ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ ЗАХІДНИХ ОБЛАСТЕЙ УРСР У ПІСЛЯВОЄННИЙ ПЕРІОД

1 Особливості розвитку західних областей УРСР у післявоєнний період

1. Відновлення радянської влади. Розвиток промисловості та колективізація сільського господарства

Після звільнення території Західної України від німецьких військ внутрішньополітична обстановка у регіоні ще тривалий час залишалась вкрай напруженою. Передусім наявними були ознаки громадянської війни, що проявилось у збройному опорі радянській владі ОУН і УПА. В краї був недостатній розвиток промисловості, на селі переважали індивідуальні господарства.

У жовтні 1943 р. при ЦК КП (б) У був створений резерв керівних партійних та радянських кадрів для західних областей УРСР. У грудні 1944 р. при уряді республіки створена спеціальна Рада допомоги західним областям на чолі з заступником голови Раднаркому УРСР. Через рік при ЦК КП (б) У з’явився спеціалізований відділ по західних областях.

Передусім була відновлена управлінська структура. Поступово розгортали роботу місцеві, районні і обласні ради та їхні виконавчі органи – райвиконкоми, облвиконкоми. Одночасно створювалась система партійних організацій, профспілок.

Формування партійних та державних органів у західних областях мало свої особливості, пов’язані з кадровою політикою. Зі східних областей УРСР та інших союзних республік у Західний регіон спрямовувались партійні, радянські і господарські працівники, а також в систему охорони здоров’я та освіти. До середини 1946 р. їх у Західну Україну з цією метою прибули 86 тис. осіб. Кадрова політика в цей період мала серйозний негативний аспект. Радянське керівництво не довіряло місцевим кадрам, тому керівні посади надавали виключно приїжджим.

Формально місцеві жителі мали доволі значне представництво у місцевих, районних та обласних виборних органах влади. Після виборів 1946-1947 рр. 30 представників Західного регіону увійшли до депутатського корпусу Верховної Ради СРСР та УРСР, однак з них майже половина були партійними і господарськими керівниками – приїжджими зі Сходу. До середини 1946 р. на партійну, державну, культурно-освітню роботу було висунуто 53 тис. активістів з місцевого населення, але висувалися вони переважно на другорядні посади – на рівні району або населеного пункту. На практиці близько 90 % керівників різних рівнів у західних областях були приїжджими, які погано орієнтувались у регіональній специфіці, не розуміли психологію та звичаї місцевого населення, часто не знали української мови. Особливо гостро дискримінація місцевих кадрів відчувалася в кінці 1940-х – на початку 1950-х років, коли внаслідок розвитку освіти значно збільшилась кількість кваліфікованих місцевих кадрів, які здатні були займати керівні посади. Ця дискримінація негативно вплинула на взаємини партійно-державних структур та жителів західних областей України, сприяла продовженню збройного протистояння у регіоні.

Західні області України залишалися переважно аграрними (до війни у промисловості працювало не більше 3 % населення). В УРСР завершено індустріалізацію в основному ще в роки третьої п’ятирічки. Була помітна диспропорція в промисловому розвитку східних і західних областей. Це зумовило потребу вирівнювання економічного розвитку шляхом індустріалізації краю. У такій ситуації швидка індустріалізація Західноукраїнського регіону стала одним із важливих завдань нової влади. Швидкий розвиток промисловості в Західній Україні мав збільшити економічний потенціал регіону та УРСР загалом, що повинно було зміцнити становище радянської влади у краї.

Війна завдала шкоди промисловим об’єктам західних областей. Внаслідок бойових дій виведені з ладу майже всі основні засоби виробництва промисловості: частина їх знищена, а цінна сировина, обладнання, весь рухомий склад залізниці та вантажний автопарк були вивезені. Та частина, яка залишилась, була застарілою, спрацьованою, некомплектною. Особливо великих руйнувань зазнала провідна тоді галузь місцевої промисловості – нафтодобувна. Так, у Бориславі виведено з ладу 20 свердловин, електростанцію,10 газолінових заводів, затоплено 2 котельні озокериту, зруйновано газопровід. У Станіславській області повністю було знищено наземні споруди всіх нафтових промислів і 72 свердловини.

Для потреб економічного розвитку регіону у 1944 р. виділено 10 млрд. крб. Як наслідок, цього ж року тільки на Львівщині, за офіційними даними, було відбудовано і введено в експлуатацію 200 підприємств, а також Львівську залізницю.

10 січня 1945 р. вийшла постанова «Про заходи з розвитку республіканської та місцевої промисловості м. Львова», 7 травня цього ж року – «Про заходи з відбудови та дальшого розвитку господарства у Львівській, Станіславській, Дрогобицькій, Тернопільській, Ровенській, Волинській і Чернівецькій областях УРСР на 1945 рік». Згідно з цими документами індустріалізацію Західної України передбачалось здійснити за двома основними напрямками: відбудувати та модернізувати «старі» традиційні галузі промисловості (нафтогазову, лісопереробну) і стати на шлях розвитку нових (машино- та приладобудівної, металообробної тощо).

Залучення коштів, техніки, спеціалістів, матеріальних ресурсів дали швидкі результати вже у 1945 р. На кінець цього року відновили виробництво 1700 промислових підприємств і 500 промислових артілей. Тоді ж тільки у Львові діяли 427 фабрик, заводів, майстерень, тобто була досягнута довоєнна кількість підприємств. Закладено основи для розвитку нових галузей промисловості, одночасно спроектовано та розпочато будівництво багатьох підприємств. У Станіславській області почали працювати 273 заводи, фабрики і майстерні, 38 райпромкомбінатів, 64 промислові артілі.

Проте на заваді швидкому промисловому розвитку ставала нестача кваліфікованих кадрів та сучасного обладнання. Кількість робітників і службовців у 1945 р. скоротилась на третину порівняно з 1940 р. Частина із них виїхала за кордон або загинула на фронтах війни. У Західний регіон зі східних областей УРСР та інших союзних республік спрямовувались тисячі спеціалістів, у т. ч. 5 тис. інженерів.

