухом на території Польщі, Білорусі та Литви. Більша частина українського населення щодо повстанців зайняла нейтральну, байдужу а то й ворожу позицію, що було в тодішніх умовах закономірно.

Таким чином, провал чергового польського повстання на українських землях ще раз продемонстрував слабу підтримку українцями польського визвольного руху й підтвердив утопічність намірів активістів цього руху реставрувати «історичну Польщу».

3. Громадівський рух 1860 –1880-х рр. та «хлопоманство»

Діячі українського національного руху повною мірою скористалися із лібералізації суспільно-політичного життя в Російській імперії, яка настала із приходом до влади царя Олександра ІІ. Головним осередком українського суспільно-політичного життя став Санкт-Петербург. Сюди з’їхалася більша частина колишніх учасників Кирило-Мефодіївського братства, які на цей час були амністовані. Тут в 1859 р. утворено першу українську громаду – культурно-освітню організацію, метою якої стало утвердження національної ідеї серед ширших верств українського суспільства шляхом видання книжок, журналів, проведення вечорів тощо. У 1860-х рр., завдяки фінансовій підтримці українських поміщиків, у столиці Російської імперії було організовано друкарню та видавництво. Активну діяльність у столиці розгорнув П. Куліш. У цей час він видав «Записки о Южной Руси», роман «Чорну раду», твори І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка, Марка Вовчка тощо.

Впродовж 1861–1862 рр. щомісяця виходив літературно-науковий часопис «Основа», видавав який О. Білозерський. Журнал став головним органом українського культурно-національного руху. У виданні «Основи» були також задіяні П. Куліш, М. Костомаров, О. Кістяківський, друкував свої твори Т. Шевченко. У 1861 р. у Києві виникла аналогічна до петербурзької громада, членами якої стали переважно студенти Київського університету та місцеві інтелігенти: М. Зібер, М. Драгоманов, П. Житецький, О. Кістяківський, П. Чубинський, Т. Рильський, К. Михальчук, М. Старицький, О. Русов, Ф. Вовк, О. Кониський, М. Лисенко та інші. Київську «Громаду» очолив молодий історик Володимир Антонович. Київська «Громада» займалась переважно організацією недільних шкіл для дорослого населення. Протягом певного часу мережа громад та створених під їх егідою недільних шкіл поширилася на всі великі міста Наддніпрянщини. Серед громадівців стало модою носити український народний одяг.

Адміністративні органи влади на початках ставилися до громад толерантно, вважаючи, що їхня діяльність має суто культурно-просвітнє спрямування. Зміна у ставленні до українського руху сталася після поразки польського повстання 1863–1864 рр. Хоча польські повстанці не знайшли підтримки серед українського селянства та інтелігенції, однак під впливом повстання царський уряд став трактувати український рух («южнорусский сепаратизм») як вияв польської інтриги. Від моменту повстання відбувалося постійне цькування українського руху офіційною пресою (передусім «Русским вестника» М. Каткова). Також були розгромлені Полтавська і Чернігівська громади, проведені арешти у Києві та Харкові. Заборонено видавання «Чернігівського листка», а недільні та інші школи з українською мовою навчання закрито.

З діяльністю громад був тісно пов’язаний й інший впливовий культурницький рух, що виникнув на Правобережжі у 1850-х рр., – так зване хлопоманство. Хлопомани були вихідцями зі спольщених й окатоличених поміщицьких родів, які після поразки польського повстання 1863–1864 рр. зреклися свого аристократичного середовища й ототожнювали себе з простолюдом. Вони змінили римо-католицьке віросповідання на православне, а в побутовій сфері свідомо стали дотримуватись народних звичаїв. Хлопомани прагнули демократизації суспільних відносин, активного служіння народові. Лідером та ідейним натхненником цього руху був В. Антонович. Хлопоманами були філолог К. Михальчук, етнограф Б. Познанський, економіст Т. Рильський, М. Лисенко, а також В. Липинський – пізніший ідеолог українського монархізму.

Після Валуєвського циркуляру український національний рух зазнав спаду у своєму розвитку, який тривав до початку 1870-х рр. Наприкінці XIX ст. лише майже чверть нащадків козацької старшини (56,8 тис. осіб разом з членами родин) визнавали своєю рідною мовою українську. Однак у національному русі брали участь лише декілька десятків діячів. Переважна ж більшість українського дворянства цілком інтегрувалася в політичну та соціальну систему імперії. Їхні ж нащадки у зв’язку із конфліктом «батьків» та «дітей» у 1860-х рр. здебільшого опинялись у російському революційному русі.

Соціальною базою українського руху стали так звані «різночинці» – студенти і професори університетів, учні середніх шкіл та їх викладачі, редактори, журналісти, письменники, актори та представники вільних професій (юристи і лікарі) тощо. Інтеграція української аристократичної еліти в політичну систему імперії призвела до негативної реакції серед нового покоління українських діячів щодо дворянства взагалі. Така обставина, за їхнім переконанням, підтверджувала постулат про демократичний характер української народності, адже вона складалася лише з нижчих верств народу, насамперед селянства. Селянський характер українського народу, за переконаннями українських інтелектуалів, був джерелом його сили. За таких обставин національні вороги українського руху були одночасно й ворогами соціальними. Це давало перспективу на масове залучення селянства під гасла національного руху, оскільки національні вимоги співпадали із соціальними. Боротьба українських селян за землю ставала водночас боротьбою за національні права, адже вона спрямовувалась насамперед проти польських та російських дворян і зросійщених та спольщених українських поміщиків. Негативна настанова до поміщицького елементу спонукала кількох українських діячів зректися приналежності до поміщицької верстви. Серед них був і лідер київської «Громади» В. Антонович.

