ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ І СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНЕ СТАНОВИЩЕ НАСЕЛЕННЯ У СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ НА ПОЧАТКУ ХХ СТ.

1 Економічний розвиток українських земель і соціально-політичне становище населення у складі Російської імперії на початку ХХ ст.

1. Особливості промислового розвитку та соціальне становище робітників

На початку ХХ ст. найбільше етнічних українських територій перебували в складі двох європейських імперій – Російської та Австро-Угорської. Український народ опинився під наглядом іноземного царського і цісарського ока. Різні політичні умови, притаманні названим імперіям, наклали відбиток на українське життя. Проте спільним як для Наддніпрянщини, так і для Західної України були великодержавницькі намагання перетворити їх в економічно залежні від центра регіони.

На початок ХХ ст. 9 українських губерній входило до складу Російської імперії (Київська, Катеринославська, Чернігівська, Полтавська, Харківська, Подільська, Волинська, Херсонська, Таврійська). Політичним центром цього краю вважався Київ.

Населення українських земель, згідно з переписом 1897 р., нараховувало 30 млн. осіб, що становило 18 % населення всієї імперії. В Лівобережних губерніях проживало 80,9 % українців, у Правобережних – 76,9 %, на Півдні – 56,9 %. Росіян в українських губерніях проживало 2,7 млн. осіб (11 % її населення), євреїв – 8,3 %, поляків – 2,8 %. У містах було 17 % українців. Ця обставина була визначальною в зайнятості населення найбільших національних груп Наддніпрянської України.

Переселення в Україну з Росії робітників, службовців, військових, урядовців і переселення українців на схід Російської імперії були звичним явищем.

Історія українського народу в перші два десятиріччя ХХ ст. складалась в умовах двох воєн (російсько-японської і Першої світової), трьох революцій (народно-демократичної 1905-1907 рр., Лютневої антимонархічної, Української національно-демокра-
тичної), громадянської війни і військової інтервенції з боку держав Антанти, Четвертного Союзу і російських білогвардійців та війни радянської Росії проти УНР.

На початку ХХ ст. в Наддніпрянській Україні було 8063 фабрики і заводи, на яких працювало 800 тис. робітників. Основна кам’яновугільна і металургійна база Російської імперії розташовувалась на південному сході Україні. На шахтах Донецького басейну в 1902 р. видобували 11. 318 тис. тонн вугілля, що становило 73 % загальноросійського видобутку. 15 металургійних заводів Катеринослава, Юзівки, Краматорська, Кам’янська та інших міст (з них 9 належали іноземному капіталу) виплавляли 58 % сталі, понад 60 % чавуну загального виробництва в країні.

У Наддніпрянській Україні на початку ХХ ст. довжина залізничної колії сягала 8417 км, потік вантажів залізницею відбувався переважно до морських портів Одеси та Херсона і в Росію. 50 % вантажів залізничних перевезень складали зерно і вугілля. Харківський і Луганський паровозобудівні заводи виробляли в рік 233 паровози, що становило 23 % російського виробництва паровозів. Діяли потужні Краматорський, Горлівський і Катеринославський машинобудівні заводи. Банківський капітал контролював 50 % металургійної і 60 % вугільної промисловості. Дирекції банків, які діяли в Україні, перебували в столиці імперії – в Санкт-Петербурзі. Свого банку Україна не мала.

Можемо констатувати, що українська територія була сировинно-промисловою базою, а її промисловість функціонувала як складова загальноросійського економічного потенціалу. Сприятливе географічне розташування українських земель, величезні запаси розвіданої на них у той час сировини, в т. ч. кам’яного вугілля та різних руд, і наявність внаслідок демографічного вибуху, який мав місце в останній чверті ХІХ ст., великої кількості робочих рук надзвичайно прискорювало індустріальний розвиток південно-східних українських губерній.

Концентрація промисловості стала сутнісною ознакою економіки в українських губерніях і цю обставину варто розглядати як надійну перспективу економічного прогресу. Проявом останнього було створення монополій, переважно синдикатів у промисловості. Перша монополія з’явилась у цукрозаводській промисловості в 1887 р. У 1902 р. виникли відразу три синдикати: «Продамет», «Трубопроводи» і «Продвагон», у 1904 р. – «Продвугілля». Загалом в Україні діяло 30 синдикатів, які контролювали 60-80 % збуту відповідної продукції. Знову ж таки їх центральний управлінський апарат перебував в Санкт-Петер-
бурзі.

