ОКУПАЦІЙНИЙ РЕЖИМ В УКРАЇНІ. РОЗГОРТАННЯ РУХУ ОПОРУ

1 Окупаційний режим в Україні. Розгортання Руху Опору

1. Нацистський окупаційний режим в Україні

У концентрованому вигляді наміри нацистського керівництва щодо окупованих регіонів Східної Європи були викладені у плані «Ост» («Схід»), розробленому у 1940 р. Він містив рекомендації щодо майбутньої колонізації східноєвропейських регіонів, у т. ч. України. Цей план складався з програми-мінімум, розрахованої на воєнний час, та програми-максимум, розрахованої на переможний для Німеччини післявоєнний період.

Основними положеннями програми-мінімум були:

  • максимальне використання економічних та трудових ресурсів окупованих територій для успішного ведення війни. Особлива увага приділялась постачанню продовольства з України та нафти з Кавказу;
  • фізичне знищення радянських керівних кадрів, комуністів, євреїв та циган, а також усіх, хто буде чинити спротив новій владі;
  • лояльне до окупаційної влади населення на цьому етапі не передбачалось знищувати, а мало використовуватись як безоплатна робоча сила.

Програма-максимум була розрахована на 30 років і передбачала:

  • поступове, за визначений час, фізичне знищення слов’янських народів в т. ч. і українців;
  • германізацію «нордичних груп населення» (насамперед прибалтів);
  • колонізацію звільненої від населення території України німецькими поселенцями;
  • депортацію населення Західної України в Сибір.

Відразу після захоплення українських територій почалося їх розчленування для зручної експлуатації. У липні 1941 р. Чернівецька та Ізмаїльська області, зайняті румунськими військами, з дозволу А. Гітлера включені до складу Румунії. Їй були віддані також землі між Бугом і Дністром: Одеська, Чернівецька, південні райони Вінницької, західні райони Миколаївської області, лівобережні райони Молдавської РСР. Ці території увійшли до створеної румунами так званої «Трансністрії». У серпні 1941 р. на території Львівської, Дрогобицької, Станіславської і Тернопільської областей створений дистрикт «Галичина», що увійшов до складу Генеральної губернії (обіймала територію захопленої німцями Польщі). Цього ж місяця створений рейхскомісаріат «Україна», поділений на 6 генеральних округів:

1. «Волинь» – Рівненська, Волинська і Кам’янець-Подільська області, а також південні райони Брестської і Пінської областей Білорусії.

2. «Житомир» – Житомирська, північні райони Вінницької області.

3. «Київ», до складу якого входили Київська і Полтавська області.

4. «Миколаїв» – Миколаївська (без західних районів) і Кіровоградська області.

5. «Таврія» – деякі райони Миколаївської (тепер Херсонської) і Запорізької областей.

6. «Дніпропетровськ», який включив Дніпропетровську і частину Запорізької обл.

Райони Донбасу, Чернігівської, Сумської і Харківської областей включені в окрему воєнну зону, яка перебувала під повною владою німецького військового командування.

Як видно, адміністративний поділ, запроваджений німецькою окупаційною владою, не враховував ні етнічних меж українських територій, ні історичних традицій.

На чолі кожного округу стояв німецький начальник поліції безпеки і СД (таємної державної поліції). Загальне керівництво всіма поліцейсько-каральними акціями здійснював командуючий військами СС і поліції. У містах та районних центрах діяли зондеркоманди й оперативні команди поліції безпеки і СД.

На окупованій території у грудні 1941 р. з тої частини місцевого населення, яка погодилась співпрацювати з німецькою окупаційною владою, була створена українська допоміжна поліція. В місцях компактного проживання інших народностей (поляки, кримські татари, тощо) поліція формувалася з їхніх представників. У містах і селах діяли змішані за національною належністю підрозділи служби безпеки, так звані айнзацгрупи, які організовували масове знищення євреїв і циганів, а також саботажників, підпільників, партизанів – усіх, хто вів боротьбу з окупантами. Це явище отримало назву колабораціонізм. Він тією чи іншою мірою характерний для всіх окупованих нацистами країн Європи. Мотиви співпраці українців з окупаційною владою були різними. Репресовані, часто безпідставно, радянською владою чи їхні родичі, зрозуміло, не мали симпатій до більшовизму. Дехто йшов на співпрацю з окупантами, щоб вижити чи забезпечити свою родину. Багато інших – для зведення особистих рахунків, для того, щоб нажитись за рахунок співгромадян тощо. Іноді учасники радянського чи націоналістичного підпілля вступали на службу до окупантів за завданням своїх організацій для збору розвідувальної інформації.

Відчуваючи нестачу людських ресурсів, гітлерівське командування прийняло рішення про формування з радянських військовополонених підрозділів, які використовували в боях, а також для відбування караульної і охоронної служби, боротьби з партизанами, проведення каральних акцій. Такі формування створювалися з росіян, українців, поляків, казахів, татар, грузинів і вірменів, білорусів, латишів, литовців. У 1943 р. з галицьких українців почала формуватись дивізія СС «Галичина». Всього, за різними даними, на службі в збройних формуваннях окупаційної влади та військ СС у 1944 р. знаходилось від 220 до 250 тис. українців, включаючи 170 тис. поліцаїв.

