СОЦІАЛЬНА БОРОТЬБА Й СЕЛЯНСЬКІ РУХИ В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ТА СЕРЕДИНІ XIX СТ.

1 Соціальна боротьба й селянські рухи в першій половині та середині XIX ст.

1. Соціальне становище селян

Найчисленнішими групами селянства в першій половині і середині XIX ст. були приватновласницькі (поміщицькі) та державні (казенні) селяни. Обидві категорії селян були залежними, оскільки не мали права володіти землею. Основою для кріпосницької системи була встановлена законом власність на землю, незалежно від того, хто був власником землі – держава чи приватна особа.

Соціальний склад сільського населення був дуже строкатим. Наприклад, до розряду казенних селян належали такі підкатегорії: державні селяни на казенних та приватних землях; козаки; військові поселенці; однодвірці; кіннозаводські; євреї-землероби, поселені на казенних та приватних землях; частково старостинські; економічні; коронні; виморочні; банківські; відписні; колоністи; вільні хлібороби; селяни, приписані до навчальних закладів; вільні матроси; кантоністи; солдатські діти; нижчі військові чини та ін. Хоча всі вони були особисто вільними, проте, користуючись державною землею, виконували казенні повинності і платили податки, що наближало їх до становища поміщицьких та удільних селян.

На території Правобережжя до 1840 р. основоположним законодавчим документом, який оформив юридично-правове становище селян, був Литовський статут. Указ «Про вільних хліборобів» від 20 лютого 1803 р. давав шанс отримати свободу в межах пануючої системи кріпосного права. Особи, які підпали під його дію, з 1848 р. стали офіційно іменуватися державними селянами, поселеними на власних землях.

У жовтні 1804 р. було законодавчо регламентовано умови переходу селян до стану міщан. У наступні роки приймалися досить суперечливі за змістом законодавчі акти. Так, указ від 23 січня 1808 р. дозволяв поміщикам обмінювати черезсмужну землю з казенними селянами. Маніфест 27 травня 1810 р. давав дозвіл на продаж державних маєтностей для погашення державних боргів під час війни з Францією. 30 листопада 1821 р. було заборонено навертати у кріпацтво осіб, які отримали свободу від власників чи за розпорядженням уряду. В 1822 р. заборонено друкувати оголошення про продаж людей без землі, хоча на практиці вони продовжували друкуватися під виглядом віддання у найми.

Держава здійснила певні кроки, спрямовані на покращення правового і матеріального становища селян. 6 березня 1823 р. були затверджені правила для накладення опіки на маєтності поміщиків, котрі жорстоко поводились із селянами. У 1824 р. було заборонено віддавати кріпаків у найми до осіб, котрі не мали на це права. Указом від 1826 р. кріпосні селяни звільнялися від присяги своєму поміщикові. Від 15 лютого 1827 р. забиралося до казенного підпорядкування всіх селян, у яких для прожиття залишалося менше 4,5 десятин землі на особу. Указом від 14 липня поміщикам заборонялося віддавати кріпаків на гірничозаводські роботи. В 1827 р. кріпакам заборонено навчатись у гімназіях та університетах, а дозволялося вступати лише до парафіяльних та повітових училищ. У 1833 р. заборонено приймати для погашення приватних боргів кріпаків без землі, чим фактично офіційно заборонялося дробити кріпацькі сім’ї. У 1841 р. таке положення ще раз було законодавчо підтверджене.

У 1842 р. видано декілька нормативних актів, спрямованих на покращення становища кріпаків. Зокрема, указом від 20 квітня поміщикам дозволялося наділяти селянам у користування окремі ділянки землі на узгоджених з обох сторін умовах. Такі селяни отримували назву зобов’язаних. Також видано закон про розгляд державними установами скарг кріпаків нарівні з казенними селянами. 29 листопада 1843 р. безземельним дворянам заборонено купляти селян-кріпаків, що стало важливим кроком до скорочення чисельності кріпаків без землі.

