УКРАЇНСЬКА РСР В ПЕРІОД НАРОСТАННЯ КРИЗОВИХ ЯВИЩ РАДЯНСЬКОЇ СИСТЕМИ (СЕРЕДИНА 60-Х – ПОЧАТОК 80-Х РР.): Українська РСР в період наростання кризових явищ радянської системи (середина 60-х

УКРАЇНСЬКА РСР В ПЕРІОД НАРОСТАННЯ КРИЗОВИХ ЯВИЩ РАДЯНСЬКОЇ СИСТЕМИ (СЕРЕДИНА 60-Х – ПОЧАТОК 80-Х РР.)

1. Українська РСР в період наростання кризових явищ радянської системи (середина 60-х – початок 80-х рр.)

1. Економічні реформи 1960 рр. та їх вплив на розвиток промисловості

З середини 1960-х рр. радянське суспільство дедалі глибше втягувалось в суспільно-економічну, політичну та ідеологічну кризу. Україна в складі СРСР почала втрачати темпи економічного зростання. Наростали збої в роботі промислових підприємств, збільшувалися нерозв’язані проблеми, з’явилися застійні явища. Причинами кризи було те, що продовжувалась лінія на нарощування індустріальної могутності без істотних структурних перетворень в економіці. Особливістю економічного розвитку України цього періоду було порівняно нижче зростання промислового потенціалу від середніх показників у СРСР. Мала місце велика диспропорція між високо індустріальними областями і не дуже розвинутими західними областями. Економіка України все ще розвивалася екстенсивним шляхом, знос основних фондів досяг 50 – 60 %. Тільки 20 % промисловості працювало на споживчий ринок. Гальмом економічного розвитку були незацікавленість трудівника в результатах своєї праці внаслідок відчуження його від засобів виробництва, від розпорядження виробленою продукцією. Радянська система господарювання виявилась нездатною витримати конкуренцію із західною моделлю, базованою на ринковій економіці і демократії.

Все це разом взяте засвідчує, що 60 – 80-ті роки були періодом сповзання країни до економічної кризи. Розуміючи це, радянське керівництво здійснювало деякі заходи по покращенню справ в економіці. Але усі вони були поверховими і не носили системного характеру.

З приходом у жовтні 1964 р. до партійного керівництва Л. Брежнєва і його команди відбулась відмова від поєднання в одній особі посад Першого секретаря ЦК КПРС і Голови Ради Міністрів СРСР. Головою уряду СРСР обрали О. Косигіна, першим секретарем ЦК КПРС – Л. Брежнєва. Уже 15 жовтня 1964 р. у Києві відбулася нарада партактиву міста й області. У виступах її учасників йшла мова про необхідність подолання парадності, проявів волюнтаризму і суб’єктивізму в економічній політиці, дотримання принципу колегіальності у керівництві. З огляду на це Перший секретар ЦК КПУ П. Шелест різко критикував попередню діяльність М. Хрущова особливо щодо експериментів в аграрному секторі економіки. Після цієї наради у республіканській пресі розпочалась критика суб’єктивізму, боротьба проти метушні, поспішності, суб’єктивних рішень.

На початку 1965 р. Президія Верховної Ради УРСР прийняла Указ «Про внесення змін в адміністративне районування Української РСР», згідно з яким проведено розукрупнення районів. Цей крок пояснювався необхідністю дійти в управлінні економічними і соціальними процесами до кожного населеного пункту. Відбулися вибори до міських рад депутатів трудящих, створено райвиконкоми. За новим адміністративним поділом, в УРСР налічувалось 394 сільські райони (замість колишніх 250), на кожний з них припадало 75 тис. жителів (замість 175 тис. раніше).

Однак адміністративні заходи не зупинили сповільнення темпів розвитку промисловості і сільського господарства, скорочення приросту національного доходу, забезпечення населення міст продуктами харчування, підвищення цін. Ряд галузей промисловості, зокрема вугільна, хімічна, нафтопереробна, а також легка і харчова, не справлялися з виробничими завданнями. Темпи їхнього технічного оснащення істотно відставали. Винаходи раціоналізаторів часто не впроваджувалися у виробництво. Існуюча система матеріального заохочення виявилася нездатною вирішити питання підвищення якості продукції. Почався пошук шляхів інтенсифікації економіки. Для цього щонайменше потрібно було усунути зайві адміністративні перепони, надмірну централізацію, непотрібну опіку, що стримували економічний розвиток, відмовитися від оцінки роботи підприємств за валовими показниками випущеної продукції. Оцінка роботи підприємств мала бути такою, при якій вони були би зацікавлені в отриманні високих планових завдань, поліпшенні якості продукції, впровадженні нової техніки – інакше кажучи, у найбільшій ефективності виробництва

Науковці і керівники великих підприємств ставили питання про доцільність доведення до підприємств лише плану обсягу продукції в номенклатурі і встановлення термінів її поставок. Вони пропонували, щоб уряд дозволив підприємствам самим визначати рівень продуктивності праці, чисельність працюючих, і їхню зарплату, собівартість продукції, кількість коштів на нагромадження і капіталовкладення, придбання і використання нової техніки. Крім того, рентабельність мала бути встановлена на кожну окремо взяту галузь виробництва. Усі почали критикувати валовий показник як чинник марнотратства і бар’єр на шляху технічного прогресу. А чим його замінити? Була думка, що це мав бути єдиний показник – прибуток підприємства. Прибуток залежав від ціни на вироблену продукцію, тож тут з’являлась загроза можливого завищення підприємствами ціни на свою продукцію.

Керівники підприємств – економісти активно обговорювали проблему механізмів планування. Суть її полягала в наступному: коли планувати підприємствам завдання на наступний період від досягнутих ними показників, то виходило, що ті, які працювали посередньо, отримували переваги, вони мали би планові завдання значно менші. Ті ж підприємства, що досягли у попередній період високих результатів, могли отримати ще вищі планові завдання, а це було б несправедливо і вони опинились би в гірших умовах. За цими аргументами простежується бажання керівників підприємств посилити економічні методи управління, розширити господарську самостійність підприємств, зменшити роль центрального планування, зокрема кількості планових показників для підприємств; створити на підприємствах фонди матеріального стимулювання; фінансувати промислове виробництво шляхом кредитування, а не дотаціями; ліквідувати територіальні ради народного господарства (РНГ) і відновити галузеву систему управління; підвищити закупівельні ціни на сільгосппродукцію; збільшити кошти на розвиток аграрного сектора економіки.

В разі реалізації цих заходів промислові підприємства мали отримати достатньо широку економічну самостійність, розширити економічні зв’язки з суміжними підприємствами, налагодити заохочення і стимулювання трудових колективів у результатах їхньої роботи. За таких умова прибуток трудового колективу і рентабельність мали стати єдиним показником його роботи.

Отже, середина 60-х років позначена ще однією спробою реформування економіки, що і було оголошено у вересні 1965 р. Реформа мала здійснюватися в кількох галузях промисловості, будівництві і сільському господарстві. На перше місце висувалась проблема оновлення й удосконалення господарського механізму.

У жовтні цього ж року відбулася сесія Верховної Ради УРСР, на якій обговорено і прийнято закон «Про зміну системи органів управління промисловістю». Згідно з цим законом, утворено 9 союзно-республіканських міністерств і республіканське міністерство місцевої промисловості УРСР. Такі структурні зміни пояснювалися тим, що республіканські міністерства, які існували до цього часу, не завжди справлялися з виконанням державних планів. Міністерство місцевої промисловості мало більш повно використовувати місцеву сировину, кадри і забезпечити попит населення у товарах, продукції широкого вжитку. Було ліквідовано Українську Раду Народного Господарства та раднаргоспи економічних районів. Усі підприємства, які раніше належали раднаргоспам, передані відповідним міністерствам. Усього їх було 7108, в т. ч. у Донецькому раднаргоспі – 1557, Київському – 1204, Львівському – 943, Подільському – 768, Придніпровському – 779, Харківському – 900, Чорноморському – 897.

Після ліквідації раднаргоспів здійснений перехід від територіальної до галузевої системи управління, а це означало посилення контролю союзних міністерств за станом економіки УРСР. З цією метою союзним міністерствам в Україні передано 21 завод електронної промисловості, 20 – радіопромисловості, 12 – оборонної, 12 – суднобудівної, 6 – авіаційної, 5 – загального машинобудування. В Україні налічувалось 22 союзно-республіканських міністерства і 7 республіканських: автотранспорту і шосейних шляхів, будівництва, комунального господарства, місцевої промисловості, освіти, охорони громадського порядку, соціального забезпечення.

Зміна системи управління обмежилась тільки промисловістю, не зачепила інших галузей господарства. Центральний апарат управління залишався без змін. Отже, з самого початку реформа мала суперечливий характер: з одного боку, розширилась самостійність підприємств, з другого – відновилася могутність галузевих монополій (міністерств). Попри це на початковому етапі економічна реформа дала відчутні позитивні результати. Спочатку економічна реформа дозволила підприємствам, передусім великим, отримати відносну самостійність, збільшити зарплату робітникам та інженерно-технічним працівникам. Новаторство і раціоналізація на виробництві набули широкого розмаху. Уже в 1966 р. на нові умови господарювання перейшли 100 підприємств республіки (1,5 % загальної кількості), які давали 8 % виробництва і 18 % прибутків.

У 1965 р. на Харківському заводі ім. Кірова виготовили парову турбіну, яка за потужністю дорівнювала Каховській ГЕС. У 1966 р. авіаційний завод у Києві освоїв випуск літака «Антей» (конструктор О. Антонов). У 1967 р. на Запорізькому заводі «Комунар» зійшли з конвеєра автомобілі «Запорожець-966», Дніпропетровський завод сільгоспмашин почав виробництво нових бурякозбиральних комбайнів «КСТ-2А». Харківський і Полтавський заводи електродвигунів виготовили мільйонні двигуни, Запорізький завод трансформаторів – найпотужніший у світі трансформатор для Красноярської ГЕС. У Харкові складений турбогенератор потужністю 1 млн. кВт. У 1969 р. Новомосковський трубний завод (Дніпропетровська обл.) вперше у світі випустив для магістральних газопроводів труби діаметром 2520 мм.

В роки восьмої п’ятирічки (1966 – 1970 рр.) на нові методи господарювання в Україні було переведено до 80 % підприємств, що дало вагомі результати. Випуск промислової продукції за 5 років збільшився майже на 50 %.). Упродовж восьмої п’ятирічки в УРСР споруджено 250 великих підприємств, у т. ч. Нікопольський феросплавний завод. Основні виробничі фонди і загальний обсяг промислового виробництва зросли у 1,5 рази, а національний доход – більше ніж на 30 %. 2/3 приросту промислової продукції отримано за рахунок підвищення продуктивності праці. У 1976 р. в Кривому Розі введена у дію найбільша у світі доменна піч № 8, там же почав працювати «Північний гірничо-збагачувальний комбінат». В 1970 р. завершено будівництво магістрального нафтопроводу «Дружба» тощо. В роки VІІІ –ї п’ятирічки завершилась електрифікація сіл. Виробництво найважливіших видів промислової продукції в УРСР мало тенденцію до зростання (Таблиця 1).

Таблиця 1. Виробництво найважливіших видів промислової продукції в УРСР

Види продукції	1940 р.	1960 р.	1970 р.
Електроенергія (млрд. кВт/год.)	12,4	53,9	137,6
Вугілля (млн. т.)	83,8	172,1	207,0
Чавун (млн. т.)	9,6	24,2	41,4
Сталь (млн. т.)	8,9	26,2	46,6

В 1966-1970 рр. в УРСР розпочато випуск 4,3 тис. нових видів машин, устаткування, приладів і засобів автоматизації. За восьму п’ятирічку кількість комбайнів у шахтах зросла з 358 до 770. Виробництво бавовняних тканин на Донецькому, Херсонському і Тернопільському комбінатах зросло вдвічі, шовкових – більш ніж удвічі, взуття – майже у два рази.

Разом з тим, варто відзначити, що рівень механізації праці на багатьох підприємствах залишався низьким. Простої із-за ремонту обладнання, особливо у шахтах, були надто тривалими. І все ж, на 400 шахтах УРСР у 1970 р. видобуто 207 млн. тонн вугілля. У 1970 р. Україна виробляла понад 32 % загальносоюзного виробництва тракторів, 23 % сільгоспмашин.

З початку 1970-х років помітним стало бажання керівництва СРСР загальмувати, а то і звести нанівець запроваджені раніше економічні методи господарювання. В історичній літературі поширена думка, що це сталося під впливом подій у Чехословаччині. Так чи інакше, але від цього часу союзно-республіканські міністерства знову почали доводити підприємствам план зростання продуктивності праці, собівартості продукції тощо. Повернувся на підприємства показник обсягу реалізованої продукції, причому продукція підприємства вважалась реалізованою, якщо її отримала та чи інша база, склад.

Дев’ятий п’ятирічний план розвитку народного господарства (1971-975 рр.) передбачав зростання національного доходу УРСР на 37-39 %, а фактичний приріст становив 28 %, тоді як у попередній п’ятирічці він був 39 %. У десятій п’ятирічці (1976-1980 рр.) падіння темпів економічного розвитку УРСР продовжувалось. Щорічні темпи зростання промислового виробництва були на рівні 2,8 %. Рівень зношеності обладнання на промислових підприємствах досяг 48 %. Обсяг видобутку вугілля зменшився на 8 млн. тонн і становив 189 млн. тонн щорічно. Продуктивність праці у промисловості зросла лише на 3 %. Це було не що інше як ознака кризового стану економіки.

