Промисловість України

1. Промисловість України

Промисловість є провідною галуззю господарства України. В її складі виділяють видобувні і обробні галузі. Видобувна промисловість займається видобутком різних видів палива і сировини з надр Землі, тому її розвиток і поширення залежать від розміщення і запасів корисних копалин.

До обробної промисловості відносяться галузі, які займаються обробкою чи переробкою сировини і напівфабрикатів. Це - машинобудування, металургія, деревообробна та інші галузі.

За видом продукції, що випускається, галузі об'єднують у важку, легку і харчову промисловість. Сукупність галузей, які виробляють сировину, паливо, знаряддя праці, складає важку промисловість. До неї належать паливна, електроенергетична, металургійна, хімічна, машинобудівна, лісова і деревообробна, промисловість будматеріалів. До легкої відносять галузі промисловості, які виробляють товари масового споживання - одяг, взуття, тканини, парфумерію та ін. Харчова промисловість об'єднує галузі, що виробляють продукти харчування.

Іноді для того, щоб розрізнити галузі за використанням їхньої продукції, вдаються до поділу галузей промисловості на галузі груп "А" і "Б". До групи "А" відносять галузі, які випускають засоби виробництва, а до групи "Б" - товари споживання. У такому випадку до першої групи попадають галузі важкої і деякі легкої промисловості, а до другої - деякі галузі важкої, легкої і харчова промисловість.

У галузевій структурі промисловості України провідне місце традиційно займає важка промисловість - до 70 %. її значне переважання над виробництвом товарів масового споживання постійно приводило до проблем із забезпечення населення продукцією легкої і харчової промисловості.

За останні роки в усіх галузях промисловості відбулося значне скорочення виробництва продукції, найбільше - у машинобудуванні, хімічній, легкій промисловості. За умови здійснення ринкових перетворень Україна зможе поступово збільшити випуск конкурентоспроможної продукції; для цього вона має як значні природні ресурси, так і висококваліфіковані кадри. Вже зараз багато промислових виробів (метал, літаки, ракетоносії, тканини, швейні вироби, продовольчі товари тощо) користуються великим попитом на світовому ринку.

Крім галузевої структури національного господарства у соціально-економічній географії розглядають його територіальну структуру. Під територіальною структурою господарства (господарського комплексу) розуміють сукупність певним чином взаєморозміщення і поєднаних територіальних елементів господарства або окремих галузей, які знаходяться в складній взаємодії. Елементами територіальної структури є промислові пункти, центри, вузли, райони, сільськогосподарські зони, транспортні магістралі, соціально-економічні райони тощо.

Первинною ланкою виробничої сфери є підприємство. Особливості підприємств, взаємозв'язки між ними, їхнє розміщення значною мірою визначається формами суспільної організації виробництва. Таких форм виділяють чотири: концентрація, спеціалізація, кооперування та комбінування.

Концентрація - це процес зосередження виробництва на великих підприємствах. Зростання концентрації виробництва відбувається за рахунок розширення діючих підприємств, будівництва нових великих підприємств або об'єднання кількох малих. Економічний ефект при цій формі організації виробництва забезпечується за рахунок зменшення затрат на одиницю продукції, збільшення фінансових можливостей для модернізації підприємства і т. ін. Так, використання потужніших у 2-3 рази енергоблоків електростанцій призводить до збільшення продуктивності праці (кількості виробленої продукції на одиницю часу) одного робітника у 2-2,5 рази. Однак надмірна концентрація призводить до негативних наслідків через зростання відстані перевезень сировини і готової продукції. В сучасних умовах ефективними можуть бути малі і середні підприємства - їх легше переорієнтувати на випуск конкурентоспроможної продукції і тому доцільною є де концентрація виробництва.

Спеціалізація - це звуження профілю підприємства, орієнтація на виготовлення певного продукту, його частини або обмеження його окремою стадією послідовного технологічного ланцюга. Розрізняють три форми спеціалізації виробництва: предметну, подетальну і постадійну.

Предметна спеціалізація полягає у виробництві певних готових (зазвичай, нескладних) виробів на окремих підприємствах. Подетальна спеціалізація - це виготовлення окремих вузлів, деталей, агрегатів на промислових підприємствах. Найбільш поширена в машинобудівних галузях. Постадійна спеціалізація - це послідовне виробництво напівфабрикатів, деталей чи вузлів на різних підприємствах, кожне з яких виконує певну стадію обробки або ж спеціалізується на окремій стадії технологічного процесу. Ця спеціалізація поширена у машинобудуванні (наприклад, відливання заготовок, їх механічна обробка та покриття деталей), а особливо - в кольоровій металургії (видобуток бокситів - виробництво глинозему - виплавка алюмінію - виробництво прокату), нафтохімічній промисловості.

Кооперування - це регулярні, спеціально зумовлені зв'язки між спеціалізованими підприємствами, які є надзвичайно важливим чинником комплексного розвитку національного господарства як у цілому, так і на окремих територіях. Найрозвинутіше кооперування у галузях, що виробляють складну продукцію, особливо у машинобудуванні. На автомобільних заводах 40-60 % загального обсягу продукції становить та, що надходить із суміжних підприємств. Особливо це вигідно, коли кооперовані підприємства розміщені близько, що зменшує транспортні затрати.

Поєднання на одному підприємстві (комбінаті) кількох виробництв, що можуть належати до різних галузей промисловості, називається комбінуванням. Ґрунтується воно на основі комплексної переробки вихідної сировини, відходів виробництва або послідовній технологічній обробці сировини. Комбінування найхарактерніше для металургійного, хіміко-індустріального та лісовиробничого комплексів.

Сьогодні до цих форм організації виробництва можна ще додати диверсифікацію і комплексування.

Диверсифікація виробництва - це процес його кількісного та якісного урізноманітнення. Характерна для великих підприємств, які повільно реагують на зміну попиту. Тоді паралельно з випуском основної продукції розгортається виробництво іншої, яка користується попитом. Прикладом такого підприємства є "Південмаш" у Дніпропетровську, на якому паралельно з виробництвом ракетної техніки налагоджено випуск колісних тракторів, тролейбусів, побутової техніки та ін.

Комплексування виробництва полягає у встановленні ефективний виробничих зв'язків між окремими підприємствами різних галузей. Ці підприємства можуть послідовно переробляти сировину, взаємно постачати матеріали і готову продукцію, використовувати спільну виробничу інфраструктуру (складські приміщення, системи водо-, газо-, теплопостачання, транспортні шляхи). В результаті дії цієї форми суспільної організації формуються промислові комплекси.

На території України промисловість розміщена нерівномірно. Основними елементами її територіальної структури є промислові пункти, центри, вузли, агломерації і райони.

Промисловий пункт - це населений пункт, в якому є тільки одне промислове підприємство.

Промисловий центр - це населений пункт, в якому розміщено декілька промислових підприємств, не поєднаних між собою виробничими зв'язками.

Промисловий вузол - це один або декілька близько розташованих промислових центрів, в яких розміщені підприємства, що мають між собою тісні виробничі та економічні зв'язки. При наявності значного центру вузол може перетворитися на промислову агломерацію. Поєднанням вузлів та агломерацій, що мають взаємозв'язки, на певній території утворюється промисловий район.

На розміщення підприємств і установ господарського комплексу країни впливають певні чинники, які зумовлюють найефективніше функціонування їх у даному місці, найменші затрати на виробництво і транспортування продукції, їх називають факторами розміщення господарства.

Фактори розміщення групують, виділяючи серед них:

а) природні (паливний, сировинний, водний, природних умов);

б) техніко-економічні (енергетичний, сировинних ресурсів, транспортний, споживчий, економіко-географічного положення, виробничої інфраструктури);

в) демосоціальні (трудових ресурсів, споживчий, соціальної інфраструктури).

Під сировинним у першій групі необхідно розуміти природну сировину, а в другій групі - матеріали, які виготовлені на підприємствах (метал, пластмасу), що йдуть на подальшу переробку. Споживчий фактор у групі техніко-економічних стосується підприємств-споживачів, а у групі демосоціальних - населення. З розвитком науки, впровадженням в економіку досягнень НТП, вплив деяких чинників на розміщення господарства (особливо природних) поступово зменшується.

У процесі розвитку суспільства, при плануванні будівництва нових підприємств держава має певні загальні інтереси, які часто не узгоджуються з факторами розміщення окремої галузі. Нею розробляються певні принципи територіальної організації промисловості, сільського господарства, транспорту, сфери послуг. Це головні напрямки розвитку господарства і суспільства в цілому стосовно їхнього розміщення або принципи територіальної політики держави.

Українська соціально-економічна географія обґрунтовує такі принципи розміщення господарства:

1. Наближення виробництва до джерел сировини, палива, енергії, районів споживання готової продукції й зосередження трудових ресурсів.

2. Вирівнювання умов життя людей всіх регіонів країни, активніше освоєння нових чи пожвавлення розвитку депресивних районів.

3. Комплексний розвиток і раціональне поєднання різних галузей виробництва та сфери послуг.

4. Врахування екологічних проблем.

5. Активізація розвитку малих і середніх міст.

6. Врахування міжнародних зв'язків.

7. Максимальне врахування досягнень науково-технічного прогресу.

Деякі з цих принципів розміщення господарства не узгоджуються з факторами і призводять спочатку до зростання собівартості продукції й послуг. Однак у країнах з ринковою економікою через надання пільгових кредитів, зниження податків, заохочують підприємців споруджувати нові господарські об'єкти там, де зацікавлена держава.

2. Паливна промисловість України

Паливно-енергетичний комплекс. До паливно-енергетичного комплексу належать паливна промисловість (видобування й переробка палива) та електроенергетика (виробництво і передача електроенергії). На ньому базується все національне господарство України, оскільки він забезпечує енергією всі галузі виробничої й соціальної сфер. Загальна частка галузей ПЕК у вартості промислового виробництва України у 2004 р. становила 16,3 % і тут було зайнято 18,6 % всіх працівників.

