Історія українського селянства

У 1928 р. у визначенні подальших шляхів господарювання в українському селі гору взяли ідеологічні чинники, а саме: в державі має бути єдина форма власності і в промисловості, і в сільському господарстві. Економічні проблеми у вигляді посух, які в другій половині 1920-х років відбувалися досить часто і проблеми із забезпеченням хлібом населення міст прискорили утвердження курсу на колективізацію сільського господарства. Це був початок другої війни держави проти селянства. Домінантою дій влади в цьому процесі було насильство, концтабори, спецпоселення. Селян примушували до практично безоплатної праці. Сільгосптехніка і кадри були сконцентровані в МТС і надавалися державою колгоспам за високу натуроплату.

Колективізація сільського господарства – це був історико-цивілізаційний вибір між фермерським і колгоспним шляхом. І ніхто селян не запитав, чого вони хочуть. Плюси фермерського шляху були в утвердженні кооперативів на селі, заміні ними товарної продукції замість поміщиків. Мінуси фермерського шляху мали бути у розшаруванні сільського населення при неминучому переділі землі. Плюси колгоспів були в тому, що це великі товаровиробники, в яких було відсутнє майнове розшарування, земельні переділи, могла використовуватися нова техніка. Мінуси колгоспів – насильне нищення приватновласницької ментальності через нищення одноосібних господарств, відсутність матеріального стимулу до праці, втрата досвідчених хліборобів, любові до землі у значної частини селян. Яким би міг бути вихід? Поєднання двох напрямків розвитку сільського господарства і врахування інтересів селян.

Такого поєднання не сталося. Колгоспи за короткий період часу стануть чи не єдиною формою господарювання селян на землі. Держава не допустила економічної самостійності колгоспів. Вони були обмежені у фінансах аж до 1960-х рр. Колгоспним будівництвом керувала партія, уряд. Держава була єдиним постачальником техніки колгоспам, а колгоспи – єдиним постачальником сільськогосподарської продукції державі. Обсяги поставок продукції залежали від кількості землі, що оброблялася в колгоспі. За невиконання плану поставок на керівників колгоспів чинився адміністративний тиск, їх притягали до кримінальної відповідальності, що буде однією із причин формування адміністративно-командної системи. Держава використовувала колгоспи для перекачування коштів з села в міста у промисловість.

Формування колгоспів відбувалося з начебто добровільної передачі селянами своєї землі, рухомого і нерухомого майна в колгоспи. Вони також мали стати пайовиками. Це було не що інше як прикріплення селян до колгоспу. Щоправда, дозволялося колгоспникам мати підсобне господарство, з якого потрібно було сплачувати податки. Економіка колгоспів будувалася на суворому плануванні згори, складанні та виконанні колгоспних виробничих планів. В той же час ігнорувалися реальні можливості і матеріальне стимулювання колгоспників.

 У1929 р. почалась суцільна колективізація і знищення заможних господарств. З 1931 р. їм було заборонено орендувати землю, наймати людей на роботу, на їхні господарства суттєво збільшили податки, у них конфісковували засоби виробництва – коней, волів тощо. На думку організаторів колгоспного руху, це мало спонукати їх до вступу в колгоспи. До речі, за сучасними оцінками майнові статки «куркуля» були в межах 600 – 800 дол. США.

Приватна сімейна власність трансформувалася в колгоспну. Селяни чинили цьому спротив, виходили із колгоспів (1930 р. вийшло 1,5 млн. селянських господарств). Влада зі свого боку вчиняла різні каральні акції. Зокрема, було «розкуркулено» (відібрано майно, землю) 62 тис. родин, депортовано у 1930 р. 75 тис. родин, господарства заможних селян знищували шляхом виставлення їх на торги, майно забирали до колгоспу, постійно збільшували податки, вводили заборону торгувати хлібом. Ті селянські господарства, що не засіяли землю в 1931 р. (рік суцільної колективізації) мали сплатити податок у величині попереднього року. У них забирали коней, худобу .

У 1932 – 1933 р. українці чи не вперше за свою багатовікову історію зіткнулись з такою загрозливою для їх життя проблемою голоду. Українські чорноземи, незважаючи не усі можливі несприятливі кліматичні умови, здатні забезпечити харчування усіх сущих на цій землі. Тому, як під час голоду, так і до тепер наша свідомість, історична пам’ять засвідчує, що голод 1932 – 1933 рр. в Україні був штучним, певним засобом радянської влади, яка з одного боку мала покарати українських селян за спротив насильницькій колективізації, з другого боку – залякати, зробити неможливим їхній спротив у майбутньому.