Одночасно з концентрацією промисловості відбувалась концентрація капіталу. Українців серед керівників синдикатів і банків не було. Однак у цей час успішними підприємцями були зокрема представники українських родин Терещенків, Харитоненків, Симиренків.

На початку ХХ ст. мав місце небачений досі приплив іноземного капіталу в промисловість України, в т. ч. бельгійського, французького, англійського. У вугільній галузі іноземні капітали (переважно французькі) сягали 63 %, у металургійній – 90 %. Відповідно основні прибутки від виробництва продукції на їх підприємствах перекачувались за кордон. Відзначимо, що іноземний капітал працював на території України на тих же умовах, що і російський.

Надзвичайно вигідними для підприємців стали казенні замовлення в металургійній галузі. Цей напрямок у бізнесі давав їм гарантовані прибутки.

В Україні промисловість розвивалася нерівномірно за регіонами: на Південному Сході і Півдні переважав індустріальний сектор економіки, на Правобережжі – аграрний. Крім того чітко прослідковувалась спеціалізація промисловості. У Донбасі домінувала вугільна галузь, у Кривому Розі – залізорудна, в Нікополі – марганцева, на Правобережжі – цукрова. Катеринославська губернія досягла в цей час найвищого промислового піднесення завдяки значному розвитку машинобудівної галузі. На Миколаївському суднобудівному заводі будувались пароплави, які ходили всіма морями і океанами. У 1900 р. на цьому підприємстві працювали 2250 осіб. За рівнем розвитку провідних галузей великої промисловості Україна посідала одне з перших місць в Російській імперії.

Незважаючи на такі вражаючі здобутки у промисловості, маємо констатувати, що вона в Україні певною мірою розвивалась однобічно, оскільки майже не було текстильної, хімічної, поліграфічної та інших галузей.

Бурхливий розвиток промисловості призвів до значних змін у соціальній структурі українського суспільства. В цей час в Україні було 4 великі міста: Одеса – (403,8 тис. жителів), Київ – (247,7 тис.), Харків – (173,9 тис.), Катеринослав – (112,8 тис.). У них проживало 35 % міського населення України. Хоч українські землі залишались ще аграрними, чисельність робітників неухильно зростала і досягла в промисловості на початку ХХ ст. 387 тис. осіб. Лише в гірничозаводській і кам’яновугільній галузях працювали понад 152 тис. осіб. Робітництво за своїм походженням було полінаціональним. Так, у Миколаєві росіяни становили 66,3 %, у Харкові – 62,8 %, в Одесі – 47,4 %, у Києві – 54,5 % робітників. У Донбасі 70 % робітників були з російських губерній. Поруч з українцями та росіянами на заводах, фабриках, залізницях, в морських портах працювали молдавани, болгари, греки, вірмени та ін.

Саме в цей, здавалось цілком сприятливий час для подальшого економічного зростання, розпочалась економічна криза. Вона тривала з 1900 по 1903 рр. У кризовому становищі опинилась передусім металургійна і гірничодобувна промисловість. В Кривому Розі на 1903 р. із 79 рудників працював лише 41. Відповідно кількість видобутої на них руди різко впала. Із 56 доменних печей працювали тільки 23. Кількість вироблених паровозів на Харківському і Луганському заводах зменшилась на третину.

У результаті промислового спаду серед робітників помітно зросло безробіття. У гірничій промисловості зокрема із 152 тис. робітників у 1903 р. залишилось 117 тис. Власники підприємств скорочували витрати на зарплату робітникам. Зниження зарплати сягало 30-40 %. Робочий день не був обмежений законодавством, тому в Російській імперії він був найбільшим серед країн капіталістичного світу і тривав 12-14 годин. Систематично знижувалась заробітна плата робітників. В гірничодобувній, металургійній та інших галузях була відсутня система охорони праці. Загальна кількість потерпілих від нещасних випадків сягала більше 20 % працюючих. Понад 30 % робітників у 1904 р. за різні провини, в т. ч. запізнення на роботу, виготовлення неякісної продукції було оштрафовано, що автоматично вело до зниження їхньої реальної зарплати. Побутові умови більшості працівників були вкрай незадовільними. Чимало робітників з сім’ями жили в бараках і напівземлянках. Медичне обслуговування, насамперед через високу плату лікарям, також було недоступним. Професійне зростання робітників гальмувалось через неписьменність багатьох з них. Здобути освіту було проблематично, оскільки у вищих і середніх навчальних закладах вона була платною.

