СХІДНІ СЛОВ’ЯНИ У VII-IX СТ.

1 Східні слов’яни у VII-IX ст.

1. Розселення східнослов’янських племен  та племінних союзів

Кінець анто-склавинського етапу генезису слов’ян знаменувався вступом східного слов’янства у період існування племінних княжінь VІІІ–ІХ ст. У цей час відбувалася культурна та політична консолідація східних слов’ян, що завершилась у ІХ ст. створенням держави, котра відома під назвою Київська Русь.

Міграційні процеси під час Великого переселення народів лягли в основу творення багатьох сучасних народів Європи. Українці не стали винятком. Вони – прямі етнокультурні спадкоємці склавинів і антів.

Правобережна Україна була частиною прабатьківщини слов’ян. Слов’яни Лівобережжя України поступово заселяють нові землі на півночі і на північному сході, до цього зайняті балтами й угро-фінами. Витіснивши аварів з Причорномор’я, слов’я-
ни посідають їхнє місце. Таким чином, в процесі Великого переселення народів упродовж VI–VII ст. н. е. слов’яни заселили майже всю територію нинішньої України.

На великій території – від Карпат до верхів’я Волги – формуються східнослов’янські племена і племінні об’єднання. Ці нові утворення, на відміну від попередніх – склавинів і антів, включають у себе вже півтора десятка різних племінних груп. Про них повідомляє наш найдавніший літопис «Повість минулих літ». Племінними об’єднаннями, з яких згодом сформувався український етнос, були: поляни, древляни, сіверяни, тиверці, уличі, волиняни, дуліби і білі хорвати.

Поляни займали територію на захід від Середнього Дніпра між його притоками Тетеревом і Россю. Політичним центром був Київ.

Древляни проживали в південному басейні Прип’яті, Горині, на західному березі Дніпра і в північному басейні Тетерева. Їх політичний центр – Іскоростень (нині м. Коростень на Житомирщині).

Сіверяни розселилися на схід від середньої течії Дніпра, в басейні Нижньої Десни, Сули, Псла і Ворскли аж до верхів’їв Сіверського Дінця. Найбільшими містами й політичними центрами були Чернігів і Новгород-Сіверський.

Тиверці жили між нижніми течіями Пруту і Дністра та на схід від Дністра, на півдні – аж до Чорного моря і межували з уличами. Політичним центром була фортеця Білгород над Дністром (нині м. Білгород-Дністровський Одеської обл.).

Землі уличів до кінця ІХ ст. простягалися на обидвох боках нижньої течії Дніпра, межиріччям Дніпра і Південного Бугу та західним берегом Південного Бугу і межували тут із тиверцями. На сході їхніми сусідами були тюркські племена, а на півночі – поляни. Їхнім політичним центром було Олешшя у пониззі Дніпра (біля нинішнього Цюрупинська Херсонської обл.). Згодом уличів потіснили на захід кочовики і частина їх поселилась у Прикарпатті та Закарпатті.

Дуліби і волиняни займали територію в басейні Західного Бугу з політичним центром у місті Волин.

Білі хорвати проживали у Підкарпатті в басейні Верхнього Дністра та в Закарпатті. Ужгород став їхнім політичним центром.

Назви окремих племен зустрічаються у різних середньовічних творах. Так, у ІХ ст. невідомий автор, якого цитує теж анонімний Баварський географ цього ж століття, перелічує племена: волинян, бужан, сіверян, уличів. У Х ст. Костянтин Багрянородний називає кривичів, дреговичів, сіверян, древлян, уличів. Аль-Масуді, як вже вказувалось вище, писав про одне з племен – валінана. Таким чином, назва «слов’яни» зникає в ІХ–Х ст. її заміняють назви окремих племен.

