УТВОРЕННЯ ДЕРЖАВИ КИЇВСЬКА РУСЬ

1 Утворення держави Київська Русь

1. Деякі ключові проблеми Київської Русі в історіографії

Історія Київської Русі була і залишається одним із найважливіших напрямків досліджень вітчизняних вчених. Після розпаду Радянського Союзу ліквідовані ідеологічні обмеження, згідно яких визначальною була роль російського народу – «старшого брата» серед інших народів СРСР – в історії східного слов’ян-
ства. Стало можливим повернутися до неупередженого розгляду багатьох концептуальних питань історії Київської Русі. Серед них варто згадати декілька основних.

Приміром, формаційна проблема – чи був у Київській Русі феодалізм класичного, західноєвропейського зразка? Або яка форма і тип держави існували у Київській Русі: монархія, імперія, федерація, конфедерація? Чи існувала єдина давньоруська народність? Як вплинули на формування Київської Русі її сусіди – візантійці, нормани і хозари? Яким чином християнізація Київської Русі подіяла на розвиток її державних і культурних інституцій? І, нарешті, загальна проблема: котрому народові належить давньоруська спадщина?

Як відзначає київський історик Г. Касьянов, наприкінці 1980-х років в історіографії тоді ще радянської України розпочався процес, який умовно можна було би назвати «націоналізацією» історії. У найзагальнішому вигляді його суть полягала в переході від писання історії в рамках марксистського класового вчення до її переосмислення і переписування як історії національної.

Праці західних дослідників і перевидані нині твори відомих українських істориків другої половини ХІХ – початку ХХ ст. М. Костомарова, М. Грушевського та їхніх послідовників, становлять значну частину історіографії Київської Русі. Проте більшість наукових досліджень – це ґрунтовні роботи з проблем історії цієї держави сучасних українських вчених. Передусім, варто вказати праці академіків Я. Ісаєвича та П. Толочка, а також відомих медієвістів Ю. Асєєва, М. Брайчевського, С. Висоцького, М. Котляра, Л. Махновця, В. Рички, Н. Яковенко та ін. Сучасну історіографію Київської Русі вивчає О. Щодра.

У відомій праці «Київська Русь» П. Толочко обґрунтовує однойменний історіографічний термін. Він, зокрема, заперечує доцільність вживання терміна «Русь-Україна», що набув особливого поширення у працях українських істориків діаспори. На його думку, словосполучення «Русь-Україна» не відповідає історичним реаліям ІХ – ХІІІ ст. Посилання ж на М.  Грушевського він вважає не вельми коректними, тому що фундаментальна праця знаменитого вченого «Історія України-Руси» має таку назву, оскільки висвітлює історичний процес упродовж цілого тисячоліття, отже, – і Русі, та її спадкоємниці України. А двотомне дослідження, присвячене давньоруському періоду історії, назване М. Грушевським «Київська Русь».

Однак, далеко не всі сучасні українські історики сприймають ці аргументи П. Толочка. Термін «Україна – Русь» був уведений до наукового обігу визначним українським істориком другої половини ХІХ ст. Володимиром Антоновичем і використаний його учнем Михайлом Грушевським для того, щоб підкреслити тяглість української історії від часів Русі, показати глибокі історичні корені української державності. Адже і широковживаний термін «Київська Русь» також є книжним, штучним. Російські історики ввели його у науковий обіг з метою показати тяглість російської історії: Київська Русь – Владимиро-Суздальська Русь – Московська Русь – Росія. Як бачимо, термін «Україна – Русь» має не менші підстави для існування, проте у сучасній українській історичній науці здебільше використовується вираз «Київська Русь».

Більшість сучасних українських істориків заперечують тезу про існування єдиної давньоруської народності, на чому наполягали радянські вчені. Разом із тим відзначимо, що й у ті часи були сміливі дослідники, які обстоювали свою думку. Так, М. Брайчевський у монографії «Походження Русі», виданій у Києві в 1968 р. писав: «… Здається невдалою поширена формула «давньоруська народність – спільний предок трьох народів – російського, українського та білоруського». Вона надто спрощує проблему; з неї виходило б, що, скажімо, кривичі або ільменські словени були в такій же мірі предками сучасних українців, як поляни чи сіверяни. Тому вважаємо більш правильним говорити про те, що Русь становила спільний період (або етап) в історичному розвитку трьох східнословянських народів».

Однаково писане слово, одна церква та спільна духовна традиція, звичайно ж, породжували відчуття взаємної спорідненості, вважає сучасна дослідниця Наталя Яковенко, але лише в тонкому шарі освіченої еліти. Тож стверджувати на цій підставі, що княжу Русь заселяли люди, які усвідомлювали свою належність до «єдиної давньоруської народності», пише вона, – це те саме, що на підставі, скажімо, спільного латиномовного шкільництва проголосити існування «єдиної латинської народності» в межах тогочасної Європи.