Паливна промисловість складається з галузей другого порядку -нафтової, газової, вугільної, торфової, сланцевої. Електроенергетику можна поділити на галузі за типами електростанцій, на яких виробляється електроенергія, а саме: гідро-, атомну, тепло електроенергетику.

Щоб з'ясувати значення кожної з галузей, необхідно встановити обсяги видобутку різних видів палива та виробництва електроенергії на різних типах електростанцій і їхнє використання у господарстві. Співвідношення між цими величинами називають паливно-енергетичним балансом. Для України в 2004 р. енергетичний баланс мав такий вигляд: із 182,1 млрдкВтгод електроенергії 47,8% вироблено атомними електростанціями, 45,7 % - тепловими електростанціям, 6,5 % - гідроелектростанціями.

Паливний баланс характеризується співвідношенням видобутку і використання різних видів палива. Однак обсяги видобутку одних видів палива визначаються у т (вугілля, торф, нафта, сланці), а інші у - м³ (газ). До того ж виділяють вони і різну кількість енергії. Тому види палива порівнюють в умовних одиницях. Одна умовна одиниця палива відповідає теплоті, що виділяється при згорянні 1 кг вугілля і становить 7000 кал. Для перерахунку використовують відповідні коефіцієнти.

У структурі видобутку палива в Україні майже 72 % припадає на вугілля, 22 % - на газ, а решта - на нафту та інші види палива. Однак споживає господарство палива втричі більше, завозячи його з інших країн (передусім нафту та природний газ). Основними його споживачами є чорна металургія (понад 30 %), електроенергетика (18 %), житлово-комунальне господарство (10 %), транспорт (8 %).

Зараз вугілля і нафта мають дуже високу собівартість (затрати на виробництво одиниці продукції, виражені в грошах), через великі глибини видобування, застаріле устаткування тощо. Для забезпечення власних потреб Україна повинна імпортувати значну кількість нафти і природного газу а також кам'яного вугілля. У 2004 році економіка України спожила 63 млн. т вугілля, 71,3 млрд. м³ природного газу та 13,3 млн. т нафти та рідкого палива.

Електроенергетика в Україні почала розвиватися в кінці XIX ст., коли перша електростанція загального користування почала працювати 1880 р. у Києві. На початку XX ст. виробляли струм невеликі теплові електростанції. Великі ТЕС і ГЕС почали ставати до ладу у 20-30-х рр. XX ст. та після Другої світової війни. У 1990 р. в Україні було вироблено 298,5 млрд кВтгод електроенергії, що майже у 25 разів більше, ніж у 1940 р. До 2000 р. річний обсяг виробництва електроенергії невпинно скорочувався до 171,4 млрд. кВт год., а у 2004 р. зріс до 182 млрд. кВт год.

З 70-х рр. XX ст. почала зменшуватися частка електроенергії, виробленої на теплових електростанціях, внаслідок введення в експлуатацію п'яти АЕС (сьогодні працює чотири). Останнім часом на фоні загального зменшення обсягів виробництва електроенергії частка АЕС збільшилась через певну стабільність у роботі впродовж 90-х рр. XX ст.

Отже, паливно-енергетичний комплекс України почав формуватися давне, зазнав значних змін за період свого існування і зараз базується, в основному, на власному вугіллі та виробництві електроенергії.

Вугільна промисловість. Райони добування і використання вугілля. Проблеми і перспективи подальшого розвитку. Основою для розвитку паливної промисловості України є вугілля. Його видобувають у Донбасі з кінця XVIII ст. В 2004 р. з 80,3 млн. т видобутого вугілля близько 2,5 млн. т становило буре вугілля.

В Україні видобувають два види вугілля: кам'яне і буре. Вони мають різну теплотвірну здатність. Для бурого вугілля вона настільки низька, що затрати на його транспортування роблять одиницю отриманого тепла вдвічі дорожчою, ніж з такої ж кількості антрациту, і втричі, ніж з такої ж кількості нафти. Видобувають вугілля двома способами: відкритим (кар'єрним) і закритим (шахтним). Тому основними підприємствами галузі є шахти, кар'єри, а також збагачувальні та брикетні фабрики. На збагачувальних фабриках вугілля очищують від домішок, а на брикетних вугільний порошок пресують у брикети. Вугілля є єдиним паливним ресурсом, яким Україна себе забезпечує повністю.

Основна вугільна база країни - це Донецький басейн, в якому видобувається 90% вугілля. Площа басейну 150 тис. км². Найбільші поклади коксівного вугілля найвищої якості залягають у Донецькій та Дніпропетровській областях (поблизу Павлограда, Єнакієвого, Горлівки, Макіївки, Донецька, Красноармійська), а антрацитів - в Луганській області (Антрацит, Алчевськ, Лутугино). У Донбасі знаходиться найглибша в Україні шахта - "Глибока" - 1405 м. Складні умови видобутку (велика глибина - до 1400 м, тонкі пласти) зумовлюють досить високу собівартість видобутого вугілля. Через загазованість пластів зростає небезпека вибухів, шахти працюють на застарілому обладнанні, більшість із них невдовзі буде закрита. Однак запаси вугілля тут є ще дуже великі, підготовлено десятки ділянок, де можуть бути відкриті нові, високопродуктивні шахти. Завдяки реконструкції (заміні старого устаткування на нове, ефективніше), розробці нових шахт, в тому числі в Західному Донбасі, вугільний басейн і надалі залишиться одним із найбільших у світі за видобутком антрацитів і коксівного вугілля.

Вугілля Львівсько-Волинського басейну використовується для поліпшення паливного балансу західних областей України. Собівартість видобутку його нижча від Донецького, через меншу глибину (300-500 м) й більшу товщину пластів (до 1,5 м). Площа басейну - близько 10 тис. км². В останні роки тут видобувають близько 7 млн. т вугілля щорічно. Якість його невисока, а тому воно використовується як енергетичне паливо, є цінною хімічною сировиною. На сьогоднішній день перспективи для розвитку мають 2 з 15 діючих шахт. Основними центрами вуглевидобутку є Нововолинськ і Червоноград.

Дніпровський буровугільний басейн, розташовується переважно на Правобережжі, в межах Житомирської, Вінницької, Київської, Кіровоградської, Черкаської, Запорізької та Дніпропетровської областей. Найбільшими центрами вуглевидобутку тут є Олександрія (Кіровоградська область), Ватутіно (Черкаська область), Коростишів (Житомирська область). Видобуток здійснюється, в основному, відкритим способом, оскільки глибина залягання пластів невелика (40-60 м). Через низьку теплотвірну здатність буре вугілля спалюється, переважно, на місці. Завдяки брикетуванню, вугілля можна перевозити на незначні відстані.

 Нафтова і газова промисловість. Основні райони нафто- і газовидобутку. Перспективи розвитку нафтової і газової промисловості. Нафтову промисловість можна поділити на: нафтодобувну й нафтопереробну. Адже нафта, на відміну від вугілля, в натуральному вигляді не спалюється, її переробляють на нафтоперегінних заводах на гас, бензин, дизельне пальне, а також мастильні машинні масла, вазелін, гудрон і т. ін. Відходи нафтопереробки використовуються як котельне паливо (мазут), а також як сировина для хімічної промисловості.

Видобуток нафти вимагає менших затрат, ніж видобуток вугілля. Особливо це стосується фонтанного способу видобутку, який можливий тільки на нових родовищах.

З 90-х років XIX ст. почалася промислова розробка нафтових родовищ Передкарпаття. На початку XX ст. відкриті газові родовища у цьому ж районі, а у 1929 р. прокладений перший магістральний газопровід Дашава - Львів.

Свердловини в Україні забезпечують нафтою 8% її потреб (в 2004 р. видобуто 4 млн. т). Нафтопереробка в Україні тяжіє до місць видобутку сировини. Найдавнішим районом видобутку є Передкарпаття. Серед нині діючих найбільшими у цьому районі є Долинське, Бориславське, Старосамбірське, Надвірнянське, Дрогобицьке, Битків-Бабчинське, Залужанське родовища. Переробка видобутої нафти здійснюється на Надвірнянському ("Нафтохімік Прикарпаття"), Львівському (НПЗ "Галичина") та Дрогобицькому нафтопереробних заводах. Основний район видобутку нафти в країні - Дніпровсько-Донецький, в якому видобувається до 75 % вітчизняних енергоносіїв. Тут же розташовуються найбільші українські родовища нафти (Анастасіївське) та газу (Шебелинське). Нафта цієї провінції характеризується високою якістю та значною кількістю супутнього газу. Великими родовищами є Охтирське, Дружелюбівське, Кегичівське, Єфремівське, Західнохрестищенське, Тимофіївське,     Качанівське,     Прилуцьке, Миргородське, Диканське, Решетняківське та ін. Нафта цих родовищ характеризується високою якістю і значною кількістю попутного газу, що сприяє розвитку місцевих газопроводів для газифікації міст і сіл. Нафтопереробка здійснюється на двох підприємствах регіону - Кременчуцькому та Лисичанському (один з найбільших в Європі, потужність 16 млн. т) нафтопереробних заводах.

Перспективним районом розвитку власної нафтопереробної промисловості є Причорноморський, що відповідає однойменній нафтогазоносній провінції. Хоч промислове значення має лише кілька родовищ, але вихід до моря (транспортний чинник) і багатий шельф (сировинний чинник) дозволяють говорити про перспективність розвитку галузі в регіоні. Найбільші родовища - Стрілківське, Штормове, Джанкойське, Голіцинське, Керченське. Переробка здійснюється на Херсонському нафтопереробному заводі.

Загальна потужність вітчизняних нафотопереробних підприємств складає понад 60 млн. т, але основна частка їх завантаження пов'язана з поступленням на територію України імпортної нафти. Сьогодні розробляється програма альтернативного імпорту - крім нафтопроводів з Росії, нафту транспортують танкерами до Одеси, де створено великий термінал для її зберігання.

Основними завданнями нафтодобувної промисловості є модернізація процесів видобутку, щоб повніше добути нафту з родовищ, в тому числі з великих глибин (5-10 тис. м), де її запаси найбільші, а також почати розробку запасів нафти з шельфу Чорного моря.

