УКРАЇНА В РОКИ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ
1. Україна в роки Першої світової війни
1. Причини і характер війни. Ставлення до війни населення і політичних сил Російської імперії
28 червня 1914 р. у Сараєво (Боснія) здійснено терористичний акт: сербський націоналіст Гаврило Принцип смертельно поранив наступника австрійського престолу Франца Фердінанда. Під тиском Німеччини 28 липня 1914 р. Австро-Угорщина оголосила війну Сербії. Останню підтримала Росія. 1 серпня 1914 р. Німеччина не будучи згідною з мобілізаційними заходами в Росії, в т. ч. у Київському та Одеському військових округах, і щоб захистити Австро-Угорщину, оголосила Росії війну. Ця дата вважається днем початку Першої світової війни. Наступного дня до світового конфлікту приєдналася Англія, оголосивши війну Німеччині. 3 серпня 1914 р. Німеччина вступила у війну з Францією та Бельгією. 6 серпня Австро-Угорщина заявила, що перебуває у стані війни з Росією. У війні, що почалася і тривала до листопада 1918 р., загалом брали участь 38 країн світу (87 % тогочасного населення планети).
Перша світова війна – це період нищення значних територій, руйнування економіки, вбивства мільйонів жителів планети, створення умов для революцій, виникнення національних держав. Одночасно – це час утвердження в свідомості мільйонів людей жадоби помсти, захисту честі. Конфлікт світового масштабу відкрив прірви гуманітарного занепаду, що стався, незважаючи на всі технічні досягнення цивілізації. Війна фактично зруйнувала оптимістичну культуру Європи.
Основними причинами Першої світової війни було різке загострення економічних, політичних і військово-стратегічних інтересів між провідними країнами світу. Більшість із них вважала за необхідне здійснити переділ поділеного в той час світу, а це завдання можна було реалізувати тільки силою, шляхом війни.
На початку ХХ ст. уже були сформовані два військово-політичні угрупування держав: Троїстий союз (Німеччина, Австро-Угорщина й Італія), та Антанта (Великобританія, Франція і Росія). Імперіалісти цих угрупувань, передусім Троїстого союзу, й розв’язали Першу світову війну. Згодом до Троїстого союзу приєднається Туреччина і Болгарія, але відійде Італія. На боці Антанти у війні буде брати участь 34 держави світу в т. ч. США.
Українське питання було однією із причин Першої світової війни. При спільних державних інтересах учасників війни були й суто національні. Так, Німеччина намагалася відтіснити Росію з України і використати територію останньої як плацдарм для просування до нафтоносних районів Кавказу. Одночасно прагнула підпорядкувати собі українців, оскільки вони, мовляв, нездатні до державотворчих процесів. Відокремлення України від Росії залишало надію на збереження імперських позицій Німеччини на Сході. В зв’язку з цим німецький публіцист П. Рорбах писав: «Хто володіє Києвом, той має ключ від Росії».
Росія мала свої інтереси в Галичині, Буковині й Закарпатті. Вони вписувалися в доктрину необхідності «возз’єднати» з Росією давні «руські землі».
Австро-Угорщина передбачала декілька можливих варіантів вирішення «українського питання», а саме: приєднати українські землі до імперії, передати їх майбутній Польській державі, створити «санітарний» кордон проти впливів Росії, віддати Україну під протекторат Німеччини.
Румунія прагнула включити Бессарабію і частину Буковини до майбутньої Великої Румунії.
Поляки розраховували на поразку Росії, відновлення своєї держави і на приєднання до неї східно-галицьких, а, можливо, й правобережних українських земель як «історично польських».
Як бачимо, територія України була в полі особливих інтересів щонайменше чотирьох держав і польського політичного руху, який прагнув утворення власної держави. Вони хотіли її приєднати чи то повністю, чи частинами до своїх територій, а це зробити можна було за допомогою сили зброї. Це й визначало той доконаний факт, що українські землі стали центром запеклих бойових дій Першої світової війни. В ній жодна європейська держава не враховувала інтереси українського народу щодо відродження його державності.
Трагічною стала в цій війні доля українців, які, розділені між різними країнами, не маючи своєї держави, змушені були воювати один з одним у складі військ Росії та Австро-Угорщини. За роки війни в складі російських армій перебувало 4,5 млн. наддніпрянців, а в Австро-Угорській – понад 300 тис. галичан, буковинців і закарпатців.
Яким же було ставлення до війни політичних сил Російської імперії? Серед представників різних прошарків населення панував бадьорий бойовий дух, відомий як «дух 1914 року». До армії масово зголошувалися добровольці, які не вміли реально оцінити ситуацію, однак їм не бракувало патріотизму та віри в швидку перемогу.
Значні верстви українського населення на початок війни теж були захоплені патріотичними настроями, але виявлялися вони в Наддніпрянщині і в західноукраїнських землях по-різному. Українська громадськість Наддніпрянщини підтримувала у війні царський уряд, а переважна частина українців Східної Галичини, Буковини і Закарпаття – уряд Австро-Угорщини.