Отже, на початку ХХ ст. в українських губерніях Російської імперії відбувався бурхливий розвиток промисловості. Вона давала значний обсяг залізної руди, кам’яного вугілля, готової продукції, швидкими темпами зростали концентрація виробництва, капіталу та робочої сили. Значний вплив на ці процеси мав іноземний капітал. Промислові об’єкти на території України були часткою загальноросійського економічного потенціалу. Разом з тим географічне розташування, великі поклади сировини, передусім залізної руди та вугілля, наявність дешевої робочої сили призвели до суттєвих особливостей економічного розвитку: нерівномірності промислового розвитку регіонів, спеціалізації в промисловості.

2. Особливості розвитку сільського господарства та соціальне становище селян

На початку ХХ ст. більшість території України була аграрною, 84 % її населення становили селяни. Загальна земельна площа України на початок ХХ ст. становила 48,4 млн. га. Із них у приватній власності перебувало понад 22 млн. га, надільні землі становили близько 21 млн. га, а казенні, удільні, церковні – близько 4 млн. га. Дворянам належало понад 11 млн. га, а селянам – трохи більше 6 млн. га землі. Понад 4 млн. га належали іншим станам суспільства. Земля між більш як 3 млн. селянськими дворами була розподілена нерівномірно. Від 5 до 10 га на двір було у володінні 39,4 % селян, понад 10 га – 16,4, до 5 га на двір – 44,2 селян. 46 % земель на Правобережній Україні належали полякам (майже винятково поміщикам), хоча вони становили 2,8 % населення. Врожайність зернових становила 6,5 ц з га, валовий збір зерна щорічно сягав понад 11.8 млн. тонн.

Староста, збирач податків, писар, священик – це ті особи, котрі мали в селі владу і впливали на селян. До 1903 р. в селі діяла кругова порука, в общині перебували майже 40 % дворів на Лівобережжі, 33 % – на Правобережжі і 80 % – на Півдні України. Особливо значна їх кількість була в Харківській, Херсонській, Таврійській губерніях. До недоліків сільської общини варто віднести зниження культури обробітку землі в результаті постійних переділів землі, придушення приватної ініціативи селян, спонукання їх до переселення у східні регіони Росії. Ознакою подвірних господарств була значна наявність батраків і незначна кількість худоби. Селянська сім’я в ці роки складалася, зазвичай, із
7-8 осіб.

У сільському господарстві України були помітні елементи капіталістичного розвитку, а саме: використання заможними господарями найманої праці та машин, застосування багатопільної системи обробітку землі. Відбувалася спеціалізація сільгоспвиробництва за регіонами, розвивався ринок хліба. Суттєво зросли посіви картоплі, цукрового буряка. Чернігівська і Полтавська губернії виробляли 50 % махорки загальноросійського обсягу. Однак економічна криза докотилась і до села. У цей час нереалізованим залишалось 96 тис. тонн цукру.

На початку ХХ ст. на 33 підприємствах Катеринославської і 16 Херсонської губерній вироблялись сільськогосподарські машини і знаряддя. В Україні діяли 150 цукрових заводів, на яких щорічно вироблялося майже 320 тис. тонн цукру.

В українському селі існували 3 основні проблеми: малоземелля і безземелля; викупні платежі за земельні наділи; висока орендна плата за землю. Упродовж 1861-1900 рр. населення України зросло в 2 рази, вільних земель залишалось все менше. Земельний голод в українському селі, особливо на Правобережжі ставав жорстокою реальністю.

Все більше зростало розшарування на заможних і бідних селян. Із 3 млн. селянських дворів лише 5 % були заможними (мали по 9-12 га землі), 44 % дворів мали не більше 5 га. Прибутковими були селянські господарства, які володіли від 6-9 га землі.

Одночасно з цим зберігалось поміщицьке землеволодіння. В Україні на початку ХХ ст. було 32,5 тис. поміщиків, яким належали 10,9 млн. га землі, тобто в середньому по 400 га на одного поміщика. До найбільш відомих поміщиків належали Бобринські, Браницькі, Потоцькі, Терещенки, Харитоненки.

