Українська РСР У 1939-1991 рр.

1. Особливості політичного життя. Активізація національного руху в другій половині 80-х років

На середину 80-х рр. для керівництва держави ставала дедалі очевиднішою необхідність реформування економіки. А зміст економічних реформ вбачався у переході від адміністративних до переважно ринкових методів керівництва на всіх рівнях, до широкої демократизації управляння, активізації людського фактора. Проте саме життя показало, що існуюча система не піддається реформуванню, оскільки проведення економічної реформи наштовхувалось на опір всередині самої КПРС з боку її «ортодоксів». Саме тому М. Горбачов узяв курс на демократизацію суспільного життя, який одразу ж одержав підтримку людей.

Як і будь-яка масштабна дія, перебудова розмежовувала людей. На одному полюсі сформувалися сили, які вбачали мету в руйнуванні старого в найближчі строки. Це загрожувало хаосом і анархією. На другому полюсі були ті, хто не бажав «поступитися принципами» і негативно ставився до будь-яких змін. Новаторське крило у політичному керівництві СРСР і УРСР прокладало курс перебудови, лавіруючи між екстремізмом і консерватизмом.

У квітні 1985 р. М. Горбачов проголосив курс на перебудову, що базувалася на так званому новому політичному мисленню. У зовнішній політиці це передбачало відмову від вирішення міжнародних проблем за допомогою сили, зняття загрози термоядерної війни. На зміну політиці конфронтації і ворожнечі, яка велася ще з повоєнних років, мала прийти політика добросусідства, співпраці держав з різним політичним устроєм.

У внутрішній політиці перебудова передбачала розвиток демократії, гласності, надання громадянам СРСР можливості впливу на прийняття державних рішень і контролю за їх виконанням, подолати кризові явища в економіці, які проявились в зростанні відставання СРСР у реалізації науково-технічних програм, піднести життєвий рівень людей.

З метою кардинальної зміни суспільного буття, з точки зору члена політбюро ЦК КПРС О. Яковлєва – одного з ідеологів перебудови, необхідно було приступити до вирішення таких проблем, як департизація суспільства, денаціоналізація державної власності, деколективізація села, демонополізація та визнання конкуренції природною нормою оздоровлення економіки, екологічна деіндустріалізація, демілітаризація як засіб переведення армії і ВПК на раціональні рейки, деанархізація менталітету. В історичній літературі ці теоретичні засади перебудови отримали назву 7Д. Комплексна реалізація цих заходів повинна була просунути СРСР до нової культури, до нових здобутків цивілізації.

Суспільно-політична ситуація в УРСР з настанням перебудови була непростою. Відбувалися складні і суперечливі процеси, які підняли на поверхню багато проблем економічного, соціального і національно-духовного характеру. Рейтинг КПРС та її керівників почав різко падати. Люди почали шукати силу, яка могла б цю перебудову довести до кінця, стали вірити тим, хто пропонував нові й ефективні шляхи вирішення назрілих проблем. Такими були об’єктивні причини появи та зростання в добу перебудови популярності в Україні нових, альтернативних щодо КПРС, громадсько-політичних організацій.

На першому етапі перебудови ініціативу реального реформування в Україні у ті роки, зокрема у національно-політичній і культурно-освітній діяльності, взяли на себе представники української творчої інтелігенції. В 1987-1988 рр. вона гуртувалась навколо Українського культурологічного клубу, «Товариства Лева», історико-просвітницької організації «Меморіал», Товариства української мови ім. Т. Шевченка тощо. Через відсутність на цьому етапі єдиного координаційного центру ефективність роботи названих громадських організацій зоставалась невисокою.

Звільнені у 1987 р. з тюрми В. Чорновіл і в 1989 р. Л. Лук’яненко (де вони перебували за свою політичну діяльність) включилися в політичне життя і надали нового імпульсу національно-визвольному рухові інтелігенції. За ініціативою І. Драча, Д. Павличка, М. Поповича та інших 16 лютого 1989 р. у «Літературній Україні» був опублікований проект програми суспільно –політичної організації Народного руху України (РУХ) за перебудову. У ньому зазначалося, що «Рух визнає керівну роль Комуністичної партії в соціалістичному суспільстві і являє собою єднальну ланку між перебудовними ідеалами партії та ініціативою найширших народних мас». Рух мав намір «допомогти Компартії України у створенні й функціонуванні такого демократичного механізму, який сприяв би розвитку суспільства, що ґрунтується на справжньому народовладді та збалансованій економіці».

Керівні органи КПУ зі свого боку не сприйняли ідеології Руху, негативно поставилися до його виникнення і розгорнули кампанію його дискредитації. Це підштовхнуло членів Руху до переходу в опозицію до Компартії. З весни 1989 р. почали створюватися місцеві осередки Руху в окремих містах, у т. ч. в Тернополі, Львові.

Позитивним поштовхом на шляху демократизації та радикалізації політичного життя стали вперше проведені на альтернативній основі останні вибори депутатів Верховної Ради СРСР, що відбулися у березні 1988 р. І хоча третина депутатів залишалася за квотою КПРС, все ж таки у трудових колективах відбувалося бурхливе обговорення кандидатів у депутати. Гласність переросла в свободу слова. На мітингах піднімалися синьо-жовті прапори. На 175 мандатів народних депутатів СРСР в УРСР було висунуто 650 кандидатів. Від опозиційних до КПРС сил народними депутатами стали Д. Павличко, В. Яворівський, Ю. Щербак та багато інших. І, навпаки, не були обрані депутатами перші секретарі Київського та Львівського обкомів КПУ. У Верховній Раді СРСР депутати від опозиції створили міжрегіональну депутатську групу.

Широкого політичного резонансу в республіці набуло перезахоронення у 1989 р. в Івано-Франківську жертв комуністичного режиму. У Києві, на Байковому кладовищі, перезахоронили В. Стуса, Ю. Литвина, О. Тихого.

Нові політичні сили України звинувачували КПУ у неспроможності вивести економіку із кризи, розгорнули агітаційну роботу в трудових колективах з метою посилення з їх боку протестних дій. В роки перебудови відродився робітничий рух. Страйки робітників у 1989 р. стали серйозним засобом протесту проти неочікуваного і неприйнятного для них становища. Попереду серед страйкарів були шахтарі Донбасу, Павлограда, Червонограда, Нововолинська. Вони висловили недовіру КПУ, урядові УРСР. До страйкуючих шахтарів приєднались студенти, які вимагали подальшої демократизації суспільства. Уряд УРСР задовольнив основні вимоги шахтарів: було збільшено зарплату, з’явився новий закон про їх пенсійне забезпечення.

8-10 вересня 1989 р. у Києві за ініціативою Спілки письменників України та Інституту літератури АН УРСР відбувся установчий з’їзд Народного Руху України за перебудову. На цей час в Русі було 280 тис. членів. На І з’їзді НРУ із 1158 делегатів було 110 робітників і 16 селян, 228 членів КПРС і 29 комсомольців. На з’їзді відбулась широка дискусія з проблем долі України у минулому і на майбутнє, про соціалізм і можливі варіанти його розвитку. Чимало делегатів з’їзду вимагали від органів влади відмінити цензуру. Серед виступаючих були О. Гончар, І. Дзюба, Д. Павличко, Л. Лук’яненко. Головною політичною тезою на з’їзді була: СРСР має бути конфедерацією суверенних республік, Українська Гельсінська Спілка (УГС) вимагала, щоб Україна вийшла із СРСР.