По-різному поставилися до вибуху війни політичні партії України. У Наддніпрянщині місцеві організації майже всіх загальноросійських партій (кадети, меншовики та ін.) підтримали уряд. Таку ж позицію зайняло товариство Українських поступовців, яке було в контакті з російською партією конституційних демократів (кадетів) і поділяло їхню тактику щодо ведення війни до перемоги. ТУП проводило свою роботу в легальних формах і за ініціативою його членів було відкрито шпиталі для вояків-українців у Києві і Петербурзі. Цим підкреслювалась лояльність українського поміркованого громадянства до Росії.
Противником ведення війни виступила Російська соціал-демократична робітнича партія більшовиків, яку очолював В. Ленін. Ця партія висунула гасло перетворити війну імперіалістичну у громадянську, спрямовану проти уряду.
УСДРП з питань війни не змогла виробити єдиної тактики. Частина членів партії, так звані «оборонці», виступили на підтримку царського уряду. Симон Петлюра, на той час редактор російськомовного журналу «Украинская жизнь» в Москві опублікував статтю – відозву «Війна і українці». У ній зазначалося, що, вибираючи між Росією та Австро-Угорщиною, наддніпрянські українці пристають на бік Росії. Він висловив сподівання, що російський уряд гідно оцінить позицію українців та сприятиме позитивному вирішенню в майбутньому їхньої долі.
В українських політичних партіях Східної Галичини, Буковини і Закарпаття утвердилося своє ставлення до війни і вони зробили певні кроки для його реалізації. Галицькі українські політики орієнтувалися на Німеччину й Австро-Угорщину, та їх перемогу у війні і перехід під їхній протекторат всієї України. Була й третя орієнтація – не російська, і не німецька, а українська, тобто розрахована на власні сили. Певною мірою до неї можна віднести С. Рудницького, який в книзі «Чому ми хочемо самостійної України?» (1915 р.) доводив, що Україна мала би бути окремою державою – парламентсько-президентською республікою, в якій забезпечуватимуться автономія земель і права громадян.
Щоб забезпечити українців єдиним представницьким органом основні політичні партії Східної Галичини утворили 2 серпня 1914 р. у Львові Головну Українську Раду (ГУР). Її головою обрано Костянтина Левицького, заступниками – Михайла Павлика, Миколу Ганкевича. Цей орган взяв на себе обов’язок під час війни представляти і захищати інтереси тієї частини українського народу, що проживала в Австро-Угорщині. Першим кроком Головної Української Ради стало звернення 3 серпня з маніфестом до всіх українців Австро-Угорщини, в якому містився заклик стати одностайно проти царської Росії. Закінчувався цей документ словами: «Побіда Австро-Угорської монархії буде нашою побідою. І чим більше буде пораження Росії, тим швидше виб’є година визволення».
4 серпня 1914 р. у Львові за ініціативою політичних емігрантів в Наддніпрянщини Дмитра Донцова та Володимира Дорошенка був створений Союз визволення України (СВУ), який прагнув відродити самостійну Україну. Перед ним стояли завдання пропаганди ідеї самостійності України, яка після поразки Російської імперії у війні, мала стати конституційною монархією на чолі з представником династії Габсбургів. Зрозуміло, що реалізація цих планів передбачала втрату Росією українських губерній. В складі Австро-Угорської імперії Східна Галичина, Буковина і Закарпаття мали отримати статус автономії як окрема адміністративна одиниця. Агітаційно-роз’яснювальна робота членів СВУ серед полонених солдатів російської армії, українців – стала чи не найголовнішою діяльністю організації, яка прагнула домогтися підтримки своїх планів серед населення України.
З наближенням у 1914 р. російської армії до Львова, керівництво СВУ, як і Головної Української Ради, переїхали до Відня. Свої філії СВУ мав у Берліні, Львові і Стамбулі Там вони продовжили теоретичне обґрунтування основних засад майбутньої самостійної України та розгорнули практичну роботу. СВУ розгорнув широку видавничу і пропагандистську діяльність. Він зокрема опублікував відозву «До українського народу в Росії», в якій роз’яснював наддніпрянцям, що німці і австрійці – це визволителі, бо розвалять Російську імперію. В СВУ входило 80 осіб. СВУ фінансувався німецьким та австрійським урядами. За час свого існування він отримав він них понад 700 тис. марок.
Нова політична ситуація в умовах війни почала складатися навесні 1915 р. Внаслідок успішного наступу німецьких та австрійських військ, коли здавалося, що може настати перелом на користь Центральних держав, українські політичні сили, що стояли на національній платформі, зробили спробу реорганізувати ГУР у загальноукраїнський координаційний орган; 5 травня 1915 р. у Відні утворено Загальну Українську Раду (ЗУР), до якої увійшли представники від Галичини, Буковини та СВУ. Головою президії ЗУР став К. Левицький, його заступниками – М. Василько, Л. Цегельський, Є. Петрушевич, М. Ганкевич та О. Скоропис-Йолтуховський. ЗУР опублікувала 12 травня звернення до всіх народів світу, в якому зазначила, що прагнутиме утворення самостійної держави на землях підросійської України, а з українських земель у складі Австро-Угорщини – окремої автономної територіальної одиниці.