Значним тягарем для українських селян були викупні платежі, які вони сплачували ще з 1861 р. Боргові зобов’язання селян не давали їм можливості продавати земельні наділи, не сприяли утвердженню у них відчуття господаря землі.

Зростала ринкова ціна землі. Так, у 1900 р. за одну десятину потрібно було сплатити 32.05 рублів, а у 1902 р. – 42,76 рублів. Відповідно зростала орендна плата за землю. Селяни України орендували 4,2 млн. га щороку, що становило 21,3 % їх надільної землі. Земельна оренда була відробіткова, продовольча (голодна) і суборенда (заможні селяни орендували у великих землевласників і здавали в оренду біднякам). Орендна ціна 1 га сягала до 14 рублів і 60 % прибутку з орендованої землі йшло на сплату оренди.

Надлишок робочої сили в українському селі становив 9,3 млн. осіб, а промисловість могла забезпечити роботою тільки 1 млн. На роботу в Донбас, на Кубань і Нижнє Поволжя з України виїхало понад 800 тис. осіб. Десятки тисяч селян добиралися до Знам’янки, Кам’янки, Балти, де на них чекали спеціальні агенти з найму робочої сили на сезонні роботи. Все це лише частково вирішувало проблему надлишку робочої сили в українському селі.

Наддніпрянська Україна була включена до загальноросійського внутрішнього і зовнішнього ринків. Працювали інтенсивно ярмарки та базари. В 1904 р. в Україні діяли 5600 ярмарків, значна їх частина були спеціалізованими. У Харкові на Хрещенському, Покровському й Успенському ярмарках торгували текстилем, у Нікополі на Успенському ярмарку – зерном. У 940 населених пунктах були базари. В Києві, Харкові та Одесі їх було по 6. У 1900 р. було 87 тис. постійних складів, шинків, корчм.

Експорт з України перевищував імпорт на 367 млн. рублів. У загальному експорті Росії частка України становила 26 %, в імпорті – 11,5 %. Перше місце в експорті займав цукор – 50 %, друге – зерно і третє – вугілля.

Таким чином, у сільському господарстві України на початку ХХ ст. збереглися поміщицьке землеволодіння та община. Малоземелля і безземелля, викупні платежі та висока орендна плата за землю негативно впливали на ефективність сільськогосподарського виробництва та матеріальне становище селян. Надлишок робочої сили призводив до того, що наймана праця селян була малооплачуваною, і відповідно малопродуктивною.

3. Суспільно-політичний і національний рух в Україні на початку ХХ ст.

З початку ХХ ст. в Україні, як і в цілому по країні, починається переломний етап в політичному оформленні основних суспільно-політичних рухів. Посилився опозиційний рух ліберальної буржуазії, яка проявляла невдоволення жорстокою внутрішньою політикою і домагалася часткових реформ. Ліберально-демокра-
тичний рух розвивався головним чином в рамках земських установ, де працювали лікарі, вчителі та інші спеціалісти. Земсько-ліберальний рух в Україні особливого розмаху не набув. У Волинській, Київській і Подільській губерніях земства до початку ХХ ст. не діяли (вони були створені тут лише в 1912 р.).

Земства вимагали конституційних реформ та участі «народного представництва» в здійсненні законодавчої влади, протестували проти утисків владою громадськості щодо управління на місцевому рівні. Вони хотіли мати свободу преси, зборів, прагнули рівності усіх громадян перед законом, уведення загального виборчого права. Представники земств збирались на свої форуми, де виголошували промови про необхідність запровадження в імперії демократії, затверджували петиції і направляли їх цареві. З їхньої точки зору, саме цар Микола ІІ повинен був демократизувати країну. Земські діячі надавали великого значення співпраці з владою задля заспокоєння робітників, селян, студентів. У 1904 р. в Одесі, Полтаві, Чернігові пройшли з’їзди земств на підтримку російсько-японської війни. З боку влади ніяких репресивних заходів до діячів земств і здійснюваних ними акцій не застосовувалось. Вони не були загрозою для існуючого режиму.