Відновив свою активність громадівський рух на початку 1870-х рр. Громади у суспільно-політичному та культурно-науковому русі 1870–1880-х рр. відіграли визначальну роль. Вони об’єднали провідну українську інтелігенцію й здійснювали культурницьку роботу серед населення. У цей час вони існували у більшості великих міст. Окрім студентів, членами громад були також викладачі університетів, які викладали у недільних школах. Вони збирали та впорядковували народний фольклорний матеріал, робили етнографічні записи і видавали науково-популярні книжки для народу. Громадівці у своєму суспільно-політичному світогляді були легітимістами й тому намагалися максимально використали всі можливі легальні засоби для утвердження української культури. Діяльність громад спонсорували жертводавці-меценати українського походження, зокрема М. Тарновський, В. Семиренко, Є. Чикаленко.

За ініціативою «Громади» в Києві у 1873 р. утворено Південно-Західний відділ Географічного товариства Росії. В рамках діяльності цієї інституції були впорядковані й видані «Історичні пісні українського народу» В. Антоновича та М. Драгоманова (1874–1875), збірка казок М. Драгоманова, чумацьких пісень М. Рудченка, праця П. Чубинського з етнографії Правобережжя, проведено одноденний перепис населення Києва. Найбільшого значення набув археологічний з’їзд у Києві в 1874р., під час якого члени «Громади» продемонстрували європейському науковому світу свій високий фахово-дослідницький рівень. Лібералізація цензури уможливила вихід серії українських популярних видань. У 1873 р. «Громада» сформулювала свою політичну програму, основним положенням якої стала вимога федералізації Російської імперії й надання українським землям широкої автономії в рамках цієї федерації. Суспільні програмні засади Київської «Громади» були, як на той час, дуже радикальними, однак ще радикальнішою була одеська «Громада». Обидві громади підтримували тісні контакти з російським революційним рухом. Поєднання національно-політичних ідей із соціальними інтересами українського селянства спричинило неабияку популярність у середовищі діячів національного руху соціалістичних ідей. Так, громадівець Сергій Подолинський застосував марксистську теорію для аргументації своїх поглядів на розвиток природи, суспільства та промислового розвитку.

Однією із найбільш помітних постатей тогочасного українського руху був Михайло Драгоманов, професор історії Київського університету, визначний науковець-мислитель, талановитий публіцист, який користувався значним впливом як серед українських діячів, так і серед прогресивних росіян. Йому належить чимала заслуга в налагодженні взаємин між наддніпрянськими та галицькими діячами української культури, організації видавничої справи, пропаганді української літератури в середовищі західноєвропейських інтелектуалів, а також популяризації прогресивної російської літератури серед українців. З початком репресій проти українства М. Драгоманов став першою жертвою переслідувань поліції. З особистого наказу царя його в 1875 р. звільнено з посади у Київському університеті. За дорученням київської «Громади» вчений виїжджає в Швейцарію, де в Женеві видає перший модерний український часопис «Громада». Протягом 1878–1882 рр. вийшло 5 його томів, а також чимало популярно-публіцистичних брошур українською, російською, французькою та іншими західноєвропейськими мовами. В них Драгоманов інформував європейську громадськість про українські проблеми. Заснований ним у Женеві політичний гурток діячів-емігрантів став зародком українського соціалістичного руху. Згодом київська «Громада» розірвала стосунки із М. Драгомановим через його лівомарксистське спрямування. Тоді вчений виїхав у Болгарію, де став професором Софійського університету і прожив до своєї смерті в1895 р.

У діяльності М. Драгоманова найбільш послідовно проявилося поєднання соціалістичної та національної ідеологій. Йому належав відомий постулат, що «по обставинам України, тут плохий той українець, що не став радикалом, і плохий той радикал, що не став українцем». Однак суспільно-політичні погляди М. Драгоманова були далекі від ортодоксального марксизму. Зокрема, він не поділяв твердження марксистів про те, що економічний фактор визначає розвиток суспільства. Так само теза про диктатуру однієї партії чи одного класу була для нього неприйнятною. М. Драгоманов поглибив ідейні положення європейського анархічного соціалізму, які у центр уваги ставили свободу особистості. Реалізацію такого ідеалу на практиці мислитель вбачав у широкому запровадженні федеративних та самоуправних принципів на всіх рівнях організації суспільства – починаючи від сільської громади і аж до вищого державного управління. Ідеальною політичною моделлю побудови суспільства для Драгоманова була така структура державної влади, яка наближалася до тогочасного устрою Англії та Швейцарії. Драгоманівська ідеологія істотно відрізнялася від поглядів російських народників: він відкидав їхню ідеалізацію російської общини та терористичну тактику. Замість революційного нігілізму народників, М. Драгоманов запропонував альтернативне гасло: «Чиста справа потребує чистих рук». Власне ця формула стала моральним дороговказом для наступних поколінь діячів українського руху аж до революції 1917–1921 рр. Український соціалізм у драгоманівській інтерпретації став основою ідеології українського національного останньої чверті XIX – початку XX ст.

У вступному «Передньому слові до «Громади» (1878) М. Драгоманов запропонував розгорнуту політичну програму українського руху – «жити згідно до наших власних бажань на нашій власній землі». Він вказував на необхідність федералізації Російської й Австро-Угорської імперій і здобуття українськими землями автономного статусу в рамках цих двох держав.

Практична реалізація драгоманівської програми була можлива лише за обставин подальшої лібералізації політичного режиму в Росії. М. Драгоманов намагався переконати російських лібералів у необхідності врахування національного питання у процесі внутрішньої реорганізації імперії. Однак на початку 1880-х рр. після нетривалого періоду лібералізації політичного режиму, наступив період реакції. У 1881 р. після вбивства народниками царя Олександра II посилилися репресії. За цих обставин більшість членів київської «Громади» зневірились у перспективі легальної політичної діяльності. Через це вони свої зусилля вирішили звузити до науково-культурницької роботи. Позицію тогочасних громадівців влучно відображають слова одного з її лідерів Павла Житецького: «Якщо хочете працювати для українського народу, ставайте першорядними вченими й пишіть ваші праці по-українському. Тоді поневолі й чужі вивчатимуть українську мову, щоб знайомитися з вашими працями. А тепер найкорисніше для української ідеї – це український театр». Тому 1880-і рр. стали для національного руху на Наддніпрянщині «мертвими роками». Практична діяльність у цей час була зосереджена у культурній та науковій сферах. Так, починаючи з 1882 р. й аж до 1907 р., у Києві виходив російськомовний журнал «Киевская старина», в якому публікувалися наукові матеріали українознавчого змісту. Також київська «Громада» активно збирала та опрацьовувала словники та хрестоматії з української мови. Логічним завершенням цієї роботи стало видання «Словника української мови» за редакцією Бориса Грінченка та Михайла Комара (Уманця).

