ВНУТРІШНЬОПОЛІТИЧНА НЕСТАБІЛЬНІСТЬ І СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНА КРИЗА ПОЧАТКУ 20-Х РОКІВ

1. Внутрішньополітична нестабільність і соціально-економічна криза початку 20-х років

1. Утвердження радянської влади в Україні

Міжвоєнна історія радянської України поділяється на два етапи. Перший – це доба Непу (1921-1929), коли внаслідок тиску реальних обставин більшовики змушені були тимчасово відмовитися від «воєнного комунізму» і поверталися до використання, хоч і обмежених ринкових методів господарювання, які не відповідали комуністичній програмі. Прагнучи завоювати підтримку неросійських народів, партія більшовиків у 1920-і рр. здійснювала політику коренізації. Утворення СРСР супроводжувалось централізаторством та уніфікацією всіх сфер суспільного життя, що й зумовило приреченість українського відродження.

Другий етап, започаткований «великим переломом» 1929 р. характеризується поверненням до реалізації програм комуністичного будівництва, глибинними, швидкими і болісними соціально-економічними і культурними перетвореннями, що випливали з комуністичних доктрин, насадженням соціалістичних виробничих і суспільно-політичних відносин.

Придушивши українську революцію і розгромивши білогвардійські війська, більшовики у 1920 р. встановили свою владу в Україні. Почалася радянська доба її історії, що тривала до 1991 р. Як уже зазначалося, Всеукраїнський з’їзд Рад, скликаний у Києві в березні 1919 р. прийняв Конституцію УСРР. За Конституцією вся влада в УСРР належала радам робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. Проте реальна роль рад неухильно знижувалася. Усю повноту влади зосереджували в своїх руках ЦК КП (б) У і Рада Народних Комісарів УСРР, склад яких переважно визначав ЦК РКП (б). Першим секретарем ЦК КП (б) У від листопада 1920 р. по березень 1921 р. був В’ячеслав Молотов; з березня по грудень 1921 р. – Фелікс Кон; з грудня 1921 р. по квітень 1923 р. – Дмитро Мануїльський; з квітня 1923 р. по квітень 1925 р. – Емануїл Квірінг; з квітня 1925 р. по липень 1928 р. – Лазар Каганович. Головами Раднаркому УСРР були: з січня 1919 по липень 1923 р. – Християн Раковський; з липня 1923 р. по квітень 1934 р. – Влас Чубар. Законодавчим органом УСРР з 1919 по 1938 рр. був Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет. Головою ВУЦВК незмінно обирали Григорія Петровського.

У 1919 – 1920 рр. крім КП (б) У на території УСРР легально ще діяли й інші партії, що визнавали радянську владу: Українська комуністична партія (боротьбисти), Українська партія лівих соціалістів-революціонерів (борьбистів), анархісти, групи загальноросійських партій лівих есерів і меншовиків та ін. Від квітня 1919 р. боротьбисти і борьбисти разом з більшовиками входили до Раднаркому України та інших радянських органів. Однак більшовики взяли курс на ліквідацію багатопартійності. Під їхнім тиском у 1920 р. боротьбисти і борьбисти оголосили про свій саморозпуск. Частину з них було прийнято до КП (б) У. Проти есерів і меншовиків застосували методи дискредитації і репресій, і до 1924 р. більшовики ліквідували ці організації. В Україні, як і в Росії, було встановлено однопартійну більшовицьку диктатуру.

Радянська влада покладалася на військову силу, придушувала селянські повстання. З цією метою голова уряду УСРР Х. Раковський домігся від керівництва РСФРР розміщення в Україні півторамільйонного угрупування Червоної армії. 12 січня 1921 р. у Харкові під його керівництвом створена Постійна нарада для боротьби з повстанським рухом в Україні. 30 березня цього ж року почала діяти Всеукраїнська надзвичайна комісія (ВУНК)(в березні 1922 р. реорганізована в Державне політичне управління (ДПУ) УСРР).

До боротьби з повстаннями були залучені державні, партійні, комсомольські організації та комнезами (КНС). 13 квітня 1921 р. ВУЦВК прийняв постанову, згідно з якою (КНС) отримали додаткові повноваження, в т. ч. право на відчуження надлишків «куркульської» землі, худоби й інвентарю. Віднині КНС наділялися каральними функціями, що раніше належали лише надзвичайним органам. Вони мали право конфісковувати у «куркулів», повстанців домашнє майно, яке розподілялось серед бідноти, створювали з «куркулів» загони примусової праці. У червні 1921 р. РНК УСРР видала спеціальну постанову про озброєння загонів КНС для боротьби з повстанцями.

