ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ І СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНЕ СТАНОВИЩЕ НАСЕЛЕННЯ У СКЛАДІ АВСТРО-УГОРСЬКОЇ ІМПЕРІЇ НА ПОЧАТКУ ХХ СТ.

1 Економічний розвиток українських земель і соціально-політичне становище населення у складі Австро-Угорської імперії на початку ХХ ст.

1. Промисловий розвиток та соціальне становище робітників

На початку ХХ ст. в Східній Галичині проживало майже 3 млн. 850 тис. українців, які становили 63,09 % всього населення краю, поляків було 32,7 % німців – 3,7 %. Буковину в 1900 р. населяли 305,1 тис. українців, або 41 % загальної кількості її населення. В Закарпатті проживало 505,3 тис. українців, це складало майже 70 % населення.

Східна і Західна Галичина в Австро-Угорській імперії були окремим коронним краєм «Королівство Галичини і Володимирії» з Великим князівством Краківським. Його територія включала 50 повітів. Буковина – 10 повітів. Українське Закарпаття поділялося на 4 українські жупи (комітати). Адміністративним центром Східної Галичини був м. Львів, Буковини – Чернівці, Закарпаття – Ужгород.

Вищою посадовою особою в Східній Галичині був намісник, який призначався австрійським цісарем, зазвичай, із польських магнатів. Йому належала вища адміністративна влада в краї. Повітами управляли старости, що підлягали намісникові. У Львові діяв Галицький, а в Чернівцях – Буковинський станові сейми, які виконували функції органів крайового самоврядування, тобто вирішували питання торгівлі, освіти, санітарного стану населених пунктів тощо. Західні українці мали обмежені можливості у виборах до Віденського й Будапештського парламентів, Галицького й Буковинського сеймів. На початку ХХ ст. в Східній Галичині у виборах брали участь лише близько 7 %, а на Буковині – 4,9 % населення. При цьому, якщо в Австрії один депутат в парламент (рейхсрат) припадав на 40 тис. осіб, то в Буковині – на 65 тис., а в Східній Галичині – на 94 тис. Така ситуація зберігалася до 1907 р., коли було введене загальне голосування на виборах депутатів до парламенту і сейму. Вибори до сеймів відбувалися за куріями, які визначались за національною і становою належністю виборців. Курії були складені так, що більшість депутатів (послів) обиралась до Галицького сейму від польських, а до Буковинського – від румунських і німецьких поміщиків і буржуазії. В Галицький сейм один депутат обирався від 52 виборців-поміщи-
ків, а від сільської громади – 8764 голосами.

Своєрідністю політики австрійських правлячих кіл було те, що вони для утримання в покорі всіх підвладних їм націй надавали одним з них привілеї і за їхньою допомогою гнобили інших, діючи за принципом «поділяй і владарюй». Так, у Східній Галичині переваги і привілеї мали польські шляхтичі й капіталісти, у Буковині – румунські, в Закарпатті – угорські. Отже, галицькі, буковинські і закарпатські українці були ущімлені в правах з боку польських, угорських, румунських поміщиків і буржуазії, а також австрійської правлячої бюрократії. У галицьких містах поляки, євреї, німці становили понад 80 %. Українці були в більшості лише в таких містечках, як Косів, Турка, Печеніжин, Снятин, Яворів, Надвірна й деякі ін.

Основними галузями промисловості Східної Галичини були нафтова, соляна, лісорубна. У 1900 р. на нафтопромислах Дрогобицько-Бориславського басейну завдяки застосуванню парових машин і методів глибинного буріння (71 свердловина до 1 км) видобувалося більше 325 тис. тонн нафти, а в 1904 р. – 2050 тис. тонн. Австрійська влада не заохочувала переробки нафти на місцях. Вивізне мито на неперероблену нафту було нижчим, ніж на перероблену. Це призвело до того, що на місці перероблялась лише третина видобутої нафти. Солі видобували понад 145 тис. тонн або 64 % загальнодержавних потреб. На видобуток і продаж солі існувала державна монополія. Ціни на сіль були дуже високими, отож населення краю страждало від «соляного голоду».

У Східній Галичині діяли 700 промислових підприємств. У середньому на одне підприємство припадало 60 робітників, тож 42 тис. осіб працювали на заводах і фабриках. Загалом робітників було 170 тис., які працювали в сільському господарстві, лісовій та нафтовій промисловості. Більшість із них складали українці. В Буковині працювали 35,5 тис. робітників, у Закарпатті – 14 тис.