Однак всі ці заходи щодо селян фактично нівелювалися лише однією статтею Уложення 1845 р., яка зобов’язувала карати кріпаків за подання скарги на свого поміщика 50-ма ударами різок. Завдяки цьому поміщик фактично і надалі залишався повним розпорядником життя своїх кріпаків.

Згідно з урядовим рішенням від 8 листопада 1847 р. кріпакам маєтків, які продавалися на публічних торгах, надавалось право викупляти себе з неволі разом із землею. У 1848 р. кріпосним селянам дозволялося купляти землю та нерухоме майно на своє ім’я за дозволу поміщика.

На Правобережжі протягом усієї першої половини XIX ст. зменшувалася площа селянської землі, що особливо прискорилося після проведення інвентарної реформи. Масштабне захоплення селянських земель поміщиками було здійснено в три етапи: 1-й – у 1848 р. внаслідок інвентарної реформи поміщики зрівняли «плугові», «четвертні» та інші понадтяглові господарства з тягловими, віднявши в них «зайву» землю; 2-й – у 1849-1860 рр. поміщики забрали так звані вакантні землі, які залишилися після переведення тяглових господарств у піші; 3-й – у 1861-1862 рр. у ході запровадження уставних грамот.

У переважної більшості поміщицьких господарств найбільшого поширення набула панщина як форма відробіткової ренти. За даними  1840 р., у Південно-Західному краї з 408 маєтностей у 131 панщина відроблялася від кожної селянської особи, а у 277 маєтках – з кожного двору. Обсяг панщини становив 3–4 дні в тиждень. Крім панщини, існували й інші форми повинностей. Попри спроби держави законодавчо внормувати обсяги експлуатації селян-кріпаків, розмір їхніх повинностей у більшості випадків залежав від волі поміщика. Із зростанням кількості безземельних селян поміщики все частіше відправляти їх на заробітки або використовували у своїх господарствах як дармову робочу силу.

Отже, у першій половині і середині ХІХ ст. відчутною стала тенденція щодо погіршення соціального становища селян. З розвитком товарно-грошових відносин суттєво зросли й урізноманітнилися форми соціальних повинностей селян-кріпаків. Посилення кріпосницького визиску зумовлювало масовий відтік селянства на Південь, де податки і повинності були значно слабшими.

2. Форми і характер протесту українського селянства

Перша половина XIX ст. була періодом зростання селянського руху. Активне проникнення товарно-грошових відносин у сільське середовище вело до посилення економічного визиску селянства, що призводило до зростання незадоволення селян своїм становищем. На піднесення селянського руху впливали правовий, релігійний, етнічний та інші чинники. У самому ж селянському середовищі поглиблювалася майнова диференціація. На Правобережжі цей процес проходив повільніше, що пояснювалося переважанням панщини як гальмівного фактора розвитку ринкових відносин. Майнова нерівність більшою мірою проявлялася серед державних оброчних селян Лівобережжя та Півдня. Перша половина XIX ст. характеризувалася значною політичною нестабільністю в Російській імперії (через наполеонівські війни, виступ декабристів, російсько-турецьку війну, польське повстання тощо), що, безперечно, вплинуло на розвиток селянського руху. Разом із соціально-економічними передумовами вагому роль у селянських рухах відігравали і етнонаціональні фактори: якщо переважаючою частиною сільського населення були українці, то поміщиками та урядовцями, як правило, – представники польської чи російської народності. Ця обставина істотно посилювала гостроту соціального антагонізму. Радикально налаштована частина селянства виступила проти панщизняно-кріпосницької системи і за здобуття особистої свободи. Інша частина селянства у пошуках кращої долі втікала у південноукраїнські губернії.

Найчастіше протестний рух селянства проявлявся у поданні скарг до державних інстанцій, масових втечах, фізичних розправах з поміщиками чи управителями їх маєтків, проявах колективної непокори тощо. Непосильний кріпосницький гніт, жорстоке поводження поміщиків, свавілля чиновників та адміністраторів – вся ця низка причин зумовлювала численні заворушення, котрі регулярно відбувалися в українському селі протягом усієї першої половини ХIX ст.