У 1921 р. здійснено додаткові заходи, спрямовані на остаточне подолання повстанського руху, зокрема відбувався розподіл поміщицької і частини «куркульської» землі, був створений
10-20 % фонд із загальної кількості хліба, заготовленого за продрозкладкою. В деяких місцях започаткували повну ліквідацію «куркулів». Так, у березні-квітні 1921 р. лише на Полтавщині експропрійовано понад 800 їхніх господарств.

Репресивні дії органів радянської влади проти селянського повстанського руху призвели до помітного його послаблення. Більшість повстанських загонів мали чисельність кілька десятків осіб, лише деякі – кілька сотень. Навіть повстанська армія Н. Махна розділилася на окремі самостійні групи чисельністю 100-200 бійців, їх нараховувалося не більше 10, усі вони діяли у межах Катеринославської, Полтавської і Харківської губерній. На Правобережжі нараховувалося до 30 повстанських загонів, чисельність яких коливалася від 25 до 300 осіб. Найбільш активними вважалися загони отаманів Богатиренка, Лиха, Мордалевича, Хмари.

Радянській владі в Україні дошкуляли походи повстанців з території Польщі. Як відомо, в жовтні 1920 р. польська влада уклала перемир’я з УСРР і РСФРР, у результаті якого 40 тисячна армія УНР, що мала більше 100 генералів і майже 4 тис. офіцерів, змушена була відступити на територію Польщі, де була інтернована. Серед інтернованих у таборах українських вояків було багато бажаючих іти на Велику Україну допомагати повстанцям. Крім того, польська влада неофіційно заохочувала їх до цього, оскільки їй не потрібні були українські втікачі, яких треба було утримувати. На початку 1921 р. уряд УНР в екзилі для того, щоб привернути увагу до українського питання, розпочав підготовку до рейду своїх військових частин на територію УСРР для підтримки там повстанських загонів. З цією метою у Львові створено партизансько-повстанський штаб Повстанської армії. Її командуючим призначений генерал-хорунжий Ю. Тютюнник.

Керівництво радянської Росії уважно стежило за діяльністю українських політиків і військових у Польщі, тому висунуло вимогу до останньої дотримуватися умов Ризького договору, згідно з яким заборонялося існування антирадянських збройних формувань на польській території. Однак Польща не поспішала виконувати ці умови.

Восени 1921 р. уряд УНР в екзилі за допомогою польської влади організував ІІ зимовий похід на територію УСРР. Найбільша група – Волинська, під командуванням Ю. Тютюнника – 7 листопада 1921 р. перейшла Польсько-радянський кордон біля Новоград-Волинська. Вона зайняла м. Коростень, але втримати його не змогла. Група рушила далі у напрямку Києва. Проти неї радянське командування направило кавалерійську бригаду під командуванням Г. Котовського. 17 листопада група Ю. Тютюнника біля с. Малі Міньки прийняла бій з бригадою Г. Котовського, в якому загинуло 250 повстанців, майже 100 змогли прорватися до лісу і згодом пробитися на територію Польщі. 443 українські вояки потрапили у полон, з них 84 старшин відправили до Києва, де згодом розстріляли. 359 повстанців після їх відмови перейти на бік радянської влади 21 листопада вивели за с. Базар і розстріляли.

З метою демонстрації нещадної розправи з повстанським рухом українські чекісти організували так звану справу Всеукраїнського повстанського комітету. Влітку 1921 р. вони «викрили» його діяльність і 39 членів комітету Київської військової організації розстріляли. Серед них були: І. Чепілко, І. Андрух, К. Бендрик-Ганжа, О. Грудицький, Ю. Гринь, С. Махиня, Ф. Наконечний, поет Г. Чупринка й інші (в 1996 р. вони були реабілітовані).

Всеукраїнська надзвичайна комісія за 10 місяців 1921 р. вивела з боротьби різними засобами 444 отаманів, у т. ч.: вбито у боях – 189, розстріляно – 9, заарештовано – 84. У ході бойових дій вбито 30 тис. рядових членів повстанських угрупувань. В 1920-1921 рр. у повстанців України вилучено 43 гармати, 1812 кулеметів, 31788 рушниць, 2312 шабель, 3902 револьвери, чимало боєприпасів.

Амністією, яка була оголошена V Всеукраїнським з’їздом Рад (кінець лютого – початок березня 1921 р.), скористалися понад 162 керівники і 10 тис. рядових учасників повстанського руху. 12 квітня 1922 р. ВУЦВК видав спеціальний декрет, який надав амністію усім, хто воював проти радянської влади, крім П. Врангеля, О. Кутепова, Н. Махна, С. Петлюри, П. Скоропадського, Ю. Тютюнника (він у 1924 р. повернувся в УСРР, а в 1929 р. був розстріляний без суду).

