ПОЧАТОК ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ. ВХОДЖЕННЯ ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ ДО СРСР У СКЛАДІ УРСР

1 Початок Другої світової війни. Входження західноукраїнських земель до СРСР у складі УРСР

1. Українське питання в міжнародній політиці напередодні Другої світової війни

У кінці 1930-х років в Європі склалась напружена політична обстановка, що віщувало наближення нового глобального військового протистояння. У світі сформувалися три політичні центри (групи провідних держав), які мали різні, часто протилежні геополітичні та економічні інтереси. До першої групи варто віднести старі європейські колоніальні імперії – Великобританію та Францію. Ці країни мали великий економічний та військовий потенціал, який базувався на потужній високотехнологічній промисловості метрополій, природних багатствах та людських ресурсах колоній. Головною стратегічною метою їх зовнішньої політики було збереження своїх колоніальних імперій та лідируючих позицій у світовій політиці. Їх підтримували, офіційно зберігаючи нейтралітет, США. В Центрально-Східній Європі союзниками «західних демократій» були Чехословаччина та Польща. Правлячі кола Великобританії, Франції та США непокоїла загроза поширення комуністичної ідеології в Європі. Вони були також занепокоєні посиленням Німеччини у Європі та Японії на Далекому Сході, котрі не приховували своїх агресивних намірів. Великобританія, Франція та США намагалися використати суперечності між Німеччиною та СРСР (у т. ч. ідеологічну несумісність марксизму та нацизму) передбачали зіткнення цих держави, що послабило б обох своїх суперників, намагались убезпечити себе від можливої загрози з їх боку.

Друга група держав – Німеччина, Італія та Японія. Вони бажали ревізії Версальсько-Вашингтонської системи, розширення своїх володінь за рахунок сусідніх держав, передусім британських і французьких колоній, а також території Радянського Союзу. Вказана група держав мала розвинуту промисловість з мілітарним ухилом. Це дозволило їм створити потужні збройні сили. У 1936 р. Німеччина та Японія уклали Антикомінтернівський пакт, наступного року до нього приєдналась Італія. Учасники угоди проголошували, що пакт підписаний для об’єднання зусиль у боротьбі проти світового комунізму. В історіографії існує думка, що Антикомінтернівський пакт означав створення військово-політичного блоку для боротьби за світове політичне лідерство.

Ініціатором нової війни в Європі була нацистська Німеччина. Її керівництво на чолі з А. Гітлером намагалося взяти реванш за поразку у Першій світовій війні. Характерними рисами нацистської ідеології було вчення про вищість німецької нації над іншими націями. Слов’янські народи нацисти вважали біологічно неповноцінними. Нацистське керівництво планувало захоплення і колонізацію всієї Східної Європи, в т. ч. європейської частини СРСР. Такі ідеї відкрито і наполегливо пропагувались серед німецького населення. Це означало неминучість німецько-радянського конфлікту. Кінцевою метою Німеччини було встановлення політичної та економічної гегемонії в Європі і світі. У Центрально-Східній Європі союзниками Німеччини були Румунія та Угорщина.

Третім політичним центром варто вважати Радянський Союз. У міжвоєнний період він перебував у зовнішньополітичній ізоляції і не мав постійних союзників (крім повністю залежної від нього Монголії). Проте завдяки створеній потужній індустріальній базі, значним людським і сировинним ресурсам СРСР вдалося до кінця 1930-х років значно збільшити свою військову могутність і стати впливовим суб’єктом міжнародних відносин. Радянський Союз постійно відчував загрозу як з боку Великобританії і Франції, так і Німеччини. Разом з тим радянське керівництво на чолі з Й. Сталіним намагалося використати суперечності між Німеччиною та «західними демократіями» для посилення своїх позицій і територіальних надбань. Радянський Союз цікавило повернення західноукраїнських земель, які перебували в складі Польщі, Чехословаччини та Румунії, захоплення країн Балтії. Існували плани поширення в перспективі соціалістичних перетворень радянського зразка й на інші країни Європи. Й. Сталіну здавалося, що майбутня війна створювала для цього певні передумови.

Склалася думка, що одним з джерел конфронтації у Центрально-Східній Європі було українське питання. Українці, – одна з найчисельніших націй у Європі, – не мали власної держави, етнічні українські землі були поділені між іншими країнами. В складі СРСР існувала Українська Радянська Соціалістична Республіка (УРСР), яка формально мала певні державно-політичні права, але фактично була повністю позбавлена можливості здійснювати самостійну політику. В Чехословаччині, Польщі та Румунії українське населення не мало будь-яких форм державності, українці зазнавали сильного національного гніту, в Радянському Союзі – репресій з боку тоталітарного режиму. Різні європейські держави намагались використати цю ситуацію на свою користь.