До конкретних причин голоду слід віднести:

1. Завищені норми державних хлібозаготівель. На початку 30 – х років радянське керівництво визначало розміри хлібозаготівель довільно, без врахування реальних можливостей сільського господарства України. Новостворені колгоспи не могли забезпечити постачання тих обсягів зерна, яких вимагала держава. Тому вони вимушені були віддавати свої насіннєві фонди та фонди оплати праці. Як наслідок, в колгоспах не залишалося зерна для нової посівної компанії і для забезпечення хлібом самих колгоспників. У 1932 р. РНК СРСР та ЦК ВКП (б) визначили для УСРР норму хлібозаготівель в 356 млн. пудів зерна. Ця норма була нереальною, оскільки в республіці вже на початку 1932 р. спостерігалися прояви голоду, викликаного завищеними нормами хлібозаготівель у 1931 р.

2. Сталінське керівництво намагалось здійснити індустріалізацію за рахунок селян. Шляхом високих норм хлібозаготівель воно “викачувало” з українського села максимум зернових запасів. Це зерно експортувалося за кордон, а отримані кошти витрачалися на закупівлю промислового обладнання. У 1932 р. радянська закупівля техніки становили 50 % світового експорту машин. Експорт зерна за кордон продовжувався навіть тоді, коли в УСРР спостерігалася масова смертність селян від голоду. У 1932 р. експортовано 5,1 млн. т, у 1933 р. – 1,8 млн. т зерна.

2. Поширенню голоду сприяв низький врожай 1932 р., проте цей чинник аж ніяк не можна назвати вирішальним. У 1932 р. було зібрано зерна лише на 12 % менше, ніж в середньому за 1926 – 1930 рр. Це засвідчує, що при такому врожаї голоду можна було уникнути.

3. Примусова колективізація та розкуркулення українських селян знищили більшість рентабельних селянських господарств, українське село втратило значну частину енергійних та роботящих працівників. Економічну ефективність колгоспів значно знижувало дріб’язкове втручання партійних та державних керівників. Була фактично відсутня оплата праці селян в колгоспах. Колгоспники були позбавлені матеріальної зацікавленості в результатах своєї праці.

4. Значні втрати зерна при зборі врожаю 1932 р. Відсутність матеріальної зацікавленості колгоспників в результатах праці призводило до катастрофічного зниження продуктивності їх роботи, вони поповнювали свої хлібні запаси розкраданням зерна. Ці дії значною мірою були виявом пасивного спротиву українського селянства насильницьким методам колективізації. Такі явища були найбільш помітними під час збору врожаю 1932 р.

5. Спроба радянського керівництва покарати українське селянство за спротив колективізації. Радянське керівництво розглядало зрив плану хлібозаготівель як прояви саботажу. Воно розглядало Україну як один з центрів саботажу та опору колгоспному ладу. Деякі репресивні заходи щодо колгоспів-боржників (занесення сіл на “чорні дошки”, натуральні штрафи, польові суди) не мали під собою економічного підґрунтя, а були частиною каральної акції проти українського селянства, (т. з. терор голодом)

6. Поширенню тотального голоду в українському селі також сприяли заходи радянської влади, спрямовані на приховування факту голоду:

-  введення паспортного режиму (позбавлені паспортів українські селяни не могли виїхати з уражених голодом регіонів)

-  блокування кордонів УСРР

-  інформаційна ізоляція голодуючих регіонів та відмова від закордонної допомоги.

7. В сучасній вітчизняній історичній науці голодомор розглядається як вияв антиукраїнської політики сталінського керівництва. Й. Сталін казав: “селянське питання було основою, квинтисенцією національного питання... По суті, національне питання є селянським питанням”. Удар по українському селянству означав удар по потенційній базі українського національного руху. У 1932 – 1933 рр. штучний голод охопив основні зернові регіони СРСР – Україну, Кубань, Центрально-Черноземну область РСФСР, Нижнє Поволжя, Казахстан. Проте саме в УСРР та на Кубані, населеній етнічними українцями, державна політика була найбільш жорстокою. Тільки в цих регіонах запроваджувалися т. з. натуральні штрафи, які призводили до масової смертності від голоду. “Чорні дошки” були запроваджені тільки в УСРР. Спорожнілі українські села заселялись вихідцями з інших регіонів СРСР – з РРФСР, Середньої Азії, Білорусі тощо. Зважаючи на викладені вище аргументи сучасні українські дослідники вважають голодомор 1932 – 1933 рр. геноцидом українського народу. Такої думки притримуються багато країн світу,зокрема парламенти США, Канади, Австрії, Естонії, Італії, Литви, Грузії, Польщі, Угорщини, Аргентини, Перу та Іспанії. 15 травня 2003 р. Верховна Рада України в офіційному зверненні до народу України визнала голодомор 1932— 33 рр. актом геноциду. Як видно, масовий голод 1932 – 1933 рр. був зумовлений переважно державною політикою, відповідно носив штучний характер.