У Х–ХІ ст. у писемних джерелах залишилися натяки на продовження пересування племен на південь. На нижньому Дніпрі був торговельний осередок – Олешшя, пізніше – Олепіки. Були слов’янські поселення в Криму (Корсунь й ін.) при гирлі Кубані, на Таманськом півострові. Тільки існуванням міцного слов’янського осередку у Криму можна пояснити появу тут у ХІ ст. Тмутараканського князівства. На існування значного праукраїнського населення у Причорномор’ї вказує «Повість минулих літ». Про уличів та тиверців літописець пише, що, крім Побужжя і Подніпров я, «сиділи вони також поблизу Дунаю. І було множество їх, бо сиділи вони по Бугові й по Дніпру до моря, і єсть городи їх і до сьогодні. Через те називали їх греки Велика Скіфія». Таким чином, виявляється, що від «множества» уличів та тиверців залишилися в часи Нестора тільки городища, а племена ці подалися на північ.

На пересунення полян вказує пояснення автора «Повісті минулих літ» щодо походження їхньої назви від поля, степу, де жили вони раніш, а за часів літописця проживали вже у лісовій смузі. Щодо праукраїнських племен, то серед них провідного значення набувають поляни з їхнім головним містом Києвом, який виріс на місці, безперервно залюдненому від палеоліту. В будь-якому разі, в VI ст. тут уже було, як свідчать археологічні дослідження, слов’янське місто, а від VII ст. воно згадується вірменським письменником під назвою Куяр.

Таким чином, говорячи про розселення східнослов’янських племен, треба пам’ятати, що йдеться не про маленькі племінні угрупування, а про великі союзи племен. Ці союзи VІІІ–ІХ ст. називають племінними княжіннями. Вони були ранньодержавними утвореннями і передували виникненню у ІХ ст. єдиної східнослов’янської держави – Київської Русі. Літописець відзначив, що вказані племінні об’єднання «жили особно» і «мали свої обичаї, і закони отців предків своїх, і заповіти, кожне – свій норов». Достовірність цих слів підтверджує археологія. Знахідки східнослов’янських старожитностей говорять про характерні регіональні особливості племен, зокрема, щодо обряду поховання, прикрас й ін.

2. Суспільний розвиток східних слов’ян.  
Процеси державотворення

Поряд із місцевими відмінностями протягом І тисячоліття матеріальна культура східних слов’ян зберігала багато спільних рис. Як правило, слов’янські поселення мали площу 1–2,5 га і розташовувалися на південних схилах річок та інших водоймищ певними групами недалеко одне від одного.

Житлом для людей служили напівземлянки або землянки з плетеними чи зрубними стінами і вогнищем, а з V ст. – пічкою-кам’янкою. Кераміка була ліпною, інколи оздоблювалася врізними узорами.

Соціально-економічна сфера, система господарювання східних слов’ян базувалася переважно на землеробстві, допоміжну роль відігравали скотарство та сільські промисли. У VІІ–ІХ ст. значно вдосконалюється техніка землеробства. На цей час припадають поява і поширення залізних наральників, серпів, кіс-горбуш, мотик, ручних жорен. Розширюється асортимент вирощуваних злаків, починають активніше культивуватися пшениця, жито, ячмінь, овес. Археологічні знахідки зерен ярих та озимих зернових свідчать про застосування двопільної системи землеробства.

Підвищення продуктивності праці і зростання виробництва додаткового продукту сприяли кардинальним змінам у соціальній сфері. Земля, насамперед орні ділянки, і результати праці на ній все частіше почали переходити у власність окремих сімей, які ставали своєрідними господарськими одиницями суспільства. Поступово розгортається процес розпаду родових патріархальних зв’язків і відбувається перехід до сусідської територіальної общини.

Розвиток знарядь та засобів праці сприяв соціальному розшаруванню, розкладу родово-общинного ладу, формуванню феодальної системи. Військова та племінна знать дедалі більше концентрує у своїх руках гроші, цінності, багатства, використовує працю рабів та збіднілих общинників (смердів). На цьому ґрунті спочатку зароджується, а потім поглиблюється суспільна диференціація – землевласники перетворюються на феодалів, а вільні общинники трансформуються на феодально залежне населення, що створює передумови для активного державотворчого процесу.

