Історія українського селянства

Одним із основних соціально-економічних чинників Польської держави був розвиток сільського господарства регіону. Владна політика була спрямована на реформування аграрного устрою, формування земельного ринку, виникнення самостійних господарств різних типів, розвиток товарно-грошових відносин. Паралельно з перебудовою аграрного устрою польський уряд розпочав осадницьку колонізацію західноукраїнських земель, що значно загострило соціальні та національні відносини в Західній Україні. Для польської держави аграрне питання в Західній Україні було проблемою не тільки соціально-економічною, а й політичною, зумовленою тим, що національно й соціально поневолене українське селянство самовіддано боролося як за землю, що перебувала здебільшого у володінні польських поміщиків, так і проти польської анексії краю.

Докорінної перебудови вимагала господарська структура польського та західноукраїнського села. У невеликій кількості поміщицьких господарств зосередилося близько половини земель та сільськогосподарських угідь, а дрібні українські селянські господарства відчували земельний дефіцит. Впроваджуючи земельну реформу від 10 липня 1919 р., польський уряд прагнув розширити і зміцнити господарства фермерського типу. Виступаючи перед чиновниками окружного земельного управління у Львові 5 вересня 1926 р., міністр аграрних реформ Польщі В.Станєвич підкреслив, що «заможне, задоволене селянство на сході буде найліпшим оборонним валом, що захищає Польщу, а разом з нею і всю Західну Європу від гасел, проголошених на Сході».

Уряд надавав особливого значення розширенню і зміцненню прошарку заможного селянства на західноукраїнських землях як соціальної опори політичного режиму. Фермерсько-поміщицька земельна реформа реалізовувалась у Західній Україні шляхом парцеляції і польської осадницької колонізації, а впроваджували їх окружні земельні управління, Державний сільськогосподарський банк або самі власники поміщицьких маєтків. Залежно від того, хто проводив, офіційна статистика розрізняла три види парцеляції: державну, банківську і приватну. Під поняттям «парцеляції» польське земельне законодавство розуміло викуп землі у приватних власників понад встановленої законом земельної норми і наступний її продаж ділянками (парцелами) дрібним власникам нібито з метою ліквідації малоземелля. Від 1919 р. по 1935 р. у Східній Галичині було розпарцельовано землі державою 835 га, сільськогосподарським банком – 1046 га і приватними особами – 313 685 га. Звідси випливає, що основну частку землі продавали шляхом приватної парцеляції самі землевласники.

Аграрна політика польського уряду була розрахована на те, щоб у Західній Волині, Західній Білорусії, Віленщині та Східній Галичині зберегти земельну власність польських поміщиків, зменшивши розмір їхнього землеволодіння до раціонального рівня. На залишках панської землі передбачалося створити зразкові господарства фермерів із числа польських осадників, які повинні були стати соціальною опорою польської влади на західноукраїнських землях. У такий спосіб уряд намагався пом'якшити гостроту аграрного перенаселення в Польщі.

Так, у 1921 р. Львівським крайовим управлінням був підготовлений реферат, в якому обґрунтовувалася необхідність планомірного насадження господарств польських колоністів на західноукраїнських землях. Також передбачалося проведення сільськогосподарської колонізації таким чином, аби осадники не могли асимілюватися з українським населенням і мали можливість паралізувати їх національно-визвольний рух. Засновуючи колонії, влада хотіла отримати якщо не кількісну перевагу, то, по меншій мірі, такий великий відсоток польського населення у Східній Галичині, що значно зросте їх протидія національній масі на значних територіях краю. Запровадження військового осадництва означало, що земля на Сході мала перейти у власність тих, хто зробив її польською.

Відповідно до цього стратегічного завдання польська влада визначала засоби його реалізації. Найпершим, як це здавалося тодішнім польським можновладцям, в досить сприятливих умовах повоєнного часу мав здійснюватись курс на анексію Східної Галичини шляхом колонізації, тобто мало відбуватися масштабне переселення поляків із західних і центральних воєводств у воєводства Східної Галичини: Львівське, Станіславівське, Тернопільське.

Польська влада не враховувала тієї обставини, що реальними претендентами на землі в Східній Галичині, що підлягали парцеляції, були тутешні українські та польські селяни. Уже ця обставина робила неминучим шлях до конфлікту між українськими і польськими селянами з одного боку, і колоністами – з іншого.