Як відзначалося, голод в УСРР внаслідок завищених хлібозаготівель виник вже на початку 1932 р. Хлібозаготівлі 1932 р. відбувалися значно важче, ніж раніше. Колгоспники казали, що все рівно весь хліб заберуть, як це було в попередні роки, і не поспішали збрати врожай. Більшість колгоспів в таких умовах не могла виконати завищених планів хлібозаготівель. Станом на початок жовтня 1932 р. тільки 1403 колгоспи з наявних 23270 виконали річний план. Зменшилися і без того мізерні норми видачі продуктів по карткам робітникам і службовцям.

 Замість того, щоб узгодити хлібозаготівельні плани з реальними можливостями сільського господарства та впорядкувати оплату праці в колгоспах, влада зробила ставку на виконання плану хлібоздачі силовими методами.

7 серпня 1932 р. ВЦВК та РНК СРСР ухвалили власноручно написану Й. Сталіним постанову “Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення суспільної (соціалістичної) власності”. В народі ця постанова отримала назву “закон про п’ять колосків”. Згідно з постановою акт розкрадання колгоспного майна карався розстрілом, а за “пом’якшувальних обставин” – позбавленням волі терміном не менше як 10 років.

22 серпня 1932 р. з’явилася постанова про “боротьбу зі спекуляцією”, яка передбачала ув’язнення на строк від 5 до 10 років для тих селян, які рятуючись від голоду намагалися обміняти домашні речі на харчові продукти в містах. Пізніше, в період максимального посилення голоду, ця постанова поставила багатьох селян в безвихідне становище. Купити продукти вони не могли, у 1928 – 1935 рр. продовольство в містах розподілялося за картками. Тоді ж, у серпні 1932 р. партійні активісти отримали право конфіскації зерна в колгоспах.

Радянське керівництво посилило репресивні методи хлібозаготівель. 22 жовтня 1932 р. Політбюро ЦК ВКП (б) відрядив в основні хлібні райони СРСР надзвичайні заготівельні комісії на чолі з найближчими соратниками Сталіна. Починаючи з 30 жовтня 1932 р. в Україні почала діяти Надзвичайна заготівельна комісія на чолі з В. Молотовим, яка повинна була організовувати та реалізовувати репресивні заходи щодо українських селян.

В листопаді 1932 р. – лютому 1933 р. з’явилося ряд постанов, які стали юридичною бази для діяльності комісії В. Молотова.

18 листопада 1932 р. видана постанова ЦК КП (б) У “Про заходи по посиленню хлібозаготівель”. Вона передбачала введення щодо боржників натуральних штрафів, тобто конфіскація продовольчих запасів, передусім м’яса і картоплі.

18 – 20 листопада 1932 р. політбюро ЦК КП (б) У та РНК УСРР наказали здати в рахунок держпоставок навіть усі колгоспні страхові фонди, відібрати у колгоспників (кому були видані) зернові аванси.

Були узаконені механізми викачування продовольства не тільки з колгоспів, але й з присадибних ділянок та селян-одноосібників. У листопаді 1932 р. партійно-державні органи розробили спеціальну інструкцію щодо організації хлібозаготівель в одноосібному секторі УСРР. У разі невиконання плану постачання зерна передбачалося позбавити селян земельних наділів та виселити до інших районів чи областей. За постановою РНК УСРР від 24 листопада 1932 р. облвиконкомам за невиконання планів в одноосібному секторі дозволялося вдвічі збільшувати розміри штрафів.

Однак жодні репресії не могли забезпечити виконання плану хлібозаготівель. До 1 листопада 1932 р. було заготовлено 3120 тис. т. зерна, що становило 54 % запланованого. Продовольства в українському селі вже майже не залишилося. В грудні 1932 р. репресивні заходи щодо українських селян стають ще жорстокішими.

