ПОЧАТОК ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ. ОКУПАЦІЯ НІМЕЦЬКИМИ ВІЙСЬКАМИ ТА ЇХ СОЮЗНИКАМИ УКРАЇНСЬКОЇ РСР

1 Початок Великої Вітчизняної війни. Окупація німецькими військами та їх союзниками Української РСР

1. Напад Німеччини та її союзників на СРСР і перші оборонні бої на території УРСР

У грудні 1940 р. німецьке командування розробило план нападу на Радянський Союз («план Барбаросса»). Відтоді почалася інтенсивна підготовка нацистської Німеччини до війни з СРСР. Передбачалось протягом 2–2,5 місяців знищити Червону армію і вийти на лінію Архангельськ – Астрахань. З цією метою у червні 1941 р. Німеччина та її союзники (Італія, Угорщина, Румунія, Фінляндія, Словаччина) зосередили на кордонах з СРСР до 5,5 млн. солдатів, 47,2 тис. гармат, 3844 танки (у т. ч. середніх і важких – 1654). СРСР на західних кордонах протиставив цим силам на західних кордонах 171 дивізію (3250 тис. солдатів, 37,5 тис. гармат, 10,3 тис. танків (з них 1800 – середніх та важких), 8,6 тис. літаків).

22 червня 1941 р. нацистська Німеччина без оголошення війни напала на Радянський Союз. Німецька пропаганда переконувала світову громадськість і власний народ, що здійснено превентивний, випереджувальний удар. Зрозуміло, що німецько-радянське збройне зіткнення було майже неминучим, проте нацистська пропаганда не навела жодних переконливих доказів того, що СРСР готував напад на Німеччину влітку 1941 р.

На світанку 22 червня 1941 р. тисячі німецьких гармат відкрили вогонь по прикордонних заставах, укріпленнях, вузлах зв’язку. Одночасно було збомбардовано багато міст України – Львів, Київ, Севастополь, Одесу, інші промислові міста та адміністративні центри, залізничні вузли. Потужні удари німецької авіації були спрямовані на радянські аеродроми та розташування танкових частин. Костянтин Симонов про той день написав такі рядки свого вірша:

«Тот самый длинный день в году

С его безоблачной погодой

нам выдал общую беду на все четыре года.

Она такой вдавила след

и стольких наземь положила,

что двадцять лет и тридцять лет

жывым не верится, что живы…»

Німецькі війська наступали на трьох головних напрямках:

  • північному – на Ленінград (група армій «Північ»);
  • центральному – на Москву (група армій «Центр»);
  • південному – на Київ (група армій «Південь»).

З перших днів війни бойові дії велися на території України, де оборонялися війська Південно-Західного і Південного фронтів. Незважаючи на героїчний опір прикордонних застав та військових частин, у перший день війни німецькі танкові колони просунулись на окремих ділянках на 50 км вглиб території України. Протягом першого тижня військових дій німецькі частини заглибились на 300-450 км і в окремих місцях перетнули старий радянсько-польський кордон. Проте надалі через опір Червоної армії їх просування уповільнювалось. Бойові дії набували найжорстокішого характеру, хоча радянські війська вимушені були залишити Львів, Рівне, Дрогобич, Тернопіль, Бердичів, Житомир. Вже 10 липня німці підійшли до Києва.

Прикордонні бої відбувались за наперед визначеними діями. Несподіваний напад дозволив німецьким військам у перші ж години війни захопити стратегічну ініціативу. Вони зосереджували значні танкові та мобільні угруповання на вузьких ділянках фронту. Радянські війська, які були рівномірно розосереджені по фронту, не могли зупинити удар цих потужних механізованих з’єднань.

Німецькі танкові з’єднання проривали фронт та максимально швидко, без зупинок, декількома «клинами» просувались тилами Червоної армії. Потім ці клини з’єднувались у глибокому тилу радянських військ. Так утворювались «котли», в яких опинялись окремі радянські полки, дивізії та армії. Німецька піхота та артилерія добивали оточені радянські частини. Механізовані з’єднання німців без зупинки рухалися далі, оточуючи нові радянські підрозділи, руйнуючи тил радянської армії, сіючи паніку серед місцевого населення. Така стратегія та тактика отримали назву «бліцкріг» («блискавична війна»).