Антикріпосницька боротьба селянства характеризувалася широким спектром різноманітних проявів. Найчастіше кріпаки підпалювали поміщицькі садиби, псували реманент, вбивали поміщиків, їхніх управителів чи прикажчиків, відмовлялися виконувати панщину та розпорядження поміщиків, нерідко чинили збройний опір адміністрації маєтків, місцевим урядовцям і навіть урядовим військам. Всі ці форми боротьби проявлялись, як правило, у взаємозв’язку. Так, типовим було, коли, подавши скаргу, кріпаки очікували її розгляду в державних органах не виконували у цей час панщини, а внаслідок вжитих до них властями і поміщиками репресивних заходів вдавалися до відкритих форм опору. Підпали поміщицьких садиб і розправи над поміщиками часто супроводжувалися втечами їх учасників. Рятуючись від жорстокої кари, вони залишали свої оселі і тікали у віддалені та слабо заселені місцевості.

Особливо поширеною формою селянського протесту було подання скарг. Хоча царський уряд під загрозою суворого покарання забороняв кріпакам скаржитися на поміщиків, вони все частіше зверталися до земських справників, предводителів дворянства, губернаторів та інших царських урядовців з проханням захистити їх від утисків і сваволі поміщиків. Зважаючи на небезпеку збройних виступів селян, царські чиновники змушені були створювати видимість об’єктивного розслідування скарг, яке переважно закінчувалося звинуваченням самих же селян. Переслідування за подання скарг поступово виробили серед селянства недовір’я до «справедливості» різних органів адміністрації, поліцейських і жандармських чиновників. Скаржачись царю, вони часто писали, що органи влади й урядовці, до яких вони зверталися раніше, всіляко захищали їхніх кривдників. Ця наївна, але зрозуміла в тодішніх умовах віра селян у «доброго царя-батюшку» була доволі міцною в суспільній свідомості селянства.

Не задовольнивши своїх вимог законним шляхом, селяни переходили до більш рішучих та радикальних дій. У таких випадках вони особливо часто підпалювали поміщицькі садиби. Підпали були прямою відповіддю кріпаків на свавільні дії та жорстокі катування з боку поміщика. Часто підпали зумовлювалися наївним сподіванням звільнитися від панщини й отримати волю після того, як вогонь знищить поміщицький реманент, садибу, а то і всю сім’ю її власника. Значно почастішали підпали поміщицьких садиб у 1830–1850-х рр., коли боротьба селян набула особливо загостреної форми. Так, тільки у Подільській палаті карного суду з 1832 по 1860-й рр. було розглянуто 53 справи про кріпаків, які звинувачувались у підпалах поміщицьких будівель, промислових підприємств і врожаю. В деяких маєтках майже кожного року або й кілька разів у рік спалахували пожежі. Адміністративні органи жорстоко переслідували селян за підпали чи руйнування поміщицького господарства. З метою недопущення селянських виступів на майбутнє покарання «підпалювачів» урядовці проводили, як правило, в присутності всіх жителів села, котрі зганялися на місце злочину. Кожного року з українських губерній органи царської адміністрації відправляли під конвоєм на заслання та каторгу десятки, а то й сотні кріпаків, звинувачених у підпалах. Так, лише у 1822–1833 рр. до Сибіру, за неповними даними, заслано за підпали 176 осіб. Таких засланців селяни шанували як потерпілих за громадську справу й вважали героями.

В окремих випадках, за погодженням і за підтримки громади, а інколи й за безпосередньою участю більшості жителів села здійснювалися фізичні розправи над найжорстокішими поміщиками. Тоді царський уряд і його органи влади на місцях жорстоко розправлялися з селянами, які посміли підняти руку проти представників «благородного» стану.