На І з’їзді головою Руху обрали І. Драча. У прийнятій на з’їзді програмі проголошувалась необхідність побудови в Україні демократичного і гуманного суспільства, в якому буде досягнуто справжнє народовладдя, добробут й умови для гідного життя людини. На цьому етапі більшість делегатів з’їзду зійшлася на тому, що необхідно вести боротьбу за оновлення соціалістичного суспільства.

Щодо КПУ, то вона виявилась не готовою до відкритої ідейної боротьби з політичними опонентами. Нерішучість і боязнь демократичних процесів були тими чинниками, що в Україні перебудова в своїх основних завданнях не реалізовувалась. Однак і надалі гальмування перебудови уже було неможливе. У вересні 1989 р. В. Щербицький залишив посаду першого секретаря ЦК КПУ. Наступним першим секретарем став В. Івашко. Політичне життя в республіці дедалі загострювалося. Стали нормою несанкціоновані мітинги опозиційних сил і вимоги з боку опозиції відставки деяких перших секретарів обкомів партії.

В лютому 1980 р. Пленум ЦК КПРС погодився вилучити з Конституції СРСР ст. 6, яка закріплювала керівну роль КПРС у радянському суспільстві. Першими почали формуватися націонал-радикальні (праві) партії. У жовтні 1989 р. з’явилася Українська національна партія (УНП), у квітні 1990 р. у Львові було створено Українську християнсько-демократичну партію (УХДП), метою якої було побудова вільної християнської України.

Однією із найвпливовіших центристських партій стала Українська республіканська партія (УРП) на чолі з Левком Лук’яненком. Наприкінці березня 1990 р. було створено Демократичну партію України, яка обстоювала ліберальні цінності, виступала за суверенну Українську республіку. У червні 1990 р. засновано Українську селянсько-демократичну партію (УСДП), що репрезентувала передусім фермерство, яке почало утверджуватися в сільському господарстві.

Створена у 1990 р. Об’єднана соціал-демократична партія України (ОСДПУ) обстоювала позиції демократичного соціалізму. Партія зелених України виступала за створення екологічного солідарного суспільства, в якому інтереси людей поєднувалися б із вищими біосферними законами природи.

Попри значну кількість опозиційних політичних партій, реальний вплив на політичні процеси в Україні мали КПУ та НРУ. Нові партії страждали через незавершеність побудови (не мали первинних організацій на місцях). Загальна кількість членів усіх нових політичних партій, за деякими оцінками, становила приблизно 30 тис. осіб. У той час для них важливим було відкрито заявити про свою політичну позицію, яка відрізнялась від позиції КПУ, і цим подолати монополію останньої на політичну діяльність. Невизначеною залишалась їхня соціальна база, серед їх членів переважала інтелігенція.

У березні-травні 1990 р. відбулися на альтернативній основі вибори депутатів у Верховну Раду УРСР та місцеві ради (на кожне місце мало бути висунено не менше двох кандидатів). На 450 місць у Верховній Раді УРСР претендували майже 3 тис. кандидатів. Демократичному блоку, очолюваному Рухом, вдалося провести у парламент республіки 111 депутатів, в Тернопільській, Львівській, Івано-Франківській, Волинській та Київській областях він здобув перемогу (43 депутатів із 47) над висуванцями від КПУ. Депутатами стали І. Юхновський, В. Чорновіл, М. Горинь, Б. Горинь, С. Хмара та ін.

У центральних областях України опозиція одержала майже половину мандатів. У східних і південних областях перемогли кандидати від КПУ. У новообраній Верховній Раді УРСР із 442 депутатів 373 були комуністами, які належали до компартійних та комсомольських структур. У парламенті сформувалися два основні політичні блоки: очолювана комуністами група «За радянську суверенну Україну» (239 депутатів) і Народна рада (120 депутатів). Парламентською більшістю керував О. Мороз, а меншістю – І. Юхновський. Головою Верховної Ради був обраний В. Івашко, перший секретар ЦК КПУ. За нього віддали свої голоси 278 народних депутатів, за представника опозиції В. Гриньова – 28. 6 червня 1990 р. депутати, що об’єдналися навколо Народної ради заявили про перехід в опозицію.

Вибори до місцевих рад також принесли перемогу Компартії в більшості рад. Лише у Львівській, Івано-Франківській та Тернопільській областях – демократичному блокові. Керівні посади у цих областях посіли лідери Руху; так головою Львівської обласної Ради став В. Чорновіл. У Києві головою міської ради також став представник Руху. У західних областях України у 1990 р. розпочався демонтаж пам’ятників В. Леніну, партійним і радянським державним діячам. Згідно із рішеннями місцевих рад, перейменовані чимало вулиць, площ, парків, закладів освіти тощо. Так, у Тернополі Парк ім. Ленінського комсомолу перейменований на Парк національного відродження, Комсомольське озеро – на Тернопільський став, вул. Червоноармійська – на вул. Залізничну (з часом – на вул. В. Чорновола), бульвар 50-річчя СРСР – на бульвар Данила Галицького, вул. ім. Івана Бугайченка (Героя Радянського Союзу) – на вулицю Й. Сліпого, готель «Москва» – на «Галичину» тощо. Вже в незалежній Україні процес перейменування, сутністю якого було відродження історичної пам’яті українського народу, поширився в усій державі.

У 1990 р. страйковий рух ще більше політизувався. Представники Руху й інших опозиційних політичних сил спрямовували страйкарів на дії проти місцевих комітетів КПУ. З’явились вимоги ліквідувати на підприємствах парткоми, націоналізувати майно КПРС, деполітизувати правоохоронні органи. Страйкові комітети стали по суті основним засобом опозиції у боротьбі за зміцнення своїх позицій. Політичні гасла під час страйків і політичні вимоги опозиції у Верховній Раді УРСР співпадали.

У червні 1991 р. страйкові комітети ставили вимоги про вихід Української РСР зі складу СРСР, роздержавлення і приватизацію підприємств, розпуск КПРС, КПУ і Верховної Ради УРСР тощо. Політична напруга в республіці набула небаченого до того рівня.

15-22 червня 1990 р. у Києві працював ХХVІІІ з’їзд КПУ. В. Івашко подав у відставку з посади першого секретаря ЦК КПУ, замість нього був обраний С. Гуренко. КПУ стала на шлях визнання державного суверенітету України. 9 липня 1990 р. В. Івашко подав у відставку з посади голови Верховної Ради УРСР, що було несподіванкою для парламентської більшості, а його від’їзд на роботу в Москву обурив багатьох депутатів-комуністів ще більше підірвав авторитет КПУ.

Влітку 1990 р. в СРСР розпочався «парад суверенітетів» республік. Парламенти союзних республік, у т. ч. Російської Федерації, проголосили декларації про свій державний суверенітет. За таких умов президент СРСР М. Горбачов запропонував усім республікам підготувати і підписати новий союзний договір, що передбачав збереження єдиної союзної держави.