Політику окупаційної влади умовно можна поділити на декілька головних напрямків, тісно пов’язаних між собою:

  • політичні репресії проти реальних та потенційних противників окупаційного режиму (комуністів, в окремі періоди – членів ОУН, партизанів, підпільників);
  • Геноцид, спрямований проти населення України, – від етноциду та національної дискримінації до масового фізичного знищення, а також Голокост;
  • нещадна економічна експлуатація українських земель.

Виконуючи головні завдання плану «Ост», окупаційна влада здійснювала масовий терор проти українського населення, звільняючи територію для німецьких колоністів. На території України нацисти створили 50 гетто та понад 180 великих концтаборів. Гетто – це ізольовані квартали міст і містечок, куди німецька окупаційна влада переселяла єврейське населення для планомірного знищення в подальшщому.

В’язнями концентраційних таборів були червоноармійці, а також ті, хто чинив опір окупантам та кого підозрювали у нелояльності до нової влади. Становище радянських військовополонених в таборах було надзвичайно важким, набагато гіршим, ніж у полонених англійців, французів чи американців. Періодично німці масово страчували полонених червоноармійців, особливо на початковому етапі війни. Від голоду, холоду, хвороб в концтаборах загинули 1,3 млн. полонених українців.

На околиці практично кожного великого міста в Україні нацисти організовували місця для масових страт. За роки окупації у Бабиному Яру в Києві страчено понад 220 тис., у Дробицькому Яру в Харкові – понад 60 тис., в Яніському концтаборі у Львові – понад 160 тис. людей. Всього в Україні загинули за роки окупації більше 3,9 млн. мирного населення.

Для найефективнішої економічної експлуатації окупованих українських земель німецьке керівництво створило систему заготівельних органів. Найбільшим з них було «Центральне торгове товариство Сходу», яке мало 200 філій на місцях. Ця структура здійснювала облік, вилучала та організовувала переробку всієї сільськогосподарської продукції на окупованій території. До березня 1944 р. ця організація вивезла з України 9,2 млн. тонн зерна та 622 тис. тонн м’яса.

Промислові підприємства України були розділені між великими німецькими компаніями. Проте відновити роботу більшості підприємств окупанти не змогли.

Для інтенсивнішої експлуатації українських селян окупаційна влада зберегла колгоспну систему. На базі колгоспів створені так звані громадські збори, загальні двори і державні маєтки, головним завданням яких було постачання продуктів для Німеччини та її армії. 85 % постачання Німеччини продуктами з окупованих нею територій на Сході здійснювалося з України. Крім того, для українських селян введено багато податків і поборів: податок за будинок, садибу, двері, худобу, домашніх тварин (кішок, собак). Селянин, незалежно від того, чи мав він корову, мусив здати 600-700 літрів молока (або сплатити податок). Вводилось подушне – 120 крб. за чоловіка та 100 крб. за жінку. Крім офіційних податків, окупанти часто вдавалися до відвертих грабунків і мародерства.

Приватна торгівля, за винятком базарів та української кооперації, була заборонена.

Окупаційна влада активно експлуатувала трудові ресурси України. У серпні 1941 р. була введена загальна трудова повинність. Мобілізація до лав вермахту породила нестачу робочих рук у Німеччині, тому окупаційна влада розпочала вивезення жителів України на примусові роботи в рейх. Вивезені особи отримали назву «остарбайтери« (німецьке – «робітники зі сходу»). Всього за роки війни з України насильно вивезено 2,4 млн. «остарбайтерів».

Становище українського населення на території різних адміністративних одиниць мало певні відмінності. Найгіршими умови були у рейхскомісаріаті «Україна». Його очолював Е. Кох – нацистський фанатик, відомий своєю ненавистю до слов’ян. Він відверто заявляв своїм підлеглим: «Наше завдання полягає у висмоктуванні з України всіх товарів, які можна захопити, без огляду на почуття і власність українців». У рейхскомісаріаті введено комендантську годину, за порушення якої жителів розстрілювали на місці. Військовим чинам, в т. ч. рядовим, надавалось право розстрілу будь-кого без суду і слідства.

Дещо легшою для українців була ситуація на території дистрикту «Галичина». Тут теж проводилась експропріація продуктів у селян, примусовий вивіз робочої сили в Німеччину. З іншого боку, окупаційна влада дозволила українцям утворити у Львові український орган – крайовий комітет на чолі з К. Паньківським. Крім того, в дистрикті існувала початкова, середня та професійна освіта. Населення мало обмежену можливість організовувати кооперативи. Всі ключові адміністративні посади обіймали німці, однак в органах місцевого управління українцям надавалась перевага над поляками.

В східних регіонах України, які перебували під юрисдикцією німецьких військових органів, ситуація була подібна до становища у рейхскомісаріаті.

