Лекція 5. Інкорпорація східногалицьких земель в польську державу у міжвоєнну добу ( 1921 – 1939 рр.)

1 Аграрні відносини в Східній Галичині у міжвоєнний період.

Стан сільського господарства Галичини міжвоєнного періоду обумовлювався певними соціально-економічними особливостями регіону. Становище галицького села залишалося важким через аграрне перенаселення, яке до того ж збільшилося за рахунок напливу польських колоністів і зменшення еміграції корінних жителів краю .

Польський уряд спрямовував свою діяльність на те, щоб перетворити цей край на сировинний придаток та ринок збуту товарів, вироблених в центральній Польщі. Цій меті слугував і проведений згодом поділ країни на дві нерівноправні економічні частини: до першої входили корінні польські землі, на яких створювалися усі умови для розвитку промисловості; друга частина охоплювала територію українських та білоруських земель і якій відводилася роль сировинно-аграрного придатку для етнічних польських територій .

Ситуацію ускладнював й прийнятий сеймом 2 липня 1919 р. закон та розпорядження Ради Міністрів від 1 вересня 1919 р., якими передавалося вирішення земельного питання у Східній Галичині не місцевим органам влади, як було до цього часу, а Варшавському сеймові. Водночас цими законодавчими актами заборонялося продавати селянам землю "великої власності". Тобто насправді ці укази були першим кроком до заборони українським селянам купувати землю безпосередньо в поміщика, як вони могли робити це досі. Щоправда, зазначалося, що купівля землі можлива з дозволу Земельного уряду, однак такий дозвіл видавали лише польським колоністам і жоден український селянин не міг скористатися цим правом.

За цих умов українцям треба було сподіватися лише на власні сили, і першим кроком до цього повинна була стати відбудова тих просвітньо-господарських та економічно-кооперативних інституцій, які вже мали досвід в захисті інтересів українців під час перебування в складі Австро-Угорщини.

З відродженням Речі посполитої Польської, яка 25 червня 1919 року отримала від Паризької конференції мандат на окупацію Східної Галичини, почалась полонізація та колонізація українських земель. Площа Східної Галичини становила 55,3 тис. км .

Опинившись в складі Польщі, Східна Галичина була поділена на три воєводства: Львівське, Станіславівське та Тернопільське. Два останні - Станіславівське та Тернопільське воєводства, які включали відповідно 16 та 17 повітів - займали українську етнографічну територію, тоді як до Львівського воєводства (27 повітів) з політичних міркувань було прилучено 8 західних повітів які раніше належали до Краківської округи, де в основному проживали поляки. Включаючи ці повіти площа трьох галицьких воєводств становила 15,9 % всієї території Польщі.

За переписом 1921 року у трьох галицьких воєводствах проживало майже 5,5 млн. осіб, 70 % становили українці. Хоча варто зазначити, що цей перепис у Польщі більшість українців бойкотувало і тому він містить неповні дані щодо національного складу.

Міжвоєнна Польща була відсталою аграрною країною зі слабо розвинутою промисловістю. У 1921 році у сільському господарстві було зайнято до 65 % населення, а в промисловості лише 9 %.

Отож, основним заняттям населення Східної Галичини було сільське господарство. У 1921 році у цьому секторі народного господарства було зайнято в Львівському воєводстві — 70.9 %, Станіславівському — 76,6 %, Тернопільському — 81,2 % населення. Якщо брати до уваги тільки етнічних українців, то відсоток зайнятих у сільському господарстві становив майже 95%.

Соціально-економічні відносини на селі характеризувалися збереженням магнатського і дрібного селянського землеволодіння. Більшість селянських господарств були карликовими і мали площу менше 2 га. Серед великих землевласників переважали польські (1921 р.): 92,8 % у Тернопільському, 88,1 % — у Львівському і 73,1 % — у Станіславівському воєводствах. На кожних 100 га. землі українських власників 98 га. припадало на дрібну власність, 2 га. — на велику власність.