Наростання демократичних тенденцій, ослаблення позицій Москви, послаблення Компартії України в суспільно-політич-
ному житті республіки мали своїм наслідком ухвалення 16 липня 1990 р. історичної ваги документа – «Декларації про державний суверенітет України», яка проголосила державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки у межах її території. В «Декларації» наголошується, що Україна як суверенна національна держава розвивається у наявних кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід’ємного права на самовизначення. Україна забезпечує захист і охорону національної державності українського народу. Будь-які насильницькі дії проти державності України з боку політичних партій, громадських організацій, інших угрупувань та окремих осіб переслідуються законом.

За «Декларацію про державний суверенітет України» проголосувало 355 народних депутатів, проти – 4. Однак на цьому епізоді єдність позицій депутатів закінчилася. Парламентська більшість відмовилася задовольнити вимогу опозиції надати «Декларації» силу конституційного закону.

Вибори нового голови Верховної Ради УРСР ще більше загострили стосунки між демократами і комуністичними силами. Із 27 кандидатур на цю посаду переміг прибічник депутатської групи «За радянську суверенну Україну», другий секретар ЦК КПУ Л. Кравчук. За нього проголосувало 239 голосів народних депутатів. Відтоді депутатська більшість отримала неофіційну назву «група 239».

1 серпня 1990 р., згідно із законом СРСР «Про пресу та інші засоби масової інформації», скасовано цензуру. Свобода інформації дозволила публікувати матеріали про маловідомі, а то й невідомі трагічні сторінки вітчизняної історії, зокрема радянського періоду, окремих постатей та різних, передусім культурно-мистецьких організацій, у т. ч. про Голодомор в Україні 1932– 1933 рр., репресії і терор у 1920-1930 роки, події Другої світової війни та повоєнних років. За цих умов тисячі комуністів, зокрема з середовища інтелігенції, почали виходити з КПРС. Тільки у 1990 р. партію залишило понад 220 тис. її членів.

Основними гаслами на мітингах були: «Ганьба!», «КПРС – на Чорнобильську АЕС!», «Геть коритників!», «Геть партократів!». Ганьбили КПРС переважно за Голодомор 1932-1933 та 1947 рр., за репресії і терор міжвоєнних і післявоєнних років, за катастрофічну екологічну ситуацію у республіці, за розкішне життя партійних босів. В обласних центрах, особливо у західних областях, на мітинги збиралися до 5-10 тис. осіб.

Опозиційні сили практикували організацію пікетів біля будинків виконкомів рад, обкомів і райкомів партії, окремих навчальних закладів. Як правило, ця форма боротьби застосовувалася, коли треба було звільнити з посади того чи іншого керівника. Звичайно, було чимало керівників, яких дійсно потрібно було звільняти з посад, але й була боротьба опозиції за владу.

2-4 серпня 1990 р. у Запоріжжі українці відзначали 500-річчя козацтва. Тисячі людей з усіх областей УРСР прибули на врочистості, які вперше проводилися на такому високому рівні. 12 серпня 1990 р. біля м. Лубен відкритий Курган скорботи жертвам Голодомору 1932-1933 рр., а 27 серпня у Києві відкрився Міжнародний конгрес, присвячений цій трагічній події в нашій історії.

У жовтні 1990 р. страйки з політичними вимогами охопили 360 підприємств країни. В них взяли участь майже 150 тис. осіб, у т. ч. 45 тис. студентів. Опозиція вдосконалювала методи боротьби за владу, які, попри величезну напругу, залишалися мирними, розширювала сфери свого впливу особливо серед студентської молоді.

2 жовтня 1990 р. у Києві на площі Жовтневої революції (нині площа Незалежності) з’явився наметовий табір студентів, які оголосили політичне голодування. Організаторами акції були Українська студентська спілка та львівське «Студентське братство». Вони поставили вимогу відставки голови уряду УРСР В. Масола, призначення на весну 1991 р. нових виборів депутатів Верховної Ради України на основі багатопартійності, націоналізації майна КПРС і ВЛКСМ на території України, відмови України від підписання нового союзного договору, повернення в Україну всіх її громадян, які проходили строкову військову службу за межами республіки. Політична акція студентів тривала до 17 жовтня, в ній взяли участь 138 осіб.

Після тривалого та бурхливого обговорення у Верховній Раді України політичної ситуації прийнято рішення задовольнити основні вимоги студентів. Було вирішено провести у 1991 р. референдум щодо довіри Верховній Раді УРСР і за його результатами до кінця цього року провести вибори на багатопартійній основі (це рішення так і не було виконане), забезпечити проходження строкової військової служби громадян України на своїй території, створити комісію з націоналізації майна КПРС і ВЛКСМ, вважати передчасним укладення нового союзного договору, прийняти відставку В. Масола. 14 листопада головою уряду УРСР став В. Фокін. Його кандидатуру підтримала парламентська більшість і частина депутатів від Руху. Однак політичного примирення в республіці не настало.

25-28 жовтня 1990 р. у Києві відбулися Другі Всеукраїнські збори Руху. 2425 делегатів представляли 633 тис. членів організації. На з’їзді висувалися вимоги виходу України зі складу СРСР, усунення КПРС від влади, проведення виборів до рад усіх рівнів на багатопартійній основі і всенародних виборів Президента України, формування коаліційного уряду народної довіри. Рух виступив як альтернативна до КПРС політична сила. Незалежність України була його основною метою. Як бачимо, Рух дуже швидко здійснив еволюцію від перебудови до ідеї відродження самостійної соборної України, від ліберально-комуністичних позицій – до національно-державницьких.

З послабленням центральної влади почалися відцентрові процеси. В західних областях започатковано діяльність Галицької асамблеї (Львівська, Івано-Франківська і Тернопільська області), у південних областях діяв комітет «Демократичного союзу Новоросії та Бессарабії», на Донбасі обговорювалось питання відродження Донецько-Криворізької республіки, на Закарпатті Товариство карпатських русинів пропагувало ідеї про існування окремого народу – підкарпатських русинів. У Криму проведений референдум про відновлення автономії Криму, наслідком якого став прийнятий Верховною Радою УРСР 12 лютого 1991 р. Закон «Про відновлення Кримської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки».

У 1991 р. соціально-економічна і політична криза в СРСР досягла свого апогею. Намагаючись втримати розпад СРСР, М. Горбачов вирішив винести питання про збереження Радянського Союзу на Всесоюзний референдум,, призначений на 17 березня 1991 р. На референдум винесено таке питання: «Чи вважаєте Ви за необхідне збереження СРСР як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, в якій повною мірою гарантуватимуться права і свобода людини будь-якої національності?». В Україні під час референдуму проведене республіканське опитування, виборцям запропонували ще відповісти на запитання: «Чи згідні Ви з тим, що Україна має бути в складі Союзу Радянських Суверенних Держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?». Крім того, за рішенням Галицької асамблеї, у Львівській, Івано-Франківській та Тернопільській областях був третій бюлетень: «Чи Ви хочете, щоб Україна стала самостійною державою?». У референдумі взяли участь 83,5 % жителів України. Результати референдуму були такими: 70,2 % проголосували за збереження СРСР, 80,2 % громадян ствердно відповіли на запитання республіканського опитування, а в трьох західних областях майже одностайно проголосували за повну незалежність України.

