Зміни виробничих відносин в аграрному секторі України на основі колективізації сільського господарства

Аграрна політика радянського уряду у 30-х роках ХХ століття.

Курс на зміну економічних відносин в аграрному секторі, що встановилися у добу непу, визначено у постанові ЦК ВКП (б) від 30 грудня 1926 р. “ Про підсумки радгоспного і колгоспного будівництва". У ній вказувалося на велику роль колгоспів в організації сільської бідноти, а також на необхідність підтримки колгоспного руху партією та державою. Поряд із зміцненням складніших форм (артілей і комун ) пропонувалося звернути особливу увагу на розвиток простіших – тсозів, машинних товариств тощо. Підкреслювалося, що будь-який примус при організації колгоспів чи штучне форсування переходу простіших форм колгоспів до складніших завдали б колективному рухові величезної шкоди й затримали б його розвиток .

Фактично на її основі почалось примусове насадження колгоспів - тих форм господарювання, для існування яких не було соціально- економічних умов. Посилилось невілювання селянства з тенденцією до його економічного і політичного безправ’я.

Негативні процеси в аграрній сфері були породжені політикою “ над індустріалізації ". Її здійснення у 1927-1928 рр. Супроводжувалося підвищенням податків на хліборобів, поглибленням “ ножиць" цін (вилучення продукції у селян державою за зниженими цінами; високі ціни на промислову продукцію; заборона базарної торгівлі продовольством тощо), введення примусової продрозверстки. Форсування темпів промислового будівництва викликало негативні явища не тільки у сільському господарстві, але й в Україні в цілому. По-перше, поглибилися продовольчі труднощі, що викликало необхідність введення нормованої торгівлі хлібом. По-друге, відбулась відмова від контрактації, почали здійснюватися принципи продовольчої диктатури, тобто велась цілеспрямована політика насильницького вилучення у селян продовольства; при цьому не залишалися зерно, тваринницькі продукти для задоволення їх потреб. По-третє, почалася експропріація частини селянства з використанням жупелу куркульської небезпеки. По-четверте, вже застосовувалися адміністративні методи в питанні залучення селян у виробничі колективні господарства; по відношенню до тих, хто не бажав вступати до колгоспів.

Серед тих, хто відверто не сприймав колгоспний лад, Були в основному селяни, які владними структурами кваліфікувалися куркулями.

Землевпорядкувальні роботи обумовили і зміни у соціальному складі селянства. Неухильно зростала кількість заможних і середняцьких господарств. У 1927-1928рр. вони становили понад дві третини усіх селянських господарств України. Куркульські господарства в цей час становили 4%; вони зосереджували в своїх руках 20% сільськогосподарського реманенту і 7,5% посівної площі, 14,8% всієї орендної землі. Незначна частина земельних угідь знаходилася в розпорядженні колективних форм господарювання серед яких 16,3% становили ТСОЗи, 22,6%-колгоспи, 2,9% комуни.

Від самого початку існування радянського ражиму, як вже зазначалося, слово "куркуль" вживалося в спотвореному значенні. Сталінське бачення його зводилося до того, що куркуль- внутрішній ворог, експлуататор, кровопивець- лихвар. Проте таке визначення не відповідало дійсності.

У другій половині 20-х років між вченими-аграрниками зав’язалася дискусія з приводу селянських господарств-"звідки починається куркуль: з 8 десятин, з 10 чи 25 десятин?". Їх думка з цього питання була неоднозначна. Тоді ж з’явилася нова схема: куркуль-середняк- бідняк, автором якої був економіст –аграрник Л. Кріцман. Його визначення поняття "куркуль" збігалося з сталінським.

За статистичними даними в Україні 1927р. заможні ("куркульські") господарства становили 3,8% загальної кількості, або 200 тис. в абсолютному обчисленні. Вони виробляли понад 20% сільськогосподарської продукції.

Насправді ж "куркуль" – заможний селян, якому в 1928р. в Україні належало в середньому 10-15 десятин землі, кілька коней, 2- 3 корови, 10-15 овець та нескладна сільськогосподарська техніка, реманент. Його майно за тогочасним офіційним обмінним курсом оцінювалося в 90-21- американських доларів або 170-400 крб. Для порівняння зазначимо, що кошти, витрачені на депортацію, істотно перевищували цінність майна.

Хто міг стати "куркулем"? Досліджуючи селянське питання принаймі з 1861р., ми дійшли висновку, що кожна фізично здорова людина, яка любить землю і вміє працювати, могла б носити у 20-30-х роках начеплений на неї адміністративно-бюрократичне системою ярлик "куркуля". Ними ставали в минулому убогі селяни, що завдяки своїй натужній праці позаможнішали за часів столипінської аграрної реформи.

