Історія українського селянства

Події 1902 – 1905 – 1907 рр. спонукали владу до руйнації общини, яку вона вважала гальмом на шляху до запровадження на селі товарно-грошових відносин. Столипінська аграрна реформа лише прискорила ці процеси. Колективістські традиції в селянській свідомості неухильно руйнувалися. Цей процес прискорювали і нові організації, що з’явилися на селі: кредитні установи, кооперативи, політичні партії тощо, котрі сприяли запровадженню серед членів громад нових правил поведінки. Общинна спільнота поступово інтегрувалася в загальноімперський російський соціум. Селянство в своїй більшості сприйняло аграрну реформу і указ царя від 9 листопада 1906 р. як насильство, інтуїтивно відчувало загрозу своєму традиційному укладу життя, не хотіло змінювати свою ментальність.

В інтересах держави було змінити застій в аграрному секторі на прискорення на капіталістичній основі. Однак цей процес не міг відбутися і без певних втрат і в першу чергу послаблення централізованої влади в результаті руйнації общини. Проти односельців, які виділились на хутори і відруби, селяни вчиняли моральний терор: не допускали в церкву, били в їхніх будинках вікна, не дозволяли користуватися громадськими лісами, водоймами, дорогами, виганяли їхню худобу з громадської череди  тощо. Посилення заздрості та злість бідної частини селянства до заможних знайшло відбиття у численних підпалах. Вихід окремих селянських дворів на хутір вів до появи у хуторян специфічних рис характеру, вони ставали мовчазні і похмурі, у них зросла жадібність до збагачення, нетерплячим стало їхнє ставлення до своїх сусідів, що проявилось в частих бійках.

Реформа П. Столипіна внесла корективи в родинні стосунки. Подвірне землеволодіння з колективної власності буле перейменоване у індивідуальне. Родинне майно передавалося у розпорядження глави сім’ї, який не завжди по справедливості ділив ним своїх синів. Внутрісімейні усобиці між батьками й дітьми ставали все більш частішими. Опір селян реформі був такий сильний, що у 1916 році землевпорядні роботи були повністю припинені.

В початком Першої світової війни мало місце зростання політизації свідомості селян. Формула «за Віру, Царя і Вітчизну» стала якби зрозумілою і повсякденною. Запроваджений державою «сухий закон» хоч на невеликий відрізок часу, але все-таки змінив багато чого в поведінці селян: зменшилися витрати з сімейного бюджету на горілку, в селах стало менше крадіжок, побутових конфліктів.

Станом на 1917 рік порушилися традиційні сподівання селян на владу. Знецінення грошей, спекуляція, «ножиці» цін на промислові товари і сільськогосподарську продукцію – все це змінювало ставлення селян до влади, з їхнього боку зменшувалася її підтримка.

Аграрна революція, що відбувалася в роки Української революції, спричинила нову поведінку селян як то у виробничій сфері, суспільних взаємозв’язках. Перш за все вони стали більш рішучими у відстоюванні своїх інтересів і головним чином щодо вирішення земельного питання. Селянство залишалося вірним своїм вимогам: розподілити поміщицькі земля, зберегти самоуправління, зберігали повагу до релігії, місцевих і національних звичаїв.

Якщо в дореволюційний період селяни неохоче збиралися на сільський схід, то в добу революції було навпаки, адже там могли бути вирішені досить важливі для їхнього життя проблеми. Вони без будь-якого спротиву ставали членами волосних та сільських селянських комітетів. Хоча і в ті часи громада залишалася більш авторитетною силою на селі. Інтерес до набуття землі, зокрема за допомогою громади не тільки не зменшився, а, навпаки, зріс. В цьому була головна причина політизації свідомості та поведінки селян, яка особливо чітко проявилася під час сільських сходів.

До особливої категорії селян потрібно дорахувати солдат, які повернулися з фронту в українські села. Їхній менталітет під впливом реалій Першої світової війни досить глибоко різнився від селянина, який не був в армії, на фронті. Війна культивувала у фронтовиків злість, ненависть, зазіхання на власність іншого. Всі ці нові ознаки ментальності мали тією чи іншою мірою місце у зміненому кодексі поведінки, моралі.

Перша світова війна і революція 1917 р. видозмінювала менталітет та колективну психологію селянства, послабляла релігійні почуття, що проявилось у збільшенні числа тих селян, хто не відвідував церкву. Були випадки, коли священників проганяли з парафій. У частини селян настала релігійна індиферентність. Водночас віруючі терпеливо ставилися до атеїзму односельчан.

У 1917 р. частішають погроми, убивства під час пограбувань, самовільні арешти й обшуки, самосуди, підпали, самозахоплення тощо. Часто в погромах разом з селянами брали участь солдати. Учасниками погромів були не стільки бідняки, скільки заможні господарі, котрі, маючи коней та підводи, вивозили більше награбованого. В цій справі в селянському середовищі часто проявлялися почуття солідарності, кругової поруки, прагнення покласти відповідальність «на весь мир». Деякі селяни втрачали почуття гідності, співчуття до ближнього, особливо, якщо він мав більше майна.