Промисловість УРСР лише на окремих напрямках все ще вражала своїми здобутками. Миколаївський суднобудівний завод у 1971 р. збудував науково-дослідний корабель «Сергій Корольов», у 1972 р. Луганський тепловозобудівний завод освоїв випуск нових локомотивів 2ТЭ-116 потужністю 6 тис. кінських сил. У тому ж році на Чорному морі завершили випробування найпотужнішого в країні плавкрана «Богатир». У Білій Церкві новий шинний завод розпочав випускати шини для автомобілів. У 1973 р. у Ровно та Черкасах введені у дію хімічні комбінати з випуску щорічно 765 тис. тонн мінеральних добрив. У 1976 р. в Києві почав працювати найбільший в Європі циклотрон «У-240». В наступному році запущений перший блок Чорнобильської АЕС потужністю 1 млн. кВт. Отож планові органи СРСР і УРСР у роки дев’ятої і десятої п’ятирічок все ще надавали перевагу будівництву в Україні нових великих підприємств, при цьому недостатньо уваги приділяли технічному переоснащенню уже існуючих.

Велику увагу приділяли розвиткові паливно-енергетичного комплексу УРСР. У 1978 р. стали до ладу Запорізька, Вуглегірська, Криворізька, Придніпровська, Бурштинська ДРЕС та інші потужні теплові електростанції. Виробництво електроенергії зросло зі 137,6 млрд. до 272 млрд. кВт. /год. в рік. Помітних успіхів досягли нафтовики і газовики. У 1970 р. почали діяти газопроводи Єфремівськ – Київ – Кам’яно-Бузька, Шебелинка – Слов’ян-
ськ, Диканька – Кривий Ріг. На середину цього десятиріччя введено у дію 26 нових нафтових і газових родовищ. Споживачами газу стали підприємства хімічної, металургійної та інших галузей промисловості.

1960-80-і роки в СРСР стали періодом мирного використання атомної енергії, освоєння космосу, появи нових технологій, використання на виробництві роботів, автоматизованих систем управління. До всього цього Україна мала безпосереднє відношення. Учені інституту кібернетики АН УРСР завершили розробку електронно-обчислювальної машини нового покоління «Мир-2», «Дніпро-2». Тільки науковці інституту електрозварювання ім. Є. Патона впровадили у виробництво понад 200 винаходів з економічним ефектом на 200 млн. крб.

Активно розвивалась цивільна авіація. На внутрішніх авіалініях УРСР з’явився новий літак О. Антонова АН-24. Перевезення літаками пасажирів зросло у 6 разів, вантажів – у 2,5 раза. В містах республіки збудовано 18 злітно-посадочних смуг.

Провідною тенденцією машинобудування ставало створення системи машин, автоматичних ліній, впровадження нових технологій. На Дніпропетровському металургійному заводі став до ладу унікальний стан вітчизняного виробництва для прокатування вагонних осей оригінальним методом (без кування), вчетверо продуктивніший за найкращі світові зразки.

У 1985 р. частка групи «А» у загальному обсязі валової продукції промисловості УРСР становила 72 %, а групи «Б» – 28 %. Це було не що інше, як надіндустріалізація. Українська промисловість страждала однобічною орієнтацією на базовій галузі.

УРСР серед союзних республік посідала друге місце у зовнішньоторговельному обігу СРСР. Продукцію республіки експортували у 25 європейських країн, 24 азійські, 35 країн Американського та Африканського континентів, в Австралію і Нову Зеландію. Найбільші обсяги її експорту припадали на тодішні соціалістичні країни. До найважливіших статей експорту треба віднести машини, засоби автоматизації, залізну руду, прокат чорних металів, сільгосппродукцію тощо.

УРСР не мала достатньої кількості кольорових металів, нафти, газу, лісу. Тому-то таких вражаючих показників в індустрії вдалося досягти тільки завдяки кооперації з іншими республіками СРСР і передусім з Російською Федерацією, Казахстаном, Туркменістаном, Азербайджаном.

Промислові підприємства і проектні установи УРСР безпосередньо надавали технічну допомогу Індії, Єгипту (Асуанська гребля), Іраку, Алжиру, Сирії та іншим країнам. УРСР брала участь у реалізації програми ООН з підготовки кадрів для країн, що розвиваються.

У 1970-80-і роки радянське керівництво взяло курс на освоєння Середньоазійського, Західносибірського і Далекосхідного регіонів. Саме туди було спрямовано найбільше коштів, матеріальних ресурсів і кадрів. УРСР за таких умов не мала змоги модернізувати застарілі виробництва, особливо у машинобудівній і рудовидобувній галузях.

Легка та харчова промисловість і тепер страждали від обмеженості її сировинної бази, коштів, не вистачало товарів широкого вжитку. Певною мірою поповнення товарів широкого вжитку відбувалося за рахунок використання «нафтодоларів» СРСР. Саме це дозволило хоч якоюсь мірою задовольнити потреби населення в одязі, взутті, побутовій техніці іноземного виробництва.

Ще одна проблема у тогочасній економіці республіки – це зниження упродовж 1970-1985 рр. фондовіддачі (рівня виробленого національного доходу на 1 крб. основних фондів). Це сталося тому, що дуже високим був рівень енерговитрат на одиницю виробленої продукції, відсутні чіткі нормативи витрачання ресурсів, у багатьох випадках вони завищувались; наприклад, на Лисичанському заводі «Будмашина» – на 30 %. Із року в рік знижувалась рентабельність підприємств (відношення прибутку до вартості основних виробничих фондів). Якщо у 1970 р. вона становила 21,8 %, то у 1985 – 11,1 %. Впала якість продукції, розпочалася гонитва за «валом», особливо в електротехнічній, автомобільній, харчовій і легкій промисловості. На внутрішній споживчий ринок працювало 29 % української промисловості (норма–50-60 %).

Додатковими проблемами в економічному розвитку УРСР була деформація розміщення продуктивних сил. Це стосувалось вугільної промисловості, атомної енергетики, чорної металургії тощо. Україна займала 2,6 % території СРСР, але в ній було розміщено 40 % атомних енергоблоків. Крім того, Чорнобильська, Хмельницька й Південноукраїнська АЕС мали виробляти електроенергію для європейських країн – членів Ради економічної взаємодопомоги.

У результаті перевантаження території УРСР великою кількістю промислових підприємств зросло техногенне навантаження на природу, що у 6-7 разів перевищувало загальносоюзний рівень. В атмосферу та водойми щороку викидалось понад 10 млн. тонн шкідливих речовин. Найбільше страждали такі міста як Донецьк, Запоріжжя, Ворошиловград, Харків, Краматорськ, Маріуполь та ін. 53 % населення України працювало в галузях зі шкідливими для здоров’я умовами праці. Донецько-Криворізький регіон, зокрема, був на грані екологічної катастрофи.

У 1970-80-ті роки в УРСР загострилася проблема трудових ресурсів. Якщо за 1970-1975 рр. їхня кількість збільшилась на 2,2 млн., то за 1980-1984 рр. – на 0,5 млн. осіб. Однак кількість робочих місць постійно зростала. Це призвело до дефіциту робочої сили.

Апарат управління, попри усі спроби його скорочення, постійно зростав. В УРСР він досяг 2 млн. осіб. Адміністративні структури надсилали на місця масу інструкцій, актів, які виконати просто було неможливо. Надмірне адміністрування в економіці стало однією із причин технічного відставання країни від європейських держав з ринковою економікою. Існуюча система управління не змогла пристосуватись до вимог науково-технічної революції і, як наслідок, ще більше сповільнювались темпи економічного зростання. Якщо в 1961-1965 рр. приріст валового суспільного продукту в УРСР становив 6,9 %, у 1966-1970 рр. – 6,7 %, то у 1971-1975 рр. – 5,6 %, у 1976-1980 рр. – 3,4 %, у 1981-1985 рр. – 3,5 %. Темпи зростання продуктивності праці упродовж 1965-1980 рр. зменшилися більш ніж удвічі.

У листопаді 1982 р. після смерті Л. Брежнєва Генеральним секретарем ЦК КПРС став Ю. Андропов. Він розпочав свою діяльність з наведення порядку, трудової дисципліни у суспільстві. Уже в липні 1983 р. ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР прийняли постанову «Про посилення роботи щодо зміцнення соціалістичної дисципліни праці». Органи міліції активізували роботу з залучення до трудової діяльності осіб, які ухилялися від суспільно-корисної праці. Варто зазначити, що в цій діяльності інколи траплялися порушення законності збоку правоохоронних органів, хоча стан трудової дисципліни поліпшувався, зменшувалось число прогулів робітників, ІТР у промисловості.

У промисловості плинність кадрів зменшилась з 14,1 до 12,5 %, будівництві – з 15,9 до 14,6 %. У 1983-1984 рр. середньорічні темпи зростання продуктивності праці у промисловості були у 2 рази, а в будівництві – в 2,5 рази вищими, ніж у 1981-1982 рр. Це сталося і тому, що керівництво СРСР намагалось зупинити кризові явища в економіці. У 1983 р. прийнятий закон «Про трудові колективи». Відтепер значно підвищувалася зацікавленість трудівників у результатах праці. Однак трудовий колектив мав лише дорадчий голос, хоч й отримав право брати участь у складанні трудового договору, організації соціалістичного змагання. У січні 1984 р. розпочався економічний експеримент, який розширив права виробничих об’єднань (підприємств) промисловості у плануванні і господарській діяльності. Вони отримували право до 50 % підвищувати зарплату робітникам і службовцям, визначати кількість робітників на підприємстві.

Загалом економічна реформа, яка проводилась з 1965 р. та її ефективність до середини 70-х років виявилися половинчатими. Інакше бути й не могло, адже реформи 60-х років, як і попередні, не мали комплексного характеру, не охоплювали всі сфери життя, недостатнім був їх рівень соціальної спрямованості, тобто соціальний захист населення не був пріоритетом, а головне, вони запроваджувались «згори», не стали справою народу. Це породжувало серед радянських людей настрої конформізму, підготувало відповідні основи для посилення кризових тенденцій в недалекому майбутньому.

У вищому керівництві СРСР і в Україні не було єдиної позиції щодо перспектив проведення економічної реформи. Консервативне крило (Л. Брежнєв, В. Щербицький) не хотіло прислуховуватись до позицій реформаторів (О. Косигін, П. Шелест). На початку 1980-х років 90 % українських підприємств опинилися під контролем 40 союзних міністерств і відомств. Саме вони уособлювали владу держави над підприємствами і домоглися згортання економічної реформи.

Ринкові методи регулювання, які зароджувались в середині 1960-х років невдовзі були підмінені директивами міністерств, мета яких полягала у стабілізації ситуації в управлінні економікою. З другої половини 1970-х років для більшості керівників підприємств, республіканських міністерств стало звичним явищем узгоджувати в Москві питання одержання сировини, розвитку інфраструктури тощо.

Попри всі ці негаразди, упродовж 1965-1985 рр. усі основні показники економічного розвитку УРСР були зі знаком «плюс». Навіть сільське господарство мало мінімальний приріст – 0,5 % у рік. Україна зберігала за собою роль однієї з найважливіших паливно-енергетичних, металургійних та машинобудівних баз СРСР. У 1980 р. питома вага УРСР у загальносоюзному виробництві становила: вугілля – 27,5 %, залізної руди – 51,3 %, виробництва сталі – 36,3 %, магістральних тепловозів – 95,1 %, цукру-піску – 52,4 %.

Таким чином, економічна ситуація в УРСР засвідчувала, що з середини 1960 – середини 1980-х років попри вагомі показники в промисловості УРСР намітилось сповільнення темпів її розвитку, які мали всі ознаки економічної кризи. Командно-адміністративна економіка на середину 1980-х років вичерпала свої можливості і не могла подолати кризові явища.

Економічна реформа проводилася в умовах посилення централізму в економіці й одночасного запровадження таких ринкових економічних регуляторів, як рентабельність, прибуток тощо. Це протиріччя не могло довго існувати. На середину 1980-х років адміністративно-командна система і створене нею управління промисловістю здолала елементи ринкової економіки в промисловості.

2. Становище в сільському господарстві

На середину 1960-х років колгоспи і радгоспи залишались основним виробником сільськогосподарської продукції, забезпечували міське населення продуктами харчування, а переробну промисловість – відповідною сировиною. Колгоспи в УРСР пройшли великий і складний шлях історичного розвитку – від початкових форм кооперативного господарства до великих, високомеханізованих підприємств, заснованих на громадській (груповій) власності і колективній праці. Колгоспи стали складовою частиною планової системи народного господарства. У середньому на один колгосп припадало 554 двори, 2,6 тис. га землі, 1461 голова худоби, 1264 свині, 48 тракторів й інших сільгоспмашин. В УРСР функціонувало 9141 колгосп, за якими було закріплено 30662,5 тис. га сільськогосподарських земель.

Організацією сільськогосподарського виробництва займались Міністерство сільського господарства, його управління та відділи (майже 250), ЦК КПУ, обкоми, райкоми, парткоми у колгоспах. З 1965 р. у республіці діяли Міністерство заготівель сільгосппродукції, обласні управління сільського господарства. Попри таку увагу з боку управлінських структур в аграрному секторі України накопичилось чимало проблем, що вимагали вирішення. Застаріла система переробки й зберігання сільгосппродукції призводила до того, що щорічні втрати врожаїв в колгоспах з окремих видів сягали 30 %. Знижувалися темпи приросту сільгосппродукції. Так, якщо у 1960-70-х рр. вони становили 4,5 %, то у 1981-1985 рр. – 3,9 %. Додатковим гальмом у розвитку сільського господарства була цінова політика з боку держави. Ціни на сільгосппродукцію були на рівні 1928 р., а ціни на промтовари зросли у 20 разів. Упродовж 20 років не змінювались ціни на зерно. Держава закуповувала літр молока за 30 коп. (дешевше пляшки води), тоді як собівартість його становила 1 крб.

Колгоспно-радгоспна система не забезпечувала високопродуктивну працю, а тому влада йшла на розширення посівних площ. Розораність сільгоспугідь досягла 80 % порівняно з 25 % у США і 48 % у Франції. Природно, що це посилило ерозію ґрунтів.

Загалом сільське господарство порівняно з промисловістю займало в УРСР другорядні позиції, постійно визискувалось шляхом заниження цін на сільськогосподарську продукцію і завищенням цін на промислові товари. Зберігався низький рівень оплати праці, не вистачало техніки, побутові умови селян були на низькому рівні. Люди не хотіли працювати на землі. Існував постійний і у все більших масштабах відплив із сіл у міста молоді на роботу, навчання.