Найбільш плідною ділянкою українського національно-культурного руху 1880-х рр. стала діяльність українського театру. У 1881 р. за вказівкою міністра внутрішніх справ графа М. Лоріс-Мелікова було знято заборону українських вистав, хоча цей дозвіл супроводжувався чималою кількістю обмежень. Наприклад, умовою діяльності театрів було те, що їхній репертуар не включатиме тематики життя інтелігенції та перекладних п’єс. Через те, а також з метою залучення чисельної глядацької аудиторії українські театри робили особливий акцент на танці, співи, комічно-брутальні сцени тощо. Цим самим вони свідомо понижувати свій мистецький рівень. Однак «гопачні» етнографічно-побутові мотиви принесли українському театру неабияку популярність у всій Російській імперії, де вони повсюдно збирали чисельну публіку. Серед численних новоутворених театральних труп найбільшої популярності здобув театр створений Марком Кропивницьким. У його складі виступали такі талановиті актори, як Марія Заньковецька, Іван Карпенко-Карий (Тобілевич), Микола Садовський, Опанас Саксаганський. Театр відіграв визначну роль у процесі утвердження української національно-культурної ідентичності, особливо тих українців, які проживали поза українською етнічною територією. Театральна сцена значною мірою заміняла публіцистику. Значна кількість письменників і суспільних діячів молодшого покоління почала цікавитися українським питанням саме під впливом театру.

У 1880 рр. появилася нова генерація талановитих діячів в українській літературі. Це насамперед поети Борис Грінченко, Василь Самійленко, Леся Українка, письменник Михайло Коцюбинський та ін. Загалом український національний рух наприкінці 1880-х рр. був слабким та малочисельним. Через систематичні репресії та постійний відтік молодих діячів у російські революційні товариства він не зумів набути належного організаційного оформлення й налагодити розгорнуту мережу своїх інституцій. Однак потенційні можливості українського руху полягали у можливості використання своєрідного «плацдарму» за межами Російської імперії. Тому суспільно-політична активність українофілів-наддніпрянців зреалізовувалась лише через «галицький П’ємонт».

Таким чином, у зв’язку з репресивною політикою російського царизму громадсько-політична активність українського національного руху Наддніпрянщини була зведена до мінімуму. Його політичні прояви мали місце лише поза межами Російської імперії – в еміграції (діяльність М. Драгоманова) чи підавстрійській Галичині. Учасники цього руху на Наддніпрянщині змушені були обмежити свою діяльність культурницькою роботою. Культурно-просвітницька діяльність громад стала головним проявом українського національно-культурного руху другої половини ХІХ ст. Визначальними рисами громадівського руху були нечітка організаційно-структурна оформленість та невиробленість його ідейно-програмних засад.

4. Валуєвський циркуляр 1863 р., Емський указ  1876 р. та переслідування «українофілів»

Відчутного удару українському національному рухові завдав циркуляр міністра внутрішніх справ Російської імперії П. Валуєва від 30 (18) липня 1863 р. У ньому було процитовано вислів голови Київської археографічної комісії, українця за походженням, М. Юзефовича про те, що «ніякої окремої малоруської мови не було, немає й бути не може». Українська мова трактувалася цим циркуляром як штучна, «створювана… деякими малоросами і особливо поляками»; вона, як стверджувалось, є «наріччя…, яке вживається простолюдом, є та ж російська мова, тільки зіпсована впливом на неї Польщі». Ці формулювання указу, авторство яких належить М. Юзефовичу, стали тривалий час офіційним поглядом російської адміністрації на українське питання. Валуєвський циркуляр заборонив друкувати українською мовою наукові, шкільні та релігійні видання. Заборона не стосувалася художньої літератури, адже циркуляр дозволяв публікувати «тільки такі твори цією мовою, які належать до галузі красного письменства». Ця цілеспрямована вибірковість у забороні видань лише певного жанру була не випадковою. На думку Я. Грицака, урядовцям на цьому етапі йшлося не про повну заборону інтелектуалам писати і видавати твори українською мовою. Вони насамперед намагались не допустити до поширення цих видань серед простого люду. Валуєвським циркуляром уряд прагнув перешкодити українському рухові перерости із заняття вузького кола інтелектуалів у масове явище.

Передумовою виходу Валуєвського циркуляра, згідно із офіційними джерелами, стало загострення питання про українську мову та літературу через «обставини чисто політичні». Тут малося на увазі поширення в середовищі українських інтелектуалів «сепаратистських задумів». Безпосереднім приводом до видання циркуляром став несанкціонований Синодом Руської православної церкви переклад на українську мову Нового Завіту Біблії, здійснений П. Морачевським.

У своєму розпорядженні від 20 липня 1863 р., П. Валуєв наказав припинити друк релігійних та навчальних книг українською мовою, стверджуючи, що: «їх діалект (тобто український), яким користується простолюддя, це така сама руська мова, тільки попсована польськими впливами на неї; що общерусская мова теж зрозуміла малоросам, як і великоросам, і навіть куди більше зрозуміла, ніж творена тепер деякими малоросами, а зокрема поляками, так звана українська мова». У спеціальній інструкції як додатку до цього обіжника заборонено також друкувати популярну літературу, доручено переглянути всі українські видання та припинити друк етнографічних матеріалів. Запровадження Валуєвського циркуляру в дію супроводжувалося закриттям українських недільних шкіл та засланням окремих активістів національно-культурного руху, наприклад, О. Кониського, П. Чубинського, П.Єфименка та ін.