Справді, праця для "куркулів" стала життєвою потребою і як наслідок – основою їхнього достатку. Саме ця частина селян була найтісніше пов’язана із землею. Проте чимало їх знищили під час громадянської війни, а "розкуркулені" у перші пожовтневі роки знову одержали змогу завдяки мозолистим рукам у роки непу стати "куркулями". Іншими словами, "куркулі" найбільш працьовиті, ініціативні, підприємливі селяни, справжні господарі землі. У реальному житті "куркуль" був серед тих, хто працював найтяжче, серед найощадливіших і найпрогресивніших селян.

Для проведення компанії "розкуркулення" великі надії покладалися на відновлені комітети незаможних селян. Проте єдиної підтримки з їхнього боку уряд не одержав, оскільки більшість із членів цих комітетів не хотіла знищювати своїх односельців лише через те, що вони були заможнішими. У такій обстановці уряд прийняв рішення про відрядження на село тисячі міських робітників-комуністів-"двадцятип’ятитисячників".

У 1927-1928рр. Посилювався наступ на "куркулів" – заможне селянство, відбувався процес вибіркового "розкуркулення"ю Про це свідчать масові листи-скарги заможних селян, що надходили у вищі інстанції. Один із них, лист селянина М. Запливаного з с. Сушківки на Уманьщині, адресовано голові Всеукраїнського виконавчого комітету Г. Петровському. У ньому йшлося про те, що місцева влада в 1928р. Визначила йому податок у розмірі 200 пудів зерна. Але в нього було три десятини посівів, на яких вродило всього 120 пудів. Селянська родина складалася з п’яти чоловік і мала в своєму розпорядженні корову й коня. За таких обставинах М. Запливаний не зміг у визначений термін здати 200 пудів зерна, а відтак все його майно конфіскували й продали з аукціону. Він просить повернути йому хоча б корову й коня з возом та ковальським приладдям, оскільки окружна влада відмовила у його проханні. Прикладів про аналогічне "розкуркулення" можна навести безліч, бо такі і подібні факти не обминули жодного села.

Чимало "куркулів", як свідчать архівні матеріали, за схожі "провини" місцеві власті виселяли з власних осель, які переходили до рук активістів. Останні забирали собі й хатнє майно, а польовий реманент передавали до новостворених колгоспів. Були випадки, коли воза чи борону, вилучену з селянського господарства, активісти обмінювали на горілку. Самого ж господаря заарештовували. Так відбувався процес вимивання "куркульських" господарств. За даними ЦСУ УСРР, у 1920р. таких господарств налічувалося 72,8 тис.

Характерно, що в Україні процес "розкуркулення" до початку 1930р. не супроводжувався депортаціями. Усвідомлюючи, що найзапекліший опір колективізації чинитимуть “куркулі’’, Й. Сталін у грудні 1929р. проголосив нове стратегічне завдання- перехід від політики обмеження до політики ліквідації куркульства як класу.

Доля “куркуля" складалася неоднаково. “Куркульство" поділялося на три категорії. До першої належали учасники й організатори атниколгоспних виступів, які підлягали, згідно з судовими рішеннями, запровадженню смертної кари або ув’язненню. Їм чіпляли ярлик – “запеклий класовий ворог"- і арештовували. ОДПУ повідомляло, що в київській в’язниці взимку 1929-1930рр. куркулів першої категорії розстрілювали по 70-120 чоловік за ніч.

До другої категорії належали “менш активні вороги", які чинили менш активний опір компанії розкуркулення, а також родини господарів, віднесених до першої категорії. Вони підлягали депортації, яка булла найпоширенішою формою “розкуркулення". В одному з рапортів ОДПУ за 1930р. наводяться слова колгоспного бухгалтера: “Забирають найкращих і найпрацьовитіших землеробів, а залишаються самі невдахи та нероби".

Сотні тисяч селян разом із сім’ями, в тому числі з дітьми, маленькими “злочинцями", виганяли з власних осель, саджали в товарні вагони й массово вивозили за тисячі кілометрів до Крайньої Півночі, Сибіру, в Казахстан на спецпоселення, які знаходилися під наглядом чекістів. Таємна інструкція від 12 лютого 1930р. приписувала здійснювати конфіскацію їхнього майна до депортації.