Від VІ–VII ст. у східнослов’янських племен значного поширення набувають ремесла – залізоробне, ювелірне, косторізне, гончарне та ін. Найбільш розвинутими були залізодобування та металообробка, тобто ті галузі, що визначали рівень розвитку суспільства, його здатність до прогресивних змін. Від них тоді залежав стан двох основних життєзабезпечуючих сфер – землеробства і військової справи. На цьому етапі металургія відокремлюється від ковальства, помітно розширюється асортимент залізних виробів (понад 30 назв), вдосконалюється технологія, якість продукції підвищується.

Прогресивні зміни у розвитку ремесла зумовили поглиблення суспільного поділу праці, обміну як між общинами, так і всередині общин, що сприяло активізації торгівлі та виникненню і зростанню кількості постійних укріплених поселень, в яких відбувався міжобщинний обмін, – «градів».

Відокремлення ремесла від сільського господарства, зародження товарного виробництва сприяли активізації не тільки внутрішнього обміну, а й розширенню зовнішньої торгівлі. Особливо жвавими були торговельні зв’язки з Хозарією, Візантією, Великою Моравією, Болгарією та іншими країнами.

Територією східнослов’янських племен проходили важливі річкові шляхи, які зв’язували їх з країнами тодішнього світу. Великим торговельним шляхом, що зв’язував країни Сходу з Європою був Волзький. Основний його маршрут проходив поза сучасною українською територією, але великі притоки Дніпра – Десна, Сейм, Сула, Ворскла та інші – зв’язували Дніпро з Сіверським Дінцем, Доном, Волгою, Каспійським морем. Де волоком (перетягування човнів між найближчими річками), де річками арабські купці потрапляли в басейн Дніпра, а звідси Прип’яттю на Захід – у Краків, Прагу, Реґенсбурґ. Свідками інтенсивної торгівлі з арабами залишилися великі монетні скарби дирхемів (диргемів).

Інший трансєвропейський шлях вів з півночі на південь -, від країн Балтійського узбережжя до чорноморських, передусім Візантії. Основною магістраллю цього великого шляху «із варяг у греки» був Дніпро.

Давньоукраїнські племена торгували своїми товарами насамперед – хутром, на яке був великий попит у навколишніх країнах. Крім того, експортували мед і віск, які теж високо цінилися, бо мед використовувався для виготовлення солодощів і напоїв, а віск – на освітлення церков і жител багатих людей. Із угро-фінських і слов’янських країв у мусульманські і християнські держави поставляли й рабів.

Розширення торгівлі, з одного боку, збагачувало слов’янську родоплемінну знать, посилювало диференціацію суспільства, з іншого, – надзвичайно гостро ставило питання про захист важливих торговельних шляхів та створення власної державності. Загалом торгівля сприяла державотворчому процесу, ніби «зшиваючи» в одне ціле строкаті клаптики земель слов’янських сусідських територіальних общин.

Певного рівня розвитку досягли давні слов’яни в духовній культурі. Вже в перших століттях нашої ери вони мали родоплемінну, так звану язичницьку міфологію, яка становила цілісну систему уявлень про світ і місце людини в ньому. Боги уособлювали явища природи й космос, а згодом – і суспільні процеси.

Найвищим божеством у язичників спочатку вважався Сварог – батько дітей-богів Сварожичів, бог вогню, винахідник плуга і жорен, покровитель ковальської справи і ковалів, опікун шлюбу та сім’ї. Дажбог-Сварожич був богом Сонця, що оживляв природу і подавав усі блага. Він вважався предком народу.

Перун – бог родючості, грому і блискавки, війни і воїнів-дружинників. Велес – бог земного достатку, опікун купецтва, торгівлі, покровитель домашньої худоби. Перуном і Велесом, як стверджують літописи, русини клялися укладаючи договори з Візантією. Серед найважливіших богів язичницького пантеону були також Стрибог, Хорс, Сімаргл, Мокош.