Вершиною всіх антиукраїнських заходів російського уряду став таємний (ніколи не був оголошений) Емський указ. Він був підписаний царем Олександром II 18 травня 1876 р. у м. Емс (Німеччина). Він став найтяжчим ударом по українському рухові. Через активізацію громадівського руху царський уряд був занепокоєний новими проявами українського сепаратизму. Наприкінці 1874 р. з Києва до Санкт-Петербурга був направлений меморандум, в якому йшлося, що українці хочуть «вільної України в формі республіки з гетьманом на чолі». Згідно з указом царя, у серпні 1875 р. була створена спеціальна комісія для «вироблення засобів боротьби з українофільською діяльністю». У висновку комісії йшлося, що «допустити окрему літературу на простонароднім українськім наріччі значило б покласти тривку основу для переконання в можливості відділення, хоча б і в далекій будуччині, України від Росії». Відповідно з рекомендаціями цієї комісії російська адміністрація закрила Південно-Західний відділ Географічного товариства, припинено видання «Киевского телеграфа» та вжито репресій стосовно найбільш активних українських діячів. Фактично були зведені нанівець майже всі можливості легальної діяльності. Емський указ мав форму таємної інструкції, створеної за участю таємного царського радника, полтавського поміщика М. Юзефовича. Указ забороняв ввозити будь-які українські книги і брошури з-за кордону, друкувати і видавати українські твори та переклади, сценічні вистави та читання, а також слова при нотах. Винятки робилися лише для історичних документів і пам’яток (при їх публікації дозволялося дотримуватись правопису оригіналів), а також для художніх творів і то лише після розгляду рукописів у Головному управлінні в справах друку.

Українські діячі дізнались про існування Емського указу через 2 роки після його підписання царем із статті «Свобода в Росії» у французькому часописі. Очевидно, що відомості туди потрапили із меморіалу М. Драгоманова, поданого на Міжнародний літературний конгрес у Парижі.

У 1881 р. за дорученням царя Олександра III окрема комісія переглянула Емський указ 1876 р. й ухвалила визнати цей указ діючим, доповнивши його деякими поступками. Зокрема, було дозволено друкувати українські словники за умови збереження загальноприйнятого російського правопису або того, що вживався не пізніше, як у XVIII ст.; дозволено сценічний показ українських п’єс та публічне виконання українських пісень (не заборонених цензурою) за погодженням з місцевим органом адміністрації. Після постановки української п’єси необхідно було обов’язково зіграти російську з такою ж кількістю дій. Часто українські режисери-постановники спектаклів практикували з 5-хвилинними діями російської вистави, які йшли після українських. Були випадки, коли після останніх публіка масово покидала залу, а її, виконуючи урядові приписи, повертав жандарм.

Так само дозвіл на друк українських текстів при нотах мав надаватись головним управлінням у справах друку. Після цього послідувала заборона організовувати український національний театр чи театральні трупи з виконанням виключно українського репертуару. Як і в попередньому випадку, цих доповнень до Емського указу не було оприлюднено. Всі вказані нормативні акти функціонували як таємні інструкції для внутрішнього користування органами адміністрації. При наступних правителях вони зазнавали деякої модифікації відповідно до вимог часу та обставин. Лише під час революції 1905-1906 рр. вони перестали діяти, однак формально ніколи не були скасовані.

Поодинокі представники російської адміністрації усвідомлювали шкідливість цих заборонних заходів. Були випадки, коли деякі цензори відступали від приписів, за що згодом отримували дисциплінарне покарання. Були навіть вагання серед членів уряду щодо доречності заборонних дій. Так, Емський указ та його постанови переглядались у 1881, 1892, 1894 і 1895 рр. Зрозуміло, що заборонні положення переважно підтверджувались, чи навіть додавались нові.

Заборона видавати твори в найбільш супільнозначущих ділянках науки змушувала українських авторів вдаватися до белетристичного викладу своїх праць. Так, наприклад, книжка медичного змісту про хворобу дифтериту по-українськи вийшла під заголовком «Від чого вмерла Мелася». Хоч і белетристичні твори, попри відсутність щодо них повної заборони, також послідовно переслідувались. Навіть у поетичних творах (наприклад, у В. Самійленка) цензура вилучала алегоричні порівняння. В результаті виходу Валуєвського циркуляру та Емського указу видання будь-якого періодичного українського часопису стало неможливим. Так само не могло бути мови про видавничі серії. За свідченням С. Єфремова, редактора видавництва «Вік», упродовж 1895–903 рр. до цензури видавництво подало 230 найменувань рукописів, однак отримало дозвіл друкувати тільки на одну третину, тобто на 80 видань. Емський указ не міг вже знищити українські театральні традиції, які в той час набули популярності серед народу. Театральні постановки відбувались приватно, без афіш і продажу квитків, але зазнавали поліційного переслідування.

Документи 1863 р. і 1876 р. унеможливили появу будь-яких україномовних видань. Протягом 1876–1905 рр. появилось за спеціальним дозволом лише кілька альманахів та збірників («Громада» 1881 і «Рада» 1883, друковані у Петербурзі «Херсонський телеграф» 1886, «Складка» та «Ватра» у Харкові, «Нива» в Одесі). За цих обставин українські діячі перетворили на свій друкований орган російськомовні часописи «Киевский телеграф» та газету «Труд». Головним науковим часописом українських діячів стала «Киевская старина».

Таким чином, Валуєвський циркуляр та Емський указ, хоча й не знищили повністю українського національно-культурного руху Надніпрянщини, однак перетворили, на думку більшості істориків, 1880-і рр. на «найглухішу добу» в його історії. Репресії російської влади послабили громадсько-політичну активність українських діячів, вони вимушені були зосередитись переважно на культурно-освітній праці.