Проблеми галузі полягають у тому, що переробляють нафту у нашій країні надто неефективно, тобто отримують лише близько 45 % бензину (у світі - до 90%). Виробництво бензину на нафтопереробних підприємствах України становило у 2004 році 4,7 млн. т. Решта цінної сировини переробляється на дизельне паливо, мастильні матеріали, а також спалюється у вигляді мазуту на ТЕС (7,2 млн. т у 2002 році). Необхідно обмежувати власне споживання нафти, замінивши її іншим паливом та хімічними продуктами, які можна виробляти з вугілля, торфу, горючих сланців.

Особливістю газової промисловості є те, що видобуток палива тісно пов'язаний із його транспортуванням.

Україна забезпечує свої потреби власним газом не більше, ніж на 1/4, а решта газу імпортує з Росії, Туркменистану, Узбекистану. Основний район газовидобутку - Дніпровсько-Донецький, якому належить близько 93 % усього газу, що видобувається в країні. Найбільше - Шебелинківське, в якому сконцентровано до 75 % вітчизняних запасів газу. 20 родовищ Причорномор'я, які зосереджені в північній частині Криму, забезпечують тільки потреби Кримської Автономної республіки.

Загальні запаси газу тут складають 14,3 млрд. м³. У Передкарпатті газові родовища практично вичерпані, їх використовують тепер як газосховища.

Основні проблеми галузі полягають у потребі модернізації процесу газовидобутку, освоєння нових родовищ, обмеження неефективного використання цього "голубого" палива. Забезпечення потреб України повинно здійснюватися за рахунок участі вітчизняних робітників і спеціалістів у розробці газових родовищ у Росії, Казахстані; обслуговування магістральних трубопроводів, що постачають газ у Європу з Росії.

Торф, як і буре вугілля, через низьку теплотвірну здатність має значення лише як місцеве паливо. Близько 70 % видобутку торфу припадає на Полісся. Основними споживачами торфу є невеликі ТЕС, житлові будинки. Торф використовується також як органічне добриво та сировина для хімічної промисловості.

Отже, основним видом палива, яким Україна може забезпечити свої потреби, є вугілля. Нафту й газ наша країна змушена імпортувати. Важливою проблемою для всіх галузей паливної промисловості є впровадження найновіших технологій видобутку і переробки палива.

3. Електроенергетика України

Електроенергетика, її структура, розвиток і розміщення основних типів електростанцій. Екологічні проблеми розвитку паливно-енергетичного комплексу. Теплові електростанції спалюють паливо, нагрівають воду, перетворюючи її на пару, яка подається під тиском на газові турбіни. Як паливо використовується низькосортне вугілля, торф, мазут, природний газ.

Теплові електростанції (ТЕС) поділяються на: конденсаційні та теплоелектроцентралі (ТЕЦ). На перших відпрацьована водяна пара конденсується і вода надходить у котел. Такі станції виробляють тільки електроенергію якою забезпечують великий район країни. Тому їх інколи називають ДРЕС (державна районна електростанція). ТЕЦ виробляють одночасно електричну і теплову енергію (гарячу воду або пару), яку спрямовують трубами для обігрівання житлових будинків, підприємств. Радіус дії ТЕЦ становить до 35 км.

ДРЕС, як правило, мають значну потужність і розміщуються у районах видобутку палива, поблизу річок, що дають воду для охолодження. Це економічно вигідно, оскільки перевозити паливо у декілька разів дорожче, ніж передавати електроенергію. Великі теплові електростанції побудовані на Донбасі - Луганська, Слов'янська, Старобешівська, Вуглегірська (найпотужніша - близько 4 млн. кВт); у Придніпров'ї - Придніпровська, Криворізька, Запорізька; у західних областях - Добротвірська, Бурштинська, а також поблизу Харкова (Зміївська), Києва (Трипільська), Вінниці (Ладижинська).

Поблизу великих міст, промислових підприємств будують ТЕЦ, які забезпечують електроенергію та тепло. Найбільші серед них побудовані у Києві, Одесі, Харкові.

Проблеми теплових електростанцій пов'язані з тим, що вони є великими забруднювачами атмосфери. При спалюванні низькосортного вугілля з домішками сірки, утворюється сірчистий газ, який, сполучаючись з водяною парою в повітрі, спричиняє кислотні дощі. Вугілля, до того ж, не повністю згоряє, що зумовлено використанням застарілих технологій спалювання палива. Економічно невигідним і таким, що негативно позначається на довкіллі, є спалювання мазуту. Тому важливим для ТЕС є їхнє модернізація, налагодження очистки викидів у атмосферу, а також використання у господарстві золи і шлаку, які нагромаджуються на цих ТЕС. В 2002 р. на ТЕС було вироблено понад 82 млрд. кВт год електроенергії.

Позитивною стороною АЕС є невеликі обсяги палива, які вона споживає (декілька вагонів за рік), а також те, що Україна багата на ядерне паливо (уранові руди). У нашій державі в даний час діє чотири АЕС - Рівненська, Південноукраїнська, Хмельницька і Запорізька (найпотужніша - 4 млн. кВт). У 1986 р. на Чорнобильській АЕС стався вибух реактора, що вважається найбільшою техногенною катастрофою на планеті. У зв'язку з небезпекою експлуатації Чорнобильська АЕС закрита у грудні 2000 року. У 80-ті роки XX ст. планувалося спорудження Харківської, Чигиринської, Кримської, Одеської АЕС.

Частка атомної енергетики в паливному балансі країни щорічно зростає і вже наближається до 50 %. В 2004 р. на АЕС було вироблено 87 млрд. кВттод електроенергії.

Проблеми галузі полягають у тому, що в Україні необхідно перейти на використання ядерних реакторів з високим ступенем надійності, пристосованих до роботи на низькозбагаченому урані.

Важливо налагодити роботу підприємств, які завершуватимуть переробку уранових руд у готове паливо для АЕС. Поки що воно імпортується з Росії, куди надходить руда з українських родовищ. Невирішеними залишаються поховання і утилізація відходів АЕС. Вони зберігають радіоактивність впродовж сотень років, а тому потребують спеціальних сховищ, які поглинають радіацію. У нашій країні таких сховищ поки що немає.

ГЕС дають найдешевшу енергію. Однак в Україні вони переважно споруджені на рівнинних річках і водосховища затоплюють великі площі, тому втрати від затоплення родючих земель і поселень значно перевищують вартість виробленої енергії. Україна зараз використовує лише   20%   свого   гідроресурсного   потенціалу.   Щорічно  також  різко зменшується частка ГЕС в енергетичному балансі країни (в 2004 р. - 6,5 %). Більшість ГЕС споруджено на Дніпрі - Київська, Канівська, Кременчуцька, Дніпродзержинська та Каховська ГЕС, які разом, щоправда, мають меншу потужність, ніж Бурштинська ДРЕС. Дніпрогес-2 (поблизу Запоріжжя) є найпотужнішою (0,8 млн. кВт) з усього каскаду.

До великих ГЕС можна віднести також Дністровську і Теребле-Ріцьку. Всі гідроелектростанції використовуються, в основному, як пікові, тобто включаються у роботу в період найбільшого споживання енергії. Щоб краще використати гідроенергію, поблизу ГЕС будують ГАЕС (гідроакумуляційні електростанції). Суть цього комплексу полягає в тому, що в період малих навантажень на енергосистему, електроенергія ГЕС затрачається на роботу насосів, що перекачують воду на певну висоту у спеціальне водосховище. Під час найбільших (пікових) навантажень вода випускається і крутить додаткові турбіни ГАЕС. Такий комплекс діє на Київській ГАЕС, планується запустити Ташлицьку ГАЕС біля Южноукраїнська.

Гідроенергетика України у 2004 р. дала 11,9млрдкВтгод електроенергії.

У перспективі повинно зрости число ГАЕС, а також невеликих ГЕС на середніх і малих річках. Це дасть можливість повніше використати наявні гідроресурси. Мало використовується енергія Сонця, вітру, надр Землі. Сонячна електростанція діє тільки в Криму, а вітрові - у Криму та на Львівщині. Потужність їх поки що незначна.

Електроенергія передається лініями електропередач (ЛЕП). Електростанції України об'єднані в одну енергетичну систему. Її формування завершилося на початку 90-х років, коли вона охопила всю територію держави.

Створено надпотужну ЛЕП Донбас - Вінниця - Бурштин - Альбертірша (Угорщина). Друга така лінія ЛЕП з'єднує Хмельницьку та Чорнобильську АЕС, простягається до польського міста Жешува (Рюшева). По них Україна передає за кордон частину виробленої електроенергії.

4. Металургійна промисловість України

Металургійна промисловість. Структура, місце і роль у господарстві. Чинники розвитку і розміщення. Сировинна база. Географія чорної металургії. До складу металургійного комплексу входять чорна та кольорова металургія. Перша займається видобутком руд чорних металів (залізних, марганцевих, хромітів), виплавкою чавуну і сталі, виробництвом прокату і феросплавів.

Чавун отримують після першого етапу виплавки залізної руди у доменних та конверторних печах. Через високий уміст вуглецю цей метал крихкий і розтріскується від удару. Після повторної переплавки чавуну у сталеплавильних цехах отримують різні сорти сталі та феросплавів (сплави заліза з іншими металами). З вистигаючої сталі отримують заготовки певної форми, але найчастіше листи, дріт, труби. Ця кінцева продукція металургії називається прокатом.

Зараз чорна металургія в Україні належить до основних галузей промисловості, що має експортну орієнтацію. У нашій країні на початку 90-х рр. XX ст. видобували 13% залізної руди світу (105 млн. т), майже 9% марганцевої (7,1 млн. т), а також вироблялася значна частка чавуну (45 млн. т), сталі (53 млн. т) та прокату (45 млн. т). Хоч в останні роки обсяги виробництва дещо зменшилися у металургійному комплексі, але частка у промисловій продукції значно зросла (20,6 %, або перше місце). Зокрема, у 2008 році підприємства України видобули 62,0 млн. т товарної руди, 2,4 млн. т марганцевої руди, виплавили 28,5 млн. т чавуну, 36,5 млн. т сталі, 32,3 млн. т прокату. В металургійному комплексі України зайнято 21,5% промислово-виробничого персоналу. Металургійний комплекс дає понад 23 % обсягу реалізованої продукції держави.