Можна визначити три основні групи країн, зацікавлених у вирішенні українського питання у своїх інтересах. Перша група – це Великобританія і Франція, традиційні політичні та економічні лідери в світі. Вказане їх прямо не стосувалося, проте опосередковано їхня політика, безперечно, впливала на долю українців. Великобританія і Франція підтримували Чехословаччину та Польщу на противагу Німеччині, а тому загалом виступали, за збереження існуючих кордонів, щоб не порушувати територіальної цілісності своїх союзників.

Другу групу держав становили СРСР, Польща, Румунія та Чехословаччина. Ці країни володіли українськими етнічними землями та бажали їх втримати, а також, за певних умов, приєднати нові. Найсерйозніші плани щодо цього були в Радянського Союзу, який домагався об’єднання всіх українських земель у складі УРСР.

Третя група держав – це Німеччина та Угорщина. Остання за підтримки Німеччини повернула собі Закарпаття, яке втратила внаслідок Тріанонського миру 1920 р. Німеччина мала значно масштабніші плани щодо українських земель. Ще весною-влітку 1933 р., відразу після приходу до влади, німецьке нацистське керівництво розпочало переговори із західними державами про передання в перспективі українських земель Німеччині «для їх раціонального використання». Ця вимога, зокрема, містилась у меморандумі, проголошеному главою німецької делегації, на Лондонській конференції у червні 1933 року. В 1936 р., виступаючи в Нюрнберзі на з’їзді нацистської партії, А. Гітлер заявив, що якби завоювати Україну, Урал і Сибір, то «кожна німецька домогосподарка відчула б, наскільки її життя стало легшим».

Навесні 1939 р. німецьке командування почало розробляти план захоплення Польщі (план «Вайсс»). Війна Великобританії та Франції, як союзників Польщі, з Німеччиною ставала неминучою, проте не було зрозуміло, яку позицію займе третя сторона – Радянський Союз.

У Лондоні і Парижі зробили спробу для створення системи колективної безпеки в Європі. Навесні 1939 р. британський уряд оголосив про надання гарантій безпеки деяким країнам Центральної та Південно-Східної Європи, у т. ч. Польщі.

Перед військовою загрозою для Європи з боку Німеччини Великобританія та Франція весною 1939 р. зробили спробу зблизитись із СРСР. Вони запропонували йому спільні дії проти агресора. Радянський Союз не відхилив пропозиції Великобританії і Франції щодо спільних дій у разі агресії, але вимагав надання йому права самостійно вирішувати проблему гарантії безпеки держав Балтії. Великобританія та Франція, погодившись на переговори з СРСР в Москві, прислали делегації, які однак не мали належних повноважень для укладення відповідної міждержавної угоди.

Тоді ж за ініціативою Німеччини почалось радянсько-німецьке зближення. Уже в травні 1939 р. відновлено переговори між СРСР та Німеччиною про торгівлю та кредити, досягнуто згоди, щодо «поваги до інтересів іншої сторони у пресі та громадській думці», а також про підписання нової угоди, яка «врахує життєві політичні інтереси обох сторін».

Влітку 1939 р. можливість військового конфлікту між Німеччиною та Польщею ставала все більш реальною. В цій ситуації в радянського уряду теоретично було три варіанти дій: 1) виступити на захист Польщі; 2) зайняти нейтральну позицію; 3) виступити на боці Німеччини та максимально скористатись з цієї нагоди для розширення західних кордонів. Перший варіант був повністю неприйнятний для СРСР. Між Радянським Союзом та Польщею були досить напружені відносини. Зберігати нейтралітет означало втратити можливість приєднати західноукраїнські та західнобілоруські землі, зробити територіальні надбання в Прибалтиці та Бессарабії. Отож залишався третій варіант.

23 серпня 1939 р. міністр закордонних справ Німеччини Й. Ріббентроп та нарком закордонних справ СРСР В. Молотов підписали в Москві Пакт про ненапад на 10 років. До документа додавався секретний протокол, який визначав зони впливу СРСР та Німеччини у Східній Європі. В 1-й статті протоколу вказувалось, що північний кордон Литви буде лінією, яка розмежовує сфери впливу СРСР та Німеччини у Прибалтиці. Наступні його статті торкалися статусу західноукраїнських земель. У 2-й статті вказано: «У разі територіально-політичного перевлаштування областей, що входять до складу Польської держави, кордон інтересів Німеччини та СРСР буде приблизно проходити по лінії річок Нарев, Вісла, Сян…», а в 3-й: «Стосовно Південного Сходу Європи, з радянського боку відзначається інтерес СРСР до Бессарабії. Німецька сторона заявляє про її повну політичну незацікавленість у цих областях…».

Укладена угода в історичній літературі отримала назву «Пакт Молотова-Ріббентропа». Таємний протокол був грубим порушенням міжнародного права. Під дипломатичним виразом «територіально-політичного перевлаштування» малися на увазі агресія і розподіл територій незалежних держав. «Пакт про ненапад» дезорієнтував громадян СРСР і міжнародну громадськість. Він прискорив агресію Німеччини проти Польщі, забезпечив Німеччині тил на Сході майже на два роки. Українське питання з точки зору укладачів Пакту, мало бути вирішено на їх користь.

