Лекція 4. Реформи та революції в історії українського селянства в першій половині ХХ ст.

1 Аграрне питання в Україні ( 1905 – 1907 рр. ).

Аграрні реформи в Україні мають тривалу, складну, інколи трагічну історію. Про кожну з них написано багатотомні дослідження. Пильна увага до них з боку вчених і громадськості цілком зрозуміла, оскільки в історії аграрної країни вони визначали долю переважної частини населення, від них залежала могутність держави – її економіка, стабільність, дипломатичні та воєнні успіхи.

ХХ ст. в Україні почалося при збереженні поміщицького землеволодіння, повного безправ’я селян, малоземелля і безземелля. Селяни ще не забули «зміни» 1861 р. і очікували нових змін. Особливість історії аграрних реформ і революцій в тому, що вони відбувалися з певним інтервалом: перша Російська революція 1905 – 1907 рр., Велика аграрна революція 1917 – 1922 рр., доби непу 1922 – 1928 рр., Сталінська колективізація 1930 – 1933 рр., колгоспні реформи М.С.Хрущова 1955 – 1964 рр., аграрні перетворення в добу перебудови, пострадянська аграрна реформа в добу незалежності. Отож, за ХХ – поч. ХХІ ст. українські селяни пережили 7 «аграрних перебудов», які кожен раз призводили до сутнісних соціальних змін на селі, зламів у свідомості селян. Слід мати на увазі, що усі аграрні реформи проводилися не планово, а вимушено, в результаті поразки у війні, соціальних бунтів і через ідеологічні міркування. Можна стверджувати, що аграрні реформи стали в нашій історії перманентним явищем.

На початок ХХ ст. общинне землеволодіння залишалося переважаючим (понад 90%) в Харківській і Катеринославській губерніях. На Поділлі навпаки (понад 90%) було подвірне землеволодіння. Саме ця обставина буде визначальною в переході до приватного господарювання.

Аграрна криза в Російській імперії на початку ХХ ст. стала доконаним фактом. Її ознаками було малоземелля (багато користувачів землею), демографічний бум. Влада усвідомлювала необхідність певних кроків задля пом’якшення аграрної кризи. В зв’язку з цим у 1903 р. скасовано кругову поруку (забезпечувала надходження викупних платежів і інших зборів). У 1904 р. заборонено тілесні покарання селян за певні провини. Економічною причиною революції 1905 – 1907 рр. в Росії, окрім інших, було аграрне питання. Українські селяни були рішуче налаштовані проти подальшого збереження поміщицького землеволодіння, проти приватної власності на землю і за перерозподіл поміщицьких земель між селянськими господарствами на безкоштовній основі за зрівняльним принципом. Вони вважали, що конфісковані у поміщиків землі перейдуть у їхнє користування і таким чином будуть вирішені усі економічні проблеми. Політичним гаслом революційної доби, яка почалася у 1902 році було «Землю тим, хто її обробляє».

Упродовж 1905 – 1906 рр. чимало українських селян самочинно приступили до реалізації земельної реформи. На сільських сходах вони приймали рішення про розподіл необроблюваних поміщицьких земель. Деяких поміщиків проганяли зі своєї місцевості і, щоб вони не змогли повернутися, палили їхні маєтки, їхнє зерно забирали у свої господарства.

Влада намагалася зупинити такі дії селян, жандарми арештовували бунтарів, а хати їхні спалювали. Були й інші кроки з боку влади. У 1906 р. поміщикам дано дозвіл продавати селянам землю, з 1 січня 1907 р. відмінялися викупні платежі, 9 листопада 1907 р. цар Микола ІІ видав указ про право виходу з общини, общинні землі передавали у користування окремим селянським господарствам. Ці зміни призвели до того, що чимало селян залишали села і подалися на роботу в міста. Однак і в містах далеко не всі селяни змогли самореалізуватися.

Головною причиною аграрної реформи було існування феодальних пережитків на селі, які гальмували розвиток сільського господарства. Основні серед них – поміщицьке землеволодіння та сільська община. Сільські общини були юридичними власниками землі, без їх дозволу селяни не мали права вільно розпоряджатися своїми наділами. Всередині общини між її членами періодично відбувався перерозподіл земельних ділянок. До того ж, селянський наділ складався з декількох смуг (відрізків), розташованих у різних місцях общинної землі. Отож, селянин не був зацікавлений у підтриманні родючості ґрунтів чи агрономічних нововведеннях, бо після чергового перерозподілу він міг отримати землю набагато гіршої якості. Багато селян, не маючи робочої худоби і знарядь праці, здавали свої наділи в оренду, але продовжували вважатися платниками податків. Наслідками такого порядку було зубожіння селянства та посилення його протестних настроїв.