Радянські командири не були готовими до такої тактики ворога. Перед війною у військових навчальних закладах мало уваги приділяли вивченню тактики оборони. Потрапивши в «котел», радянські частини були відразу відірвані від постачання, швидко втрачали дисципліну та керованість, тому випадків успішного організованого прориву великих підрозділів у 1941 р. було дуже мало. Солдати та офіцери виходили з оточення невеликими групами, чимало бійців були змушені здаватися в полон.

Вище радянське керівництво помилково вважало, що у разі війни головний удар німецьких військ буде спрямований не на Москву, а на Україну. Тому в УРСР були зосереджені значні військові сили. Якщо німецька армія на початку війни загалом мала чисельну перевагу над Червоною, то в Україні перевага була на боці радянських військ. У Київському військовому окрузі на 22 червня 1941 р. співвідношення сил на користь Червоної армії було: за кількістю дивізій – 1,6:1, за особовим складом – 1,2:1, за гарматами і мінометами – 1,4:1, за середніми (Т-34) і важкими (КВ) танками – 3,5:1, за легкими танками (Т-26, БТ-7) – 5:1, за літаками – 2,5:1. Проте ефективно використати ці сили не вдалося. В перші години війни на аеродромах ударами з повітря було знищено понад 2000 радянських літаків. Як наслідок, німецька авіація встановила повний контроль у повітряному просторі.

На другий день війни командування Південно-Західного фронту зробило спробу нанести наявними у нього танковими силами контрудар проти 1-ї німецької танкової групи в районі Луцьк – Рівне – Броди. Танкова битва, в якій з обох боків брало участь до 2000 танків, тривала майже тиждень. Радянські механізовані корпуси були знищені, великою мірою через постійні удари з повітря ворожої авіації.

Після цього в радянського командування не було великих мобільних резервів, щоб зупинити просування німецьких військ Правобережною Україною.

Причини тяжких поразок у 1941 р. були зумовлені такими факторами:

  • прорахунки радянського керівництва в оцінці воєнно-політичної ситуації, переоцінка значення радянсько-німець-
    ких договорів, прорахунки у визначенні строків нападу Німеччини на Радянський Союз;
  • нестача у Червоній армії кваліфікованих командирських кадрів, кращі з яких стали жертвами політичних репресій (знищено понад 20 % її командного складу);
  • раптовість нападу, нова тактика німецьких військ;
  • розпорошення сил Червоної армії вздовж кордонів;
  • незавершеність заходів щодо зміцнення Західного кордону, що змінився у 1939-1940 рр.;
  • невідмобілізованість Червоної армії (Й. Сталін остерігався проведення мобілізації, щоб не спровокувати напад Німеччини);
  • незавершеність заходів щодо переозброєння армії.
  • відсутність надійних союзників, міжнародна ізоляція СРСР;

Крім того, німецькі війська набули значного військового досвіду в Західній Європі. У німецької армії та її союзників була чисельна перевага в кількості солдат.

На багатьох ділянках фронту радянські підрозділи чинили героїчний опір, але це вже не могло змінити ситуацію. За три перші тижні війни загальні втрати радянських військ становили до 850 тис. солдатів. Німецькі війська втратили лише 110 тисяч. Проте варто відзначити: загальні втрати німецьких військ з вересня 1939 р. по червень 1941 р. у кампаніях проти Польщі, Франції, Бельгії, Голландії, Норвегії, Греції, Югославії, Данії, в боях з англійськими військами становили лише 123 тис. осіб.

Отже, в перші дні війни військова перевага була на боці німецької армії. За короткий час вона окупувала територію Західної і Правобережної України і наблизилась до Києва. Опір радянських військ виявився значно сильнішим, ніж очікувало німецьке командування.

2. Мобілізація сил у республіці на відсіч агресору. Перехід економіки на військовий лад

22 червня 1941 р. Указом Президії Верховної Ради СРСР на території України, як і в інших прифронтових регіонах (Білорусія, Литва, Латвія, Естонія), був запроваджений військовий стан. Усі функції органів державної влади переходили до рук військового командування.