Виплавка й використання заліза на території України відоме ще з часів Київської Русі. На Поліссі, у Передкарпатті з болотяних руд виплавляли залізо на деревному вугіллі у ХІV-ХVШ ст. З 1872 р. став до ладу в Юзівці (тепер Донецьк) завод на коксі. У 1913 р. в Україні діяло понад 120 металургійних підприємств. У період Першої і Другої світових воєн галузь була повністю зруйнована. У 50-і роки більшість підприємств було відбудовано, почалося спорудження нових, з використанням киснево-конверторного та бездоменного (у електропечах) способів виплавки сталі.

Сировиною для чорної металургії є залізна й марганцева руди, хроміти, а також руди деяких кольорових металів (нікелю, кобальту, вольфраму тощо), металобрухт. Основним видом палива є кокс, а також природний газ. Використовують у металургійному виробництві також флюсові вапняки і доломіти, вогнетривкі глини для печей, формувальні піски.

Україна повністю забезпечує себе власною залізною і марганцевою рудою, коксом, іншими допоміжними матеріалами. Загальні промислові запаси залізних руд складають 27,4 млрд. т. Основний басейн видобутку залізної руди в Україні - Криворізький, де 75 % руди видобувається відкритим способом. Крім багатих залізних руд із вмістом заліза 50-67 %, тут освоюються великі запаси порівняно бідних руд і залізистих кварцитів із вмістом заліза 23-35 %. Їх збагачують на Південному, Криворізькому, Центральному,  Північному  та  Інгулецькому  гірничо-збагачувальному комбінатах. Збагачена залізна руда надходить на агломераційні фабрики, а з них - на сталеплавильні комбінати. Понад 15 млн. т збагаченої руди поставляють на металургійні заводи Росії, Словаччини, Угорщини, Польщі.

Запаси Кременчуцького залізорудного району оцінюються в 4,5 млрд. т. Тут працює Дніпровський гірничозбагачувальний комбінат.

На Керченський залізорудний басейн припадає 4,2 % загального видобутку руди України. Його промислові запаси складають 1,4 млрд. т із вмістом заліза 30-40%. До Камиш-Бурунського залізорудного комбінату належать чотири кар'єри для видобутку залізної руди, збагачувальна і агломераційна фабрики. Керченська руда через Азовське море транспортується на металургійні підприємства Маріуполя.

Сьогодні відбувається освоєння Білозерського родовища потужністю 2,5 млрд. т руди з вмістом заліза до 70 %.

Марганцеворудною базою чорної металургії України є Нікопольський район Придніпровського марганцеворудного басейну. Видобуток руди на 75 % ведеться відкритим способом. На збагачувальних фабриках вміст руди доводять до 50-60 %.

У Токмацькому районі (Запорізька область) освоюються родовища марганцевої руди, споруджено першу чергу найбільшого в Україні Таврійського гірничо-збагачувального комбінату. Перспективним є також Інгулецьке родовище на Дніпропетровщині (прогнозовані запаси - 600 млн. т із вмістом руди до 30 %).

Для чорної металургії характерні комбінування і концентрація виробництва. В Україні понад 90 % чавуну, сталі і прокату виробляють на комбінатах повного циклу з річною виплавкою понад 1 млн. т. Крім основного виробництва, до складу металургійного комбінату входять коксохімічний завод, агломераційна фабрика, електростанція, азотно-туковий завод, завод будівельних матеріалів тощо. Кокс використовують як технічне паливо для виплавляння чавуну, а коксівний газ як висококалорійне паливо для металургійних агрегатів і сировину в хімічній промисловості.

Флюси і вогнетривкі глини використовуються в металургійному комплексі. Вогнетривкі глини видобувають у Часів'ярському, Новорайськомому та Веселинівському родовищах (Донецька область), високоякісні флюсові вапняки і доломіти - в Донецькій (Докучаєвськ, Комсомольськ, Первомайськ), Дніпропетровській областях. Потужні заводи вогнетривких глин розміщені в Донбасі й Подніпров'ї. Поклади каоліну є поблизу населених пунктів Просянівське (Дніпропетровська область), Глуховецьке (Вінницька область), Володимирське (Донецька область).

Агломерат (збагачена залізна руда) разом з коксом і флюсами (вапняками, що використовуються для видалення шкідливих сполук з розплавленого заліза) завантажується в доменні печі. Частина чавуну, яка переробляється на сталь (переробний чавун), у рідкому стані надходить до сталеплавильних печей. Охолоджена сталь у вигляді злитків надходить до прокатного цеху, де з них виробляють прокат. З відходів основного виробництва виготовляють будівельні матеріали, азотні добрива тощо. Тобто на комбінаті повного циклу здійснюються всі стадії виробничого процесу - від видобутку руди до випуску кінцевої продукції.

У чорній металургії, крім комбінатів повного циклу (великої металургії), діють ще заводи переробної металургії, що виробляють тільки сталь (із довізного чавуну і металобрухту), прокат чи феросплави. На багатьох машинобудівних заводах є металургійні цехи (мала металургія), які виготовляють для власних потреб сталь, чавунне й сталеве литво із металобрухту.

Чорна металургія - матеріаломістка галузь. На виготовлення 1 т чавуну, витрачається 1,2-1,5 т коксівного вугілля, не менше 1,5 т залізної руди, 0,5 т флюсових вапняків, 30 м³ води.

Оскільки більше як 3/4 собівартості чавуну припадає на сировину і паливо (на кокс - 50 %), то і основними факторами розміщення підприємств галузі є паливний і сировинний. Переробна і мала металургія орієнтуються на споживача (великі машинобудівні заводи), а виробництво сталі в електропечах - на електроенергію. Важливе значення для металургійних підприємств має наявність води.

Основними принципами розміщення підприємств чорної металургії є: 1) наближення до сировини; 2) наближення до палива; 3) розміщення на шляху між паливом і сировиною. Всі три принципи реалізовані в Україні у формуванні районів чорної металургії - Донецького, Придніпровського, Приазовського.

Найбільшим виробником чорних металів і прокату є Придніпровський металургійний район, в якому видобувається 95 % залізної й 100 % марганцевої руди, близько 50 % чавуну, сталі і прокату, а також 66 % сталевих труб і 83 % феросплавів. Він сформувався на основі власних залізних руд (Криворізьке, Кременчуцьке, Керченське, Білозерське родовища), марганцевих руд (Нікопольське і Великотокмацьке), флюсів і вапняків. Кокс сюди довозять з Донбасу. Використовує дніпровську воду та місцеву електроенергію. Тут сформувалися три великі промислові вузли: Дніпровський (Дніпропетровськ, Дніпродзержинськ, Новомосковськ), Запорізький (запорізькі заводи "Запоріжсталь", електросталеплавний "Дніпроспецсталь", завод феросплавів) та Криворізький (кар'єри, шахти і збагачувальні комбінати залізних руд Кривого Рога, марганцевих Нікополя, а також металургійні, трубні і феросплавні заводи цих міст). Кременчуцький вузол знаходиться в стадії формування. Тут діє тільки Дніпровський гірничо-збагачувальний комбінат, що працює на рудах Кременчуцького залізорудного родовища. Вогнетривкі глини використовують на підприємствах Придніпров'я з місцевих родовищ, а вапняки довозять з Криму.

Донецький металургійний район сформувався на базі місцевого високоякісного коксівного вугілля, вапняків, залізній руді Кривого Рогу та нікопольському марганці. Вода поступає із Сіверського Дінця і каналом Дніпро - Донбас. Найбільшими центрами чорної металургії є Донецьк, Макіївка, Алчевськ, Харцизьк До найбільших в Україні належать Алчевський комбінат, Донецький, Єнакіївський, Краматорський, Костянтинівський - металургійні, Харцизький та Макіївський - трубопрокатні заводи.

До складу Приазовського району чорної металургії входять заводи у Керчі та Маріуполі (один із найбільших заводів повного циклу - "Азовсталь"). Руда надходить до Маріуполя із Криворіжжя та Керчі, а коксівне вугілля з Донбасу. Металургія Приазовського району забезпечує металом місцеві машинобудівні підприємства, частина продукції експортується в інші країни морським шляхом.

Чорна металургія є одним із найбільших забруднювачів повітря, води. На місто Кривий Ріг припадає 10 % обсягів забруднення атмосфери в Україні. Тому необхідно значно поліпшити очищення викидів у повітря, переходити на замкнутий цикл використання води.

Актуальним є питання реконструкції діючих підприємств, підвищення частки електро- та киснево-конверторної сталі, прокату у загальному обсязі продукції, урізноманітнення її асортименту, підвищення якості.

Україна є одним із найбільших у світі виробників чорних металів, експорт яких дає їй майже третину валютних надходжень.

Кольорова металургія. Основні галузі та їхнє розміщення. Проблеми і перспективи розвитку металургійного комплексу. До кольорової металургії належить видобуток і збагачення руд кольорових металів, виплавка металів і сплавів, виробництво прокату. До кольорових належать всі інші метали, крім уже названих чорних. Серед основних виділяють важкі (мідь, свинець, цинк, олово, нікель) та легкі (алюміній, магній, титан) метали. Крім них, галузь переробляє рідкісні (вольфрам, молібден, кобальт, ртуть), благородні (золото, срібло, платина) метали та дорогоцінне каміння (алмази, топази тощо).

Збагачення - це виробничий процес, спрямований на підвищення концентрації корисного елемента в руді.

Перші підприємства кольорової металургії (з виплавки ртуті і цинку) побудовані на Донбасі у кінці XIX ст. Після Другої світової війни налагоджено виробництво титану, нікелю, латуні тощо. Однак галузь так і не набула значного розвитку в Україні і складається лише з деяких виробництв. Це пов'язано з незначними запасами сировини.