Отже, українське питання в міжнародній політиці напередодні Другої світової війни займало вагоме місце. Європейські держави і СРСР мали свої плани щодо його вирішення. При цьому інтереси українського народу, його прагнення до соборності українських земель ними не враховувались.


2. Початок Другої світової війни. Входження західноукраїнських земель до СРСР у складі УРСР та їх радянізація

1 вересня 1939 р. німецькі війська напали на Польщу. Пов’язані з останньою союзницькими зобов’язаннями, Великобританія та Франція 3 вересня оголосили війну Німеччині, але активних наступальних дій не розпочали. Це дало змогу німецькому командуванню зосередити свої головні збройні сили проти польської армії.

Незважаючи на мужність своїх солдатів, польська армія за три тижні воєнних дій зазнала поразки.

Для швидкої перемоги над Польщею німецьке командування намагалось використати західноукраїнський фактор. Напередодні нападу на Польщу німецький абвер (служба армійської розвідки), зокрема, виношував план українського повстання в Галичині, яке би прискорило падіння цієї держави. У Словаччині був створений невеликий український військовий підрозділ, який складався з членів ОУН на чолі з Р. Сушком. Але «Пакт Молотова-Ріббен-
тропа» поставив під сумнів доцільність цього плану, адже Галичина все одно опинялась у сфері впливу СРСР. ОУН вела консультації з німецьким урядом щодо можливого повстання українців у Галичині, за умови дозволу на утворення української держави, однак А. Гітлер не дав націоналістам жодних гарантій.

Підрозділ Р. Сушка увійшов з німецькою армією в Польщу, проте підняти повстання в Галичині йому не вдалося. Спостерігались лише одиничні напади на установи польської поліції, адміністрації, відступаючі дрібні армійські підрозділи. Поляки відповідали на ці акції терором проти місцевого населення.

У перші дні німецько-польської війни СРСР зайняв очікувальну позицію. Радянське керівництво не бажало розділяти з Німеччиною відповідальність за агресію проти Польщі. На початку вересня 1939 р. СРСР розпочав часткову мобілізацію у семи західних військових округах. На базі Київського та Білоруського особливих військових округів створені управління фронтів і розроблені плани операцій армійських груп у Західній Україні та Західній Білорусії. Намагаючись прискорити входження радянських військ на територію Польщі, німецьке керівництво знову зробило спробу використати на свою користь «українське питання». 12 вересня 1939 р. Ріббентроп, Кейтель і Канарис провели засідання, на якому йшлося про можливість створення Західноукраїнської держави. Через кілька днів у Відні керівник абверу Канарис зустрівся з лідером ОУН А. Мельником і повідомив йому про можливість надання незалежності Західній Україні. А. Мельник наказав готувати список членів майбутнього уряду. Однак менше ніж через тиждень німецьке керівництво змінило думку.

17 вересня 1939 р. війська Червоної армії перейшли радянсько-польський кордон. До складу Українського фронту під командуванням С. Тимошенка, що наступав на Західну Україну, входило 28 стрілецьких, 7 кавалерійських дивізій, 10 танкових бригад, 7 артилерійських полків.

У перший день наступу радянські війська просунулись у західному напрямку на 70-100 км, зайнявши Рівне, Дубно, Збараж, Тернопіль й інші міста.

Офіційно було оголошено, що метою приходу Червоної армії була потреба захистити українське та білоруське населення Польщі, оскільки західні українці і білоруси «зовсім кинуті на долю випадку і залишилися беззахисними». Чимало місцевого населення, втомленого від релігійного та національного гніту, сподівалось, що радянські солдати несуть їх визволення.

22 вересня частини Червоної армії вступили у Львів. Німецькі війська на той час встигли захопити Дрогобич і Стрий, вийшли на околиці Львова, проте при зустрічі з радянськими підрозділами відступили за лінію, передбачену в таємному протоколі.

Залишки польської армії майже не чинили опору радянським військам, відбувались лише окремі сутички, внаслідок яких Червона армія втратила 737 солдатів убитими та 1862 – пораненими. В полон до радянських військ потрапило 181 тис. польських військовослужбовців.

27 вересня німецькі війська захопили Варшаву. Польська держава перестала існувати. Тепер перед радянською дипломатією постало завдання на офіційному рівні узгодити нові західні кордони, тобто легалізувати зміст таємного протоколу до «Пакту про ненапад». 28 вересня 1939 р. у Москві підписано договір «Про дружбу і кордон» між СРСР та Німеччиною. До Радянського Союзу відійшло майже 200 тис. кв. км території Західної України і Західної Білорусії, де мешкали 7 млн. українців, 3 млн. білорусів, 1 млн. поляків і 1 млн. євреїв. Складовими договору було кілька протоколів: про взаємні обов’язки щодо переселення осіб німецького походження з однієї сторони, українців та білорусів – з другої; про заборону пропольської агітації; про розвиток радянсько-німецької торгівлі тощо. 4 жовтня додатковим протоколом до договору визначений новий кордон, який проходив по лінії річок Нарев, Буг, Сян (загалом, співпадав з «лінією Керзона»). Майже 16 тис. кв. км етнічних українських земель (Холмщина, Лемківщина, Підляшшя) з 1,2 млн. населення опинились під німецькою окупацією.