 6 грудня 1932 р. постанова Раднаркому УСРР та ЦК КП (б) У “Про занесення на чорну дошку сіл, які злісно саботують хлібозаготівлі” передбачала такі санкції до колгоспів штрафників:

-  заборона державної торгівлі на їх території,

-  припинення державного кредитування;

-  перевірка та “очищення” колгоспів від “контрреволюційних елементів”.

14 грудня з’явилася постанова партійних та державних органів, яка зобов’язувала партійні органи викорінювати “саботажників хлібозаготівель” із застосуванням арештів і ув’язнень. Для реалізації постанови в Україну прибули Л. Каганович і П. Постишев як уповноважені ЦК ВКП (б) та Раднаркому СРСР. 24 грудня 1932 р. за вказівкою Й. Сталіна вони спонукали ЦК КП (б) У прийняти постанову про здачу державі усіх без винятку зернових фондів. За пропозицією В. Молотова політбюро ЦК КП (б) У наклало на одноосібників спецподаток у сумі 300 млн. крб.

Згадані вище постанови складають своєрідну “законодавчу базу” голодомору. Проаналізуємо методи та наслідки її реалізації.

 На місця відряджалися надзвичайні комісії, які стали основними виконавцями репресій щодо сіл, звинувачених у злісному саботажі хлібозаготівель. До багатьох сіл входили регулярні війська та підрозділи ДПУ, які здійснювали силові реквізиції зерна. Обшуки з метою вилучення усього продовольства здійснювалися по всій УСРР, крім прикордонних сіл.

Конфіскація хлібних запасів, здійснена комісією В. Молотова в рамках хілбозаготівель, була основним, але не єдиним фактором голодомору 1932 – 1933 рр.. Після вилучення усього зерна у колгоспників залишалися інші продукти з присадибних ділянок (фрукти, овочі), які могли б врятувати від голодної смерті. В УСРР та в Кубанському окрузі Північного Кавказу комісії не обмежилися конфіскацією хліба. Вони запровадили для покарання боржників по хлібозаготвілям “натуральні штрафи”: якщо у них не було хліба, конфісковували інше продовольство, яке знаходили під час обшуку на селянському подвір’ї.

Обшуки з метою стягнення натуральних штрафів здійснювала бригади активістів, до яких входили: член сільради, голова або один з членів правління колгоспу, декілька комсомольців та один вчитель школи. Для пошуку зерна вони користувалися спеціально виготовленими знаряддями – сталевими прутами з гострими наконечниками. Конфісковували практично усі запаси їжі – картоплю, буряки, моркву, соління, сало, квасолю, крупи, сухофрукти сховані селянами на “чорний день”.

Саме такі дії влади, натуральні штрафи стали безпосередньою причиною масової смертності від голоду. З початком запровадження продовольчих штрафів на перший план виходять вже не економічні, а політичні причини голодомору – покарати українське селянство за небажання працювати в колгоспах.

Якщо натуральні штрафи позбавляли українських селян останніх продовольчих запасів, то інші репресивні заходити ізолювали селян економічно і не давали можливості ці запаси поповнити шляхом торгівлі чи обміну. Як зазначалося, за невиконання хлібозаготівель колгоспи та села заносили на “чорні дошки”, що означало припинення в них державної та кооперативної торгівлі. Селяни позбавлялися можливості купувати промтовари, сірники, гас тощо. Наприкінці грудня 1932 р. на “чорні дошки” було занесено 400 сіл, які оточувалися військами, пересування селян там заборонялося.

Запроваджувалися також “товарні репресії” – санкціоноване владою призупинення будь-якого продовольчого постачання у сільські райони (у грудні 1932 р. його застосовували у 82 районах Дніпропетровської, Чернігівської, Одеської, Харківської та Донецької областей)

Щоб запобігти масовим міграціям з охоплених голодом районів 27 грудня 1932 р. на території СРСР запроваджено єдиний паспортний режим та інститут прописки. Селяни не отримували паспортів, отже не могли змінити місце проживання і працевлаштуватися в містах чи інших регіонах.