Відомий український археолог та історик-медієвіст В. Д. Баран вважає, що під час Великого переселення народів відбувся поділ слов’ян на ті етнічні утворення, подальший розвиток яких зумовив процеси формування сучасних слов’янських народів.

Етнічний розвиток сучасних українського, російського і білоруського народів був продовженням етногенезу східнослов’янських племен, який розпочався ще до утворення єдиної Київської Русі. В етноісторичному вимірі розпад східнослов’янської держави Рюриковичів – Київської Русі – був не вихідною точкою зародження трьох східнослов’янських народів – українців, росіян і білорусів, а логічним наслідком розбіжностей у розвитку етнічно різних племінних груп східного слов’янства, що входили до неї.

У науковій літературі досі ведеться дискусія про роль сусідів давніх східних слов’ян – хозарів і норманів – в утворенні Київської Русі. Ідея хозарських витоків східнослов’янської державності останнім часом була підтримана відомими американськими вченими-славістами О. Пріцаком та Ф. Дворніком. Омелян Пріцак доводить хозарське походження полян. На його думку, хозари відіграли ключову роль у заснуванні Києва та створенні Київської Русі. Однак аналіз писемних джерел, а надто виявлені досі археологічні матеріали не підтверджують визначної ролі хозар в утворенні Руської держави.

Популярний нині російський історик Л. Гумільов вважає, що рання історія Давньої Русі – це послідовність русько-хозарських зв’язків, які завершились у Х ст. переходом панівної ролі від Хозарії до Русі.

Щодо «норманської теорії», яка ґрунтується на повідомленні «Повісті минулих літ» про закликання князів-варягів Рюрика, Синеуса і Трувора для управління східними слов’янами та етнічному ототожненні варягів з руссю, то єдиної точки зору досі не вироблено. Немає обґрунтованих відповідей на питання про кількість варягів та ступінь їх осілості на сході Європи. Зокрема, якщо вплив норманів на суспільні процеси у східних слов’ян був настільки суттєвим, то куди поділись потомки варягів і слов’янок? Адже у Нормандії і Північній Англії вони, наприклад, живуть досі. Остаточно не вияснено вплив варягів на етнічні, економічні і державотворчі процеси у східнослов’янському суспільстві.

Варто вказати, що «норманська теорія» з часу свого виникнення і досьогодні, крім наукового, академічного навантаження, несе у собі й політичне, ідеологічне. Німецькі вчені – творці «норманської теорії» у XVIII ст. Г. Байєр, Г. Міллер і А. Шльоцер, підкреслюючи вплив норманів на державотворчі процеси в Русі, робили комплімент німкені Катерині ІІ на російському престолі. З другого боку, антинорманська завзятість частини російських, а згодом радянських істориків випливала з ідеї месіанської ролі Москви – третього Риму.

Актуальним залишається питання про історичну спадщину Київської Русі. Хто із сучасних народів – українці, росіяни чи білоруси – є її прямими спадкоємцями?

У ХІІІ ст. Київську Русь частково спустошили й підкорили монголи. Проте, згідно з російським імперським поглядом, ця держава, незважаючи на «монголо-татарське іго», збереглась у північно-східних руських землях – спочатку як Владимиро-Суз-
дальське князівство, згодом як Велике князівство Московське і, нарешті, як Російська імперія зі столицею у Санкт-Петербурзі. Хоча південно-західні частини «Росії» (Україна та Білорусь) відійшли до інших держав – спочатку до Литви, а потім до Польщі. З цього випливало, що давню єдність Російської держави треба відновити шляхом «збирання» всіх російських земель, включно з Україною та Білоруссю.

Стверджуючи, що перша Російська держава існувала на території України, в рамках традиційної імперської схеми важко було пояснити існування українців. У 1856 р. М. Погодін висунув тезу, що давній Київ населяли росіяни, але монгольська навала призвела до їхньої масової міграції на територію Росії. Нові племена з Карпат заселили Україну в XIV і XV ст., створивши український етнічний субстрат. Хоча теорія М. Погодіна мала певну популярність, довести, що ця зміна населення дійсно відбулася, було неможливо. Більшість російських істориків пояснювали істотні відмінності між росіянами та українцями в мові, звичаях і ментальності псуванням первісно російського етносу внаслідок польського впливу.