В «Трансністрії» не було жорстокого терору, дозволялася торгівля. Проте румунська влада придушувала будь-які прояви українського національного життя.

Отже, в липні 1942 р. територія України була окупована німецькими військами, які встановили жорстокий окупаційний режим. Суть його полягала в тому, щоб максимально використати економічний і людський потенціал України для продовження війни на Сході.

2. Радянські підпільники та партизани

Вперше заклик до створення партизанських загонів прозвучав через тиждень після початку війни – в директиві РНК СРСР і ЦК ВКП (б) від 29 червня 1941 р. 18 липня ЦК ВКП (б) видав спеціальну постанову про організацію боротьби в тилу ворога.

У тяжкій обстановці, зумовленій швидким просуванням німецької армії і відступом радянських військ, підпільні радянські організації створювались поспіхом, не були достатньо відпрацьовані й узгоджені питання про підготовку явочних квартир, зв’язкових, паролів. До списків майбутніх підпільників мало доступ багато людей, що було порушенням правил конспірації. Часто наради, інструктажі проводилися відкрито. Деякі з керівників, залишених для роботи у ворожому тилу, самовільно виїхали, кинули напризволяще людей і доручену справу. Після приходу окупантів окремі особи з рядового та керівного складу перейшли на бік ворога.

У перший період війни негативно позначилась на справі відсутність єдиного органу, який би займався підготовкою і переправленням на окуповану німцями територію України організаторів підпільної боротьби, партизанських загонів, спеціальних диверсійних і розвідувальних груп.

Загони радянських партизан в Україні створювались декількома шляхами:

  • серед оточенців (залишки радянських військових підрозділів, які потрапили в оточення, але не втратили боєздатність);
  • на основі диверсійних груп 4-го управління НКВС (16 % усіх партизанських загонів);
  • за ініціативою місцевих жителів як реакція їх на дії німецького окупаційного режиму;
  • за ініціативи партійних органів.

Великі партизанські загони, як правило, формувались за змішаним принципом: їх кістяк становили оточенці, представники НКВС, партійного апарату, основну частину особового складу – робітники (35 %) та селяни (47 %).

На думку відомого українського дослідника М. Коваля, власне оточенці були основною силою партизанського руху в перший період війни. Усього в боротьбі в тилу ворога брали участь 56,6 тис. військовослужбовців Червоної армії, більшість з них – на території України та Білорусії.

Окупаційна німецька влада мала досвід боротьби з Рухом Опору в окупованих країнах, добре налагоджену систему каральних органів, а також вдало використовувала всі помилки, допущені радянським керівництвом. Тому окремі ланки створеного підпілля, партизанські загони в перший період війни були розгромлені. Так, на 1 жовтня 1941 р. на окупованій території було знищено 738 партизанських загонів чисельністю 26257 осіб і 191 диверсійна група кількістю 1377 бійців. На 1 березня 1942 р. із 974 партизанських загонів, сформованих і доправлених на окуповану територію України, були дані про бойову діяльність лише 241. На червень цього ж року діяли тільки 22 загони.

Радянське керівництво зрозуміло, що для швидкого та ефективного розгортання партизанської війни в тилу німецької окупаційної влади потрібне централізоване керівництво. З цією метою 30 травня 1942 р. створено Центральний штаб партизанського руху (ЦШПР). Водночас почали діяти сім новоутворених у його структурі фронтових партизанських штабів, серед них – Український штаб партизанського руху (УШПР) на чолі з Т. Строкачем.

З перших днів існування УШПР зіткнувся з серйозними труднощами в роботі. Деякі військові структури намагалися організувати власні партизанські загони без відома УШПР. Спочатку штаби фронтів майже не постачали зброю для УШПР. Як наслідок, влітку 1942 р. у розпорядженні УШПР було лише 13 трофейних кулеметів, 2 (!) автомати, 52 гвинтівки, майже 2 тис. гранат та 100 тис. патронів, отриманих від 4-го управління НКВС. Проте навіть ці мізерні запаси проблематично було доставити партизанам за лінію фронту через нестачу транспортних літаків.

Літом 1942 р. основні сили радянських партизанів в Україні дислокувались в північних районах Сумщини і Чернігівщини. Під натиском окупаційних військ загони О. Сабурова, С. Ковпака та деякі інші відійшли в Брянські ліси. У західних областях республіки, незважаючи на сприятливі природні умови, радянський партизанський рух у той час не діяв, а в південних районах тільки зароджувався.

У початковий період боротьби радянські партизани рідко вдавались до масштабних операцій із захопленням населених пунктів чи великих залізничних вузлів. Як правило, намагались діяти непомітно, переважно вночі, влаштовуючи засідки на шляхах сполучення, нападали на слабо захищені об’єкти. Швидко пересуваючись, загони і групи ухилялись від зіткнень з переважаючими силами окупантів. У разі необхідності вони здатні були вести лише короткочасні оборонні бої.