Окрім того, більшість селянських господарств мали натуральний характер виробництва, а не орієнтувалися на ринок. Майже усе, що вирощувалось селянами, йшло на власні потреби. З іншого боку, запит на сільськогосподарську продукцію зростав у зв’язку із швидким розвитком промисловості та урбанізацією. Нерозв’язаність проблем села, де проживало 80% українського населення, породжувало соціальну напругу, наслідком якої стали революційні події 1905 – 1907 рр. Щоб унеможливити нові революційні селянські протести, влада започаткувала і почала реалізовувати аграрну реформу, яка пов’язується з іменем голови уряду П.Столипіна. Її планувалося здійснити за 15 – 20 років. В процесі реформи передбачалося вирішити низку проблем:

  • створити орієнтоване на ринок міцне товарне селянське господарство;
  • зміцнити соціальну опору самодержавства на селі, ліквідувавши общини і передавши селянським господарствам землі, якими вони користувалися, у приватну власність;
  • сприяти посиленню у селян почуття власника і зняти їхнє незадоволення політикою влади;
  • зберегти поміщицьке землеволодіння при частковому продажі ними своїх земель заможним селянським господарям;
  • пом’якшити аграрне перенаселення шляхом організації державою переселенського руху селян з України до слабо заселених і неосвоєних азійських районів Російської імперії.

Здійснення аграрної реформи було покладено на губернські та повітові землевпорядкувальні комісії. Малоземельні селяни побоювалися, що руйнування общини й закріплення землі в особисту власність може призвести до розорення. Вони виступали проти цих заходів, не поспішали виходити з общини. За таких умов влада здебільшого проводила реформу примусово.

Важливою ланкою столипінської аграрної політики було переселення селян на хутори і відруби. П.Столипін планував утворити міцну верству багатих господарів – селян, які служили би опорою самодержавства на селі. В процесі реалізації цього завдання в Україні на початок 1916 року на землях сільських громад було створено 440 тис хутірських і відрубних господарств, що становило приблизно 13% загальної кількості селянських дворів. На закріплених в особисту власність землях, на хуторах і відрубах вести господарства могли в основному лише заможні селяни. В Україні за 1907 – 1913 рр. 263 тис. господарств продали 744 тис. десятин закріпленої за ними землі.

 Значну роль у створенні хуторів П.Столипін відводив Селянському поземельному банкові. Він скуповував поміщицькі землі, а потім за більш високими цінами розпродував їх окремими ділянками селянам. У 1906 – 1909 рр. через банк поміщики продали 385 тис. десятин землі. Чимало селян купували в банку землі, та не маючи змоги виплачувати щорічні внески й відсотки, часто розорялися, а земля в такому випадку поверталася в банк.

Проводячи аграрну реформу, царський уряд широко розгорнув переселення селян на окраїни – до Сибіру, Середньої Азії, на Кавказ. Цим він намагався послабити «земельну тісноту» в центральних районах і «розрядити» атмосферу в Росії. Найбільше переселенців до Сибіру дала Україна. У 1906 – 1912 рр. туди виїхало близько 1 млн. осіб, з Полтавщини й Чернігівщини – понад 350 тис осіб. Однак царські власті не завжди на належному рівні організували переселення: переселенці їхали туди у вантажних вагонах, не були забезпечені харчами, не було налагоджено надання їм медичної допомоги, часом нові місця переселення не були підготовлені тощо.

В Україні аграрна реформа П.Столипіна мала найбільший успіх, і чисельність селян, які до 1-го січня 1916 року закріпили землю в індивідуальну власність, була найбільшою. Якщо в 40 губерніях Європейської Росії 24% господарів вийшло з общини, на Правобережній Україні – 50,7%, у Південній Україні – 34,2%, на Лівобережжі – 13,8%. Внаслідок цього на Правобережжі і Полтавщині общинне землеволодіння зникло майже зовсім, на Чернігівщині стало переважати особисте землеволодіння, а на Півдні і Харківщині воно охоплювало близько половини сільських дворів.

Аграрна реформа не була сприйнята більшістю великих землевласників, які боялися втратити найманих робітників. В Україні лише поодинокі великі землевласники такі, як Харитоненки, Терещенки, Чикаленки, Журавські поставилися до неї сприятливо.

Столипінська аграрна реформа проводилася після скасування кріпосного права 1861 року, стала наступним кроком на шляху перетворення Росії в буржуазну монархію, вона прискорювала розвиток капіталістичних відносин на селі. Внаслідок руйнування общин створювалася приватна земельна власність, усувалося черезсмужжя, посилювався процес концентрації земель у руках заможних селян, збільшувалося застосування сільськогосподарських машин, добрив, підвищувалася врожайність і товарність сільського господарства, розширювався внутрішній ринок тощо.

Негативом, недоліком реформи П.Столипіна були високі ціни, за які продавалися поміщицькі землі селянам через Селянський банк. Це робило землі недосяжними для основної селянської маси .

