Історія українського селянства

1917 – 1922 рр. – це час максимального радикалізму селян. В останні роки події тієї пори в колах істориків оцінюються як Велика аграрна революція. Вважається, що доля державності залежала від вирішення аграрного питання. На 1917 р. досягло апогею зростання ціни на землю, податкової заборгованості селян, зменшення селянських землеволодінь, загальне збіднення. Інакше не могло бути, оскільки 1 тис. десятин мали 1% поміщиків, від 100 – 200 десятин – 4%, а 2/3 селян – 10 – 20 десятин землі. На селі існувало 2 типи селянських господарств: селянські, ті, що самі обробляли землю і приватновласницькі – використовували найману працю. Земельний фонд 9-ти українських губерній складав 44 млн. десятин. Дворянам належало 9 млн. дес., міським власникам - 3,3 млн. , державі – 4 млн., церкві, містам – 13 млн., селянству – 28 млн. десятин землі.

Як уже раніше ми наголошували, селяни хотіли ліквідації власності поміщиків на землю задля вирішення малоземелля. Немає достатньо підстав говорити про те, що це був ефективний спосіб вирішення проблеми. У разі ліквідації поміщицького землеволодіння, наприклад, у Київській і Подільській губерніях селяни отримали б додатково по 0,8 дес., в Чернігівській, Полтавській – 1,7 дес., в Харківській і Катеринославській – 2,5 дес. Кардинально для селян на краще нічого не змінювалося.

На 1917 р. чітко виокремились два типи селянського землеволодіння: надільне і приватне (куплене). При цьому надільна земля складала 3/5 всієї землі. Сільське населення з 1860 р. зросло на 86%, а площа землі – на 11%. Ще однією проблемою було здрібнення земельних наділів. У 1861 р. в українських губерніях було 3 дес. на душу, а в 1900 – 1,5 дес. Демографічний бум кінця ХІХ ст. призвів до перенаселення в сільській місцевості. За приблизними оцінками, «зайвих» людей на початок ХХ ст. було 9 млн. осіб. Оплата праці на селі була досить низькою.

У 1917 р. в країні спостерігалася продовольча криза. Тимчасовий уряд погрожував застосувати силу задля доставки в міста хліба, а в липні скасував подальшу дію положень столипінської аграрної реформи, потім видав закон про конфіскацію удільних земель, про передачу земельним комітетам незайнятих поміщицьких земель. Разом з тим уряд виступив проти відчуження приватної землі, оскільки 80% її було закладено в банках, що могло призвести до краху банківської системи. Були також здійснені репресивні заходи проти тих земельних комітетів, які почали роздавати землю, не чекаючи скликання Установчих зборів. Весною – влітку 1917 р. селяни в масовому порядку перейшли до захоплення поміщицьких земель. Це уже був початок Великої аграрної революції.

25 жовтня 1917 р. ІІ Всеросійський з’їзд Рад прийняв «Декрет про землю». Основні його положення: конфіскація поміщицьких земель, їх перерозподіл і знищення поміщицьких садиб. Так були задоволені вимоги селян. Земля мала бути передана селянам у користування за зрівняльним принципом. 5 січня 1918 р. Всеросійські Установчі збори своїм законом підтвердили «Декрет про землю». Відразу ж есери почали скликати селянські з’їзди, які заявляли про підтримку нової аграрної політики. Всеукраїнський селянський з’їзд також підтримав вимогу селян ліквідувати приватну власність на землю, а вивільнені землі передати до Земельного фонду. Саме Земельний фонд мав передавати землю тим, хто її обробляв. Ліси, водні ресурси мали стати власністю всього народу. Реалізувати ці рішення тоді не змогли. Селяни продовжували самостійно здійснювати земельний переділ.

Серед українських революційних партій (УПСР, УПСФ) не було єдиної точки зору відносно того, як на практиці вирішити земельне питання. Були думки, щоб передати землю земельним комітетам. А як бути з подвірним землеволодінням? Його ж переділяти неможливо. УПСФ пропонувала, щоб селяни викупили землю. УДХП вважала за доцільне передавати селянам хутори у довічну оренду і таким чином нарощувати дрібну приватну власність на землю. Не виключався і шлях викупу державою землі з наступною передачею (продажем) селянам.

Надзвичайно складним було земельне питання для Української Центральної Ради (далі УЦР). Формально необхідні структури для вирішення земельного питання були сформовані. У них йшло безкінечне обговорення земельної проблеми, вироблялись різні проекти щодо його вирішення. Ускладнювало ситуацію і те, що всі законопроекти УЦР мав затверджувати Тимчасовий уряд.