5. Розвиток народницького руху

Після Валуєвського циркуляра у розвитку українського національного руху настала перерва, яка тривала до початку 1870-х рр. У цей час значна частина молодої української інтелігенції (В. Дебагорій-Мокрієвич, Я. Стефанович, М. Кибальчич, С. Кравчинський, В. Осинський, А. Желябов) вступала у російські революційні організації. Її приваблювала ідеологія російського народництва, порівняно з яким український рух видавався надто мізерним, аполітичним і культурницько-обмеженим. Наприкінці 1860-х – на початку 1870-х р р. на арену суспільно-політичного життя Російської імперії вийшло народництво. Його інтелектуальною основою стали вчення російських мислителів та літераторів О. Герцена і М. Чернишевського. Російські революціонери виробили ідейну доктрину, що на їхню думку, сприяла би визволенню нижчих верств народу від гніту самодержавства. Вважаючи простий народ, зокрема селянство, рушійною силою майбутньої революції, вони відстоювали ідею революції селянської. У їхній ідеології суміщалися постулати революційного демократизму та утопічного соціалізму. Критикуючи капіталізм, шукаючи самобутніх шляхів економічного розвитку Росії та мріючи про новий, справедливий лад, ідеологи народництва ідеалізували селянську общину, «комуністичні інстинкти» селянства, общинне землеволодіння, вважаючи їх зародком соціалізму, передумовою і рушійною силою побудови нового, соціалістичного устрою суспільства.

Народництво виникло у Російській імперії в епоху, коли капіталістичні відносини були ще слабо вираженими. Капіталізм народники вважали явищем у Росії випадковим, проголошували його регресом і тому всіляко прагнули його затримати. За їхнім переконанням, розвиток нових виробничих відносин приведе до пролетаризації народних мас і до руйнування та загибелі селянської общини. Народники вірили в самобутність економічного розвитку Росії, ідеалізували селянина як «людину майбутнього», а селянську общину – як осередок майбутнього соціалістичного суспільства. Характерною рисою соціальної філософії народників був суб’єктивізм і захоплення ідеалістично-волюнтаристськими теоріями. Так була поширена ідея про провідну роль «критично мислячих осіб» в історичному процесі, про особливу роль інтелігенції, яка нібито була носієм «загальнолюдської правди».

Народницький рух на українських землях, будучи складовою загальноросійського визвольного руху, водночас характеризувався певними специфічними рисами. Місцеві обставини, в яких діяли народники, дещо відрізнялися від тих, що існували в центральних і північних губерніях Російської імперії. Насамперед в українських губерніях не мало такого поширення общинне землекористування, як у Росії. Крім того, щоб мати успіх серед селян, революціонер-пропагандист повинен був знати українську мову, побут і звичаї місцевого населення. Тож народницька популярна література, прокламації та листівки друкувалися як російською, так і українською мовами. Винятково велику роль у всеросійському народницькому русі відіграли нащадки колишньої козацької старшини з Лівобережжя. Це було зворотнім наслідком русифікації колишньої козацької старшини.

Наприкінці 1860-х – на початку 1870-х рр. набув широкого розмаху самоосвітній рух різночинної інтелігенції. Не задовольняючись казенною наукою, передова молодь самостійно студіювала соціальні знання, і з цією метою об’єднувалась у гуртки. При гуртках самоосвіти створювалися нелегальні бібліотеки, випускалися рукописні журнали, зачитувалися реферати на наукові та громадсько-політичні теми, дискутувалися актуальні проблеми. Такі гуртки існували в Харкові (Є. Солнцевої, Я. Ковальського), Херсоні (П. Чудновського, А. Франжолі), Одесі (А. Желябова, Г. Афанасьева), Києві (П. Аксельрода, Й. Каблиця, В. Дебогорія-Мокрієвича) та деяких інших містах.

Від осені 1873 р. у народницьких гуртках на передній план виходить питання про зближення інтелігенції з народом, підготовку й організацію народної революції в країні шляхом масштабного «ходіння в народ». Революційна молодь, готуючись до цього, обговорювала плани і маршрути походів, складала карти обраних районів діяльності, збирала кошти, популярну пропагандистську літературу. Вони вважали за необхідне зближення з народом для здійснення революції. Щоб працювати серед селянства молоді люди залишали навчання й переходили на роботу у спеціально створені з цією метою школи-майстерні для оволодіння різними потрібними селянам ремеслами (теслярським, шевським, бондарським та ін.). Такі школи-майстерні існували в с. Попельнясте Катеринославської губернії, на хуторі поблизу с. Кобеляки Полтавської губернії та інших місцях.

Народницькі угруповання по-різному розуміли тактичні завдання руху: одні сподівалися найближчим часом підняти селянство на революцію; другі мали намір просвітити народні маси, вести серед них тривалу пропаганду соціалістичних ідей; треті вважали своїм першим завданням вивчати народ, його настрої, бажання, сподівання. Найбільш активні «бунтарі-бакуністи» вважали, що народ готовий до революції й селяни тільки чекають заклику до революційного виступу.

«Ходіння в народ» розпочалося навесні 1874 р. Народники діяли практично в усіх українських губерніях. Так, антиурядову пропаганду серед селян с. Жорниця на Київщині у 1875 р. здійснював М. Кибальчич – пізніше активний учасник «Народної волі», відомий винахідник. Тимчасово працюючи вчителями, лікарями, фельдшерами, шевцями, будівельниками, сезонними робітниками, народники проводили революційну пропаганду серед селян шляхом усних бесід, читання та поширення популярної нелегальної.

Оскільки селяни загалом не сприймали соціалістичних лозунгів народницької пропаганди, то діяльність революційних народників під час «ходіння в народ» не дала очікуваних результатів. Водночас етап «ходіння в народ» став для народників доброю школою революційної боротьби. Наприкінці 1874 р. царський уряд репресивними заходами завдав відчутного удару по народниках. Майже тисячу осіб було заарештовано, багато з них за «процесом 193» засуджено. Однак народники продовжували вірити в селянську революцію. Після цієї невдачі вони переглянули окремі положення своєї теорії, почали шукати нових тактичних методів революційної боротьби і діяльності серед народу. У спілкуванні з селянством стали краще розуміти його основні потреби й прагнення. В ідеології народників на передній план поставлено боротьбу за реальні потреби і вимоги, що були близькими й зрозумілими селянам.