Аграрна реформа П.Столипіна не досягла поставленої мети – не забезпечувала створення твердого капіталістичного ладу на селі, бо зберегла економічну основу кріпосницьких пережитків – поміщицьке землеволодіння. Вона не створила для царизму широкої, міцної, соціальної опори на селі , бо поряд із збільшенням заможних селян на протилежному боці виростала велика маса розорених селян, і соціальні суперечності на селі не послаблювалися, а загострювалися, боротьба селянства посилювалася. Уже в 1907 – 1910 рр. в Україні відбулося 1 400 антипоміщицьких селянських виступів. Було спалено понад 500 поміщицьких маєтків і господарств заможних селян. Це означало, що аграрна реформа, яка була розрахована на еволюційний шлях розвитку, лише відтерміновувала налаштованість селянства на вирішення аграрного питання революційним шляхом.

Доба між революцією 1905 – 1907 рр. та початком Першої світової війни позначена зростаючою диференціацією селянства. Верхівка селян, статечні господарі зосереджували в своїх руках землю, заводили господарства вищого типу, користувалися сільськогосподарськими машинами, будували млини. Під посівами було 20 млн. десятин. Кількість селянських господарств досягла 4.200 тис., з них поміщицьких – 33 тис. З 1905 – 1912 рр. селяни купили понад 1 млн. десятин землі, в результаті чого земля, що була в них у приватній власності дорівнювала майже 25%.

Поміщицьке землеволодіння мало тенденцію до скорочення. Причиною тому був занепад поміщицьких господарств, падіння цін на хліб, зростання цін на землю, на промислову продукцію, що призвело до падіння прибутків. До того ж держава надавала преференції на промисловий розвиток (підготовка до війни), а не на сільське господарство.

 Значною мірою на допомогу селянам приходили земства, переважно на Полтавщині, Чернігівщині, які, наприклад, виписували сільськогосподарські машини, передаючи їх у тимчасове користування селянам. Земства будували також елеватори, організовували збут збіжжя за кордон. Полтавське земство придбало навіть власний пароплав для вивозу збіжжя. Земства дбали про меліорацію, ліквідацію багнищ, ярів, засівали піщані простори, організовували допомогові банки тощо. Для незаможних селян створювали кустарні промисли різного виду, які давали можливість підробляти, не кидаючи сільського господарства та не виходячи з села. Для кустарних виробів, які здобули велику славу Україні, організовували виставки, що сприяло продажу тих виробів як у межах Російської імперії, так і за кордоном. Земства допомагали тим, хто виїздив з України. Велику допомогу селу давали кооперативні заклади, підтримувані державними банками та земствами. Вклади селян до сільських банків зростали з такою швидкістю, що за 20 років збільшилися з 300.000.000 рублів (по всій імперії) до 2.000.000.000 рублів.

Сільська кооперація в Україні мала відданих працівників, таких, наприклад,як «артільний батько» Микола Левитський. Він із 1890-х років ХІХ ст. вів пропаганду кооперативних організацій на селі й допомагав закладати кооперативні артілі – хліборобські та ремісничі. Кооперативний рух розгортався дуже швидко: у 1913 р. на Київщині було уже 900, на Поділлі – 600 споживчих товариств. Багато сприяли розгортанню кооперативного руху В.Доманицький, М.Порш, В.Садовський. В ті роки виходив спеціальний часопис - «Наша Кооперація», відбувалися кооперативні з’їзди. У кооперації конкурували між собою дві течії: одні кооператори хотіли влити українську кооперацію у загальноросійську, інші – обстоювали окрему, українську організацію.

На 1913 р. населення України складало 32 млн. осіб, з них селян – понад 27 млн. З початком Першої світової війни увага до аграрного питання зменшилася. Головним питанням з 1914 р. стало військове. Було призупинено землевпорядні роботи, 1/3 селян-чоловіків була мобілізована на фронт. Заготівля сільгосппродукції велась в особливий спосіб – через запровадження з 1916 р. хлібної розкладки, для чого було створено «Хлібармії». Посівні площі за роки війни скоротилися на 1/3, хоча грошові доходи селян через зростання цін на сільгосппродукцію зросли на 45%.

Власність селян на землю розглядалася як «особиста» і відокремлювалася від приватної обмеженнями, які влада накладала на право розпоряджатися цією власністю. Ці проблеми в поєднанні з проблемою малоземелля спрямовували енергію селян в політичне річище, тобто вони ставали політично свідомими того, як можна і потрібно вирішувати їхні проблеми. Перший етап політизації селян відбувся під час скасування кріпосного права. Другий етап – від початку ХХ ст., яке означене такими явищами, як економічна криза 1901 – 1903 рр., революція 1905 – 1907 рр. і виникненням перших селянських уповноважених органів і Всеросійського селянського союзу; Столипінська аграрна реформа, Маніфест царя Миколи ІІ від 17 жовтня 1905 р.; Перша світова війна – як чинник радикалізації селянства, 1917 – 1922 рр. – захоплення ними земель, худоби, сільгоспінвентаря, нищення поміщицьких садиб.

Радикалізм селян підсилювала агітація есерів, більшовиків, Центральної Ради, Директорії, яку вони вели з метою перетягнення селян на свій бік. Заклик більшовиків до негайного саморозподілу землі в умовах повалення влади царя, якому вони були вірні, призвів до того, що селяни почали реалізовувати ідею народовладдя й утворювали ради, народні управи, народні ради тощо.