Лісорубна промисловість розвивалась лише як сировинна. Щорічно рубали 6 млн. млісу, 2/3 його вивозили за кордон (приблизно 85 тис. вагонів). На кожному із 100 лісопильних заводів працювали в середньому по 20 осіб. У Східній Галичині діяли 5 полотняних фабрик. У краї зовсім не було важкої промисловості. Цукрова, паперова, текстильна, шкіряна, сірникова галузі промисловості були малорентабельними, їхні підприємства часто зазнавали банкрутства. За рівнем технічного оснащення вони були слабшими, ніж подібні галузі на території Австро-Угорщини.

Розвиток промисловості Східної Галичини, Буковини, Закарпаття штучно гальмувався метрополією. Тут переважав кустарно-ремісничий характер виробництва. Промислове виробництво орієнтувалось на видобуток і первинний обробіток сировини. Воно залежало від іноземного капіталу. Так, 75 % капіталу у нафтовій промисловості належало німецьким власникам. Край був переважно ринком збуту готової продукції, яка вироблялась за її межами. Енергоозброєність промисловості була незначною. Лише 5,5 % усіх двигунів, що були в імперії, працювали на підприємствах Східної Галичини.

Економічний розвиток Буковини на початку ХХ ст. був надто слабким. Найманих робітників там було не більше 72 тис. осіб.

В інтересах економічного розвитку імперії в Східній Галичині велось будівництво залізниць. На початку ХХ ст. їх довжина перевершила понад 4000 км, а в 1912 р. становила 5200 км. Залізничні колії з’єднали центральні райони імперії з окраїнами, а також з іншими державами в т. ч. з Росією (через Підволочиськ і Броди).

Найбільшим торговим центром був Львів, в якому проживало 150 тис. мешканців. В кожному місті і більшості містечок проводились ярмарки. Так, на ярмарках у Береговому і Мукачевому в Закарпатті щорічно продавали по 120 тис. голів рогатої худоби, коней, овець. У Чернівцях на ярмарку найбільше торгували зерном. На ярмарки ввозили і продавали переважно товари широкого вжитку. У торгівлі переважали особи єврейської національності. В 1900 р. нею займалися майже 280 тис. євреїв і лише 20 тис. українців.

Люди страждали від високих податків на землю, будинки та зарплату і від штрафів. Значними були відсотки за кредити в банках, тому трудівники краю не часто брали позики.

З розвитком, хоч і повільним, капіталізму на західноукраїнських землях зростала чисельність робітників. Робітництво було багатонаціональним. Тут працювали, крім українців, поляки, німці, мадяри, румуни, чехи. Фаховий рівень українських робітників був здебільшого невисокий, їхня заробітна плата була у 2 рази нижчою, ніж робітників в Австро-Угорщині. Зазвичай українські робітники жили у підвалах, бараках, сараях. Їх умови праці особливо на нафтових промислах і лісозаготівельних підприємствах були важкими. Робочий день тривав від 11 до 16 год. На виробництві не діяла система охорони праці, внаслідок цього існував високий рівень травматизму. За 1902-1904 рр. на підприємствах Східної Галичини сталося майже 8,5 тис. нещасних випадків. Східна Галичина, Буковина і Закарпаття мали значний надлишок робочої сили, її щорічний приріст становив 600 тис. осіб.

Робітничий рух у краї був слабко розвинений, стихійний. Робітники ставили перед власниками підприємств, як правило, економічні вимоги. У 1900-1903 рр. у Східній Галичині відбулися 42 страйки. Найбільшим був страйк будівельників Львова у 1902 р., в якому взяли участь 5 тис. осіб і який закінчився кривавою розправою поліції над страйкарями. Під час страйку в 1904 р. у Дрогобицько-Бориславському басейні постраждали майже 6 тис. нафтовиків.

Отже, промисловий розвиток у Східній Галичині, Буковині і Закарпатті штучно гальмувався Австро-Угорською імперією. Чисельність робітників була невеликою, соціальний стан їх був значно гіршим, ніж робітників у метрополії. Великих і середніх українських підприємців не було.

2. Розвиток сільського господарства та соціальне становище селян

На початку ХХ ст. Східна Галичина, Буковина і Закарпаття були аграрним краєм.

85 % його населення було зайнято в сільському господарстві, яке давало 70 % загального прибутку. Селяни сплачували викупні платежі за втрачені поміщиками панщинянні повинності у 1848 р., а також численні податки, особливо обтяжливим був податок на будівлі. 40 % усіх земель належало польським, угорським, румунським, австрійським, українським поміщикам, зокрема родинам Потоцьких, Сапег, Козебродських та ін. у Східній Галичині, графу Шенборну (в Закарпатті). Серед українців землевласниками були В. Федорович у Східній Галичині і М. Василько в Буковині. 80 % галицьких селян володіли земельними наділами до 5 га. В Буковині таких було 85 % і Закарпатті – 73 %. Більше 10 га в Східній Галичині мали 5 % селян, в Буковині – 5 % і Закарпатті – 10 %. 70 тис. селянських дворів не мали землі. Аграрне перенаселення становило 1,2 млн. осіб. Для галицьких селян було встановлено право користування лісами, пасовиськами (сервітути). Польська шляхта в умовах державної монополії на виробництво і продаж горілчаних виробів мала право виробництва і продажу горілки (пропінація).