Сировина для металургії кольорових металів має дві важливі особливості, які зумовлюють суттєві відмінності галузі від чорної металургії. Перша з них полягає у бідності руд на вміст корисного компоненту. Так, руди, що використовуються для виробництва міді, свинцю, цинку, олова, містять всього декілька відсотків основного металу, а інколи менше 1 %. Тому вони потребують збагачення, тобто перетворення їх у концентрати з вмістом металу 40-60 %.

Другою особливістю руд кольорових металів є їхня комплексність, тобто наявність у руді кількох металів. Число попутних складових у деяких рудах може бути більше десяти. Серед них найчастіше - цинк, золото, срібло, нікель та інші метали, а також сірка. Відмінність технологічних процесів - для отримання різних металів, необхідність використання попутних компонентів руди і виробничих відходів зумовлюють потребу комбінування.

Для виплавки більшості важких металів необхідна значна кількість коксівного вугілля. Легкі метали потребують багато електроенергії для виробництво однієї тонни алюмінію - 18 тис. кВт год., титану - 30-60 тис. кВт год. Такі виробництва називають енергоємними.

Визначальними факторами розміщення підприємств кольорової металургії є сировинний та паливно-енергетичний. Через низький вміст металу в рудах, великі затрати на їх видобуток і збагачення, а також високу частку корисного компонента в рудному концентраті, часто спостерігається просторовий розрив між видобутком і збагаченням руд та виробництвом з них чистого металу і сплавів. Гірничо-збагачувальні комбінати тяжіють до районів видобутку руди, а також орієнтуються на водні ресурси (процес збагачення потребує багато води). Металургійні заводи, що виплавляють важкі кольорові метали з концентратів, розміщують переважно поблизу паливних баз, а підприємства з виплавки легких металів - поблизу джерел дешевої електроенергії.

Серед галузей кольорової металургії в Україні провідне місце посідає виробництво легких металів, зокрема алюмінію, на яке припадає 20 % усього виробництва кольорової металургії у державі. Власні запаси цієї сировини в Україні є незначними. Промислове значення мають лише Високопільське (Дніпропетровська область) і Смілянське (Черкаська область) родовища Перспективними є родовища бокситів на півдні Дніпропетровської області та в Призов'ї. Діє алюмінієва промисловість переважно на довізних (з Бразилії, Гвінеї, Ямайки, Росії, Австралії) бокситах, які переробляються на Миколаївському глиноземному заводі. Глинозем для подальшої переробки надходить на Дніпровський алюмінієвий завод у Запоріжжі. Завод алюмінієвих сплавів діє у Свердловську (Луганська область).

Підприємства титано-магнієвої промисловості видобувають і збагачують титаномагнієву сировину та виробляють відповідні метали. Сировиною для магнієвої промисловості є родовища калійних солей в Калуші та Стебнику, а також басейн Сиваша. Титанові руди видобувають на Іршанському родовищі, де є також гірничо-збагачувальний комбінат. Титано-магнієвий комбінат, зорієнтований на дешеву електроенергію й розміщений у Запоріжжі. Магнієву сировину довозять із Стебника (Львівська область), Калуша (Івано-Франківська область) і Сиваша, а титанову - з Іршанського гірничо-збагачувального комбінату (Житомирська область), родовищ Дніпропетровської області, а також Кримського заводу діоксиду титану (Армянськ).

Найбільші підприємства індустрії важких та рідкісних металів є у Кіровоградській та Донецькій областях. На базі місцевих руд, електроенергії Південноукраїнської АЕС та привізному вугіллі діє Побузький нікелевий завод. Костянтинівський цинковий завод, побудований у 30-х роках, орієнтувався на паливні ресурси Донбасу та цинковий концентрат з Казахстану, Росії. Сучасне цинкове виробництво більше потребує електроенергії, ніж палива. Цинк з Костянтинівки частково надходить на Артемівський завод, де виробляють латунь (сплав міді і цинку), латунний і мідний прокат. Мідь і свинець імпортуються з Росії. Діє і найдавніший Микитівський ртутний комбінат, що має кар'єри з видобутку ртутної руди (кіноварі) та збагачувальну фабрику.

Має Україна власні родовища золота, що розташовуються поблизу Жовтих Вод (Дніпропетровська область) та на Закарпатті (Мужієвське родовище). На сьогоднішній день виплавка золота проводиться лише на Дніпропетровщині (приблизно 2 т в рік).

Проблеми кольорової металургії пов'язані із постачанням сировиною підприємств, їхньою реконструкцією з метою повного використання всіх компонентів руд та відходів виробництва, очищенням викидів у довкілля розв'язувати сировинну проблему можна шляхом освоєння давно відомих запасів алюмінієвої сировини в Україні, а також розвіданих запасів міді на Волині. Розширюються потужності і проводиться реконструкція ліній з виробництва магнію на Калуському концерні "Лукор", налагоджується виробництво кольорових металів із вторинної сировини, металобрухту, переробка відходів.   Важливим   напрямком   розвитку   є   збільшення експортної  орієнтації деяких  галузей  кольорової металургії  (ртутної, титано-магнієвої).

5. Машинобудівна та металообробна промисловість України

Виняткове значення машинобудівного комплексу полягає у тому, що вона дає знаряддя праці для матеріального виробництва і сфери послуг. Машинобудівний комплекс є основою для розвитку НТП. У 2008 р. на нього припадало 15 % загального обсягу промислової продукції України, 33% середньорічної кількості промислово-виробничого персоналу.

Машинобудування виникло в Україні у першій половині XIX ст. Першим промисловим машинобудівним підприємством України можна вважати машинобудівний комбінат на хуторі Дмитрівському Конотопського повіту (Чернігівщина), де з 1841 р. почали випускати сільськогосподарські машини, парові котли, устаткування для цукрових, текстильних і швейних підприємств. В кінці XIX ст. активно працювали Луганський та Харківський паровозобудівні заводи. У 1913 р. на українській території вироблялось 25 % продукції машинобудування всієї Російської імперії. На початку XX ст. акцент в розвитку машинобудування робився на сільськогосподарському й транспортному машинобудуванні (виробництво паровозів, вагонів, суден) У післявоєнний час створено нові галузі - приладобудування, авіаційна електронна промисловість, виробництво обчислювальної техніки та ін.

Основною сировиною для машинобудування є продукція металургійного комплексу. Поряд з тим воно не може обійтися без великої кількості конструкційних матеріалів, які виробляють лісова, хімічна, легка галузі промисловості. Деякі види машинобудування (виробництво екскаваторів, устаткування для металургії тощо) потребують великої кількості металу; їх відносять до металомістких галузей комплексу. Підприємства машинобудування в Україні споживають третину виготовленого прокату, а також 40 % чавунного та 2/3 сталевого литва. Більшість галузей машинобудівного комплексу необхідно віднести до трудомістких. Особливо це характерно для приладобудування, електронного машинобудування, де металу споживається мало, але необхідно затратити багато праці для виробництва продукції. На цих підприємствах зайнята велика кількість кваліфікованих трудових ресурсів.

Для машинобудування характерні спеціалізація і кооперування підприємств. Це зумовлено тим, що для виробництва більшості сучасних машин (літаків, комп'ютерів, телевізорів) потрібно десятки тисяч різноманітних деталей. Налагодити їхній випуск на одному підприємстві просто неможливо. Тому машинобудівні заводи часто мають вузьку спеціалізацію (подетальну й предметну). Машинобудівні підприємства повинні мати десятки, а то й сотні зв'язків з іншими підприємствами, які постачають деталі, сировину. Тобто, кооперування є необхідною формою організації виробництва у машинобудівному комплексі.

Технологічні особливості підприємств машинобудівного комплексу, що випускають дуже різноманітну продукцію, мають подібну структуру. Кожен завод має чотири основні цехи: ливарний, ковальсько-пресовий, механічний та складальний. У першому цеху з металів чи сплавів відливають різні деталі. У ковальсько-пресовому відбувається штампування деталей на пресах або кування з прокату чи злитків. Виготовлені в обох цехах деталі обробляють у механічному цеху на металообробних верстатах. Складають кінцеву продукцію з виготовлених на заводі чи привезених з інших підприємств деталей складальному цеху.

Галузевий склад, форми організації виробництва, технологічні особливості зумовлюють фактори, що визначають розміщення машинобудівельних підприємств. Основними серед них є: сировина (металургійна база), кваліфіковані трудові ресурси, транспортні шляхи і споживач. Підприємства машинобудівного комплексу побудовані переважно в містах, де є кваліфіковані трудові ресурси і перетинаються транспортні магістралі. До великих міст тяжіють особливо трудо- і наукомісткі галузі машинобудівного комплексу.

Виробництво сільськогосподарської техніки, обладнання для вугільної, нафтової, харчової промисловості орієнтується на споживача. Часто поєднуються декілька факторів розміщення машинобудівних підприємств. Дуже мала залежність від природних умов і ресурсів визначила майже рівномірне розміщення машинобудування на території України.

Машинобудування є дуже складною галуззю, до якої входять декілька десятків спеціалізованих галузей. Залежно від продукції, що випускається, вони об'єднуються у групи: важке, транспортне, сільськогосподарське, точне машинобудування, верстатобудування.

Підприємства, що виробляють машини й устаткування для металургії, гірничодобувної, хімічної промисловості, паливно-енергетичного комплексу, відносять до важкого машинобудування. Виробництво продукції цієї галузі дуже зменшилось, її обсяги є незначними. Так, в 2004 р. було випущено лише 10 шахтних навантажувальних машин, 41 рудникових електровозів, 76 кранів, 99 мостових електричних кранів, 600 ковальсько-пресових машин. Через специфіку даного напрямку машинобудування, воно тяжіє до споживача та сировини. Підприємства підгалузі розміщені переважно на Донбасі та в Придніпров'ї. До найбільших належать Новокраматорський та Горлівський машинобудівні, Харківський турбінний заводи. Великими центрами важкого машинобудування є також Артемівськ, Дніпропетровськ, Донецьк, Луганськ, Кривий Ріг, Ясинувата. Підйомно-шахтне устаткування виробляють в Одесі, Львові, Харкові, Нікополі, Прилуках, Дніпропетровську, автонавантажувачі - у Львові, нафто-газове устаткування - у Чернівцях, Дрогобичі.