Голодуючі селяни намагалися дістатися до великих міст, де голоду не було. Проте тут на той час (у 1928 – 1935 рр.) діяла карткова система, тому купити продовольство було проблематично. Намагаючись врятувати дітей, селяни вивозили їх у міста і залишали у лікарнях, на залізничних вокзалах, на вулицях, сподіваючись, що їх заберуть до дитячих будинків. Багато виснажених селян помирало прямо на міських вулицях. Є свідчення, що медичним працівникам заборонялося надавати допомогу селянам, які перебували у місті нелегально.

Виїхати за межі республіки також було дуже важко. З 22 січня 1933 р. кордони УСРР і Кубані взагалі було перекрито загородзагонами, які мали завдання нікого не випускати за межі голодуючих регіонів.

Одночасно з голодомором. в українському селі продовжувалися політичні репресії, розкуркулення та депортації. За листопад і п’ять днів грудня 1932 р. в Україні заарештовано 340 голів колгоспів, 750 членів правлінь, 140 рахівників і комірників, 195 інших працівників колгоспів. Багато репресованих було покарано за спроби допомогти голодуючим. Наприклад, комірника в с. Нова Кочубіївка (Чутівський район, Полтавська обл.) засудили до 5 років увєязнення, за те що потайки роздавав зерно односельцям, щоб урятувати їх від голодної смерті.

На початок 1933 р. лише на підставі закону про п’ять колосків було засуджено понад 54, 6 тис. осіб, з них розстріляно – 2 тис.

В лютому 1933 р. уряд видав постанову, якою передбачались спеціальні заохочення для тих осіб, які доносили на своїх сусідів про приховування ними зерна.

Попри усі заходи влади з 1 листопада 1932 до 1 лютого 1933 р. комісія В. Молотова вилучила в селянському секторі 1392 тис. т. зерна (в колгоспах – 1117 тис. т., серед одноосібників – 220 тис. т.), в радгоспах – 281 тис. т. Таким чином, В. Молотов не справився з виконанням хлібозаготівельного плану, хоча вивіз з України усі запаси. В січні 1933 р. Й. Сталін відрядив в Україну свого уповноваженого П. Постишева, який став другим секретарем ЦК КП (б) У, а фактично – очолив республіку. За його вказівкою в селах проведені обшуки з метою вилучення останнього зерна.

Партійна верхівка, секретарі обкомів партії мали належну інформацію про масову смертність від штучного голоду. Однак, виступаючи в лютому 1933 р. на Всесоюзному з’їзді колгоспників-ударників, Й. Сталін назвав “харчові труднощі” колгоспників дитячою іграшкою.

Наслідки такої державної політики були жахливими. На початку 1933 р. внаслідок хлібозаготівель та натуральних штрафів в українському селі практично не залишилося харчових запасів. Щоб дожити до нового врожаю селяни почали їсти котів, собак, птахів, щурів, листя, кору, полову тощо. Потім перейшли на слимаків, жаб, кропиву і вмирали від гострих шлункових захворювань. Це призводило до поширення дистрофії та інфекційних захворювань (тифу). Інші прояви голодомору – розлади психіки, самогубства.

За свідченням сучасників першими від голоду помирали чоловіки, потім діти, останніми – жінки. Від голоду часто божеволіли. На цьому ґрунті було зафіксовано багато випадків канібалізму. Жертвами канібалізму були переважно діти. В с. Шилівка (Полтавська обл.) виявлено групу канібалів (збожеволівших від голоду трьох місцевих селян), які вбивали ослаблених голодом односельчан і з’їдали їх тіла. Такі жахливі випадки були непоодинокі.

Деякі села взагалі зникали. Наприклад, у с. Митківцях (Меджибіжський район) з 150 дворів не залишилось жодного мешканця. Більшість померли від голоду, лише частина виїхала.

Спорожнілі села заселялися людьми з інших регіонів СРСР – з РРФСР, Середньої Азії, Білорусі тощо. До кінця 1933 р. в УСРР було переселено 117 тис. осіб з 21856 господарствами.

Голодомор в Україні мав певні регіональні особливості. Найвищого рівня смертність досягла в областях, що спеціалізувалися на вирощуванні зернових – Полтавській, Кіровоградській, Одеській та Дніпропетровській: смертність сільського населення там сягала 20 – 25. Нижчою (15 – 20 %) була смертність у Житомирській, Вінницькій, Чернігівській, Київській, Харківській областях. Найлегше пережили голодомор поліські райони України, багаті на ліси, річки і озера, що давало можливість харчуватися грибами, ягодами, рибою тощо.