Так, на 1921 р. у Тернопільському воєводстві нараховувалося 143 великих польських маєтків, розміри яких перевищували 1000 га. 18 маєтків, що належали українським землевласникам, мали в середньому по 245 га землі, менш як двома гектарами землі володіло 55,2% всіх господарств.

Соціально-економічну еволюцію села стримували те, що селяни змушені були працювати на меліоративних роботах, спорудженні громадських будинків, доріг тощо. Теоретично польська влада обґрунтовувала це можливістю таким чином відробити місцеві та державні податки.

У 1927 році господарства, які мали від 1 до 5 га. платили 2,38 злотих, 5-15 га. - 2,15 злотих податку, 100-500 га. - 2,09 злотих, 500-2000 га. - 2,03 злотих. За податковим кодексом 1937 року, ставки земельного податку в східногалицьких воєводствах становили в середньому 40% чистого кадастрового доходу, а у корінних польських - від 7 до 13%. Податкові платежі у загальній сумі всіх селянських господарств збільшувалися. Так, у 1927-1928 господарському році вони становили 9,4%, а в 1932-1933 рр. – вже 25,7%. Оскільки обсяги всіх інших податків встановлювались пропорційно ставці поземельного податку, то господарства малоземельних селян були обтяжені податками значно більше, ніж поміщицькі господарства.

Селяни платили також податки за коня, корову, свиню, птицю, собаку; платили податки на утримання костьолу, війта, поліції тощо. І коли винахідливість польських властей щодо форм податків вичерпалася, вони вигадали податок на податок. Декретом від 16 липня 1926 р. був введений 10%-вий податок на прямі податки. В результаті, наприклад, громада села Озерна Зборівського повіту Тернопільського воєводства станом на 1929 рік сплачувала у 2,5 разу більше податків ніж до війни.

Польський уряд широко застосовував збирання штрафів, які давали казні значні прибутки. Штрафували за найменші "провини", наприклад, за запалювання світла в невстановлений час, за відсутність таблички на возі з прізвищем власника тощо. Крім податків і штрафів, з селян збирали численні мита, селяни мусили платити за в'їзд в місто, за переїзд через міст, за постій на базарі. Податкова система була важливим знаряддям колоніальної політики Польщі в українських землях.

Особливістю аграрних відносин була колонізація українських земель польським населенням під час парцеляції державних і приватних земель. Польська влада нехтувала потребами українського селянства. Повне право на отримання землі було надане мешканцям етнічної Польщі (Закон від 31 липня 1920 року). Протягом 1919-1936 рр. в трьох галицьких воєводствах  було розпарцельовано майже 330 тис га землі.

Закон про автономію трьох галицьких воєводств (1921 р.) забороняв внутрішню колонізацію землі не членами громад. Проте права українських селян на придбання розпарцельованої землі обмежувалися обов'язковим дозволом державних органів земельної реформи, отримати який українським селянам було важко. Для цього потрібно було пред'явити довідку з повітового земельного уряду, що не служив в Українській Армії і самовільно не захоплював панської землі.

Польська влада намагалася якнайшвидше провести колонізацію Галичини за рахунок переселення сюди поляків і надання їм розпарцельованої землі. Станом на 20 червня 1920 року в 30 східногалицьких повітах розпарцельовано між поляками 143 маєтки (109472 га). На цьому просторі було поселено 11937 родин польських колоністів або 59685 поляків. Це відбувалося  в той час, коли Галичина страждала від малоземелля та аграрного перенаселення.

На українських землях під владою Польщі земельна реформа мала обмежений характер, старі феодальні відносини в розподілі земельної власності залишились в майже непорушному вигляді. За даними перепису 1921 р.в руках великих землевласників (понад 50 га) перебувало у львівському воєводстві 46,1%, Тернопільському - 47,2 % і Станіславівському - 58,1% всієї земельної площі.