 Війна вплинула і на зміну у ставленні селян до обов’язку перед державою, владою, що проявилося в масовому дезертирстві з армії та подальшого групування в повстанські загони. Селянський повстанський рух революційної доби засвідчував, що частина селянства відходила від традиційних землеробських занять і активно втягувалася в збройну боротьбу за землю. Колишні солдати - селяни відігравали роль детонатора у цій здавалось би незвичайній для селян справі. Пояснюється це тим, що війна сприяла мілітаризації свідомості селян, багато хто із демобілізованих солдатів не хотіли повертатися до селянської праці. До того ж безробіття також підштовхувало їх до вчинення дій, які в мирний час були просто неможливі.

Новизна ситуації, непередбачуваність, що сталися у роки війни і революції, перевертала життя багатьох селян. Порушувався їх селянський ритм. Все це страшило селян і одночасно зачаровувало, так «ламало» їхню хліборобську сутність, що вони, особливо не задумуючись, ставали на шлях збройної боротьби, вчиняли насильство стосовно до інших (часто таких же селян) і мали від того задоволення. Ментальність таких селян особливо змінилася щодо бачення шляхів збагачення. В мирні часи у них був єдиний шлях – праця і тільки вона давала надію на прирощення майна. В роки війни чимало селян намагалися вирішити цю проблему шляхом грабежів, розбою.

Ліквідація поміщицького землеволодіння в Україні розпочалася восени 1917 р. і в основному завершилася весною 1918 р. Першим наслідком цього процесу було те, що чимало земель залишалися необробленими. Зрівняльний розподіл колишньої поміщицької землі не вирішив і не міг вирішити земельні проблеми, по крайній мірі, на тривалу перспективу. Хвиля погромів поміщицьких маєтків привела до знищення аграрного капіталізму, в тому числі і рентабельних господарств з високою культурою сільського господарства.

В революції, особливо з 1919 року, радянська влада своєю політикою почала поглиблювати протиріччя між багатими і бідними селянами. До цього часу бідні селяни були більш-менш толерантними до заможних, особливо тієї частини селянства, яка набула владних функцій.

В роки непу ставлення до селянина з боку радянської влади залежало від того, чи підтримував він її дії. Якщо не підтримував, то його називали «куркулем», «буржуєм». У самому селянському середовищі цей поділ не практикувався. У селянському середовищі жадоба до грошей виявилась одразу і повсемісно. Український селянин, який до непу вкрай негативно ставився до спекуляції, в силу об’єктивних обставин, що склалися, що називається «наступив собі на горло» і почав освоювати ази тієї невідомої і непритаманної йому роботи, відривався від такої любимої йому сільськогосподарської праці.

В перші роки радянської влади з’явилася особлива група селян – активісти. Це, як правило, колишні бідняки, що повернулися з фронту і явно не бажали перейматися виробничими проблемами. Вони зосереджувалися переважно у Комітетах незаможних селян (КНС). Діяльність цих новоутворених організацій на селі призвела до падіння традиційної моралі, генерувала настрої підозріння, соціальної злоби. Спонукальною мотивацією для них стала також можливість отримати від влади ті чи інші матеріальні пільги. Так почав формуватися новий прошарок сільських керівників, які були «віддані справі». До рис їхнього характеру можна віднести кар’єризм, грубість з підлеглими, алкоголізм, хабарництво, використання службового становища в особистих цілях. З огляду на неписемність більш як 70% активістів, важко уявити, що вони були здатні ефективно, по справедливості виконувати свої функції. Вони ставали на шлях до зловживань, корумпованості місцевої влади і в кінцевому результаті дискредитації радянської влади в очах селянства та розвитку антирадянського повстанського руху.

В добу радянського колективізованого села менталітет українського селянства суттєво змінився. Причиною цьому була зміна виробничих відносин. На зміну індивідуальному господарюванню на землі настав спільний обробіток землі, що належала не індивідуальним господарям, а всьому селу. У свідомості селян все більше утверджувалися колективістські уяви: наш колгосп, наша земля, наша ферма, наш сад, наш став, наш клуб, наша школа тощо.

Змінювалися і світоглядні уяви колгоспного селянина. Зі зростанням рівня освіти, а вона стала обов’язковою, зростав і культурний рівень селян. Влада неухильно намагалась обмежити роль релігії в житті селян. Це робилося шляхом закриття і руйнації церков, примусу працювати в релігійні свята, ускладнювалось здійснення селянами релігійних обрядів тощо.