На Півдні України деякі села практично не зазнали голоду. Наприклад, німецькі села Миколаївської області змогли виконати план хлібозаготівель. Таким чином в їх розпорядженні залишилися певні хлібні запаси, що дозволило їм уникнути голоду.

Західноукраїнська громадськість дізналась про голодомор в УСРР від селян втікачів, яким вдавалося перейти радянсько-польський кордон. Розпочалася організація допомогових акцій голодуючому населенню УСРР. Допомогові акції здійснювали зокрема УНДО, ОУН, “Просвіта”, “Союз українок”, “Рідна школа”, українські кооперативи та ін.

Серед дослідників немає єдності у визначенні демографічних втрат від голодомору. Р. Конквест називає цифру 5 млн. осіб, Н. Верт – від 4 до 5 млн. За оцінкою С. Кульчицького прямі втрати від голоду становлять до 3,5 млн. осіб, повні втрати (з урахуванням зниження народжуваності) – від 4,4 до 5 млн. На думку С. Максудова від голоду померло 4 – 4,5 млн. осіб, повні втрати – 5,5 – 6 млн. осіб. Причини різної статистики – різні методики підрахунків, відсутність прямих статистичних даних.

Якою була динаміка втрат? На який час припав пік смертності? Звернімося до розрахунків С. Кульчицького. У 1932 р. втрати населення від голоду становили близько 150 тис. В 1933 р. – конфіскація усіх продовольчих запасів спричинила голодомор, від якого загинуло близько 3,5 млн. осіб.

Голодомор 1932 – 1933 р. мав жахливі наслідки в усіх сферах суспільного життя, у тому числі в економіці:

• втрата значної частини трудових ресурсів українського села;
• план хлібозаготівель так і не був виконаний, значна частина врожаю втрачена;
• економічна криза, експорт зерна не припинявся навіть в період масової смертності від голоду, але внаслідок голодомору він зменшився майже в 3 рази;
• зменшення експорту примусило керівництво у 1933 р. відмовитися від прискорених темпів індустріалізації та безрозмірних хлібозаготівель;
• падіння життєвого рівня населення.

Безпосередні економічні наслідки голодомору в українському селі були подолані лише в кінці 30-х років

Соціальні наслідки голодомору в Україні: збільшення кількості сиріт, безпритульних дітей, інвалідів, непрацездатних осіб.

До політичних наслідків слід віднести:

• припинення опору колективізації з боку українських селян. З того часу селяни керувались принципом – “ аби не було війни і голоду, а все інше переживемо”;
• низька громадська та політична активність українського селянства.

Етно-демографічні наслідки були жахливими:

• загибель 3,5 – 6 млн. мешканців України;
• значне послаблення демографічного потенціалу української нації;
• зменшення частки українського населення в УСРР .

Голодомор 1932-1933 рр. був однією з найтрагічніших сторінок українського селянства. 26 листопада 1998 р. згідно з Указом Президента України, встановлений День пам’яті жертв голодомору 1932 – 1933 рр. в Україні (четверта субота кожного листопада).

Таким чином, перша половина ХХ ст. стала для українських селян найдраматичнішим періодом за всю історію. Революції, іноземні військові інтервенції, Перша світова війна, громадянська війна, колективізація сільського господарства – це ті фактори, які чинили безпосередній вплив на селян, ламали їхній звичний спосіб життя і виробничої діяльності, впливали на менталітет. Ці злами були такими трагічними, що мільйони українських селян втрачали життя, майно і свій основний засіб виробництва – землю.

Усі реформи аграрного сектору здійснювалися за ініціативою влади. Селян примушували жити за новими правилами, яких вони не сприймали. Насильство під час реформ ставало звичним явищем. Апогеєм цього процесу стала колективізація сільського господарства.

Владні структури розпочинали реформи з надією на прискорення, модернізацію аграрного сектору. Однак, якщо це і мало місце, то не на довгий час. Після кожного реформування (за винятком декількох років непу) економічне становище селянських господарств погіршувалося.

Селянська революція відбувалась з початку ХХ ст. і завершилась у 1922 р. Наслідком її було отримання на безоплатній основі за зрівняльним принципом у довічне користування 25 млн. дес. землі. Селяни хотіли бути господарями на своїй землі. Радянська держава, нехтуючи інтересами селян щодо форм господарювання, запровадила в насильницький спосіб колективну форму господарювання. Спротив з боку селян такій політиці був жорстоко придушений владою. Мільйони українських селян померли голодною смертю.