Радянська влада користувалась там підтримкою частини місцевого населення, почала формувати нові органи влади, в т. ч. тимчасовий представницький орган, який мав би право ухвалювати рішення від імені населення краю. 22 жовтня 1939 р. відбулися вибори до Народних зборів Західної України (НЗЗУ). Військово-чекістські групи НКВС, радянське командування та партійні органи слідкували за підбором кандидатів у делегати. Тому до НЗЗУ не потрапили представники некомуністичних політичних партій та організацій. Серед обраних делегатів було 766 селян, 415 робітників, 270 представників інтелігенції.

НЗЗУ відбулись у Львові 26-28 жовтня 1939 р. На них було прийнято три головні декларації: «Про встановлення радянської влади в Західній Україні»; «Про входження Західної України до СРСР у складі УРСР»; «Про конфіскацію поміщицьких та монастирських земель, націоналізацію банків та промисловості».

Першого листопада 1939 р. позачергова V сесія Верховної Ради СРСР схвалила рішення НЗЗУ та прийняла закон «Про входження західноукраїнських земель до складу СРСР і возз’єд-
нання їх з УРСР»
. Лише після цього 15 листопада ІІІ сесія Верховної Ради УРСР прийняла закон «Про возз’єднання Західної України з Радянською Україною».

26 червня 1940 р. радянський уряд надіслав румунському урядові ноту, вимагаючи повернути Бессарабію та Північну Буковину. Час для цього кроку було вибрано вдало. Німеччина щойно завершила воєнну кампанію проти Франції, більшість її військ зосереджувались на західному фронті, а тому вона не могла допомогти Румунії. Крім того, Німеччина побоювалась, що у випадку радянсько-румунського конфлікту вона може залишитися без румунської нафти та продовольства.

Румунська сторона, сподіваючись на підтримку з боку Німеччини, намагалась затягнути час, дала невизначену відповідь на радянську ноту. 28 червня 1940 р. уряд СРСР висунув Румунії ультимативну вимогу щодо звільнення Бессарабії та Північної Буковини. Не отримавши німецької допомоги, залишаючись наодинці з Радянським Союзом, Румунія вимушена була поступитись і наступного дня розпочала виводити свої війська з цих територій. 28–30 червня 1940 р. підрозділи Червоної Армії зайняли територію Бессарабії та Північної Буковини. Населення регіону зустріло радянські війська як визволителів.

Владу в регіоні тимчасово взяли у свої руки робітничі та селянські комітети, бойові дружини, загони та штаби. Це були органи самоврядування. Вони створювались за допомогою спеціальних груп НКВС, політорганів Червоної армії та спрямованих сюди радянською владою партійних працівників. Одразу ж розпочалися соціально-економічні перетворення, у т. ч. встановлено контроль над діями власників підприємств, проголошено 8-годинний робочий день в промисловості, взято під охорону посіви, худобу і реманент поміщиків та багатих селян. Було організовано вибори до місцевих органів влади – повітових, міських, волосних і сільських рад. У 1940 р. до Москви прибула делегація від жителів Північної Буковини з проханням про «возз’єднання краю з УРСР». 2 серпня 1940 р. Верховна Рада СРСР прийняла закон «Про включення Північної частини Буковини, Хотинського, Акерманського та Ізмаїльського повітів до складу УРСР». Інші землі Бессарабії, в т. ч. заселені переважно українським населенням Придністров’я, увійшли до Молдавської РСР, яка з автономії у складі УРСР була реорганізована в окрему союзну республіку.

Після входження у склад УРСР Західної України, Північної Буковини і частини Бессарабії населення республіки збільшилось на 8809 тис. осіб, а її територія розширилась до 565 тис. кв. км.

Входження Західної України до складу СРСР має різні оцінки в історичній літературі. Одні історики вважають, що з точки зору міжнародного права, «Пакт Молотова-Ріббентропа» та вступ Червоної армії на територію Польщі були актом агресії проти останньої. Територіальні претензії до Румунії з боку СРСР, його ноту від 26 червня 1940 р. теж можна вважати посяганням на її територіальну цілісність. Інші історики стверджують, що для українського народу ці події мали позитивне значення. Вперше за багато століть було реалізовано ідею соборності українських земель. Крім того, вони формально отримали національну державність – УРСР, в якій функціонував уряд та існував адміністративно-територіальний поділ. Однак самостійності української держави на цьому етапі не було досягнуто. Україна надалі перебувала в складі Радянського Союзу.