З розвитком революційного руху народники пішли шляхом створення централізованої революційної організації. Наприкінці 1876 р. ідея створення бойової, централізованої організації революціонерів була зреалізована. Згодом, у 1878 р., ця організація отримала назву «Земля і воля», що мало відзначити її спадкоємність від однойменні організації, котра існувала у 1860-х рр. У програмі новоствореної «Землі і волі» проголошувалися вимога про перехід усієї землі до рук селян і повна свобода віросповідання. У своїй пропагандистській роботі члени організації агітували за близькі та зрозумілі селянам вимоги: переділ землі, передання її селянству, скасування викупних платежів, податків тощо. Стосовно національного питання визнавали право кожного народу на національне самовизначення й пропагували тезу про повну автономію общин. Загалом програма «Землі і волі» базувалася на засадах анархічного вчення М. Бакуніна.

Найбільш відомий гурток народників – «Чигиринська змова», організований групою Я. Стефановича. Члени групи готували в Чигиринському повіті Київської губернії збройне повстання й закликали начебто від імені царя селян до боротьби проти поміщиків, дворян, чиновників і всіх вищих станів, за справедливий переділ землі. Народники, використовуючи віру селян у царя-визволителя, поширювали серед них фальшиві, нібито затверджені царем документи – «Височайшу таємну грамоту» та «Обряд святої присяги». Внаслідок такої агітації на початку 1877 р. у багатьох селах Чигиринського та Черкаського повітів була створена нелегальна селянська організація «Таємна дружина», до якої входило понад тисячу осіб. Однак в ході підготовки повстання, запланованого на початок жовтня 1877 р., змову було викрито. Багатьох активістів «Таємної дружини» заарештовано й віддано до суду. Заарештовані та засуджені були й селянські ватажки організації Ю. Олійник, І. Пісковий, М. Ґудзь, К. Прудкий, Л. Тененик. Організаторів «Чигиринської змови» Л. Дейча, Я. Стефановича, І. Бохановського засуджено до смертної кари, однак народник М. Фроленко влаштував їхню втечу з в’язниці у Києві.

Хоча чигиринські події на практиці показали утопічність задумів революціонерів-народників, однак створення масової революційної організації серед селянства було значним їхнім успіхом. Революційна пропаганда народників посилювала невдоволення серед селян. Окремі учасники «Таємної дружини» в подальшому продовжували антиурядову агітацію серед селянства. «Чигиринська змова» викликала дискусії в середовищі народників стосовно допустимості використання в революційній боротьбі наївного монархізму селян і фальшивих документів.

Народники проводили свою діяльність і серед пролетаріату, організовуючи нелегальні робітничі гуртки. В них вони проводили загальноосвітню роботу і поступово переходили до революційної пропаганди. Наприкінці 1870-х рр. у середовищі народників утвердилось переконання про необхідність вироблення своєї програми досягнення політичних перетворень у країні та переходу до боротьби за політичні свободи, що вони раніше ігнорували. У народницьких гуртках існували суперечки стосовно питання про доцільність політичних свобод і шляхи боротьби за них. Наприкінці 1877 – на початку 1878 p. в Києві, Одесі, Херсоні, Миколаєві та інших містах існувало декілька гуртків, які в своїй діяльності переходили до політичної боротьби. Так, у Києві діяв гурток, очолений членом «Землі і волі» В. Осинським, який мав тісні стосунки із революціонерами Житомира, Ніжина, Кременчука, Кам’янця-Подільського. Його учасники здійснювали замахи і вбивства посадових осіб.

Протягом 1878–1879 рр. властям вдалося викрити та ліквідувати найбільш відомі народницькі гуртки. Багато їхніх членів були засуджені на каторгу в Сибір, деяких керівників страчено. Остерігаючись поширення революційних настроїв серед широких верств населення та жахаючись терористичних актів народників, царський уряд наприкінці 1870-х і на початку 1880-х рр. вдався до надзвичайних заходів. Зокрема, були утворені нові Харківське та Одеське генерал-губернаторства, а генерал-губернаторам в їхніх антитерористичних діях надавалася вся повнота влади на місцях (віддання до суду, затвердження смертних вироків, відправлення на заслання тощо).

У серпні 1879 р. народницька організація «Земля і воля» розділилася на дві самостійні організації – «Народну волю» і «Чорний переділ». Перша з них започаткувала своєю діяльністю етап політичної боротьби проти самодержавства. Головними програмними засадами «Народної волі» було повалення царизму і перебудова суспільства на соціалістичних засадах, соціальний переворот, який припинить експлуатацію людини людиною, скликання Установчих зборів, запровадження загального виборчого права й всенародного представництва, обласного і общинного самоврядування, передання землі селянам, а фабрик і заводів – робітникам, свобода совісті, слова, друку, право пригноблених народів на самовизначення тощо. Головною тактикою народовольців були індивідуальні терористичні акти. Також здійснювалась агітація і пропаганда, створювалися нові гуртки тощо. Народовольці поступово відходили від основних засад народництва, зокрема, переходили до боротьби за політичні свободи, визнавали державу як форму політичної організації суспільства, позбувалися віри в «комуністичні інстинкти» селянства тощо.

Інша народницька організація – «Чорний переділ» – поділяла засади землевольської програми. Однак основну свою діяльність вони зосередили не серед селянства, а робітників, студентської молоді та офіцерів. Чорнопередільські гуртки діяли на федеративних засадах, єдиної централізованої організації так і не утворили. Центральний петербурзький гурток «Чорного переділу» підтримував зв’язки з подібними гуртками у Києві, Харкові та інших містах. Репресії влади змусили у 1880 р. керівників «Чорного переділу» емігрувати за кордон.