У 1964 р. із 9600 колгоспів 4000 були збитковими. В УРСР склалась напружена обстановка із забезпеченням населення хлібом, м’ясом, маслом. Оскільки Україна була поставщиком сільгоспродукції в Російську Федерацію, то і там відчувалась нестача продуктів харчування.

Де ж був вихід із даної ситуації? Тільки держава зі своїх ресурсів мала надати колгоспам необхідну матеріальну і фінансову допомогу, ставши передусім на шлях еквівалентного обміну промислових товарів і продукції сільського господарства. Однак в середині 1960-х років, у розпал «холодної війни», таких можливостей у держави було небагато. Крім того, чимало ускладнень для колгоспів виникло під час так званих «хрущовських експериментів» на селі.

Уже в жовтні 1964 р., з приходом до влади Л. Брежнєва, взято курс на матеріальне стимулювання сільгоспвиробництва, розвиток особистих селянських і міських підсобних господарств. Виділялись земельні ділянки службовцям і робітникам розміром від 0,08 до 0,4 га на сім’ю, скасовувались укази попередньої влади про заборону утримання худоби в особистій власності громадян, які проживали у містах, ліквідовувався щорічний податок на худобу колгоспників, їм повертали земельні наділи площею до 0,16 га. Відтепер земельні ділянки залежно від регіону сягали від 0,31 до 0,61 га. Колгоспи отримали право продавати селянам велику рогату худобу із колгоспних ферм. У результаті прийнятих заходів кількість присадибних ділянок зросла до 9 млн., у т. ч. робітники і службовці користувались 1,89 млн. присадибних ділянок. Всього у власному користуванні колгоспників було 2, 626 млн. га землі (8 % орної землі). Вони давали 31 % м’яса, 29 % молока, 50 % яєць і картоплі, 24 % овочів, 35 % винограду.

У 1966 р. у колгоспах запроваджувалась хоч і мінімальна, але гарантована грошова оплата праці. Економічно слабкі колгоспи отримали від держави кредити для забезпечення оплати праці колгоспників, а також право мати власні рахунки в банку, отримувати короткострокові і довгострокові кредити. У середньому на одне господарство припадало 103 тис. крб. кредиту. До 1970 р. держава надавала позички колгоспам на пальне, зарплату колгоспникам, будівництво дитсадків, шкіл та ін. Колгоспи формально отримували у своє розпорядження землю, ферми, техніку та інші господарські споруди. В 1970 р. у розпорядженні колгоспів УРСР було 22200 ферм великої рогатої худоби, 10800 свиноферм, 7600 вівцеферм.

У ці роки мали місце постійні зміни в системі управління аграрним сектором. Колгоспи часто то укрупнювали, то розукрупнювали. Звітно-виборні збори правлінь колгоспів затверджували фінансові звіти й виробничі плани на наступний господарський рік, які часто корегувались вищестоящими органами в сторону їх збільшення. Правління колгоспів, зазвичай, вирішувало поточні питання з життя колгоспників, бригад та ін. Очолював правління голова колгоспу, якого обирали на зборах колгоспників, але фактично його призначали за рекомендацією райкому партії і райвиконкому.

У 1965 р. була зроблена спроба вивести колгоспне виробництво на новий рівень господарювання. Передусім збільшено закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію. Так, на худобу вони зросли на 35 %, на свиней – на 33 %. Визначалися стабільні плани поставок державі сільгосппродуктів на 5 років наперед. У разі поставок колгоспами продукції більше визначених планів вони отримували додаткову оплату, наприклад, за пшеницю – 15 %, за гречку – в 1,5 рази. Вище названі кроки сприяли зростанню у 1966 р. обсягу валової продукції сільського господарства на 8 % (до цього року зростання становила 1,7 %). У 1965 р. в УРСР було зібрано 27,5 млн. тонн зернових при середній врожайності озимої пшениці 21,3 ц, а у 1970 р. – 36,4 млн. тонн, відповідно цукрових буряків – 35 і 46,3 млн.; соняшнику – 1,8 і 2,7 млн.; картоплі – 23,1 і 19,7 млн. тонн. Врожайність кукурудзи зросла до 27,9 ц з га. Валовий збір плодів і ягід у 1970 р. був більшим, ніж у 1958 р., у 2,3 рази, винограду – в 2,7 рази.

На цьому етапі найскладнішою галуззю сільського господарства залишалось тваринництво. У ньому було чимало проблем і це тоді, коли кількісні показники виробництва м’яса, молока, яєць були дуже високими. Так, у 1970 р. в УРСР вироблялось 2,9 млн. тонн м’яса. Однак витрати на його виробництво були надто великими. На 1 ц м’яса виділялось 8 ц комбікормів (значну їх частку розкрадали керівники і рядові члени колгоспів і радгоспів). Саме тоді взято курс на облаштування відгодівельних комплексів свиней (інколи до 12 тис. голів в одному відгодівельному комплексі), нетелів. Молока виробляли до 18,7 млн. тонн. при середньорічному удої від однієї корови трохи більше 2,2 тис. літрів молока (порівняно з провідними країнами Європи, це був низький показник) (Таблиця 2).

Таблиця 2. Виробництво найважливіших видів продукції сільського господарства в УРСР (млн. т.)

Види продукції	1958 р.	1965 р.	1970 р.
м’ясо, сало	2,0	2,2	2,9
молоко	14,0	16,6	18,7
зернові культури	27,5	31,7	36,4
цукровий буряк	33,5	43,8	46,3

Можемо констатувати, що у другій половині 1960-70-х років в УРСР була створена сировинна індустрія у галузі птахівництва. Яйця та м’ясо вироблялися на 38 великих птахофабриках; на Львівщині їх було 3 (Львівська, Буська, Бориславська), на Київщині – 2 (Київська, Васильківська), Червоноармійська у Криму тощо. Однак ці процеси серйозно гальмувалися через слабку кормову базу тваринництва.

Загалом, упродовж 1965–1981 рр. на технічне оснащення сільського господарства виділено 1304 млн. крб. Колгоспи і радгоспи щорічно отримували до 19,5 тис. тракторів, 29 тис. автомобілів, 11 тис. зернозбиральних та 5 тис. бурякозбиральних комбайнів. За цей період в 1,6 рази збільшився парк тракторів, у 1,5 рази – комбайнів, у 1,3 рази – вантажних автомобілів.

Однак частка ручної праці в українському селі у загальному обсязі робіт залишалась значною, особливо у тваринництві. Там вона досягала 37 %. Дуже повільно відбувалась електрифікація сільського господарства. У 1967 р. 6 млн. сільського населення (27 %) ще не користувались електричним освітленням, не були підключені до електромереж 150 колгоспів.

Колгоспи УРСР отримували техніку з Волгоградського, Харківського, Челябінського, Мінського та інших тракторних заводів, 2/3 автомобілів – із РРФСР, зокрема з Горького та Москви. Зернові комбайни постачали з заводу «Ростсільмаш» (Ростов-на-Дону), машини для збирання картоплі – з Естонії, Грузії. З Молдови ввозилися в Україну фрукти, з Грузії – чай, цитрусові, з Узбекистану і Туркменістану – бавовна. Україна, відповідно, поставляла в інші союзні республіки трактори, вантажні автомобілі, цукор, спирт, зерно, м’ясо, соняшникову олію тощо.

З 1965 р. взято курс на спеціалізацію в овочівництві, тваринництві, зерновому господарстві. 800 колгоспів і радгоспів спеціалізувалися на відгодівлі худоби, 493 – займалися виробництвом молока і м’яса, 223 – овочівництвом, 139 – птахівництвом.

Надпроблемою для сільськогосподарського виробництва в Україні був низький загальний рівень його ефективності і в окремих його галузях. З метою покращення цього показника з 1967 р. усі колгоспи й радгоспи почали переводитися на госпрозрахунок. 1 травня 1970 р. були знову підвищені державні закупівельні ціни на м’ясо, молоко, завдяки чому у цьому році радгоспи УРСР отримали прибуток на суму 590 млн. крб., що дозволило колгоспам у дев’ятій п’ятирічці спрямувати значні кошти на створення міжколгоспних об’єднань і підприємств. Спочатку це були будівельні та будівельно-дорожні об’єднання: їхніми засновниками було 97,2 % колгоспів. Пізніше з’явилися міжколгоспні інкубаторно-птахівничі об’єднання, з виробництва комбікормів, переробки сільськогосподарської продукції, будівництва та обслуговування комбінатів побутового призначення, санаторіїв, будинків відпочинку тощо.

Хімізація сільськогосподарського виробництва розглядалась як один із важливих напрямків підвищення родючості ґрунтів на основі використання мінеральних добрив, засобів боротьби з бур’янами й шкідниками. Виробництво міндобрив для села забезпечували Вінницький, Черкаський, Ровенський та інші хімкомбінати. У 1980 р. на 1 га землі вносилось 109 кг міндобрив. На жаль, агрономія не завжди дотримувалась балансу, хімічна забрудненість ґрунтів була загрозою для збільшення родючості земель. Хімічна промисловість України виробляла 14,5 млн. тонн міндобрив, 34,6 тис. тонн засобів для захисту рослин. Біодобавки, що стали отримувати тварини до харчового раціону, давали 20 % приросту продуктивності тварин.

У 1960-80-і роки великих масштабів набули меліоративні роботи. Площі осушених і зрошених земель зросли у 1970 р. удвічі і становили 3220 тис. га. При цьому не завжди враховувались рекомендації вчених, що створювало чимало екологічних проблем. Випрямлені ріки і потічки, ерозія ґрунтів (щороку втрачалися сотні тисяч га орних земель), підтоплені села, розорювання луків і пасовищ – це все те, що часто супроводжувало виконання програми меліоративних робіт у республіці.

Діяли і моральні стимули заохочення колгоспів і колгоспників щодо підвищення ефективності виробництва сільськогосподарської продукції: право участі у ВДНГ СРСР і УРСР, присудження перехідних червоних прапорів Ради Міністрів СРСР і ВЦРПС. У 1971 р. 240 передовиків сільського господарства України удостоєні звання Героя Соціалістичної Праці з врученням ордена Леніна та Золотої медалі «Серп і молот». Серед них були Макар Посмітний (Одещина), Олександр Гіталов (Кіровоградщина), Євгенія Долинюк (Тернопільщина) та інші.

На підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва працювала українська наука – це майже 100 науково-дослідних установ і десятки ВНЗ, де функціонували економічні факультети. Економісти-аграрники значну увагу приділяли проблемі підвищення рентабельності сільськогосподарського виробництва, здійснювали економічну оцінку земельних угідь, складали карти родючості ґрунтів, надавали рекомендації щодо розміщення основних галузей сільського господарства, потокового будівництва ферм та інших споруд. Зростання промислового потенціалу республіки, нових житлових масивів міст призвело до вилучення на ці потреби тільки у 1965-1985 рр. 1 млн. га сільгоспугідь з продуктивної сфери.

З початку 1980-х років взято курс на інтеграцію сільського господарства й переробної промисловості. Утворився агропромисловий комплекс (АПК), потім сформувалися районні АПК, до яких увійшли колгоспи, радгоспи, районні підприємства переробки сільськогосподарської продукції, організації системи хімзахисту рослин тощо. У 1988 р. в УРСР вже функціонувало 474 районних агропромислових об’єднань (РАПО). У 1985 р. на базі усіх структур, що були причетні до сільськогосподарського виробництва, утворений агропромисловий комітет республіки. В його систему увійшли 10 тис. колгоспів, 15 тис. переробних і обслуговуючих підприємств, 167 наукових закладів. У цій структурі було задіяно 619 тис. управлінців, що становило 9 % від загальної кількості працюючих у галузі.

У 1981-1985 рр. валовий збір зерна в УРСР становив 39,3 млн. тонн, цукрового буряка – 53,9 млн. Урожайність зернових зросла до 24,3 ц з га, цукрового буряка – до 259 ц. Молока виробляли 21,8 млн. тонн, м’яса – 3,7 млн. т. Однак значно знизився приріст валової продукції сільського господарства, становлячи щорічно у 1966-1970 рр. – 3,2 %, у 1971-1975 рр. – 3,0 %, у 1976-1980 рр. – 1,6 %, у 1980-1985 рр. лише 0,5 %.

У 1982 р. визначено курс сільського господарства на вирішення проблем продовольства для населення у рамках Продовольчої програми, в якій визначалися обсяги виробництва усіх видів сільськогосподарської продукції на найближчу перспективу. Для цього в найближчі роки передбачалось збільшення капіталовкладень у сільське господарство від 25,5 млрд. крб. у 1975-1980 рр. до 30,5 млрд. крб. у 1980-1985 рр., суттєве збільшення виробництва для потреб села техніки, мінеральних добрив. Однак ця програма виявилась нереальною так і не була виконана. Колгоспно-радгоспне виробництво «пробуксовувало». Ні дотації, ні пільги на тарифи за спожиту електроенергію для колгоспів, що були запроваджені в ці роки, не могли покрити давніх боргів. Саме у ці роки почалось подорожчання від 35 % до 150 % техніки, нафтопродуктів, будматеріалів для села. Високі ціни – поглинали усі зароблені колгоспами кошти. Загалом колгоспно-радгоспна система у сільському господарстві з усією очевидністю показувала свою неефективність.

Таким чином, в сільському господарстві УРСР попри досить вагомі кількісні показники була тенденція до сповільнення темпів його розвитку, воно базувалось на безтоварній основі. Існувало переконання, що тільки колективна власність найбільш повною мірою відповідала потребам міста і села. Селяни шанувались державою як працівники і ущемлювались як власники, навіть на присадибній земельній ділянці. Назрівала потреба в радикальних змінах, однак радянське керівництво усіма засобами їх не допускало, не було готове до них.

3. Здобутки і проблеми розвитку соціальної сфери. Повсякденне життя населення.

Основні напрямки реалізації соціальної політики здійснювалися шляхом поступового підвищення зарплати працюючих, пенсій – пенсіонерам, стипендій – студентам; а також через фінансове наповнення суспільних фондів споживання.