Революційним кроком з боку УЦР було прийняття ІІІ Універсалу, яким скасовувалася приватна власність на поміщицькі, удільні та церковні землі ( в разі перевищення 50 десятин). Хоча В. Винниченко виступив із заявою, що ці положення слід розуміти лише як погляд на проблему. Він стояв на тому, що тільки Установчі збори здатні вирішувати земельні питання.

Військово-політична ситуація розвивалась у такий спосіб, що УЦР змушена була виїхати з Києва. Саме за таких умов 23 січня 1918 р. нею ухвалений Земельний закон (опублікований в Житомирі). Згідно з ним скасовувалася приватна власність на землю, а до Установчих зборів цим процесом мали керувати Земельні комітети. Земля мала передаватися селянам безкоштовно у користування. Зауважимо також, що приватна власність скасовувалася на поміщицькі, подвірні, індивідуальні, надільні, куплені землі. Такий підхід до проблеми більше походив на популізм, бо на практиці все виконати було неможливо.

У березні - квітні 1918 р. УЦР підготувала рішення, згідно якого мав бути виконаний її Закон про землю. Однак саме в цей час селяни уже розгромили до 50% маєтків, а заможні селяни були категорично проти соціалізації і виступали за збереження приватної власності на землю. Обставини склалися так, що УЦР не реалізувала аграрну програму. Обтяжуючим елементом в цьому питанні була позиція німецько-австрійського командування, яке виступило проти соціалізації землі в Україні. Додамо ще, що і українське селянство було не за соціалізацію землі, а за те, щоб бути вільним господарем на своїй землі.

29 квітня 1918 р. гетьман Павло Скоропадський оголосив про відновлення в Українській Державі приватної власності на землю. 14 червня опублікований закон, який давав право продажу та купівлі землі. Щоправда, вводились обмеження - 25 десятин. Купівля могла бути здійснена однією особою, або ж товариством, яке мало її розділяти між собою, щоб не допустити колективного господарювання. Передбачалася ліквідація великих маєтків, які в примусовому порядку мала викупити держава.

Можемо стверджувати, що ця земельна реформа була компромісом. Проблема була в тому, що ніхто не хотів поступатися. Вихід із цієї ситуації П. Скоропадський бачив у тому, щоб примусово заставити селян обробляти панські землі. Селяни в своїй значній частині не погодилися з такими вимогами влади і почали організовувалися у повстанські загони. Під час збройної боротьби тільки в Єлисаветградському повіті було вбито 150 поміщиків. Гетьман навіть за таких обставин не зупинив аграрну реформу. Він вважав, що земельне питання має бути вирішено на основі порядку, закону, співвідповідальності усіх зацікавлених сторін. Саме тому він пропонує, щоб держава приступила до викупу землі у поміщиків, а селяни повернули поміщикам самочинно захоплені землі. Певні надії гетьман покладав на Державний земельний банк, як кредитора. За короткий час банк купив у поміщиків 150 тис. дес. землі, а в перспективі мав довести цю величину до 700 тис. дес. В разі виконання цього завдання 400 тис. селянських дворів додатково отримали б нові землі. При цьому 4 100 тис. селянських дворів відповідно залишались би в стані невирішеності своїх земельних проблем. Пропонована П. Скоропадським аграрна реформа носила половинчастий характер і ніхто нею не був задоволений, що і робило неможливим її виконання.

Досить складною і суперечливою була аграрна політика УНР доби Директорії – від крайнього популізму до консервації існуючого становища. 8 січня 1919 р. Директорія прийняла Закон про землю в УНР. Ним передбачалося запровадження зрівняльного землекористування на безкоштовній основі. Це було не що інше, як націоналізація землі конфіскаційним шляхом. Держава ставала єдиним власником землі. Приватна власність на землю будь-кого скасовувалася. Типовими селянськими господарствами мали бути дрібні, в розпорядженні яких могло бути 5 – 6 десятин землі на правах користувачів. Допускалася оренда землі, але не менше, як на 10 років.

Директорія приступила до здійснення аграрної реформи за досить складних військових обставин. Загроза з боку радянських військ була очевидною. Саме тому було прийняте неординарне рішення: усіх воїнів УНР наділити 2 десятинами землі (тих, що прийдуть до армії до 10 березня 1919 р.).