Війна гостро поставила питання про максимальне використання всіх трудових ресурсів для забезпечення потреб фронту. 26 червня Президія Верховної Ради СРСР прийняла указ про режим робочого часу робітників і службовців на період війни, яким вводилася трудова повинність, запроваджувався 12-годинний робочий день і робочий тиждень без вихідних, понаднормова праця та інші заходи, що зміцнювали організацію і порядок на виробництві. Водночас, скасовувалися чергові та додаткові відпустки. На транспорті та оборонних підприємствах впроваджувався режим воєнного часу.

29 червня 1941 р. РНК СРСР і ЦК ВКП (б) направили партійним та державним органам прифронтових районів директиву, в якій визначалися конкретні заходи щодо перебудови народного господарства на військовий лад, мобілізації всіх сил народу на відсіч ворогові.

30 червня 1941 р. був утворений Державний Комітет Оборони (ДКО) для організації оборони країни і оперативного вирішення інших політичних, воєнних і економічних завдань. Його, як і Ставку Верховного Головнокомандування, очолив Й. Сталін.

Рішеннями ДКО, РНК СРСР і ЦК ВКП (б) проведено реорганізацію галузей промисловості, скорочення апарату партійних, державних, господарських та громадських організацій, розподіл і перерозподіл матеріальних і фінансових ресурсів, необхідних для виконання планів воєнного виробництва.

В червні 1941 р. СРСР в т. ч. і в Україні було оголошено мобілізацію чоловіків віком від 18 до 36 років на фронт. Військові комісаріати України до кінця 1941 р. змогли мобілізувати 3,185 млн. осіб. Комуністи і комсомольці підлягали мобілізації в першу чергу. В засобах масової інформації розгорнулась агітаційна кампанія, яка мала спонукати громадян України до запису добровольцями на фронт. В перші місяці війни 1,3 млн. юнаків і дівчат зголосилися добровільно піти на фронт. Найбільше добровольців в Україні було в Одеській, Сталінській (нині Донецькій), Харківській та Ворошиловоградській областях. В Україні в народне ополчення вступило 700 тис. осіб, з них сформовано 20 дивізій.

Для більш ефективного налагодження управління військами Ставка своєю директивою від 10 липня 1941 р. організувала три головні командування – Північно-Західного, Західного та Південно-Західного напрямків. Головнокомандування останнього об’єднало управління військами Південно-Західного і Південного фронтів.

Вживалися заходи для посилення дисципліни у військах. Зробити це намагались репресивними заходами.16 серпня 1941 р. видано наказ за підписами Сталіна, Молотова, Будьонного, Тимошенка, Шапошникова і Жукова. У ньому говорилося, що більшість воїнів б’ються героїчно, проте деякі виявляють боягузтво і панічно здаються в полон. Враховуючи це, наказувалось нещадно розстрілювати за такі дії на місці всіх – від командирів до рядових, їхні сім’ї позбавляти державної допомоги, арештовувати.

Однак ці жорстокі заходи, які здійснювали підрозділи НКВС, за складних бойових умов, втрати зв’язку з військами, бездарного керівництва не те що не були ефективними, а й часто погіршували ситуацію в місцях бойових дій. Напередодні відступу Червоної армії з території Західної України органи НКВС знищили кілька тисяч в’язнів, які перебували в тюрмах Львова, Чорткова, Бучача та ін. міст. Розстріли відбувались також у в’язницях інших прифронтових районів. В’язнів страчували без суду, в зв’язку з «початком воєнних дій». На початку вересня 1941 р. в Орловській в’язниці був розстріляний Х. Раковський, голова уряду Радянської України в 1919-1923 рр. та інші діячі. Загальну кількість розстріляних влітку-восени 1941 р. в Україні людей, які вважалися «ворогами народу», досі не встановлено.

Місцеві ради і військові комісаріати, здійснювали керівництво роботою промислових підприємств, транспорту, всієї економіки. За сприяння громадських організацій у республіці розгорнули роботу 159 евакуаційних шпиталів.

В перші місяці війни величезних втрат зазнала діюча армія. Її ряди поповнювалися за рахунок батальйонів, які були створені на території УРСР для боротьби з диверсантами, бійців народного ополчення (одна із вулиць м. Києва названа на честь бійців народного ополчення). До його лав записували громадян віком від 18 до 60 років, які володіли зброєю, але не підлягали мобілізації. Після нетривалого курсу військового навчання загони народного ополчення відправлялись на фронт, вливалася у підрозділи діючої армії.