У ролі колоністів передусім виступали колишні військові польської армії. Польська влада таким чином намагалася з одного боку, віддячити їм за здобуту перемогу у війні над Українською Галицькою армією, а з іншого, враховуючи їх досвід, високий рівень організації і дисциплінованості, економічний інтерес, який вони мали набути у Східній Галичині, розраховувала на те, що вони повинні стати додатковим чинником морально-психологічного тиску на галицьке селянство, щоб стримувати його протестні дії і, якщо потрібно буде, брати участь у покаранні українських селян. У майбутньому при потребі вони могли за дорученням влади виконувати і більш конкретні завдання щодо підтримання в Східній Галичині польського порядку і спокою.

Польська влада не могла не усвідомлювати того, що в багатьох українських селян було негативне ставлення до ветеранів польської армії. Мабуть, подібна ситуація була і у багатьох польських військових колоністів відносно воїнів Галицької армії. Тому уже ця обставина як би передбачала неминучість у взаєминах певної напруги. Отож, в результаті цілеспрямованої внутрішньої політики влади становище в Східній Галичині ставало досить вибухонебезпечним через будь-який привід могло перерости у широкий конфлікт.

З усієї кількості земель, виділених владою для парцеляції, 80 % були призначені для осадників. У результаті чого частка землі у Східній Галичині, що опинилася у руках поляків, зросла. Упродовж 1919 – 1928 рр. у Східній Галичині було створено 27,2 тис. господарств осадників, які володіли більше ніж 600 тис. га землі.

Для контролю над аграрною колонізацією було утворено: Земельний національний суд. Він пильнував, щоб земля під час парцеляційного поділу потрапляла у володіння польських власників.

Для реалізації аграрної політики на західноукраїнських землях сейм ухвалив ряд законів: про утворення колонізаційного фонду, якому уряд виділив 70 млн. злотих; встановлені тарифні пільги колоністам на залізницях; утворені фонди, які забезпечували фінансування земельної реформи. Уряд планомірно здійснював сільську колонізацію у південно-східних і східних окраїнах Польщі. Так, до 30 червня 1920 р. у 30 повітах Східної Галичини було розпарцелювано 69 тис. га землі. Колонізаційний процес набув широкого розмаху після 1921 р., коли 160 тис. га земельних угідь перейшли до польських колоністів, що прибули у Східну Галичину.

Для практичного здійснення військово-колонізаційної політики, у грудні 1920 р. польський сейм схвалив так звані «кресові закони», які передбачали надання землі солдатам польського війська, а інваліди та заслужені учасники війни могли безкоштовно отримати з державного фонду до 45 га. Також осадникам безкоштовно надавали будівельний матеріал та інвентар. Усі інші учасники війни могли придбати землю з державного фонду за невелику платню. Ця платня за землю дорівнювала вартості 30-100 кг жита за 1 га в рік з внесенням її протягом 30 років, починаючи з п'ятого року після придбання. Зі 100 тис. бажаючих отримати землю на початок 1923 р. Міністерство військових справ Польщі відібрало 29597 «заслужених офіцерів і солдатів». До кінця 1922 р. у східних воєводствах було виділено 111,8 тис. га земельної площі для 8732 військових осадників, які отримали найкращі землі під невеликі державні субсидії та дешеві кредити.

За даними Центрального союзу військових осадників, на початок 1923 р. вони також отримали безкоштовну суттєву державну допомогу для створення фермерських господарств. У звітах Міністерства сільського господарства за 1933 р. відзначалося, що на західноукраїнських землях налічувалося 7828 дворів військових осадників. На відміну від інших східних воєводств, на Західній Волині військові поселенці забезпечувалися землею найкраще, кожен з них отримав в середньому по 31,5 га.

Крім військових осадників, упродовж усього міжвоєнного періоду систематично проводилася сільська цивільна колонізація. Для керівництва справами цивільних осадників у Львові був створений Союз осадників, філії якого діяли в усіх воєводських центрах Східної Галичини та в 41 повіті. Цивільні осадники вербувалися з польських селян і набували землі на загальних підставах, у такий спосіб загострюючи земельну тісноту українських селян, особливо в південно-східних воєводствах. На 1926 р. у 37 повітах Львівського, Тернопільського і Станіславського воєводств було створено 10037 господарств польських цивільних осадників, що прибули сюди з центральної Польщі. Кожний з них у середньому придбав 7,6 га орної землі, пасовиськ, лісів. На відміну від воєнного осадництва, яке забезпечувалося землею за рахунок держави, цивільні колоністи купували земельні ділянки за ринковими цінами.

До середини 1920-х років, коли ціни на землю були найнижчими у міжвоєнний період, польська аграрна колонізація проводилася найактивніше. Результат колонізації, на думку чиновника Львівського окружного земельного управління, став можливим «завдяки патріотичній позиції польського поміщицтва», яке діяло за принципом, що «...польська земля повинна перейти в польські ж руки». У грудні 1925 р., після прийняття нового закону про виконання земельної реформи, уряд, йдучи на поступки українському селянству, збільшив останньому можливість купувати землю на парцеляційному ринку, при тому не обмежуючи процесу насадження польського осадництва.