Суперечливість пропонованих аграрних перетворень була в тому, що на території УНР проживали іноземні громадяни (поляки), їх права на землю потрібно було залишити такими, як вони мали до цього часу (приватна власність). Після відступу з Києва на початку 1919 р. Директорія суттєво змінила свої погляди на вирішення аграрного питання: запроваджено податок на землю, відмовилася від безоплатного наділення селян землею, допускала збереження приватної власності на землю. Селяни могли залишати собі лише 1/3 врожаю – іншу віддавати державі.

Змінилося на цей час і ставлення селян до вирішення земельної проблеми. Вони готові були купувати землю і виступали уже проти зрівняльного розподілу. Ініціатива Директорії щодо наділення усіх селянських господарств додатково 15 дес. землі була звичайним популізмом, бо такої кількості землі не було. До того ж заборонялося (і правильно) не чіпати землі цукроварень, іноземців, культурних (поміщицьких господарств).

Отож, аграрна політика Директорії одночасно базувалася на 2-х принципах: держава конфісковувала землі і ставала їх власником; держава передавала землі селянам у користування, а це уже соціалізація землі. До того ж кожна з політичних партій Директорії мала своє бачення вирішення аграрного питання в УНР. УПСР виступала за соціалізацію, УПСД – за націоналізацію, УПСФ – за приватну власність на землю. Таким же було бачення вирішення аграрної проблеми і в трьох урядах Директорії.

Багато в чому була схожість аграрної політики УНР і ЗОУНР і це зрозуміло, адже були схожими проблеми українських селян на початку ХХ ст.: поміщицьке землеволодіння, малоземелля і безземелля, надмірний податковий тиск. Разом з тим у Західній Україні були і деякі відмінності. Насамперед, це правова нерівність українських селян в задоволенні своїх земельних потреб з селянами-поляками. До 1912 р. від парцеляції українці отримали 35 тис. дес. землі, поляки – 238 тис. 80% українських селян мали до 20 десятин землі.

Розпад Австро-Угорської імперії і проголошення ЗУНР чимало українських селян зрозуміли як можливість початку самовільного розподілу земель по справедливості. З об’єднанням ЗОУНР і УНР, окрім інших питань, поставило в порядок денний проблему: визнавати чи не визнавати Закон про землю УНР? Рішення ЗОУНР було однозначним – не визнавати, бо він передбачав ліквідацію приватної власності на землю, на що ЗОУНР не могла погодитися. Було прийнято рішення приступити до розробки свого земельного закону.

Кінцевий варіант законопроекту носив компромісний характер. Його автори намагалися віднайти спосіб поєднати суперечливі позиції. 14 квітня 1919 р. після ще одного обговорення закон був, нарешті, ухвалений УНРадою. Його положення передбачали:

1. вивласнення двірських обшарів, монастирських, церковних, єпископських, ерикціональних і фондаційних земель, також угідь, які власники не обробляли своїми силами та які перевищували певну норму;
2. утворення з вилучених угідь земельного фонду ЗОУНР, що призначався для наділення землею на правах власності безземельних та малоземельних громадян області;
3. першочергово земля мала надаватися військовослужбовцям, які втратили здоров’я у війнах, що вела ЗУНР, за ними послідовно – вдови й сироти військовослужбовців, які загинули або померли під час таких воєн; вояки-інваліди світової війни, вдови та батьки військовослужбовців, які загинули на фронтах світової війни;
4. створення установ, які відповідали б за вивласнення, використання до розподілу й розподіл землі;
5. покарання за самовільне захоплення та розподіл земель, нищення лісів, будинків, інвентарю;
6. перехід у державну власність лісів;
7. виплату компенсації власникам і орендарям вивласнених згідно з цим законом земель.

Доба ЗОУНР – це постійна збройна боротьба за своє існування. Військове питання в державі було основним. У зв’язку з цим постає питання: а чи була своєчасна аграрна реформа? Зрозуміло, що інтерес селян, насамперед воїнів УГА, до земельної проблеми був досить значним. Державне керівництво не могло цього фактору не враховувати. Тому-то і робилися певні кроки, принаймні у політико-теоретичній площині, щодо вирішення аграрного питання.

Підтвердженням того, що аграрне питання було чи не головним в боротьбі упродовж 1917 – 1920 рр. засвідчує і те, що навіть лідери Білого руху Півдня Росії, військові отамани і ті займалися розробкою аграрної політики. Зокрема, аграрна політика урядів А.Денікіна і П.Врангеля суттєво різнилася від аграрної політики національних республіканських урядів. Насамперед тим, що ґрунтувалася на принципі недоторканності приватної власності на землю, збереженні землеволодіння, орендних відносин.