З початком війни розпочалось військове навчання населення, створювались групи самозахисту. Організації Тосавіахіму відкривали на підприємствах і в установах школи з підготовки стрільців, кулеметників, водіїв, танкістів, саперів, радистів, медичних сестер і сандружинниць. До жовтня 1941 р. лише у Ворошиловградській, Сталінській і Харківській областях створено 275 воєнно-навчальних пунктів. Вони підготували значне поповнення для діючої армії, в тому числі 60 тис. медичних сестер і сандружинниць.

У складних умовах трудівники України здійснювали перебудову на воєнний лад народного господарства. З перших днів на задоволення потреб фронту перейшли всі галузі промислового виробництва. Машинобудівні підприємства Харкова, Ворошиловграда, Сталіно, Дніпропетровська, Запоріжжя, Одеси, Києва та інших міст почали випускати танки, бронепоїзди, гармати, авіаційні і танкові двигуни, стрілецьку зброю, снаряди, міни, авіабомби тощо. Суднобудівні заводи Миколаєва, Херсона, Одеси і Києва зосередили зусилля на випуску бронекатерів, а також танкерів для перевезення пального на фронт. Ремонтні підприємства налагоджували ремонт бойової техніки, озброєння, засобів зв’язку. Підприємства харчової, легкої і місцевої промисловості виготовляли для армії продовольство, одяг, взуття різну амуніцію.

У зв’язку зі швидким просуванням ворожих військ виникла нагальна потреба у будівництві оборонних рубежів, аеродромів, сховищ для боєприпасів та військово-технічного майна, нових доріг. Силами цивільного населення та ополчення у республіці було споруджено більш як 4 тис. км оборонних ліній фронту та військових об’єктів.

Самовіддано працювали жителі України над виконанням замовлень для фронту. Робітниками на заводах та підприємствах стали тисячі жінок-домогосподарок, учнів і студентів, пенсіонерів. У перші місяці війни вони замінили близько третини усіх робітників, мобілізованих до армії. На підприємствах розпочався рух за виконання і перевиконання виробничих завдань на 200–300 і більше відсотків. Робітники брали зобов’язання виконувати норму за себе, своїх рідних і товаришів, які пішли на фронт.

На добровільні внески громадян створено Фонд оборони країни. Населення не окупованих ворогом областей до вересня 1941 р. зібрало для поранених бійців і командирів десятки мільйонів карбованців, велику кількість продуктів харчування, столового посуду, книг тощо.

В умовах постійних нальотів ворожої авіації, безпосередньої близькості фронту і аж до повної окупації території України працювали 2,82 млн. робітників і службовців транспортної мережі України; з них 348 тис. були зайняті на залізничному транспорті. Їхня героїчна праця сприяла матеріальному забезпеченню діючої армії, евакуації у тил 3,5 млн. громадян, а також обладнання понад 550 великих підприємств, майна радгоспів і колгоспів, наукових установ, вищих навчальних закладів тощо.

У надзвичайно складних умовах опинилось сільське господарство України. Чимало працездатного населення села мобілізовано в армію, а тих, хто залишився, залучали на будівництво оборонних споруд. Становище ускладнювалося ще й тим, що у діючу армію передано значну частину автомобільного та гужового транспорту, а також тракторів. Попри такі труднощі в Лівобережній і Південній Україні вдалося зібрати більшу частину врожаю до наближення фронту. На жовтень 1941 р. колгоспи і радгоспи здали державі 2307 тис. тонн зерна, 113 тис. тонн м’яса, 225 тис. тонн овочів та картоплі, понад 539 тис. літрів молока, значну кількість насіння олійних та інших технічних культур. Однак у тил з України змогли вивезти лише незначну кількість сільськогосподарської продукції і небагато худоби. Не вдалося евакуювати також значну частину сільськогосподарської техніки.