Третя категорія “куркулів" – це селяни, які не чинили жодного опору. Що стосується цієї групи “куркулів", то їх також позбавляли власності (хати, худоби. реманенту, особистих речей тощо), не приймали до колгоспів за місцем проживання. Цих селян переселяли в інші райони мешкання, залучаючи до роботи в “трудових загонах і колоніях, у лісах, на дорогах, для поліпшення якості земель тощо". Переселенцям надавалися недоброякісні грунти, які вони змушені були обробляти. Вони знаходилися під постійним контролем з боку уряду.

За роки колективізації в Україні експропріювали близько 200тис. селянських господарств- шляхом продажу з торгів (за невиконання хлібозаготівель, несплату надто високих податків, “невмотивований" забій власної худоби), а найчастіше –через внесення цих господарств до списків, що підлягали “розкуркуленню". Ця цифра булла вперше названа в 1934р. і збігається з кількістю “куркульських" господарств, підрахованих статистичними органами у 1927р. Насправді ж під час колективізації в Україні зникло майже вдвічі більше селянських господарств. Проте найтяжчою втратою були люди. Україна недораховувалася з усіма членами родин приблизно 1,2-1,4 млн. чоловік. Понад половину з них- близько 860 тис. чол. депортовано до Сибіру та на Крайню Північ.

Отже, компанія “ліквідації куркульства як класу" була по суті своєрідною формою репресій щодо всього селянства, бо одних – рострілювали, других- депортували, третіх-лишали непризволяще, четвертих-“затягували" в колгоспи.

Проблеми розвитку сільського господарства вирішувалися у зв’язку з :а) ставленням до селянства як до другорядної сили у суспільстві б) визначенням напрямків і шляхів індустріалізації країни.

Троцькісти вважали селянство дрібнобуржуазним класом. Вони пропонували "утримати владу у "ворожому оточені" селянства до перемоги світової революції за рахунок жорстокої експлуатації хліборобів. Х.Г.Раковський- один з прихильників Л.Троцького у І пол. 20-х рр. – твердив за засіданні Конституційної комісії 1923році, що Конституція робочому класу не потрібна, що вона пишеться "лише для селян та іншої частини дрібної буржуазії, які підходять з точки їх правових понять".

До ХV з’їзду ВКП(б) Сталін критикував подібного роду судження. З 1927р. він фактично сприйняв їх. Це знайшло прояв у політиці насильницької колективізації. Найважливішим мотивом її проведення було твердження про потребу ліквідації дрібно — буржуазних елементів, до яких Сталін відніс усі верстви селянства. На це був спрямований курс на “суцільну колективізацію", проголошений Й.Сталіним на початку 1928р., який змінив характер перетворень, здійснюваних до цього, і суперечив самій ідеї добровільності об’єднання селян у колективні господарства. Примусова колективізація розглядалася Сталіним як засіб для різкого збільшення вилучення коштів з села, щоб забезпечити "стрибок в індустріалізацію". 1929р. був проголошений роком "великого перелому". Він характеризувався не лише переходом до суцільної колективізації селянське господарство при розкуркулені їх заможного прошарку, а й швидким згортанням ринку, наростанням в економіці розподільчих, воєнно-комуністичних рис. У містах введена нормована торгівля. Призначені для села промтовари теж були вилучені з вільного продажу й увійшли до фонду отоварювання заготівель на контракційній основі. Контракційний договір з державою втратив характер добровільності. Відповідно до постанови ЦК ВКП(б) від 26 серпня 1929 р. "про основні підсумки і чергові засідання в галузі контрактації зернових посівів" він став розглядатись як засіб організації планового продуктообміну між містом і селом.

Сталіна не влаштовували тсози, оскільки колективізація, втілена у цій формі, не позбавляла селян засобів виробництва й не відривала їх від ринку. Це знаходило відображення у законодавчих і нормативних актах. 7 грудня 1929 р. Наркомзем УСРР Укрколгоспцентер оприлюднили "Статут товариства спільного обробітку землі". В ньому пропонувалося усуспільнювати не тільки землю ( це відповідало природі тсозу ), а й робочу та продуктивну худобу і навіть птицю. Отже, тсозівський статут виявився подібним до статуту комуни . Процес колективізації в Україні після поширення цього документу здійснювався відповідно до викладених в ньому положень.