Економічне та соціальне становище робітників було першопричиною їх участі в різноманітних акціях протесту. Специфіка робітничого руху полягала в тому, що в Російській імперії була заборонена діяльність політичних партій і профспілок робітників. До протестного руху робітників проти царизму долучалась Російська соціал-демократична робітнича партія (РСДРП). За участю її представників відбулася маївка робітників Харкова у 1900 р. В 1901-1902 рр. маївки вже були проведені в Києві, Катеринославі. Чимало робітників відчули свою силу та впевненість, свою окремішність із загальної маси населення. Вимогами робітників під час маївок були: свобода профспілок і страйків, уведення 8-годинного робочого дня, скасування на заводах і фабриках надурочних робіт. Влада не бажала і не йшла на задоволення цих справедливих вимог. Репресії з її боку були єдиним засобом «заспокоєння» робітників у великих містах України. Поліція, козачі сотні били робітників під час демонстрацій, найактивніших із них арештовували і часто засуджували до різних термінів тюремного ув’язнення.

Одночасно влада здійснювала спроби вгамувати робітників, поставити їх рух під свій контроль. Жандармський полковник, діяч царської політичної поліції С. Зубатов став ініціатором проекту створення підконтрольних поліції просоціалістичних організацій, так званої політики «поліцейського соціалізму». Зубатовщина була одним із методів боротьби поліції російської держави з робітничим рухом напередодні революції 1905–1907 рр. Її суть полягала в тому, що під опікою царської власті і контролем поліції були створені робітничі організації (товариства взаємодопомоги), які відвертали робітників від революційної боротьби. Ці організації були створені в Києві, Катеринославі, Одесі, Херсоні. Їх чисельність на Півдні України сягала 6-8 тис. осіб. В 1903 р. ці організації примкнули до страйків робітників і були розпущені.

1903 рік став роком масових страйків і демонстрацій робітників України. 17 липня в Одесі відбувся перший політичний страйк залізничників і портовиків. 21 липня – 8 серпня робітничі страйки пройшли в Києві, Миколаєві, Єлисаветграді, Керчі, Катеринославі, Конотопі. Головним гаслом страйкуючих було «Геть самодержавство!» У 1903 р. в страйках взяли участь 115 тис. робітників. Під час розгону в українських містах мітингів і демонстрацій було вбито понад 100 і заарештовано більше 2000 осіб. У 1904 р. в Україні відбулось майже 90 антивоєнних виступів робітників, які протестували проти російсько-японської війни, вимагали негайного її припинення.

На початку ХХ ст. протест робітників проти влади набирав масовості, вони добровільно, наперекір адміністраціям заводів і фабрик брали участь у демонстраціях, страйках, мітингах. Металісти, залізничники, друкарі, портовики та інші групи робітників під час масових акцій протесту відчули свою близькість, зрозуміли значимість робітничої солідарності. Кожний крок боротьби надавав їм більшої впевненості у своїх силах.

Як наслідок економічного та соціального становища відбувалися стихійні, ізольовані від робітничого руху протести селян. Передусім останні нищили, грабували поміщицькі маєтки. У 1902 р. лише в Подільській губернії було знищено 40 маєтків. Селяни протестували проти продажу їхнього майна за недоїмки, вимагали зменшення орендної плати за землю та дозволу користуватися випасами для худоби, сіножаттями. В окремих випадках дуже лютих поміщиків навіть вбивали. Найбільш масовими і частими виступи селян були в Полтавській та Харківській губерніях. Резонансними стали повстання в селах Карлівка і Ковалівка Полтавської і в с. Валків Харківської губерній. У 1902 р. зафіксовано понад 120 виступів селян 337 сіл, в яких взяли участь понад 160 тис. осіб.

Упродовж 1903-1904 рр. відбулося майже 1000 виступів селян, за участі більше 800 тис. осіб. Це була фактично селянська війна за землю, проти поміщицького землеволодіння. У боротьбі проти селян, як і щодо робітників, влада діяла тільки репресивними засобами: поліція, козачі сотні били селян, 900 із найбільш активних учасників виступів були віддані до суду. На мешканців повсталих сіл накладено 800 тис. рублів контрибуції, яку вони повинні були сплатити поміщикам, як компенсацію за збитки, завдані їм під час селянських виступів.