Для зміцнення воєнно-економічної могутності держави працювали евакуйовані з України на територію РРФСР, Узбекистану, Азербайджану колективи науково-дослідних установ та інститутів. Робота вчених сприяла збільшенню виробництва високоякісних металів, новітньої бурової техніки та озброєння, покращенню технологічних процесів і підвищенню продуктивності праці. Колектив Інституту електрозварювання АН УРСР під керівництвом Є. О. Патона на території Російської Федерації розробляв і впроваджував у виробництво нові методи електрозварювання, створював установки для підводного зварювання й різання металів, що значно прискорювало та здешевило виробництво та ремонт бойових кораблів, а також танків та літаків. Вчені Інституту клінічної фізіології АН УРСР і науково-дослідні інститути Наркомату охорони здоров’я республіки впроваджували нові методи лікування поранених. У госпіталях почав застосовуватися метод переливання крові, запропонований академіком О.О. Богомольцем.

Отже, в Україні, як і в інших регіонах СРСР, з перших днів війни почалась мобілізація усіх економічних і людських ресурсів на відсіч агресору. Війна з боку народів СРСР набрала ознак Великої Вітчизняної.

3. Проголошення ОУН у Львові самостійної держави та створення у Києві Української національної ради

Війна внесла зміни до організаційних структур і програми українського націоналістичного руху. Дружні відносини між Німеччиною і СРСР призвели до зменшення гітлерівцями підтримки українських національних організацій у 1939-1941 рр. Вони були навіть формально розпущені на території рейху, а координуючим центром комітетів громадської опіки і громадсько-освітніх інституцій став створений у травні 1940 р. Український центральний комітет (УЦК) у Кракові, який очолив В. Кубійович. Другим осередком українських емігрантів було Українське національне об’єднання, що діяло в Берліні. Найбільш впливовою силою залишалася ОУН.

Перемоги Німеччини на Західному фронті Другої світової війни, ймовірність німецького-радянського воєнного конфлікту призвели до глибоких розходжень між членами Проводу ОУН. Молодь на чолі зі С. Бандерою хотіла звільнити політику ОУН від орієнтації лише на одну державу (Німеччину), встановити контакти з нейтральними та державами антигітлерівської коаліції. Вона вважала, що боротьба за незалежність України повинна стати рушієм боротьби за звільнення народів Східної Європи. Прихильники А. Мельника, натомість, більше надій у вирішенні української справи покладали на Німеччину.

У лютому 1940 р. остаточно завершився розкол у керівництві ОУН. Революційний Провід ОУН очолив С. Бандера, а більш помірковане крило організації – А. Мельник. З того часу прийнято вживати дві назви: ОУН (б) і ОУН (м). Розбіжності у поглядах на тактику і засоби боротьби двох організацій в роки війни інколи призводили до прямого протистояння і навіть фізичного знищення опонентів.

Не бажаючи того, щоб західні держави використовували український націоналістичний рух проти Німеччини, нацистське керівництво наказало відповідним службам ширити чутки про можливість вирішення «у майбутньому» українського питання, тобто створення Української держави». Ця обставина спонукала обидва проводи ОУН до співпраці з Німеччиною. В квітні 1941 р. ОУН (б) за домовленістю з німецьким командуванням розпочало створення «Дружини українських націоналістів» у складі вермахту. Цей підрозділ складався з двох батальйонів – «Нахтігаль» і «Роланд». Він був невеликий – особовий склад обох батальйонів складав понад 700 осіб. Німецьке командування вважало недоцільним дозволити ОУН створення більших українських військових підрозділів.

З початку війни Німеччини проти СРСР провідники ОУН (б) та ОУН (м) розгорнули діяльність з підготовки легальних похідних груп, на які покладалося завдання організувати у містах і селах окупованої німцями України національні державні установи, військо, громадські організації, революційні комітети, що повинні були в умовах німецької окупації допомагати організовувати державне, господарське і суспільно-політичне життя.

Прибувши до Львова після вступу німецьких військ, спеціальна група, очолювана заступником С. Бандери Я. Стецьком, 30 червня 1941 р. на засіданні української громадськості міста прийняла Акт відновлення Української держави. Повідомлення про проголошення Акта було передано Львівською радіостанцією. Після цього у багатьох місцевостях за ініціативою членів ОУН та активістів з населення почали утворюватись українські органи влади: обласні, повітові, місцеві управи, поліція для охорони громадського порядку.