Посилення кріпосницьких повинностей та жорстокі репресії царських властей спричиняли масові втечі селян. Утікали селяни різними способами: поодинці, окремими сім’ями, великими групами, а то й цілими селами. При цьому кількість втікачів з року в рік зростала. Так, тільки в Київській губернії у 1816 р. у реєстрі розшукуваних перебувало до 25 тис. селян. Поміщики зверталися до органів влади з проханням вжити рішучих заходів щодо розшуку і повернення втікачів. Таке антикріпосницьке явище, як втечі набуло поширення в усіх українських губерніях, у тому числі південних. Звідси втікачі вирушали переважно на територію Донського й Чорноморського війська. Під час російсько-турецької війни 1806–1812 рр. державні й поміщицькі селяни Подільської і Херсонської губерній втікали до Молдови, сподіваючись створити там Буджацьке козацьке військо. Поширення втеч спричинилося до того, що в деяких селах кількість кріпаків зменшилася наполовину і більше. Царський уряд вживав заходи до розшуку втікачів і суворо карав їх. Покарання зазнавали й ті, хто надавав їм притулок. Лише протягом 1822–1833 рр. було заарештовано і відправлено до Сибіру на заслання 12 428 осіб, серед яких 1701 жінка. Отже, будучи однією з поширених форм селянської боротьби, втечі, з одного боку, завдавали значних збитків поміщицьким маєткам, позбавляючи їх дармової робочої сили, а з другого – активізували селянські рухи в місцевостях поселення втікачів, адже там часто створювалися загони, що партизанськими методами боролися проти кріпосників.

Кріпаки вели також рішучу боротьбу у формі відкритих виступів проти поміщиків. Упродовж першої чверті XIX ст. селянські рухи поширились на більшу частину кріпосного населення українських губерній. Під час деяких заворушень у боротьбу включалися селяни одразу кількох сіл. Інколи селяни одних і тих самих сіл кількаразово чинили виступи. Були випадки, коли селяни відмовлялися коритись не тільки своїм поміщикам, а й царським урядовцям, вимагаючи звільнення від кріпосної залежності. Нерідко владі доводилось застосовувати до непокірних військову силу. За деякими даними, протягом 1797–1825 рр. відбулося 103 виступи кріпаків. Окремі з цих виступів охоплювали одночасно декілька сіл. Серед державних селян заворушення мали місце в 1802–1804, 1813–1819 та 1825 рр. Найбільш масовими на Правобережжі були виступи селян 24 сіл і містечок Черкаського повіту на Київщині у 1803 р. Значного розмаху в 1802–1804 рр. набуло заворушення селян Поберезького маєтку на Поділлі, в якому взяли участь жителі 11 сіл. Окремі селянські виступи тривали по декілька років. Протягом майже 15 років (з 1811 до 1826 р.) відмовлялися виконувати кріпосницькі повинності й не корилися навіть військовій силі жителі с. Підвисоке Уманського повіту. Селянські виступи активізувалися під час проведення інвентарної реформи. Після введення в дію «Інвентарних правил» на Правобережжі спалахнули 55 селянських заворушень. У цей час від поміщиків лише Київської губернії втекли майже 30 тис. кріпосних селян.

Таким чином, перша половина ХІХ ст. характеризується посиленням антикріпосницького руху українського селянства. Селянський рух цього часу відзначався значним різноманіттям своїх проявів. Для нього були характерні такі ознаки, як стихійність, локальність і розпорошеність. З поширенням товарно-грошових відносин та утвердженням на селі фільваркової системи господарювання посилився економічний визиск селян, який і спричинив зростання соціального антагонізму та посилення селянських виступів.

3. Рух під проводом У. Кармелюка на Поділлі

Значного суспільного резонансу серед українських селян Поділля набув провідник повстанського руху Устим Кармелюк, який в українській народній традиції та історіографії тривалий час поставав справжнім символом селянської боротьби. Таку репутацію він здобув собі, очоливши протягом 25 років повстанський рух у краї. За вчинений опір представникам царської адміністрації У. Кармелюка віддали у солдати, однак у 1813 р. він втік із уланського полку та організував власний повстанський загін, з яким здійснив понад тисячу нападів на поміщиків, купців та адміністративних чиновників і багатих селян. Протягом 1814–1835 рр. У. Кармелюка десять разів заарештовували й чотири рази засуджували до каторжних робіт у Сибіру. Сім разів йому вдавалося втекти; під час втечі інколи проходив пішки 13 тис. кілометрів.