Наприкінці 20-х рр. економічні відносини між державою і сільськогосподарськими товаровиробниками усіх категорій визначалися повернення до продрозверстки. За настановою Й.В.Сталіна у червні 1929 р. було введено обов’язкові планові завдання по хлібоздачі з продрозверсткою на село за принципом само обкладання кожного селянського господарства. Відповідно до цього 3 липня приймається постанова ВУЦВК і РНК УСРР "про поширення прав місцевих рад щодо сприяння виконанню загальнодержавних завдань і планів". Коли хтось ухилявся від поставок зерна у розмірах; накладених сільськими сходами, сільрадам дозволялося штрафувати таких у межах п’ятикратного розміру вартості хліба, який підлягав здачі. Якщо ж штрафи не вносились, майно боржників підлягало продажу з торгів. Груповий опір розверстці, ухилення від продажу хліба після штрафних санкцій вже тягли за собою звинувачення по ст. 57 і 58 Кримінального кодексу УСРР, в яких передбачалося значно серйозніші покарання: конфіскація всього майна та депортація засуджених.

У колгоспний період існувало три форми виробничих об’єднань селян: товариство спільного обробітку землі сільськогосподарська артіль і сільськогосподарська комуна. Різнилися вони не однаковим ступенем усуспільнення засобів виробництва і різними способами розподілу результатів господарювання. Найпоширенішою і найпростішою формою виробничого об’єднання селян були товариства спільного обробітку землі ( ТСОЗи ). В них були усуспільнені праця і землекористування, засоби виробництва – реманент, робоча худоба, сільськогосподарські машини. Будівлі використовувались спільно лише в період сільськогосподарських робіт, вони були приватною власністю окремих селянських дворів. Суспільна власність на засоби виробництва у ТСОЗі утворювалась лише тоді, коли на відрахування купували складні сільськогосподарські машини та інвентар. Всі польові роботи виконували члени товариства колективно при спільному використанні засобів виробництва. Продукцією розподіляли не лише за кількістю засобів виробництва, виділених кожним членом товариства для спільного обробітку. Мав місце також розподіл прибутків по їдокам. У 1928 р. в Україні товариства спільного обробітку землі становили 77.1% усіх колективних господарств. Характерно, що чимало ТСОЗів створювалися як родинні структури. Вони об’єднували близьких і далеких родичів, які проживали у певному населеному пункті. У перші місяці так званої масової колективізації на їх базі створювалися родинні колгоспи. Їх чисельність була не великою – у колгоспи об’єднувалися по 10–15 родин. У великих населених пунктах наприкінці 1929 р. існувало по 150-200 і навіть більше родинних колгоспів. Більшість із яких не мали потрібного матеріального забезпечення, фактично вони вели натуральне господарство. Вони не здійснювали потрібного внеску в формування продовольчого фонду країни. Значні витрати йшли на утримання адміністративного апарату (на 50-60 працездатних не менше двох – голова, бухгалтер-рахівник).

Протягом 1930 р. пішов процес об’єднання родинних колгоспів. На початку 1931 р. на одну сільгоспартіль припадало 95 селянських господарств і 536 га землі.

Колгоспи в артільній формі за своєю природою були дуалістичні, селянське громадське господарство прив’язувалося до командної економіки, а підсобне – до ринку. Проіснувати за рахунок присадибної ділянки колгоспник не міг, тим більше, що її відбирали, якщо він не працював у громадському господарстві. Про те певну незалежність вона селянину все-таки залишала. У зв’язку з цим праця на колектив, який на справді мав своєю першою заповіддю поставки державі по символічних цінах, не змогла залишатися тільки примусовою. Треба було, по-перше застосувати хоча б обмежені заходи економічного заохочення продуктивності праці в громадському господарстві, тобто залишати колгоспнику частку виробленої продукції, і, по-друге, максимально механізувати працю в колгоспі. Проблема механізації розв’язувалася через машинно-тракторні станції, які мали перетворитися на інтегральний елемент колгоспного ладу. У постанові ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 р. "про темп колективізації та заходи допомоги держави колгоспному будівництву", якщо передбачалося за 3-4 роки – в період першої п’ятирічки – здійснити в країні суцільну колективізацію, втілення лінії на її форсування, насильницьку ліквідацію форм сільськогосподарської кооперації та розвиток лише колгоспів

Сталінський курс на "суцільну колективізацію" призвів до перегляду тактики вирішення аграрно-селянського питання в Україні. В рішеннях ЦК КП(б)У, прийнятих у 1928- першій половині 1929 р., Х Всеукраїнського з’їзду рад (квітень 1927 р.), IV сесії ВУЦВК Х скликання (листопад 1926 р.) вказувалось ,що важливо і необхідно сприяти розвитку індивідуальних селянських господарств, утвердженню сільськогосподарської кооперації . Це було відображено і в директивах по складанню першого п’ятирічного плану розвитку народного господарства. Воно підтверджувалося С.В.Косіором на листопадовому пленумі ЦК КП(б)У.