Цю схему використовували в політичних діях, зокрема, для виправдання трьох поділів Польщі у XVIII ст. або спроби анексії Галичини Російською імперією під час Першої світової війни. Ця схема була підґрунтям для заборони публічного вжитку української мови (Валуєвський циркуляр 1863р. та Емський указ 1876 р.) й позиції, котру дуже стисло сформулював російський міністр внутрішніх справ граф П. Валуєв: «Никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может».

Коли українці досягли певного рівня національної свідомості й організували національний рух, вони вже не могли миритися з тим, що їхнє минуле – лише додаток до російської національної історії. Історики ХІХ ст. провели численні дослідження з історії України, зокрема козацького періоду. В процесі досліджень вони знаходили дедалі більше й більше доказів того, що українці відрізняються не тільки від поляків, а й від росіян. Не замінивши російську імперську схему якоюсь іншою, українська народницька історіографія тим не менше засвідчила, що в різні часи Україна розвивалася власним, окремим історичним шляхом.

Концептуальний прорив здійснив видатний український історик Михайло Грушевський. У своїй десятитомній «Історії України-Руси», інших монографіях і сотнях статей та джерельних публікацій він спростував традиційну російську імперську схему й запропонував альтернативний погляд. Учений стисло підсумував свою концепцію в 1904 р. у статті «Звичайна схема «руської» історії і справа раціонального укладу Історії східного слов’янства». М. Грушевський вказує, що російська імперська схема, прирівнюючи історію династії до історії російської держави й навіть російської нації, нелогічна. Він рішуче відкидає концепцію зміни географічних центрів і механічного пов’язування різних історичних періодів, щоб показати прямий лінійний розвиток російської нації від Київської Русі. На думку вчерого, російська імперська схема не лише ігнорує українців і білорусів, а й неспроможна пояснити походження власне російської нації.

Спростовуючи російську імперську схему, М. Грушевський висуває власну тезу, що українці, білоруси та росіяни мають окремі й відмінні історії. Він стверджує, що Руська держава не перемістилася на північний схід, а радше продовжувала існувати на українській території як Галицько-Волинська держава, а пізніше як Литовська Русь. Хоча згодом деякі правові, урядові та релігійні структури було пересаджено на російську територію, Росія розвивалася зі свого кореня і не була органічно пов’язана з Київською Руссю. Отже, історія російської нації починається на північно-східних землях, а історія українців – у Київській Русі. Відтак кожний народ розвивався окремо, попри те, що іноді долі цих народів переплітались. Більшість українських істориків, котрі перебували поза російсько-радянським контролем, прийняли погляди М. Грушевського, а більшість російських істориків – відкинули.

На початку ХХ ст. під впливом національного руху та короткого періоду незалежності України народницький підхід в українській історіографії було відкинуто на користь нового «державницького» напрямку. Історики державницької школи В. Липинський, Д. Дорошенко, Н. Полонська-Василенко та інші вдивлялись у минуле і знаходили періоди, коли Україна була фактично незалежною державою. Вони зосереджувались на таких ознаках державності, як внутрішня адміністрація, система судочинства, міжнародні відносини. Ці вчені розглядали Київську Русь, Галицько-Волинське князівство і навіть Велике князівство Литовське як втілення української державності.

Як бачимо, навіть побіжний огляд окремих питань історіографії Київської Русі свідчить про важливість, наукову й політичну актуальність вивчення цього періоду вітчизняної історії. До цього треба додати, що не лише вищезгадані, а й інші проблеми історії Київської Русі потребують глибокого подальшого дослідження.

2. Похід Олега на Київ у світлі сучасної історичної науки

Традиційно часом утворення об’єднаної східнослов’янської держави Русь, або Руська земля, яку історики згодом назвали Київською Руссю, вважається 882 рік. Тоді новгородський правитель норманського походження Олег організував похід на Київ, убив Аскольда і захопив владу. Київ став столицею об’єднаного князівства – «матір’ю городам руським», тобто метрополією. Ця подія, акцентована в російській, а згодом радянській історіографії, волею державних правителів набула значення дати утворення Давньоруської (Російської) держави. Проте не лише археологічні матеріали, але й повідомлення тієї ж «Повісті минулих літ» суперечать такому спрощеному трактуванню.