Чорнопередільці не поділяли тактику народовольців, критикували терор як метод боротьби, стверджували, що революцію може здійснити тільки народ, вважали за необхідне довготривалу агітацію серед народу. Однак, незважаючи на ці дискусії, чорнопередільці й народовольці підтримували постійні зв’язки, вели спільну пропаганду серед студентів, робітників, інтелігенції. Протягом 1880–1881 рр. серед робітників Києва активно діяли члени народницького гуртка «Південноросійський робітничий союз», організованого Є. Ковальською і М. Щедріним. Його програма декларувала, що основою тактики боротьби робітників повинен стати «фабричний терор», тобто підпали фабрик, заводів, убивства підприємців тощо. Програмні засади і тактика «Південноросійського робітничого союзу» з часом змінювалися в залежності від переконань його керівників. У середовищі революціонерів-народників визрівала ідея об’єднання всіх робітничих гуртків у союз з чітко виробленою програмою та статутом.

Таким чином, з-поміж усіх опозиційних до самодержавства рухів народники відзначалися найбільшим радикалізмом, а у своїй практиці нерідко вдавались до терористично-екстремістських методів революційної боротьби. Проте ідеологія та практика народницького руху відзначалася утопічністю й незнанням соціально-політичних реалій. Так само у ставленні до національного питання ідеологія народників була невизначеною, індиферентною.

6. «Братство тарасівців» і студентсько-громадівський рух

Виважено-поміркована позиція «старих» громадівців у 1880–1890-х рр. вже не знаходила відгуку серед молодшого й більш радикально налаштованого покоління активістів національного руху. Настрої наймолодшої генерації діячів, зокрема студентів, прямували до радикалізації політичних засад національного руху й переходу до активніших методів революційної боротьби. Тому молодша течія українського руху пішла шляхом утворення неформальних політичних організацій і товариств. Таємний студентський рух стає у цей час самостійним явищем суспільно-політичного життя. Найбільш відомим в цей час стало харківське таємне товариство революційного спрямування «Братство тарасівців» (інша назва – «Братерство тарасівців»), створене влітку 1891 р. (за іншими даними, у 1892 р.) місцевими студентами І. Липою, М. Байздренком, М. Базькевичем, а також студентом Київського університету В. Боровиком. Працюючи під час канікул у комісії з перепису нерухомого майна у Полтавській губернії, вони відвідали поховання Т. Шевченка у Каневі й заснували таємну організацію. Як свідчить назва товариства, його члени поставили собі за мету реалізовувати національно-політичні ідеали Т. Шевченка. Будучи неформальним товариством, «тарасівці» невдовзі згуртували навколо себе коло прибічників із студентів харківських навчальних закладів на засадах усвідомлення необхідності активної праці задля здобуття національних прав українського народу. Гурток очолили І. Липа та М. Яценко.

«Тарасівці», тісно співпрацюючи з просвітницьким гуртком С. та О. Русових, де були діячі старшого покоління, разом з ними утворили гурток ширшого складу, який отримав назву «Молода громада». Протягом короткого часу ідеї харківського гуртка поширилися серед інтелігенції в багатьох містах, де виникли місцеві осередки «Братства тарасівців». Так, у Києві В. Боровик створив «тарасівський» гурток у складі Є. Тимченка, М. Міхновського, М. Кононенка, О. Черняхівського, В. Самійленка, в Одесі у цьому ж руслі активно працював А. Сигаревич, у Полтаві – М. Шемет і Д. Дробиш, у Чернігові – М. Коцюбинський, в Олександрії діяв тісно пов’язаний з харківськими «братчиками» гурток у складі М. Косюри, І. Козубова, О. Нікольського, М. Васька, Г. Мальської, Я. Зерницького та ін.

Харківське «Братство тарасівців» розробило власний статут. Після обговорення на зборах «Молодої громади» він був навесні 1893 р. опублікований у львівському часописі «Правда» під назвою «Profession de foi молодих українців» («Декларація віри молодих українців»). Фактично це була перша відкрито задокументована національно-політична програма українського радикально-революційного руху в Наддніпрянщині. Основними програмними засадами «Братства тарасівців» стали гасла ліквідації національно-політичного гноблення, єдності галицьких та наддніпрянських українців, автономії усіх народностей Російської імперії, запровадження української мови в суспільно-політичне життя, зокрема в державних установах, закладах культури та освіти, у родинне життя тощо. За твердженням І. Липи, для «тарасівців» політичним ідеалом «була самостійна Україна, іншої України ніхто з тарасівців собі не уявляв». Заявляючи про свою прихильність ідеї вселюдського поступу, «братчики» декларували себе водночас космофілами (прихильниками всього світу) та патріотами-націоналістами. За їхніми переконаннями, реальний внесок до загальнолюдського поступу здатен здійснити лише той народ, який розвиває власні національні традиції. Значний акцент у своїй програмі «тарасівці» робили на ідеї соборності українських земель: «Україна Австрійська і Україна Російська однаково нам рідні і жодні географічні межі не можуть роз’єднати одного народу». Вони зобов’язувалися «розбити російські кайдани й визволити усі російські народи з-під гнітучого їх деспотизму й централізму», «перш за все домагатися для свого народу національної волі», «підносити національне питання і право української нації скрізь, де тільки можливо». Програмні постулати «Братства тарасівців» про майбутній суспільно-політичний устрій були ще вкрай нечіткі та узагальнені й практично наближалися до утопічно-соціалістичного ідеалу суспільства, «в якому немає місця ні панові, ні мужикові, ні визискувачеві, ні визискуваному». Водночас у програмі йшлося про важливість матеріально-економічного чинника, який мав бути невіддільним від національно-політичних вимог. Суспільно-політична програма «Братства тарасівців» поєднувала ідеї романтичного націоналізму, політичного радикалізму та ліберального культурництва.

Члени «Братства тарасівців» розгорнули широку агітаційно-пропагандистську діяльність у середовищі студентства, шкільної молоді, селянства та робітників. Оскільки актуальною проблемою політичних активістів був брак агітаційно-пропагандистської літератури, то «братчики» весною 1893 р. зібрали серед студентів кошти для закупівлі відповідної літератури у Галичині. Література була закуплена за допомогою О. Франко (дружини І. Франка) й переправлена до Харкова. Однак поліції вдалося вистежити цю систему переправки та розповсюдження забороненої літератури. 1 травня 1893 р. у Харкові було заарештовано та проведено обшуки «тарасівців» та «молодогромадівців». Під слідство потрапили 24 особи, зокрема, подружжя Русових та всі члени харківського «Братства тарасівців». У ході слідства, яке тривало півтора року, завдяки мужності заарештованих так і не вдалося виявити керівників та мережу регіональних осередків товариства. За вироком 24 листопада 1894 р. всі заарештовані підлягали різним термінам тюремного ув’язнення і багаторічному гласному поліцейському наглядові за місцем проживання, причому їм заборонялося проживання в межах столиць та губернських центрів.