Результати березневого 1991 р. референдуму активізували Ново-Огарьовський переговорний процес 9 союзних республік під керівництвом М. Горбачова щодо підготовки проекту нового союзного договору, що передбачав збереження федеративного зв’язку між республіками. Підписання цього договору було призначено на 20 серпня 1991 р., який мав перетворити СРСР у Союз незалежних держав. Проте Верховна Рада України на пропозицію Народної ради вирішила відкласти підписання нового союзного договору на осінь 1991 р. з тим, щоб з’ясувати його відповідність Декларації про державний суверенітет України. Тим часом ситуація в СНГ вийшла з-під контролю президента Горбачова.

19 серпня в Москві за відсутності Президента СРСР М. Горбачова (перебував на відпочинку у Форосі в Криму) створений Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС). У нього ввійшли: Г. Янаєв – віце-президент СРСР (голова), Б. Пуго – міністр внутрішніх справ СРСР, О. Бакланов – перший заступник голови Ради оборони СРСР, В. Стародубцев – голова Селянської спілки СРСР, В. Павлов – прем’єр-міністр СРСР, В. Крючков – голова КДБ СРСР, Д. Язов – міністр оборони СРСР, О. Тізяков – голова Асоціації державних підприємств і об’єднань промисловості, будівництва, транспорту. У плани цього органу входило не допустити підписання нового союзного договору, який вони розглядали як шлях до розвалу СРСР. Все це сталося на шостому році перебудови. По суті, це був орган, не передбачений Конституцією СРСР. Підписання нового союзного договору, через введення надзвичайного стану, не відбулося.

В УРСР упродовж 20-22 серпня ніяких подій військового характеру не відбулося. Не було висловлено навіть політичної підтримки президенту Росії Б.Єльцину. Верховна Рада України, її голова Л. Кравчук зайняли очікувальну позицію. З боку опозиції лунали заклики з осудом ДКНС.

22 серпня 1991 р. Генеральний секретар ЦК КПРС М. Горбачов повернувся з Фороса у Москву і видав указ про розпуск КПРС. Він звинуватив її у спробі державного перевороту.

24 серпня 1991 р. позачергова сесія Верховної Ради УРСР прийняла «Акт проголошення незалежності України«. Його проект підготовлений у ніч з 23 на 24 серпня Л. Лук’яненком та І. Драчем. З урахуванням виняткової важливості і значущості цього історичного в долі України документа для майбуття наводимо його повний текст: «Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла над Україною у зв’язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 р., продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні, виходячи з права на самовизначення, передбаченого статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами, здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної Української держави – Україна. Територія України є неподільною і недоторканною. Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і Закони України. Цей акт набирає чинності з моменту його підписання». Того ж дня прийнята постанова Верховної Ради «Про департизацію державних органів та організацій» і «Про політичну обстановку в Україні». В залу Верховної Ради України внесений національний синьо-жовтий прапор.

Таким чином, проголошенням незалежності України завершився період перебудови і почався новий період в історії українського народу. Політичне життя в УРСР упродовж 1985-1991 рр. пройшло шлях від монополії КПРС на політичну діяльність до утвердження багатопартійності. Боротьба за владу, особливо після відставки В. Щербицького, набрала небувалої гостроти. Опозиція крок за кроком наближалася до своєї мети – проголошення незалежності України. Попри політичну заангажованість багатьох політиків, прояву радикального екстремізму, в Україні вдалося зберегти мир, не допустити громадянської війни.

2. Становище в промисловості і сільському господарстві

Із середини 1980-х років керівництво СРСР, проголосивши курс на прискорення в економічному розвитку, робить нову спробу підвищити ефективність економіки, вивести її зі шляху затратного розвитку. Ці проблеми можна було вирішити тільки на базі нової технічної реконструкції, в ході якої першим кроком мала стати модернізація машинобудування. Передбачалося, що це буде сприяти виходу на вищий рівень продуктивності праці, досягненню нових щаблів у зростанні національного прибутку. До кінця дванадцятої п’ятирічки (1985-1990 рр.) планувалось вийти на випуск 70-80 % конкурентоспроможних виробів у галузях машинобудування. Але пошуки шляхів вирішення цієї проблеми велися старими методами – жорстоким плануванням передусім. Оскільки розроблені заходи не завжди забезпечувалися фінансовими ресурсами, то програму модернізації машинобудування не було виконано.

26 квітня 1986 р. на Чорнобильській АЕС, що розташована в Київській обл., під час проведення наукового експерименту сталася катастрофа планетарного масштабу. Оператори допустили порушення відповідної технологічної інструкції і в результаті перегріву зірвався 4-й енергоблок. Економічні втрати, пов’язані з катастрофою, оцінені на суму 130 млрд. крб. Від катастрофи найбільше постраждали територія України, Білорусії, деяких областей Російської Федерації та окремі райони у Центральній і Західній Європі. В країні радіонуклідами забруднено 50,5 тис. км. кв. території, де у 2218 населених пунктах проживало 3,5 млн. осіб, з них 1 млн. дітей. Із 170 населених пунктів України переселено 160 тис. сімей, зокрема всіх жителів м. Прип’яті. Їм у Київській, Полтавській, Сумській, Кіровоградській та інших областях було виділено 60 тис. квартир. Усі області отримали завдання збудувати для чорнобильців по одному селу. На заводах і фабриках, у навчальних закладах та установах люди добровільно збирали кошти на допомогу постраждалим.

5000 солдатів зібрали з даху 4-го реактора Чорнобильської АЕС 700 тонн графіту із 1700 тонн первинного завантаження. Льотчики з гелікоптерів скидали на зруйнований реактор свинець, бор, глину, пісок. Завдяки їхнім героїчним зусиллям реакцію в ньому вдалося припинити. Винятковий героїзм і жертовність проявила перша група пожежників під командуванням лейтенанта В. Порика, не давши аварії поширитися ще більше. Шість із них, включаючи командира, невдовзі померли. Добова допустима доза опромінення – 1,3 мілірентгена на годину, а в зоні реактора пожежники, військові льотчики, інші ліквідатори отримували по 400 і більше мілірентген. За перші сім місяців переопромінення отримали понад 75 тис. осіб. Проявив мужність і колектив АЕС, усі працівники залишались на своїх робочих місцях, отримавши за перші 3 години майже смертельну дозу радіації. Завдяки неймовірним зусиллям ліквідаторів вони врятували ситуацію і не сталося водневого вибуху. Страшні наслідки Чорнобильської катастрофи наш народ відчуває досі. Ця трагедія світового рівня, як ніщо інше сприяла повному падінню авторитету Комуністичної партії та її керівництва.

Додатковою проблемою в промисловості була надвисока енергоємність в індустріальних галузях, особливо у металургії, хімічній індустрії, нафтопереробній, гірничодобувній. Мав місце хронічний дефіцит електроенергії, що спонукало уряд до додаткового виділення коштів на потреби прискореного розвитку атомної енергетики. Між тим невідомо скільки, але (вони були дуже великими), виділялося коштів на потреби військово-промислового комплексу. Мільярди карбованців «закопувались» у землю під час будівництва великомасштабних народногосподарських об’єктів тощо. За таких умов коштів на модернізацію та реконструкцію підприємств явно не вистачало. В 1990 р. зношеність у промисловості становила 50 %, у т. ч. у хімічній – 55 %, металургії – 60 %. Темпи зростання ВВП української економіки неухильно знижувались.