Основна частина робітників була вихідцями з села, які не мали виробничої спеціальності або навичок роботи в промисловості. Для підготовки кваліфікованих робітників з молоді, яка переїхала на роботу до міст, були відкриті школи фабрично-заводського навчання, ремісничі та залізничні училища.

Проблему нестачі робітників влада вирішувала також і примусовими методами, шляхом так званих організованих наборів (оргнаборів). Ці функції виконувало Бюро з обліку та розподілу робочої сили, які були створені при обласних радах. У західних областях об’єктом оргнаборів була насамперед сільська молодь. Однією з причин її залучення до роботи в містах було бажання властей ізолювати від збройних формувань ОУН. Незадоволені насильницькою колективізацією селяни ставали соціальною опорою ОУН і УПА в боротьбі проти радянської влади. Перевівши колишнього селянина в статус робітника, радянська влада нейтралізовувала його протестні настрої міськими умовами життя і праці. Немало робітників в Західній Україні на свої робочі місця доїжджали із сіл, оскільки у післявоєнних містах не могли отримати житла.

У Західну Україну для нових підприємств завозилось обладнання з інших регіонів СРСР, а також трофейне німецьке устаткування. Тільки до Львова протягом 1946-1950 рр. було доставлено 8200 одиниць різного устаткування із заводів Радянського Союзу. В західні області привозили електродвигуни з Уралу, устаткування для буріння нафтових і газових свердловин з Баку і Грозного, вантажні автомобілі з Мінська, інше устаткування з індустріальних центрів союзних республік.

Капіталовкладення в народне господарство західних областей у 1946-1950 рр. склали майже 4,7 млрд. крб. Значна їх частка спрямована на індустріалізацію Волинської, Ровенської, Станіславської і Тернопільської областей як найбільш економічно відсталих.

У 1950 р. обсяг промислової продукції в Західній Україні зріс порівняно з 1940 р. у 2,3 рази. Продуктивність праці робітників у 1944-1950 рр. у провідних галузях промисловості в 2-3 рази перевищивши довоєнні показники.

Модернізовувались підприємства старих галузей – лісової та нафтодобувної. У довоєнний період лісова промисловість була зорієнтована на експорт необробленої сировини. На базі старої лісової промисловості розвинулись нові переробні галузі – деревообробна, паперова, хімічна. Були, зокрема, створені меблеві комбінати біля Мукачева та Ужгорода, Свалявський лісохімічний завод, Львівська картонна фабрика. Це дозволило вирішити одночасно два завдання: забезпечити повний цикл виробництва продукції і залучити до виробничої діяльності вільні трудові ресурси. Західноукраїнський регіон став основним постачальником деревини в УРСР. У 1950 р. з Карпат та Полісся на потреби шахт, новобудов вивезено 11,2 млн. метрів кубічних лісу (майже 70 % обсягів лісозаготівель в УРСР). Масова вирубка лісу давала швидкий економічний ефект, але породжувала екологічні проблеми регіону, зменшувала його рекреаційний потенціал у майбутньому.

Якісні зміни відбулися в нафтовій та газовій промисловості. Відновив роботу Дрогобицький нафтопереробний завод. Були розвідані Угерське, Більче-Волицьке, Рудьковське газові родовища загальносоюзного значення. В зв’язку з цим зроблений серйозний крок у розвитку газотранспортної системи України. В 1948 р. завершено будівництво магістрального газопроводу Дашава – Київ (найпотужнішого на той час в СРСР та Європі). У 1951 р. газопровід продовжено до Москви.

Було започатковано нові галузі в промисловому виробництві, зокрема приладобудівна та машинобудівна галузі. Почали випускати продукцію велосипедний, електроламповий та приладобудівний заводи у Львові, металоштампувальний завод у Чернівцях, заводи сільгоспмашин у Львові та Коломиї, машинобудівний завод у Станіславі, металообробний завод в Ужгороді, Калуський та Стебницький калійні комбінати.

У Львові побудували заводи автонавантажувачів, телеграфно-телефонної апаратури, інструментальний та завод сільськогосподарських машин. Нові підприємства були обладнані найсучаснішим у той час устаткуванням, вивезеним з Німеччини. В травні 1951 р. розпочало роботу одне з найбільших підприємств регіону – Львівський автобусний завод.

За офіційною статистикою, упродовж четвертої п’ятирічки валова продукція машинобудування західних областей збільшилась у 8 разів, а кількість робітників галузі – у 3,5 рази.

У 1946 р. в районі м. Буськ Львівської області виявили поклади кам’яного вугілля, що стало поштовхом для появи вугледобувної галузі в регіоні. Будівництво шахт тут розпочалося в 1949 р. Перша шахта нового Західноукраїнського кам’янову-
гільного басейну вступила в дію в червні 1954 р. Розвивалась також торфодобувна промисловість.

Позитивні зрушення відбулися у сфері легкої промисловості. На базі багатих покладів високоякісних пісків розвивалась скляна промисловість. У 1950 р. її показники перевищили довоєнні у 3,6 рази. Успішно діяли підприємства трикотажної і текстильної промисловості у Львові, Станіславі, Коломиї. Взуттєву промисловість західноукраїнського регіону представляли створені ще в довоєнний період фабрики у Львові, Станіславі, Чернівцях, а також зведені у післявоєнний період у Стрию, Коломиї, Луцьку, Ужгороді та інших містах. Виробництво шкіряного взуття зросло в 1950 р. до 3,2 млн. пар. У регіоні також активно діяли підприємства швейної, галантерейної, поліграфічної промисловості. Харчова промисловість краю представлена в цей період цукровою, м’ясо- переробною, молочною, плодоовочевою, хлібопекарською, борошномельною, кондитерською галузями. Особливо активно розвивалась цукрова промисловість, яка працювала на місцевій сировині. Її продукція в 1952 р. в 2,2 рази перевищила довоєнні показники.

Індустріалізація в Західній Україні в післявоєнний період мала свої особливості. По-перше, тут зафіксовані більш швидкі темпи промислового зростання, ніж в інших регіонах України. По-друге, з’явились нові галузі промисловості. В регіоні найбільше спостерігалась інтенсифікація виробництва. Про це свідчать такі явища:

  • переорієнтація старих галузей промисловості з випуску необробленої сировини на виробництво готової продукції;
  • порівняно висока частка підприємств переробної промисловості, в т. ч. наукомістких і високотехнічних виробництв;
  • використання новітнього на той час обладнання, передусім вивезеного з Німеччини.