Після входження західноукраїнських земель до складу УРСР почалася їх активна радянізація, тобто перетворення радянського зразка в політичній та соціально-економічній сферах. Насамперед введений радянський адміністративно-територіальний устрій. 4 грудня 1939 р. на західноукраїнських землях утворено Львівську, Тернопільську, Дрогобицьку, Станіславську, Волинську і Рівненську області. 1 січня наступного року введено поділ областей на райони. 7 серпня 1940 р., після входження до УРСР Бессарабії та Північної Буковини, створено Чернівецьку та Ізмаїльську області.

Фактично відразу з приходом Червоної армії розпочалось формування радянської системи влади та створення партійних і державних структур у краї. В грудні 1939 р. постановою ЦК КП (б) У створені бюро обласних комітетів партії і виконавчих комітетів обласних рад та визначений їх персональний склад. Одночасно створені низові партійні і радянські органи в містах і селах краю. Вже наприкінці року діяли профспілкові й комсомольські організації.

Всі керівні посади в партійних, державних, комсомольських і профспілкових організаціях займали спеціально спрямовані зі Східної України працівники. Вони зовсім не знали специфіки краю, переважно мали нижчу освіту (з вищою освітою з них були одиниці). Вихідці із Західної України займали в цих структурах деякі нижчі, технічні посади (наприклад, перекладачі). Особливу роль в діяльності нової влади відігравали органи НКВС, укомплектовані, як правило, вихідцями з РСФСР. Ліквідація старої системи управління супроводжувалася арештами і депортацією колишніх службовців, яким радянська влада не довіряла.

Значні зміни відбувалися в економічному житті краю, передусім в сільському господарстві. Розпочалась конфіскація земель польських поміщиків та осадників. Ці землі нова влада передавала в користування незаможним українським селянам. Як наслідок, майже 500 тис. селян одержали у користування понад 1 млн. га землі. Одночасно розпочалась конфіскація земель заможних українських селян. Селянські сім’ї, яких влада відносила до категорії «куркулів», депортувались у віддалені райони СРСР.

У 1939-1940 рр. нова влада зробила перші кроки, спрямовані на індустріалізацію краю. В попередній період Галичина була одним з найбільш відсталих промислових регіонів Європи. Основними в той час галузями промисловості були:

  • лісорозробна (вироблялись напівфабрикати, готову продукцію виготовляла єдина меблева фабрика у Львові);
  • нафтова (переважно під контролем французького та американського капіталів);
  • газова (її розвитку в 1930-і роки заважала політика польських вугільних концернів).

Єдиною розвинутою галуззю хімічної промисловості краю була калійна з центрами в Калуші і Стебнику. Інші галузі промисловості – харчова, легка, виробництво будівельних матеріалів, скляна і металообробна – були менш розвиненими. В них переважало дрібне, напівкустарне виробництво. Як наслідок, у 1940 р. в західноукраїнських областях проживало 25 % населення УРСР, а валове виробництво ним продукції становило лише 3 % загальнореспубліканського показника.

Усі підприємства підлягали націоналізації, без будь-якої компенсації їх власникам. На початку 1940 р. конфісковано понад 2200 промислових підприємств (переважно дрібних). На них були створені робітничі комітети, які фактично діяли під контролем партійних органів.

Держава зробила значні капіталовкладення у розвиток нафтової галузі, робилися перші кроки для створення та розвитку буровугільної та машинобудівної промисловості. Негативним явищем в промисловості було усунення від роботи та репресії щодо місцевих спеціалістів, інженерів та колишніх власників підприємств, які готові були співпрацювати з новою владою. Тільки у Львівській області до 15 квітня 1940 р. в рамках кампанії боротьби із «засміченістю підприємств класово-ворожими елементами» звільнено з заводів, фабрик і залізничного транспорту 10,9 тис. осіб.

Націоналізація банків стала ще одним кроком на шляху радянізації. Були розпущені всі кооперативні й економічні товариства, а їхнє майно стало державною власністю. До середини 1940 р. в Західній Україні ліквідована кооперативна і приватна торгівля. В той же час були здійснені заходи, спрямовані на вирішення соціальних проблем в краї. Дуже повільний розвиток фабрично-заводської промисловості спричинив безробіття – напередодні 1939 р. тут нараховувалось понад 100 тис. безробітних. З кінця 1939 р. і на початок 1940 р. частина безробітних була працевлаштована. Так, для відновлення і розширення комунального господарства тільки у Львові отримали роботу більше 6 тис. осіб, які раніше не мали роботи.

Для покращення умов життя незаможних прошарків міського населення (які мали стати соціальною опорою нової влади) міській бідноті були надані помешкання в експропрійованих переважно у поляків будинках.