ЗУР мала на меті представляти перед австрійським урядом інтереси цілого українського народу, домагатися забезпечення національних прав українців на окупованих австро-німецькими військами землях і, зокрема, участі українців в організації там адміністрації, шкільництва, церковних справ тощо. У складі ЗУР було утворено правничо-політичну, пресову, еміграційну, економічну і культурну секції.
Проте наміри ЗУР не знайшли розуміння і підтримки в австрійського керівництва, змушеного рахуватися насамперед із сильним польським впливом. Поляки, зокрема, прагнули відновлення своєї держави із включенням до її складу й українських земель. Австрійський цісар Франц-Йосиф у своєму маніфесті 4 листопада 1916 р. офіційно пообіцяв розширити автономію всієї Галичини без її поділу на польську та українську частини. Це призвело б лише до ще більшого зміцнення позицій польського елементу в краї та значного погіршення становища українців. Наступного дня Австро-Угорщина і Німеччина спільною заявою проголосили 10 губерній підросійської Польщі незалежною польською державою. Це означало поступку польському рухові коштом українців, національні інтереси яких уже вкотре було принесено в жертву політичній кон’юнктурі.
Протестуючи проти дій австрійської верхівки, на прихильність якої весь час сподівалися українські політики, президія ЗУР подала у відставку, а сама Рада фактично розпалася.
Після того, як політичну лінію ЗУР значною мірою дискредитували листопадові акти обох союзних держав, провід в українському таборі поступово перейшов до української парламентської репрезентації, яку очолював Ю. Романчук, а згодом Є. Петрушевич. Але це якихось кардинальних змін в українській політиці не викликало. Вона залишалася орієнтованою на Австро-Угорщину і лояльною щодо неї.
Таким чином, у Першій світовій війні бездержавний український народ не міг бути єдиним й опинився по обидва боки ворогуючих імперій, які мали свої загарбницькі плани щодо України. В українських губерніях Російської імперії українські політичні сили закликали своїх співвітчизників її захищати, а в Східній Галичині, Буковині й Закарпатті – стати на захист Австро-Угорської імперії.
Перша світова війна розколола українські політичні сили. Вони не розраховували на здатність України самостійно визначити свій подальший шлях, зважаючи на могутність Австро-Угорщини, Німеччини та Росії. Вони не усвідомлювали, що перемога будь-якої з воюючих сторін не забезпечувала українцям відродження їхньої державності. Патріотизм українців по обидва боки фронту реально працював на Російську й Австро-Угорську монархії.
2. Воєнні дії на українських землях у 1914-1916 рр.
З початком Першої світової війни український народ був втягнутий у бойові дії на фронті. Більше 4,5 млн. українців Російської імперії були мобілізовані в російську армію і понад 300 тис. українців Східної Галичини, Буковини і Закарпаття – в армію Австро-Угорську. На землях Західної України відбувались важкі і тривалі бойові операції.
Російське військове командування створило Південно-Західний фронт. Він простягався на
Їм протистояли Галицький австро-угорських фронт, який мав 1-у, 2-у, 3-ю і 4-у армії. Австро-угорське командування згідно з оперативним планом ставило за мету розгромити російську армію. Завчасна визначеність стратегічних намірів воюючих сторін зумовили ту обставину, що в Галичині з перших днів війни розгорнулася велика битва (в історичній літературі названа Галицькою). В ній з обох сторін взяли участь близько 2 млн. солдатів.
Першою почала бойові дії австро-угорська армія, перейшовши р. Збруч на схід. Але російські армії – 3-я (командуючий генерал М. Рузьський) з району Дубна і 8-а (командуючий генерал О. Брусилов) з району Проскурова (нині Хмельницьк) розгорнули успішний наступ на Тернопіль, Львів і Галич, змусивши австро-угорські війська до відступу. На річках Серет, Золота Липа і Гнила Липа їх опір був зламаний. 3 вересня 1914 р. російська армія вступила у Львів, а наступного дня – в Галич. На початку вересня 1914 р. російські війська блокували фортецю Перемишль. 13 вересня вони були за
Успіх російської армії у Галицькій битві забезпечив її контроль над всією Східною Галичиною і майже всією Північною Буковиною. Втрати австро-угорської армії становили 326 тис. солдатів (у т. ч. 100 тис. полоненими), 400 гармат. Росія втратила 230 тис. солдатів, із них 40 тис. полоненими.
В ніч з 15 на 16 жовтня 1914 р. німецько-турецький флот обстріляв Севастополь, Одесу, Феодосію і Новоросійськ. Це означало, що Туреччина вступила у війну на боці Троїстого союзу.
На кінець 1914 р. стало очевидним, що план німецького генштабу блискавичної (тримісячної) переможної війни зазнав краху. Це сталося тому, що Німеччина із союзниками змушена була вести війну на двох фронтах – Західному і Східному, але й Антанта, навіть за таких несподівано сприятливих умов, не домоглася перемоги. На обох фронтах почалася позиційна війна.
У 1915 р. російське командування планувало наступ на Берлін та Будапешт, хоча військово-матеріальних ресурсів для таких амбітних цілей явно не вистачало. Розпочавши наступ, російська армія лише змогла примусити капітулювати 9 березня 1915 р. фортецю Перемишль: у полон потрапили 120 тис. солдатів та захоплено 900 гармат.