Основні наслідки індустріалізації західноукраїнських областей у післявоєнний період полягали в тому, що:

  • збільшено роль Західної України в промисловому потенціалі УРСР (якщо у 1940 р. підприємства краю становили 4,7 % загальної кількості підприємств республіки, то в 1949 р. – вже 12,6 %. У важкій промисловості ці показники становили відповідно 8,1 та 16,8 %. Питома валова вага промислової продукції за цей період збільшилася з 3,1 до 7,2 %, а на великих підприємствах – з 2,4 до 6,4 % загальноукраїнських показників);
  • у зв’язку з розвитком промисловості відбулися зміни у соціальній структурі суспільства. Протягом четвертої п’ятирічки кількість зайнятих у сільському господарстві зменшилась з 74 до 71 %. Питома вага робітників краю зросла до 1949 р. порівняно з 1940 р. з 5,9 до 11,8 % загальної чисельності робітничого класу республіки;
  • пришвидшилась урбанізація регіону. Львів перетворився на потужний промисловий центр республіканського рівня. Промислові комплекси з’явилися також у найбільших містах регіону – Станіславі (нині – Івано-Франківськ), Чернівцях, Рівне, Луцьку, Калуші, Стрию, Коломиї, Ужгороді, Мукачевому, Тернополі, Дрогобичі.

Всього упродовж четвертої п’ятирічки в рамках індустріалізації в західних областях України відбудовано та споруджено понад 2,5 тис. великих і середніх промислових підприємств. Обсяг валової продукції промисловості в 1946-1950 рр. зріс у 3,2 раза.

Таким чином, в роки четвертої п’ятирічки в економічно відсталому до того часу регіоні, який спеціалізувався на переробці агросировини, з’явилися потужні, сучасні виробництва. При відбудові краю радянське керівництво зосередило максимум ресурсів на пріоритетних напрямках і за рахунок цього у короткі строки досягло поставлених цілей (навіть тих, які видавались малореальними). Разом з тим, для західноукраїнського промислового сектора, як і для всієї радянської економіки, були характерні: диспропорція в розвитку промисловості на користь важкої індустрії; перевага кількісних показників над якісними; залежність від централізованого постачання коштами та сировиною тощо. Інтенсивне використання сировинних ресурсів краю для потреб СРСР, насамперед нафти і газу, швидко зменшували їх запаси.

Надзвичайно складна обстановка була в аграрному секторі економіки. За деякими підрахунками, в 1945 р. у семи західних областях (Волинській, Ровенській, Тернопільській, Львівській, Дрогобицькій, Станіславській, Чернівецькій) нараховувалось до 1 млн. 268 тис. одноосібних селянських господарств. Економічне становище більшості селянських сімей було незадовільним. Значна частина сільських жителів в перші післявоєнні роки вимушена була проживати в землянках. Повільне розмінування полів затримувало сільськогосподарські роботи. Селянські господарства були дуже погано забезпечені тягловою силою. Після визволення Західного регіону одна тяглова одиниця худоби припадала в середньому на три двори, а в деяких гірських районах – одна голова робочої худоби на дев’ять-десять селянських дворів.

Одним з перших заходів радянської влади в сфері аграрної політики після звільнення краю було наділення сільської бідноти землею. Станом на 15 січня 1944 р. 300 тис. селянських господарств отримали в безплатне користування 327300 га, тобто, на одне бідняцьке господарство припадав приблизно один гектар землі. Ці заходи мали на меті заручитися підтримкою селянської бідноти.

Одночасно з наданням землі біднякам розпочались утиски заможних селян – так званих «куркулів». У них було вилучено 250 тис. га землі.

Паралельно з підтримкою бідняцьких селянських господарств почалось примусове насадження колгоспів, тобто колективізація. Передбачалось, що фундаторами колгоспів мали виступити бідняцькі господарства. В кінці 1944 р. в краї створено 24 колгоспи, переважно в Тернопільській області.

Колективні селянські господарства відразу опинялись під опікою місцевих партійних органів. До колгоспів прикріплювалися спеціально уповноважені особи для здійснення контролю за ходом колективізації. Над усіма організованими колективними господарствами запроваджувалось шефство промислових підприємств та організацій міст.

Офіційно проголошувалось про дотримання принципів добровільності і поступовості в процесі колективізації західного регіону. Проте на практиці колективізація проводилась примусово, форсованими темпами. Зрозуміло, що заможні селяни та середняки не бажали вступати в колгосп і віддавати туди землю, свою худобу і реманент. Бідняки, які отримали земельні ділянки, були налаштовані більш лояльно до радянської влади, проте теж воліли вести традиційне індивідуальне господарство. Окремі селяни, не бажаючи безплатно позбутися важко нажитого майна, перед вступом у колгосп свідомо продавали свою худобу і реманент. Примусовий характер колективізації зумовив активний спротив з боку західноукраїнського селянства, який був активно підтриманий збройними формуваннями ОУН і УПА. Саме тому процес заснування колгоспів відбувався повільно. В березні 1945 р. в регіоні налічувалось лише 38 колгоспів, через рік їх кількість збільшилась до 158. Більшість з них діяла в двох областях – Тернопільській та Чернівецькій.

Опір з боку селян був такий сильний, що радянське керівництво вимушене було відкласти на деякий час суцільну колективізацію, активізувало боротьбу по подоланню збройного опору УПА, започаткували створення сільських кооперативів, як перехідної форми до колгоспів.

Підготовка західноукраїнського села до масової колективізації передбачала створення та налагодження роботи машинно-тракторних станцій (МТС). Техніка і кадри для роботи МТС спрямовувались зі східних областей УРСР та інших регіонів Радянського Союзу. На початку лютого 1945 р. в краї вже працювали 152 МТС.