Внаслідок одноосібної системи господарювання, відсутності реальної політичної сили на селі протестний рух селян на початку ХХ ст. не набрав організованого характеру. Вимоги селян не були чітко вираженими, засоби боротьби не могли забезпечити вирішення і не вирішили головної проблеми на селі – земельної. Формами їхнього протесту були самозахоплення землі, погроми поміщицьких маєтків, відмова сплачувати податки за недоїмки.

Національний рух в Україні розвивався під знаком протесту проти шовіністичної політики царату, за вільний розвиток української мови, культури й літератури. Провідну роль в ньому відігравали вчені Київського, Харківського університетів, групи демократичної інтелігенції Полтави, Чернігова, Катеринослава та інших міст.

1903 рік став часом небаченої до того політичної активності українського суспільства. У цьому році в Полтаві був відкритий пам’ятник Івану Котляревському. На урочинах були представники з Галичини, Буковини. У цьому ж році в Києві громадськість урочисто відзначала 35-річчя музичної творчості Миколи Лисенка. Саме на цій хвилі з’явилась ідея звернення до царя з петицією щодо припинення переслідування української мови. Українська інтелігенція на цьому етапі нашої історії посилила боротьбу за використання української мови в освіті і видавничій сфері.

Бурхливий розвиток промисловості в Україні вимагав багато фахівців, насамперед середньої ланки. Це зумовило потребу розширити соціальну базу студентства, збільшити його чисельність. Діти середніх верств інтелігенції, окремих ремісників, торговців, військових чинів отримали доступ до реальних училищ, університетів і ставали студентами. Їм були близькі економічні та соціальні проблеми тогочасного українського суспільства, тож студенти ставили політичні вимоги, протестували проти політичного безправ’я народу, поліцейського режиму, свавілля на фабриках і заводах, вимагали автономії для університетів, все частіше брали участь у мітингах і демонстраціях протесту робітників.

У 1899 р. уряд видав «Тимчасові правила про відбування військової повинності студентами, яких вигнали за вчинені безпорядки». Згідно із цим розпорядженням у січні 1901 р. за спробу провести страйк було прийняте рішення віддати у солдати 183 студентів Київського університету. На знак протесту проти таких дій властей в Україні страйкували понад 30 тис. студентів. Стосовно страйкуючої студентської молоді царський режим діяв також лише репресивними методами.

Таким чином, на початку ХХ ст. земсько-ліберальний, робітничий, селянський рух в українських губерніях значно активізувався. Український національний рух відбувався у різних формах і до нього залучалися все ширші верстви науковців, земських чиновників, студенів, робітників і селян.

4. Політичні партії в Наддніпрянській Україні, їх програми і тактика

Розвиток суспільного і національного руху призвів до утворення нелегальних українських політичних партій. Першою нелегальною українською політичною партією в Наддніпрянській Україні була Революційна Українська Партія (РУП), яка сформувалася в січні 1900 р. в Харкові, з осіб близьких до марксизму: Д. Антоновича, П. Канівця, М. Русіва та ін., а також членів робітничих і студентських гуртків. Незабаром її ряди поповнилися за рахунок вчителів, земських службовців. Мета політичної організації полягала в об’єднанні різних сил у боротьбі за національні права й соціальну революцію. Її політична платформа була досить нечіткою: від марксизму – до революційних народників. Член РУП, за висловом одного із сучасників, був схожий на юнака-революціонера з «Маніфестом» К. Маркса в руці і «Кобзарем» Т. Шевченка в кишені. Програму для РУП склав М. Міхновський. Вона була опублікована у Львові у 1900 р. у вигляді брошури «Самостійна Україна». В її основу було покладено патріотизм, радикалізм, безкомпромісність у боротьбі за ідеал нації. У ній також було обґрунтовано право України на незалежність від Російської імперії. Гаслом РУП, на думку М. Міхновського, мало стати: єдина, самостійна Україна від Карпат до Кавказу. Він вважав, що лідером у боротьбі за досягнення самостійності України мала стати українська інтелігенція.