У. Кармелюк блискуче умів уникати облав й планувати дії свого загону, особисто відзначався неабиякою силою і витривалістю. В його загоні були вихідці з різних соціальних станів (селяни, міщани і навіть шляхта та духовенство), однак найближче оточення ватажка становили декласовані елементи, зокрема дезертири і втікачі із місць позбавлення волі. В українській історіографії неднозначно вирішувалось питання про чисельність загону під проводом У. Кармелюка. Тривалий час поширеною була думка, що у цьому селянському русі взяло участь до 20 тис. осіб. Неаргументованість цієї точки зору є очевидною. У працях інших істориків фігурувала цифра 2700 осіб. Сучасні дослідники (В. Дячок) стверджують, що за увесь період діяльності кількість спільників У. Кармелюка не перевищила 100 осіб, а в судових справах з цього приводу було притягнуто не більше 300 осіб. Основним регіоном діяльності загону У. Кармелюка була Подільська губернія, насамперед Літинський, Летичівський та Могилівський повіти; епізодично члени загону проникали і у сусідні повіти Київської і Волинської губерній та у Бессарабію. У 1835 р. У. Кармелюк був підступно вбитий шляхтичем, а членів його загону віддано до суду.

Попри усталену історіографічну традицію зображати У. Кармелюка народним месником, в сучасній українській науці набуває поширення й альтернативний підхід до оцінки діяльності цієї постаті. Зокрема В. Дячко стверджує, що його діяльність мала розбійницький, тобто кримінальний характер, а у своїй «опришківській» діяльності він не прагнув змінити існуючого соціально-економічного чи політичного устрою, а головним мотивом діяльності загону У. Кармелюка, була відсутність можливості легального забезпечення свого існування. Цікавим є твердження автора про еволюцію свідомості цього ватажка. Так, якщо у 1813–1821рр., попри вчинені грабунки та розбійні напади він здійснював спроби повернутися до нормального життя, то протягом 1825–1835 рр., вже повністю себе ототожнював із антисоціальною групою, яка свідомо себе протиставляла не окремим соціальним станам, а суспільству загалом. Що стосується «меценатської» допомоги кармелюкових сподвижників, то вона, я правило, обмежувалась колом їхніх родичів і знайомих.

Таким чином, У. Кармелюк та його сподвижники стали найбільш виразним та масовим проявом селянського руху на Правобережжі, хоча щодо характеру цього виступу і його ватажка в українській історіографії існують протилежні оцінки.

4. Селянський рух під час Кримської війни

У середині XIX ст., внаслідок погіршення економічного становища у зв’язку з Кримською війною, у Наддніпрянщині посилився антикріпосницький рух. Його перший етап пов’язаний з виданням 2 квітня 1854 р. царського указу про формування морського ополчення для посилення оборони Балтійського моря. Текст іншого маніфесту про державне ополчення від 29 січня 1855 р. проголошувався у церквах та на сільських сходах. Однак селяни по-своєму трактували його: вони вважали, що йшлося про відродження козаччини, й ті, хто запишеться в це військо, будуть звільнені від кріпацтва та отримають землю. Священиків та урядовців, які, за переконанням селян, «ховали волю», неправильно трактуючи маніфест, били й виганяли із сіл. В окремих випадках селяни складали списки «вільних козаків» й відмовлялися виконувати повинності і розпорядження адміністрації, а також створювали органи самоврядування. Серед населення поширювалася чутка, що селяни-ополченці будуть назавжди звільнені із кріпацтва разом із своїми сім’ями.

В Наддніпрянщині за історичною традицією термін «ополченець» асоціювався із поняттям «козак», а «козаччину» українське селянство завжди ототожнювало із сподіваннями на визволення від кріпосної неволі. Чутки про «козаччину» швидко поширювалися й набували різних інтерпретацій. Побутувало переконання, що від селян приховано царський указ, в якому всі вони закликаються на службу козаками із звільненням від поміщицької залежності. Значна кількість селян піддавалась подібним настроям та сподіванням. В цей час поширилася чутка, що раніше видано царський указ про набір у козаки, який приховано від народу священиками, й хто не встигне записатися в козаки до весни 1855 р., той назавжди втратить можливість здобути волю.