Для вирішення проблем забезпечення тягловою силою селянські господарства створювались супряги – традиційна форма селянської взаємодопомоги. В супрягах селяни об’єднувались на основі спільного користування тягловою худобою. Як правило, супряги не були стійкими об’єднаннями і після проведення сезонних робіт часто розпадались.

Починаючи з травня 1945 р., основною формою виробничої кооперації в західноукраїнському селі стали земельні громади. Вони створювались у кожному селі, де нараховувалось не менше 25 селянських господарств. У великих селах (більше 200 дворів) утворювалось кілька земельних громад. Усіма господарськими питаннями керували загальні збори, а в проміжках між зборами – рада земельної громади з трьох осіб, обрана на загальних зборах.

Земельні громади визначали порядок використання угідь загального користування, проводили нові лісові насадження для закріплення ярів та пісків; утримання в належному стані шляхів, гатей, мостів і меліоративних споруд; дотримання протипожежних заходів; допомагали соціально незахищеним категоріям селян, у тому числі інвалідам війни, людям похилого віку, безкінним господарям тощо. Земельні громади мали права юридичної особи, могли набувати рухоме і нерухоме майно. Вони реєструвались місцевими радами і були фактично підконтрольними партійним органам. Влада розглядала земельні громади як засіб реалізації аграрної політики та тимчасову перехідну форму до колгоспного господарства.

Паралельно з цими заходами щодо заможних селянських господарств посилився фіскальний тиск. Норми поставок сільгосппродукції для них були збільшені на 50 %, на 1-3 місяці скорочені нормативні терміни їх здачі, введено підвищене оподаткування доходів господарств залежно від їх розмірів, скасовувались усі пільги. Внаслідок податкового тиску вести індивідуальне господарство стало економічно невигідно.

У таких умовах у 1948-1949 рр. почалась суцільна колективізація. Щоб прискорити процес суцільної колективізації, радянська влада використовувала суперечності між різними категоріями селян, у т. ч. перерозподіл земель на користь бідняцьких господарств, що неминуче породжувало напругу в стосунках між заможними та незаможними прошарками західноукраїнського села. Вступаючи в колгосп, бідняки опинялися в кращому становищі, ніж середняки. На відміну від середняків, бідняки не здавали в колгосп власні худобу та реманент – цього вони просто не мали. Проте пізніше, в ході роботи колгоспу, колишні середняки та бідняки брали однакову участь у розподілі доходів від господарської діяльності колгоспу. Все це породжувало конфлікти, взаємну недовіру між заможними селянами, середняками та бідняками.

У кінці 1940-х років процес суцільної колективізації значно пришвидшився. На початок 1948 р. нараховувалось 1762 колгоспи, станом на 1 листопада 1949 р. – вже 6098. Колективізація в західноукраїнських землях завершилась у 1950 р., охопивши 1,5 млн. (92,7 %) селянських господарств. Було створено 7200 колгоспів і 237 МТС. У середині 1951 р. колгоспи об’єднали вже понад 95 % селянських господарств.

Отже, колективізація проходила у декілька етапів. Спочатку влада роздавала землі малозаможним селянам, великою мірою за рахунок заможних господарств. Це робилося з метою заручитися підтримкою бідняків і поглибити суперечності всередині західноукраїнського селянства, щоб послабити його опір колективізації. Заможні господарства обкладались високими податками, що робило їх існування економічно невигідним. Створювались тимчасові колективні форми господарювання (земельні громади, супряги), з метою психологічно полегшити селянам перехід до колгоспів. Завершальний етап – масова примусова колективізація, розкуркулення та депортація заможних селян. Колективізація в тому вигляді, в якому вона була проведена не відповідала інтересам переважної більшості селянських господарств. Внаслідок її проведення найміцніші селянські господарства були ліквідовані, кращі селянські кадри репресовані.

Репресивні методи під час колективізації призвели до масового спротиву з боку західноукраїнського селянства. Насильницька колективізація була однією з причин активної партизанської війни в регіоні у післявоєнний період.

2. Боротьба ОУН і УПА проти радянської влади та її наслідки

Після закінчення Другої світової війни керівництво ОУН вважало, що нове збройне зіткнення країн Заходу та СРСР неминуче. Головним завданням своєї діяльності воно вважало не допустити укріплення радянської влади в Західноукраїнському регіоні. Були сподівання, що внаслідок нового військового конфлікту і поразки в ньому Радянського Союзу Україна стане незалежною державою. Разом з тим, тут був протест проти масових депортацій населення, дискримінації місцевих кадрів. В регіоні органи радянської влади не мали достатньої підтримки населення, в краї було багато зброї.

В 1944-1945 рр. УПА в Західній Україні мала розгорнуту систему партизанських загонів. У цей період у її складі були навіть кавалерійські та легкі артилерійські частини. Загони УПА поповнювались селянами, переважно молоддю, сім’ї яких постраждали від політичних репресій, розкуркулення, депортацій. УПА деякий час утримувала контроль над деякими місцевостями, де намагалась створити альтернативні радянським свої адміністративні органи. Основними напрямками боротьби були переважно диверсії на залізниці та шосейних дорогах, напади в нічний час на населені пункти з метою знищення радянських представників влади, активістів з місцевого населення, пошкодження колгоспного майна. Відбувались збройні сутички загонів УПА з невеликими військовими підрозділами, загонами МВС, МДБ та прикордонників. Протягом 1946 р. зареєстровано 1619 збройних акцій УПА. Радянське керівництво перекинуло в Західну Україну додаткові військові сили. Місцевих жителів мобілізували у так звані «винищувальні батальйони» (їх бійців стали називати «істребками»). У 1946 р. чисельність «винищувальних батальйонів» становила 37,7 тис., у 1948 – 86 тис. бійців. Запроваджувалась комендантська година, проведений перепис населення. Все це значно ускладнило дії УПА. Тільки протягом 1945 р. загони УПА втратили 9 тис. вояків вбитими та 24 тис. полоненими. Радянське керівництво проводило репресії проти членів сімей повстанців. З січня 1945 р. розпочалась висилка сімей учасників ОУН і УПА у віддалені регіони СРСР.