Отже, одним із напрямків утвердження радянської влади, її внутрішньої політики були репресії стосовно колишніх учасників українських збройних формувань, і тих хто не припинив боротьби і у повоєнний час.

2. Становище в промисловості та сільському господарстві України. Голод 1921 – 1923 рр. на Півдні України

Перша світова та громадянська війна завдали величезної шкоди промисловості України. Залиті водою шахти, висаджені в повітря домни, понівечені цехи, пошкоджені верстати, зруйновані мости та вокзали, витолочені посіви, необроблені лани, так було в місцях, де велися бойові дії. Господарство України зазнало збитків на суму більш як 12 млрд. рублів золотом. На кінець 1920 р., промислове виробництво в Україні становило лише 12 % довоєнного виробництва. Видобування залізної руди майже зовсім припинилось. Металургійна промисловість України, яка до війни давала майже 3 млн. тонн чавуну, або 70 % загальноросійської його виплавки, в 1921 р. випускала лише 1 % довоєнного рівня. Із 63 доменних печей, що були в Україні, тоді працювала лише одна на Петровському заводі в Єнакієвому і то не на повну потужність.

Видобуток вугілля в Донбасі впав до 18 % довоєнного обсягу. Більшість вугільних шахт були затоплені. Виробництво металу становило лише 5 % довоєнного рівня. Майже зовсім не працювали рудники Криворіжжя, Нікопольського марганцевого району.

У важкому становищі перебував річковий, морський і залізничний транспорт. Було зруйновано понад 4 тис. км. залізничних колій і підірвано 150 мостів. Значно зменшилося виробництво паровозів і вагонів. Паровозобудівні заводи – Харківський і Луганський – були майже повністю зруйновані. Відсутність палива і металу призвела до того, що випуск продукції машинобудівних заводів України впав до 4 %, сільськогосподарського машинобудування – до 8,5 % від довоєнного рівня. У стані глибокого занепаду перебували легка та харчова галузі промисловості.

У результаті інфляції гроші обезцінилися у 13 тис. разів. Коробка сірників коштувала кілька мільйонів рублів.

Епідемії висипного тифу та інші захворювання десятками тисяч косили голодуючих, ослаблених людей. Кількість робітників в українській промисловості зменшилася з 942,3 тис. у 1917 р. до 260 тис. улітку 1921 р. Внаслідок збройної боротьби, голоду, терору, епідемій і вимушеної еміграції Україна щонайменше втратила 3 млн. осіб. У країні з’явились сотні тисяч безпритульних дітей.

На початку 1920-х років Україна залишалась переважно аграрною республікою зі значною кількістю безземельного і малоземельного селянства. Із 25,451 млн. осіб населення України (за даними перепису 1920 р.) 81,7 % становило сільське населення і лише 18,3 % – міське. У користуванні селян до революції було 16,043 млн. десятин, а у 1920 р. – 16,646 млн. Складається враження, що кількість землі селян не тільки не зменшилася, а й навіть дещо зросла. Однак це оманливе враження: селяни не зуміли освоїти отриманих поміщицьких земель. У 1920 р. недосів становив 15 %.

На гірше змінилася і структура селянських посівів. Передусім зменшилася питома вага таких культур, як пшениця (з 28,7 до 25,9 %), цукровий буряк, тютюн, хміль, баштанні культури (з 4 до 0,3 %). За їх рахунок збільшилася питома вага посівів жита, вівса, гречки, проса, що мали у селянському господарстві України натурально-споживче значення.

Неминучим супутником загального зубожіння селянського господарства стало зниження врожайності зернових культур. Так, врожайність озимої пшениці і жита, ярої пшениці, ячменю, вівса, гречки, проса і кукурудзи впала на 47,7 – 69,0 %. Зменшення посівних площ, падіння врожайності призвели до зменшення валових зборів зерна та іншої сільськогосподарської продукції в Україні. В 1913 р. у співвставних кордонах валовий збір зернових становив 21,353 млн. тонн, з цієї кількості селянська частка була 15,200 млн. тонн. На 1921 р. валовий збір цих же зернових у селянських господарствах зменшився до 8,208 млн. тонн.

У 1921 р. в стані занепаду перебувало і тваринництво. Кількість коней у селянських господарствах України зменшилася на 8,2 %. Були розорені кінні заводи, селянське конярство залишилося без племінної бази. Розповсюдилися пошесті, масові захворювання коней, особливо на коросту. До війни у селянському господарстві України йшов невпинний процес витіснення волів кіньми, оскільки коні – продуктивніша тяглова сила. На початку 1921 р. спостерігався зворотній процес, селяни почали розводити волів замість коней.