Чимало було зроблено для розвитку системи освіти та її українізації. До середини 1940 р. в краї налічувалось уже майже 6900 початкових шкіл, з них 6000 – українських. На українську мову викладання перейшов Львівський університет, названий іменем Івана Франка

Певні заходи були здійснені для покращення медичного обслуговування населення, передусім сільського. Було запроваджено безоплатне медичне обслуговування, значно розширилась мережа медичних установ. На кінець 1940 р. у Львівській, Станіславській і Тернопільській областях функціонувало 175 медичних установ на 11,2 тис. ліжок, в яких працювало 3374 лікарі та 6800 середнього медичного персоналу. В грудні 1939 р. у Львові створена фельдшерсько-акушерська школа, в лютому наступного року – державний медичний інститут. Фельшерсько-акушерські школи у вересні 1940 р. відкриті у Станіславі та Кременці. На цьому етапі забезпечення освітніх та медичних установ фахівцями здійснювались в основному за рахунок направлення вчителів і лікарів на роботу в західні області з східних областей і Російської федерації.

У суспільно-політичній сфері радянська влада запровадила жорстокий контроль над життям українського суспільства. Вже протягом одного року освіта і преса були реорганізовані відповідно до діючої в СРСР системи. Приватні вищі і середні навчальні заклади, школи, часописи та газети були закриті.

Західноукраїнська інтелігенція, політичні та громадські діячі спочатку були налаштовані на співпрацю з новою владою. З проходом Червоної армії у вересні 1939 р. діячі різних політичних партій та організацій створили у Львові Допомоговий комітет на чолі з К. Левицьким. Його депутація від імені населення краю запевнила владу в лояльності і готовності до співпраці. Але це не врятувало українську інтелігенцію від жорстоких політичних репресій, які вже стали звичним явищем в СРСР. Жертвами репресій ставали польські поміщики, осадники, чиновники та військовослужбовці, власники підприємств, заможне українське селянство.

У західних областях керівництво УРСР заборонило діяльність усіх політичних партій і громадських організацій, що існували до приєднання. Переслідували так званих «буржуазних спеціалістів», діячів «Просвіти», письменників, учителів, лікарів. Їх звинувачували у «буржуазному націоналізмі» та інших «злочинах» проти радянської влади. У західних областях органи НКВС знищували або депортували на Схід цілі соціальні верстви, передусім «куркулів».

Радянська влада конфіскувала житлові будинки «ворогів народу», «буржуазних націоналістів», взагалі всіх, хто чинив або «міг би» чинити їй опір. Їхні квартири і будинки заселили працівники партійних, державних, господарських органів, військовослужбовці, що прибували з Росії і Східної України.

Православна церква на західноукраїнських землях була підпорядкованана Московському патріархату. Жорстоких репресій і переслідувань зазнали священнослужителі і православної, і греко-католицької церков. Всього протягом вересня 1939 – травня 1941 рр. органи НКВС заарештували в Західній Україні за політичними звинуваченнями 65 тис. осіб. За останніми підрахунками в 1940-1941 рр. у віддалені райони СРСР із західноукраїнських областей було депортовано понад 180 тис. осіб.

Таким чином, з початком Другої світової війни докорінно змінилося геополітичне становище на землях Західної України.. Вони ввійшли до СРСР у складі УРСР. Одразу ж розпочалася радянізація, яка здійснювалася жорсткими методами, включаючи також політичні репресії. Встановлювався повний контроль над суспільно-політичним життям, влада вороже ставилась до інтелігенції і УГКЦ. З огляду на це позитивні зміни в розвитку промисловості, освіти, охорони здоров’я не призвели до підтримки нової влади більшістю населення. Антирадянські настрої в західноукраїнському суспільстві ставали реальністю того часу.

3. УРСР напередодні Великої Вітчизняної війни

Здійснена в 1930-і роки індустріалізація значно посилила військову міць Радянського Союзу. Він також мав значні людські ресурси та величезну територію. На початок 1939 р. в країні проживало 170,6 млн. осіб на площі 21,7 млн. кв. км.

У 1940 р. продукція промисловості України зросла в 7,3 рази порівняно з 1913 р., важкої промисловості – майже у 10 разів. У тому ж році металургійні заводи УРСР давали 9642 тис. т чавуну, 8938 тис. т сталі, 6520 тис. т прокату.

Основним кам’яновугільним регіоном СРСР залишався Донбас. Його частка у союзному видобутку коксівного та енергетичного вугілля становила 75 %. Тільки у 1940 р. видобуто 94 млн. т вугілля. Республіка виробляла 50,5 % союзного видобутку вугілля, 67,6 % залізної і 30 % марганцевої руди, 67,7 % чавуну, 53,7 % сталі, 50,8 % прокату, 76,6 % труб, 67,5 % металургійного обладнання, 25,7 % електроенергії. В 1940 р.

Деякі позитивні зміни відбулись у сільському господарстві УРСР. Розвиток важкої промисловості створив умови для поступової механізації сільськогосподарського виробництва. В 1940 р. в сільському господарстві УРСР працювали 112,5 тис. тракторів, 33,2 тис. комбайнів, 54,9 тис. вантажних машин. Ця техніка зосереджувалась у 1227 МТС.