Паливно-енергетичний комплекс УРСР працював на грані можливого, бракувало нової техніки. Чимало шахт Донбасу вже давно були нерентабельними і їх треба було закрити. Існував дефіцит кріпильного лісу, коксівного вугілля для металургії. Пішли вгору ціни на паливо. Водночас Україна експортувала електроенергію в Болгарію, Чехословаччину, Німецьку Демократичну Республіку, Угорщину, Польщу за ціною 1 коп /кВт / год.

У 1988 р., на третьому році перебудови, УРСР все ще виробляла 46,6 % загальносоюзного показника залізної руди, 41,4 % – чавуну, 35 % – сталі, 25 % – машин та обладнання, 35,6 % – телевізорів, понад 50 % – цукру і олії, 35 % – овочів, 25 % – картоплі, молока і м’яса. Практично за цими показниками, порівняно з 1985 р., спаду виробництва або не було, або ж він був незначним. Інша справа, що продукція для потреб українського населення, товари народного споживання становили лише 27,9 % (у 1940 р. було 38 %).

Спад виробництва мав місце в металургії, будівництві. Зберігалась тенденція до зменшення видобутку нафти, газу, вугілля, падав випуск чавуну, сталі, сталевих труб. У 1990 р. обсяг виробництва у машинобудуванні залишався на рівні 1989 р., а випуск електродвигунів, автобусів, сільгоспмашин суттєво зменшився. Обсяг ВВП у 1990 р. скоротився порівняно з попереднім роком на 27 %. На 25 % знизилась продуктивність праці у промисловості. У 1988 р. уряд В. Масола розробив план дій, згідно з яким на стабілізацію економіки відводилося 3-4 роки, на розвиток –
5-10 років, а для переходу до стратегічних змін – 15-20 років. Однак через загострення політичної ситуації, до реалізації цієї програми навіть не приступали. Стагнація економіки переросла в затяжну кризу.

У 1989 р. в УРСР здійснено певні заходи, спрямовані на вдосконалення управління економікою. Ліквідовано 14 міністерств і відомств, 103 республіканські органи управління, 83 організації середньої ланки, майже половину управлінь і відділів в апараті міністерств і відомств. З метою активізації людського фактора, зацікавленості виробника у результатах праці активізувалось впровадження таких форм господарювання, як бригадний і сімейний підряди, надання землі, закладів торгівлі в оренду, організація кооперативів тощо. Це частково пожвавило ділову активність, але без зміни форм власності наслідки здійснених реформувань були скромними.

19 листопада 1989 р. опублікований проект закону СРСР «Про власність в СРСР». У ньому визначено, що основу соціально-економічної системи держави утворює соціалістична власність, яка виступає у різноманітних формах суспільної та особистої власності радянських громадян. Вона створюється об’єдна-
ною та індивідуальною працею громадян, забезпечує їх добробут, матеріальну і особисту незалежність, соціальну захищеність. Закон гарантував захист усіх форм власності.

Тоді ж у республіці з’являються акціонерні товариства. Власниками акцій підприємства могли бути тільки його працівники. Вони об’єднувались для того, щоб швидше вирішувати свої соціальні проблеми, забезпечити стабільність випуску продукції. Умовою для акціонування було перебування на самофінансуванні та госпрозрахунку. Річний прибуток підприємства мав бути також вагомим. Нарахування відсотків залежало від вкладу (кількості акцій) і прибутків підприємства. Акції робітники могли придбати тільки із своїх зарплат. Одним із перших акціонування було здійснено на Львівському виробничому об’єднанні «Конвеєр». Результати роботи акціонерного підприємства були вражаючими. Підприємство збудувало для своїх робітників понад 1000 квартир, турбази в Яремчому, Скадовську тощо.

Однак в умовах безладдя нові форми господарювання не тільки не дали очікуваного економічного результату, а й у багатьох випадках нанесли економіці УРСР суттєвих збитків. Це відноситься, передусім, до кооперативів, які організовувались при промислових підприємствах. Їх, зазвичай, створювало керівництво підприємства, яке використовувало там наявну матеріальну базу, сировину, електроенергію, а часом і робочу силу. Відрахування кооперативів до бюджету були доволі скромними.

Наростав процес руйнації виробничо-економічних зв’язків між підприємствами, а нові – «ринкові» – ще не налагодилися. Наступило безладдя у міжгалузевих стосунках, економічні відносини між республіками набирали відцентрових тенденцій. У 1990 р. виник товарний голод, тотальний дефіцит товарів. Оскільки економіка УРСР чи не найбільше залежна від постачальників з інших республік, то на неї випав найбільш сильний удар, який мав тенденцію діяти тривалий час. Крім того, ціна на нафту стрімко пішла вверх. У 1985 р. 1 барель нафти коштував 12 доларів США, у 1989 р. – 30, у 2000 р. – 70.

За цих умов здійснюються певні заходи щодо стабілізації обстановки в економіці. 1 лютого 1991 р. уряд В. Фокіна оголосив про перехід під контроль республіки її вугільної і металургійної промисловості. Причиною цього кроку було те, що центр у Москві тривалий час не оновлював матеріально-технічної бази цих галузей. 6 червня 1991 р. Верховна Рада УРСР прийняла постанову «Про перехід під юрисдикцію УРСР держпідприємств і організацій союзного підпорядкування, що розташовані на території України». 16 липня 1991 р. введені обмеження на вивіз товарів за межі УРСР: хліба – 1 кг, ковбаси – 0,5 кг, молока – 0,5 кг, цукру – 1 кг.

3 серпня 1990 р. Верховна Рада України прийняла Закон УРСР «Про економічну самостійність Української РСР». Головними принципами економічної політики республіки визнано: власність народу на його національне багатство та національний дохід; різноманітність і рівноправність форм власності і роздержавлення економіки; повну господарську самостійність і свободу підприємництва усіх юридичних і фізичних осіб у межах законів УРСР; впровадження національної грошової одиниці, самостійність регулювання грошового обігу; національну митницю та захищеність внутрішнього ринку. У жовтня 1990 р. було прийнято «Основні напрями зі стабілізації народного господарства для переходу до ринкової економіки», а через місяць – «Концепцію переходу Української РСР до ринкової економіки». Це був курс на утвердження на ринкових засадах економічного суверенітету, який мав достатнє економічне підґрунтя.

Підґрунтям для економічної самостійності України є її природні ресурси; досить високий рівень науково-технічного потенціалу нації. УРСР володіє безмежними покладами високоякісної залізної руди, тільки у Криворізькому басейні її залягає 19 млрд. тонн. Найбільші у світі запаси марганцевої руди також знаходяться в Україні – у Нікопольському басейні і Токмацькому родовищі. Маємо достатньо титанової, уранової руди, нікелю, графіту, сірки, кам’яної солі, каоліну, антрациту. Лише поклади нафти та газу є недостатніми для задоволення потреб промисловості.