Поголів’я тонкорунних овець, вовна яких йшла на продаж, теж зменшилося. Їх замінили грубошерстні вівці, вовна яких використовувалась для натуральних потреб у селянському господарстві. За роки війни зменшилась кількість усіх видів худоби в перерахунку на одне господарство. Селяни позбувалися, насамперед, товарних лишків худоби, залишивши мінімальну кількість для власних потреб. На початку 1921 р. у тваринництві України спостерігаються ті ж процеси, що й у рільництві: згортання товарних галузей, кількісне та якісне погіршення стада.

Помітно погіршилося забезпечення селянських господарств реманентом. Річна потреба селян у плугах, культиваторах, залізних боронах була задоволена лише на 3,5 %. Зношеність реманенту досягала 50-70 %. Через його недостачу якість обробітку ґрунту погіршилася.

Невдоволення селянства продрозкладкою, що періодично виливалось у збройні виступи проти існуючої влади, також диктувало необхідність нового підходу до проблеми стосунків між містом і селом. Питання продрозкладки було не тільки економічною проблемою, а й воєнною, адже 77 % особового складу Червоної армії у цей період були вихідцями із селянства.

Криза у селянському господарстві була спричинена кількома чинниками, що нашаровувалися один на одного. Процес занепаду сільського господарства розпочався ще під час Першої світової війни. Однак причини катастрофічного спаду економіки були не лише у воєнній руїні. Значною мірою це був наслідок політичних та економічних заходів більшовицької влади в Україні у 1919 – 1920 рр., які згодом уже після їх провалу, названо «воєнним комунізмом». У ці роки всю промисловість було націоналізовано, а приватну торгівлю заборонено; частину конфіскованої у поміщиків землі передали селянам, але водночас запроваджено продовольчу розкладку, за якою з урожаю кожному членові селянської сім’ї залишалася невелика часка, а решта потрапляла до державного фонду через «продзагони» і комітети незаможних селян. Спроба вирішити економічну проблему в такий спосіб зазнала поразки, спричинивши цілковиту розруху промисловості та сільського господарства, підірвавши матеріальну зацікавленість виробників у результатах своєї праці.

Глобальна економічна криза поставила економіку на грань паралічу. Занепад сільськогосподарського виробництва, інфляція лише ускладнювали економічну ситуацію. Були порушені відносини між робітництвом і селянством, містом і селом. Існувала криза в більшовицькій партії. В її керівництві не було єдиної думки щодо шляхів виходу з економічної кризи: одні виступали за посилення адміністративних, репресивних заходів, інші – за утвердження демократичних засад. У партії виникло 10 »платформ», які по-різному пропонували шляхи виходу з кризи.

Правляча більшовицька партія була вимушена піти на запровадження нової економічної політики (НЕП). 30 серпня 1921 р. РНК УСРР прийняла постанову про запровадження на території республіки засад Непу. 28 вересня при уряді республіки створено Українську економічну нараду: цим започатковано Укрдержплан. Україна вступила у новий період свого економічного розвитку. Вона розпочалася у 1921 р. із скасування продрозкладки і переходу до продподатку (заздалегідь визначений податок і можливість вільно розпоряджатися своєю продукцією). Потім була легалізована приватна торгівля та підприємницька діяльність, дозволено наймати робочу силу, допущено певне роздержавлення виробництва і запроваджено кооперацію, але при умовах збереження монополії державної власності і диктатури пролетаріату. Отже, Неп запровадив багатоукладність економіки, що разом з успішним здійсненням грошової реформи створило надійну основу відбудови економіки.

Перехід до нової економічної політики попри те, що він був зумовлений глибокою економічною і соціально-політичною кризою початку 1920 рр., все таки слід розглядати як тактичний відступ радянської влади від політики «воєнного комунізму».

Головною причиною голоду на Півдні України 1921-1923 рр. було вивезення хліба з України, хлібозаготівлі. До інших причин голоду слід віднести економічну розруху, посуху 1921 р., руйнацію сільського господарства під час Першої світової війни.

У 1921 р. з України щомісяця вивозилось до 40 ешелонів хліба в Росію. Зернових зібрано лише 4,3 млн. тонн, що було на 25 % менше довоєнного обсягу.