Відомо про існування язичницьких культових споруд – храмів, капищ, требищ, які використовувалися для молінь та жертвоприношень. Служителями тут були жерці, котрих називали волхвами. Вони володіли, крім релігійних, ще й знаннями з медицини, астрономії. Вже тоді існував календар, який складався з 12 місяців і чотирьох пір року. Новий рік починався у березні, коли пробуджувалася природа.

У V–VІ ст. суспільний лад слов’ян перебував у стадії переходу від первісно – родового до класового суспільства. Це була доба військової демократії, суть якої полягала в тому, що реальна влада належала племінним зборам, а не концентрувалась у руках знаті (старійшин та князів).

З часом еволюціонувала родоплемінна організація. Збільшення об’єднаних територій, постійна воєнна активність зумовили необхідність переходу до нових методів і форм управління. Роль народних зборів (у східних слов’ян їх прийнято називати вічем) поступово занепадає і на перший план у політичному житті дедалі впевненіше виходить князівська влада (спочатку виборна, а пізніше – спадкова).

Зростала зовнішньополітична активність перших осередків державності. Це призвело до посилення соціальної ролі князівської влади, сприяло відособленню дружини на чолі з князем у привілейовану корпорацію професійних воїнів, що стояла поза общиною і над нею. Будучи спочатку лише силовою опорою для князів і племінної аристократії, дружина з часом перетворилася на своєрідний самостійний орган публічної влади.

І, нарешті, прогресуюча соціальна диференціація суспільства зумовила появу постійних органів примусу.

Своєрідним фундаментом перших протодержав у Східній Європі були великі військово-політичні союзи слов’янських племен – дулібів, волинян, полян.

Російський історик В. Ключевський ототожнює згадане аль-Масуді плем’я валінана з волинянами або дулібами і доводить, що до аварської навали у VІ ст. волиняни (дуліби) не лише панували над іншими східнослов’янськими племенами, але й поширили на них свою назву, подібно до того, як згодом усі східні слов’яни стали називатися руссю за назвою головної області в Руській землі, бо Руссю спочатку називалась лише Київщина.

Дулібський військовий союз склався у ході боротьби із Візантією і його, вважає В. Ключевський, можна поставити на початку нашої історії. Після розгрому цього союзу аварами центр східнослов’янського політичного життя перемістився східніше – до Дніпра в землю полян.

Поступово з розкладом родоплемінного ладу і майнового розшарування у VІІІ–ІХ ст. набирає силу процес об’єднання окремих племен та їхніх союзів. На цьому ґрунті виникають державні утворення – племінні княжіння та їхні федерації. Згідно з арабськими джерелами, у VІІІ–ІХ ст. існувало три осередки східнослов’янської державності: Куявія (земля полян з Києвом як центром), Славія (територія ільменських словен, чи, можливо, Переяславська земля) та Артанія (ймовірно, Причорноморська і Приазовська Русь – згодом Тмутаракань).

Як бачимо, протягом І тисячоліття наші предки створили високу матеріальну і духовну культуру, яка стала основою для формування ранньодержавних утворень – племінних княжінь.

Таким чином, зміни, що відбулись у суспільному житті східних слов’ян у VІІ–ІХ ст. (удосконалення техніки і технології землеробства, значне піднесення ремесла, пожвавлення торгівлі, розклад родоплемінного ладу, класова диференціація, виокремлення у привілейований стан дружини на чолі з князем, формування окремих рис спільної культури, поява перших протодержав), сприяли створенню фундаменту, на якому в ІХ ст. зросла могутня будова Київської Русі. Подальше становлення державності у східних слов’ян було закономірним підсумком внутрішньої еволюції їхнього суспільства.

3. Сусіди східних слов’ян: хозари і нормани

У процесі державотворення помітну роль відіграли зовнішні сили: Візантія та нормани (варяги), які сприяли активізації політичного життя східнослов’янського суспільства, і Хозарський каганат, який, постійно загрожуючи агресією, підштовхував східних слов’ян до консолідації.