Транспортне машинобудування спеціалізується в Україні на виробництві майже всіх транспортних засобів. Тепловозобудування зосереджене в Луганську й Харкові. Промислові електровози випускають у Дніпропетровську. У Луганську налагоджується і виробництво трамваїв. Вантажні вагони виробляють у Стаханові, Дніпродзержинську, Кременчуку, цистерни - у Маріуполі, пасажирські вагони -у Харкові.

Розвинуте в нашій країні суднобудування, найбільшим центром якого є Миколаїв. Тут працюють три суднобудівні заводи, що випускають морські судна різного призначення. Центрами морського суднобудування є також Херсон, Одеса, Керч, а річкового - Київ, Запоріжжя, Херсон, Ізмаїл. У своєму розміщенні ця галузь орієнтується на споживача.

Літакобудування і виробництво космічної техніки - це наукомісткі галузі, які, орієнтуються на потужні конструкторські бюро. Основні центри літакобудування - Київ, Харків, а виробництва космічної техніки - Харків і Дніпропетровськ. Стратегічними партнерами в цій галузі для України є Росія, США, Німеччина, Франція.

Автомобілебудування орієнтується на можливості кооперування виробництва (вигоди транспортно-географічного положення) і трудові ресурси.

Автомобілебудування розвинуте у Львові (автобусний завод та завод автонавантажувачів), Кременчуку (завод великовантажних автомобілів, де налагоджено й випуск мікроавтобусів "Івеко"), Запоріжжі (завод легкових автомобілів), Луцьку (завод легкових автомобілів), Мелітополі (моторний завод). Розпочато випуск тролейбусів у Львові, Дніпропетровську та Києві, автобусів малої місткості у Черкасах та Херсоні. Складання легкових автомобілів проводиться в Іллічівську, Сімферополі, Чернігові, Чопі, Мукачеві. Виробництво мотоциклів та велосипедів сконцентровано в Чернігові, Харкові та Києві.

Підприємства точного машинобудування орієнтуються на кваліфіковані кадри.

Електротехнічне машинобудування, яке спеціалізується на випуску електричних двигунів, апаратів, приладів, кабелю та іншої продукції, що призначена для передачі і споживання електроенергії, репрезентоване заводами в Харкові, Києві, Запоріжжі, Полтаві, Львові, Миколаєві, Донецьку тощо.

Підприємства електронної й радіотехнічної промисловості розташовані переважно у великих містах, де зосереджені висококваліфіковані трудові ресурси, науково-дослідні інститути. Серед них виділяються Львівські заводи телевізорів, кінескопів, Київські заводи телевізорів, магнітофонів, транзисторів, радіоприймачів, електронно-обчислювальних машин, а також заводи з виробництва телевізорів у Дніпропетровську і Сімферополі, електронних мікроскопів у Сумах. Розвиток радіоелектронної промисловості пов'язаний з конверсією багатьох підприємств колишнього ВПК. Зокрема на Дніпропетровському машинобудівному заводі почали випускати цифрові електронні АТС; на Роменському заводі АТС, ЗАТ "Моноліт" (Харків), Львівському завод телеграфічної апаратури налагоджено випуск комутаційного обладнання. Заводи "Оріон", "Сатурн" (Тернопіль) виробляють засоби мобільного зв'язку для залізничного транспорту і сателітарне телевізійне обладнання. Телефонну мережу України цифровими системами забезпечують Черкаський завод телеграфної апаратури, завод "Прожектор" (Малин).

Найбільші центри верстато- і приладобудування в Україні зорієнтовані на райони й центри з розвинутим машинобудуванням, науково-дослідною та конструкторською базою. Їх виробництво зосереджено в містах Київ, Харків, Дніпропетровськ, Одеса, Краматорськ, Запоріжжя, Донецьк, Львів.

Основні підприємства тракторного і сільськогосподарського машинобудування розміщені в Харкові (тракторний завод), Дніпропетровську, Тернополі, Ромнах (бурякозбиральних комбайнів), Херсоні (кукурудзозбиральних комбайнів), Кіровограді (тракторних сівалок), Одесі (плугів і культиваторів), Хмельницькому (кормозбиральних комбайнів), Вінниці (тракторних агрегатів), Кременчуці, Чугуєві, Луганську, Білій Церкві (комплектуючі до тракторів). Колісні трактори випускають в Дніпропетровську. В Олександрії налагоджується випуск зернозбиральних   комбайнів   "Лан",   а  у  Харкові  -  "Бізон".   Загалом підприємства сільськогосподарського машинобудування тяжіють до споживача.

Багато підприємств цієї галузі різко зменшили випуск продукції в умовах економічної кризи та окремі поступово модернізуються і переоснащуються. Так, Калинівський завод (Вінницька область) за допомогою Німеччини почав випускати нові сівалки (планова потужність - 3 тис. сівалок за рік, що повністю забезпечує потреби України). Невеликі підприємства з випуску сучасних зернозбиральних комбайнів, які відповідають західним аналогам, діють в Харкові, Бердянську, Херсоні.

Загалом підприємства машинобудівного комплексу рівномірно розміщені на території України. Особливо виділяються вісім великих машинобудівних центрів: Харків, Київ, Одеса, Дніпропетровськ, Запоріжжя Львів. Донецьк, Луганськ.

Основні проблеми машинобудівного комплексу України пов'язані із необхідністю розвитку економічних зв'язків у постачанні комплектуючих, втратою традиційних ринків збуту продукції, орієнтацією підприємств на випуск продукції військового призначення, а також технічною відсталістю і низькою, порівняно з міжнародними стандартами, якістю виробів. Зараз важливо налагоджувати випуск різноманітних комплектуючих деталей усередині країни, урізноманітнювати асортимент і якість продукції, яка необхідна, перш за все, для власного споживання, а також має важливе експортне значення.

6. Хімічна промисловість України

Хімічна промисловість виробляє продукцію, використовуючи хімічні методи переробки сировини й матеріалів. Важливість комплексу полягає в тому, що він використовує різноманітну сировину, характеризується істотними особливостями технологічних процесів, надзвичайно широким діапазоном застосування в національногосподарському комплексі та побуті його готової продукції і напівфабрикатів.

Почав формуватися хіміко-індустріальний комплекс України в кінці XIX ст. на Донбасі з підприємств, що виробляли соду (1898 р. - Слов'янський содовий завод). Заводи синтетичних матеріалів були побудовані перед Другою світовою війною. У 1932 р. став до ладу Горлівський азотнотуковий завод, у 1937 р. - Дарницький комбінат штучного     шовку,     завод     пластмас    у    Харкові,     у 1938 р. - Дніпродзержинський азотнотуковий комбінат і Красноперекопський бромний заводи. У 50-і роки XX ст. швидко нарощувалися потужності з виробництва мінеральних добрив, а також соди, лугів, кислот. Особливо активно комплекс розвивався в 60-80-і роки XX ст. Зараз хіміко-індустріальний комплекс України є одним з найпотужніших в Україні.

Хімічна індустрія виділяється надзвичайно широкою сировинною базою. Вона використовує нерудну мінеральну (хімічну) сировину із земних надр (калійні і кухонні солі, фосфорити, апатити, сірку), паливні мінеральні ресурси (нафту, природний газ, вугілля, сланці), відходи чорної і кольорової металургії, лісової, харчової та легкої промисловості. Використовуючи сировину з інших галузей, хімічна індустрія комбінується і кооперується з ними. Характерна для неї і концентрація виробництва, що здійснюється шляхом об'єднання підприємств або збільшенням потужностей технологічних ліній.

Окремі галузі хімічної промисловості мають свої специфічні особливості. Багато з них потребують великої кількості води для здійснення технологічних процесів (на виготовлення 1 т синтетичного волокна витрачається 5 тис. м³ води). Виробництво волокон є і досить трудомістким. Для інших галузей хімічної індустрії потрібна велика кількість палива чи електроенергії. Отже, галузі хімічної промисловості загалом належать до матеріаломістких, що зумовлюється великими затратами сировини на одиницю продукції (на 1 т капролактаму потрібно 8 т сировини). Тому, розвиток і розміщення галузей чи окремих виробництв хімічного комплексу зумовлюються дією різних факторів: сировинного, паливно-енергетичного, водного, працересурсного, споживчого, екологічного та ін.

Сучасний хімічний комплекс України включає підприємства таких галузей: хімічна промисловість (гірничо-хімічна промисловість, основна хімія, промисловість хімічних волокон і ниток, промисловість синтетичних смол і пластмас, лакофарбова промисловість, промисловість синтетичних барвників), хіміко-фармацєвтична промисловість, нафтохімічна промисловість (виробництво продуктів основного органічного синтезу, шинна, гумово-азбестова галузі промисловості).

Основна функція підприємств гірничо-хімічної промисловості — видобуток гірничо-хімічної сировини: сірки, фосфатних і калійних солей, які використовуються для виробництва міндобрив і іншої продукції; кухонної солі, необхідної для виробництва кальцинованої і каустичної соди. Серед основних родовищ гірничо-хімічної сировини слід виділити Роздільське, Яворівське, Немирівське, Язівське родовища сірки, Калуське і Стебниківське родовища калійних солей, Бахмутське, Слов'янське, Артемівське, Роменське, Сиваське, Солотвинське родовища кам'яної солі, Кролевецьке та Ізюмське родовища фосфоритів.

Основна хімія в Україні спеціалізується на виробництві мінеральних добрив, кислот і солей. Кальциновану та каустичну соду виробляють у Слов'янську та Лисичанську, де є значні поклади кухонної солі, що є сировиною для даного виробництва. В 2004 р. в Україні було вироблені» 210 тис. т. каустичної соди та понад 656 тис. т кальцинованої.