У роки перебудови виробництво сільськогосподарської продукції мало тенденцію до зростання кількісних показників, хоча збереглись проблеми попереднього часу, з’явилися нові. У 1986 р. сільгосппродукції вироблено в Україні більше на 2,2 % порівняно з попереднім роком. Зернових культур зібрано 43,1 млн. тонн. Це стало можливим переважно завдяки введенню у сільгоспобробіток додаткових орних земель. У 1990 р. валовий збір зерна в УРСР досяг майже 50 млн. тонн.

Поголів’я великої рогатої худоби на середину 1980-х років порівняно з 1970-ми роками зросло у 2 рази, свиней – у 7 разів, овець – у 2,7 рази. Збільшення поголів’я тоді розглядалось як основний напрям вирішення проблеми забезпечення населення м’ясо-молочними продуктами. В 1989 р. середній надій молока на корову становив 2835 кг (США – 6460 кг), поставлено завдання подолати 3-тисячний рубіж з надою молока від однієї корови.

З метою підвищення ефективності управління та рентабельності сільського господарства у 1989 р. РАПО були переведені на госпрозрахунок, в їх межах утворювалися агрофірми, агропромислові комбінати, асоціації тощо. Були утворені, зокрема, комбінати: «Нікопольський» – на Дніпропетровщині, «Дністер» – на Львівщині, «Чугуєвський» – на Харківщині, «Білоцерківський» – на Київщині тощо. Так, до комбінату «Дністер» входило 20 колгоспів, 5 радгоспів, різні міжгосподарські виробничі підприємства. Вони здійснювали виробництво, заготівлю, переробку та збут продукції. На кінець 1989 р. в Україні було 39 агрофірм, 29 комбінатів і 28 об’єднань. Нові суб’єкти господарювання зробили зайвим існування Агропрому УРСР і в 1991 р. він ліквідований.

Таким чином, у роки перебудови становище в промисловості і сільському господарстві УРСР ускладнилося, стали реальністю розбалансованість, втрата центром контролю за ходом виконання економічних показників дванадцятої п’ятирічки, відбулось порушення коопераційних зобов’язань сотнями підприємств, послаблення трудової і виконавської дисципліни на підприємствах тощо.

Були спроби керівництва запровадити нові форми господарювання, у т. ч. акціонерні товариства, кооперативи, виробничі об’єднання. Однак ефективність їх діяльності була невисокою. У деяких суб’єктів господарювання з’явилися бажання і можливості ухилятися від відрахувань з прибутків до бюджету в повному обсязі.

Колгоспне виробництво втратило свою монополію на виробництво сільгосппродукції. Поволі нарощували обсяги виробництва сільгосппродукції фермерські господарства. Кількість селян, які бажали займатися фермерством, була ще незначною. Плани щодо забезпечення населення республіки продуктами харчування не виконувалися, продовольча проблема загострювалася.

3. Зміни в соціальному житті українського суспільства. Національно-культурне відродження

У 1989 р., в розпал перебудовчих процесів, в УРСР відбувся перепис населення. Соціально-демографічне становище населення з часу попереднього перепису (1979 р.) змінилося. Частка українського населення в республіці зменшилась на 6 %, євреїв – на 16,7 %. Загальна кількість населення УРСР становила 51,704 млн. осіб (1959 р. – 41,9 млн.). Чисельність міського населення становила 34,6 млн. (зросла на 4 млн.), сільського – 17, 133 млн. (зменшилася на 1,27 млн. осіб).

Упродовж 1980–1990 рр. природний приріст населення зменшився майже у 5 разів. За народжуваністю 1990 р. УРСР посідала останнє – 15-е місце, за смертністю – 2-е в СРСР. За тривалістю життя Україна посідала 32-е місце у світі. Населення республіки старіло, особливо у селах, там пенсіонери становили 41 %.

З 1991 р. депопуляція стала явищем, властивим для всіх етносів, що проживали в Україні. У 1991 р. смертність в УРСР перевищила народжуваність. Чернігівська і Сумська області стали першими в Україні, де ця тенденція проявилася. У селах Чернігівської, Сумської, Полтавської, Харківської областей померло на 173724 осіб більше, ніж народилося, відповідно у Вінницькій, Хмельницькій, Житомирській – на 112540, у Дніпропетровській, Запорізькій, Київській, Одеській, Миколаївській, Херсонській, Донецькій, Луганській областях – на 24297 осіб. І лише у Тернопільській, Львівській, Івано-Франківській і Чернівецькій областях народилося на 14497 осіб більше, ніж померло. Причинами депопуляції було погіршення життєвого рівня, невпевненість у завтрашньому дні, ускладнення екологічної ситуації.

У міжпереписний період населення України зросло на 3,7 %, а частка українців – на 2,5 %. Найбільш урбанізованим серед етносів виявився єврейський: частка міських жителів серед євреїв становила 99,2 %. Українці характеризувалися найнижчим показником міського населення (60,3 %), росіяни – 73,4 %, білоруси – 79,3 %.

У 1989 р. вищу освіту серед українців із 1000 осіб мали 85; середню спеціальну освіту – відповідно 169. Зростала кількість науковців.

Упродовж 1975-1989 р. на 2 тис. зросла кількість сіл, де проживало до 100 осіб. Найбільше таких сіл було у Сумській, Житомирській, Чернігівській, Луганській і Харківській областях. Це був наслідок урбанізації, а також забруднення нуклідами у результаті аварії на Чорнобильській АЕС. В 210 сільських пунктах взагалі ніхто не проживав, а 2,8 тис. сіл мали 50 і менше мешканців. Хоча відбувавсь і зворотній процес. У 1989 р. зареєстровано 50 нових селищ. Вони утворювалися за місцем зведення нових виробничих об’єктів, внаслідок роз’єднання населених пунктів, будівництва поселень для переселенців із Чорнобильської зони.

У кінці 1980-х років дещо стабілізувалась ситуація щодо визначення перспективних сіл. У 1989 р. їх нараховувалося майже 9 тис., а середня кількість населення у кожному з них становила 1,2 тис. осіб. Загалом у них проживало 10,5 млн. сільських жителів. Зазначена група сіл мала розвинуту виробничу базу та соціальну інфраструктуру. В них розташовувались центри сільських рад, яких в Україні налічувалось 8,9 тисячі. До перспективних сіл віднесено й ті, де проживало щонайменше 400 осіб. Однак у цей період, як і в попередній, тенденція була одна: у великих селах кількість населення збільшувалась, а в малих – зменшувалась.

Щодо малих сіл, то проблема полягала в тому, що вкладати кошти у виробничу сферу там було невигідно, адже їх жителі не могли забезпечити зростання суспільного виробництва. З цієї причини там не розвивалась і соціальна інфраструктура. Взагалі за таких умов збереження існуючих форм господарювання (колгоспів) вважалось недоцільним. Найближчим часом їх передбачалось замінити фермерськими господарствами.

Руйнація поселенської структури, укрупнення, ліквідація сіл не пішли на користь сільському господарству. Ці процеси не відповідали інтересам селян, а часто здійснювалися всупереч їх бажанням.

Диспропорції поселенської структури, подорожчання нафтопродуктів призвело до зростання цін на сільгосппродукти як у сфері державної торгівлі, так і на колгоспних ринках. Насамперед це стосується м’ясо-молочних, борошно-круп’яних, а також горілчаних виробів.