У 1979 р. в СРСР проведений черговий перепис населення. Населення УРСР тоді становили 49609333 особи, в т. ч. українців – 36488951 (73,5 %), росіян – 10471602 (21,1 %). У Криму росіян було 68,4 %, а українців – 25,6 %. У Донецькій обл. – відповідно 50,9 і 43,2 %, у Луганській обл. – 52,8 і 43,8 %, у Харківській обл. – 64,2 і 31,7 %. У 4 містах України (Києві, Харкові, Одесі, Дніпропетровську) проживало понад 1 млн. осіб. У 1985 р. населення України зросло до 50,8 млн. осіб. Чисельність робітників становила 60 % усіх зайнятих у народному господарстві. Кількість фахівців із вищою та середньою освітою зросла до 25 %.

У 80-і роки темпи приросту населення в УРСР були у 4 рази нижчими, ніж у 1960-х роках. Надпроблемою стала урбанізація. Міське населення в Україні зросло з 20,6 млн. до 33,7 млн. осіб, або на 63 %, а сільське населення, навпаки, зменшилося на 23 %. Старіння людей в Україні було таким, що на 1985 р. на двох працюючих припадав 1 пенсіонер.

Два десятиріччя (середина 60 – середина 80-х рр.) в соціальній сфері були досить специфічними. Порівняно з попередніми роками прогрес в соціальній сфері був досить помітний. Економічний розвиток України на цей час був таким, що українське населення заслуговувало на більш високий рівень життя. Однак управління з центру вирішувало свої геостратегічні і геополітичні завдання, що потребувало величезних матеріальних і фінансових затрат. Соціальні програми фінансувалися по залишковому принципу.

Партійна верхівка не усвідомлювала гостроти становища і невідкладності соціальних перемін, проявляла нерішучість в практичних справах, підтримувала благодушність і самозаспокоєння. Все це аж ніяк не співпадало з проголошеним в Конституції СРСР 1977 р. побудови «розвинутого соціалізму», життя людей за якого мало бути щонайменше на кілька порядків вище від попереднього етапу. Хоча для партноменклатури і в ті роки вже настали часи «жити за потребами».

Шкідливими виявилися спроби деяких науковців обґрунтувати тезу про те, що в суспільстві «розвинутого соціалізму» поступово зникають майже всі соціальні відмінності між людьми – класові, майнові, освітні і навіть національні.

У 1966-1970 рр. реальні доходи у рік на 1 людину зросли на 5,9 %. Звідки ж з’явились у держави можливості для підвищення рівня зарплати, збереження низьких тарифів на комунальні послуги? Саме у ці роки відбувалась економічна реформа у промисловості, одним із завдань якої було реалізувати принцип матеріального стимулювання працюючих. До цього часу діяв принцип залишкового фонду зарплати, згідно з яким на зарплату виділялось те, що залишалося після задоволення всіх інших потреб виробництва. Тепер на кожному підприємстві створювалось три фонди: розвитку виробництва, матеріального заохочення, соціально-культурних заходів і житлового будівництва.

Підвищення матеріального і культурного рівня українських громадян стало можливим завдяки суттєвому зростанню національного доходу в УРСР: він зріс з 38,2 млрд. у 1965 р. до 96,6 млрд. крб. у 1985 р., тобто майже у 2,5 рази. 80 % національного доходу витрачалося на поліпшення матеріального становища людей. Про підвищення добробуту людей свідчать дані щодо зростання продажу товарів через роздрібну торгівлю. У 1970 р. останніх продано на 9 млрд. крб. більше, ніж у попередньому році. Особливо швидко зростав продаж населенню товарів культурно-побутового призначення: холодильників – у 9,6 рази, пральних машин – у 3,6 рази. Кожна друга сім’я мала телевізор, радіоприймач. Телевізори вироблялись на Львівському, Київському і Сімферопольському заводах, а також поставлялися з Москви, Ленінграда, Каунаса, холодильники – з Москви, Баку, Мінська. У 1966-1970 рр. в УРСР збудовано 1600 побутових підприємств, відкрилися 11 тис. будинків побуту й ательє тощо.

У 1974 р. середньомісячна зарплата робітників та службовців становила 128,5 крб. (у 1970 р. – 115,2 крб.). Періодично практикувалось підвищення зарплати окремим категоріям робітників. Так, у 1970 р. на 25 % підвищено зарплату будівельникам, на 24 % – лікарям, на 26 % – освітянам. Однак у питаннях забезпечення матеріального і культурного рівня українського суспільства були певні недоречності. Саме у ці роки проявилась тенденція до зближення рівнів оплати праці робітників й інженерно-технічних працівників. На середину 1980-х років різниця в оплаті їх праці становила 10 %. Загалом держава більше дбала про захист фізично працюючих і недооцінювала стимулювання інтелектуальної праці талановитих інженерів, техніків. Зрозуміло, що «зрівнялівка» в оплаті праці цих двох категорій негативно позначалась на результатах трудової діяльності всіх працюючих.

Разом з тим, варто відзначити, що з 1970-х років у зв’язку з поглибленням кризових явищ в економіці відбувалося сповільнення темпів зростання реальних доходів населення. У дев’ятій п’ятирічці вони становили 20 %, в одинадцятій – 4 %.

Саме у ці роки у гонитві за прибутком багато керівників підприємств допускали приписки, коли продукція, скажімо, до кінця місяця, кварталу, року ще не випущена, бракувало 2-3 дні для її випуску, але її вже подавали у звіти як виготовлену. Це призводило до того, що робітники, інженерно-технічні працівники, а передусім керівництво фактично отримували зарплату у формі премій за ще не виготовлену продукцію. Частими були випадки, коли в кінці місяця робітники працювали до 12 год. на добу, щоб виконати виробничий план. Це негативно впливало на якість продукції. Покупці в магазинах не бажали купувати товари, виготовлені у кінці місяця.

На підприємствах, особливо легкої та харчової промисловості, появилися «несуни» – крадії різних матеріалів, запчастин, сировини. Це явище стало масовим. Працівники м’ясокомбінатів крали м’ясопродукти, молокозаводів – молочні продукти, лікеро-горілчаних заводів – горілчані вироби, а, скажімо, працівники Одеської чайної фабрики – чай. Здобуті таким чином речі, зазвичай, збувались на ринках, серед знайомих. Чимало робітників, особливо високої кваліфікації, на своїх робочих місцях у робочий час виготовляли різні предмети широкого вжитку, які потім продавали. У містах і селах у неробочий час багато робітників, селян займались індивідуальною трудовою діяльністю: будували будинки, ремонтували квартири, автомобілі, шили взуття й одяг тощо.

Увійшли в практику селян й сезонні роботи. Жінки, особливо із західних областей України, виїжджали у південні області УРСР і південно-західні області РРФСР для обробітку цукрового буряка, збирання фруктів, овочів. Чоловіче населення формувало бригади, які в південних областях займались будівництвом тваринницьких ферм, доріг. Робітники таких професій, як нафтовики, водії, екскаваторники, бульдозеристи, вахтовим методом виїжджали на роботу у райони Сибіру і Крайньої Півночі.

Зростання рівня зарплати у всіх категорій працюючих, індивідуальна трудова діяльність вели до зростання у них більшої маси грошей. На кінець 1970-х років 32 млн. осіб мали заощадження в ощадкасах. Упродовж 1970-1985 рр. сума внесків в ощадкаси зросла втричі. Правда, ощадкаси нараховували вкладникам всього 2-3 % річних.

Набирала обертів інфляція. У 1985 р. 1 крб. коштував 5 % від карбованця початку 1962 р. Отож, упродовж 1971-1985 рр. обсяг грошової маси в обігу збільшився у 3,1 рази, а виробництво товарів народного споживання – тільки вдвічі. Наслідком був дефіцит товарів, черги покупців у магазинах, придбання необхідних товарів через бази і склади, знайомих. За невеликий хабар або «по блату» часто можна було отримати потрібний товар. За сприяння в придбанні цінних товарів, наприклад автомобілів, керівні особи, що мали доступ до їх розподілу, отримували великий хабар. Дефіцит необхідних товарів і централізована система їх розподілу призвели до значних зловживань, порушень законності, передусім представниками влади і керівниками підприємств на місцях. Черга в магазини на придбання килимів, телевізорів, холодильників стали ганебною прикметою життя народу.

Не можна сказати, що влада цього не бачила і не реагувала на негативні явища. Передусім чимало товарів, у т. ч. одягу, взуття, побутової техніки, посуду, меблів, закуплялось за кордоном (переважно у тодішніх соціалістичних країнах), почастішали каральні дії щодо спекулянтів, «несунів», керівників гуртових баз, хабарників. Здійснювалися додаткові заходи з нарощування обсягу виробництва товарів. У легкій промисловості, зокрема, за короткий час воно зросло на 80 %, у харчовій – на 31 %. І все ж дефіцитними були взуття, одяг, трикотажні вироби (особливо для дітей) і вироби побутової хімії, автомобілі, будматеріали для населення. Ці та інші товари народного вжитку, крім того, часто були низької якості. Варто відзначити, що ціни на дрібні товари були невисокими, а на автомобілі, навпаки –дуже високими.

З держбюджету, особливо в роки VІІІ п’ятирічки збільшувались відрахування у суспільні фонди споживання. Вони забезпечували громадянам отримання додаткових прибутків. Люди користувалися безкоштовним медичним обслуговуванням, у т. ч. і через мережу санаторіїв і будинків відпочинку за безкоштовними або пільговими путівками (заради справедливості треба сказати, що керівники всіх сфер управління завжди користувалися такими путівками). Молодь безкоштовно отримувала середню спеціальну освіту в технікумах й вищу – в інститутах і університетах. У школах і дошкільних дитячих закладах дітей годували безкоштовними сніданками та обідами. Учні ПТУ безкоштовно отримували робітничу кваліфікацію. Діти у літній період безкоштовно оздоровлювались у піонерських таборах за місцем проживання та у Криму, Одесі, на Азовському морі та інших місцях. Держава із цього ж таки фонду надавала житлово-комунальним господарствам дотації на утримання житла міськими жителями. Оплати населенням житлово-комунальних послуг була украй низькою. В 1965 р. загальна сума виплат з боку держави на ці потреби становила 7,4 млрд. крб., у 1970 р. – 11,8 млрд. крб. У 1970 р. в дошкільних закладах за рахунок держави, колгоспів виховувалось 1,4 млн. дітей (це у 3,5 рази більше, ніж у 1960 р.). Навчання одного учня в школі обходилося державі 90 крб. щорічно, в школі-інтернаті – 900 крб. У 1977 р. учні середніх шкіл перейшли на безкоштовне користування підручниками.

У 1970/71 навчальному році різними видами навчання було охоплено 14,5 млн. молодих осіб. Це означало, що тоді вчилася кожна третя молода людина УРСР. Випускники середніх шкіл навчались у 40 педучилищах і технікумах. У республіці діяли 9 університетів. У 1965 р. відкритий Донецький, у 1972 р. – Сімферопольський, у 1979 р. – Запорізький університети. В Україні працювало 30 інститутів. У 1966 р. відкритий Івано-Франківський інститут нафти і газу, у 1970 р. – Тернопільський фінансово-економічний інститут, у 1974 р. – Вінницький політехнічний інститут. Випускники середніх шкіл навчались у 40 педучилищах і технікумах. У 1970 р. на 10000 жителів в Україні було 170 студентів. Спеціалісти з України отримували держзамовлення і працювали на підприємствах, будовах, у наукових установах усіх союзних республік, а випускники вузів, технікумів звідти працювали в Україні.

У 1972 р. взято курс на завершення переходу до загальної середньої освіти Із запровадженням обов’язкової середньої освіти поширювалась вечірня та заочна форми навчання. У ПТУ відкривали спецгрупи для набуття учнями середньої освіти. У міжшкільних навчально-виробничих комбінатах навчалося 2 млн. учнів.

Проте із зменшенням кількості дітей зменшувалась кількість середніх шкіл. У 1980 р. їх було 20935 (у 1960 р. – 29000). 2/3сільських шкіл будували колгоспи своїми силами. У 1977 р. Верховна Рада УРСР встановила почесне звання народного вчителя УРСР. Разом із тим зарплата вчителів була на 15 % нижчою від середньої зарплати робітників. У школах працювало більш як 500 тис. вчителів, із них лише 49 % мали вищу освіту.

У 1980 р. в УРСР 99 % випускників восьмирічок продовжували навчання у дев’ятих класах або в навчальних закладах, що давали середню освіту. Були здійснені спроби надання у школах учням певної виробничої професії, однак слабка матеріальна база більшості шкіл не дозволяла тоді вирішити цю проблему.

У 1984 р. прийняті «Основні напрями реформи загальноосвітньої і професійної школи». Відтепер завдання надання молодим людям фахової підготовки покладалося на профтехучилища. З 1985 р. у школах введений предмет «Основи інформатики і обчислювальної техніки».

В результаті усіх цих заходів збоку держави в освітній політиці освітній рівень населення суттєво зріс. На жаль, українська мова із навчального процесу все більше витіснялася російською. У середині 1980-х рр. учні в школах з українською мовою навчання становили вже менше половини загальної кількості учнів. Такою ж була мовна ситуація і у вищій школі. У 1964/65 навчальному році у старших класах на вивчення російської мови відводилося 300 год., а на вивчення української мови – 175 год. (до того часу було відповідно по 345 год.). Національний склад населення в УРСР був таким, що переважали українці. Це означало, що русифікація загальноосвітньої школи стала реальністю.

У 1971 р. в УРСР було 4515 медичних закладів, у яких працювало 135200 лікарів і 425500 середніх медичних працівників. У 1980 р. у медичних закладах республіки працювали 180 тис. лікарів і 500 тис. медичних працівників середньої кваліфікації, тобто в розрахунку на 10 тис. жителів їх було більше, ніж у розвинених країнах Заходу. Кількість лікарняних ліжок за 1970-1985 рр. збільшилась на третину. В 1975 р. відкрито Київську республіканську дитячу лікарню.