Ускладнили ситуацію голодуючого населення Півдня України непомірні продподатки з цього регіону. Незважаючи на неврожай, у південних губерніях тривала хлібозаготівля. На голодний 1922 р. продподаток для України планувався 1,52 млн. тонн зерна. На кінець листопада зібрано 1,289 тонн. До стягування хліба залучались війська, озброєні робітничі формування. За невиконання завдань хлібозаготівлі селян брали в заручники. Голод був і тому, що в 1921 р. вичерпалися хлібні запаси страхового фонду, який вважався недоторканним. Відсутність страхових запасів під час недороду значною мірою призвело до недосіву в 1922 р. Ліквідація поміщицького землеволодіння, яке давало товарне зерно, також була однією із причин голоду.

Попри ось такі складні умови щодо забезпечення хлібом свого населення, держава у ці голодні роки експортувала хліб для здійснення розрахунків за імпортовані машини та обладнання. У 1922 р. за кордон продано 216 тис. тонн українського зерна. Була навіть створена комісія політбюро ЦК РКП (б) на чолі з Й. Сталіним з експорту хліба. Останній вимагав від Х. Раковського «наглядати за безумовним виконанням радянськими органами України постанов комісії політбюро ЦК РКП (б) по експорту хліба».

Радянська влада не допускала в Україну іноземні благодійні організації. Їхня допомога оминала Україну, яка вважалась благополучною щодо продовольчого становища. Тема голоду була заборонена в засобах масової інформації. І лише після зняття інформаційної блокади щодо голоду Х. Раковський уклав з Американською адміністрацією допомоги (АРА) угоду, після чого в Одеській, Миколаївській, Катеринославській, Харківській і Запорізькій губерніях продовольство й медикаменти АРА врятували життя сотень тисяч людей. Організація Міжнародна робітнича допомога (Міжробдоп) виділила голодуючим України 383 тис., місія Ф. Нансена – 12,2 млн., АРА – 180,9 млн. пайків. Центральна комісія з боротьби з наслідками голоду взимку 1921-1922 рр. годувала в Україні 400 тис., інші організації – годували 540 тис. осіб.

Голод посилювала спекуляція хлібом. Спекулянти, різні «ділки» непмани, користуючись тим, що на Лівобережжі та Правобережжі голоду не було, скупляли там хліб і перепродували його в голодуючих південних районах, наживаючи на людському горі багатства і не у вигляді паперових грошей, а золота і коштовностей. Одного з таких держслужбовців описали І. Ільф і Є. Петров у романі «Золоте теля»: під час голоду 1921-1922 рр. О. І. Корейко будучи комендантом маршрутного поїзда з продовольством, що йшов з Полтави до Самари на Волзі, дорогою зник разом з продовольством. На цій оборудці Олександр Іванович заробив декілька мільйонів карбованців. Радянська влада залучала військові підрозділи для перекриття всіх шляхів, що зв’язували північні губернії України з південними: вони конфісковували у спекулянтів продовольство, яке вони все рівно пробували перевезти на південь для продажу. Однак було чимало випадків, коли родичі не могли доставити продовольчу допомогу голодуючим півдня України.

Ускладнювало продовольчу ситуацію і те, що під час голодних 1921-1923 років з голодуючих районів Поволжя, Казахстану в Україну прибуло майже 440 тис. осіб., а у сусідні республіки з України доставлено 144 тис. т хліба. Як свідчить статистика, на півдні голодували 2 млн. українських дітей. Кількість голодуючих в Україні сягала кількох мільйонів осіб (Схема 1).

У 1922 р. знову стався недорід, але він був менш жахливим, ніж у 1921 р. й охопив лише 21 повіт: повністю Запорізьку губернію, 82 % – території Катеринославської, 75 % – Одеської, 43,7 % – Донецької губернії. У приморських районах врожайність зернових становила всього 1,5-3 ц з гектара. У Миколаївській та Одеській губерніях були села, де худоби залишалось не більше 10 %. Навесні 1922 р. в голодуючих губерніях без худоби залишалось від 34 до 44 % селянських господарств, без посівів – майже 5 % господарств.

23 лютого 1922 р. ВЦВК видав декрет про вилучення церковних цінностей, реалізація яких за кордоном мала надати певну допомогу голодуючим. 8 березня 1922 р. ВУЦВК також ухвалив постанову про конфіскацію церковних цінностей у Фонд допомоги голодуючим. Радянська влада зробила ставку на силу: це викликало опір з боку священиків і багатьох прихожан. Вилучення цінностей – це було не що інше, як загальний план боротьби з церквою.

У результаті здійснення постанови станом на 1 квітня 1923 р. з церков, монастирів лише на Чернігівщині зібрано 2720 кг срібла і 128 кг золота, в Одеській губернії – 12800 кг срібла і 1,6 кг золота, у Катеринославській – 4800 кг срібла, 4 кг золота, понад 180 коштовних каменів та ін. Як тепер стало відомо, не всі зібрані золото, срібло і коштовності перейшли в державну казну, чимала частина залишалася в руках тих, хто їх конфісковував і мав передати державі.