Протистояння з владою особливо посилилась напередодні виборів до Верховної Ради СРСР, які відбувались у лютому 1946 р. ОУН закликала місцеве населення до бойкоту виборів, що, на її думку, повинно було засвідчити невизнання населенням радянської влади. У складному становищі опинилась інтелігенція. Державні органи часто в примусовому порядку залучали її представників до агітації за участь у виборах, а ОУН погрожувала їм терором.

Для забезпечення безперешкодного проведення виборів радянська влада здійснила масштабну акцію, яка отримала назву «великої блокади». В січні-квітні 1946 р. на території західних областей було розміщено понад 3500 гарнізонів регулярних військ, а також 3593 гарнізони, що були сформовані в основному з «винищувальних батальйонів». Їм вдалося заблокувати доступ повстанців майже до всіх населених пунктів. Це поставило їх у скрутне становище, оскільки перекрило постачання продовольства від селян.

У 1945-1946 рр. УПА в боротьбі з військовими частина Червоної армії зазнала великих людських втрат. Ця обставина спонукала її керівництво прийняти рішення про зміну тактики боротьби. Практика попередніх років показала, що у прямому збройному зіткненні краще озброєні радянські регулярні частини мають перевагу над загонами УПА. Крім того, великі загони легко виявлялися, їх важче було забезпечити продовольством. Не виправдались надії ОУН на війну між СРСР та Заходом. Тому командири територіальних частин УПА та місцеві проводи ОУН отримали вказівку перейти від дій великими силами (сотнями, куренями) до використання менших підрозділів (чот і роїв). За окремими загонами закріплювалась певна територія, що робило бойові одиниці рухливішими, менш вразливими. Частина повстанців повернулась до місць свого проживання, частина перейшла на територію Польщі та Чехословаччини.

Друга хвиля наступу на сили УПА розпочалася у зв’язку з виборами до Верховної Ради УРСР на початку 1947 р. Всі виборчі дільниці знову були перекриті військами. Було здійснено операції з метою знищення керівних кадрів УПА. 17 серпня 1947 р. ЦК КП (б) У прийняв постанову «Про хід боротьби із залишками банд і підпілля українсько-німецьких націоналістів у західних областях УРСР». Кількість бойових операцій проти УПА різко зросла. У віддалені регіони СРСР у 1947 р. з Західної України насильно вивезено 26332 родини (понад 77 тис. осіб) «бандпосібників». Це було утричі більше, ніж за попередні роки.

У 1948 р. ОУН та УПА знову змінюють тактику – переходить до дій окремими бійцями або групами до п’яти осіб. Відповідно змінилась тактика радянських спецслужб. Значно зменшилась кількість масштабних військових операцій. Натомість пріоритетним завданням для силових органів радянської влади стало проникнення в підпільні організації ОУН з метою розкладу та компрометації націоналістичного руху зсередини.

Внаслідок дій радянських спецслужб, депортацій населення зникла соціальна база для партизанської війни. Успіхи радянської влади в справі розбудови промисловості, освіти та охорони здоров’я також зменшували кількість прихильників ОУН. У вересні 1949 р. УПА була розформована, залишки її кадрів вливались до підпілля ОУН. Основними методами їх боротьби ставали пропаганда і саботаж.

У 1948-1949 рр. органи МДБ і МВС різко розширили діяльність так званих спеціальних, або агентурно-бойових груп. Вони діяли під виглядом повстанців і підпільників, отже виявляли і знищували справжніх учасників руху опору, а також тих, хто їм співчував. Така тактика завдала відчутних втрат націоналістичному підпіллю, сприяла поширенню в ньому атмосфери взаємної недовіри. За даними радянських спецслужб від рук агентурно-бойових груп загинули 1163 жителі західних областей, захоплено понад 2 тис. підпільників ОУН.

5 березня 1950 р. у с. Білогорща під Львовом загинув голова Проводу ОУН в Україні та головнокомандувач УПА Роман Шухевич. У 2008 р. йому посмертно присвоєно звання Героя України. Смерть Р. Шухевича стала серйозним ударом для націоналістичного підпілля. Надалі були лише окремі прояви збройної боротьби. Рух опору на цей час втратив масовий характер. 23 травня 1954 р. був заарештований останній голова Проводу ОУН в Україні і головнокомандувач УПА (посада після розформування УПА збереглася) В. Кук. Остання збройна сутичка оунівців з радянськими спецслужбами зафіксована у квітні 1960 р. біля с. Лози (Тернопільська обл.)

Тактика та методи боротьби УПА проти радянської влади постійно еволюціонували. Щодо цього боротьбу ОУН і УПА можна поділити на кілька періодів:

  • І період (1944-1946 рр.) – повстанські методи боротьби (дії великими загонами, намагання утримати контроль над певними територіями, атаки на органи радянської влади в населених пунктах, серйозні бої з загонами НКДБ та НКВС, військовими та прикордонними частинами);
  • ІІ період (1946-1948 рр.) – переважно партизанські методи боротьби (дії невеликими мобільними загонами, основні методи боротьби – диверсії, терор проти радянських активістів та представників влади);
  • ІІІ період (1949-1954 рр.) – підпільні методи діяльності (агітація, саботаж).

Відповідно змінювались методи боротьби радянської влади з ОУН та УПА. У 1944-1947 рр. переважали широкомасштабні військові операції, зачистки лісів, блокади населених пунктів. У 1948-1950 рр. радянські спецслужби перейшли до агентурно-оперативної діяльності, створення спеціальних підпільних груп та партизанських загонів. Весь післявоєнний період здійснювались репресії проти сімей вояків УПА та учасників оунівського підпілля.

За офіційними радянськими даними, під час боротьби з ОУН і УПА упродовж 1944-1956 рр. було репресовано майже 500 тис. жителів Західної України: 153 тис. вбито, 134 тис. заарештовано, 203 тис. вислано з України. Чимало із них опинились в виправно-трудових таборах. Втрати радянської сторони протягом 1944-1953 рр. становили 30676 загиблими, в тому числі: співробітників МДБ – 687, співробітників МВС – 1864, військовослужбовців внутрішніх військ, прикордонних військ та збройних сил – 3199, бійців винищувальних батальйонів – 2590, представників структур радянської влади та партійних органів – 2939, колгоспників – 15669, робітників – 676, представників інтелігенції – 1931, дітей, людей похилого віку, домогосподарок – 860.