В одному з перших датованих повідомлень автор «Повісті минулих літ» під 859 роком записує, що східнослов’янські землі були поділені на сфери впливу між варягами і хозарами: «Варяги, приходячи із замор’я, брали данину з чуді, і з словен, і з мері, і з весі, і з кривичів. А хозари брали з полян, і з сіверян, і з в’ятичів». Цей поділ східнослов’янського світу не викликає сумнівів. Сучасні дослідники визнають достовірним існування у ІХ ст. ранньодержавних утворень, що виникли навколо Новгорода і Ладоги на півночі, та Києва – на півдні східнослов’янських земель. Однак якщо українські історики роблять наголос на існуванні ранньодержавного політичного утворення полян – Русі з центром у Києві, а Кия вважають родоначальником полянської князівської династії, що припинила своє існування з убивством Аскольда, то російські історики доводять існування етнічної спільноти русь і протодержавного утворення Русь із столицею в Ладозі десь із VII ст. Проголошення в Росії у 2003 р. Ладоги містом 1250-річної історії та надання йому статусу першої столиці «Руської протодержави», на думку київського дослідника В. Рички, остаточно освятило в російській історіографічній і політичній думці уявлення про першість «Русі Рюрика».

Традиційно вважалось, що економічним стрижнем і передумовою об’єднання Північної і Південної Русі було прокладення у ІХ ст. відомого шляху «із варяг у греки». Зараз ця точка зору піддається критиці як деякими російськими, так і українськими істориками. Так, В. Ричка стверджує, що Дніпровська водна магістраль поєднала Київ і Новгород в одну цивілізаційну лінію плину історичного процесу лише в уяві староруських книжників, котрі заклали підвалини ідеї «єдиної Русі», яка насправді розвивалася в ІХ–ХІ століттях у межах двох, по суті незалежних і малопов’язаних центрів – Києва на півдні й Новгорода на півночі. Вони обидва, без перебільшення, були визначними центрами давньоруської державності й обидва стали символом початку «загальноруської історії» та, водночас, її відповідних національних – російської та української – версій. Цю ж тезу обстоює сучасний російський історик А. Нікітін.

Як бачимо, хрестоматійне положення про час і причини утворення єдиної держави – Київської Русі у 882 р. – доповнюється нині іншими версіями.

Опис подальших подій князювання Олега (882–912) у Києві свідчить, що насправді утворення держави – Київської Русі – не було одномоментним актом.

Під час свого правління у Києві Олег «почав городи ставити і встановив данину словенам, і кривичам, і мерям», тобто він створював опорні пункти центральної влади у племінних князівствах і визначав порядок стягнення данини на підвладних Києву землях.

Олег розширив владу Києва на землі сусідніх племінних княжінь: древлян і сіверян, а з уличами і тиверцями мав рать. Він підкорив і північні неслов’янські племена – чудь і меря.

Найбільший військовий похід здійснений Олегом у 907 р. на Візантію. Імператор Лев VI змушений був укласти з Олегом вигідний для Русі мирний договір. Візантійці заплатили велику контрибуцію і надали особливі пільги руським купцям і послам. Греки зобов’язувались, зокрема, протягом шести місяців постачати руських купців харчами і забезпечувати їх вітрилами та іншим корабельним спорядженням.

У 911 р., можливо, в результаті другого походу, був укладений договір, що доповнював попередній. Олег узяв з візантійського імператора велику контрибуцію – 48 тисяч гривень золота. Договір з Візантією передбачав встановлення дружніх зв’язків між обома державами та безмитну торгівлю Русі із Візантією. Олеговим купцям дозволялося жити в передмісті Константинополя протягом 6 місяців і виходити до міста без зброї групами не більше 50 осіб. Русини отримали право служити в імператорському війську. Договором був визначений порядок викупу полонених.

Сприятливі умови для торгівлі в Константинополі приносили користь не лише купцям, а й князівсько-дружинній верхівці, яка збагачувалась, продаючи у Візантію здобуту в підлеглих їм землях данину.

Іншим важливим напрямом зовнішньополітичної діяльності Київської держави в кінці IX – на початку X ст. був південно-східний. Арабські автори вказують, що Русь здійснила кілька походів у землі Арабського халіфату на узбережжі Каспійського моря (територія нинішнього Азербайджану). Вважають, що під час одного з походів на Каспій і загинув Олег.

3. Перші Рюриковичі на київському престолі

Після смерті Олега князем київським став Ігор Рюрикович (912–945). Для зміцнення держави він організував у 914 р. похід проти древлян, які намагались вийти з-під влади Києва після смерті Олега. Ігор близько 940 р. приєднав і князівство уличів, а столицю їхню  Пересічен зруйнував. Київський князь поширив свою владу на Східний Крим і Тамань, де було Тмутараканське князівство.