Завдяки запровадженню механізації і надважкій праці колгоспників сільське господарство УРСР давало понад 20 % союзного виробництва хліба, 75,5 % цукру, 20 % м’яса і 15 % масла. В колгоспах вдалось досягти підвищення врожайності зернових, яка у 1940 р. становила 12,6 центнерів з гектара.

У 1940 р. в УРСР існувала розгалужена система закладів освіти. В 1940/41 навчальному році діяли 32 тис. початкових семирічних та середніх шкіл. У них навчалися 6830 тис. дітей. У 683 технікумах і середніх спеціалізованих школах здобували кваліфікацію понад 196 тис. осіб. Для забезпечення промисловості кваліфікованими карами в 1939 р. в УРСР працювали 265 фабрично-заводських училищ (ФЗУ) в яких навчалися 49 тис. учнів, та 229 індустріально-технічних шкіл (46 тис. учнів). У 173 ВНЗ республіки здобували вищу освіту майже 197 тис. студентів.

Активно діяла Академія наук УРСР. Учені України робили вагомий внесок у радянську науку. Про це свідчать їхні досягнення в розщепленні атомного ядра, добуванні рідких газів, винайденні автоматичного дугового електрозварювання (інститут електрозварювання під керівництвом Є. Патона); успіхи в боротьбі з інфекціями тощо (інститут клінічної хімії під керівництвом О. Богомольця). На початку 1940 р. кількість педагогічних і наукових працівників перевищила 250 тис. осіб.

У 1940 р. виходили 1672 газети, надруковані 4836 книг тиражем 51370 тис. примірників. Діяло понад 140 театрів, 25 тис. клубів, 22 тис. бібліотек з книжковим фондом 36728 томів.

Очевидні успіхи в індустріалізації країни, деяке підвищення рівня життя міських жителів порівняно з попередніми роками, активна робота партійно-державної пропаганди – все це сприяло зростанню оптимістичних настроїв серед населення. Ентузіазм проявлявся в розвитку соціалістичного змагання. За ініціативи партійних та комсомольських органів з’являлись нові робітничі рухи за покращення результативності праці. У червні 1939 р. на Харківському верстатобудівному заводі зародився рух багатоверстатників – досвідчені робітники починали працювати відразу на декількох різних верстатах і виконувати різні виробничі операції. Цей рух поширився на підприємства коксохімічної, гірничої, вугільної галузі, в чорній металургії. В липні 1940 р. на Маріупольському металургійному заводі з’явився рух швидкісників – за впровадження швидкісних методів виробництва.

Більшість населення не вірило, що буде війна, покладалось на Й. Сталіна (культ його особи на той час виразно оформився), вважаючи що він її не допустить.

Але для найвищого радянського керівництва неминучість воєнного конфлікту з нацистською Німеччиною була очевидною, тому Радянський Союз посилено готувався до оборони країни. Темпи зростання продукції оборонних підприємств у 1940 р. значно перевищували темпи зростання продукції всієї промисловості. На початку 1941 р. посилена увага до галузей виробництва, що працювали на оборону. В обкомах партії промислових областей впроваджено посаду секретаря з оборонної промисловості. У 1941 р. на оборону уряд передбачав витратити 43,3 % усього бюджету країни.

Партійні, комсомольські, державні органи і громадські організації розгорнули виховну й оборонно-масову роботу. Сотні тисяч юнаків і дівчат з великим ентузіазмом вивчали військову справу. Дуже популярною в передвоєнні роки були ось такі рядки з однієї пісні: «Первым делом, первым делом самолеты, ну а девушки? А девушки – потом». Військові відділи партійних комітетів, профспілки і комсомол допомагали зміцненню матеріально-технічної бази масово-оборонних організацій – Тосавіахіму, Червоного Хреста, фізкультурних товариств.

На сході Радянського Союзу військова промисловість наприкінці третьої п’ятирічки перебувала лише в стадії становлення. Заводи Сходу переважно давали звичайний метал. Броньовий метал і труби виробляли лише підприємства України, працівники яких мали високу кваліфікацію і володіли новітніми технологіями.

В УРСР була зосереджена переважна більшість підприємств важкого і сільськогосподарського машинобудування та хімічної промисловості. Підприємства Дніпропетровська, Запоріжжя, Києва, Харкова та інших міст України виробляли двигуни, турбіни, різні агрегати й деталі для літаків і кораблів військово-морського флоту. Сучасні бойові кораблі будували на верфях Миколаєва, Херсона й Одеси. З 1939 р. Харківський завод ім. Комінтерну розпочав виробництво нового середнього танка «Т-34». Під час війни він був найкращим в світі. Правда, командування Червоної армії оцінило його належно не відразу. Чимало підприємств виготовляли артилерійське озброєння, амуніцію, одяг та взуття для солдатів та офіцерів Червоної Армії. На території УРСР було зосереджено близько полонини усіх радянських воєнних шкіл та училищ.