Найкращими для бойових операцій виявилися пізня осінь, і зима, коли в умовах бездоріжжя, дощів, снігу, низької температури ворог втрачав свою основну перевагу – швидкий маневр, застосування артилерії, танків і літаків.

Упродовж 1942 р. для боротьби з радянськими партизанами в Україні німецьке військове командування залучило 120 тис. своїх регулярних військ. Проти партизанів почали використовуватись спеціальні так звані «ягдкоманди», часто набрані з місцевих жителів та військовополонених. «Ягдкоманди» в боротьбі з партизанами застосовували тактику, подібну до партизанської.

Наприкінці серпня 1942 р., коли становище на німецько-радянському фронті стало критичним, Й. Сталін наказав повніше використати партизанський рух. У Москву з окупованої німцям території України викликали на нараду командирів партизанських формувань, в тому числі С. Ковпака, О. Сабурова, О. Федорова. Було вирішено важливі організаційно-технічні питання, зокрема для потреб партизанських загонів виділялися літаки транспортної авіації, озброєння (навіть міномети), боєприпаси, медикаменти, папір для друку агітаційних матеріалів.

Восени 1942 – взимку 1943 рр. після поразки німецької армії під Сталінградом, Курсько-Орловській дузі почався якісно новий етап радянського партизанського руху в Україні. Восени 1942 р. загони О. Сабурова і С. Ковпака перейшли на Правобережжя. У 1943 р. для них було краще налагоджене постачання боєприпасів, зброї, вибухівки, радіотехніки з «Великої землі». Від липня значно збільшилась кількість вильотів радянської авіації через лінію фронту на допомогу партизанам. Це дало змогу, крім іншого, налагодити евакуацію важкопоранених, покращити медичне забезпечення партизанських загонів. Як наслідок, різко зменшилась смертність серед важкопоранених (з 60 до 2 % загальних втрат). З квітня 1943 р. за наказом начальника УШПР Т. Строкача налагоджено поштовий зв’язок партизанів з їхніми сім’ями на радянській території.

Покращення постачання зброєю дало змогу радянським партизанам розпочати широкомасштабні акції на окупованій території України, найвідомішою з яких стала «рейкова війна». Відповідно до наказу ЦШПР від 14 липня 1943 р. «Про партизанську рейкову війну на комунікаціях ворога» до операції було залучено 167 з’єднань та бригад, 8 окремих загонів і диверсійних груп загальною чисельністю майже 100 тис. осіб.

Якщо в травні-червні 1943 р. партизани підірвали 358 ешелонів і 76 мостів, то в липні-вересні, у розпал Курської битви, – відповідно 1528 і 114. Пропускна спроможність залізниць територією України у зоні дій загонів УШПР впала на 72 %.

У відповідь окупанти створювали опорні пункти обабіч залізниць, вирубували ліс, встановлювали огорожу з колючого дроту, міни на підступах до них. В Україну було спрямовано 3 німецькі дивізії для охорони залізниць. На відповідальних ділянках кожен кілометр охороняли до двох десятків німецьких солдатів.

Ці заходи не дали бажаних для окупаційної влади результатів. Якщо в першому півріччі 1943 р. партизани підірвали 403 ешелони, то в другому – 3263, тобто у 8 разів більше. Всього протягом цього року за підрахунками за підрахунками сучасного дослідника партизанського руху А. Кентія радянські партизани в Україні підірвали 3688 поїздів або в 15 разів більше, ніж у 1942 р. Загалом у 1941-1944 рр. радянські партизани здійснили на шляхах сполучення майже 5 тис. великих операцій.

Одним з важливих напрямків діяльності радянських партизанів були господарські операції, під час яких відбивали в окупантів худобу та сільгосппродукцію, призначені для німецької армії або вивезення в Німеччину. За даними УШПР, протягом 1941-1944 рр. партизани України захопили у ворога 12371 тонну продовольства, понад 19 тис. голів худоби і 30 тис. коней. За рахунок господарських операцій партизанські загони могли забезпечити себе на тривалий час і навіть передавали частину продукції селянам. Проте під час здійснення окупаційною владою антипартизанських акцій продовольче забезпечення партизанських загонів різко погіршувалось, відповідно вони часто силою реквізовували продовольство у місцевого населення.

Ще одним напрямком партизанської боротьби були акції проти вивезення населення на примусові роботи в Німеччину. Партизани нападали на призовні комісії, сільські управи, пересильні пункти, залізничні станції і звільняли осіб, призначених для вивезення в рейх. Іноді для переховування визволених «остарбайтерів» у лісах створювались спеціальні табори; в Сумській області, зокрема, з них сформовано чотири нові партизанські загони.

З розвитком радянського партизанського руху все більше поширювалась тактика рейдів в тилу ворога. Рейди партизанських загонів не були самоціллю. У 1941-1942 рр. вони були вимушеними, насамперед з метою виходу з-під удару ворога або з оточення, переходу лінії фронту чи для здійснення диверсійно-розвідувальних завдань.