Тим часом Німеччина та Австро-Угорщина підготували наступ своїх армій у Галичині. 18 квітня 1915 р. почався так званий Горлицький прорив німецької армії. Німцям вдалося створити подвійну перевагу у живій силі і шестикратну перевагу в артилерії. Російські війська почали відступати. 21 травня вони залишили Перемишль, 9 червня німецько-австро-угорські війська оволоділи Львовом. До кінця червня 1915 р. російська армія залишила майже усю Галичину (крім 8 східних повітів) та Північну Буковину. Під німецькою окупацією опинились також 5 повітів Волині.
У жовтні 1915 р. територією України Східний фронт проходив по лінії Чернівці – Тернопіль – Дубно. Проте Росія, навіть попри важку поразку її армії, з війни не вийшла. Це означало, що Німеччина не досягла головної мети воєнної кампанії 1915 р. Війна знову набрала позиційного характеру.
У 1916 р. лінія Південно-Західного фронту тяглась на
Наприкінці 1915 р. російське військове командування, щоб залучити на свій бік у війні Румунію, вдалося до енергійного масованого наступу в Буковині. У грудні 1915 р. на р. Дністер у районі сіл Топорівці – Саранче – Бояни спалахнули так звані «Різдвяні бої», які переросли у «новорічну битву», що тривала до 15 січня 1916 р. У цих боях росіяни втратили понад 70 тис. убитими й пораненими, не здобувши успіху. Такі великі втрати спричинені тим, що тоді уперше на Східному фронті австро-угорські війська застосували отруйні гази. Як відомо, хімічну зброю на Західному фронті вперше використали німці у квітні 1915 р. в районі Іпра.
Навесні 1916 р. генерал Олексій Брусилов, новий командуючий Південно-Західним фронтом, почав наступ своїх військ по всьому фронту, які прорвали оборону австрійських військ. У ході так званого «Брусиловського прориву» росіяни 25 травня оволоділи Луцьком, в червні – Чернівцями. У Галичині лінія фронту проходила по лінії Золочів – Бережани – Галич – Станіславів (нині Івано-Франківськ).
Втрати австро-угорської армії становили майже 500 тис. солдатів, з них полоненими – 400 тис. Німці знову, перекинувши свої війська із Західного фронту на Східний, врятували ситуацію. Тоді ж, у серпні 1916 р., у війну проти Німеччини вступила Румунія, і знову почалась позиційна війна, уже третя з початку війни.
Таким чином, територією Західної України проходила південна частина Східного фронту, де упродовж 1914-1916 рр. відбувалися жорстокі бойові дії. Серед загиблих, поранених і полонених у ході баїв з обох боків було чимало українців. Зазнала великої руйнації територія і значних збитків населення краю, деякі села були стерті з лиця землі. При цьому помітної військової переваги не досягла жодна з воюючих сторін. Війна набирала ознак позиційної. Невдоволення війною українців, що воювали в російській армії, наростало.
3. Українське питання в контексті перемог і поразок російської, австро-угорської і німецької армій
На території Київського й Одеського воєнних округів розміщувалося 36 піхотних дивізій, 11 саперних, 2 понтонні й 3 залізничні полки. З галицьких українців в австрійській армії сформовано 9 полків, що становило 8,7 % її складу. У Станіславському, Городоцькому, Тернопільському, Чортківському піхотних полках, Львівському і Золочівському стрілецьких полках українців було до 60 %.
Незважаючи на таку значну участь у бойових діях у складі російської та австро-угорської армій, українці так і не дочекалися лібералізації з боку імперій щодо свого національного статусу. Навпаки, адміністрація в Східній Галичині, а вона була польською, почала настроювати віденський уряд проти українців: мовляв, вони ненадійні, їм не можна довіряти в умовах війни, через їхню зраду австро-угорська армія зазнала поразки. Вже осінню 1914 р. розпочалися репресії проти мирних людей. У Золочеві було арештовано 150 «зрадників», у Бродах – 60, у Львові – 200. З Буковини до Австро-Угорщини було вивезено 30 тис. осіб. У Закарпатті в жовтні 1914 р. угорці віддали до суду 80 жителів Воловця, Скотарського, в Ясині стратили 60 осіб, у Перемишлі шаблями зарубали 45 осіб. Тисячі ні в чому не повинних українців відправили в концтабори. Найбільш жахливим був концтабір у Таллергофі. За приблизними підрахунками, у концтаборах на території Австрії (їх було 8) померло 12 тис. цивільних осіб із Західної України. Кілька десятків тисяч українців були розстріляні і повішені жандармами та військовими під час відступу австро-угорської армії з Східної Галичини.
Царська влада Росії, зі свого боку, розпочала гоніння на наддніпрянських українців, підозріваючи їх у «сепаратизмі» і «мазепинстві». В січні 1915 р. у Київському воєнному окрузі відновлено дію Емського указу: мета цього кроку була чіткою, покінчити назавжди з проявами української національної свідомості. Було ліквідовано всі українські політичні видання, «Просвіту», українські клуби. В Києві, зокрема, заборонили вихід газети ТУП «Рада» та інших україномовних видань. Їхніх редакторів, зазвичай, висилали за межі України. М. Грушевський, котрий на початку війни зі Львова повернувся в Київ, був висланий у Симбірськ (перебував там до вересня 1916 р.).