Система охорони здоров’я недофінансувалась. Часто медичні послуги були не на належному рівні. У системі медичного обслуговування проявилися тривожні тенденції, Насамперед зростала смертність дорослих й особливо дітей: з 8,8 до 12,1 випадків на 1 тис. дітей. Причинами такого становища було те, що не вистачало якісних медикаментів і лікарняних ліжок. Але медичні установи, що обслуговували партапарат, розміщувалися в нових будовах у паркових зонах, оснащувались найновішим імпортним устаткуванням, комплектувалися висококваліфікованим персоналом.

Надвисокі темпи використання природних ресурсів на території України, особливо в Донецько-Криворізькому регіоні створило реальну загрозу фізичного виживання людям. Цей негативний процес посилювався внаслідок використання в промисловому виробництві застарілих екологічно небезпечних технологій.

Великими масштабами в УРСР велося житлове і комунальне будівництво. Упродовж 1966-1985 рр. споруджено 38 млн. м кв. житла, але й кількість населення України зросла на 5,5 млн. осіб. У 1966-1980 рр. в Україні одержали від держави житло 25,2 млн. осіб, більшість з них – безкоштовно, при збереженні низької плати за комунальні послуги. Навіть при таких великих темпах житлового будівництва черги громадян на отримання чи поліпшення житлових умов у міських і районних виконкомах рад не зменшувались. На 1985 р. у черзі на отримання житла стояли майже 2 млн. сімей. Причиною цього була велика міграція сільських жителів до міст, утворення нових сімей, які потребували житла. Зростали й норми житлової площі на одну особу. У 1974 р. на міського жителя припадало 12,6 м кв. загальної площі при нормі 20 м кв. Третина житла у містах була збудована за особисті кошти людей (кооперативне будівництво). Упродовж 1965-1985 рр. в УРСР збудовано 7, 305 млн. квартир. І все ж житлова проблема залишалась найбільш пекучою соціальною проблемою до розпаду СРСР.

У 1960-80-і роки споруджено в містах і селах України тисячі будівель громадського призначення: нові залізничні вокзали, автовокзали, морські вокзали і аеропорти, кінотеатри, театри, клуби, адмінбудинки обкомів, міськкомів і райкомів партії, адмінбудинки обласних, міських, районних і селищних виконкомів рад, управлінь внутрішніх справ, КДБ. Були збудовані нові спеціалізовані корпуси лікарень, поліклінік, санаторіїв, будинків відпочинку в Карпатах, на берегах Чорного і Азовського морів, туристичних баз. У кожному райцентрі і в районах міст відкривались універсами, універмаги, мережі спеціалізованих магазинів. Покупці вперше отримали вільний доступ до викладених товарів.

Харчування українського населення стало більше відповідати вимогам раціональних норм. Люди вже більше споживати м’яса, яєць, овочів, фруктів, цукру. Так, молока і молокопродуктів споживали майже 85 % норми, яєць – 55 %. Громадське харчування у республіці було доступним і повсюдним, працювали 47,7 тис. їдалень, ресторанів, закусочних і чайних. Їх послугами користувалися щороку10 млн. осіб. Практично усі робітники, студенти, учні були забезпечені харчуванням в столових. Разом з тим у ті роки громадське харчування, торгівля, майстерні з ремонту побутової техніки своєю неякісною роботою, недбальським, часто визискувальним ставленням викликали у населення справедливе незадоволення.

У 1960-80-ті роки активно розвивались усі види громадсько-пасажирського транспорту. В містах на маршрути вийшли нові автобуси, тролейбуси, трамваї (чеського виробництва). У Києві та Харкові розбудовувався метрополітен. Однак громадського транспорту явно не вистачало, а в індивідуальній власності була невелика кількість легкових автомобілів і мотоциклів. У ранкові години люди змушені були у переповненому громадському транспорті добиратись на роботу або навчання, а після роботи чи навчання – у зворотному напрямку. Лише окремі, економічно спроможні підприємства практикували надання транспорту для перевезення своїх працівників.

Недостатньо високий рівень оплати праці у державі, пенсій, допомоги багатодітним сім’ям тощо призвів до виникнення такого явища, як пільги. Були встановлені пільгові, тобто підвищені пенсії окремим категоріям робітників (металургам, шахтарям та ін.), заслуженим працівникам науки, освіти, культури, охорони здоров’я. Правом безкоштовного проїзду в громадському міському транспорті користувались ветерани праці та війни, інваліди, діти-сироти, пенсіонери та інші категорії громадян. Передовики виробництва, вчені, багатодітні сім’ї отримували переваги при виділенні житла, путівок на санаторно-курортне лікування. Однак повсюдним було прилучення багатьох чиновників профспілок, партійних, радянських та комсомольських органів до названих пільг, особливо при розподілі житла. Партійно-радянські керівники всіх рівнів користувалися окремими пільгами, яких не мали рядові громадяни. Це викликало в суспільстві явно негативну реакцію.

Соціальна політика на селі мала свої особливості. Рівень життя селян був на порядок нижчим від рівня життя міського населення. 1960-80-і роки стали періодом тривожних змін у соціально-демографічних показниках, передусім сільського населення республіки. З 1979 р. почалась депопуляція сільського населення, а з 1989 р. – депопуляція всього українського суспільства. Упродовж 1965-1985 рр. сільське населення зменшилося на 4,6 млн. осіб, зменшилась також кількість членів сільської сім’ї – з 4 до 3 осіб. Особливо загрозливими масштаби депопуляції були у Чернігівській, Сумській, Хмельницькій, Черкаській, Вінницькій, Полтавській і Харківській областях. Дуже великою була смертність чоловіків віком 30-54 років. Причинами цього явища були високий рівень травматизму на виробництві і захворювання від надмірного вживання алкоголю, недостатній рівень лікування.

Ці роки стали часом масової міграції сільського населення в міста, зумовленої передусім гіршими умовами праці та проживання в селі, ніж у місті, низьким рівнем культурного дозвілля, особливо для молоді. Якими ж були умови праці у 1960-80-х роках на селі? Ручна праця становила 75 % і передусім у вирощуванні цукрових буряків, овочів, догляду за тваринами. Хоч оплата праці колгоспників упродовж 1965-1985 рр. зростала швидше, ніж робітників і службовців, і збільшилась у 2,7 рази (до 134 крб.), у радгоспах – в 2,3 рази (до 163 крб.).

У 60-80-і роки особливої гостроти набув процес ліквідації так званих «неперспективних» сіл. Упродовж 1967-1979 рр. в УРСР знято з обліку 3555 населених пунктів (майже 10 %), 167 селам надано статус селища міського типу, третина знятих з обліку сіл об’єдналися з міськими поселеннями та іншими селами. Об’єднання малих сіл з великими одразу ж вирішувало ряд соціальних проблем, у т. ч. забезпечення дітей школами, жителів – магазинами, лікарськими закладами. Загалом у 1959-1989 рр. кількість сіл у республіці скоротилася з 42229 до 28767, тобто на 13462 села. Необхідно вказати, що не всі ліквідовані села були «неперспективними», тож подекуди прийняті необдумані волюнтаристські рішення.

У 1960-і і наступні роки в зв’язку з нестачею робочих рук на сільськогосподарські роботи залучались працівники підприємств, студенти ВНЗ і технікумів, учні професійно-технічних училищ (ПТУ) і сільських шкіл. Упродовж одного місяця (а це було у вересні) вони збирали картоплю, виноград, фрукти, городні культури. Всю залучену сторонню робочу силу утримували за свій кошт колгоспи, а тому оплата їхньої праці, як правило, не практикувалась. За робітниками та службовцями зберігалась середньомісячна заробітна плата за основним місцем роботи, за студентами – стипендія в їхніх навчальних закладах. Часто саме завдяки участі в осінньо-польових роботах робітників, студентів вдавалося вчасно збирати врожай.

Якщо міські жителі переважно отримували комунальне житло, то сільські жителі будували житло винятково за власні кошти. В будівництві сільських хат відтепер переважно використовували цеглу, шифер, оцинковане залізо. За розмірами хати стали такими, що значно покращували умови проживання селян. Під час будівництва хат селяни організовували толоки. Однак на середину 1980-х років лише 15 % сільських хат мали водогін, центральним опаленням користувалися 3,2 % сільських жителів. Особливо гостро стояло питання газифікації сіл, адже лише 5 % з них були газифікованими. Так, на Черкащині було газифіковано лише 1 % селянських хат, на Вінниччині – 0,4 %, тоді як у Білорусії – 80 %.

У 1965 р. почалось і на 1970 р. завершено будівництво 15 експериментально-показових сіл у різних регіонах республіки. В селах були зведені, як правило, зі щільною забудовою населеного пункту, багатоповерхові будинки. Однак цей тип поселень не став привабливим для селян, оскільки не враховував їхніх традицій і потреб.

Багато незручностей для селян, особливо малих сіл, створювалось через бездоріжжя, відсутність надійних автобусних сполучень з районними й обласними центрами. Нерозвиненою залишалась торговельна мережа у селі, асортимент промислових і продовольчих товарів у сільських магазинах був обмеженим.

Медичне обслуговування селян суттєво відставало від рівня обслуговування міських жителів. Навіть у 1985 р. третина сіл не мала закладів охорони здоров’я. У сільських лікарнях було лише 53,2 тис. ліжок. Держава і колгоспи здійснювали певні кроки щодо покращення системи охорони здоров’я на селі. Селянам, особливо працівникам ферм і механізаторам, видавались пільгові або безкоштовні путівки для оздоровлення у санаторіях та будинках відпочинку, однак, зазвичай, такі можливості вони отримували у зимовий період.

Влада, комсомольські та профспілкові організації стали більше дбати про організацію відпочинку, проведення дозвілля різних категорій населення, особливо міського. Такі можливості з’явились тому, що у 1967 р робітників і службовців підприємств та організацій переведено на 5-денний робочий тиждень з двома вихідними днями (до цього часу був один вихідний день і в суботу – скорочений робочий день до 14-ї години). Службовці, робітники і селяни за допомогою профспілок отримували можливість оздоровлюватись, здійснювати туристичні тури у республіки Прибалтики, Закавказзя, Середньої Азії, в Російську Федерацію.

У 1960-ті роки зав’язалися дружні контакти з містами-побратимами. Зазвичай, це були міста СРСР, країн тодішньої соціалістичної співдружності. Так, Тернопіль був побратимом Слівена (Болгарія) і Пензи (РФ), Одеса – Сегеда (Угорщина), Спліта (Югославія) і Варни (Болгарія); Київ – Тулузи (Франція), Тампере (Фінляндія) і Кіото (Японія).

Широку програму міжнародного молодіжного туризму здійснювало бюро «Супутник» (утворене в 1959 р.). У 1959-1966 рр. тільки у Києві побували 200 тис. юнаків і дівчат з-за кордону. Комітет молодіжних організацій (КМО) УРСР, що діяв при ЦК ЛКСМУ, підтримував зв’язки з 80 національними молодіжними спілками за межами України. Деякі ВНЗ здійснювали поїздки своїх студентів за кордон, приймали одночасно зарубіжних студентів з Фінляндії, Польщі, Угорщини та інших країн.

Будівельники, шахтарі, металурги, працівники сільського господарства, спеціалісти інших професій окремими групами виїжджали за кордон для обміну досвідом. Відповідно Україну відвідували зарубіжні делегації з такою ж метою. Підбір членів делегацій для поїздки за кордон ретельно контролювався й обов’язково проходив через органи КДБ. Претенденти мали представити позитивну характеристику з місця роботи чи навчання, яка, незалежно від їхньої партійності, затверджувалася парткомом підприємства чи навчального закладу. Оплата туристичної путівки здійснювалася профкомами і частково (до 30 %) – туристом. Загалом у ті роки туристичні контакти радянських людей із зарубіжжям були спорадичними і замкнутими, влада ретельно стежила, щоби під час поїздок за кордон не постраждала «ідеологічна чистота» радянських громадян.

Радянська влада через комсомольські структури активно залучала студентську і частково учнівську молодь до суспільно-корисної праці. В період канікул «третій, трудовий семестр» для студентів став нормою їхнього життя. У ВНЗ при комітетах комсомолу створювалися штаби з формування студентських будівельних загонів. Запис студентів у ці загони був переважно добровільним, хоча в ті загони, які мали працювати в місцях, де оплата була незначною, інколи примушували вступати.

Молодь ВНЗ і технікумів України виїжджала на роботу не лише в регіони республіки, а й на будівництво робітничих селищ, доріг, тваринницьких комплексів у Тюменську й інші області Російської Федерації, Казахську РСР та інші республіки. Перебування у будзагонах загартовувало студентів, у багатьох з них формувались навички управління трудовими колективами. Вони мали можливість побачити реальні економічні процеси з усіма позитивними і негативними тенденціями, покращити своє матеріальне становище. В 1987 р. 8200 студзагонівців з 22 міст України освоїли 23 млн. крб. капітальних вкладень. Ввели 457 об’єктів на 12 млн. крб. Побудували 32 тис. м кв. житла – 1140 квартир, 286 будинків, 9 шкіл на 3112 місць, 3 дитячих садки, 2 клуби, 7 магазинів, прорубали в тайзі 50 км. просіки. В піонерських таборах «Супутника» оздоровили 800 дітей, студенти-медики надали медичну допомогу 43 тисячам хворих. За два літні місяці (робочий день був ненормованим) – стільки тривав «третій трудовий семестр» – наприкінці 1970-х років студбудівець міг заробити від 800 до 5–6 тис. крб.

В обласних та районних центрах розгорнута робота парків культури та відпочинку. Дозвілля там проводили сотні тисяч людей усіх поколінь – від піонерів до пенсіонерів. Цікаві атракціони для дітей, танцювальні майданчики для молоді, лекторії та концерти артистів для людей середнього та старшого віку – ось далеко неповний перелік заходів парків культури та відпочинку. Цю роботу організовували відділи культури міськвиконкомів, комсомольські органи, відділи агітації та пропаганди райкомів та міськкомів партії.