Сформований у Львові уряд, очолював Я. Стецько. До його складу запрошені представники інших політичних партій і безпартійні. Уряд підтримали українські партії, що діяли в еміграції. Проголошення оунівцями Акта відновлення Української державності було несподіванкою для німецьких керівних кіл. Другого липня 1941 р. про це стало відомо у Берліні і негайно вжито рішучих заходів з метою ліквідації українського уряду. У Львові німецькі власті запропонували Я. Стецьку припинити будь-яку діяльність з формування українського самоврядування на всіх рівнях. Йому було заявлено, що А. Гітлер відклав вирішення політичних питань, пов’язаних з українською державністю, до кінця війни.

Незабаром С. Бандеру, Я. Стецька та кількох інших провідних діячів ОУН (б) заарештували та відправили у концтабір. Гітлерівці почали переслідувати українських націоналістів. Загалом вони заарештували восени 1941 р. майже 300 членів ОУН (б), з них 15 – стратили. Керівники Німеччини ясно дали зрозуміти, що на цьому етапі війни не потерплять жодних домагань щодо української державності. Незважаючи на таку позицію А. Гітлера Акт 30 червня 1941 р. став реальним кроком в боротьбі ОУН за Українську державу.

У жовтні 1941 р. в окупованому Києві легально почала діяти Українська національна рада. Її очолював М. Величківський. До неї входили люди різних політичних поглядів. Визначну роль у створенні і діяльності ради відіграли Олесь Ольжич, О. Бойдуник, М. Капустянський, О. Теліга, І. Рогач та ін. Поетка О. Теліга очолила Спілку українських письменників. Почали виходити газета «Українське слово», журнали «Українське слово» і «Литаври». Однак німців це не влаштовувало. Наприкінці 1941 р. вони заборонили її діяльність. Велика група українських діячів (О. Теліга, І. Рогач, Н. Ориян-Чемеринський, П. Олійник та інші) була розстріляна.

Таким чином, з початком війни Німеччини проти СРСР ОУН (б) проголосила у Львові Акт відновлення Української держави, яка мала вступити в союзницькі відносини з Німеччиною. Німецьке керівництво відхилило таку можливість і стало на шлях терору проти українських націоналістів.

4. Військові дії на території України восени 1941 – влітку 1942 рр. Окупація УРСР німецькими військами

Досягти легких та швидких перемог на території України у 1941 р. німецьким військам вдавалось далеко не завжди і не на всіх напрямках. Героїчна оборона захисників Києва, Одеси та Севастополя значно затримали просування ворога вглиб території УРСР. Однак під Уманню головні сили Південного фронту зазнали поразки. В районі Первомайська, Новоархангельська, Умані 6-а і 12-а радянські армії опинились у «котлі». У полон потрапили майже 103 тис. радянських солдатів та офіцерів, німці захопили у них 317 танків і 858 гармат. На 20 серпня 1941 р. майже весь правий берег Дніпра від Черкас до Херсона опинився в руках німецької армії. Як наслідок, німецькі війська отримали можливість переправитись на Лівобережжя і таким чином зайти в тил головним силам Південно-Західного фронту, які обороняли Київ.

У такій ситуації М. Кирпонос та М. Хрущов планували залишити Київ, відвести війська за Дніпро та організувати оборону на лівому березі. Цю пропозицію підтримав начальник Генерального штабу Червоної армії Г. Жуков. Дніпро повинен був стати природною перешкодою для німецьких військ. Організація безперервної лінії оборони на Дніпрі, на їхню думку, давала би змогу стабілізувати фронт. Але Й. Сталіна більше хвилював негативний міжнародний резонанс у разі швидкої втрати Києва, – третього за величиною міста СРСР. Тому Й. Сталін наказав будь-якою ціною утримувати київські укріпрайони. В телеграмі він погрожував М. Хрущову та М. Кирпоносу: «…Попереджаю вас, що коли ви зробите хоч один крок у бік виведення військ на лівий берег Дніпра, не будете до останньої можливості захищати райони УРів на правому березі Дніпра, вас всіх настигне жорстока кара як боягузів і дезертирів».