У краї в певній мірі існувала спеціалізація сільськогосподарських виробників; вони займались тваринництвом, вирощуванням цукрових буряків та зернових. Врожайність зернових культур була не більше 10 ц з га, цукрового буряка – 200 ц. Цукровий завод діяв у Ходорові і 2 – в Буковині.

З усе більшою активністю виступали селяни проти поміщиків, за землю, ліси та пасовища, проти високих податків, за кращі умови життя. Вони все частіше вдавались до такої форми боротьби, як страйк. Найширших масштабів і гостроти набули страйки селян влітку 1902 р. У Східній Галичині вони охопили понад 500 сіл 26 повітів. У них взяло участь більше 200 тис. селян. На придушення страйків австрійська влада спрямувала війська і жандармерію. Було арештовано 4 тис. селян, з них понад 780 осіб засудили до різних термінів ув’язнення.

Українці Східної Галичини, Буковини і Закарпаття зазнавали національної дискримінації. На освіту в Східній Галичині кошти надавались нерівномірно українській і польській громадам. На потреби польської культури щорічно виділялось 333 тис. крон, а української – 35,9 тис. крон. У 1903 р. в Східній Галичині було 49 гімназій, з них українських – 4. Одна школа припадала на 820 тис. українців і – на 30 тис. поляків. 35 % українців навчалися в школах польською мовою. У результаті такої політики 74 % українців не вміли ні читати, ні писати, а в гірських районах неписемних було до 96 %. У школах, державних установах і судах посади займали майже винятково австрійці, поляки, румуни, угорці, євреї. Найвищою мрією селянських родин було вивчити сина на священика, хоча на рубежі ХІХ-ХХ ст. вже було чимало українців – вчителів, адвокатів, лікарів тощо, котрі походили з селянства.

Найважче жили закарпатські українці (згідно з традицією вони називалися русинами). У краї було обмаль землі, низький рівень розвитку промисловості, навіть порівняно з Східною Галичиною. Смертність серед українців сягала 30 %, з них до 40 % помирали від туберкульозу. Еміграція за кордон набрала загрозливих масштабів. Освіта і культура потерпали від мадяризації. Кількість українських шкіл постійно зменшувалась, у парафіяльних школах впроваджувалась угорська мова навчання. Москвофіли, які мали в краї значний вплив, виступали за те, щоб російська влада визнала російську мову такою, що потребує захисту з боку держави. Відбувалась денаціоналізація українських сіл, українські назви населених пунктів замінялися на угорські. Так, с. Люта було перейменоване на угорський Гавашказ. 1 учитель припадав на 220 українських дітей. Грамотних українців в краї було лише 32 %. Виборче право було таким, що реально ним могли скористуватися не більше 5 % українців.

Таким чином в житті українських селян Східної Галичини, Буковини і Закарпаття були схожі проблеми: малоземелля, надлишок робочих рук, екстенсивний шлях розвитку сільського господарства. З огляду на це соціальне становище селянства було незадовільним.

3. Суспільно-політичний і національний рух на землях Західної України

У 1900 р. українців на арені політичної боротьби Австро-Угорської імперії репрезентували три організовані на партійному рівні політичні сили – радикали, соціал-демократи, народні демократи. Це була Русько-українська радикальна партія (РУРП) (І. Франко, М. Павлик та інші); Українська соціал-демократична партія (УСДП), пізніше почали вживати назву Українська радикальна партія (М. Ганкевич, В. Охрімович та інші); Українська народно-демократична партія (УНДП) (М. Грушевський, І. Франко, Ю. Романюк та інші).

Політичні діячі краю багато попрацювали над тим, щоб у галицькому середовищі закріпилася самоназва «українець» (замість «русин»). Вони, зокрема, українці Східної Галичини, сприймали як політичний ідеал ідею соборності України. Найвпливовішою серед українських партій була УНДП. Вона відстоювала парламентські форми боротьби, пропонувала свої шляхи вирішення соціально-економічних і культурно-духовних завдань.