Наслідки голоду 1921-1922 рр. в Україні були трагічними. За деякими оцінками померло більше 1 млн. осіб, передусім сільського населення, особливо багато померло людей старшого віку і дітей. Державна влада не здійснила всіх необхідних кроків для запобігання цього лиха.

Зазнало значних втрат тваринництво, навесні 1921 р. в степових районах України залишилось 17,2 % коней, 43,1 % великої рогатої худоби, 55,1 % овець, 18 % свиней. В умовах голоду в українських селах не припинялись антибільшовицькі повстання.

3. Зовнішньополітична діяльність УСРР у 1921-1922 роках

Одним із напрямків утвердження радянської влади в Україні була її зовнішньополітична діяльність. Вона мала забезпечити мирне життя громадян, налагодження економічних зв’язків з іншими державами.

У перші роки свого існування радянська Україна ще мала можливість проводити самостійну зовнішню політику. Цьому сприяли норми тогочасних офіційних документів, що декларували незалежність і суверенність радянських республік, у т. ч. й України. Деякі керівники в Москві у цей час навіть висловлювали пропозиції, суть яких зводилась до того, що Україна має активніше проводити свою зовнішню політику. Так, 1 червня 1921 р. Г. Чичерін телеграфував керівництву українського уряду: «Нам здається, що було б краще, якби УСРР частіше виступала самостійно, одна, виявляючи незалежність своєї зовнішньої політики, і тільки у найважливіших випадках ми могли б надавати дипломатичну підтримку».

Для здійснення зовнішньої політики у складі уряду УСРР створено Наркомат закордонних справ, який упродовж 1921-1922 рр. очолював Х. Раковський, він же був і головою РНК.

Першочергового значення у зовнішньополітичній діяльності УСРР набували відносини з РСФРР. У січні 1921 р. утворена дипломатична місія УСРР при уряді РСФРР на чолі з Ю. Коцюбинським. Разом із спеціальним представником українського уряду Ф. Коном він провів у Москві успішні переговори з делегацією литовського уряду й 14 лютого 1921 р. від імені УСРР підписав з Литвою перший в історії УСРР договір про встановлення дипломатичних відносин. У серпні 1921 р. Україна уклала двосторонній мирний договір з Латвією, а в листопаді – з Естонією.

Представники УСРР брали участь у радянсько-польських мирних переговорах, що проходили в Ризі навесні 1921 р. Делегація УСРР і РСФРР, яку очолював А. Йоффе, була об’єднаною. Від УСРР до неї входили Е. Квірінг та О. Шумський. Згідно з Ризьким мирним договором укладеним 18 березня 1921 р. Польща визнавала УСРР як самостійне державне утворення. За попередньою домовленістю у середині квітня УСРР ратифікувала Ризький договір. Ним узаконювалося дальше перебування західноукраїнських земель (Холмщина, Підляшшя, Східна Галичина, Західна Волинь і Західне Поділля) у складі Польщі. Послом УСРР в Польщі у жовтні 1921 р. призначений О. Шумський.

Оскільки й після підписання мирної угоди не припинялись збройні акції проти УСРР з території Польщі, Х. Раковський звернувся до польського уряду з нотою протесту проти порушень взятих ним на себе зобов’язань про невтручання у внутрішні справи УСРР. Збройні акції з польської території наприкінці 1921 р. припинилися.

28 жовтня 1921 р. уряд РСФРР запропонував західним країнам скликати загальну міжнародну конференцію з питань економічних зв’язків та російських боргів. У процесі підготовки до Генуезької конференції країни Антанти об’єднались і висунули свої умови можливої економічної співпраці з радянськими республіками. У відповідь 22 лютого 1922 р. уряд РСФРР створив єдиний дипломатичний союз 9 радянських держав (Російської, Української, Білоруської, Азербайджанської, Вірменської, Грузинської, Хорезмської, Бухарської та Далекосхідної республік). ВУЦВК прийняв рішення про надання делегації РСФРР права виступати на Генуезькій конференції (квітень-травень 1922 р.) від імені УСРР. Делегацію УСРР представляв Х. Раковський.

Західні делегації вручили радянській делегації меморандум лондонських експертів з вимогою сплатити довоєнні і воєнні борги всіх російських урядів. Нарком закордонних справ РСФРР Г. Чичерін відхилив ці вимоги й висунув контрпретензії радянської сторони про відшкодування збитків, яких завдали радянським республікам іноземні держави під час воєнної інтервенції. Переговори зайшли в глухий кут, але показали можливість досягнення угоди між Антантою та радянськими республіками.