У 1960-80-і роки особливого звучання набули святкування пам’ятних подій в історії СРСР, ювілеїв як окремих осіб, так і дат загальнодержавного масштабу. У 1965 р. виданий указ Президії Верховної Ради СРСР про оголошення 9 травня святом Дня Перемоги радянського народу над фашистською Німеччиною. З цих пір цей день став неробочим. Загальнодержавними святами були 1-2 травня, 8 березня, 7-8 листопада, але на офіційному рівні не відзначалися релігійні свята.

У суспільстві поширився значний попит на художню літературу. У багатьох сім’ях формувалися власні бібліотеки, які налічували від кількох сотень до кількох тисяч томів, а також дитячі бібліотеки. Видавництво художньої літератури в Москві почало видавати «Бібліотеку всесвітньої літератури» у 50 томах. Незважаючи на великий тираж цього видання, далеко не всі бажаючі змогли його придбати. Вийшли у світ 2-томний «Шевченківський словник», 12-томна «Українська радянська енциклопедія»,
8-томна «Історія Української РСР» та інші фундаментальні видання. Київське видавництво «Наукова думка» започаткувало вихід 80-томної серії «Бібліотека української літератури».

У ті ж роки практично не було такої сім’ї в Україні, яка би не передплачувала одне або декілька періодичних видань. Особливою популярністю користувались такі журнали як «Україна», «Перець», «Радянська жінка», «Наука і життя», «Вітчизна», російськомовні, що виходили в Москві «Огоньок», «Здоров’я», «За кермом», газети «Літературна Україна», «Сільські вісті», «Молодь України», російськомовні «Роман-газета», «Літературна газета», «Комсомольська правда» тощо. Передплата на дефіцитні книжкові і періодичні видання здійснювалась за рознарядкою партійних органів, а перевагу отримували ті, хто підписувався на партійну та комсомольську пресу.

Населення УРСР все більше мало змогу долучитися до здобутків кіномистецтва. У великих містах працювали десятки кінотеатрів, власну кіноустановку мав кожен сільський клуб. Кіносеанси у міських кінотеатрах відбувалися з 10 год. ранку до 10 год. вечора. Кінострічки були в основному вітчизняного, і лише незначна частина іноземного виробництва. В радянський кінопрокат потрапляли лише ті зарубіжні картини, які були допущені з ідеологічних причин. У вихідні та святкові дні було проблемою придбати квиток на кіносеанс. Особливою популярністю у людей користувались кінострічки на історичну тематику, зокрема про події Великої Вітчизняної війни, на теми моральної поведінки людини у суспільстві та про кохання.

У ті роки започатковано випуск промисловістю кольорових телевізорів. Хоча ціни на них були високими, все ж таки відчувався їхній дефіцит. Телевізійні програми в УРСР не відрізнялись особливим розмаїттям. Основна увага приділялась суспільно-політичним подіям та діяльності керівництва КПРС, популяризації здобутків робітників та селян у промисловості, науці та сільському господарстві, досягнень у різних галузях науки й особливо в освоєнні космосу. Разом з тим телеглядачі отримали можливість дивитися високохудожні драматичні вистави, оперу та балет. Особливо подобались людям гумористичні передачі за участю народних артистів УРСР Ю. Березіна та Ю. Тимошенка (Штепселя і Тарапуньки), святкові концерти, новорічні «Вогники». У небачених досі масштабах зріс інтерес до спортивних змагань, у т. ч. хокею, танців на льоду, конкурсів з усіх видів гімнастики, боротьби, спортивних змагань, що транслювалися телебаченням.

Слід зауважити, що від цього часу зменшується інтерес у людей до вистав в обласних музично-драматичних театрах. Кількість відвідувань у них поступово зменшується. За таких умов дирекції театрів часто звертались за допомогою в організації культпоходів у театр до партійних, комсомольських і профспілкових комітетів, директорів шкіл та училищ.

Радіомережа охоплювала усю територію УРСР. Наше суспільство отримувало доступ до найсвіжішої інформації на різні теми, в т. ч. політичної. Оскільки трансльована інформація не завжди була повною і правдивою, то в народі радіоточки прозвали «брехунцями».

З приходом до влади Ю. Андропова в листопаді 1982 р. соціально-побутовим умовам населення приділялось більше уваги. Було переглянуто режим роботи медичних закладів, торгівлі, побутових підприємств, ощадкас, відділень зв’язку та інших організацій. Так, поліклініки почали відкриватися з 7 год. ранку, а лікарі приймали пацієнтів щодня з 8 до 20 год., включаючи суботу зі скороченим графіком роботи. Час роботи непродовольчих магазинів продовжили до 20 год., продовольчих – до 20-21 год. Усі ательє, приймальні пункти працювали до 20-21 години. Були ліквідовані вихідні дні у їдальнях і буфетах при робітничих і студентських гуртожитках. Порушникам трудової дисципліни переносили черговість на отримання житла, позбавляли премій, виносили адміністративні покарання.

Отже, в 1965-1985 рр. соціальне становище українського суспільства однозначно покращувалося. Зросли доходи населення і його купівельна спроможність. Люди відчували реальний соціальний захист як на виробництві, так і в побуті. Стали звичними безкоштовна освіта і хоч на мінімальному рівні медична допомога, виховання дітей у дошкільних закладах й отримання комунального житла. Були створені умови для організації відпочинку та дозвілля людей. У театрах і кінотеатрах, екскурсійних поїздках вони мали можливість спілкуватися, задовольняти свої духовні і культурні потреби.

Разом з тим у соціальній сфері особливо на селі було ще багато невирішених проблем. Згортання курсу на ринкові умови господарювання та посилення адміністрування в управлінні суспільними процесами з початку 1970- х років, відірваність партійно-радянського керівництва, передусім вищого та обласного рівнів, від реального життя і потреб трудівників призвели до того, що в значної частини людей з’явились апатія, соціальне утриманство, бажання отримати від держави більше благ, ніж віддавати суспільству. За правління Л. Брежнєва, поряд з приписками та крадіжками на виробництві, стало процвітати серед партійно-радянської керівної ланки, у вищій школі, торгівлі хабарництво, казнокрадство, почали формуватись і зрощуватися з державним апаратом мафіозні структури. Особливо це стосувалось торгівлі та правоохоронних органів.

Потрібні були кардинальні дії для подолання цих та інших проблем у соціальній сфері, однак ідеологічні мотиви та власну вигоду партійно-радянське керівництво ставило вище від потреб, які диктувало суспільне життя.

4. Політичне і духовне життя. Основні течії опозиційного руху в Україні та форми його опору

У 1960-80-і роки в СРСР, продовжувала діяти однопартійна політична система. КПРС була єдиною діючою політичною партією. Єдиними органами влади були ради депутатів трудящих. Єдиною формою власності була суспільна форма власності на засоби виробництва, земельні надра. Формально влада належала народу, однак КПРС одноосібно здійснювала керівництво всіма державними та громадськими організаціями.

Офіційно тоді вважалось, що в українському суспільстві є два класи: робітники і колгоспні селяни. Інтелігенція вважалась прошарком, який поповнювався з робітників і селян; існувало навіть таке визначення, як «робітничо-селянська інтелігенція». При заповненні особистих анкет громадяни повинні були вказувати своє соціальне походження.

У травні 1972 р. вище керівництво СРСР звинуватило П. Шелеста у ліберальному ставленні до націоналістичних проявів, економічному місництві й звільнили з посади першого секретаря ЦК КПУ. У травні 1972 р. першим секретарем ЦК КПУ обрали В. Щербицького, працював він на цій посаді до 1989 р. Усі 17 років свого правління В. Щербицький орієнтувався на Москву і персонально на Л. Брежнєва. Він, як і Генеральний Секретар ЦК КПРС, належав до «дніпропетровського клану».

У 1977 р. прийнята нова Конституція СРСР. У ній КПРС оголосила себе «ядром політичної системи суспільства» і закріпила за собою право здійснення керівництва всіма сферами суспільно-політичного життя. У 1978 р. прийнята Конституція УРСР. В ній була продубльована 6-а стаття Конституції СРСР про керівну і спрямовуючу роль КПРС. УРСР оголошувалась соціалістичною загальнонародною державою, було змінено назву державних органів: ради депутатів трудящих віднині йменувалися радами народних депутатів, що мало засвідчити розширення їхньої соціальної бази, вони становили політичну основу Української РСР. В ст. 92 детально виписані права і обов’язки народного депутата. Згідно даної Конституції мали проводитись референдуми для обговорення найважливіших питань державного життя (не було проведено жодного), розширювались права трудових колективів в обговоренні і вирішенні громадських справ.

Основу економічної системи УРСР становила соціалістична власність на засоби виробництва у формі державної (загальнонародної) і колгоспно-кооперативної власності. Основу особистої власності громадян УРСР становили трудові доходи. Конституція УРСР передбачала розвиток державної системи охорони здоров’я та системи народної освіти. Однак в зв’язку з наростанням кризових явищ реалізація названих положень Конституції стала в багатьох випадках неможлива.

На промислових підприємствах, в організаціях та установах існували партгрупи, бюро або комітети. На 1 січня 1974 р. в Україні було 25 обкомів, 111 міськкомів, 87 міських і 464 сільських райкомів партії. Майже 48 % складу міських і районних виборних партійних органів у 1985 р. становили управлінські кадри – директори підприємств, працівники радянських установ, голови колгоспів тощо.

На 1985 рр. в рядах КПРС перебував кожен 9-й робітник і кожен 12-й громадянин віком від 18 років. Бажаючих вступити у партію було значно більше, особливо з інтелігенції, однак для неї існувала обмежувальна квота. Відповідно до статуту КПРС перевагу при вступі в неї мали робітники та селяни. Керівні працівники партії перебували на посадах інколи по 10 і більше років. У 1986 р. 37,8 % з них були особами старшими 50 років. Партійна верхівка все більше і більше віддалялася від рядових членів партії, наростало відчуження партії від народу, хоч і повсюдно рясніли гасла «Народ і партія – єдині!».

УРСР мала свої органи державної влади. Функції вищого законодавчого органу покладались на Верховну Раду УРСР. На неї були покладені функції призначення голови Ради Міністрів та його заступників, затверджувати склад уряду. Депутати Верховної Ради заслуховували звіти уряду, встановлювали почесні звання, приймали рішення про амністію, приймали закони і постанови, що не суперечили законам СРСР. Проте реальна влада в УРСР належала КПУ. Її ЦК і політбюро видавали постанови та резолюції, які фактично координували коло питань, що мали вирішувати органи державної влади.

Вибори до Верховної Ради УРСР проходили на основі прямого, рівного виборчого права. Всі громадяни (з 18 років) мали рівне право голосу. Повсюди рясніли гасла: «Всі на вибори!», «Голосуємо за блок комуністів і безпартійних!». Партапарати і ради займались організацією висунення кандидатів у депутати, доводили на місця так звані контрольні цифри якісного складу майбутніх депутатів. В них у відсотках відзначалось кількість членів КПРС, ВЛКСМ, жінок, чоловіків, за віковою категорією, національним складом, освітою, тощо. Ці контрольні цифри в цілому співпадали з реальними статистичними даними. В одному виборчому окрузі висувався один «перевірений кандидат». Без будь-яких застережень майбутній депутат був впевнений у своєму обранні. Фактично вибору під час голосування не було, вибори перетворювалися на фікцію і формально закріплювали владу КПРС. В 1971 р. у Верховній Раді УРСР було 464 депутати, 52,2 % з них були робітниками і колгоспниками, а в 1985 р. – 650. Рівень партійності серед депутатів сягав 60-70 %. За національним складом депутати-українці становили майже 70 %, росіяни –23 %. Майже половина депутатів у 1985 р. мала вищу освіту. Серед депутатів було 18 академіків і членів-кореспондентів
АН УРСР, понад 50 докторів і кандидатів наук.

Під час сесій Верховної Ради УРСР у виступах її депутатів лише схвалювалася політика КПРС і радянського уряду, конструктивна критика не звучала. Депутати одноголосно схвалювали документи, які ретельно готувалися в урядових структурах, комітетатах Верховної Ради і озвучувалися вищим партійним керівництвом. В місцевих радах у 1975 р. 46,5 % депутатів були членами КПРС, 27,8 % – молоді люди віком до 30 років.

У Верховній Раді діяла Рада старійшин а також партійна група, що об’єднувала депутатів-комуністів. Сесійні засідання скликалися президією Верховної Ради двічі в рік і тривали вони 1-2 дні. Сесії розглядали від 10 до 40 питань, які до відкриття готувались у комісіях. В основному, на них розглядали народногосподарські плани республіки. Проводились і ювілейні сесії. До найважливіших законів, які були прийняті Верховною Радою УРСР в 1965-1985 рр., варто віднести: «Про сільську і селищну Ради народних депутатів» (1968 р.), «Закон про міську, районну Раду депутатів» (1971 р.), «Земельний кодекс» (1970 р.), «Водний кодекс» (1971 р.), «Закон про охорону здоров’я» та ін. Був прийнятий навіть закон «Про порядок відкликання депутатів», однак жодного разу його не застосовували.

Функції вищого виконавчого і розпорядчого органу в республіці покладались на Раду Міністрів (уряд). Вона здійснювала керівництво місцевими радами, господарським будівництвом, а також заходи щодо покращення матеріального становища населення і розвитку культури, освіти. Функції місцевих органів державної влади в УРСР виконували обласні, районні, міські і селищні ради та їхні виконкоми і сільські ради.

Уряд, міністерства, державні комітети республіки в 1960-80-і роки зосереджували увагу на виконанні промисловими і сільськогосподарськими підприємствами планових завдань. Галузеві міністерства були основними підрозділами, на які покладено обов’язки організації і розвитку відповідних сфер економічного, соціального і культурного життя.

Стрижнем політичного життя в УРСР були кампанії з підготовки та проведення з’їздів КПРС і КПУ. Проекти постанов, а після з’їздів – прийняті рішення примушували обговорювати практично в усіх колективах і приймати розгорнуті заходи з їх виконання. У вищих і середніх навчальних закладах студенти зобов’язані були вивчати ці документи, а також праці Л. І. Брежнєва за рахунок годин профільних дисциплін. Подібні, але дещо з меншим розмахом, кампанії проводились у зв’язку з роботою пленумів ЦК КПРС і ЦК КПУ. Однак з кожним роком, за умов зростання кризових явищ у радянському суспільстві, реальний вплив таких кампаній ставав все менш дієвим.

