Історія українського селянства

В сучасну добу в центрі Європи існують дві суверенні держави: Україна і Польща. Між ними та її громадянами склались і динамічно розвиваються добросусідські взаємини, які можуть бути зразком і для інших європейських народів. Цей процес потрібно оберігати, не допускати того, щоб з’явилися найменші загрози його позитивному розвитку.

Підставою для пошуків шляхів співпраці між українцями і поляками у міжвоєнний період було перш за все тривале проживання на спільній території: в одному селі, в містах в межах одного кварталу; спільна робота в установах, на виробництві; наявність чималої кількості спільних україно-польських сімей; високий рівень релігійності і досить таки толерантне ставлення українців греко-католиків, православних і поляків-католиків до релігійних обрядів їхніх конфесій. Ніколи і ніхто з українців не міг собі дозволити працювати в полі, чи виконувати будь-яку іншу роботу в своєму господарстві на «Польську паску» чи «Польське різдво». Так само поступали поляки в своєму ставленні до «Руської паски», чи то «Руського різдва». Українці греко-католики і православні могли відвідувати костел, особливо на великі релігійні свята, бути присутніми на похоронах померлих своїх рідних чи близьких їх людей. Так само чинили і поляки.

Приховане протистояння в селах, містах Східної Галичини мало місце між служителями костелу і церкви. Католицька релігія була в Польщі державною, зазвичай, належні до костелу громади були в кращому становищі щодо будівництва костелу, його утримання. Для українців греко-католиків і православних виконувати ці завдання було складніше. Особливо багато проблем було з виділенням (купівлею) землі під забудову церкви, не вистачало коштів. У багатьох випадках меценатами у цій справі виступали українці, що емігрували до Америки. Вони надсилали грошові пожертви громаді свого села на придбання землі під спорудження церкви та її облаштування. У такий спосіб українська громада немов би говорила польській владі: «Ми є українці і будемо ними залишатись завжди».

Щодо укладання міжнаціональних шлюбів, то і тут ситуація була досить неоднозначною. В тогочасних умовах головною ознакою багатства чи бідності селянської сім’ї була наявна в неї кількість землі. Попри почуття кохання, які виникали між українською і польською молоддю, їх батьки при вирішенні питання про укладання шлюбу враховували «земельний фактор». Більше шансів отримати батьківське благословення на шлюб мали ті сини і дочки, батьки яких могли передати новоствореній сім’ї більшу частку землі. Ця ж обставина впливала і на будівництво польсько-української, чи то україно-польської сім’ї. Попри те, що вони та їхні родини ставали родичами і це вимагало певної етичної поведінки з боку обох родин, все-таки більш заможна родина (а це, як правило, була польська) часто демонструвала свою зверхність над українськими (не такими заможними) родичами.

Діти, що народжувались в спільному українсько-польському шлюбі, в костелі записувалися католиками. Їм, зазвичай, давали польські імена і таким чином вони ставали поляками. Власне, у більшості випадків спротиву з боку українського батька чи матері такій практиці не було, адже це давало можливість їхній дитині долучитися до «панів», вони сподівались, що їхній дитині буде хоч трохи легше прожити своє життя. До речі, і в умовах незалежної України, відбувається щось подібне. Почастішали спільні шлюби українців і поляків. Місцем свого проживання новоутворені сім’ї обирають Польщу. Можемо сказати, що українському батькові чи матері зберегти там українську ідентичність їх дітей буде дуже складно.

Щодо мови спілкування в україно-польських сім’ях, то багато залежало від того, хто куди переходив на постійне місце проживання. Якщо український хлопець переходив в польську сім’ю, то в тій сім’ї він спілкувався польською мовою. Якщо польська дівчина переходила на постійне місце проживання в українську сім’ю, відповідно вона спілкувалася українською мовою. Діти добре знали і польську, і українську мови, хоча в більшості шкіл навчання велося польською мовою.

В ті роки і в містах, і в селах фактично був «двомовний простір», у повсякденному житті вживалась і польська, і українська мови. Ця обставина призведе до утворення в Східній Галичині діалекту, який ряснів польськими словами. Українці поступово переставали володіти літературною українською мовою.

У XX ст. шлях до відродження і утвердження державності як для поляків, так і для українців був непростим. На одному із етапів, зокрема у 1920-і рр., українці були вимушені спільно проживати з поляками. В принципі й сьогодні в Європі практично в усіх державах проживає по декілька етносів. Різниця між нинішнім їх станом, скажімо, в тій же Польщі, полягає в тому, що офіційна влада не припускається ущемлення їх економічних, політичних і національно-культурних інтересів.