Подальші події показали, що рішення Й. Сталіна було великим прорахунком, ігнорування ним думки військових фахівців призвело до катастрофи. Німецьке командування повною мірою скористалось сприятливою нагодою. Воно перекинуло танкову армію Гудеріана з району Брянська на Лівобережжя України. Танкова армія Клейста захопила переправу біля Кременчука і звідти рушила назустріч Гудеріану. Обидві німецькі танкові армії 16 вересня з’єднались в районі Лохвиці на Полтавщині. Весь Південно-Західний фронт (майже 750 тис. воїнів) опинився в оточенні під Києвом. У полон потрапили 665 тис. радянських солдатів, німці захопили, за деякими даними, 3718 гармат та 884 танки. При виході з оточення загинув командуючий фронтом М. Кирпонос.

Незважаючи на такі втрати, героїчна оборона Києва відіграла значну роль у зриві німецької стратегії «бліцкрігу». Захисники столиці УРСР 71 день стримували просування німецьких військ. Ворог втратив під Києвом понад 100 тис. солдатів і офіцерів, багато військової техніки, а головне – був втрачений час для швидкого наступу на Москву ще до настання зими.

У жовтні 1941 р. німці вийшли на східні кордони УРСР, хоча Одеса, Севастополь та деякі інші міста продовжували героїчно оборонятись від переважаючих сил ворога.

У листопаді ситуація на фронті змінилась. Ранні морози, додаткові заходи ДКО СРСР для зміцнення фронту, масовий героїзм радянських солдатів та ополченців, прибулі нові дивізії з Сибіру зупинили наступ німецьких військ на Москву. Фронт нарешті стабілізувався.

5-6 грудня 1941 р. війська Червоної армії несподівано для німецького командування перейшли у контрнаступ. Внаслідок битви під Москвою німецьке військо було відкинуто на 200 і більше кілометрів.

З перших днів початку війни Німеччини проти СРСР керівники Великобританії та США виступили з заявами про підтримку у цій війні Радянського Союзу. 6 листопада, 1941 р. США поширили програму ленд-лізу на СРСР. 1 січня 1942 р. у Вашингтоні 26 країн підписали Декларацію Об’єднаних Націй, в якій проголошувалося, що держави-учасниці зобов’язуються спрямовувати всі свої ресурси на боротьбу проти агресорів, співпрацювати між собою і не укладати сепаратного миру з державами «осі». США у формі позики, оренди, обміну бойової техніки, боєприпасів та інших товарів і послуг почали поставляти союзникам танки, літаки, вантажні автомобілі, сучасні верстати, медикаменти, продовольство, обмундирування, спорядження. Ця допомога полегшила становище радянських військ на Східному фронті у період, коли СРСР ще не встиг повністю відновити роботу евакуйованих підприємств.

Радянське керівництво вирішило завдати німецьким військам нового удару на Півдні, в Україні, з метою звільнити Харків та промисловий район Донбасу. 12 травня 1942 р. розпочалася Харківська операція. Радянські війська швидко звільнили Чугуїв, Мерефу, досягли Ізюма. Однак такі масштабні наступальні дії виявились передчасними. Сил для успішного завершення операції було недостатньо. 17 травня німці завдали потужних флангових контрударів наступаючим військам Червоної армії. Як наслідок, 25 травня значна частина радянських підрозділів, які брали участь в Харківській операції, потрапила в оточення на захід від Сіверського Дінця. В полоні опинилось 240 тис. солдатів та офіцерів, знищено або захоплено 2026 гармат і 1349 танків.

У тому ж місяці закінчилась провалом Керченська операція (спроба радянських військ деблокувати Севастополь), яка обійшлася лише полоненими 140 тис. бійців. Військова ініціатива знову перейшла до рук ворога. 4 липня 1942 р. німецькі війська захопили Севастополь. 22 липня після захоплення м. Свердловська Ворошиловградської обл. гітлерівці остаточно окупували всю територію УРСР.

Таким чином, радянське керівництво здійснило усі можливі мобілізаційні заходи щодо організації відсічі ворогові, однак військова перевага Німеччини та її союзників, прорахунки вищого радянського керівництва в організації оборони на першому етапі війни призвели до того, що в липні 1942 р. вся територія України, незважаючи на великі жертви з боку бійців Червоної армії та цивільного населення, була окупована німецькими військами.