Усі українські політичні партії Східної Галичини в своїх програмах передбачали утворення на українських землях окремої провінції в складі Австро-Угорської держави, тобто намагалися забезпечити національно-територіальну автономію для українців в імперії. Це питання, як і питання відкриття українського університету у Львові було предметом українсько-польського протистояння. Поляки у Галицькому сеймі та Австрійському парламенті домагалися збереження єдності Східної і Західної Галичини в межах існуючого коронного краю та польського характеру управління в ньому.

Австро-Угорська влада проявляла терпимість щодо видавництва в Східній Галичині українською мовою літератури, газет, журналів, книг. Одночасно розширювалося співробітництво між західними і східними українцями, зокрема у галицьких і буковинських українських виданнях публікували свої праці письменники й громадські діячі Східної України (В. Антонович, Леся Українка, А. Кримський та ін.).

Від 1892 р. у Львові діяло наукове товариство імені Тараса Шевченка (НТШ), першим головою якого був Олександр Барвінський, історик, педагог, видавець. З 1897 р. головою НТШ був Михайло Грушевський, секретарем – Володимир Гнатюк, український фольклорист, етнограф. Членами НТШ були Іван Пулюй, видатний український фізик, громадський діяч; Іван Горбачевський, визначний хімік, громадсько-політичний діяч; Іван Франко, видатний український громадсько-політичний діяч, письменник, філософ та ін. До 1914 р. вчені – члени НТШ випустили українською мовою 300 томів українських праць з різних галузей знань.

Авторитетною українською громадською організацією в Східній Галичині на початку ХХ ст. залишалася «Просвіта« У цей час налічувалось 77 філій товариства, 3 тис. сільських читалень, понад 200 тис. членів. В. Федорович, який очолював його в 1873-1877 рр. казав: «скільки голів здобудемо для Просвіти, стільки душ скаже, що це земля – Україна, а вони українці». Крім підвищення національної свідомості серед українців товариство вчило галичан веденню кооперації, кращим зразкам господарювання, займалося видавничою справою, друкуючи і поширюючи не лише галицьких авторів, а й твори Т. Шевченка, І. Котляревського, Лесі Українки та ін. письменників Східної України.

5 травня 1900 р. відомий діяч радикальної партії К. Трильовський заснував у с. Завалля Снятинського повіту перше в Східній Галичині спортивно-пожежне товариство «Січ». Згодом його гуртки на базі ідейної підготовки галицької молоді до боротьби за незалежність України виникали в деяких містах і багатьох селах краю. Чисельність гуртків та їх членів постійно зростала, вдосконалювались форми їхньої роботи.

У 1900 р. митрополитом греко-католицької церкви став Андрей Шептицький. Він виступив за дотримання християнської моралі в суспільстві, за посилення уваги до господарчих і культурних потреб населення. З цих пір роль церкви у політичному житті галицьких українців помітно зросла.

Ареною конфронтації українців і поляків став Львівський університет. У липні 1899 р. близько 500 студентів зібрались у Львові на перше віче у справі заснування українського університету. На другому віче в 1900 р. цю ідею підтримали М. Павлик, К. Левицький, Ю. Романчук, М. Ганкевич та ін. громадсько-політичні діячі.

Наступного року проведено третє віче, з вимогою відкриття українського університету, в якому взяли участь до 3000 студентів, семінаристів і гімназистів. а також професор Львівського університету М. Грушевський. Влада не реагувала на звернення учасників віча, тож на знак протесту 600 студентів-українців залишили Львівський університет і переїхали вчитися в інші вищі навчальні заклади Австро-Угорщини. Цю акцію відкрито підтримали лідери УСДП Галичини. Однак потім вони відійшли від вимог щодо негайного відкриття українського університету. Польські політичні кола вважали, що постановка цього питання є «образою для польської справи».

Студенти Чернівецького університету вимагали від уряду створення кафедри історії України, протестували проти німецької орієнтації навчального процесу.

Значного успіху добилися галичани і буковинці в демократизації виборчої системи. В січні 1907 р. австрійський уряд проголосив нове виборче положення. На парламентських виборах до рейхсрату у 1907 р. українці здобули 22 мандати в Східній Галичині і 5 – у Буковині. Депутатів могло бути більше, якби не фальсифікації і репресії на виборах з боку польської адміністрації. До крайових сеймів у Львові та Чернівцях у 1907 р. обрано 12 депутатів-українців у Галичині і 17 – в Буковині.

Таким чином, боротьба політичних сил Східної Галичини, Закарпаття, Буковини за права українців давала позитивні результати: «народ у собі» ставав «народом для себе». Це ставало можливим завдяки діяльності українських політичних партій, товариства «Просвіта», НТШ, українських викладачів та студентів Львівського та Чернівецького університетів.