У 1991 р. були вдвічі підвищені ціни на промислові і продовольчі товари і ніякої компенсації ніхто не отримав. Знецінення грошових вкладів громадян в Ощадбанку набрало загрозливих розмірів. У 1988 р. середньомісячна зарплата робітників і службовців становила 200 крб., колгоспників – 168 крб. Темпи будівництва житла у містах дещо сповільнилися, черги громадян на його отримання, відповідно, зростали.

Екологічна ситуація щодалі загострювалася. Особливо критичним був стан повітряного середовища у Донецько-Криворізькому регіоні та Запоріжжі. На 1 жителя республіки хімічними, металургійними підприємствами за деякими оцінками щороку викидалось у повітря значна кількість шкідливих речовин. Внаслідок аварії на ЧАЕС на значній, до того часу екологічно благополучній території республіки склалися небезпечні умови для здоров’я і проживання 3,2 млн. людей. Територію, на якій вони проживали, оголошено зоною національної екологічної катастрофи. Постановою Кабміну УРСР «Про невідкладні заходи щодо захисту громадян України від наслідків Чорнобильської катастрофи» передбачалось із 1000 населених пунктів Житомирської, Чернігівської, Київської, Ровенської областей переселити 40 тис. осіб.

Невизначеність, масштаби катастрофи на ЧАЕС, організаційні труднощі, терміновість евакуації призвели до того, що багатьох людей перемістили, не враховуючи їх бажання щодо місця та умов проживання. Так, наприклад, жителів с. Варовичі Поліського району переселили у 4 села Васильківського і село Баришівського районів. Так само повелися з жителями сіл Бобер і Луб’янки. Зміна системи розселення призвела до порушення родинних, виробничих, сусідських відносин, психологічного комфорту. Переселення зумовило диспропорції у розселенні: одні райони опустіли, інші – виявились перенаселеними. В останніх це призвело до надлишку робочої сили, тобто безробіття, зниження рівня оплати праці, зростання соціальної напруги.

Запаси прісної води у республіці неухильно скорочувалися. 1100 сіл були позбавлені питної води, існували перебої з постачання питної води для жителів Львова, Донецька, Одеси та багатьох інших міст, в багатьох містах і селах питна вода не відповідала екологічним вимогам.

Матеріальний рівень життя населення України в кінці 1980-х років неухильно падав. УРСР займала в СРСР за рівнем споживання п’яте місце після Росії, Литви, Латвії та Естонії. Це сталося з багатьох причин, у т. ч. пріоритетного фінансування важкої промисловості та розвитку оборонної, а не соціальної сфери. Люди шукали шляхів для виживання, почали займатися торгівлею тощо. Тепер це не вважалось спекуляцією (була заборонена до 1985 р.).

В умовах перебудови радянська держава пішла на відкриття кордонів, надала можливість не тільки групам туристів, а й окремим особам виїжджати в інші країні, передусім у країни тодішньої соціалістичної співдружності. Це, відповідно, вимагало обміну населенням карбованців на іноземну валюту. Державний банк спочатку здійснював обмін 60 крб. для однієї особи, потім ця сума була дещо збільшена. Найбільше поїздок жителі УРСР здійснювали в Югославію, Польщу, Туреччину, Угорщину і Румунію. Виїжджали поїздами, автобусами, своїми автомобілями. Везли з собою на продаж електроінструменти, побутову техніку, тканини і вироби з них, різні інструменти і прилади,, посуд, горілку, спирт, цигарки тощо.

Із названих країн українці привозили взуття, трикотажні і шкіряні вироби, магнітофони та відеомагнітофони, уживані автомобілі і валюту. Це були початки зародження бізнесу, накопичення окремими «туристами» значних фінансових коштів.

Кордони були відкриті не тільки для виїзду наших громадян, а й для в’їзду в УРСР громадян Польщі, Румунії, Угорщини та інших держав. Найбільшу активність у ті роки проявляли поляки. Вони обрали шлях через Україну, їдучи в Румунію, Болгарію. Туреччину. Нашим громадянам «по дорозі» в Україні вони продавали переважно вироби із синтетики і масово скуповували вироби із золота, кольорові телевізори, електричні прилади, бавовняні та лляні тканини тощо. На наших колгоспних ринках «осіли» великі групи польських торговців, які торгували промисловими і продовольчими товарами. «Польські базари» започаткували появу гуртових ринків у Тернополі, Хмельницькому, Чернівцях, Одесі. На цих ринках сильні позиції зайняли товари з Туреччини, Китаю, В’єтнаму та інших країн. Український товаровиробник опинився у складному становищі, не витримував конкуренції. Такий стан збережеться і в наступні роки.

17 травня 1985 р. почалась кампанія по подоланню пияцтва та алкоголізму і викорінення самогоноваріння. Її розпочали з обмеження випуску і продажу алкогольних напоїв. Чимало лікеро-горілчаних заводів УРСР у терміновому порядку були переобладнані під випуск сиропів, соків, майонезів тощо.

Проблема алкоголізму в УРСР тоді дійсно набула загрозливих розмірів для здоров’я сотень тисяч людей. Деякі вчені вважали, що вживання у таких масштабах алкоголю загрожує моральною деградацією суспільства. Для роз’яснення громадянам реального стану справ і загроз, які з нього випливали, були підключені всі засоби масової інформації, заборонялася демонстрація кінофільмів, де були сцени застілля із вживанням алкоголю, пропагувалося проведення безалкогольних весіль, у ресторанах вводилися обмеження на вживання, а то й продаж клієнтам спиртних напоїв, відкривалися спеціалізовані магазини, в яких горілчані вироби продавались тільки з 14 год. дня. У багатьох колективах профспілкові організації створювали товариства тверезості, членами яких примушували ставати всіх працюючих, тощо. З метою обмеження виробництва вин, на півдні УРСР, найбільше в Криму, були знищені 60 тис. га. виноградників. Пивзаводи були також обмежені у випуску своєї продукції.

Одним словом, кампанія була дійсно потужною і, незаперечно, дала тоді свої позитивні результати. Однак дефіцит алкогольних напоїв у торговельній мережі призвів до того, що збільшилось виробництво самогону, тіньовий алкогольний бізнес охопив значну частину як міського, так і сільського населення України.

Власне, антиалкогольна кампанія здійснювалася лише упродовж 1985-1987 рр., після чого поступово і без зайвого шуму практично все повернулося на попередні позиції. Основною причиною цього було те, що боротьба з алкоголізмом завдала відчутного удару по бюджету, особливо місцевому. За приблизними підрахунками, втрати становили майже 2,5 млрд. крб. в рік. Один літр спирту коштував 8 коп., тож вироблена з нього горілка давала в бюджет 10 крб. У 1990 р. в Україні вироблялося 59,9 млн. декалітрів харчового спирту, кількість виробників, які одержали ліцензію на його розлив, зросла до 450.