Разом із тим, лідери Білого руху усвідомлювали, що на 1919 рік українське селянство уже було настільки політично досвідченим і мало можливість, хоч і нетривалий час, користуватися відібраною у поміщиків землею, що воно не погодиться на відновлення поміщицького землеволодіння в повному обсязі. Саме тому в проектах урядів А.Денікіна і П.Врангеля щодо проведення аграрних реформ передбачалося обмеження поміщицького землеволодіння (Денікін пропонував 500 дес.). «Лишки» поміщицьких земель мала викупити держава і продати селянам. Це був курс на утворення дрібних індивідуальних селянських господарств. Аграрна політика білогвардійських урядів не влаштовувала українських селян і вони не тільки відмовили їм у підтримці, але й стали на шлях збройної боротьби.

Аграрна політика радянської влади упродовж 1917 – 1920 рр. визначалась нею на кожному етапі і пройшла шлях від «кавалерійської атаки» на індивідуальні селянські господарства у 1918 – 1919 рр. до компромісу і навіть поступок, у 1920 р. хоч вони і носили тактичний характер. Справа в тім, що, згідно з марксистською теорією в аграрному питанні капіталізм визнавався прогресивним явищем для селянського господарства. Оскільки він породжував малоземелля і навіть безземелля селян, то вважалось, що єдиним шляхом подолання цієї економічної і соціальної проблеми може бути тільки перехід до крупного сільськогосподарського виробництва на основі суспільної власності на землю. І воно бачилось тодішнім керманичам не індивідуальними фермерськими господарствами, а колективними селянськими, які мали співпадати з таким же типом виробничих відносин в промисловості. Все це мало стати підґрунтям для існування диктатури пролетаріату і селянства.

Найкоротшим і найлегшим шляхом до цієї мети у 1917 – 1918 рр. вважалась націоналізація (одержавлення ) землі в конфіскаційний спосіб, що означало ліквідацію приватної власності на землю. Одночасно постала проблема пошуку форм налагодження сільгоспвиробництва. Їх було запропоновано декілька, зокрема передача землі селянам за зрівняльним принципом у користування і одночасно вони повинні були зорганізуватися у товариства по спільному обробітку землі, комуни, артілі. Не виключалося після становлення такої структури наділення окремих сімей невеликими земельними ділянками ( присадибними ) для задоволення їхніх потреб. Вся ця парадигма будувалася на тому, що дрібне селянське господарство – це відживаючий землеустрій, адже селяни повинні на власному досвіді переконатися у його недоцільності.

Аграрна політика радянської влади у 1918 – 1919 рр. реалізовувалась у надзвичайно складній соціальній і військово-політичній обстановці. В містах явно не вистачало продуктів харчування, ціни на які неухильно зростали. Влада перейшла від монополії на хліб до продрозкладки. Комісаріат продовольства отримав надзвичайні повноваження, міські робітники залучалися до «хрестового походу» за хлібом в села. Ось це останнє і призвело не до зміцнення союзу робітників і селян, а до розколу між містом і селом, оскільки їхні інтереси виявилися різними. Держава виставила надвеликі вимоги щодо кількості хліба, який належало заготовити. Селяни на це відповіли масовими збройними повстаннями. Влада назве ці повстання «куркульськими», а їх опір як «бандитизм».

Одним словом, село вступило в конфлікт з владою і найперше це були солдати, які залишили фронт, вчорашні наймити. Ліквідація поміщицьких господарств призвела до втрати ними роботи і відповідно засобів для проживання.

Радянська влада селянське питання намагалась вирішувати у двох напрямах: виробничому – створення великих селянських господарств і в соціальному – зрівняльний розподіл землі. Реальність виявилась такою, що ані перший, ані другий напрями не могли і не задовольняли селян в повній мірі і це сталося, на нашу думку, тому, що селянство за своїм соціальним становищем було неоднорідним. Відмінність інтересів заможних і бідних була такою разючою, що примирити їх було неможливо.

За цих обставин влада вдавалася до насильництва по відношенню до заможних селян. Куркулями стали називати тих, хто не підтримував радянську владу, тобто це був термін політичний.

Першими наслідками націоналізації землі було посилення між селянами «воєн» за межі, зросла анархія на селі, що проявилося в розгромі поміщицьких садиб (майже 27%). Опікування земельними справами перейшло від Земельних комітетів до сільських, волосних рад, які реалізовували принцип дрібного землекористування. Складніше виявилось у зрівняльний спосіб розділити худобу і сільгоспінвентар.