Особливо жорстокою антиукраїнська діяльність царської влади була в Східній Галичині й Буковині, що визнавались як тимчасово втрачені раніше російські території. Крім того, в них вбачалась загроза розповсюдження українського руху. Російським властям допомагали москвофіли. 29 липня 1914 р. вони створили у Києві «Карпато-Руський освободительний союз», який виробляв рекомендації щодо боротьби з українським рухом у Галичині й Буковині. Після того, як російська армія оволоділа у вересні 1914 р. всією Східною Галичиною, частиною Північної Буковини, почався процес інкорпорації цих територій до Росії. Вони отримали адміністративний статус воєнного генерал-губернатор-
ства Галичини, на чолі якого стояв граф О. Бобринський. Він одразу ж взявся запроваджувати в краї російську мову, закони та устрій.
Генерал-губернаторство поділялося на Львівську, Перемишльську, Тернопільську і Чернівецьку губернії. Всі адміністративні посади займали військові та цивільні службовці, які прибули з Росії. Вони часто зловживали своїм становищем, ліквідовували національні товариства, українські школи, гімназії. Цар Микола ІІ у квітні 1915 р. відвідав Львів, Перемишль, Самбір і схвалив такий курс місцевої російської влади. У Росію, передусім Сибір, вивезли тисячі українців, підозрюваних у нелояльності до нової влади. Лише через Київ упродовж осені 1914 – літа 1915 р. було переправлено на Схід більше 12 тис. виселенців із Галичини і Буковини. Всього із Західної України в добровільному чи примусовому порядку переселено сотні тисяч осіб. Від голоду, пошесних хвороб померли десятки тисяч осіб.
Репресії зазнала греко-католицька церква. 14 вересня 1914 р. був заарештований і депортований у Суздаль митрополит Андрей Шептицький, де він перебував до березня 1917 р. За ним до кінця 1916 р. послідувало майже сто священиків. У Галичину прибуло православне духовенство з Росії, з метою навернення місцевого населення в православ’я. Загалом у 1914-1916 рр. майже 200 греко-католицьких парафій були перетворені на православні.
На кінець червня 1915 р. російські війська залишили більшу частину Східної Галичини і Північної Буковини. Більш як 100 тисяч місцевих жителів, побоюючись репресій з боку австрійської влади, вимушені були відійти з рідних земель у Наддніпрянську Україну. Повернення австрійської влади не забезпечило спокою галичанам і буковинцям. Деяких з них звинувачували у шпигунстві на користь росіян, багато страчували ні в чому не винних людей.
Специфічною і неоднозначною щодо вирішення українського питання була позиція громадськості українських губерній Росії. Псевдопатріотичні настрої початкового періоду і в часи перемог російської армії змінювалися на осуд війни та російського уряду, який звинувачували в поразках на фронті. Влітку 1915 р. у прифронтовій зоні спостерігалась паніка. Губернські установи з Кам’янця-Подільського передислоковані до Вінниці, Київський університет евакуйовано у Саратів, а політехнічний інститут – у Воронеж.
Поразка російської армії в Галичині, враження від антигуманних дій чиновників стосовно галицьких і буковинських українців призвели до певного пом’якшення позиції в «українському питанні». Так, кадети восени 1915 р. на своїй партконференції визнали право українців на широке культурне самовизначення. В цьому ж аспекті варто розглядати створення і діяльність Товариства допомоги населенню, яке постраждало від воєнних дій. Вони займались організацією притулків для сиріт з Галичини, облаштування побуту біженців тощо. Велику роботу в цьому ж напрямку проводили комітети Союзу міст і Союзу земств Південно-Західного фронту з осідком у Києві. Конкретно цією діяльністю займалися Д. Дорошенко, А. Ніковський, Ф. Штейнгель.
У 1916 р. журнал «Украинская жизнь» опублікував лист 182 представників російської інтелігенції з нагоди відкриття у Лубнах української гімназії. Вони відзначали прикрим той факт, що термін «Україна» і похідні від нього досі вважаються в Росії страшним пережитком минулого й офіційно не визнаються. У листі містився заклик до влади забезпечити рівність усіх народів у питаннях освіти і національно-культурного самовизначення.
ТУП розпочало кампанію прийняття петицій про надання Україні такої ж автономії, як і Польщі. У них ставились вимоги до уряду забезпечити свободу слова і друку, відкрити культурно-освітні установи, повернути із заслання українців, засуджених за політичними мотивами.
Однак спроби громадськості відновити видання газет українською мовою влада жорстоко придушувала. Можемо констатувати, що лише ТУП певною мірою вдавалось утриматись на його тодішніх загалом об’єктивних позиціях щодо війни і місця в ній українців. У грудні 1916 р. газета «Рада» опублікувала декларацію. В ній говорилося, що «наш бездержавний український народ, опинившись між молотом і кувалдою, приніс великі жертви, зазнали руйнацій наші міста і села і ми нічого за те не отримали. Якщо і щось отримали, то це біженців, репресії і заборони». На думку ТУП, тільки автономія України могла бути гарантом того, щоб усі ці прикрі явища припинилися.