Це особливо стурбувало делегацію Німеччини, яка боялася, що її можуть обійти. 16 квітня 1922 р. Г. Чичерін і міністр закордонних справ Німеччини Ратенау разом з експертами зустрілися у Раппало (поблизу Генуї), обговорили проблеми взаємовідносин і підписали сепаратний радянсько-німецький договір.

В ході переговорів делегація від 9 радянських республік висловила готовність компенсувати збитки іноземців у Росії, якщо будуть відшкодовані втрати республік від іноземної інтервенції. Радянська делегація погоджувалася сплатити довоєнні борги за умови відтермінування їх на 30 років і надання радянській державі кредитів, а також передати в оренду (концесію) іноземцям деякі фабрики, заводи і шахти. У розробці цього договору важливу роль зіграв представник УСРР Х. Раковський.

Компромісу між учасниками переговорів у Генуї не вдалося досягнути. Конференція зайшла у безвихідь і 19 травня 1922 р. припинила роботу. Вирішено було продовжити переговори на конференції в Гаазі, але без Німеччини. Радянська делегація в Гаазі (на чолі з М. Литвиновим) 26 червня від імені радянських держав дипломатичного союзу, в т. ч. й УСРР, передала конференції список підприємств власності іноземців, які могли би бути передані в оренду або концесію. Але й на Гаазькій конференції компромісу не було досягнуто. Генуезька й Гаазька конференції, хоч і закінчилися безрезультатно (за винятком сепаратного договору в Раппало), мали певне значення для України. Участь України у цих міжнародних конференціях означала фактичне визнання її з боку західних держав. Радянські республіки не визнали боргів, але й не одержали кредитів. На конференції в Генуї та Гаазі зміцніло бажання урядів деяких країн встановити з радянськими республіками прямі двосторонні відносини. Конференція відкрила шлях до «смуги визнання» радянських республік, встановлення з ними економічних і дипломатичних відносин.

Україна приймала участь у Лозаннській міжнародній конференції (1922-1923 рр.), на якій основним було питання про підготовку нового мирного договору з Туреччиною і встановлення режиму чорноморських проток. Українська делегація була допущена лише для обговорення питання про протоки. Радянська делегація запропонувала свою програму вирішення проблеми: а) задоволення політичних прагнень Туреччини, відновлення її прав на належній їй території; б) закриття проток для військових кораблів всіх країн, крім Туреччини, у мирний і воєнний час;
в) цілковита свобода торговельного мореплавства.

Великобританія та інші західні країни домоглися від Туреччини згоди на відкриття проток для військових кораблів нечорноморських держав. У відповідь уряди Росії, України та Грузії відмовились ратифікувати Лозаннську конвенцію.

У квітні 1921 р. Німеччина визнала УСРР де-факто, підписавши з нею в Берліні договір про обмін військовополоненими та інтернованими громадянами. У столиці УСРР Харкові з цією метою відкрилося відділення спеціальної німецької комісії, а у Берліні, при російському бюро, – особливий український відділ у справах військовополонених, який мав право вступати у безпосередні контакти з німецькими властями. 8 квітня 1921 р. (за тиждень до підписання Раппальського договору) українські представники підписали в Берліні протокол про відкриття у Берліні і Харкові відповідних представництв УСРР і Німеччини. Тоді ж почала працювати українська місія в Берліні, очолювана М. Левицьким.

Почалися переговори УСРР з Чехословаччиною щодо встановлення дипломатичних відносин. У травні 1921 р. вона фактично визнала радянську Україну. Це сталося, коли у Прагу прибув голова торговельної місії УСРР М. Левицький, а до Харкова – чехословацька делегація на чолі з міністром закордонних справ Е. Бенешом. Після переговорів у Празі 6 червня 1922 р. підписаний тимчасовий торговельний договір, що започаткував взаємовигідне економічне співробітництво між двома країнами і дружні відносини між їхніми «самостійними представництвами». Стали розвиватися ефективні зв’язки між фірмами і підприємствами обох республік. Чехословаччина надала допомогу потерпілим в УСРР від голоду 1921-1922 рр., підтримувала біженців та емігрантів з України.

Підтвердженням існування та визнання на Європейському континенті УСРР було підписання 7 грудня 1921 р. у Відні з Австрією, а 26 грудня цього ж року в Римі українсько-італійської угоди про утримання від ворожих дій одна проти однієї. Повноважним представником УСРР у Відень направлено Ю. Коцюбинського. Республіка послала також свого представника в Італію. Загалом, у 1922 р. УСРР мала майже 40 своїх повноважних представників, консулів, голів тимчасових дипломатичних місій у столицях різних країн (Москві, Ташкенті, Лондоні, Берліні, навіть у китайському Харбіні).