Разом з тим слід відзначити, що в радянських збройних силах відбулись неоднозначні процеси. З одного боку, на озброєння надходили нові, перспективні зразки техніки, з іншого – цей процес відбувався недостатньо швидко. Однією з причин затримки переозброєння країни було некомпетентне втручання з боку керівництва відповідних наркоматів у роботу оборонних підприємств. У кінці 1930-х років з’явилися доволі вдалі зразки автоматичної стрілецької зброї, проте її переваги оцінили не відразу, лише після радянсько-фінської війни.

Нові, перспективні наукові розробки військової техніки в СРСР були, але вони повільно впроваджувалися у виробництво. Наукові роботи репресованих воєначальників, воєнних теоретиків, їхні ідеї були заборонені і оголошені «ворожими». Це стримувало розвиток воєнного мислення, негативно вплинуло на оволодіння командним складом сучасною воєнною наукою. Тому щодо цього він відставав від Німеччини. У 1940 р. радянська промисловість випустила лише 20 нових винищувачів МіГ-3, 2 пікіруючих бомбардувальники, 64 винищувачі ЯК-1, лише 115 танків Т-34 та 243 важких танки КВ. Переважну кількість із 20 тис. танків, що були на озброєнні на озброєнні Червоної армії, становили легкі танки застарілих конструкцій. Затримка в переозброєнні армії в значній мірі пояснюється тим, що у вищого радянського керівництва не було чіткого уявлення, яким саме повинно бути нове озброєння.

Значно підірвали обороноздатність країни масові політичні репресії в країні і проти військових, які мали місце в 1930 роки. Було репресовано близько 40 тис. офіцерів, з них понад 15 тис. належали до вищого командного складу армії. В УРСР було репресовано більше 15 тис. військових командирів. За таких обставин до 7 % скоротилась кількість командирів, які мали вищу спеціальну освіту, а чисельність офіцерів в округах, які не закінчили навіть середнього військового училища, зросла до 37 %. Загалом із 225 командирів полків Червоної армії жоден не мав вищої спеціальної освіти, 25 закінчили тільки військові училища, а інші – курси молодших лейтенантів.

Така ситуація склалась і тому, що підбір командних кадрів у 1930-і роки став здійснюватись за принципом політичної благонадійності та особистої відданості вищому партійно-державному керівництву. Військова освіта та бойовий досвід у кадровій політиці практично відійшли на другий план. Вину за масові репресії в Червоній армії несе не лише Й. Сталін і його найближче оточення, в т. ч. М. Єжов, Л. Берія, К. Ворошилов, С. Будьонний та ін.

В передвоєнні роки поширилась догматична військова доктрина, згідно з якою майбутня війна буде вестися винятково на чужій території, перемога буде здобута «могутнім ударом» та «малою кров’ю». Оборонні дії у військових навчальних закладах мало вивчалися, командири навіть теоретично погано уявляли, що потрібно робити, потрапивши в оточення. Еталоном залишався досвід громадянської війни.

Радянське керівництво розуміло, що країна не готова до війни достатньою мірою, переозброєння армії відповідно до тогочасних вимог тільки розпочалося. Тому СРСР намагався уникнути війни з Німеччиною, налагодити з нею вигідні, в першу чергу для неї, економічні стосунки. Одночасно СРСР хотів отримати нову німецьку техніку й обладнання в обмін на радянську сировину та продовольство. 11 лютого 1940 р. у Москві СРСР і Німеччина підписали економічну угоду, згідно з якою Радянський Союз до червня 1941 р. поставив у Німеччину 632 тис. т хліба, 232 тис. т бензину, іншої сировини на суму понад 7,4 млрд. крб. Натомість він отримав продукцію машинобудування та інші товари на суму майже 400 млн. крб. Подальші події показали, що така політика мала негативні наслідки. Радянська сировина допомогла Німеччині здійснити успішні військові кампанії в Західній та Південній Європі. Це також дозволило А. Гітлеру до червня 1940 р. зосередити основні сухопутні сили німецької армії на кордоні з СРСР.

Таким чином, напередодні Другої світової війни «українське питання» було одним з важливих факторів міжнародних відносин. Входження західноукраїнських земель до СРСР в складі УРСР було сприйнято тогочасним українським суспільством в основному позитивно.

Жорстка радянізація в західних областях України по суті була продовженням усіх процесів, які відбувались в УРСР. Мета її одна: якомога швидше, не гребуючи ніякими засобами, передусім репресіями, здійснити інкорпорацію західних областей у суспільно-політичне і соціально-економічне життя Радянського Союзу.

Напередодні Великої Вітчизняної війни зміцнювались промисловість та сільське господарство УРСР, відповідно зміцнювалась обороноздатність Радянського Союзу, і це мало позитивні наслідки для організації оборони країни.