У такому ж ключі він виступав на листопадовому (1929 р.) пленумі ЦК ВКП(б). Але в рішеннях пленуму, по суті, засуджувалась лінія ЦК КП(б)У. "Україна, - вказано у постанові пленуму, - за своїм умовами (порівняно високий рівень сільського господарства, в тому числі по товарності наявність великих кадрів сільськогосподарських робітників і батраків) має усі дані як у Степу, так і на Правобережжі для того, щоб у галузі переведення індивідуального селянського господарства на колективні рейки йти більш посиленим темпом попереду інших республік. Україна повинна протягом найкоротшого строку дати зразки організації великого громадського господарства не тільки на території окремих районів а навіть на суцільних площах, що охоплюють цілі округи, маючи на увазі протягом найближчих років суцільну колективізацію всього степового району України" .

У резолюції пленуму ЦК ВКП(б) вказано, що серйозною перешкодою для розвитку колективних форм господарювання є широко розвинута хутірська та відрубна система землекористування.

Пленум ЦК КП(б)У, який відбувся зразу ж після закінчення листопадового (1929 р.) пленуму ЦК ВКП(б) – 18-21 листопада 1929 р., - зобов’язав комуністів республіки "зосередити сили на здійсненні роботи у справі розвитку колективізації на грунті постанов ЦК ВКП(б)". При цьому визначалось, що вже 1929-1930 рр. повинні стати роками дальшого і найзначнішого кроку вперед в усуспільненні сільського господарства .

На ХІ з’їзді КП(б)У ( червень 1930 р.) С.В.Косіор заявив: "... Раніше, як відомо, найменші зрушення в сільському господарстві відбувалися протягом десятиліть. А ми протягом 1-2 років маємо буквально здійснити революцію в сільському господарстві" .

Відповідно із цими настановами, в Україні не тільки проводилася швидкими темпами колективізація, а й укрупнення колгоспів. В результаті цього число їх зменшилося з 35,8 тис. у 1931 р. до 25,3 тис. у 1932 р., а середній розмір колгоспів збільшився до 140 господарств і 890,5 га землі. Було завершено процес переведення кому і ТСОЗів на статут сільгоспартілі. Домінуючою стала артільна форма господарювання – понад 96% .

Насильницькими методами утверджувалася й колгоспно-радгоспна власність. Вона формувалася внаслідок насильницької експропріації землі, худоби, реманенту у селян. Досягалось це не економічними а, адміністративно-вольовими, насильницькими методами, що суперечило приватно власницькій психології селян. Після проведення колективізації розподіл землі в УРСР за родами землеволодіння мав такий вигляд. ( 1938 р. ).

 Таблиця

Форма земле володіння

В тис. га

У % до всієї площі

Колгоспи

35239

 

79,1

Одноосібники

194

0,4

Радгоспи, дослідні станції, заповідники та ін.

4300

9,7

Державний лісовий фонд

3700

8,3

Міста

384

0,9

Інші державні маєтки і фонди

729

1,6

Разом:

44546

100

 Наведені дані свідчать, що наприкінці 1930-х рр. селянське господарство України, як і усього СРСР, базувалося на двох основних формах – колгоспах і радгоспах.

Своєрідно розвивалися земельні відносини В цей період на західноукраїнських землях. У наслідок перерозподілу землі зубожіли економічно слабкі господарства і одночасно зростали економічно сильні. Особливу активність в розвитку селянських господарств проявляли Буковинська кредитна земельна установа і крайовий банк. Перший з них у 1882 - 1899 pp. надавав під заклад дрібної земельної власності в середньому щороку близько 250 тис. крон, а у 1900 - 1904 pp. - 671 тис. крон, або в 2,7 раза більше. Загальна сума іпотечного кредиту крайового банку під заклад дрібної земельної власності зросла з 719 тис. крон у 1905 р. до 9 825,8 тис. крон у 1913 р.

Такий стан у використанні землі тривав аж до кінця першої світової війни, що й було однією з причин необхідності здійснення земельної реформи.

Другою причиною проведення земельної реформи на Буковині було те, що зубожіле селянство, звертаючи увагу на гасла в Радянській Україні – земля належить працюючому народові, – почало бунтувати і румунська влада, боячись заворушень, зважилась на аграрну реформу.

Третьою причиною цієї реформи, особливо в новоокупованих провінціях, було те, що великі землевласники були переважно не румуни. Тому румунський уряд наважився обезземе­лити цей могутній і впливовий, але чужий національне елемент, передаючи землю в руки румунського населення.