У 1919 р. радянська влада продовжила політику зрівняльного розподілу землі. На Лівобережжі на один двір припадало до 12 дес. землі, на Півдні – до 30. В цьому ж році уже з весни був чітко окреслений курс на утворення великих сільськогосподарських структур: колгоспів, комун, радгоспів. Ці структури засновувалися на основі спільного користування землею і зрівняльною формою оплати праці селян. Це, на думку органів влади, повинно було унеможливити експлуатацію в процесі сільгоспвиробництва. Так почала формуватися суспільна форма власності на селі.

Специфіка ситуації була в тому, що влада, запроваджуючи ось ці новації на селі, не запитала селян, а чого вони хочуть. Більшість селян України хотіли одноосібно працювати на своїй землі. Це протиріччя між владою і селянством призведе до небаченого до того загострення боротьби селян за свої інтереси. Ускладнюючими обставинами в цьому плані були мобілізації селян до армії, запровадження продрозкладки, трудової, гужової повинностей, колгоспів, комун. Армія діяла в селах проти селян, часто використовувала зброю. Насильство з боку влади досягло небачених масштабів. Саме ця обставина призвела до селянської війни, яку очолив Н.Махно. За соціальним складом армія Н.Махна (інколи нараховувала до 100 тис. осіб) була такою: робітників – 30%, батраків – 20%, бідняків – 15%, службовців – 5%. За рівнем освіти: 10% - неписьменні, 85% - мали початкову освіту, 4% - середню, 1% - вищу. За національністю: 60% - українці, 25% - росіяни, 10% - євреї.

Селянське повстанство упродовж 1917 – 1922 рр. пройшло декілька етапів. У 1917 р. це були в основному погроми. Їх учасниками були в основному заможні селяни. Потім почалися самосуди, грабунки і село вдалося до створення загонів самозахисту (вільне козацтво). Тоді ж появляються «батьки» отамани (80% із них представники сільської інтелігенції). Селянські повстанські загони не мали сталого складу учасників. Вони боролися проти усіх влад, які обмежували їхні права.

У 1920 р. радянська влада в аграрній політиці здійснювала такі кроки: продовжила перерозподіл земель, обмежувала кількість землі в радгоспах, повністю ліквідувала поміщицьке землеволодіння (абсолютна більшість поміщиків уже емігрувала).

Якими ж були економічні і соціальні наслідки аграрної революції? Переділ землі не набагато збільшив селянські землеволодіння. Селяни отримали від революції землю у користування і за зрівняльним принципом, але не надовго. Розподіл земель в кожному селі йшов за власними правилами. Селяни під час розподілу втратили орендовані ними землі. На 1920 р. посівні площі в Україні скоротились на 19%. Селянські господарства відчули брак сільгоспінвентарю. Відбулося подальше дрібнення селянських господарств: на 1917 р. їх було 3,5 млн., у 1920 р. – 4 млн. Правда, 52% селянських господарств стали середняцькими, хоч мало місце зменшення кількості худоби, коней. Ліквідація поміщицького землеволодіння призвело до зменшення виробництва товарної продукції. Врожайність зернових впала до 25%.

Отож, в ході аграрної революції було знищено поміщицьке землеволодіння, утворилася додаткова кількість дрібних селянських господарств, практично припинилися ринкові відносини. Село перейшло до натурообміну. Це означало, що були знищені зародки капіталізму (зрівняльний) принцип розподілу землі і одночасно відбувся крах фінансової системи, ринку. Село явно збідніло. Продуктивність праці ще більше знизилася. Влада намагалася силою, примусом виправити ситуацію.

Велика аграрна революція 1917 – 1922 рр. була спробою вирішення аграрного питання шляхом руйнації старого і створення на нових засадах нового. Селянська революція зліквідувала і селянську общину. У 1918 р. були ліквідовані земства, утворено ради, в селах, волостях оголошувалося про утворення республік, хоч і тепер мали місце сільські сходи. Комбіди, колгоспи, комуни, комнезами – це ті нові селянські осередки, які пробували перебрати на себе функції общини. Однак схоже, що в роки революції все-таки селянські громади були основними владними інститутами на селі, оскільки саме вони на селянських сходах розподіляли податки, вирішували земельні суперечки тощо.

Комнезами були створені власне для того, щоб конфісковувати майно заможних селян (частка конфіскованого майна залишалася у комнезамівців), ізолювати їх від селянської бідноти. Це була політика, що вела до загострення класової боротьби на селі. 75% селянських активістів мали нижчу освіту, 15% - домашню, 10% - не мали о світи. Але ж вони носії влади, а відсутність знань вони заміщали демагогією. Досить вдало цю обставину підмітив письменник М. Булгаков, в образі Шарикова з роману «Собаче серце».