Наведені дані засвідчують, що жертвами з обох сторін ставали в першу чергу цивільні люди, які не приймали активної участі в збройній боротьбі. Націоналістичне підпілля змогло вести збройну боротьбу на території Західної України протягом майже десяти років завдяки селянству, яке протестувало проти насильницької колективізації.

Таким чином, збройна боротьба ОУН і УПА в Західній Україні у післявоєнний період була формою національно-визвольного руху. Вона була реакцією на політичні репресії, насильницьку колективізацію, ігнорування майнових інтересів та духовних цінностей жителів Західноукраїнського регіону. З іншого боку, ці події мали характерні риси громадянської війни, оскільки українці опинились по різні боки протистояння і понесли великі людські втрати.

3. Особливості національних відносин, релігійного життя, розвитку освіти та культури в західних областях України

На підставі рішень Ялтинської конференції та радянсько-польських угод від 27 липня 1944 р. та 16 серпня 1945 р. західний кордон УРСР проходив у загальних рисах по лінії Керзона. Це означало, що українські етнічні землі (Лемківщина, Надсяння, Підляшшя, Холмщина – так зване Закерзоння) опинилися в складі Польщі. На цих територіях проживало майже 700 тис. українців.

Після приєднання західноукраїнських земель до УРСР радянське керівництво зіткнулося з серйозними національними проблемами, які були характерними для цього регіону. Наявність значної польської меншини в Галичині та на Волині було джерелом україно-польського протистояння, що особливо загострилось після сумнозвісних волинських подій 1943 р. Разом з тим польська меншина була потенційно опозиційною до радянської влади, оскільки в її середовищі було дуже багато прихильників повернення до довоєнних кордонів.

Радянське керівництво намагалось вирішити ці проблеми у звичний для себе спосіб – радикально, в короткий термін, без врахування бажань, інтересів та майнових прав громадян.

9 вересня 1944 р. між польським Тимчасовим Комітетом Національного Визволення та урядом УРСР була укладена угода про обмін населенням. Проголошувалось, що люди за бажанням, зі збереженням майна переселялись на свою етнічну батьківщину. Переселенські комісії, створені з представників УРСР та Польщі, проводили серед населення агітацію за переселення. Проте місцеві жителі не поспішали залишити рідні місця. Для українського населення переселення було більш болісним, ніж для польського, оскільки українці Закерзоння – були автохтонним населенням. Крім того, українські жителі Закерзоння боялись колективізації та репресій, які вже мали місце в західних областях УРСР. Тому до 1 березня 1945 р. переселилось лише 81 тис. українців. Це були переважно люди, господарства яких знищені війною, малозаможні, ті, хто боявся терору з боку польського підпілля. В другій половині 1945 р. добровільний виїзд українців з Закерзоння майже припинився.

У таких умовах, починаючи з вересня 1945 р., польська влада перейшла до насильства, політики відкритого терору проти української національної меншини. Спочатку інструментом репресій були збройні формування Армії Крайової, вояки якої тероризували українських селян. Українське населення чинило опір, загострилися сутички між УПА та польськими силами. Польський уряд залучив три дивізії для примусового виселення українського населення з 50-кілометрової прикордонної смуги на територію УРСР. Процес відселення супроводжувався вбивствами та мародерством з боку польських військових. Акція насильницької депортації тривала майже рік і закінчилась у серпні 1946 року. Внаслідок цього в УРСР було переселено з Закерзоння 482 тис. осіб. Із Західної України до Польщі, відповідно, відправлено 480483 особи.

На території Польщі залишилось ще майже 150 тис. українців та представників змішаних україно-польських сімей. У 1947 р. депортаційна політика польського уряду зазнала змін. Радянський Союз вже відмовився від продовження дії угоди про обмін населенням від 9 вересня 1944 р. Депортацію українського населення польська влада вирішила продовжити, проте не в УРСР, а західні та північні регіони Польщі. З цією метою польським урядом була розроблена операція «Вісла». Вона була спрямована на досягнення декількох цілей:

  • асимілювати українські сім’ї в польському середовищі;
  • заселити колишні німецькі території слов’янським населенням;
  • позбавити УПА соціальної та продовольчої бази на суміжній з Україною території Польщі.

Підготовка до операції розпочалася в січні 1947 р. Тоді почали складати списки українських та мішаних україно-польських сімей, які проживали у південно-східних воєводствах і були запідозрені у допомозі УПА та оунівському підпіллю. Безпосереднім приводом для проведення операції «Вісла» стала загибель від рук вояків УПА заступника міністра оборони Польщі генерала К. Свєрчевського 28 березня 1947 р.

Операція «Вісла» розпочалася 28 квітня 1947 р. Її здійснювали шість польських піхотних дивізій. Вони оточили українські села, одночасно чехословацькі та радянські прикордонники заблокували кордони. Майже всі українці та представники змішаних сімей були примусово переселені в північно-західні воєводства. Переселення здійснювалось жорстокими методами: на збори у деяких селах давали 20 хвилин, люди позбавлялись нерухомого майна. Виселення супроводжувалось руйнуванням пам’яток національної культури українців: церков, цвинтарів, музеїв, бібліотек. Водночас, здійснювались каральні заходи проти вояків УПА та учасників оунівського підпілля. Протягом березня-липня 1947 р. в Польщі засуджено 315 українців, з них 173 – до страти.

У листопаді 1944 р. помер митрополит Української греко-католицької церкви (УГКЦ) А. Шептицький, на його місце був обраний Й. Сліпий. Новий митрополит зробив крок для встановлення контакту з радянською владою. В грудні 1944 р. в Москву прибула делегація УГКЦ на чолі з архімандритом К. Шептицьким. Делегацію приймав голова Ради у справах релігійних культів при Раднаркомі СРСР І. Полянський. Під час зустрічі представники УГКЦ інформували його про життя церкви, проголосили звернення Й. Сліпого «До духовенства і віруючих», передали 100 тис. крб. у фонд оборони країни. На запитання, чи дозволяється УГКЦ вільно проводити богослужіння на території СРСР, делегація отримала ствердну відповідь. Проте компроміс між греко-католицькою церквою і радянською владою виявився дуже короткочасним.