Щоб забезпечити вигідну торгівлю у Константинополі, Ігор здійснив два військові морські походи проти Візантії. Візантійські кораблі зустріли Ігореву флотилію біля входу в Босфор і застосували «грецький вогонь» – горючу суміш зі смоли, сірки, селітри й нафти, що горіла й на воді. За словами літописця, візантійський флот, як блискавиця, палив київські кораблі. Багато руських воїнів загинуло. Перший військовий похід у 941 р. на Візантію закінчився поразкою, а другий – у 944 р. – призвів до укладення вигідного для Русі мирного договору. Коли візантійський імператор довідався про похід Ігоря, він вислав назустріч послів. Договір був укладений у 945 році. Згідно з його умовами київський князь зобов’язувався не нападати на володіння Візантії в Криму та не утримувати військових гарнізонів у гирлі Дніпра. Київська держава та Візантійська імперія обіцяли надавати одна одній у разі потреби воєнну допомогу. Вони обмінялися посольствами з умовою, що посли будуть мати золоті печатки. У договорі обумовлювались умови торгівлі. Купці з Київської держави повинні були мати спеціальні князівські грамоти і обов’язково змушені були повідомляти про прибуття кораблів з Києва.

У 943 р. Ігор здійснив похід на Закавказзя і заволодів багатими містами  Дербентом і Бердаа на Каспійському узбережжі.

На час правління Ігоря припадають перші звістки в наших літописах про появу в південно-руських степах кочовиків-печенігів. У 930 р. літопис повідомляє про першу збройну сутичку з ними.

Військові походи і грабунки захоплених міст приносили славу і багатство князю і дружинній верхівці. Тисячам простих воїнів вони несли смерть, ослаблювали економіку країни, бо відривали від мирної праці багато народу. Для забезпечення війська продовольством, зброєю, транспортними засобами було вирішено збільшити данину. Данина збиралася з населення шляхом так званого полюддя, тобто кругового об’їзду князем земель своїх підданих. Руські князі відправлялися на полюддя, як правило, у листопаді. Займалися таким «кормлінням» князі зі своїми дружинниками цілу зиму. Коли ж наступав квітень і розтавав лід на Дніпрі, вони поверталися до Києва.

Під час збору данини у Древлянській землі повсталі піддані вбили у 945 р. князя Ігоря. Після його смерті залишилися дружина Ольга і син Святослав. Оскільки останній був ще хлопчиком, князівський престол обійняла вдова Ігоря  Ольга (945-964 рр.). З «Повісті минулих літ» вона постає насамперед як владна і жорстока княгиня. Перший крок, який Ольга зробила в управлінні державою, – рушила війною на древлян. Після розправи над їхніми послами, прибулими до неї, вона збирає рать і веде її у похід на головне місто Деревлянської землі  Іскоростень. «А як узяла вона город, – повідомляє літописець, – то спалила його».

Другий крок Ольги – це проведення податкової реформи. Княгиня розуміла, що запобігти новим повстанням підлеглих племен можна тільки одним шляхом – унормуванням величини данини. Для цього за реформою вводились «уроки» – визначені норми повинностей підданих.

Отже, княгиня Ольга провела в Київській державі зміни соціально-економічного і політичного характеру, що дозволило зміцнити країну.

Успішною була і зовнішньополітична діяльність Ольги. Вона намагалася забезпечувати інтереси своєї держави дипломатичним шляхом. Княгиня здійснила поїздку в Константинополь, у 955 р. До цього часу слов’яни ходили до столиці Візантії лише військовими походами. Вперше прибуло мирне посольство (понад 100 осіб), яке урочисто прийняв візантійський імператор Костянтин Багрянородний. Відбулися переговори про відносини двох держав, а також обговорювалось питання про християнізацію Русі. Було укладено союзну русько-візантійську угоду.

Княгиня Ольга також встановила дипломатичні відносини з Німеччиною. Ольга активізувала дипломатичні відносини з іншими західноєвропейськими країнами. За час її правління помітно зріс міжнародний авторитет Київської держави.

З посольствами Ольги до візантійського і німецького імператорів пов’язане дальше поширення християнства в Русі. Багато вчених схиляються до думки, що княгиня була охрещена під час візиту у Візантію в 955р. Константинопольським патріархом та імператором у головному храмі імперії – Софійському соборі. Разом з тим є факти, які дають підстави говорити, що княгиня Ольга охрестилася до цієї подорожі. Але більшість істориків сходяться на думці, що давньоруське суспільство в цей час ще не було готове до християнізації. Основним аргументом є той факт, що син Ольги Святослав не підтримував її у цьому питанні. Ми знаходимо у «Повісті минулих літ» такі рядки: «Та він не послухав матері і додержував поганських звичаїв…». Тільки через 30 років князь Володимир Святославич зважився на запровадження християнства.

Святослав правив недовго (964-972 рр.), але залишив яскраву згадку про себе як князя-лицаря. Він був хоробрим воїном і майже все життя провів у військових походах.

