Висновки до курсу

Українські селяни-землероби найбільше в своєму житті цінували і шанували землю. За землю, свою годувальницю, вони готові були віддати, і віддавали життя, захищаючи її упродовж багатьох віків.

Заможність селянського господарства залежала від декількох чинників: кількості землі, її родючості, кількості дорослих осіб в сім’ї, від достатньої кількості тяглової робочої худоби. Найперше селяни намагалися придбати більше землі, яку вони передавали у спадок дітям, при великій потребі продавали. Земельна проблема не могла бути вирішена ні в одній селянській сім’ї, оскільки вона періодично зі вступом у самостійне життя кожного нового покоління підлягала переділу, дробленню.

В ментальності українських селян - хліборобів був постійно присутній страх голоду. Упродовж середніх віків кліматичні умови були такими що періодично з інтервалом 3-4 роки мали місце посухи. З часом селяни виробили цілісну систему запобіжних дій на випадок посухи, аби мінімізувати її наслідки.

У виробничій сфері українського села аж до 1920-х років існували три типи господарювання: поміщицьке, общинне і подвірне. Крупнотоварними були поміщицькі господарства. Подвірні господарства були дрібнотоварними виробниками. На практиці часто відбувався перехід з одного типу господарювання в інший, або ж взагалі відмова від сільгоспвиробництва. Це траплялося у випадку розорення поміщицького господарства, виходу заможного селянського господарства з общини, після чого воно ставало одновірним.

У першій половині ХХ ст. українське село переживало чимало катаклізмів: Столипінську аграрну реформу, занепад сільського господарства під час Першої світової війни та в революційних процесах 1917-1920 рр. Надія на краще появилася у роки непу та стався її крах з початком колективізації сільського господарства. Усі ці процеси брутально руйнували традиційний сільський уклад, вели до сутнісних змін в ментальності, а головне – до втрати багатьма селянами любові до землі і розселянення.

В роки Другої світової і Великої Вітчизняної війни українські селяни опинилися на межі виживання. Частина селян намагалася призвичаїтися до нової влади, більшість із них вели боротьбу проти німецької влади. Німецька, румунська окупаційні влади вели грабіжницьку колонізаційну політику на всій території України, від чого страждали українські селяни. Вони перестали бути господарями на своїй землі, чимало із них загинули. Інші були вивезені на роботу до Німеччини. В перспективі німецька влада передбачала депортувати більшість українського населення в т.ч. і селян за межі України.

Повоєнні роки в житті українських селян означені такими сутнісними явищами як відбудова сільського господарства, голод 1946-1947 рр., колективізація в західних областях. Те, що ось ці три надскладні проблеми потрібно було вирішувати одночасно, означало, що життя українських селян в ті роки було складним, не всі селяни вижили і в цей мирний час.

1950-1960-ті роки - це практично безперервне реформування аграрного сектору. В результаті реформ, які носили половинчастий характер, наслідки були неоднозначними. З одного боку мала місце тенденція до зростання виробництва сільгосппродукції і покращення матеріальних умов життя людей, з іншого боку – соціальна напруга в українському селі зростала. Причиною цього були масові переселення селян на нові місця проживання, політика неперспективних сіл та інше.

 У 1970 - 1980-ті рр. суспільство зіткнулося з проблемою нестачі основних продуктів харчування. Це означало, що аграрний сектор не зміг вирішити свої завдання. Причини цього були у недофінансуванні АПК, вкрай занедбаній соціальній сфері на селі, відтоку сільської молоді на роботу до міст та ін. Радянська влада виявилася неспроможною здійснити рішучі зміни в аграрній політиці.

На початку 1990-х років розпочалися трансформації в аграрному секторі, всеосяжне розпаювання земель, що ускладнило заходи, пов’язані, наприклад, з будівництвом доріг, аеропортів та ін. Необхідність реформування аграрного сектору викликана перш за все зі зміною державного політичного ладу, економічної системи країни, системи управління, структури економіки. До того ж реформи відбуваються в умовах кризи, яка носить системний характер перехідного періоду і не забезпечена ні кадрово, ні науковими розробками. Реформи в аграрному секторі сприймаються чиновниками як досить швидка зміна економічного і соціального укладу що в принципі неможливо. Різкі реформаторські дії особливо у частині зміни форм власності призвели до різкого скорочення виробництва сільгосппродукції.

В Україні ще не визначено стратегічної цілі аграрної політики, а отже сільське господарство потрапило під дію «політичних циклів кон’юнктури». Має місце спрощене розуміння політиками та державними службовцями процесу формування аграрної політики.

В процесі демонтажу колгоспно-радгоспної системи відбулося перетворення великого виробництва у дрібнотоварне, причому цей процес держава досить слабо контролювала. Україні довелося пережити болісний та затяжний процес її якісних трансформацій: змінювати відносини власності, вводити нові фінансові податкові механізми. Ці зміни ще далеко не досконалі і є незавершеними.

В Україні не було сформовано програми матеріально-технічного забезпечення села. Вітчизняна система сільськогосподарського машинобудування застаріла. Зарубіжна техніка є надто дорогою, через що залишається недоступною для багатьох сільгоспвиробників.

Україна з своїм аграрним потенціалом приречена на інтеграцію до світового продовольчого ринку. Держава повинна сприяти розширенню експортних можливостей сільського господарства шляхом контролю за якістю продукції, надання дотацій та інших преференцій вітчизняним сільгоспвиробникам.

В останні роки відбулося розмежування колись спареного матеріального виробництва і соціально-побутової сфери села. Занепад соціально побутової сфери села є загрозою його існування.

Остання зміна: Wednesday, 10 September 2014, 13:38