Четвертою причиною реформи стало бажання уряду Румунії створити земельні фонди для колонізації цих провінцій румунським населенням. Тут планувалось поселити близько 5 тис. румунських колоністів, які мали завданням, як висловився румунський міністр І. Ністор у квітні 1925 р. на віче в Чернівцях приводу наділення цих колоністів землею, за цитуванням І. Піддубного – "своєю працею і добрим прикладом навчити і селян Північної Буковини румунської мови і зробити їх добрими патріотами". Таким чином, перша земельна реформа на Буковині носила більше політичний характер, ніж економічний.

У чому ж вона полягала? На основі закону про земельну реформу від 30 липня 1921 р. вивласненню на Буковині підлягали всі землеволодіння розміром від 100 до 250 га землі і які до Мини були у приватній власності. Одночасно на підставі закону мали вилучити всі. землі власників, що не були румунськими громадянами. Останнім залишали до 100 га, а румунським громадянам – до 250 га.

На підставі офіційних румунських статистичних даних, до кінця 1927 р. з вивласненої землі селяни одержали тільки 60,4 %, решта пішла в руки держави – під різними протестами. У 1923 р. румунський уряд намітив для викупу в дідичів 12,7 тис. га землі (менше як половина дідичівської землі) та від Церковного фонду – 61,5 тис. га (менше як одна четверта земельного фонду). Кандидатів на одержання землі було близько 90 тис. осіб.

У другій половині 1926 р. земельну реформу на Буковині було в цілому закінчено і розподілено 63 тис. га землі, у тому числі 45 тис. га орних земель, 11 тис. га лісів і 7 тис. га сінокосів і пасовищ. Цю землю дістали 50 тис, осіб, а за національністю: румуни – 28 тис., українці – 17, німці – 3 тис. Таким чином, з українських селян на Буковині одержало землю тільки одна третя від наявності. Одночасно селянські землеволодіння збільшилися тільки з 471 до 534 тис. га, а дідичівські – зменшилися з 584 до 521 тис. га.

Згідно із законом великий власник землі мав право залишити собі, крім згаданих 250 га орної землі, ще землі під будівлями, дорогами, заліснені ділянки і непродуктивну землю. Вибір якості землі залежав виключно від великого власника. Він мав , право зберегти за собою найкращу землю. У перший період вилучення землі здійснювали окружні суди. Всі землі були поділені на три класи, залежно від їхньої якості. За вивласнену землю держава платила власникові повну ціну, встановлену комісією, а наділений селянин платив державі половину ціни й покривав всі видатки, пов'язані з обміром землі, її записом (інтабуляцією) тощо.

Аграрний закон передбачав створення трьох комісій: громадську, повітову і центральну (в м. Чернівцях). Список осіб, які мали право отримати землю, готувала громадська комісія, головок) якої був здебільшого місцевий парох.

Комісії наділу землі складалися з повітового судді, окружного агронома і двох делегатів-селян. Ця комісія поділила селян на 9 класів: 1 – воєнні інваліди, непрацездатні; 2 – воєнні інваліди, яких визнала такими військова комісія; 3 – воєнні вдови і сироти; 4 – учасники війни, які були демобілізовані; 5 – ті, які служили у румунській армії; 6 - 9 – всі інші малоземельні.

Перші 5 класів мали отримати по 5 га землі або доповнення до 5 га, а інші 4 – невизначену кількість з того, що залишалось після наділення перших 5 класів. Комісії мали необмежені повноваження, тому перші 4 класи діставали переважно 1 - 2 га землі, зате селяни з 7 - 9 класів діставали приділи. Комісія майже не звертала уваги на те, чи є хтось хліборобом, чи має живий та мертвий інвентар, – вирішальним чинником при наділах була національність.

Землю діставали, в першу чергу, громадські й державні урядовці, які в більшості випадків були вже румунськими зайдами й часто навіть не знали, де їхній наділ знаходиться. Вони з місця продавали свій наділ заможним селянам, хоча закон забороняв такий продаж і її не можна було інтабулювати. Таким чином, земельна реформа на Буковині дошкульно вдарила побідному українському селянству.

Зокрема, міцно вдарила по селянству колонізація Буковини румунським населенням. Такі колонії планувалося створити в селах Кисилів, Юрківці, Топорівці, Слобозія, Раранче, Ставчани, Комарівці, Панка, Іванківці.