Після розгрому поліцією головного харківського осередку «Братства тарасівців» керівну роль перебрав на себе київський гурток. Підпільна діяльність розрізнених гуртків «тарасівців» тривала до 1898 р. Однак потреби часу диктували необхідність утворення більш чітко структурованої політичної організації. Тому логічна еволюція ідейних засад і практичної тактики членів «Братства тарасівців» призвела до утворення на його базі нового громадсько-політичного об’єднання під назвою Загальна українська безпартійна демократична організація (ЗУБДО, інша назва – Загальна Українська Організація). Воно було утворене 1897 р. у Києві за ініціативи В. Антоновича та О. Кониського. Його метою стало згуртування всіх українських діячів в єдиній політичній структурі. До ЗУБДО увійшли громади в 20 містах. Вона організувала у Києві літературне видавництво «Вік», книгарню, регулярно проводила Шевченківські свята та ювілеї письменників, надавала допомогу українським діячам, яких переслідувала влада. Поступово діяльність ЗУБДО набувала відверто політичного забарвлення, а організація згідно потребам часу еволюціонувала до структури партійного типу.

У 1895 p. в Києві виникла інша таємна організація – «Українська студентська громада», яку очолили студенти університету В. Доманицький, Г. Лазаревський (син відомого історика), П. Холодний, І. Руденко. В 1897 р. аналогічне товариство виникло в Харкові за участю Д. Антоновича (сина знаменитого вченого-історика), М. Русова, О. Коваленка, Ю. Колларда, Б. Мартоса, Л. Мацієвича та ін. Щодо кількості учасників «Харківська студентська громада» стала найчисельнішою: вона нараховувала майже 100 осіб. У Полтаві також діяла аналогічна «Полтавська семінаристська громада». Серед її членів були вихованці місцевої духовної семінарії, зокрема такі згодом знакові постаті українського національного руху, як С. Петлюра, брати М. і В. Міхновські, С. Андрієвський, М. Ткаченко й ін.

Учасники цього студентсько-громадівського руху однозначно виступали за вільний розвиток української національної культури та економіки, а стосовно ідейно-політичних переконань перебували на різних позиціях: автономістських, федералістських, самостійницьких. Вони провадили як відкриту, так і нелегальну практичну діяльність, спрямовану на піднесення національної самосвідомості українського населення. Так, молодогромадівці влаштовували у великих містах самодіяльні концерти й театральні вистави, читали публічні лекції, розповсюджували серед народу українську публіцистичну та художню літературу, різні агітаційні прокламації.

У 1898 р. у Києві за ініціативою Д. Антоновича відбувся нелегальний всеукраїнський з’їзд студентських громад за участю представників студентства Галичини (Д. Лукіянович) та Відня (Р. Сембратович). Резолюція з’їзду, що була згодом опублікована у Галичині, закликала українську молодь до пропаганди за впровадження конституційних демократичних свобод (слова, друку, зборів, вживання української мови). У наступному році у Києві відбувся другий всеукраїнський студентський з’їзд. Цього разу на ньому навіть були делегати від українських студентських громад Юр’єва (сьогоднішнього Тарту в Естонії) і Санкт-Петербурга. На ньому було утворено неформальну всеукраїнську студентську спілку, яка протягом 1899–1903 рр. діяла як в Австро-Угорській, так і в Російській імперіях. Згодом, за ініціативою І. Франка, вона отримала назву «Молода Україна». На цьому з’їзді було ухвалено програмні документи новоутвореної спілки. В них йшлося, зокрема, про необхідність зупинити згубні процеси асиміляції та русифікації української студентської молоді, вказувалося на необхідності ліквідувати російський абсолютизм.

Стосовно визначення майбутнього суспільно-політичного ладу для українських земель і принципів їх взаємин із сусідніми державами, то програма «Молодої України» практично повторила аналогічні постулати «Братства тарасівців», включно з усіма його утопічно-соціалістичними ідеями. Програма «Молодої України» передбачала кардинальне реформування політичного та соціально-економічного устрою суспільства. Отже, студентська спілка «Молода Україна» своєю ідеологією дещо наближалася до популярної в цей час західноєвропейської доктрини соціал-демократії. Логічним завершенням генези цього радикального молодіжно-студентського руху стало утворення 11 лютого 1900 р. підпільної Революційної української партії (РУП), що стала першою українською політичною партією в Наддніпрянщині.

Прикметною рисою українського національного руху кінця ХІХ ст. стала поява радикальної молодіжної течії переважно із студентів, у середовищі якої визрівала ідея державної самостійності українських земель. На відміну від слабо організованих громад 1860–1870-х рр., цей молодіжний рух прямував до більш довершеної організаційної структуризації та більш чіткого й задокументованого ідейного оформлення. На зламі століть ця еволюція завершилась утворенням політичних партій.

Отже, у другій половині ХІХ ст. у Наддніпрянщині визріли соціальні, економічні та культурно-національні передумови для розвитку українського національного руху. Культурно-просвітницька діяльність громад стала головним проявом українського національно-культурного руху другої половини ХІХ ст. Народницький рух також був одним із визначальних факторів суспільно-політичного життя Наддніпрянщини другої половини ХІХ ст. Появу «Братства тарасівців» та інших молодіжно-студентських організацій наприкінці століття варто розцінювати як початок ідейно-організаційного оформлення та політично-партійної структуризації українського національного руху. Проте, на відміну від Західної України, на Наддніпрянщині ідея української державності в цей період ще не набула значного поширення не лише серед широких верств українського населення, а й навіть у середовищі національно-культурних діячів.