З середини 1920-х рр. кількість переселенців із Польщі в Західну Україну зменшилася у зв’язку зі зростанням цін на землю, а також у наслідок розорення, причиною якого була економічна криза 1929-1933 рр., та земельними спекуляціями. Майже чверть польських цивільних колоністів залишили колонії. Їхні землі перейшли у власність українських селян та покупців інших національностей. Так, у 1933 – 1934 рр.  372 платоспроможних українців та реемігрантів придбали 18,5 тис. га осадницької землі. Українські селяни спромоглися купити більшу частину земельної площі під час проведення сусідської парцеляції, яка призначалася для укрупнення господарств корінного сільського населення. Упродовж 1919 –1934 рр. держава і поміщики розпарцелювали у Східній Галичині 315 566 га, з яких 26% площі перейшло до польських осадників, 7,4% – до місцевих польських селян, а решта 66,6% – до українських селян та сільськогосподарських робітників. За п'ятнадцятирічне проведення реформи у власність українського селянства трьох південно-східних воєводств перейшло три чверті, тобто 72,5% земельної площі розпарцельованої поміщиками і державою землі.

Унаслідок інтенсивного проведення сільської й міської колонізації на західноукраїнських землях зросла кількість населення католицького віросповідування. Наприклад, частка католиків на 1931 р. у Станіславському воєводстві становила 16,6%, у Львівському і Тернопільському – 43% загальної кількості населення краю. Однак такі темпи приросту католиків не задовольняли державних чиновників.

Нову осадницьку програму почали втілювати напередодні Другої світової війни. Східній Галичині відводилася роль сировинного придатку (постачання нафти і газу) для військово-промислового комплексу Польщі. З цією метою Рада Міністрів Польщі схвалила в березні 1939 р. постанову, яка істотно зміцнила реформування земельних відносин на західноукраїнських землях. Планувалося масове переселення польських селян із повітів військово-промислового будівництва на західноукраїнські землі. Для втілення цієї колонізаційної програми уряд виділив 80% землі з парцеляційного фонду Західної України. Зокрема, лише в Тернопільське воєводство планувалося переселити 12 тис. сімей польських колоністів. Для їх потреб  мало  бути виділено 100 тис. га землі. Колоністів із Польщі передбачалося розмістити у стратегічно важливих районах східних воєводств. Земельні ділянки вони мали купувати за цінами, утричі меншими від ринкових.

Таким чином, польський уряд, здійснюючи аграрну політику на українських землях, мав не тільки економічні, але й політичні цілі, розраховані на зміцнення польського режиму у Східній Галичині та Західній Волині шляхом переселення сюди з етнічних польських земель великої кількості військових і цивільних колоністів, а також переведенням у статус осадників місцевих поляків, зокрема українізованої колишньої польської дрібної шляхти. Вражає безперервність і масштабність парцеляції та колонізації, обсяги яких залежали від коливання ринкових цін на землю. Найінтенсивнішим періодом колонізації були 1920–1923 рр., коли гіперінфляція та допомога уряду дозволила за безцінь придбати земельні ділянки. Навпаки, на 1926 – 1930 рр., коли ринкові ціни на землю стрімко зросли і зменшився приплив польських переселенців, припадає майже половина усієї частки українських покупців землі, які прагнули за будь-яку ціну придбати землю, не зупиняючись перед кабальними умовами лихварів і кооперативних банків.

Тоді був чітко виявлений дискримінаційний підхід щодо українських селян і в пересічному розмірі набутих ділянок. Найбільші ділянки придбали покупці єврейської національності, в середньому по 5 га землі на двір. Пересічна площа земельних угідь одного польського колоніста дорівнювала 2,59 га, тоді як пересічний український селянин спромігся придбати у власність лише 1,19 га. Для українського населення головним ринком землі був малодоступний більшості селян вільний ринок з його спекулятивними цінами.

Новітня польська колонізація на західноукраїнських землях пригнічувала життєві інтереси її справжнього господаря – українського селянина. Така політика польського уряду визначала головну особливість проведення земельної реформи в цьому регіоні Польщі – її антиукраїнський колонізаторський характер.

Отож, великодержавна аграрна політика польської адміністрації, економічні та національні утиски спричинили загострення земельної проблеми українського селянства та міжнаціональне протистояння на селі. Політика планомірного насадження польського осадництва та колонізації на західноукраїнських землях активно сприяла посиленню національного гноблення українського селянства, що стало однією з головних причин розвитку українського визвольного руху.