Радянське керівництво розглядало греко-католицьку церкву як потенційне джерело прозахідних політичних впливів та пропаганди. Щоб унеможливити подібні процеси у майбутньому і не допустити загострення відносин віруючих з радянською владою, було вирішено здійснити ліквідацію УГКЦ. Цій церковній акції власті намагалися надати видимості церковних канонічних засад. Так з’явилася ініціатива деяких священників про входження УГКЦ до Російської православної церкви.

У березні 1945 р. була підготовлена інструкція про ліквідацію греко-католицької церкви. В ній передбачалося створити Львівсько-Тернопільську православну єпархію, передати їй уніатський кафедральний собор у Львові, розгорнути місіонерську роботу серед віруючих греко-католиків, а головне – створити всередині греко-католицької церкви ініціативну групу, яка мала проголосити розрив з Ватиканом і закликати уніатське духовенство перейти на православ’я. Цю інструкцію затвердив особисто Й. Сталін. Роботу щодо ліквідації УГКЦ очолили ЦК КП (б) У та органи МДБ СРСР.

11 квітня 1945 р. заарештували митрополита Й. Сліпого, та всіх єпископів УГКЦ. Всім їм було запропоновано проголосити про з’єднання з Російським православ’ям, проте вони відмовились.

За таких умов 28 травня 1945 р. у Львові була створена Центральна ініціативна група з возз’єднання греко-католицької церкви з православною. Це зроблено за безпосередньої організаційної підтримки органів МДБ. До її складу увійшли: Г. Костельник (настоятель Преображенської церкви у Львові) – від Львівської єпархії, А. Пельвецький (декан Гусятинського деканату) – від Станіславської єпархії та М. Мельник – вікарій Перемишльської єпархії. Ініціативна група звернулася до Раднаркому УРСР з декларацією, в якій заявила про вихід з-під юрисдикції Ватикану, бажання возз’єднатись з Російською православною церквою та просила дозволу на проведення в західних областях відповідної пропаганди. 18 червня 1945 р. Рада у справах Російської православної церкви при Раднаркомі СРСР санкціонувала діяльність згаданої ініціативної групи як єдиного тимчасового церковно-адміністративного органу. Ініціативна група отримала від держави право керувати греко-католицькими парафіями в західних областях та здійснювати возз’єднання з православною церквою. При цьому членів групи зобов’язали надсилати уповноваженому Ради у справах Російської православної церкви списки греко-католицьких священиків, які відмовлялись підлягати юрисдикції ініціативної групи.

За підтримки партійно-державних органів та МДБ ініціативній групі за короткий час вдалося підпорядкувати собі більшість священиків. Станом на 1 січня 1946 р. уже 859 священиків з 1294 (тобто 66 %) підтримували її.

8-10 березня 1946 р. Центральна ініціативна група провела в кафедральному храмі св. Юра у Львові Собор УГКЦ. В цьому Соборі взяли участь 216 священиків і 19 мирян УГКЦ, делегація РПЦ. Львівський собор проголосив скасування Брестської унії 1596 р. та «возз’єднання» греко-католицької церкви з Російською православною. Уніатські церковні приходи були передані православній церкві. 590 греко-католицьких священиків відмовилось визнати рішення собору, 344 з них були заарештовані та засуджені.

Не викликає сумніву, що львівський собор у березні 1946 р. не був канонічним, оскільки голова церкви та її єпископат не дали згоди на його проведення, а тим більше на прийняття ним будь-яких рішень. Присутні на соборі від УГКЦ єпископи А. Пельвецький та М. Мельник були висвячені в архієрейський сан з порушенням канонічних норм – єпископами іншої церкви (Російської православної). Неканонічність собору полягає також в тому, що на священників УГКЦ чинили неприхований тиск партійні структури та органи МДБ.

За подібним сценарієм була ліквідована греко-католицька церква на Закарпатті. Її лідер, Мукачівський єпископ Г. Ромж помер за нез’ясованих обставин, 65 священиків репресовано, 36 втекло. Після цього в серпні 1949 р. було проголошено про «возз’єднання» Мукачівської єпархії з РПЦ. Таким чином, греко-католицька церква в Україні опинилась поза законом, окремі громади продовжували діяти підпільно.

На перший погляд, ліквідація УГКЦ як ідеологічного суперника повинна була зміцнити позиції радянської влади в Західному регіоні. Проте радянське керівництво не врахувало регіональних особливостей: високу релігійну активність населення, його відданість греко-католицькій церкві, що десятиліттями була осередком релігійного, національного та культурного життя. Брутальне втручання держави в церковні відносини стало ще однією причиною збройного опору радянській владі з боку місцевого населення.

Розвиток промисловості в західноукраїнських областях зумовив потребу в розвитку освіти. Насамперед відчувалась нестача місцевих педагогічних кадрів. Тому серйозна увага була приділена розвитку вищої педагогічної освіти. В Кременці відновив роботу Кременецький учительський інститут, який у 1950 р. був реорганізований у педагогічний. З 1945 р. учительські інститути працювали також у Чернівцях, Ровно, Станіславі, Дрогобичі, а з 1946 р. – в Луцьку.

У зв’язку з цим радянська влада розпочала активну відбудову шкіл та будівництво нових. Протягом четвертої п’ятирічки в західному регіоні побудовано 1087 нових шкіл. Всього у 1950/51 навчальному році в західних областях УРСР були 7297 шкіл, в яких навчалось 1232700 учнів. У тому ж році у школах Західної України працювали понад 60 тис. вчителів, що майже у 6 разів більше, ніж у довоєнний період.

Паралельно розвивалась мережа шкіл робітничої та сільської молоді. Таких шкіл нараховувалось 1976, вони давали західноукраїнській молоді можливість поєднувати роботу та навчання. Серед учнів цієї категорії шкіл переважали молоді люди 20–30 років. Навчання здійснювалося з 18 до 22 години вечора. На червень 1946 р. в містах західних областей УРСР працювали 60 шкіл робітничої молоді, де навчалися майже 8 тис. осіб.