Держава за часів Святослава була розширена і зміцнена. Йому вдалося підпорядкувати Києву племінне княжіння в’ятичів. У 964 р. князь здійснив вдалий похід у Поволжя, де жили в’ятичі, які сплачували данину Хозарському каганату. В «Повісті минулих літ» говориться: « І пішов він на Оку-річку і на Волгу, і знайшов в’ятичів, і сказав їм: «Кому ви данину даєте?» Вони ж одказали: «Хозарам. По шелягу від рала даєм». Переміг Святослав в’ятичів і данину на них наклав».

Але головною метою походу було вирішення хозарської проблеми. Пройшовши землі в’ятичів, Святослав ударив на головного союзника Хозарського каганату – волзьких болгар і переміг їх. Потім київський князь вирушив Волгою вниз, посадивши своїх воїнів на човни. У 965 р. він завоював столицю каганату місто Ітіль.

Далі з Північного Прикаспію Святослав пішов через Північний Кавказ і досягнув берегів Азовського моря. Тут русичі завоювали місцеві племена ясів (осетинів) і касогів (адигів).

Та цим походом з каганатом не було покінчено. Хозари далі робили наскоки на руські володіння. Це примусило Святослава у 968 р. здійснити другий похід на Хозарський каганат, який закінчився повною перемогою.

Проте, як вважають деякі дослідники, розгром хозарів мав і негативні наслідки: відкрив кочовим племенам Азії шлях на Київську державу. З того часу печеніги не раз нападали на Русь.

Пізніше Святослав втягнувся в затяжну війну між Візантією і Болгарією, здійснив декілька походів на останню. Похід 968 р. пройшов успішно, князь розгромив військо болгар і розташувався в Переяславці на Дунаї, беручи данину з греків. Проте саме в цей час у південноруських степах з’являються печеніги. Їх напад на Київську державу змусив Святослава повернутися до дому. Характерне при цьому звернення киян до свого володаря, яке наводить літописець: «Ти, княже, чужої землі шукаєш і дбаєш про неї, а свою полишив. Нас же мало не взяли печеніги, і матір твою, і дітей твоїх. Якщо ти не прийдеш, не оборониш нас, – то таки нас візьмуть.»

У 969 р. він вирушив у новий похід на Балкани і захопив столицю болгар Пловдив. Візантія була занепокоєна зростанням військової сили київського князя та його бойовими успіхами, тому імператор Никифор II Фока пішов війною на Святослава. Вирішальна битва відбулася під Доростолом.

Знесилені обидві сторони розпочали мирні переговори. Було підписано почесний для Русі мир. Святослав змушений був відмовитися від завойованих земель у Подунав’ї та ведення воєнних дій на цих землях і в Криму. Київський князь здав Доростол візантійському імператору і зобов’язався надавати йому допомогу проти арабів. Руське військо вийшло з Доростола зі зброєю і отримало продовольство на зворотній шлях. Після цього Святослав вирішив повернутися до Києва. Однак дорогою додому князь загинув біля порогів Дніпра в 972 р. у бою з печенігами.

Перед другим походом на Болгарію він провів адміністративну реформу: поставив намісниками своїх синів у землях, які намагались відокремитись від Києва: Олега – в Овручі в Древлянській землі, а Володимира – у Новгороді Великому, Ярополка, старшого сина, посадив на час своєї відсутності в Києві. Це є свідченням того, що князь намагався продовжувати справу своїх батьків у зміцненні Київської держави.

4. Державний та суспільний устрій  Київської Русі
у ІХ-Х ст. Господарська діяльність

Київська Русь у IX-X ст. не була державою в сучасному розумінні слова. Розглядати її як таку – означало би приписувати їй вищий рівень політичної організації, ніж це було насправді. Вона не мала ні централізованого управління, ні всеохоплюючої та розгалуженої бюрократичної системи. Єдиний зв’язок між володарями й підвладним, насамперед неміським населенням, існував у формі збору данини. У політиці князі керувалися особистими чи династичними інтересами, нерідко ігноруючи потреби держави і суспільства.

З другого боку, Київська Русь як держава не була чимось сталим і незмінним, вона пройшла певні стадії становлення та розвитку. Зростав рівень політичної, соціальної та економічної організації Київської Русі, розвивалася її культура, змінювались та удосконалювались форми державної організації та управління.

З часів правління Олега (кінець ІХ – початок Х ст.) наступив новий етап у розвитку Давньоруської державності. На зміну племінним княжінням прийшла нова, вища форма політичної організації – міжплемінна, чи, точніше, надплемінна. У цій державі певна роль належала панівній верхівці норманського походження – князям та їхній дружині. Варто відзначити, що ця суспільна група не була чимось єдиним і монолітним. Оскільки князі великою мірою залежали від дружинників, то значну кількість своєї поживи їм доводилося ділити з ними.