Таким чином, упродовж 1914-1916 рр. за умов Першої світової війни українське питання, тобто питання передусім про відновлення української державності, попри усі вибудови українськими політичними силами можливих варіантів, залишалося невирішеним. Навпаки, Російська і Австро-Угорська імперії своєю антиукраїнською політикою в Східній Галичині й Буковині продемонстрували небажання і неконструктивність у підходах до вирішення цього питання. Австро-Угорщина разом з Німеччиною в листопаді 1916 р. дозволила полякам утворити державу, складовою якої мала стати Східна Галичина. Це означало, що й на землях західних українців, попри всі зусилля їх політичних кіл, українське питання в умовах війни не буде вирішено.
Реальність була такою, що дії російської армії й чиновників у Східній Галичині й Буковині призвели до посилення антиросійських настроїв серед галичан і буковинців, а відновлення Польської держави спричинило активізацію українських політичних сил у боротьбі за національну незалежність. Національне гноблення не зменшилось ні у Наддніпрянській, ні в Західній Україні, а державність, тим більше соборність українських земель, попри жертовність українців Сходу і Заходу, не наближалася.
4. Українські Січові Стрільці
У серпневі дні 1914 р. Головна Українська Рада створила Центральну бойову управу, яка звернулася до уряду Австро-Угорщини з проханням дозволити сформувати легіон Українських Січових Стрільців (УСС). Такий дозвіл було дано. У легіон відправили 16 офіцерів-українців, серед яких були Дмитро Вітовський, Михайло Баран, Григорій Коссак та ін. До УСС зголосилося тисячі добровольців. М. Литвин і К. Науменко у книзі «Історія галицького стрілецтва» (Львів, 1991) називають цифру – 28 тис. осіб. За іншими відомостями, добровольців налічувалося 6 тис. Проте створення великого військового українського з’єднання не входило до намірів австрійської влади, тому було вирішено обмежити чисельність легіону до 2 тис. стрільців. Погано озброєних добровольців (для легіону виділили 1 тис. гвинтівок застарілої системи Верндля) австрійське командування вирішило кинути на фронт проти російських військ, що наступали під Радзивилловим, де на легіон чекала неминуча загибель. Командир Т. Рожанковський виявив твердість і відмовився виконати наказ, за що був усунений з посади. Натомість призначили тодішнього директора Рогатинської приватної української гімназії Михайла Галущинського. Стрільці прийняли 3 вересня 1914 р. у Стрию присягу й залізницею вирушили на вишкіл у закарпатські села неподалік Мукачева. Ядро легіону становили активісти довоєнного січового, сокільського і пластівського руху.
Восени того ж року на Закарпатті було проведено військово-організаційне впорядкування легіону УСС, створено десять сотень (по 220 осіб у кожній), поділених між двома куренями під командуванням Г. Коссака (1-й курінь) і М. Волошина (2-й курінь) та пів куренем під командою Р. Шухевича.
Наприкінці вересня 1914 р. легіон вступив в оборонні бої з російськими військами в районі Верецького та Ужоцького перевалів. Ще запеклішими виявилися бої у листопаді проти корпусів генерала О. Брусилова, які намагалися пробитися в Карпати. Сотні В. Дідушка, К. Гутковського, Р. Дудинського, С. Горака, З. Носковського обороняли район Синьовидного, сотня Д. Вітовського – район Тухольки. За відвагу, виявлену в боях, медаллю за хоробрість було нагороджено Зенона Носковського, Якова Струхманчука, а також легендарних Софію Галечко та Олену Степанівну.
На початку квітня 1915 р. стрілецькі сотні куреня В. Дідушка зосереджувались у районі гори Маківки, яка була природною перешкодою на шляху до Угорської низовини, куди проривалися царські війська.
Микола ІІ в той час здійснював поїздку по Галичині, знайомлячись з новою російською провінцією. Командування Південно-Західного фронту вирішило ознаменувати «височайший» візит вагомою перемогою. Тому одній з найкращих в царській армії дивізій під командуванням генерала О. Каледіна було наказано захопити Маківку. Російські війська 2 квітня розпочали артилерійським вогнем бої за Маківку, які 1 травня закінчилися штурмом. У ніч на 2 травня до гори прибув курінь Г. Коссака і повернув утрачені позиції. У боях на Маківці загинуло 42 стрільці, 76 одержали поранення, 35 потрапили в полон.
У травні – червні 1915 р. австрійські та німецькі війська прорвали оборону росіян і змусили їх залишити майже всю Східну Галичину. Наприкінці серпня курені УСС знову брали участь у запеклих боях на Тернопільщині, між річками Серетом і Стрипою; 2 листопада 1915 р. стрільці ліквідували прорив росіян на Бережани. У боях на схилах гори Лисоня полк УСС втратив убитими, полоненими й пораненими понад тисячу старшин і стрільців. після цього полк УСС аж до травня 1916 р. перебував у тилу.