Більшість членів РУП не підтримала радикалізму М. Міхновського (офіційно він не входив до складу партії), тому у 1902 р. він створив Українську народну партію. Вона представляла націоналістичний напрямок у політичному житті України початку ХХ ст. У 1902-1904 рр. керівники УНП розробили теоретичні засади самостійності України. Самостійність України проголошувалась ними вищою метою. У 1903 р. він опублікував «10 заповідей УНП». До них він відносив як найвищу ціль – самостійність України, за яку «варто боротися, не шкодуючи сил». Усі люди, на його думку, визнавалися братами українців, окрім москалів, поляків, угорців, жидів, поки вони будуть панувати над нами. Закликав М. Міхновський також поважати діячів свого краю і ненавидіти його ворогів; не бути байдужим до ідеалів; не відступати; не обкрадати народу; держатись купи.

До заслуги УНП можна віднести й те, що вона виступала за всебічне реформування існуючого політичного і соціального ладу. Про це йшлося у виданих УНП брошурах «Свято робітників 1 мая», «Робітнича справа в програмі УНП», «10 заповідей УНП» та ін. УНП відкрила нову сторінку в політичній історії України, ставши першою українською партією, яка пішла шляхом політичного націоналізму.

Економічна криза на початку ХХ ст., зростаючий робітничий рух спонукали УНП посилити свою роботу серед робітників і селян. Вона намагалася надати йому національного характеру, вважала, що соціальні проблеми не можуть бути вирішені при нерозв’язаному національному питанні.

На 1903 р. РУП нараховувала 500 членів. Саме у цей час поліція розгромила її комітети у Києві, Харкові, Полтаві. РУП стає на шлях офіційного зближення з РСДРП (м), підтримує ідею встановлення демократичної російської республіки і автономії у ній України. Долучила РУП до своїх програмних гасел і таке: встановлення 8-годинного робочого дня, зниження викупних платежів за землю для селян, конфіскації монастирських земель і передачі їх у власність сільських громад.

Першим конкретним кроком у діяльності РУП стали організовані нею осередки «вільних громад» у Києві, Харкові, Полтаві, Ніжині, Лубнах, Чернігові. Вони займались пропагандою ідей партії серед селян. У 1902 р. подібні осередки були утворені у Львові. Тут вони видавали пропагандистську літературу, яка мала підняти свідомість селян і робітників, у т. ч. газету «Гасло»,»Селянин», у 1901 р. брошуру Д. Антоновича «Дядько Дмитро», а у 1902 р. «Чи є тепер панщина?» та ін. Видана нею у Львові література доправлялась в Наддніпрянську Україну, де розповсюджувалась її прихильниками.

В 1904 р. у Львові на ІІ з’їзді РУП серед прибулих делегатів виявились серйозні політичні розбіжності і, передусім, з питань національної програми і відносин РУП з РСДРП (м). Делегат С. Мазуренко виступив взагалі проти акцентування на цьому етапі уваги на національному питанні. М. Порш відстоював необхідність боротьби за національно-територіальну автономію для України у складі Російської імперії. В. Винниченко обстоював ідею національного соціалізму, С. Петлюра, Г. Ткаченко заради збереження і зміцнення українських революційних сил запропонували об’єднатися з РСДРП (м), але їх позицію більшість делегатів з’їзду не підтримала. Відмінність позицій щодо національного, аграрного, організаційного питань призвела до офіційного розколу в РУП. З цього часу соціалістичні і націоналістичні уподобання серед членів ще донедавна єдиної РУП стали надто серйозними. РУП не змогла довший час синтезувати в собі два напрямки, а саме національного і соціального визволення. Відмова більшістю РУП від самостійницьких ідей і захоплення соціалістичними ідеями призвело до першого розколу. На її основі постає ряд нових, менш впливових партій.

До ліберально-демократичної течії українського політикуму варто віднести Українську демократичну партію (УДП). Вона утворилась у 1904 р. і виступала за автономію для України і конституційну монархію в Росії, за демократичні свободи для громадян. Її лідерами були О. Лотоцький, Є. Тимченко, Є. Чикаленко. У 1904 р. відбувся розкол в УДП і більш радикальні члени утворили у 1905 р. Українську радикальну партію (Б. Грінченко, С. Єфремов, Ф. Матушевський). Її підтримувала частина української інтелігенції. Вона була партією парламентського типу і активізовувала свою роботу під час виборів до Державної думи і в самій Думі.