Калійні добрива випускаються в Калуші на концерні "Лукор"; на Стебницькому калійному заводі, виробництво орієнтується на сировину). В 2004 р. було вироблено понад 10 тис. т.

Фосфорні добрива з привізних апатитів виробляють у районах бурякосіяння (Вінниця, Суми), а також Одесі і Костянтинівці. Незначна частка сировини видобувається на Кролевецькому та Ізюмському родовищах фосфоритів. Орієнтація на споживача є вигідною, оскільки з 1 т фосфоритів виходить 2 т добрив.

Азотно-тукова промисловість використовує коксівний та природний газ для отримання азотних; добрив. Тому найбільші її підприємства розміщені в Дніпродзержинську, Горлівці, Сєвєродонецьку, а також у районах споживання добрив (Рівне, Черкаси) на газопроводах. Річне виробництво складає 2,4 млн. т.

Виробництво сірчаної кислоти, через її погану транспортабельність, тяжіє до районів споживання продукції, тобто підприємств, що виробляють фосфорні та азотні добрива. Практично в кожному з центрів виробництва цих добрив налагоджено випуск сірчаної кислоти, але найбільше її виробляють у Рівному, Новому Роздолі. Костянтинівці, Дніпродзержинську. В 2004 р. було вироблено понад 1,4 млн. т.

Промисловість органічного синтезу дає більшу частку продукції хімічного комплексу. Синтетичні матеріали створюють нову сировинну базу для промисловості, будівництва. Переважно вони дешевші й кращої якості від натуральних, хоч мають гірші гігієнічні властивості.

Хімія органічного синтезу охоплює заводи, що виробляють напівпродукти для отримання полімерів (Лисичанськ, Сєверодонецьк, Горлівка, Дніпродзержинськ, Запоріжжя). Використовує галузь, в основному нафтогазову сировину, значно скоротилося зараз застосування відходів переробки деревини, сільськогосподарської сировини, а також вугілля.

Розміщення підприємств, що виробляють полімери, залежить, передусім від наявності вуглеводневої сировини, а також палива, електроенергії, води. Для деяких підгалузей важливим фактором розміщення є також трудові ресурси. Синтетичні смоли і пластмаси виробляють, переважно, на нафтохімічних комбінатах, азотно-тукових і хлорних заводах, тобто вони поєднуються з випуском інших хімічних продуктів.   Найбільшими   виробниками   смол   та   пластмас   є  Донецьк, Сєверодонецьк, Запоріжжя, Дніпродзержинськ, Первомайськ та ін. Штучні (з целюлози) і синтетичні (з синтетичних смол) хімволокна виготовляють підприємства у Чернігові, Києві, Черкасах, Соколі (Львівська область).

Серед виробників, що переробляють полімери, виділяється випуск шин, що налагоджено на Дніпропетровському шинному заводі та Білоцерківському комбінаті шин та гумовоазбестових виробів. В останні роки виробництво шин становить 8 млн. шт. на рік.

Серед інших галузей хімічного комплексу важливими є лакофарбова (Дніпропетровськ, Львів, Одеса та ін.), промисловість синтетичних барвників (Рубіжне у Луганській області), хіміко-фармацевтична (Київ, Харків, Одеса, Львів), фотохімічна (Шосткинське об'єднання "Свема" у Сумській області з виробництва кіноплівки та Київська фабрика "Фотон ").

У перспективі розвиток хімічного комплексу в Україні мас здійснюватися на основі реконструкції і технічного переоснащення вже діючих підприємств. Для відновлення екологічно чистого довкілля у промислових вузлах і центрах потрібно здійснювати комплекс природоохоронних заходів, а можливо і перепрофілювання шкідливих виробництв, винесення окремих підприємств за межі міст.

7. Лісова промисловість України

Лісова і деревообробна промисловість об'єднує заготівлю і перероб­ку деревини та інших лісових багатств (лікарської сировини, ягід, пло­дів, грибів); основні її галузі — лісозаготівельна, деревообробна, целю­лозно-паперова і лісохімічна.

Частка лісової і деревообробної промисловості в усьому промисло­вому комплексі України досить низька (менше 2,5%), галузь не задо­вольняє потреб національної економіки і населення в багатьох важли­вих видах продукції. Це пов'язано, насамперед, з обмеженою сировин­ною базою: невисока лісистість (лісами вкрито 14% території країни), переважання лісів з обмеженим експлуатаційним значенням, невеликі заготівлі лісу. Потреби галузі покриваються за рахунок власних ресур­сів лише на третину, решта деревини завозиться (переважно з Росії).

Основою розвитку галузі є лісове господарство. Воно займається розведенням (насадженням), упорядкуванням, захистом та охороною лісів; розвинене в усіх регіонах України, найбільше — у Карпатах і на Поліссі. Не відповідають потребам і обсяги лісонасаджень; оптималь­ної лісистості (19%) в Україні можна досягти, якщо виростити додат­ково ліси на площі 2,8 млн. га. Це означає, що у найближчі 10 років площі лісів треба щорічно збільшувати на 250 — 280 тис. га (у 6 разів більше, ніж зараз).

Лісозаготівельна промисловість проводить вирубування, вивіз і пер­винну обробку деревини. Її продукція — ділова деревина, яка викори­стовується у деревообробній і целюлозно-паперовій промисловості, будівництві. Щорічний обсяг деревини, що заготовляється в Україні, становить 12 — 15 млн. м³. В останні роки зменшилося споживання деревини у промисловості і будівництві, але помітно збільшилося поста­чання деревини для населення. В Україні лісозаготівельна промисловість розвинена в лісових районах — у Карпатах і на Поліссі.

 Деревообробна промисловість поділяється на лісопильну, фанерну, меб­леву, виробництво деревостружкових плит, сірників, будматеріалів. Лісо­пильна промисловість постачає пиломатеріали і тяжіє у своєму розмі­щенні до лісозаготівель (Чернівці, Берегомет, Брошнів, Вигода, Рахів, Свалява, Стрий — у Карпатах, Костопіль, Ковель та ін. — на Поліссі).

Фанеру виготовляють з берези, підприємства тяжіють до сировини (Львів, Костопіль, Оржів).

Деревостружкові плити виготовляють для потреб меблевої промис­ловості переважно в лісових районах, найбільші центри — Свалява, Тересва, Костопіль, Київ.

Меблева промисловість виробляє майже половину продукції дерево­обробної промисловості. Тяжіє вона до споживача. Центрами виробни­цтва меблів є, практично, всі великі міста держави та ряд середніх і малих міст. Найбільші підприємства розміщені у Києві, Харкові, Львові, Ужгороді, Сваляві, Чернівцях, Дніпропетровську.

Целюлозно-паперова промисловість розвивається в лісових районах, у місцях, де є електроенергія і вода. Найбільші підприємства — Жидачівський картонно-паперовий комбінат (Львівська область), Рахівська (Закарпатська область) і Корюківська (Чернігівська область) картонні фабрики, Понінківська паперова фабрика (Хмельницька область), Херсонський та Ізмаїльський целюлозні заводи, Малинська (Житомир­ська область) і Дніпропетровська паперові фабрики та ін.

Підприємства галузі задовольняють потреби України у такій про­дукції тільки наполовину.

Лісохімічна промисловість продукує кормові дріжджі, синтетичні смо­ли, оцтову кислоту, метиловий спирт, скипидар та ін. Сировиною для неї є відходи від лісозаготівельної І деревообробної промисловості (гіл­ки, живиця, тирса та ін.), тому виробництва зосереджені у лісопромислових районах. Найбільші підприємства розміщені у Карпатах (Вели­кий Бичків, Вигода, Свалява, Перечин), на Поліссі {Славута, Корос­тень, Клевань).

Основні проблеми розвитку лісової і деревообробної промисловості — дефіцит сировини та її некомплексна переробка. Важливі напрямки розвитку галузі — раціональне використання лісових ресурсів, модернізація підприємств, створення безвідхідних виробництв.

8. Промисловість будівельних матеріалів України

Промисловість будівельних матеріалів охоплює галузі й виробництва, що виготовляють різноманітні будівельні матеріали. Для свого розвитку вони використовують мінеральні ресурси (вапняк, гіпс, глину, пісок, каміння та ін.), відходи від галузей промисловості (золу, шлаки тощо). Видобуток природної сировини здійснюється на всій території України, оскільки усі її регіони багаті на будівельні корисні копалини.

При розміщенні підприємств галузі насамперед враховується сировинний і споживчий чинники, адже будівельні матеріали використо­вуються будівництвом у великих кількостях. Оскільки природна сировина та споживач є всюди, то й підприємства промисловості будматеріалів розташовані по всій території.

Промисловість будівельних матеріалів виробляє в'яжучі, стінові і по­крівельні матеріали, будівельне скло, облицювальну плитку та ін.

Серед в'яжучих матеріалів переважають вапно і цемент. Вапно випалюють у тих районах, де є сировина (крейда, вапняк), — найбільше на Поділлі, у Криму, в Донецькому та Придніпровському районах.

Цементна промисловість розвинена у різних регіонах України, її підприємства орієнтуються у своєму розміщенні на сировину (мергель, вапняк). Це — одна з найважливіших галузей, яка виробляє в'яжучі матеріали. За обсягами виробництва цементу Україна на початку 90-х років XX ст. займала провідні місця серед європейських країн. Найбільші підприємства розміщені в Амвросіївці (Донецька обл.), Ми­колаєві (Львівська обл.), Здолбунові (Рівненська обл.), Кам'янець-Подільському (Хмельницька обл.), Дніпропетровську, Дніпродзержинську, Кривому Розі, Краматорську та ін.

Виробництво стінових матеріалів орієнтується на споживача. Цеглу виробляють всюди, а збірні залізобетонні конструкції — у великих міс­тах чи поблизу них. Найбільші центри виробництва збірного залізобетону — Київ, Кривий Ріг, Дніпропетровськ, Маріуполь, Запоріжжя. Залі­зобетонні конструкції для мостів та шляхового будівництва виготовля­ють у Києві, Вінниці, Житомирі, Львові, залізобетонні опори для ліній електропередач — у Тернополі, Світловодську, Білій Церкві, залізобетон для гідротехнічного виробництва — в Каховці, Новомосковську.