У березні 1921 р. радянська Росія підписала договір про дружбу і співробітництво з Туреччиною. В рамках договору уряд РСФРР надавав цій країні істотну допомогу в модернізації промисловості. Український уряд направив у Туреччину представницьку делегацію під керівництвом М. Фрунзе, який 2 січня 1922 р. підписав в Анкарі договір про дружбу і братерство між УСРР і Туреччиною. Наступного дня на прийомі з цієї нагоди турецький лідер Мустафа Кемаль-паша у своїй промові відзначив: «Туреччина і Україна – найближчі одна до одної країни. Такою ж близькою є дружба між народами цих двох країн». Через півроку в столиці УСРР Харкові відкрито посольство Туреччини, у вересні 1922 р. в Анкарі з’явилася повноважна місія України.

Дедалі інтенсивнішими ставали торговельні зв’язки між обома країнами. Турецькі купці і підприємці без будь-яких перешкод приїжджали в Україну, брали участь у ярмарках у Києві, Харкові та Одесі. Турецькі торговельні кораблі відвідували українські порти без усяких віз, українським суднам дозволялося заходити в турецькі порти. Вже у 1926-1927 рр. Туреччина посідала перше місце у зовнішній торгівлі України – на її частку припадало 45 % усього зовнішнього товарообігу республіки, а в експорті СРСР у Туреччину частка УСРР становила майже 35 %.

Дипломатична активність УСРР в 1921-1922 рр. призвела до певних успіхів. Налагодження зовнішніх зв’язків з сусідніми країнами свідчило про бажання тогочасного керівництва радянської України проводити самостійну зовнішню політику. Проте з наближенням до створення СРСР ініціативи уряду УСРР у галузі зовнішніх відносин почали Москвою гальмуватися. Е. Квірінг пропонував, щоб у Польщі відкрити українські консульства у Львові, Тернополі, Станіславі, й взагалі там, де були етнічні українські землі або в яких зосереджувалася українська еміграція – Чехословаччині, Румунії, Австрії. У своїй записці в ЦК КП (б) У він не заперечував проти того, щоб у всіх інших країнах інтереси УСРР представляли посольства РСФРР, однак вважав, що в них мають працювати представники українського НКЗС у ранзі радників чи секретарів.

Керівництво РСФРР заборонило УСРР відкрити власне представництво в Італії, не було відкрито української дипломатичної місії у Туреччині, передбаченої договором про дружбу і співробітництво, хоч у Харкові вже діяло турецьке посольство.

На початку квітня 1922 р. уряд УСРР за наполяганням Москви ліквідував свої дипломатичні місії у країнах Балтії. Функції представництва в Латвії та Естонії передано місії РСФРР, тільки представництво у Литві ще деякий час продовжувало діяти.

18 жовтня 1922 р. ЦК КП (б) У прийняв постанову «Про згортання апарату НКЗС». Керівництво наркомату було зобов’язане розпочати переговори з відповідним наркоматом РСФРР про їх об’єднання. 23 березня 1923 р. за ініціативою Х. Раковського політбюро ЦК КП (б) У звернулося до політбюро ЦК РКП (б) з проханням переглянути питання про злиття НКЗС України і Росії. Пропонувалося за союзним наркоматом залишити лише директивні функції. Однак керівництво СРСР не погодилося з цією пропозицією. Крім того, на нараді у ЦК РКП (б) з відповідальними працівниками національних республік і областей (9-12 червня 1923 р.) Й. Сталін звинуватив Х. Раковського і М. Скрипника в тому, що замість побудови єдиної держави у формі федерації вони прагнуть утворити конфедерацію держав.

Після утворення СРСР наркомати закордонних справ національних держав, що увійшли в нього, були «злиті» у союзний наркомат закордонних справ з місцем перебування у Москві. Україна, як і інші радянські республіки, втратила право самостійно здійснювати зовнішньополітичну діяльність. У серпні 1923 р. консульські та дипломатичні служби УСРР за кордоном автоматично злилися з відповідними установами НКЗС СРСР. Наркомат закордонних справ УРСР перестав існувати 20 вересня 1923 р. Комісія з іноземних справ політбюро ЦК КП (б) У також була розпущена.

Таким чином, на початку 1920-х років основними напрямками утвердження радянської влади в Україні були репресивні дії стосовно колишніх учасників українських збройних формувань і тих, хто не припинив збройної боротьби і у повоєнний час; запровадження нової економічної політики. УСРР розпочала зовнішньополітичну діяльність і досягла в деяких напрямках бажаного результату.