Першими спеціальними рейдами тилами ворога стали передислокації восени 1942 р. партизанських з’єднань С. Ковпака та О. Сабурова з Брянських лісів на Житомирщину. За 30 днів обидва з’єднання пройшли понад 800 км окупованими районами, їх особовий склад поповнився майже на 2 тис. осіб. Внаслідок цього рейду утворився партизанський край у чотирикутнику Олевськ – Овруч – Мозир – Суров з населенням 200 тис. осіб під контролем українських та білоруських партизанів.

1 лютого 1943 р. розпочався так званий Степовий рейд. Його здійснив сформований НКВС кавалерійський загін на чолі з М. Наумовим. До середини місяця він зріс з 650 до 1385 бійців. Не маючи на шляху природних укриттів, партизани повинні були весь час рухатися, протягом довгих зимових ночей проходили по 50-80 км. За рейд пройдено територією восьми українських областей, форсовано 18 річок. В цей час партизани здійснили майже 50 боїв та знищили до 3 тис. окупантів. 14 березня біля м. Станіславчик (Одеська обл.) загін атакували кілька німецьких піхотних полків за підтримки артилерії. Ціною значних втрат партизанам вдалося вирватись з оточення, хоч і були понесені чималі втрати.

Досвід Степового рейду підтвердив, що для успішних дій потрібні:

  • надійно захищена база для відпочинку, лікування та поповнення арсеналів;
  • мобільність і постійний рух;
  • наявність природних укриттів.

Спираючись на досвід Степового рейду, влітку 1943 р. цільові рейди одночасно здійснили Вінницьке з’єднання Я. Мельника (на залізничний вузол Жмеринка – Козятин), з’єднання О. Федорова (на Ковельський залізничний вузол), з’єднання С. Ковпака (в Карпати).

Карпатський рейд партизанського з’єднання під командуванням С. Ковпака розпочався 12 червня 1943 р. В похід виступило 1660 партизанів. Перед ними радянське командування визначило дві основні мети: знищити нафтові промисли Прикарпаття; продемонструвати місцевому населенню неминучість повернення радянської влади.

З боями з’єднання С. Ковпака дійшло до Карпат, частина нафтових вишок була підірвана. Проте тут німецькі війська за допомогою авіації знищили партизанський обоз. З’єднання С. Ковпака залишилось без продовольства і боєприпасів, місцеві жителі та загони УПА ставились до радянських партизан переважно вороже. За таких умов в боях з німецькими підрозділами партизани С. Ковпака втратили майже 50 % особового складу. Залишки з’єднання повернулись дрібними групами в район Житомира.

З військової точки зору Карпатський рейд закінчився поразкою, проте, не зважаючи на втрати, мав певні позитивні наслідки. Німці не змогли зупинити радянських партизанів у поході в Карпати і цим продемонстрували свою військову безпомічність.

В деяких населених пунктах України діяли радянські підпільні організації. Головні напрямки їх роботи – збирання розвідувальної інформації, пропаганда, диверсії, саботаж на виробництві. Найбільш відомим підпільними організаціями були «Молода гвардія» у Краснодоні Ворошиловградської обл., (нараховувала майже 100 юнаків і дівчат), «Партизанська іскра» (с. Кримки Миколаївської обл.); Потіївська підпільна молодіжна організація (на Житомирщині), імені Молодцова-Бадаєва (на Одещині) та ін.

Влітку 1943 р., після поразки німецької армії на Курській дузі, почалось визволення України. Це призвело до зміни тактики радянського партизанського руху. Головним завданням партизанів стала допомога регулярним радянським частинам у здійснені військових операцій. Лише в період битви за Дніпро партизани захопили і передали радянським військам 25 найзручніших ділянок річкових переправ на Дніпрі, Прип’яті, Десні. Радянські партизани своїми силами звільнили від німецьких військ 45 міст і залізничних станцій.

Історію радянського партизанського та підпільного руху в Україні можна умовно поділити на декілька періодів:

  • перший (1941-1942 рр.) – партизанський рух був нечисленним і недостатньо організованим, відбувалось формування партизанських загонів та підпільних організацій, подолання організаційних недоліків;
  • другий (зима – літо 1943 р.) – так звана «стабілізація», ознаками якої були: поява штабів партизанського руху, налагодження взаємодії партизанських загонів з радянським командуванням;
  • третій (друга половина 1943-1944 рр.) – великомасштабні рейди, у т. ч. за межі України; поряд з класичною партизанською тактикою застосовувалась і тактика регулярних військ – оборонні і наступальні операції, захоплення та утримання до підходу радянських військ населених пунктів, переправ, мостів, взаємодія з наступаючими військами під час визволення міст і сіл, широкомасштабні диверсії.