В Україні налагоджено виробництво легких заповнювачів — керам­зиту і термозиту; їх виготовляють в Одеській, Львівській, Житомир­ській, Київській, Харківській областях.

Облицювальні матеріали є природні (мармур, граніт, лабрадорит, черепашник) і штучні (керамічна плитка, кахель та ін.). Природних матеріалів найбільше видобувають в областях, що знаходяться в межах Українського кристалічного щита, та на Закарпатті. Вони використо­вуються для облицювання будівель, пам'ятників у межах України та за кордоном. Облицювальну плитку виготовляють у Харкові, Слов'янсь­ку, Львові.

Покрівельних матеріалів (шиферу, черепиці) найбільше виробля­ють у Донецькому та Придніпровському районах, віконного та техніч­ного скла — у Донецькому регіоні, Києві, Львові.

До промисловості будівельних матеріалів інколи відносять вироб­ництво скляних, кришталевих і порцеляново-фаянсових виробів, вра­ховуючи спільність сировинної бази (пісок, глина, каолін). Галузь розвивається на всій території України, орієнтуючись на споживача. Най­більші центри виробництва скляного і порцеляново-фаянсового посу­ду — Київ, Харків, Полонне (Хмельницька обл.), Тернопіль, Бережани (Тернопільська обл.), Коростень, Баранівка (Житомирська обл.), Костопіль (Рівненська обл.), Львів, Стрий, Костянтинівка.

В Україні поширене і гончарство — виготовлення керамічних виро­бів ручним способом. Найбільше воно розвинене на Волині і Поділлі, де € сировинна база для цього промислу (глина, каолін, пісок, польо­вий шпат). Оригінальні керамічні вироби виготовляють гаварецькі гон­чарі (чорна кераміка) зі Львівщини та опішнянські майстри.

9. Легка промисловість України

Легка промисловість включає галузі, які виробляють товари народ­ного споживання — тканини, одяг, взуття, предмети галантереї та пар­фумерії тощо. Серед них — текстильна, швейна, трикотажна, шкіряно-взуттєва, шкіргалантерейна, хутрова та інші галузі. Вони роз­виваються на основі переробки як власної (льон, шкіра, хутро, хімічні волокна, вовна), так і довізної (вовна, бавовна, текстиль) сировини.

Підприємства легкої промисловості орієнтуються на споживача, жі­ночі трудові ресурси і джерела сировини, тому вони поширені, зага­лом, на території всієї України. Однак легка промисловість у країні завжди відставала від потреб суспільства щодо асортименту, якості й обсягів виробництва продукції, а в наш час перебуває у глибокій кризі, її частка у промисловому виробництві скоротилась за період 1990 — 2000 рр. з 11 до 1,5%.

Найважливіша галузь легкої промисловості — текстильна. Включає бавовняні, вовняні і лляні підприємства, що виготовляють тканини, нитки, пряжу та ін. Вона використовує натуральні (бавовняні, вов­няні, лляні і шовкові) і штучні та синтетичні (віскоза, капрон, нейлон та ін.) волокна.

Процес виготовлення тканин із натуральних (природних) волокон складається з кількох стадій: первинна обробка сировини -> прядіння -> ткацтво -> обробка (вибілювання, фарбування та ін.).   На першій стадії відбувається виготовлення прядива. Воно вимагає значних затрат си­ровини, тому нерідко первинна обробка здійснюється у місцях вироб­ництва сировини на бавовноочисних, льонопереробних, шовкомоталь­них чи вовномийних фабриках.

Якщо ж усі стадії виробництва тканин поєднуються на одному під­приємстві, то воно називається текстильним комбінатом. Існують і підприємства, на яких зосереджено одну або дві стадії виготовлення тканин — це ткацькі, прядильні, прядильно-ткацькі, оздоблювальні чи ткацько-оздоблювальні фабрики.

Кожна з галузей текстильної промисловості має свої особливості роз­міщення.

Бавовняна промисловість України працює на привізній сировині (комбінати в Херсоні, Донецьку, Тернополі, а також підприємства цієї галузі в Києві, Харкові, Львові, Полтаві, Чернівцях та ін.), орієнтую­чись у своєму розміщенні на жіночі трудові ресурси.

Вовняна промисловість орієнтується як на власну, так і на імпорт­ну сировину. Вона представлена великими підприємствами в Черні­гові, Донецьку, Кривому Розі, Одесі, Сумах.

Підприємства лляної промисловості розміщені, в основному, в Жи­томирській, Рівненській, Львівській і Чернігівській областях, де є льоноволокно.

В Одесі на довізній сировині працює джутова фабрика (виробляє канати, шнури).

Трикотажна промисловість представлена підприємствами в Києві, Харкові, Львові, Одесі, Миколаєві, Чернівцях, Житомирі. Вона займа­ється виготовленням трикотажних тканин, в'язаних виробів, шкарпе­ток І панчіх із натуральних і хімічних волокон. У своєму розміщенні повністю орієнтується на споживача.

Підприємства шкіряної і взуттєвої промисловості роміщені у вели­ких містах — Києві, Луганську, Одесі, Львові, Запоріжжі та ін.

Хутрове виробництво розташоване у Тисмениці (Івано-Франківщи-на), Балті (Одеська обл.), Жмеринці (Вінницька обл.), Харкові та ін.

Швейна промисловість розвинута в багатьох містах України. Найві-доміші фірми і виробничі об'єднання є у Києві, Львові, Харкові, Лу­цьку та інших містах.

Основні проблеми легкої промисловості — відсталі технології виробництва і низька якість продукції. Вони можуть бути вирішені в результаті реконструкції і модернізації та створення спільних з інши­ми країнами підприємств.

Наявність величезних текстильних комбінатів (особливо бавовняних) зумовлює значні проблеми постачання сировини з-за кордону. Необ­хідне переоснащення цих підприємств, перепрофілювання на вироб­ництво лляних та інших тканин.

В усіх регіонах України розвинені традиційні промисли з виготов­лення текстильних виробів (килимів, рушників, гобеленів та ін.). Збе­реглися і традиції виготовлення вовняних та шкіряних виробів, які люди використовують поряд із промисловими товарами. Всьому сві­тові відомі вироби майстринь із Косова, Вижниці, Коломиї, Чернівців, Львова, Тернополя, Решетилівки, Богуслава, Кролевця та ін.

10. Харчова промисловість України

Харчова промисловість поступається тільки чорній металургії, даючи більше 17% промислової продукції України.

Харчова промисловість об'єднує понад 40 галузей, які виробляють продукти харчування. Основними серед них є цукрова, борошномель­но-круп'яна, олійно-жирова, хлібопекарська, спиртова, плодоовоче-консервна, рибна, молочна, м'ясна, виноробна, кондитерська, пивоварна, тютюнова та ін. Визначальну роль у розміщенні підприємств даних галузей відіграють сировина і споживач. Ті з них, які використовують малотранспортабельну сировину (що швидко псується) або велику кіль­кість сировини, тяжіють до неї. Це — цукрова, олійна, рибна, плодо-овочеконсервна, маслоробна та ін. Галузі, в яких затрати на транспор­тування готової продукції більші, ніж на перевезення сировини, орієн­туються на споживача (кондитерська, хлібопекарська, пивоварна, мо­лочна та ін.). На сировину І споживача орієнтуються м'ясна, борошно­мельно-круп'яна, тютюнова та інші галузі.

Цукрова промисловість донедавна займала провідне місце серед га­лузей харчової промисловості України, а за виробництвом цукру краї­на посідала 1-е місце в Європі. Ринками збуту продукції були, в основ­ному, країни колишнього СРСР. У даний час ці ринки майже повніс­тю втрачені через неконкурентоспроможність вітчизняного цукру (ви­сока матеріало- й енергомісткість, а отже, собівартість виробництва). А тому обсяги виробництва продукції скоротилися за 1990 — 2000 рр. із 6,8 до 1,8 млн. т). В Україні було понад 190 цукрових заводів, багато з них простоює або демонтовані. Більшість заводів розміщені у лісосте­повій зоні, насамперед у Вінницькій, Хмельницькій, Черкаській і Пол­тавській областях.

Олійно-жирова промисловість виробляє олію, маргарин, майонез та ін. Сировиною для неї є соняшник, ріпак, соя, кукурудза, рицина. Близько 90% олії виробляють із соняшнику. Підприємства галузі розміщені пере­важно у районах вирощування цієї культури. Найбільше їх — у Дніпро­петровській, Донецькій, Луганській, Кіровоградській областях.

Підприємства плодоовочеконсервної промисловості є в усіх регіонах України, особливо у південних і подільських областях, на Закарпатті.

Виноробна промисловість розвинена у місцях виноградарства — в Одеській, Херсонській, Закарпатській областях та у Криму.

Підприємства борошномельно-круп'яної, хлібопекарської, кондитер­ської промисловості розміщені у містах на всій території України. М'ясна промисловість, що продукує свіже м'ясо, копченості, субпродукти, кон­серви тощо, розвинена в усіх областях. Найбільші м'ясокомбінати зна­ходяться у великих містах.

У молочній промисловості виділяють маслоробну, сироробну, незби-раномолочну і молочноконсервну галузі. Розміщуються підприємства галузі у великих і невеликих містах по всій території України. Молоч­ноконсервна промисловість орієнтується на сировину, а інші галузі — на споживача.

Рибна промисловість розвинена, насамперед, у портових містах (Се­вастополь, Керч, Одеса, Маріуполь та ін.). Багато продукції дають судна-заводи, що знаходяться у місцях вилову риби.

Для галузей харчової промисловості характерна певна невідповід­ність переробних потужностей наявній сировинній базі, тому значна частина продукції не переробляється. Необхідне будівництво оснаще­них новітнім обладнанням невеликих підприємств, які могли б швид­ко переорієнтуватися на випуск високоякісної, конкурентоспроможної продукції.