Перша румунська колонія була створена в 1921 р. в с. Кисилів Заставнецького повіту, де поселились 22 румунські родини з с. Фратівці Радовецького повіту. Кожний колоніст одержав 9 та орної землі, 1 га – під забудову і 1 га пасовищ. Одночасно колоністи одержали будівельні матеріали і фінансову допомогу. Проте поселились тільки два колоністи, інші продали подарований будівельний матеріал у Чернівцях, а землю – селянам. Аналогічно поступив 61 колоніст в с. Юрківці, 82 – в с. Топорівка і т.п.

Пізніше був виданий спеціальний закон, який забороняв румунським колоністам продавати землю українському населенню. Колоніст міг продати землю тільки румунові, який зобов'язувався таки осісти на цій землі й берегти законні обмеження щодо цієї землі. Якщо такий продаж і відбувався, то його вважали не законним, а держава забирала землю від українця без повернення покупної ціни. Проте румунські колоністи не дотримувались цього закону й продавали землю українським селянам тимчасово, а після 10 років записували продаж в грунтові книги.

Великі земельні запаси було залишено для колонізаційної мети. Але після повного провалу цього задуму ці запаси передали у володіння держави і з ними в подальшому велися різні спекуляції.

Таким чином, друга земельна реформа на Буковині не тільки не дала бажаних успіхів, а навіть загострила економічну кризу на цій території. Так у 1910 - 1911 pp. тут було 2,4 млн. голів великої рогатої худоби, 0,58 – голів коней, 1,7 – свиней, 3,62 – овець; а у 1935 р. – 1,82 млн. великої рогатої худоби, 0,57 – коней, 1,08 – свиней і 3,0 – овець. Внаслідок цього знизився життєвий рівень населення. Такий стан тривав аж до кінця румунської окупації Буковини 1940 р.

Своїм просторовим та географічним положенням Буковина ніколи не становила окремої самостійної одиниці. Упродовж століть вона входила до складу чи була залежною від державних формацій, на границі яких була розташована. Тому й історія Буковини складається з окремих періодів, визначених державною суверенністю народів, що володіли цією землею. Становлячи частину різних держав, Буковина майже завжди трактувалася як окрема адміністративно-політична одиниця, яка з плином часу набирала різних специфічних форм. Тільки під цим кутом можна розглядати Буковину як окрему історичну одиницю, що мала притаманний їй устрій, окрему, і до певної міри відмінну від інших, управу. Тут в інших умовах розвивалося культурне, соціальне, економічне і релігійне життя. Відокремленість Буковини викликана, в першу чергу, зовнішніми факторами, бо своєю внутрішньою побудовою вона постійно тяжіла до українського материка і завжди почувала себе духовно зв'язаною з ним.

Новий етап земельних перетворень на Буковині розпочався 2 серпня 1940 p., коли VII сесією Верховної Ради СРСР було створено Чернівецьку область у складі УРСР? до Північної Буковини приєднали частину Хотинського повіту та Герцаївський район. Разом із створенням Чернівецької області було проведено й адміністративну реформу і визначено райони: Заставнецький, Кіцманський, Садгірський (Садогурський), Вашківський, Вижницький, Путильський, Сторожинецький, Глибоцький (Глібіцький), Чернівецький – сільський. Крім цього, в Північній Бесарабії створено райони: Хотинський, Сокирянський (Секурянський), Кельменецький, Новоселицький та Герцаївський (Герцівський).

Разом з політично-адміністративною реформою відбулися зміни і в економічній галузі. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 15 серпня 1940 р. проведено націоналізацію землі і майна. Президія Верховної Ради постановила:

1. Встановити, що з 28 червня 1940 р. вся земля з її надрами, лісами і водами на території північної частини Буковини є державною власністю, тобто всенародним добром.

2. Доручити Раді Народних Комісарів Української РСР негайно провести в життя на території північної частини Буко­вини всі заходи, пов'язані з передачею землі трудящим селянам у безстрокове і безплатне користування..."

На підставі цього указу на Буковині було націоналізовано 1191 тис. га землі, з яких 113 тис. га лісу забрано від дідичів і православного релігійного фонду. Частину земель (31,5 тис. га) призначено безземельним селянам і 35,0 тис. га – для збільшення наділів. Проте розподіл земель серед селян не відбувся, оскільки швидко було організовано колгоспи і радгоспи. Так у червні 1941 р. вже існувало 63 сільськогосподарські артілі.

Протягом цього короткого – першого радянського – періоду Буковину було поділено приблизно за етнографічним принципом на дві частини: північну – з центром у м. Чернівці та півмільйонним населенням приєднано до УРСР; південну – з 4.9 тис. kb. km. і 300 тисячами населення, що залишилися в Румунії.