Хозари – напівкочові племена тюркського походження. В середині VІ ст. у Прикаспії та Приазов’ї вони утворили свою державу – Хозарський каганат. Столицею її спочатку був Семендер (нині на території Дагестану), а з середини VІІІ ст. – Ітіль у пониззі Волги. Панівну верхівку в державі становили хозари й інші тюркські народи. Крім них тут проживали болгари, слов’яни, євреї.

Хозари були войовничим народом. Влада Хозарського каганату поширилась на деякі східнослов’янські племена – в’ятичів, радимичів, сіверян. Тривалий час, аж до 60-х років ІХ ст. ці племена мусили платити данину хозарам. Залежними від них були й поляни. Східні слов’яни вели з хозарами запеклу і довготривалу боротьбу. Розпочалась вона ще до утворення Київської держави, коли, за словами літописця, замість данини поляни передали хозарам мечі.

Починаючи з VІІ ст. хозари запанували і в Криму. Вони захопили Боспор Кіммерійський (нині Керченська протока) і збудували на обох його берегах свої фортеці. У середині VІІІ ст. хозари захопили Сугдею (нині Судак). Був час, коли вони володіли навіть Херсонесом. Південь Криму належав Візантії, тож тут зіштовхнулись її інтереси з інтересами хозарів. У VІ–VІІ ст. в Криму з’являються слов’яни. Таким чином, на півдні сусідами східних слов’ян були і хозари, і візантійці.

На північному заході сусідами східних слов’ян були нормани (північні люди). В Західній Європі вони відомі як вікінги, наші предки називали їх варягами. Їхньою батьківщиною були землі сучасної Данії, Швеції та Норвегії.

З ІХ ст. нормани освоїли торговельний шлях, що одержав назву «із варяг у греки». З озера Ільмень малими річками і волоком їхні човни добиралися до верхів’я Дніпра, а далі рікою – до Чорного моря і візантійських (грецьких) володінь.

Відсутність єдиної точки зору на походження назви «Русь» вказує на складні етнічні процеси, що відбувались у другій половині І тисячоліття на наших землях. Вздовж шляху «із варяг у греки» змішувалися слов’янські, балтські, сарматські племена і нечисленні, але активні нормани. Перевага слов’янської складової призвела врешті-решт до виникнення державного утворення племінного союзу полян із центром у Києві.

Таким чином, процес складання держави у східних слов’ян був складним і довготривалим. Перші їхні ранньодержавні утворення на території України пов’язані з існуванням антського союзу. Згодом на Волині і Прикарпатті існувало сильне дулібське об’єднання, яке тогочасні арабські купці та географи називали державою Валінана. Розгром дулібського об’єднання аварами висунув на головну роль полян. Вони стали ядром формування Київської держави (Куявії, за арабськими джерелами), можливо перебравши ім’я одного з племен, що проживало на р. Росі, – «рос» або «рус». Разом із Куявією арабські автори згадують про існування на східнослов’янських землях Славії та Артанії. Археологічні матеріали свідчать про можливість існування ранньодержавного утворення у білих хорватів на Прикарпатті.

Сукупність різних причин: внутрішніх (господарських, торговельно-економічних та суспільних) і зовнішніх (впливу сусідів) – призвели до того, що давньоукраїнське Київське князівство стало ядром майбутньої могутньої держави – Київської Русі.

4. Київське князівство. Князювання Аскольда і Діра

Від середини ІХ ст. «Повість минулих літ» починає викладати історію Київської держави у хронологічній послідовності, вказуючи літа (роки подій). Під 862 р. літопис називає київськими правителями Аскольда і Діра.