У сучасній історичній науці залишається дискусійним питання про чисельність радянських партизанів в Україні. За розрахунками, зробленими в 1946 р. на підставі документів оперативного і кадрового відділів УШПР і його представництв при фронтах, а також відомостей НКВС та військових штабів, загальна кількість партизанських сил в Україні становила понад 200 тис. осіб. (з них на обліку в УШПР – 116895; у представництвах УШПР при фронтах – 58135; в 4-му управлінні НКВС – 33049 осіб). Ця статистика не є остаточною. З одного боку, багато тих, хто залишився на окупованій території, після визволення намагався приписатись до партизанського руху. Задовільно документи були оформлені тільки на 98 тис. партизанів. З іншого боку багато дрібних загонів опинились поза обліком.

В середині 1960-х років українські вчені статистику перших повоєнних років переглянули. У результаті проведеної в 1960-1970-і роки роботи з додаткового виявлення учасників радянського партизанського руху в Україні встановлено, що упродовж війни на території УРСР діяло 60 партизанських з’єднань, дивізій, бригад і 1993 партизанські загони, розвідувально-диверсійні групи, в яких налічувалось понад 501 тис. осіб. Найбільша кількість одночасно діючих партизан була в січні 1944 р. – майже 48 тис. бійців.

Серед сучасних дослідників немає єдиного погляду, які з наведених вище даних (200 тис. чи 500 тис. радянських партизанів в Україні) є більш достовірними. Це питання потребує подальшого дослідження.

Національний склад радянських партизанських загонів в Україні був різноманітним. Українці становили 50 %, росіяни – 23 %, білоруси – 6 % поляки – 2 %. Молодих людей віком від 17 до 31 року було 61 % радянських партизанів.

Якими були результати діяльності радянських партизанів в Україні? За офіційними радянськими даними, можливо перебільшеними, партизани знищили до 500 тис. солдатів ворога, підірвали 4959 ешелонів з військами і бойовою технікою, знищили 1566 танків і бронемашин, 211 літаків і багато іншої техніки, захопили численні трофеї, спалили або висадили в повітря 461 воєнне підприємство, 915 складів з військовим майном, 248 вузлів зв’язку, 44 залізничні вузли, 607 залізничних мостів, пошкодили до 2 тис. кілометрів телефонно-телеграфного зв’язку.

В багатьох дослідників викликають сумніви дані щодо знищених партизанами ворожих солдатів, бронетехніки та літаків. 1556 танків і бронемашин складають 5 бронетанкових дивізій повного складу (з 32 на Східному фронті), або 5 % усієї втраченої під час війни німецької бронетехніки. Тим часом 211 літаків – це кілька авіаполків.

Потрібно також враховувати, що далеко не всі з 4959 підірваних партизанами ешелонів були повністю знищені. Працівники технічного відділу УШПР узагальнили результати «рейкової війни» на Поліссі і встановили: 15 % підірваних поїздів зійшли з насипу, тобто були пущені під укіс, 40 % зійшли з рейок, а в решті випадків (45 %) пошкоджені лише вагони.

Інші наведені дані, зокрема, про виведені з ладу підприємства, вузли зв’язку, знищені склади, мости можуть бути навіть заниженими, оскільки дрібні партизанські формування взагалі не вели обліку результатів своїх дій.

За приблизними даними радянські партизани втратили в Україні майже 60 тис. осіб вбитими, з них понад 40 тис. осіб у 1941-1942 рр.

Таким чином, радянський партизанський рух великою мірою був реакцією українського населення на надзвичайно жорстокий німецький окупаційний режим. Незважаючи на організаційні та інші труднощі, радянським партизанам вдалось завдати суттєвої шкоди окупаційним військам і владі, отже, зробити свій внесок у перемогу над нацистською Німеччиною.

3. Створення УПА та її діяльність під час війни

В Україні, переважно на Волині і Поліссі, в роки війни розпочала свою діяльність інша течія українського Руху Опору – націоналістична.

В своєму формуванні вона пройшла кілька етапів:

Перший етап (літо 1941 – осінь 1942 рр.). У цей період націоналістичний партизанський рух ще не був однорідним. У серпні 1941 р. на Волині з’явилися партизанські збройні формування під керівництвом Т. Бульби-Боровця. Вони отримали назву «Поліська січ». Т. Бульба-Боровець оголосив себе ідейним спадкоємцем та продовжувачем справи С. Петлюри. Він формально підпорядковувався уряду УНР в екзилі. «Поліська січ» діяла переважно на Поліссі та Волині. Загальна чисельність її формувань становила 2-3 тис. осіб. У 1941 р. січовики вели збройну боротьбу з рештками підрозділів Червоної армії, які залишились на Поліссі.

Коли ж німці спробували наприкінці 1941 р. розпустити це військове формування, його учасники перейшли до партизанської боротьби. Незабаром «Поліську січ» було перейменовано на Українську Повстанську Армію (УПА), яка вела бойові дії як проти радянських партизанів, так і проти німців. Назва УПА у цей час відображала не стільки реальний стан справ, скільки мету, яку ставив перед собою Т. Бульба-Боровець.