Для захисту своїх соціально-економічних прав українцям необхідно було, перш за все, відновити систему кооперативних організацій, яка успішно захищала економічні інтереси галицьких українців за австрійського панування, але внаслідок Першої світової та польської-української воєн була майже повністю знищена. Характеризуючи ситуацію, яка склалася після Першої світової війни А. Качор визначив, що серед тих економічних і політичних умов, в яких жило західноукраїнське село, при тім жахливім роздрібненні сільських господарств, де з 733000 господарств понад 60% господарств мало менше  ніж 3 морги землі - корова часто годувала цілу родину і часто була одиноким джерелом доходу з продажі молока і молочних продуктів.

Тому господарське життя Галичини визначало становище сільського господарства, яке за своєю структурою було неоднорідним. Так, існувала різниця між Станіславівщиною з найвищим відсотком лук, пасовищ (полонин) і лісів та Тернопільщиною, де сіножаті складали половину, а пасовиша - третину попереднього воєводства. Тернопільщина характеризувалася найвищим відсотком ріллі - 63,3%, тоді як Станіславівщина мала 31,5%. Найбільш сприятливі умови для розвитку тваринництва були на Станіславівщині, яка і стала місцем зародження українського молочарства в Галичині.

У 1927 р. в Львівському воєводстві 9,7% селянських господарств не мали корів, тоді як в Станіславівському - 19,1%, а Тернопільському - 18,3%. В Східній Галичині станом на 1927 р. одну корову мали 25,8% господарств .

В 1927 р. на 100 мешканців Галичини припадало приблизно 36,6 штук ВРХ, найбільше в Львівському воєводстві - 39,7, найменше в Тернопільському - 33,1.

Більшість господарств, які мали корови, використовували молоко для власного споживання, і тільки 2/5 всіх господарств могли віддати надлишок молока на переробку чи продати. Те, що більшість господарств мали тільки по одній корові пов'язано з малоземеллям. Однак ці господарства мали інші тварини, зокрема, коней, які забирали корм і можливість прогодувати корів.

Східногалицькі селяни шукали виходу із тієї ситуації. Вони ставали заробітчанами-сезонниками у господарствах польських поміщиків і заможних селян. Таких було понад 360 тис. Окремі з них емігрували за кордон. Уже на 1931 р. 571 тис. або 8,5 % українських селян емігрували за межі Східної Галичини..

Економічний стан східногалицького селянства в результаті цілеспрямованої політики польської влади призвів до загрозливого становища фізичного здоров’я населення. У 1936 р. ¾ обстежених лікарями галичан хворіли на туберкульоз, у Львівському воєводстві 70 % селян були вражені цією хворобою.

Одним із напрямів, за допомогою якого галицькі селяни намагалися здолати антиукраїнський вектор у політиці польської влади ставали кооперативи. Вони організовувалися повсюдно і діяли у різних сферах: торгівлі, виробництві, сфері послуг тощо. Саме тоді сформувалося гасло: "Свій до свого – по своє". Воно свідчило про намагання українців економічно підтримати один одного, оскільки розраховувати на підтримку з боку польської влади було марною справою. Можемо констатувати, що попри усі труднощі: як-то конкуренція з польськими кооперативами, обмаль оборотних коштів, фахівців цієї справи - все ж таки чисельність українських кооперативів неухильно зростала. У 1921 р. їх було 300, а у 1939 р. – 4000.

 Таким чином, сільське господарство було джерелом існування більшості населення краю. Аграрні відносини в Східній Галичині визначалися в першу чергу аграрним перенаселенням та малоземеллям, що було важливим фактором переходу від рослинництва до тваринництва. В цілому, природні умови сприяли розвитку молочного напряму тваринництва в краї, цьому також сприяла й відповідна кількість сіножатей і пасовищ, що давало можливість утримувати велику рогату худобу. Отож, умови для розвитку сільскогосподарського виробництва в краї, як засобу подолання негативних економічних тенденцій в галицькому селі, залежали від землевпорядних заходів влади та впровадження інноваційних сільськогосподарських технологій.