Розвитку шкіл робітничої та сільської молоді перешкоджали певні проблеми. Такі школи, як правило, не мали власного приміщення, а розташовувались у приміщеннях загальноосвітніх шкіл. Класи були перенасичені учнями, відчувалась гостра нестача кваліфікованих педагогічних кадрів. Приїжджі вчителі часто викладали навчальні дисципліни російською мовою. Не вистачало підручників (школи робітничої молоді були забезпечені лише на 53 %), зошитів, наочності і канцелярського приладдя. Тому на практиці в таких школах учні отримували доволі поверхові знання. Однак для багатьох це була єдина реальна можливість підвищити свій загальноосвітній рівень.

Інший напрямок державної освітньої політики – ліквідація неписьменності та малописьменності. З цією метою було створено майже 12 тис. гуртків, в яких упродовж 1945-1948 рр. навчилися грамоті майже 500 тис. осіб.

У сфері професійно-технічної освіти діяли ремісничі училища, залізничні училища, школи фабрично-заводського навчання. Вже в грудні 1945 р. у Львівській області діяло 7 училищ, де навчалося 1112 осіб. Оскільки план набору не був виконаний, а потреба в робітничих кадрах у краї була дуже гострою, міністерство трудових резервів прийняло рішення проводити багаторазові річні мобілізації молоді на навчання, при цьому наголос робився на примус. Цьому сприяло підвищення престижу цих закладів шляхом поліпшення житлово-побутових умов. Держава забезпечувала учнів взуттям, робочими костюмами, натільною білизною, постіллю, верхнім одягом. У 1955 р. мобілізація молоді в ремісничі і залізничні училища була скасована.

Держава значну увагу приділяла розвитку вищої освіти. Кількість вищих навчальних закладів у західних областях протягом четвертої п’ятирічки збільшилась з 5 до 25. За цей же час кількість студентів у регіоні з 15,4 до 33,7 тис. осіб. У перші післявоєнні роки викладання у ВНЗ здійснювалось переважно українською мовою. Вперше в краї з’явилась система україномовної вищої школи (у міжвоєнний період вузи та наукові установи були винятково польськомовними). В кінці 1940-х років навчання в усіх вузах Західної України велось переважно російською мовою. Для підготовки лікарських кадрів були відкриті медичні інститути та 20 медичних училищ. У 1944 р. відновив роботу Львівський медичний інститут, створений медичний інститут у Чернівцях, потім – у Станіславі.

Поширення доступної шкільної та вищої освіти покращувало ставлення місцевого населення до існуючого політичного режиму. З’явилось нове покоління західноукраїнської інтелігенції, яка за сприяння радянської влади отримала освіту та роботу. Відповідно місцева інтелігенція починала ставитись усе більш лояльно до існуючої влади, а державні органи могли знайти соціальну опору в середовищі робітників та інтелігенції.

Освіта тісно взаємопов’язана з розвитком науки. Держава активно сприяла розвитку наукового потенціалу західних областей. У Львові, крім існуючих філій інститутів АН УРСР, у 1945 р. організовано ще шість відділів академічних інститутів (математики, ботаніки, енергетики, геологічних наук). У 1951 р. створені інститути суспільних наук, геології корисних копалин, агробіології, машинознавства й автоматики.

Для покращення рівня освіти та дозвілля населення була розширена мережа бібліотек, хат-читалень, різноманітних клубів. У 1950 р. в західних областях налічувалось 11 тис. масових бібліотек. З пропагандистською та культурно-просвітницькою метою використовувались так звані «агітпоїзди». В селах, на окраїнах міст та робітничих поселень організовувались хати-читальні, де проводились бесіди, читались лекції. В регіоні почала формуватись мережа кінотеатрів та пересувних кіноустановок. Наприклад, у Львівській області у 1952 р. діяла 241 кіноустановка. Поширювалось радіомовлення (в т. ч. місцеве), збільшувалися випуски газет.

Головним центром освіти та культури регіону був Львів. Тут працювало 24 наукові установи та музеї, 11 ВНЗ, 12 ПТУ та 25 технікумів, 5 театрів, будинок народної творчості, державна філармонія з симфонічним оркестром, 42 кінотеатри, центри радіомовлення та телебачення. Місто стало одним з основних освітніх центрів України.

Проте потрібно відзначити, що багато мистецьких та просвітницьких заходів мали яскраво виражений пропагандистський характер. Влада використовувала роботу культурно-освітніх установ як засіб свого ідеологічного впливу на місцеве населення. При цьому активно використовувались російськомовні література та кінофільми, що сприяло поширенню русифікації.

Зміни, які відбулися в західних областях України у післявоєнний період, не можуть бути оцінені однозначно. З одного боку, спостерігались успіхи у розвитку промисловості. Як наслідок, Західна Україна за короткий час перетворилась з економічно відсталого краю в регіон з сучасною промисловістю. Суттєво зріс освітній рівень населення краю. За короткий час практично подолано неписьменність, усі діти шкільного віку навчалися у школах. Відкрито нові навчальні заклади, в яких навчались переважно українці. Для потреб населення краю діяла мережа клубів, бібліотек.

Досягнення в економічній сфері були затьмарені численними порушеннями законності владою (політичні репресії, депортації, «розкуркулення»). Непростими були проблеми в сфері національних та релігійних відносин. Відбулось примусове переселення сотень тисяч українців з Польщі в УРСР та поляків із Західної України у Польщу. Настали суттєві зміни в релігійному житті. УГКЦ опинилась на нелегальному становищі, за допомогою органів радянської влади утвердилось православ’я.

Таким чином, у перші післявоєнні роки в західних областях України продовжено процес радянізації, який було перервано у 1941 р. Швидкими темпами йшов процес відновлення органів радянської влади, яка взяла курс на індустріалізацію, вирішення проблем, в галузі освіти, охорони здоров’я тощо.

Разом з тим, радянська влада припускалась насильницьких дій проти селянства під час проведення колективізації, щодо представників української інтелігенції, церкви. Збройна боротьба ОУН і УПА була спробою припинити це насильство. ОУН мала тривалу підтримку з боку українського населення, її головною метою було відродження української держави.