Отже, структура українських політичних партій до початку у 1905 р. народно-демократичної революції була такою: від соціалістичного, ліберально-демократичного і до націоналістично-радикального напрямків. Перевага в українському політичному русі була на боці партій соціалістичного спрямування. І це було до певної міри справедливо. Адже утворення і діяльність українських політичних партій відбувалося в умовах національного гноблення, політичного безправ’я, погіршення матеріального становища населення. До того часу продовжували діяти Емський і Валуєвський укази, які позбавляли права українців на власний культурний розвиток. До політичної боротьби долучалась передусім інтелігенція, а з початку ХХ ст. – робітники, селяни, студенти.

У Росії не було парламенту і тому-то українські політичні партії не мали місця для своєї діяльності, вимушені були працювати в нелегальних умовах. Вони мріяли про автономію України у федеративній Росії. Українські політики відчували себе одночасно українцями і представниками російського народу. Репресії з боку влади були такими потужними, що українські політики практично не бачили перспектив своєї боротьби, все більше сподівались на російських демократів, які в разі повалення царя могли надати Україні автономію.

Виникнення українських політичних партій засвідчувало, що в процесі боротьби робітників, селян, студентів проти царизму відбувалась консолідація і розмежування суспільних сил, що було відображенням їх ідеології. Вони стали на шлях до захисту національних інтересів.

Україна була частиною Російської імперії, тому-то на її території діяли організації загальноросійських політичних партій. До них належали РСДРП – партія пролетаріату, Партія соціалістів-революціонерів (есери), Бунд – партія єврейського пролетаріату. Союзи боротьби за звільнення робітничого класу Києва, Катеринослава, Миколаєва з цього часу стали організаціями РСДРП.

Спочатку соціал-демократи ставили завдання мобілізації робітників на боротьбу за економічні інтереси. Однак уже з 1900 р. вони почали закликати робітників до боротьби проти влади, за встановлення в Росії демократичної республіки, запровадження рівного виборчого права, свободи слова, зборів, знищення становості у суспільстві, рівність усіх громадян перед законом.

Активними діячами РСДРП в Україні були: у Луганську – В. Шелгунов, в Одесі – Д. Ульянов, у Києві – О. Шліхтер, П. Красиков, у Катеринославі – Р. Землячка, у Донбасі – Г. Петровський. Бунд (Союз) єврейських робітників був утворений у 1897 р. Його організації діяли лише на Правобережній Україні (межа осілості євреїв). Це була політична партія національного типу.

Партія соціалістів-революціонерів (есери) утворилась у 1902 р. Її лідером був В. Чернов. Партія ставила своїм основним завданням повалити владу царя, встановити демократичну республіку, соціалізувати землю таким чином, щоб вона належала тим, хто її обробляє. Остання вимога забезпечила цій партії найбільший з-поміж інших політичних партій вплив на селян.

В Україні названі загальноросійські партії постійно вели боротьбу за вплив на українських робітників, селян та інтелігенцію і частина із них вступала в ці партії і разом з представниками інших національностей, вони підтримували їхні програми і тактику боротьби. Чимало представників української інтелігенції вважали за доцільне вирішити російську політичну проблему (зліквідувати царизм) і лише тоді перейти до української справи.

Таким чином, на початку ХХ ст. в українських губерніях Російської імперії відбулись суттєві зміни у промисловості, досить значною була концентрація промислового виробництва. Розвивались переважно гірничодобувна і металургійна промисловість. Зростання чисельності робітників привело до того, що вони почали усвідомлювати себе окремою частиною тогочасного суспільства, соціальне становище підштовхнуло їх до перших масових акцій протесту. У ході страйків, демонстрацій економічні вимоги з їхнього боку все частіше доповнювалися політичними.

У сільському господарстві особливих змін не відбулось. Селяни свої проблеми намагались вирішити самотужки, однак успіху не досягли. Студентський рух був зовсім новим явищем у політичному житті українського суспільства.

Суспільно-політичний і національний рух набув ознак організованості і масовості. До нього долучились науковці, ліберальна буржуазія, студенти, робітники, селяни.

Українські політичні партії на початку ХХ ст. відпрацьовували свої програми в нелегальних умовах, налагоджували методи впливу на інтелігенцію, робітників, селян. Вони були малочисельними. Більшість їх членів були представниками інтелігенції. Діяльність на території України організацій загальноросійських політичних партій, жорстокі умови царської диктатури обмежували швидке зростання впливу українських партій на українську інтелігенцію, робітників, селян.