У ці ж роки різко зросла кількість підлітків і молоді, які вживали наркотичні речовини. За деякими даними, це зростання становило 6– 8 разів. Смертність серед наркоманів також суттєво зросла. Став поширюватися серед молоді і СНІД. Великим соціальним лихом стала епідемія туберкульозу. Частина українського суспільства стала страждати від психозу, піддаватися впливам різних знахарів, екстрасенсів, зокрема А. Кашпіровського, А. Чумака. Вони у 1989-1991 рр. побували в усіх обласних і багатьох районних центрах. І кожен раз був аншлаг у будь-якій залі. Їхні «лікувальні» сеанси транслювались телебаченням. Дехто висловлював думку, що це було зомбування людей. Ця точка зору набувала певної вірогідності після того, як А. Кашпіровському й А. Чумаку відмовлено у телевізійних сеансах на території США, Німеччини та інших країн.

На психічний стан тогочасного українського суспільства вкрай негативно впливала війна Радянського Союзу в Афганістані. Тисячі матерів і батьків, сини яких перебували в цій країні, жили у постійній нервовій напрузі. Цей стан їх душі ще більше поглиблювався, коли ставали відомими факти загибелі солдатів. Батьки призовників на військову службу шукали різні шляхи, передусім давали хабарі відповідним начальникам, аби тільки їх діти не були направлені на військову службу в Афганістан.

14 лютого 1989 р. радянські війська залишили Афганістан. Понад 1500 солдатів та офіцерів з України були там вбиті або пропали безвісти. Чимало молодих людей повернулися з афганської війни скаліченими і фізично, і морально.

Демократизація суспільства позитивно вплинула на взаємини держави і церкви. Віруючим поверталися храми, які до цього часу використовувалися не за призначенням, знято обмеження на церковне будівництво, відкривалися монастирі, духовні заклади освіти й ін.

У 1988 р. урочисто відзначено 1000-ліття хрещення Русі-України. Основні урочини були в Києві. На них запрошено значну кількість релігійних діячів з усього світу. Загалом, ці врочистості позитивно вплинули на підвищення національної свідомості, зростання інтересу до історії України. У наступному році у Києво-Печерській лаврі після багатьох десятиліть відновлено навчання священиків у духовній семінарії. У 1990 р. в радянській Україні вперше за сімдесят років на державному рівні святкували Різдво, 7-9 січня були неробочими днями.

В ті роки мало місце міжконфесійне протистояння віруючих. У 1989 р. Українська греко-католицька церква вийшла із підпілля, порушила питання про повернення їй храмів, які в 1946 р. були відібрані і передані Російській православній церкві. Було багато випадків, особливо у Тернопільській, Івано-Франківській, Львівській, Ровенській і Волинській областях, коли віруючі намагалися силою повернути культові споруди. Обласні ради намагалися примирити віруючих, рекомендували їм проводити почергові богослужіння в одній церкві, створювали пільгові умови для будівництва нових храмів. І все таки пікетування віруючими обласних і районних рад з вимогами вирішення їхніх проблем стало поширеним явищем.

В другій половині 1980-х років чимало робилось для підвищення рівня культури, відродження українських народних традицій. У 1986-1988 рр. у Тернополі, Полтаві, Львові відбулися республіканські свята народної творчості. Гончарі і вишивальниці, ковалі і різьбярі, шевці і художники демонстрували свою майстерність для десятків тисяч відвідувачів цих свят.

З усіх напрямів духовного і національного відродження особлива увага приділялась використанню української мови. 30 жовтня 1989 р. Верховна Рада УРСР прийняла Закон «Про мови в Українській РСР». Згідно з ним, українській мові надавався статус державної з метою «сприяння всебічному розвиткові духовних творчих сил українського народу, гарантування його суверенної національно-державної майбутності». Російська мова визнавалася мовою міжнаціонального спілкування народів СРСР. Вибір мови міжособового спілкування громадян УРСР визнавався невід’ємним їхнім правом. У законі підтверджувалося право інших національностей в Україні на розвиток і використання їх мов. Службовці державних, партійних, громадських органів повинні були оволодіти українською і російською мовами, а в разі необхідності – й іншою національною мовою.

В УРСР мовою офіційних засобів масової інформації ставала українська мова. Такі ж норми виписані і для пошти, телеграфу, державних і партійних організацій та установ, навчальних закладів. Гарантувався розвиток мов усіх національностей в Україні. В освіті забезпечувалося право дітей на вибір мови навчання.

Прийняття цього закону зумовлене тим, що українська мова переставала вживатися в державних органах, навчальних закладах. Так, у 1980/81 навчальному році було 45 % шкіл з російською мовою навчання, а в 1988/89 навчальному році – 52 %. У 1985 р. 12,5 % українців визнавали рідною російську мову. Ці та інші обставини призвели до того, що проблема української мови активно обговорювалась у суспільстві, письменницьких колах. Очевидним було звуження сфер її функціонування, хоч українська мова розвивалася. Так, у ці роки видано новий «Словник української мови», чимало творів українських письменників, зокрема заборонених раніше партійно-радянською владою, насамперед літераторів «Розстріляного відродження», на філологічну тематику захищено десятки докторських та сотні кандидатських дисертацій.

В процесі культурного і духовного відродження в роки перебудови були досягнення і невдачі. Адже попри всі декларації, значна частина задекларованого відродження залишалася міфом.

Як порівняти з духовним і культурним відродженням, що уже в роки перебудови за кордон внаслідок падіння життєвого рівня виїхало декілька мільйонів українців? У 1990 р. Україна мала єдину Українську православну церкву – нині їх три (УПЦ, УАПЦ, УПЦ КП). У 1990 р. в Україні випускалось в рік понад 30 повнометражних художніх фільмів – нині – 1-2. З тих років український книжковий ринок поступово стала заповнювати продукція як російськомовна так і західних видавництв.

Отже, перебудова в Україні охопила усі сфери суспільно-політичного життя республіки, яка за своїми наслідками була дуже суперечливим явищем. У політичному житті утверджувалась багатопартійність, скасовано цензуру, почалася гласність, тобто широкий доступ до інформації усіх верств населення і утвердилась свобода слова. Започатковано демократичні, на альтернативній основі, вибори депутатів до рад усіх рівнів.

В економіці до державної, додалась і почала зростати приватна форма власності. Новими формами господарювання стали кооперативи, ферми, сімейний підряд, асоціації. Однак курс на зміну форм власності на тому етапі не забезпечив економічного зростання. Науково-технічна відсталість щодалі зростала. У промисловості і сільському господарстві відбувалось «латання дір». У цей період планування в економіці згорталось.

У соціальній сфері започаткований процес скорочення чисельності робітників, колгоспників. З появою приватної власності з’явилися нові соціальні групи: підприємці, фермери, торгівці. Розрив у рівнях їх доходів і робітників та селян уже в той час був великим. Основна маса населення України в результаті втрати вкладів в Ощадбанку, падіння зарплати, підвищення цін на промислову і сільськогосподарську продукцію, зростання інфляції суттєво збідніла. Розпач, непевність у завтрашньому дні, втрата соціального захисту з боку держави негативно позначились на духовному стані українського суспільства.

Національно-культурне і духовне відродження українського народу лише означило основні напрямки руху вперед. Торування цього шляху виявиться непростим і недостатньо ефективним.

Побудувати «гуманний демократичний соціалізм», який мав за задумом М. Горбачова і його прибічників, поєднати ринок з централізаторським плануванням, політичний плюралізм з керівною роллю КПРС, суверенітет республіки зі збереженням єдиної союзної держави. так і не вдалося.