Наступ російських військ розпочався у червні 1916 р. Разом з усім фронтом від Стрипи відступив і стрілецький полк, закріпившись під Бережанами в районі Лисоні. Два місяці – серпень і вересень – на цьому рубежі безперервно точилися запеклі бої. Коли ж було розгромлено сусідні частини, полк УСС опинився в оточенні. півтори сотні старшин і стрільців полягли у тих боях, близько тисячі потрапили у полон. Решту полку було виведено в тил. Незважаючи на великі втрати, січові стрільці виявили мужність і героїзм, уславилися як «залізний» підрозділ. Сам факт існування УСС, їхня героїчна боротьба мали велике національно-пропагандистське значення, оскільки сприяли відродженню історичної свідомості і традицій козацької слави, поширенню ідеї визволення і возз’єднання України.
5. Економічні та соціально-політичні наслідки війни для України
В умовах війни вся економіка Росії опинилась у надзвичайному становищі. Потреби фронту були такими великими, що ритм її мав бути піднесений на значно вищий рівень. Виробництво зброї бойових припасів, продовольства, обмундирування для армії було першочерговим економічним завданням. Оскільки війна затягнулась на 4 роки, то промислове виробництво виявило ознаки явної диспропорції й розбалансованості.
В українських губерніях Російської імперії ситуація в економіці була така ж, як і у всій Росії. Крім того, відчувалась більш гостра нестача палива і робочих рук, адже понад 4 млн. осіб було мобілізовано в армію. На шахтах кам’яновугільної промисловості Донбасу на початку війни мобілізовано 30-40 % робітників.
Однак у результаті перерозподілу трудових ресурсів чисельність робітників у шахтах зросла. В 1916 р. видобуток вугілля у Донбасі зріс на 3,2 млн. тонн порівняно з 1913 р. і досяг 27,84 млн. тонн. Але втрата Домбровицького вугільного басейну і збільшення використання вугілля на транспорті призвели до того, що в країні почалася паливна криза, а це стало однією з причин зменшення виплавки металу. Якщо в 1913 р. на заводах України виплавляли 3,04 млн. тонн чавуну, то в 1916 р. – 2,816 млн. тонн. У кінці 1916 р. припинили роботу 36 доменних печей. Навіть оборонна промисловість одержувала лише половину металу від її потреб. Нестача палива й металу призвела до зменшення виробництва машин, навіть для потреб армії.
Українські губернії Російської імперії були ближнім тилом Східного фронту, а він потребував багато військової продукції. Кількість робітників України через ці причини постійно зростала і досягла в 1917 р. 893 тис. осіб, що було на 200 тис. більше порівняно з 1913 р. Серед робітників все більше ставало підлітків, жінок (133 тис.), військовополонених (100 тис). Кількість кадрових робітників зменшилася. На багатьох підприємствах робочий день зріс до 16 год. Робітники військових заводів отримували доплати розміром від 6 до 25 % – так звані «військові надбавки». Однак зростання цін, передусім, на продукти харчування, ці надбавки зводили нанівець. Загроза голоду була очевидною. Тисячні черги у містах за хлібом ставали звичним явищем. Хліба не вистачало навіть для солдатів. 29 листопада 1914 р. уряд Росії прийняв постанову про запровадження примусових хлібних поставок губерніями і повітами.
Транспорт, передусім залізничний, був на грані краху. Не вистачало паровозів, вагонів, через що в 1916 р. на залізниці зосередилось 150 тис. вагонів неперевезених вантажів. Виходи для російських пароплавів з Чорного і Балтійського морів були закриті, зв’язок з зовнішнім світом дуже ускладнювався. Упродовж 1914-1916 рр. в Україні закрилося 1400 підприємств.
Наслідки війни для українського села були не менш важкими. У 1914 р. із 32,638 млн. осіб 27,682 млн. (84,8 %) були селянами. Аграрна реформа не вирішила земельної проблеми. Переселенці з Німеччини мали в середньому
Врожайність зернових на Правобережжі сягала 12 ц з га, на Півдні України – 8,5 ц. Посівні площі зменшилися на 13,3 %. Це сталося й тому, що були ліквідовані німецькі землеволодіння (2 млн. га). Вказані фактори призвели до зменшення виробництва зерна на 800 тис. тонн, цукру на 565 тис. тонн. Забій худоби за перші місяці війни досяг 40 %. Майже на 1 млн. зменшилося поголів’я коней.
Імпорт сільськогосподарських машин впав майже в 30 разів, а з Німеччини та Австрії повністю припинився. Харківський, Одеський, Єлисаветградський заводи сільгоспмашин почали виконувати замовлення військового міністерства.
Українське село в результаті мобілізації на війну працездатних чоловіків втратило 30 % чоловічих робочих рук. У Волинській губернії мобілізовано 49,4 % чоловіків із сіл, Катеринославській – 34,2 %, Київській – 51,8 %, Полтавській – 49,4 %, Харківській – 49,1 %, Чернігівській – 50,6 %.
Крім того на село було покладено виконання окопної і кінсько-подвірної дорожньої повинності, що відволікало селян від ведення власного господарства. Певною мірою проблему робочих рук на селі в підросійській Україні вирішували біженці з Західної України.