Міжнародне визнання Північної Буковини за УРСР мало місце на підставі Паризького договору з сателітами Німеччини від 10 лютого 1947 р. Паризька конференція миру підтвердила кордон між СРСР і Румунією таким, яким він був встановлений між цими двома державами 28 червня 1940 р.

Тому після Великої Вітчизняної війни розпочинається період зміни земельних відносин на Буковині в напрямі колективізації землі. На 1 травня 1950 р. 96% селянських господарств, які нараховували 98,7 % орної землі, перебувало в колгоспах. Для їхнього обслуговування було створено 16 МТС. Маєтки поміщиків та релігійного фонду перетворено в радгоспи.

 До 1920 рр. були певні відмінності у земельному устрої Галичини, Волині й Полісся, на Холмщині й Підляшші. З включенням їх до складу Польщі, влада взяла оборот землею під свій контроль. Розпорядження Ради Міністрів Польщі з 1 вересня 1919 року нормувало оборот дідичівською земельною власністю, постановивши вимогу, щоб купівлю навіть найменшої ділянки дідичівської землі затверджували польські земельні установи. З цією метою в Галичині 1920 р. були ліквідовані повітові земельні комісії, в яких були представлені українські товариства "Сільських Господар", і створено у Варшаві головний Земельний уряд ( пізніше перетворений на Міністерство земельної реформи ) та окружні й повітові земельні уряди, які скасовані 1 січня 1934 р., передавши їх компетенції політичній владі, Створення цих урядів мало на меті суворим урядовим контролем не допустити переходу дідичівської землі в не польські руки. Польський Конституційний Сойм 15 липня 1920 р. схвалив закон, який першість купівлі дідичівської землі визнав за фільварковою обслугою, безземельними й малоземельними, що втратили працю через парцеляцію, і за власниками господарств розміром до 2 га з тією самою або суміжних громад. Виданий польським урядом закон про земельну реформу з 28 грудня 1925 р. який діяв до початку Другої світової війни, на практиці дуже обмежував набування землі українськими селянами. За даними перепису 1939 р. в Західній Україні у сільському господарстві було зайнято 75,6 % населення. Близько двох тисяч великих землевласників володіли понад 1 тисяч га землі. Водночас 50% усіх селянських господарств мали не більше двох гектарів кожне. У Північній Буковині, де збереглося поміщицьке землеволодіння, селяни обкладалися численними податками: державними, повітовими, сільськими. Стягувався податок за проїзд шляхами, на в’їзд до міста, за користування пасовиськами тощо. Податки забирали майже весь прибуток селянських господарств. У Закарпатській Україні поміщикам належало втричі більше землі, ніж її мали селянські господарства.

Після об’єднання Західної України з УРСР радянська влада оголосила про експропріацію польських землевласників і прагнення розподілити між селянами їхні землі. Проте згодом стало відомо, що землі, вилучені у польських землевласників і "передані" найбіднішим селянам, підлягали колективізації. До кінця 1939 року було конфісковано й перерозподілено понад 2 млн. га землі бідняцькі господарства звільнилися від сплати податків. У тяжкому становищі опинилися заможно-середняцькі верстви селянства. Вони сплачували різні податки, які встановлювались радянською владою. Ліквідовувалися безліч сільськогосподарських кооперативів, частина із них удержавлювалася.

У 1940 році примусовими методами організовуються перші колгоспи. У такий спосіб до середини 1941року було колективізовано близько 13% селянських господарств.

Число колгоспів в Україні у вказаний період досягло 39653. Пересічно на один колгосп припадало до 1300 га і понад 150 дворів. Колгоспи і радгоспи фактично були монополістами на володіння товарними сільськогосподарськими землями, форму господарювання та працю селян (а практично – робочу силу) в кожному конкретному селі. До того ж, селянин був позбавлений права ефективно займатися хліборобською працею у підсобних господарствах, які формально вважалися їх індивідуальною власністю. В цілому в українському селі виявлялася руїна. Про її суть та прояви лаконічно, але досить об’єктивно описав В.Петров. Зокрема, він визначив, що "по деяких селах Київщини, за розпорядженням влади, там, де місцеве населення частково лишилося, жоден господар не був залишений в своїй хаті і на землі своєї садиби. "Пролетаризований селянин" не повинен був жити в своїй з діда – прадіда власній хаті. Почуття власності зв’язок з місцем викорінювалося послідовно і вщент" .