Особливо потужними були політичні кампанії до ювілейних дат, зокрема. до 50-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції, 100-річчя від дня народження В. Леніна, 50-річчя утворення СРСР, у зв’язку з обговоренням та прийняттям у 1977 р. Конституції СРСР, а у 1978 р. – Конституції УРСР. У рамках цих ювілеїв і важливих державних заходів розгорталося соціалістичне змагання трудівників, організовувались декади культури інших республік, проводились урочисті збори на республіканському, обласному, міському, районному рівнях, а також на підприємствах, в навчальних закладах. Кожна така кампанія завершувалась нагородженням орденами і медалями кращих колективів, окремих працівників. В ході цих кампаній було возвеличення КПРС і СРСР, їхніх досягнень, а будь-які недоліки і труднощі замовчувались.

Найбільш масовою громадською організацією в УРСР були професійні спілки трудівників. Вони діяли під повним контролем КПРС. В УРСР у 1972 р. профспілки мали 18 млн., з них на селі – майже 2,5 млн. осіб. Профспілкові комітети займались вихованням у трудівників належного ставлення до роботи, турбувались про покращення умов праці, про охорону здоров’я працюючих, здійснювали заходи щодо організації підвищення їх професійного рівня, надавали своїм членам матеріальну підтримку, опікувалися художньою самодіяльністю, організовували і проводили різні зустрічі, свята, конкурси, фестивалі. Із зростанням заробітної плати працюючих і збільшенням ними профспілкових відрахувань у профспілок з’явилися додаткові можливості розвивати власну санаторно-курортну базу. У 1971 р. у санаторіях і будинках відпочинку України і Російської Федерації за матеріальної допомоги профспілок оздоровилися 1,6 млн. трудівників, у піонерських таборах – 1,5 млн. дітей, на базах відпочинку – 800 тис., у заводських профілакторіях – 200 тис.

Практично вся молодь віком від 16 років перебувала у рядах ЛКСМУ. В 1973 р. в ній було 5,2 млн. юнаків і дівчат. Комсомольські організації, як і партійні та профспілкові, були на кожному підприємстві, в установах і навчальних закладах. Вони працювали під керівництвом партійних структур. Комсомольців обирали депутатами Верховної Ради УРСР і місцевих рад, їм доручали відповідальні ділянки на виробництві. За комсомольськими путівками юнаки та дівчата виїжджали на будови-гіганти, в т. ч. на будівництво Байкало-Амурської магістралі, освоювали нафтові і газові родовища в Сибіру.

В ці роки пропагувалось соціалістичне змагання робітників, службовців, колгоспників. Метою його було підняти трудову і політичну активність трудівників, підвищити якість виробленої продукції, не тільки виконати, а й перевиконати планові показники. Соціалістичне змагання як масову форму залучення трудівників до вирішення народногосподарських проблем організовували і спрямовували партійні, профспілкові і комсомольські органи. Треба сказати, що у цій роботі було чимало бюрократизму, формалізму, приписок і взагалі зобов’язання часто брались як окремими робітниками, так і трудовими колективами надто завищені. Інколи доходило до абсурду: соціалістичне змагання, наприклад, організовувалося серед адвокатів, суддів, медиків.

Однією з форм соціалістичного змагання були зустрічні плани, тобто коли виробничі плани приймалися вищими від встановлених. Організовувалося змагання між суміжними колективами союзних республік. Так, обмін делегаціями відбувався між шахтарями Донбасу і Кузбасу, машинобудівниками Харкова і Ленінграда й ін.

Знову ж таки ці акції відбувалися за почином партійних комітетів, багато в чому були формальними і не дали очікуваного економічного та соціального ефекту.

Всеукраїнське товариство винахідників і раціоналізаторів мало 13 тис. організацій, які об’єднували 1 млн. 340 тис. осіб. Однак впровадження винаходів і відкриттів у країні було обтяжене багатьма бюрократичними процедурами, що негативно впливало на технічний прогрес.

Про зростання політичної активності трудівників мала засвідчувати їхня участь у роботі органів народного контролю. Позаштатні народні контролери виявляли факти, коли не використовувалось на виробництві обладнання, слідкували за дотриманням правил торгівлі, трудової дисципліни на підприємствах, в установах і навчальних закладах.

В УРСР видавалось 18 республіканських, 71 обласна, 548 міських і районних газет загальним накладом понад 20 млн. примірників. Потужні промислові підприємства, деякі вузи видавали свої газети. Офіційно рівень духовності радянської людини визначався наявністю в неї таких рис, як радянський патріотизм, добросовісне ставлення до праці та навчання, колективізм, прояв інтернаціоналістських почуттів. Утвердженню таких рис мали сприяти і державні нагороди, які давалися областям, окремим колективам і особам за досягнуті успіхи у виробничій і суспільно-корисній діяльності. Так, у 1967 р. орденом Леніна були нагороджені Луганська, Тернопільська, Сумська, Ровенська, Житомирська та Івано-Франківська обл., в наступні роки таку ж нагороду отримали й інші області УРСР. Звання Героя Соціалістичної Праці отримали О. Корнійчук і П. Тичина (1967 р.), Б. Патон, директор Інституту електрозварювання та ін.

У 1965 р. Президія Верховної Ради СРСР затвердила положення про почесне звання «Місто-герой». В УРСР його отримали Київ, Севастополь, Одеса і Керч, жителі яких проявили масовий героїзм в оборонних боях з німецькою армією в роки Великої Вітчизняної війни.

Значного суспільного резонансу набувало святкування ювілейних дат обласних центрів, визначних постатей у літературі, мистецтві. Так, у 1970 р. святкувалося 200-річчя від дня заснування Запоріжжя, 1982 р. – 1500-річчя Києва та ін. У 1969 р. Україна відзначала 200-річчя з дня народження І. Котляревського, у 1971 р. – 100-річчя з дня народження Лесі Українки та В. Стефаника, в 1972 р. – 250-річчя з дня народження Г. Сковороди та 100-річчя від дня народження С. Крушельницької, у 1973 р. – 100-річчя від дня народження С. Гулака-Артемовського. До пам’ятних дат організовувалось видання творів ювілярів, виставки їхніх праць; у Києві та інших містах проходили урочисті святкові вечори тощо.

У 1965 р. Рада Міністрів УРСР прийняла постанову «Про увічнення пам’ятних місць, зв’язаних з історією запорозького козацтва», згідно з якою острів Хортиця оголошено державним історико-культурним заповідником. На його території передбачалося збудувати музей запорозького козацтва і звести монумент. Цього ж року почали готувати до друку твори визначного дослідника козацтва Д. Яворницького. Однак вказана постанова не була виконана, твори видатного дослідника запорозького козацтва тоді світ так і не побачили. Важливу роль у збереженні минувшини відігравало засноване Українське товариство охорони пам’яток історії і культури, яке незмінно очолював академік П.І. Тронько.

У 1969 р. у с. Нерубайське Одеської обл. відкритий музей партизанської слави 1941-1944 рр., на хуторі Надія Кіровоградської обл. – музей І. Карпенка-Карого (І. Тобілевича), в 1968 р. у Києві – літературно-меморіальний комплекс М. Рильського і Музей української музики. В 1972 р. у Кам’янці-Подільському створено історико-архітектурний заповідник, у 1973 р. у с. Гриньки Полтавської обл. відкрито музей М. Лисенка, в 1974 р. у с. Павлиш Кіровоградської обл. – музей В. Сухомлинського, в 1976 р. у Києві в Бабиному Яру – меморіальний комплекс жертвам фашистського терору, в 1977 р. у Києві на Хрещатику – меморіал Великої Жовтневої соціалістичної революції (знесений у 1990 і роки), у 1982 р. в Києві – музей Великої Вітчизняної війни, в 1983 р. у Києві – монумент на честь возз’єднання України і Росії та ін.

На українській землі постало чимало пам’ятників, зокрема М. Леонтовичу в Тульчині Вінницької обл., художнику І. Рєпіну в Чугуєві Харківської обл., М. Скрипнику в Харкові, С. Ковпаку в Путивлі Сумської обл., Лесі Українці у Києві та ін.

У 1967 р. Інститут історії АН УРСР розпочав 26-томне видання «Історії міст і сіл Української РСР» (керівник авторського колективу академік П. І. Тронько). До його підготовки залучили чимало істориків і вчителів шкіл, широкі громадські кола. Це видання стало унікальним здобутком українських істориків, громадськості. В ньому вперше комплексно досліджувалась історія українського народу від села, селища до міст і обласних центрів. Завдяки цьому виданню в науковий обіг вперше було включено значну частину фактичного і документального матеріалу, описано життя багатьох кращих представників українського народу. До здобутків українських істориків слід віднести 4- томне видання «Радянської енциклопедії історії України» і багатотомної «Історії Української РСР».

Уряд УРСР виділив значні кошти на відтворення етнографічної спадщини, побутової та виробничої культури наших людей з давніх часів і до наших днів. З цією метою у центрі України – в Переяславі-Хмельницькому, на площі 80 га – створений музейний комплекс етнографії під відкритим небом, який об’єднував 25 музеїв і музейних пам’яток. Завдяки шанувальникам старовини вдалося зібрати і зберегти для нащадків унікальні експонати, документи про життя українського народу в минулому. Такого ж характеру музей створений і під Києвом у с. Пирогове.

Кіномитці також проявляли інтерес до історії українського народу, його традицій. С. Параджанов зняв на кіностудії ім. О. Довженка фільм «Тіні забутих предків» за однойменною повістю М. Коцюбинського. Тоді ж вийшов фільм «Білий птах з чорною відмітиною». Ці кінострічки вражали глядачів своєю поетичністю, справжньою народністю.

Регулярно проводилися фестивалі музичного мистецтва, кінофестивалі, а також фестивалі самодіяльного мистецтва, конкурси молодіжних вокально-інструментальних ансамблів. Вони збирали десятки, сотні тисяч глядачів. Беручи участь у таких заходах, молоді обдаровані люди отримували можливість продемонструвати свою виконавську майстерність на всеукраїнському, а то й на всесоюзному рівнях. Особливою популярністю в українського глядача користувалися пісенні і музичні твори О. Білаша, Г. Майбороди та інших митців. Унікальним і неповторним явищем у цей час стала пісенно-поетична творчість В. Івасюка (загинув за нез’ясованих обставин у 1979 р.).

У ці роки започаткували проведення міських, обласних, республіканських фестивалів молоді, зокрема, «Київська весна», «Ялтинські зорі». Змагальний принцип у визначенні талантів як окремих виконавців, так і молодіжних естрадних груп спонукав молодь до вдосконалення своєї майстерності, розширення репертуару, виконання різних жанрів.

Така молодіжна розважальна програма, як КВК за короткий час стала найпопулярнішою не тільки серед молоді й серед людей усіх поколінь. Сатира та гумор кавеенщиків були такими дошкульними, так викривали недоліки радянського суспільства, що ця популярна програма в УРСР була на деякий час заборонена.

Особливу роль у вихованні дітей виконували не лише комсомол, вчительські колективи, й піонерські організації. Вони особливу увагу звертали на трудову активність дітей: збір макулатури, металобрухту, залучення до роботи на пришкільних земельних ділянках, до прибирання території шкіл, у парках, скверах тощо. В Одесі були утворені із піонерів групи патрулів, які слідкували за дотриманням чистоти і порядку на вулицях, скверах і парках міста.

Попри значну й різноманітну роботу державних, партійних, профспілкових і комсомольських організацій щодо підвищення духовності народу, в цій справі були суттєві проблеми. Головна з них – це прояв роздвоєності у свідомості багатьох людей. З одного боку, вони брали участь у різних демонстраціях, з’їздах, нарадах, зібраннях, святкових заходах і там демонстрували свою політичну позицію, а з іншого – існувало негативне ставлення до партійно-комсомольської верхівки і всього того, що вона декларувала під час масових кампаній. Люди бачили, що саме у верхівки високопарні слова розходяться з її способом життя. Позачергове отримання від держави квартир, автомобілів, путівок у санаторії, поїздки за кордон, влаштування своїх дітей у престижні ВНЗ, ухиляння їх від служби в армії, особливо в Афганістані, – ось далеко неповний перелік того, що вкладалось у зміст поняття «партноменклатура». Всі ці явища негативно оцінювались у суспільстві, викликали внутрішній протест у багатьох людей і суто індивідуальні оцінки, що аж ніяк не співпадало з їхньою поведінкою під час офіційних агітаційно-пропагандистських заходів чи на державному, чи на партійному рівнях.

З 1966 р. в центральних партійних газетах з’являлися публікації, що засуджували нігілістські настрої деяких митців, які неначе допускали ідейно-шкідливі твердження про надкласову «свободу творчості». Передусім, цей закид адресували І. Дзюбі, Л. Костенко та ін. Навесні 1968 р. почалася критика письменника О. Гончара за його роман «Собор». У цьому творі порушувалися проблеми моралі й краси, добра й гідності. У ньому звучав протест проти байдужого ставлення до своєї історії, бездумного руйнування храмів. У 1971 р. О. Гончара усунуто від керівництва Спілкою письменників України. У 1970 р. побачила світ книга П. Шелеста «Україна наша радянська», в якій з гідністю говорилось про славні сторінки історії України, зокрема про козаччину. Це викликало незадоволення партійного керівництва в Москві.

Державна цензура стала на шлях виведення на «ідеологічну чистоту» всіх творів, що мали вийти з друку. Вистави, концерти також були охоплені цензурою. Головне управління з охорони державних таємниць у пресі при Раді Міністрів УРСР контролювало всі видавництва стосовно відсутності у творах ідейно шкідливих тлумачень. Контроль над літературою і мистецтвом здійснювали також творчі спілки.

