Історія українського селянства

Вони вибудовувались із потреб доцільності, доступності і мали бути фінансово маловитратними. Уявлення селян про владу та її носія – царя мали переважно релігійно-моральний характер. Обожнення царя ґрунтувалось на думці, що цар справедливий і усіх однаково любить і він має виконувати функції заступника, захисника слабких, що влада не дасть померти з голоду в екстремальних обставинах. І такі уяви про царя – вищого носія влади були аж до початку ХХ ст. Загострення соціальних проблем на селі, аграрний голод призвели до сумнівів в справедливості дій царя, зменшили рівень підтримки його.

Община – «верв» – доби Київської Русі – суспільно-територіальна одиниця. Вона ж була в основі дрібноселянського сімейного виробництва, забезпечувала його функціонування й відтворення, а общинники були включені в цілісну систему підпорядкування. Община крім виробничої сфери забезпечувала реалізацію сімейно-шлюбних відносин, побут, духовне життя, звичаєве право, суд, відправлення повинностей та інші відносини.

В литовсько-польську добу в міру посилення залежності сільських громад від влади князя змінювались функції сільської влади. Староста села намагався відстоювати інтереси села, але одночасно мусив виконувати накази вищої влади щодо селян і таким чином перетворювався на чиновника. З 1557 р. з’явилась нова посада – сільський війт, якого призначав на посаду ревізор великого князя. Окрім контролю за ситуацією в селі, війт повинен був вчиняти суд над селянами, які вчинили незначні правопорушення. Для ще більшого підпорядкування війтів владі, вони звільнялися від оподаткування. З часом війтові було підпорядковано по декілька сіл. Вони ж виконували функції урядників на вічових зборах. Вважалося, що інститут війтівства прискорив процес соціального розшарування на селі.

В тих регіонах України, де аграрна реформа не відбулась, зберігався інститут сільських старост з досить широкими повноваженнями.

Типовими українськими поселеннями були села, сільця, слободи, хутори. Один повіт об’єднував 20 волостей, 250 сільських громад, 120 тис. селян. Земельні питання вирішувались на сільських сходах, повітових з’їздах. З 1860 р. поземельна община перейшла на сільську громаду і це була волость. У волості був волосний писар, в селі – староста. Оскільки ці посади були виборними і мало оплачуваними, то селяни уникали того, аби їх обіймати.

Для кожного села паном був волосний старшина. Його пригощали і завбачливо намагались увійти до нього в довіру. В той же час слід відмітити, що селяни перед владою (волосною, повітовою) були безправні та беззахисні.

Після реформи 1861 р. для селянських громад (волость) запроваджувалося самоврядування. Воно мало свою специфіку. За ним наглядав урядовий чиновник із дворян. Виїзд із села міг бути також тільки з його дозволу і за наявності паспорта. За сільськими старостами закріпили право примусу до селян, якщо ті не виконували фінансових зобов’язань. З початку аграрної реформи у Наддніпрянській Україні було введено державний інститут мирових посередників при збереженні таких органів самоврядування селян, як сільські старости та волосні старшини. Місцеві посередники безпосередньо впливали на обрання селянами селянських старост. В кінці ХІХ ст. в результаті реалізації аграрної реформи 1861 р. були надані великі повноваження земським начальникам. В їх руках зосереджувалися адміністративні, судові й поліцейські функції, тобто функції, які до цього часу належали поміщикам.

 Волосний схід обмежувався невеликим колом питань, основними з яких були: обрання осіб волосного правління, призначення та розподіл коштів на його утримання, земська пошта, розкладка податків тощо. Вони скликалися раз чи два рази на рік. На сільському сході (інституті самоврядування) обирали старост, десяцького, збирачів податків та ін. Виборні посади займали тільки місцеві мешканці. За неписаними правилами, кожний посадовець знав, що він може робити, а чого – ні. Сільський схід вирішував питання переділу землі, розподілу майна, заснування громадських закладів, побутові проблеми тощо. Надане селянським громадам самоуправління часто замінялось свавіллям старост, волосних писарів або ж мировими посередниками. З 1878 по 1880 р. у Київській губернії за перевищення службових повноважень було віддано під суд 46 старшин та 35 сільських старост і звільнено з посад 65 волосних старшин та 405 сільських старост.

Отож, сільська громада пореформеного села Наддніпрянщини мала нову систему управління: сільський сход і сільського старосту, збирача податків, утримувала сторожів, писарів. Земельні питання на сільських сходах і на цей час були чи не найважливішими.

До 1917 р. община виступала в ролі головної, але не єдиної (хутори, відруби) соціальної організації селянства. Вона ж уберігала до певної міри селян від впливів зовнішнього світу, консервувала місцеві звичаї і традиції. Саме це було причиною постійного втручання в справи общини з боку місцевих чиновників. Слід мати на увазі, що община сформувалась в процесі трудової діяльності і повсякденних стосунків сусідів. Держава використовувала общину як первинну ланку державного управління. Адже саме волосний схід здійснював адміністративно-судові, фіскальні і політичні функції, контрольовані мировими посередниками і земськими начальниками. Можна говорити, що держава пристосувалась до общини, використовуючи перш за все кругову поруку реалізовувала фіскально-поліцейську функцію.

Якщо врахувати, що один поліцейський урядник доводився на 50-100 тисяч селян, то порядок на селі могла і повинна була підтримувати саме община. Село було оазою закону і порядку. Робітниче середовище було набагато криміналізованіше. Руйнування общини, що розпачалося на початку ХХ ст., розхитувало підвалини селянського правопорядку і послаблювало контроль над поведінкою однообщинників.

 Староста був вищою посадовою особою в сільській громаді. Грошова винагорода за виконання ним обов’язків була явно недостатньою, а часу і сил, нерідко на шкоду власному господарству, забирала багато. Разом із тим, виборна система на селі мала певні недоліки, як от підкуп селян могоричами, перетворення з часом виборних в чиновники. Попри це староста залишався посередником між інтересами громади, яка його обрала й інтересами чиновників, які його контролювали. Не оминуло багатьох сільських господарів і таке негативне явище, як хабарництво. Хабарі вони отримували від заможних селян задля вирішення їхніх проблем. З боку селян особливого осуду за такі дії не було. Питання було лише у розмірі хабара. Якщо хабарник перевищував «міру», то тоді його засуджували. Взагалі то у селян було більше довіри до вищих органів влади. Місцеві органи влади вони явно недолюблювали.

Сільську владу селяни сприймали лише як сільський схід. Після реформи 1861 р. в селі почалися негативні моменти: ріст сільської злочинності, слабкість посадових осіб сільського самоврядування, недостатня ефективність волосних судів. Вирок сільського сходу підлягав обов’язковому затвердженню дільничним земським начальником. Волосний повітовий начальник завжди домагався від селян відвідування сільських сходів, припиняв пияцтво на сході. Селяни його і боялися і поважали. Вони бачили в ньому особу уповноважену царем. І йти проти начальства і проявляти неповагу до нього вважалося в селі не тільки злочином, але й великим гріхом. В реальності сільський схід був лише вдалим інструментом для влади щодо вирішення своїх проблем.

Земства в долі селян ніколи не відігравали вирішальної ролі. До них селяни ставилися з недовірою, не брали участі у їх роботі, вкрай неохоче сплачували податки на утримування земств.

Отож, ставлення селян до органів влади у пореформений період в Наддніпрянщині було неоднозначним. Вони вірили в царя і з недовірою ставилися до державних органів влади. Селяни ототожнювали державу з податками та військовою службою, хоча і сподівалися на захист з її боку в екстремальних умовах.