У 1942 р. обидва проводи ОУН почали створювати власні збройні формування. Особливо активно діяла ОУН (б). До цих кроків її підштовхнули репресії, здійснені німецькою окупаційною владою після проголошення 30 червня 1941 р. Української держави. ОУН (б) пішла у підпілля, розпочалась поступова конфронтація з окупаційною владою. Керівництво ОУН (б) розповсюджувало серед українського населення інструкції про підготовку до збройної боротьби з гітлерівцями. Тилові ланки організації отримали завдання збирати зброю на місцях боїв, організовувати збройні формування.

Отже, в 1941-1942 рр. опір німецькій владі з боку ОУН був ще слабо організованим, малоактивним. Сутички з представниками окупаційної влади були ситуативними. В середині 1942 р. ОУН (б) активізувала зусилля щодо створення власних партизанських загонів та взяла курс на підпорядкування собі усіх нерадянських партизанських з’єднань на Поліссі і Волині.

Другий етап (осінь 1942 – березень 1943 рр.) – створення на Волині УПА під проводом ОУН (б).

Перші загони ОУН (б) з’явились на Волині всередині 1942 р. Офіційною датою створення УПА вважається 14 жовтня 1942 р. – день Покрови, тобто свято Богородиці – покровительки Війська Запорозького. Процес формування УПА під проводом ОУН (б) тривав кілька місяців і завершився навесні 1943 р. Чисельність загонів УПА значно зросла після хвилі масового дезертирства українських поліцаїв. Майже 5 тис. з них влились у ряди УПА. До весни 1943 р. діяльність УПА спрямовувалась на об’єднання розрізнених партизанських загонів, накопичення сил, запасів, підготовку кадрів.

У середині 1943 р. УПА  залучила до свого складу майже всі загони Т. Бульби-Боровця та частини ОУН (м). Рештки їх утворили незалежне партизанське з’єднання під назвою Українська Народна Революційна Армія (УНРА) і продовжували бойові дії проти радянських партизанів та німців аж до кінця 1943 р. (на той час Т. Бульба-Боровець був заарештований німцями і кинутий до концентраційного табору Заксенгаузен).

Процес формування УПА мав свої регіональні особливості. Перші великі загони почали діяти в лісових масивах Волині та Полісся. В Галичині формування збройних загонів відбувалось повільніше з двох причин: тут окупаційний режим був менш жорстким ніж у рейхскомісаріаті «Україна», природні умови були менш сприятливими для партизанської війни. Тому керівництво ОУН (б) розглядало Галичину передусім як запілля (тил) УПА. В краї активно розвивались підпільні осередки ОУН (б).

Вперше партизанські формування в Галичині з’явились лише влітку 1943 р. під назвою Українська Народна Самооборона (УНС). Приводом для створення УНС став Карпатський рейд з’єднання С. Ковпака. Керівництво ОУН (б) оголосило, що УНС формується для захисту населення від радянських партизанів, оскільки окупаційна адміністрація не спроможна зупинити їх просування. Після відступу залишків з’єднання С. Ковпака мала місце конфронтація УНС з окупаційною владою.

Остаточне формування основних бойових з’єднань УПА відбулось в листопаді 1943 р. Вони підпорядковувались Головному військовому штабу. Всі загони входили до трьох генеральних воєнних округ – УПА-Північ (Волинь і Полісся); УПА-Захід (Галичина, Закерзоння, Буковина, Закарпаття), створена на основі УНС; УПА-Південь (Поділля, Південна Волинь, Кременеччина). Четверту округу – УПА-Схід, не вдалося створити. У вересні 1943 р. введена посада Головнокомандувача УПА, ним став Р. Шухевич (псевдо – Тарас Чупринка). УПА-Північ очолив Д. Клячківський (Клим Савур), УПА-Захід – В. Сидор (Шелест), УПА-Південь – В. Кук (Коваль).

Кожна з генеральних округ поділялась на військові округи (групи). В складі останніх діяли окремі загони (інші назви – курені, бригади) які були основними тактичними одиницями в 1943-1945 рр. Чисельність куреня становила від 300 до 600 бійців. Курені інколи мали на озброєнні міномети і навіть гармати. Курінь поділявся на сотні (відділи). Чисельність сотень коливалася від 60 до 200 вояків. Найменшими структурними одиницями були чоти (підвідділи) та рої.

Крім постійних підрозділів УПА, в селах створювались Самооборонні кущові відділи (СКВ). Ці підрозділи були невеликими, приблизно 20 – 30 осіб. Вони виконували функції самооборони населених пунктів та були резервом для УПА, за потреби поповнювали ряди її загонів.

Контрозвідувальну діяльність в УПА здійснювала Служба безпеки (СБ). Вона була створена ще у 1941 р. як Служба безпеки ОУН (б). З появою УПА СБ розповсюдила свою діяльність і на повстанські загони. Медичне обслуговування бійців УПА здійснював Український Червоний Хрест (УЧХ).

Структура та чисельність УПА не були сталими, вони постійно змінювались відповідно до військово-політичної обстановки. Найбільшої чисельності УПА досягла у 1944 р. Тоді, за різними даними, в її загонах перебувало від 30 до 100 тис. вояків.