У 1920-і роки тодішня польська влада припустилася хибної позиції щодо українців Східної Галичини. В Польщі було встановлено авторитарну диктатуру, опорою якої були армія і державний апарат. З державних установ у Східній Галичині звільнялись усі, хто відмовлявся від присяги на вірність Польщі. З березня 1920 р. було заборонено вживати назву «Галичина», «українець» як шкідливі та небезпечні.

У взаєминах українців Східної Галичини і поляків в тому періоді можна виокремити декілька етапів, на кожному із яких мали місце як елементи співпраці, так і конфліктів. Глибинні причини як для співпраці, так і для конфліктів залишались по суті незмінними, хоча проявлялися вони по- різному навіть у різних повітах Східної Галичини.

Перший етап у визначенні взаємин між українцями і поляками розпочався 19 липня 1919 р., коли Рада послів Франції, Італії, Англії та Японії надала Польщі право на тимчасову військову окупацію Східної Галичини. Він тривав до березня 1923 р., тобто до того часу, коли Польща отримала від Ради послів право на приєднання Східної Галичини до своєї території. В ці неповні 5 років політичне та соціально-економічне становище в краї було досить специфічним. Польська влада, керуючись тим, що її армія нанесла військову поразку Українській Галицькій армії, вважала себе переможницею і намагалась цей фактор закріпити в повоєнному житті, облаштуванні держави. Українці потерпіли військову поразку у польсько-українській війні 1918–1919 рр., втратили свою державність, але не вважали себе переможеними.

Тимчасовий статус, який тривав до березня 1923 р., не передбачав надання українцям Східної Галичини громадянства. Однак, це не стало перепоною для польської влади для того, щоб розпочати примусовий набір українців до польської армії, здійснити загальнодержавний перепис населення у 1921 році, зокрема і тих, хто проживав на території Східної Галичини, зобов’язати українців взяти участь у виборах депутатів у Сейм в 1922 році тощо.

5 листопада 1922 р. у Польщі відбулися вибори до Сейму, а 12 листопада – до сенату. У виборах до Сейму не брали участь 63%, а до сенату 60% виборців-українців. Це був відкритий протест проти наміру польської влади анексувати Східну Галичину.

Українці Східної Галичини опинилися у непростій ситуації. Йти на службу в польську армію, взяти участь в загальнодержавному переписі населення, у виборах до польського Сейму означало визнати себе громадянами Польщі і таким чином вони підпадали під юрисдикцію Польської держави. Тому більшість українців, аби того не сталося, всілякими способами намагались уникнути призову до війська, бойкотувати перепис населення і вибори до Сейму. У такий спосіб вони демонстрували перед європейською спільнотою особливість становища свого етносу, сподівалися на справедливе вирішення його долі в найближчому часі.

Зі свого боку, владні структури Польщі на цьому етапі якихось надзвичайних репресивних дій відносно непокірних українців також не застосовували. Причиною цього було те, що треба було створити видимість справедливого, толерантного ставлення до української національної меншини, продемонструвати не тільки можливість, а й необхідність і корисність для українців спільного проживання в одній державі. Це не зашкодило польській адміністрації розпочати надавати земельні наділи на території Східної Галичини тим, хто мав найбільші заслуги під час польсько-української війни. Звичайно, цей процес не міг бути безболісним для українців, їх економічні інтереси ущемлялися.

На тому етапі Польща ще не закріпилася, почувала себе досить непевно, ще були свіжі в пам’яті бої з УГА. Тому-то у 1922 р. було видано Закон про місцеве самоврядування у трьох воєводствах Галичини. Хоча справа до його реалізації повною мірою, особливо після 1923 р., так і не дійшла.

Другий етап у взаєминах між українцями Східної Галичини і поляками наступив у 1923 р., після того як Ліга Націй прийняла рішення про приналежність Східної Галичини до Польщі під умову надання їй територіальної автономії. Цей етап тривав до 1926 р. – року державного перевороту, в результаті якого Ю. Пілсудський обійняв найвищу державну посаду. Його офіційна програма мала на меті замінити скомпрометовану політику примусової денаціоналізації українців федералістською програмою державної асиміляції, що відрізнялася лише методами здійснення. Нова державна програма мала посіяти ілюзію рівності всіх націй. По суті, це була спроба нейтралізувати наростаючий український національно-визвольний рух.

На той час ситуація в Польщі і довкола неї суттєво змінилася. Уже не потрібно було особливо оглядатися на країни Заходу, зважати на реакцію з їх боку щодо внутрішніх процесів в Польщі. А сутність цієї внутрішньої політики, зокрема її східного вектора, полягала в тому, щоб якомога швидше «інкорпорувати» Східну Галичину до Польщі.

Землі, які належало «інкорпорувати», включали територію, на якій проживало 8,9 млн. осіб, зокрема 5,6 млн. українців і 2,2 млн. поляків. Львівщина, Станіславщина і Тернопільщина повинні були стати джерелом сировини, дешевої робочої сили.