Олег та його наступники на київському престолі – Ігор, Ольга та Святослав – розширювали територію своєї держави і впорядковували її, враховуючи насамперед власні династичні інтереси.

Суттєві перетворення відбувались у суспільному устрої східних слов’ян. На зміну військової демократії прийшло феодальне суспільство, в якому панувала земельна аристократія, котра жила за рахунок селянства.

Феодальний лад у Київській Русі мав деякі особливості. Він характеризувався посиленням спадкової влади великого князя, котрий вважався власником усієї землі і держави. Залежні від нього удільні князі правили окремими землями. Відбувалися зміни всередині найвищого щабля феодальної драбини. Варязька панівна верхівка слов’янізувалась і поступово розтанула у слов’янському морі. Якщо перші князі з Рюрикового роду – Олег, Ігор, Ольга – мали скандинавські імена, то Святослав – уже чисто слов’янське ім’я.

До панівної суспільної верхівки належали князівські дружинники. Вони здійснювали не лише суто військові обов’язки професійних вояків, а й поліційні – придушували внутрішні конфлікти. Окремі дружинники виконували дипломатичні доручення князя у сусідніх державах. Служба князеві оплачувалась земельним наділом, який передавався дружиннику в умовне володіння.

В основі феодальної суспільної піраміди на Русі були вільні селяни-общинники. Вони становили основну масу населення. У давньоруських літописах згадуються різні типи сільських поселень часів Київської Русі: село, погост, двір та інші. Найуживанішим терміном є «село». Очевидно, це були найбільш поширені типи поселення, де мешкали землероби. Погостами називали центральні поселення сільської округи. Двір був укріпленою сільською садибою феодала.

Археологічні розкопки у ХХ ст. підтвердили переважно землеробський характер сільськогосподарського виробництва східних слов’ян. У городищах ХІ–ХІІ ст. знайшли повний асортимент хлібних злаків раннього Середньовіччя: просо, жито, ячмінь, пшеницю м’яку і тверду, гречку, а також льон і мак. Цілком очевидно, що для розвитку всіх перелічених сільськогосподарських культур потрібен був час, вимірюваний не десятиріччями, а століттями. У значних кількостях знайдено жорна, зернотерки, серпи. В культурному шарі Х ст. виявлено деталі важкого плуга. Це означає, що він з’явився на Русі приблизно тоді ж, що й у Західній Європі. Суттєвим є те, що на території розкопаних селищ у лісостеповій зоні виявлено десятки ям різної глибини, призначених для зберігання зернового хліба.

Врожай збирали вручну, жали серпами. Врожайність зернових була низькою і становила до 6 центнерів з гектара.

Внаслідок напруженої праці селянська родина забезпечувала себе хлібом, частину віддавала феодалу і дещо могла обміняти на найнеобхідніші товари, передусім сіль і залізні вироби.

На східнослов’янських землях існували різні системи землеробства залежно від природних умов. У лісовій зоні застосовували трудомістку підсічну систему. Ліс вирубувався, стовбури дерев підсихали, а тоді все спалювалось. Так готувалась посівна площа, знищувалось коріння бур’янів, а попелом удобрювався ґрунт. Для розпушування землі використовували мотики, заступи, згодом – легку соху. Такий спосіб обробітку землі був під силу лише сільській громаді – общині.

У лісостепових і степових районах використовували перелогову систему. Розорювали вільну ділянку землі і засівали. Коли ґрунт виснажувався, залишали її на кілька літ необробленою, під випас худоби (перелогом) – для відновлення родючості.

Тваринництво розвивалося на базі землеробства, яке постачало корми для худоби. Оскільки врожайність була невисокою, то, очевидно, і тваринництво було не надто потужною галуззю сільського господарства. Не випадково протягом усього Середньовіччя мисливство, рибальство, бортництво залишаються важливими промислами.

У Київській Русі описуваного періоду існували розвинуті ремесла та промисли. Серед них перше місце за своїм значенням посідала металургія заліза. Сировиною його виробництва була болотна руда. Метал виплавляли у горнах-домницях. Така домниця за один раз давала декілька кілограмів заліза. Воно було низької якості і потребувало додаткової термічної обробки, яку здійснювали ковалі. Крім металургії та металообробки, важливими видами ремесел були обробка деревини, шкіри і хутра, ткацтво.

Обробку деревини можна простежити за знахідками інструментів, які використовувались у цій справі. Серед них є сокири, тесла, долота.