Серйозною проблемою було забезпечення такої кількості бійців зброєю та продовольством. Зброя та набої використовувались винятково трофейні. Інколи для розрахунків з населенням за надані харчі, починаючи з 1942 р., ОУН та УПА випускали бофони (інші назви – бефони, біфони, афішки). Бофони мали декілька функцій. Вони були одночасно письмовими грошовими зобов’язаннями перед населенням за надану допомогу, посвідками про примусове грошове чи натуральне оподаткування, а також виконували роль агітаційних матеріалів.

Третій етап (весна 1943 – осінь 1944 рр.) – збройна боротьба УПА проти німецьких військ та їх союзників; радянських партизанів (у 1944 р. – і проти регулярних частин Червоної армії); проти загонів польської Армії Крайової (АК).

Збройна боротьба УПА проти німецької окупаційної влади в цей період проявлялась у перешкоджанні вивозу робочої сили та продовольства в Німеччину; в нападах на табори військовополонених (у Луцьку і Ковелі), а також на зайняті німцями населені пункти. У жовтні-листопаді 1943 р. УПА мала 47 збройних зіткнень з німцями. Окупанти вже не могли повністю контролювати віддалені населені пункти у волинських лісових масивах. УПА вдалося встановити контроль над деякими віддаленими територіями Волині. Там деякий час існували «повстанські республіки» з центрами у Степані, Антонівцях, Колках. У відповідь на напади загонів УПА з травня до листопада 1943 р. тільки на Волині німецькі війська провели п’ять великих каральних операцій проти повстанців.

Зимою 1943-44 рр. з наближенням Червоної армії тактика УПА стосовно німецької окупаційної влади змінилася. Її загони почали уникати боїв з німцями. Провід ОУН перестав вважати нацистів головним ворогом і почав готуватись до боротьби з радянською владою. Зі свого боку, з наближенням фронту німецьке командування почало шукати контактів з УПА, як з можливим союзником у боротьбі проти Червоної армії. Військове спорядження і зброю для підрозділів УПА німці надавали в обмін на розвідувальну інформацію.

Отже, відносини УПА та німецьких військ у 1942-1944 рр. пройшли певну еволюцію. До лютого 1943 р. переважали пасивні форми спротиву з боку націоналістичного підпілля. Весною-восени 1943 р. спостерігається активна конфронтація, відбуваються бойові зіткнення загонів УПА з німецькими підрозділами. Від зими 1943 р. з наступом радянських військ боротьба між німцями та УПА практично припинилась. Між УПА та вермахтом існували контакти, результатом яких було отримання німецької зброї.

Упродовж всього періоду німецької окупації території України взаємини УПА з радянськими партизанами були ворожими. У серпні 1943 р. за наказом радянського командування з Білорусі в район Ковеля та Любомля перекинуто 2 тис. партизанів. Але ця акція виявилась невдалою. Вони зазнали поразки від УПА і вимушені були відійти.

Після вступу радянських військ на Правобережну Україну розпочались збройні зіткнення загонів УПА з підрозділами Червоної армії та НКВС-НКДБ. У лютому 1944 р. бійці УПА в сутичці смертельно поранили командуючого 1-м Українським фронтом генерала М. Ватутіна.

В деяких випадках бої з підрозділами Червоної армії, НКВС та НКДБ набували масштабного характеру з використанням важкого озброєння. Найбільший бій в історії УПА відбувся
21-25 квітня 1944 р. в урочищі Гурби на кордоні між Тернопільською і Рівненською обл. Підрозділи військ НКВС-НКДБ та армійські частини (їх чисельність за різними підрахунками – від 15 до 35 тис. бійців) зробили спробу блокувати в цій місцевості майже 5 тис. повстанців.

Повстанці в роки війни воювали також проти польських збройних формувань. Особливо гострих форм конфлікт набув на Волині у 1943 р., де до війни було поселено багато польських осадників. У більшості випадків жертвами україно-польського протистояння з обох боків ставали мирні жителі.

У серпні 1943 р. був скликаний III Надзвичайний Великий збір ОУН (б), який виробив нову соціально-економічну та політичну платформи організації. В соціально-економічній сфері проголошувались принципи багатоукладності економіки, соціальної справедливості, державного захисту найменш забезпечених верств населення.

У політичній сфері ОУН (б) відмовилась від одноосібного домінування, визнала права на існування в Україні інших політичних течій і партій. Проголошувались свобода друку, слова, думки, віри, світогляду, рівність всіх громадян України, незалежно від національної належності, право національних меншин розвивати свою мову і культуру.

Таким чином, німецький окупаційний режим нехтував національними інтересами українців, розпочав реалізацію плану «Ост» і фізичне знищення українського населення, примусове вивезення молоді на роботу в Німеччину. Така політика окупантів зустріла опір з боку українців, які поповнювали радянське підпілля і партизанські загони. Учасники націоналістичного підпілля вели боротьбу в Західній Україні проти радянських партизан, підпільників, бійців Червоної армії, вступали в збройні зіткнення з німецькою окупаційною владою.