Спекуляція зерном на внутрішньому ринку досягла небачених розмірів. З продажу зникли сокири, лопати, серпи, пилки. Значною була нестача одягу, взуття, мила. На заміну сірникам у село прийшли кресала, на заміну мануфактурі – домоткане полотно. Сільське життя неначе опинилося в ранньому середньовіччі. В 1917 р. 640 тис. селянських дворів України не мали посівів, 1400 тис. – коней, 1142 тис. – корів.
Грошова інфляція зростала з кожним роком війни і досягла в 1917 р. 414 %, зростали податки. Усе це важким тягарем лягало на плечі робітників і селян України. Іноземні позички уряду Росії збільшувалися, а з ними зростала і залежність від позичальників.
Світова війна, явні ознаки кризи в промисловості, на транспорті, в сільському господарстві загострили суспільні протиріччя. Страйки робітників, насамперед шахтарів і металургів у Наддніпрянській Україні з весни 1915 р. стають все частішими. Упродовж жовтня 1915 р. – вересня 1916 р. відбулося 228 страйків, у яких взяли участь майже 200 тис. робітників. Вони несли гасла: «Геть війну!», «Геть самодержавство!». Як і у попередні мирні роки, найбільшу активність проявляли робітники Катеринослава, Миколаєва, Юзівки, Харкова. Робітники Дніпровського металургійного заводу в 1916 р. страйкували майже місяць. У Горлівці 2 травня 1916 р. поліція під час розгрому страйкарів вбила 4 робітників і понад 20 поранила. Робітники Харківського паровозобудівного заводу за роки війни страйкували 12 разів.
Селянський рух і в роки війни мав антипоміщицький характер, хоча й були антивоєнні виступи селян, передусім мобілізованих до армії. Вони інколи вдавались до погрому приміщень урядових структур, крамниць, вступали у збройні сутички з поліцією.
Новим у протестному русі серед селян була відмова сплачувати податки, опір реквізиціям коней, худоби для потреб фронту, напади на заможних селян, які вийшли з общини і жили на хуторах. Селяни протестували проти перепису, який проводився у 1916 р. Особливо часто ці протести були в Київській і Подільській губерніях. Сільські жителі підозрювали, що перепис призведе до збільшення податків. Влада застосовувала, як і раніше, силу проти селян, «заспокоюючи» їх.
У роки війни поширювалися протести серед солдатів. Відомі такі форми протесту: втечі, відмова йти у бій, вбивство офіцерів, добровільний полон, братання з солдатами ворожої армії.
25-27 жовтня 1916 р. відбулося повстання на збірному пункті в Кременчуці. В ньому взяло участь 6 тис. мобілізованих осіб. Вони відмовилися їхати на фронт, звільнили з тюрми заарештованих товаришів. Генерал О. Брусилов констатував: уся армія готова до революції. Середовищем напруги й революційних настроїв були біженці і переселенці, яких нараховувалося кілька сотень тисяч осіб.
У тяжкому становищі опинилося населення західноукраїнських земель. І російська, і австрійська військові адміністрації зобов’язували українців виконувати у примусовому порядку роботи від кількох днів до 3 місяців. Це були окопні роботи і надання послуг армії підводами. В 1915 р. у Буковині до таких робіт залучено 15 тис. осіб. У 1916 р. у Кіцмані працювало понад 10 тис. робітників і 4 134 підводи. 200 тис. буковинців, чоловіків віком від 18 до 53 років, мобілізували на фронт.
Звичним явищем стали реквізиція коней, худоби. У с. Великі Мости Сокальського повіту, на 5 тис. осіб в 1916 р. залишилось 10 коней. В Східній Галичині в 1916 р. кількість коней зменшилась на 45 %, а великої рогатої худоби – на 52 %. У Буковині відповідно на 60 % і – на 20 %. Зменшувалися посівні площі. У 1915 р. вони на Тернопільщині зменшилися на 40,6 тис. га землі. В Буковині у 1916 р., зокрема в Чернівецькому і Кіцманському повітах, незасіяними було 59 тис. гектарів землі.
3 червня 1915 р. австро-угорська влада ввела монополію на хліб. На сім’ю з 5 осіб залишалося
Значними були руйнації українських міст і сіл, що потрапили в зону бойових дій Російської і Австро-Угорської армій. У 58 повітах Східної Галичини було зруйновано 562848 житлових і господарських будівель, 64 церкви, 48 шкіл. У Буковині були спалені села Басни і Звенячин, а всього – 40 тис. будинків.
Отже, на кінець 1916 – початок 1917 р. в Російській імперії, в т. ч. в українських губерніях, економічна ситуація була такою, що ймовірним був соціальний вибух. Український народ опинився в дуже важкому, трагічному становищі. На землях Західної України, в Подільській і Волинській губерніях велися запеклі воєнні дії, які несли смерть, великі руйнації, економічне виснаження. Ситуація була настільки складною, що на фронті українцям довелося стати «братами-ворогами», а в тилу – братами.
Світова війна та її наслідки стали каталізатором революції в Росії і Австро-Угорщині. Серед населення посилювався дух пораженства. Український національний рух жорстоко придушувався російською владою. В Австро-Угорщині він розвивався під контролем властей і не мав перспективи завершитися утворенням національної держави.