Масовим видом археологічних знахідок перших століть існування Київської Русі є кераміка. Це дає підстави говорити про успішний розвиток гончарного виробництва. Цьому сприяли не тільки загальна потреба у посуді, а й наявність глини, придатної для гончарної справи.

Важливою галуззю домашнього виробництва було виготовлення лляних та вовняних тканин. Сировиною для ткацької справи служили льон, коноплі та овеча вовна. Прядінням і ткацтвом займались винятково жінки. Цікавим історико-технічним питанням у галузі ткацтва є проблема конструкції ткацького верстата. Відомі два типи ткацьких верстатів – вертикальний та горизонтальний. Який із них давніший ще належить вияснити.

Допоміжну роль, хоча і дуже суттєву, відігравали промисли. Найважливішим серед них було мисливство. Археологічні матеріали свідчать, що роль мисливства як джерела м’ясної їжі поступово зменшується. Однак цей промисел не втрачав свого економічного значення. Добування шкурок куниць, лисиць, бобрів, білок давало добрі доходи. Цінне хутро було однією з головних статей руського експорту. Розвиткові мисливства сприяла також необхідність платити данину шкурами звірів.

Чималу роль серед промислів відігравало примітивне бджільництво – бортництво. Бортю називали дерево з дуплом, заселене бджолами. Звідти добували мед і віск, які разом із хутром добре продавалися на ринках Візантії, країн Близького Сходу і Західної Європи. Медом і воском також збирали данину.

Суттєве місце належало і рибальству. В селянському господарстві рибальство, як і раніше, було допоміжним заняттям, і значення його залежало передусім від наявності рибних угідь.

Найдавніші руські поселення міського типу виникли у
VI–VIII ст. За своїми розмірами та характерними особливостями оборонних споруд ці поселення давніх русинів були трьох різновидів, які відомі з пізніших писемних джерел під назвами: острог, городок і град. Кожне з цих поселень оточував земляний вал, в основі якого лежали два чи три ряди дерев’яних зрубів, які не давали можливості весняним водам і дощам розмивати вал. Під стінами острогу з часом формувались неукріплені пригороди – посади, які часто потерпали від ворожих набігів.

До більш значних поселень належав городок. Його ядро називали дитинцем. До стін городка прилягав обнесений валом, інколи з частоколом, посад, у якому мешкали і працювали ремісники, торговці, інший робочий люд.

Найбільше поселення – град – вирізнялося складною системою оборонних споруд, що включала дитинець та укріплені ремісничі посади, пристосовані до рельєфу місцевості. У ІХ–Х ст. гради були торговельно-економічними центрами союзів племен. У них зосереджувались органи державного управління, проживали князі і бояри. Тут же перебувала і князівська дружина. В містах жили купці і ремісники, а оскільки серед купців і дружинників було немало іноземців, можемо зробити висновок про багатонаціональний склад населення найбільших руських міст.

У ІХ–Х ст. літописці у контексті тих чи інших подій називають близько двадцяти міст на Русі. На землях нинішньої України найдавнішими містами, згаданими у літописах, були Київ, Чернігів, Любеч, Переяслав, Білгород, Вишгород, Іскоростень, Василів, Родень (біля сьогоднішнього Канева), Овруч (Вручий), Червен, Володимир-Волинський та ін. До найстаріших українських міст відноситься і давній Галич на місці сучасного с. Крилос Галицького району Івано-Франківської обл.

У той же час на території всієї Галичини появляється група городищ за площею від кількох десятків до сотень гектарів та надзвичайно складних за планувальною структурою. Великими містами–полісами Хорватського племінного державного утворення були Сільське, Пліснеське, Підгороддівське городища. Теребовль (нинішня Теребовля на Тернопільщині), згідно з археологічними матеріалами, існувала як місто з першої половини ІХ ст.

Підводячи підсумки, слід відзначити, що державний та суспільний устрій Київської Русі у ІХ-Х ст. постійно удосконалювався. Князівська верхівка дбала про зміцнення своєї влади над селянами та жителями міст. Основними галузями господарства давніх русинів були екстенсивне землеробство і пов’язане з ним тваринництво. Промисли залишалися суттєвою галуззю господарства, але поступово відходили на другий план.

Розвиток ремесел був спрямований насамперед на забезпечення внутрішнього ринку. Найрозвиненішими були виробництво заліза з місцевої сировини, ковальство, гончарство, ткацтво, обробка деревини, шкіри та хутра.

Міста-гради, що виникали передусім як оборонні центри племінних об’єднань, з часом перетворювались у багатофункціональні поселення, у яких, залежно від розташування, розвивались більшою мірою ремесла чи торгівля. При цьому вони були й адміністративними центрами земель.