Багато літератури у наукових бібліотеках і документів в архівах перебували у спецфондах і були недоступні не лише рядовим відвідувачам, а й науковцям. Існували категорії допуску в архівах. Лише в 1970 р. Головліт України вніс відповідні правки у понад 1000 газет і 460 журналів, друковану продукцію понад 30 видавництв, більше 100 вузів й науково-дослідних інститутів.

Після смерті Й. Сталіна розпочався новий етап національно-визвольної боротьби в Україні. Передумовами посилення цієї боротьби були і зовнішні чинники: світовий процес деколонізації 50-60-х років, антикомуністичні заворушення в НДР (1953), Польщі й Угорщині (1956), Чехословаччині (1968), а також правозахисний рух, заохочений прийнятою в 1948 р. «Загальною декларацією прав людини». У 1976 р. СРСР підписав Гельсінську угоду, однією із вимог якої було дотримання прав людини.

У 1960-і роки КПРС зробила висновок, що СРСР вступив в епоху «розвинутого соціалізму», тобто досяг такого становища в економічному, політичному і соціальному розвитку, що реставрація капіталізму вже неможлива. В засобах масової інформації пропагувалася думка, що відбувається стирання відмінностей між окремими націями і в результаті цього формується єдина історична спільність – радянський народ. У 1972 р., коли відзначалася річниця 50- ліття утворення СРСР, ця думка набула ідеологічного звучання. Як показав наступний хід історії, вона була помилковою. Проте ця ідеологічна догма тривалий час використовувалась партійними органами, КДБ для звинувачення національно свідомих представників української літератури, мистецтва в прихильності до українського буржуазного націоналізму.

Щодо внутрішніх передумов опозиційного руху, то ними були практично бездержавний статус України, панування партійно-радянської бюрократії, утиски національно-культурного життя, цілеспрямована русифікація корінного населення.

Основними течіями опозиційного руху в Україні другої половини 60 – 80-х рр.. були: самостійницьке, яку представляв національно-визвольний рух підпільних груп; національно-культур-
ницьке, яку представляв рух «шістдесятників», правозахисна та рух за свободу совісті (релігійна опозиція).

Найрадикальнішою була самостійницька течія. Її представники боролися за державну незалежність України шляхом агітації за вихід зі складу СРСР.

Представники національно-культурницької течії вимагали духовного і культурного відродження українського народу, його національної самобутності, традицій, мови, всебічного й об’єктивного висвітлення історичного минулого. Вони протестувати проти антиукраїнських акцій центру, нищення пам’яток історії та культури, переслідування за переконання, незаконних арештів та затримок, політичних судів, чинили опір русифікації. Вони справедливо висловлювали тривогу з приводу того, що в старших класах українських шкіл число годин на вивчення російської мови зросло до 300, а на українську – 175 годин. До того ж число україномовних шкіл в республіці зменшилось на 817. У Києві лише кожен п’ятий учень навчався українською мовою, число українських видань на українському ринку скоротилось з 60 % в 60-х рр. до 20 % в 1990 р.

Прихильники правозахисної течії вимагали дотримання Конституції та законів, ідей гуманізму та демократії, свободи і прав людини, захист прав національних меншин. Правозахисне дисидентство започаткувала Українська Гельсінкська Група (УГГ), тобто група сприяння виконанню Гельсінкської угоди. Її очолив письменник, секретар парткому Спілки письменників України М. Руденко. До УГГ входили О. Бердник, П. Григоренко, Л. Лук’яненко, І. Кандиба та ін. – всього 37 осіб. Вони підтримували зв’язок з московським правозахисним рухом, зокрема із А. Сахаровим.

УГГ намагалась ознайомити українське суспільство із Загальною декларацією прав людини, прийнятою в 1948 р. Генеральною асамблеєю ООН та Європейською конвенцією про захист прав і основних свобод людини від 1950 р., збирала докази порушення радянською владою прав людини в Україні, насаджування русифікації, вимагала вільного обміну інформацією та ідеями. Вона працювала в легальних умовах, проте переслідування її діяльності владою були постійними. На 1980 р. майже 3/4 членів УГГ отримали терміни ув’язнення від 10 до 15 років. Решті було дозволено емігрувати.

Релігійна опозиція вела боротьбу за реабілітацію та легалізацію Української греко-католицької церкви, Української автокефальної православної церкви, протестантських церков та течій, за свободу совісті та вільне відправлення релігійних обрядів, повернення відібраних державою храмів та відбудову зруйнованих, звільнення засуджених за віру, реабілітацію страчених служителів культу тощо. До цієї течії належали І. Гель, В. Романюк та ін.

Особливо відчутними були утиски православної церкви. В Україні протягом 1957-1964 рр. було закрито 46 % православних храмів. В ці ж роки значно активізувалась атеїстична пропаганда.

Дисиденти та опозиційні організації давали критичні оцінки щодо економічних і соціальних проблем в суспільстві. До них відносилися напівзалежні від центру статус економіки України, скрутне становище українського селянства, критикувалось централізоване планування економіки, відсутність приватної власності на засоби виробництва.

Засобом реалізації своєї мети дисиденти вважали конституційні, мирні методи. Основними формами опору радянській владі були: створення підпільних груп та організацій, самоспалення як вищий вияв жертовності, поширення листівок, популяризація видань («Самвидав»). Іван Дзюба таким чином опублікував свою працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?», В. Чорновіл «Лихо з розуму». Вони виступали на симпозіумах та конференціях, на похоронах однодумців, на судових процесах над дисидентами. Відбувалися також зібрання біля пам’ятника Т. Шевченку, Івану Франку, де читали вірші, співали українські пісні.

У вересні 1965 р. в кінотеатрі «Україна» в Києві під час перегляду під час перегляду кінофільму «Тіні забутих предків» група інтелігенції, зокрема І. Дзюба, В. Стус, В. Чорновіл та ін. провели акцію протесту проти арешту інакодумців. Дисиденти не припиняли свою боротьбу за свої ідеї і в ув’язненні. У таборах вони вдавались до акції мовчання, не виходу на роботу, боролися за надання статусу політв’язня, передавали нам волю інформацію про табірні порядки. До активних форм протесту можна віднести відмову від радянського громадянства, вимоги надання дозволу для виїзду за кордон, голодування й інші форми опору владі.

Ще однією формою протесту дисидентів стали листи в ЦК КПУ і Верховну Раду УРСР. У них містилась вимога забезпечити гласність у політичних судових процесах. Підписантами одного із листів у ЦК КПУ були С. Параджанов, Л. Костенко, І. Драч та інші. У 1968 р. 139 українських діячів науки, літератури та мистецтва звернулися з листом до Л. Брежнєва, О. Косигіна і М. Підгорного, в якому висловлювали рішучий протест проти арештів в Україні та утисків української культури.

Влада намагалась придушувати всі прояви протесту дисидентів в Україні, яких було чи найбільше на території СРСР. В ті роки склалась система репресій у т. ч. арешти і засудження до тривалого ув’язнення в таборах і засланнях, ізолювання у психіатричних лікарнях (приблизно 50 осіб). До в’язнів таборів застосовувались так звані виховні заходи у т. ч. ізоляція від суспільства, підступність слідства, приниження з боку наглядачів, цілодобове освітлення камер, підсадні співкамерники, багатогодинні допити тощо.

Влада вдавалась також до позасудового переслідування дисидентів у т. ч. арешти, обшуки, допити, звільнення з роботи та навчання, виключення з КПРС, адміністративні покарання. Уже в середині 1965 р. в Києві, Одесі, Львові, Луцьку, Тернополі, Івано-Франківську було заарештовано близько 30 інакодумців. А масові арешти відбулися 12-14 січня 1972 р. Серед арештованих були І. Світличний, брати Горині, П. Заливаха, І. Сокульський, В. Стус, Є. Сверстюк та інші. Всього на початку 70- х рр. у в’язницях та на засланні перебувало не менше 250 учасників національно-визвольної опозиційної боротьби, у т. ч. 84 з них постраждали за релігійні вірування.

Попри репресії з боку влади дисидентський рух в Україні в 70-х – на початку 80-х рр. набував все більшої сили, ставав помітним явищем національно-визвольної боротьби українського народу, її невід’ємною складовою. Він відбувався лише мирно, конституційними засобами, засвідчував невмирущість ідеї незалежності, підняв на зміну винищеним сталінським режимом нові покоління борців.

Скільки ж було дисидентів в УРСР? За деякими підрахунками, їх кількість сягала понад 1000 осіб; з них інтелігенції – (37 %), вчених – (13 %), письменників – (9 %), студентів – 25 (5 %). Головними центрами руху, визначеними за місцем роботи дисидентів, були Київ і Київська обл. та Львів і Львівська обл.

За що їх переслідувала радянська влада? Формально для влади за те, що вони порушували 62 ст. Карного кодексу УРСР «антирадянська агітація і пропаганда». За такі дії вказана стаття передбачала покарання від 6 місяців до 7 років ув’язнення. У тюрмах загинули В. Стус, В. Марченко, Ю. Литвин, О. Тихий, М. Сорока.

26 листопада 2005 р., відповідно до указу Президента України, «за вагомий особистий внесок у національне та державне відродження України, самовідданість у боротьбі за утвердження свободи і незалежності, активну громадську діяльність», нагороджено 100 осіб – колишніх дисидентів. Майже всі борці за свободу України в 1960-1980-і роки нині офіційно реабілітовані.

Певною мірою специфічною формою протесту був масовий виїзд євреїв в Ізраїль, США та інші держави. Цей рух розгорнувся після Гельсінкської наради. Кожна людина може сама обирати місце свого проживання – це вимога Загальної декларації прав людини. СРСР визнав це право в 1948 р. і підтвердив його, і ним скористалися сотні тисяч євреїв, що проживали в УРСР. Формальною причиною їх виїзду було бажання жити на історичній батьківщині, з’єднати сім’ї. Фактично це був протест проти ущемлення в розвитку єврейської культури, мови і практиці обмеження можливостей в організації власного бізнесу.

Кримські татари, які були депортовані в 1944 р., все активніше порушували питання про повернення у Крим. Однак їхні листи до президії Верховної Ради УРСР з такими проханнями ігнорувались. Активно виступав за права кримських татар український дисидент генерал П. Григоренко. Звинувачення всіх кримських татар у співпраці з німецькою окупаційною владою тоді не були зняті. Крім того, російські переселенці, які вже проживали у Криму понад 30 років, не бажали повернення на півострів його колишніх мешканців.

Таким чином, упродовж 1965-1985 рр. з початком економічної реформи у промисловості, особливо на її першому етапі, економіка УРСР нарощувала обсяги виробництва продукції. Цьому сприяли такі чинники, як перехід в управлінні промисловістю на галузевий принцип, освоєння значних капітальних вкладень в енергетику й сировинні галузі, поворот до автоматизації і комплексної механізації багатьох виробничих процесів, а також те, що економіка республіки розвивалась у тісній співпраці з економікою інших союзних республік.

Однак і тоді не вдалось вирішити проблему ефективності організації і технічного оснащення промислового виробництва, гострою була проблема трудових ресурсів, незбалансованим залишалось розміщення продуктивних сил у регіонах України, постійно зростала чисельність адміністративного апарату. Недостатнім був рівень виробництва товарів широкого вжитку та їх якості.

Посилювався тиск адміністративно-бюрократичного апарату на всі сфери життя; була відсутня реальна конкуренція у виробничій сфері; почалося формування, передусім у середовищі партійно-державної номенклатури, тіньової економіки. Надзвичайно напруженим був державний бюджет, з якого великі кошти виділялись на озброєння, розширення сфери впливу СРСР у світі.

Сільське господарство УРСР увійшло в стадію якісних змін: держава почала виділяти значні кошти, які дозволили колгоспникам покращити матеріально-технічну базу виробництва сільськогосподарської продукції. Позитивним був курс на спеціалізацію виробництва, застосування досягнень науки, перехід на грошову оплату праці колгоспників, встановлення більш справедливих цін на закупівлю державою сільгосппродукції.

Попри ці заходи, у сільському господарстві мали місце кризові явища. Продовжувалось визискування державою прибутків колгоспів через низькі закупівельні ціни на сільгосппродукти і високі ціни на сільськогосподарські машини та обладнання. Відчутним було адміністративне втручання партійно-радянських органів у справи колгоспів. Врожайність зернових та технічних культур, продуктивність тваринницької галузі зростали повільними темпами.

Соціальне становище українського суспільства дещо покращилось. Зростала заробітна плата робітників, селян, службовців. Ціни на основні види промислової та сільськогосподарської продукції були доступними для більшості населення УРСР. Все більше і більше людей в Україні користувалися послугами, які отримували через суспільні фонди споживання, житлове будівництво велося високими темпами як у містах, так і в селах. Рівень культури українського суспільства в цілому зростав. Цьому сприяло запровадження обов’язкової середньої освіти, розширення системи профтехосвіти, доступність молоді до вищої освіти, розширення видавничої справи, радіомовлення, телебачення. До проблем в соціальній сфері, які не були вирішеними і не задовольняли населення України, можемо віднести низький рівень зарплати, пенсій, стипендій (попри їх поступове зростання) та забезпечення житлом. Все більш загрозливою ставала демографічна ситуація, розпочався процес вимирання сіл й одночасно відбувалася надмірна урбанізація.

Значною соціальною проблемою було особливе становище партійно-радянської верхівки в центрі і на місцях. Вона (верхівка) своєю поведінкою і життям показувала невідповідність між декларованими гаслами і реальними справами.

Дисидентський рух в Україні зародився у 1960-ті роки і набув ще більшого поширення в 1970 – 1980-ті роки. В ньому відбулось становлення лідерів, були відпрацьовані програми змін і шляхи їх реалізації. Влада усіма засобами, у тому чисті і репресивними, намагалась протидіяти зростанню авторитету представників національно-визвольного руху.

Усунути кризові явища в економіці, розблокувати механізм гальмування було можливо лише радикальними широкомасштабними реформами, які б охоплювали всі сфери життя суспільства. Це стало очевидним і для вищих керівників країни на чолі з М. Горбачовим, який проголосив курс на перебудову радянської системи.