«Повість минулих літ» подає такі дані про них: «І було в нього (Рюрика – Ю. С.) два мужі, Аскольд і Дір, не його племені, а бояри. І відпросилися вони в Рюрика піти до Цесарограда з родом своїм, і рушили обидва по Дніпру. Ідучи мимо, узріли вони на горі городок і запитали, кажучи: «Чий се город?» А вони, тамтешні жителі, сказали: «Було троє братів, Кий, Щек і Хорив, які зробили город сей і згинули. А ми сидимо в городі їхньому і платимо данину хозарам». Аскольд, отож, і Дір зостались удвох у городі цьому, і зібрали багато варягів, і почали володіти Полянською землею. А Рюрик княжив у Новгороді».

Одні вчені вважають Аскольда і Діра, вслід за Нестором-літописцем, варягами, інші ж – останніми представниками місцевої київської династії Кия. Князювали Аскольд і Дір, очевидно, у різний час. Арабський мандрівник аль-Масуді називає Діра найвидатнішим із слов’янських князів, який володів багатьма містами і величезними територіями. За часів його правління до столиці приїздили мусульманські купці.

Значно більше свідчень збереглося про Аскольда. У Никонівському літописі він згадується як найвпливовіший і наймогутніший державний діяч раннього Середньовіччя. Аскольд прийняв титул кагана, який прирівнювався до титулу імператора. Це дало йому можливість піднести міжнародний авторитет Київської держави і поставити її в рівень із Хозарією. Візантійські хроністи називали його «прегордим каганом скіфським». Головний напрямок політики Аскольда скеровувався на південь та південний схід.

Особливо великого розголосу всією Європою набув похід Аскольда на столицю Візантії – Константинополь (у давньоруських літописах він називається Цесароград, Царгород – Ю. С.) у 860 р. Аскольд вибрав вдалий момент, коли візантійський імператор зі своїм військом пішов на арабів. 18 червня 860 р. рано-вранці руські кораблі увірвалися в бухту Золотий Ріг і висадили свій десант.

Сім днів київська дружина тримала місто в облозі, а потім відступила. Візантійці вважали це чудом. Історики припускають, що між Аскольдом та Михайлом III був укладений таємний договір, про який не збереглося відомостей в історичних джерелах. У наступні роки Аскольд здійснив ще три походи на Візантію, у результаті яких були підписані договори, вигідні киянам. Один із них підписаний у 873 або 874 рр.

У зв’язку з походами Аскольда на Константинополь у візантійських джерелах згадується про хрещення населення Київської держави. Так, візантійські автори ІХ ст. пишуть, що князь Аскольд близько 860-го року охрестився з частиною своїх дружинників.

Саме у ці часи на півночі, у Новгородській землі, внаслідок внутрішніх чвар на правління було запрошено слов’янами норманського князя Рюрика, який прибув сюди разом зі своїм родом і дружиною. У 879 р. він помер і престол було передано його малолітньому сину Ігорю, а фактичним правителем став родич Рюрика Олег. У «Повісті минулих літ» є розповідь, що у 882 р. Олег, прозваний пізніше Віщим, рухаючись разом зі своїми дружинниками на південь, переодягнулись у купців, вийшли на берег протоки Дніпра Почайни в Києві і підступно вбили князів Аскольда і Діра.

До якого періоду української державності можна віднести правління у Києві Аскольда і Діра? Державою під назвою Київська Русь вважають політичне утворення, яке почало формуватись після об’єднання Олегом Новгородської землі словен і Київського князівства полян, тобто після загибелі цих правителів.

Виникненню державної єдності Київської Русі передував період, протягом якого у Східній Європі існували два відмінні між собою територіально-етнічні масиви, політичне об’єднання яких наприкінці ІХ ст. привело до утворення Давньоруської держави Відомі російські історики радянського періоду В. Янін і В. Александров одним із наслідків цього об’єднання вважали наявність в економіці Київської Русі двох грошово-вагових систем: новгородської гривни і київської гривни.

Таким чином, маємо підстави для того, щоб розглядати часи правління Аскольда і Діра останнім періодом існування Київського князівства полян. Ця історична спадщина належить сучасним українцям, предки яких мали власне державне утворення у середньому Подніпров’ї, що визнавалося могутньою Візантійською імперією задовго до виникнення Київської Русі.