Модернізаційні процеси на селі, що розпочалися після аграрної реформи 1861 р. були викликані не внутрішніми чинниками, а нав’язані зовні – міською цивілізацією. Саме це стало рушійним фактором для селянського суспільства та культури. Демографічний вибух, зростання безземелля і надлишкове аграрне населення були конкретними умовами розселянення. З кінця ХІХ ст. експлуатація селян набуває такого ступеню, що як захисна реакція виникають повстання, бунти, революції, спрямовані на захист свого традиційного укладу. Селяни не хотіли допускати над собою будь-якої влади вище місцевого рівня. Усі немісцеві влади будувалися на насильстві щодо селянства. І це було зумовлено загальним досить незадовільним станом сільського господарства.

Найсуттєвіші корективи в ментальність українського селянства внесло ХХ ст. Злам традиційних форм господарювання, перехід від одноосібного до колективного призвів до того, що чимало із них втратили інтерес до землеробської праці, посилився процес розселянення.

Селянство відчувало великий дискомфорт від зламу його ментальності, прагнуло відродити звичаєві традиції. Конфлікт між радянською державою і селянством відбувався в нових формах. Зміни, що сталися в радянському селі, слід розглядати як його трансформацію, спрямовану на самозбереження і пристосування до нових умов.

В радянську добу більшість ознак ментальності українського селянства, набутих в попередні століття, було втрачено. Найбільшою втратою стала проява байдужості до землі, землеробської праці. Трансформаційні процеси відбувались досить болісно. Це була одна із причин кризи в аграрному секторі економіки України. В.І. Марочко пише: «Оцінюючи колективізацію, не можна категорично заявити, що вона відкинула село до епохи середньовіччя, вона просто зруйнувала самобутній уклад життя в українському селі, запровадивши новітню систему кріпацтва». Деякі вчені вважають, що селянство другої половини ХХ ст. це уже «пост-селянство». Зауважимо, що селянство збереглося в Україні, хоч на його долю випало будувати радянське суспільство. При всіх зовнішніх і поверхових змінах ядро селянської культури збереглося. Селянином називали сільського господаря у ХІХ ст. і селянина-колгоспника радянського періоду. Слід додати, що в історичній літературі продовжується дискусія щодо визначення терміну «селянства». О. Михайлюк, наприклад, вважає, що цей термін ще недовизначений.

В кінці ХХ – на початку ХХІ ст. відбувся черговий злам у господарюванні селян на землі – повернення до індивідуального сільгоспвиробництва. Не всі селяни виявилися готовими до такого повороту. Це з одного боку посилило розселянення, а з іншого – почав формуватися прошарок нових землеробів, праця яких відбувається у крупних сільгосппідприємствах з використанням новітньої техніки і технологій. На жаль, у багатьох із нових аграріїв поки що не сформувалося шанобливе ставлення до землі. Для більшості із них головним є отримання надприбутку.

В умовах деколективізації має місце відродження деяких важливих елементів ментальності українського селянства, таких як повернення до одноосібного господарювання на землі, намагання розбагатіти, зберегти землю для нащадків. Новими рисами ментальності є також спроба поєднання роботи на землі та підприємницької діяльності, долучення до товарно-грошових відносин. У внутрішньому світі частини селянства відбуваються досить негативні процеси: знецінення значення освіти і культури, алкоголізм, небажання працювати тощо. Хочеться сподіватися, що ці негативні явища є результатом перехідної доби.

В кінці ХХ – початку ХХ ст. в умовах деколективізації сільського господарства почали формуватися такі нові риси ментальності селян, як зростання рівня запитів (на автомобілі, побутову техніку, освіту). Несподіваним для багатьох став прояв особистої ініціативи (фермерство, індивідуальне ведення господарства). До негативних рис сучасного селянського життя можна віднести те, що в українському селі відбувається розпад сусідських зв’язків, обмеженим стає спілкування між селянами. Наслідками деколективізації стало також розшарування в селах на багатих і бідних, що практично унеможливлює між ними спілкування на рівних.

Сучасна аграрна реформа проголосила деколективізацію і стала знаряддям подальшого розселянення. Загальна «фермеризація» в кінці ХХ – на початку ХХІ ст. призвела до падіння виробництва і соціального розшарування. Вона супроводжується «випаданням» із сільського господарства великої маси трудівників, котрі втрачають одночасно і землю, і роботу. Це є результат первісного капіталістичного нагромадження. Якими за цих умов будуть взаємини селянства і влади покаже найближчий час.

Таким чином, менталітет українського селянства формувався упродовж багатьох тисячоліть під впливом багатьох чинників: еко-культурних умов, впливів сусідніх народів. Стрижневим елементом виступала земля, праця на ній. Саме довкола землеробства формувалися традиції, світогляд, характер українців. Як засвідчує історичне минуле, ментальність не є незмінною, законсервованою. Вона трансформується під впливом економічних, соціальних і культурних факторів. Однак незмінним залишається ставлення селян до землі, землеробської праці. Саме вони в усьому світі є визначальною особливістю українського народу.