Схвильовані цими чутками селяни розпочали протестний рух, який увійшов в історію під назвою «Київська козаччина». Він загалом охопив 16 губерній імперії, але найбільшого розмаху набув саме у Київській губернії, в березні 1855 р. він поширився в 9 з 12 її повітів. У виступах прийняли участь десятки тисяч кріпаків. Вони припинили роботи на поміщиків, а від місцевих священиків вимагали оголосити царський указ і записати їх до списків козаків. Були випадки, коли селяни заявляли: «Ми знаємо, що немає указу про вольності, але ми хочемо, щоб такий був». Ці слова свідчать про активну настанову селян у прагненні до волі.

Практично всюди, де відбувалися селянські заворушення, адміністрація для їхнього придушення застосовувала військову силу. В окремих випадках між військами та повсталими відбулися криваві сутички.

До кінця квітня 1855 р. властям за допомогою збройних сил вдалося придушити стихійні, неорганізовані та розрізнені виступи селян у більшості повітів Київської губернії. Однак повністю стабілізувати ситуацію не вдалося. Так, генерал-губернатор Васильчиков у своєму донесенні у Санкт-Петербург від 6 серпня 1855 р. зазначав, що в Канівському повіті знову виникли заворушення в маєтках Понятовських. «Київська козаччина» 1855 р. за кількістю учасників стала найбільш масовим виступом селян у період Кримської війни. Цей рух охопив 422 села, де проживало 183 тис. кріпаків. В усіх випадках основною вимогою протестуючих селян було звільнення від кріпацтва. У придушенні виступів взяли участь 9 рот піхоти, 25 ескадронів кінноти й декілька рот саперів. Влада жорстоко розправилася з активістами селянських виступів. Десятки учасників було вбито чи поранено, сотні заслано до Сибіру, а тисячі покарано різками.

Завершальним етапом селянського руху, пов’язаного з Кримською війною, був так званий похід «у Таврію за волею». Сподівання селян про волю й благополучне життя збуджували уяву, а тому вони охоче вірили будь-яким чуткам про звільнення від кріпосної залежності. У 1856 р. серед населення південних губерній поширилася чутка, що хто переселиться у Крим, той стане вільним та заможним господарем. Найбільших розмахів переселенський рух набрав улітку в Катеринославській та Херсонській губерніях. Значні людські втрати, господарсько-економічні збитки, завдані війною, погіршення матеріального становища селян сприяли поширенню переселенського руху. У південних губерніях поширилися чутки про заселення кріпаками зруйнованого війною Кримського півострова, про обіцяну матеріальну допомогу переселенцям та високу оплату за казенні роботи.

Під впливом поширюваних чуток й не маючи надії отримати волю від своїх поміщиків, кріпаки південних губерній з усім своїм рухомим майном вирушали у Крим. Уже в червні 1856 р. з Верхньодніпровського і Катеринославського повітів Катеринославської губернії вирушило майже 9 тис. осіб. Протягом короткого часу переселенський рух поширився і на Херсонську губернію і вже на початок липня кількість біглих кріпаків сягнула 3 тис. осіб. Похід «у Таврію за волею» охопив не лише південноукраїнські губернії – його відгуки були відчутними у Харківській, Полтавській, Чернігівській і навіть Курській, Воронезькій та Орловській губерніях.

Проти самовільних переселенців уряд застосував військову силу, яка була головним засобом боротьби проти переселенців. За неповними офіційними даними, в Катеринославській та Херсонській губерніях відбулося шість кривавих сутичок між військами і селянами-втікачами. Тільки за допомогою жорстоких екзекуцій наприкінці року вдалося припинити рух «у Таврію за волею». Таким чином, на завершальному етапі Кримської війни протестний селянський рух сягнув свого найбільшого розмаху. В цей час він виразно проявився у таких виступах, як «Київська козаччина» та похід «у Таврію за волею». Спалах селянського руху у 1855-1856 рр. був придушений силовим способом.

Отже, у першій половині і середині ХІХ ст. відчутною стала тенденція щодо погіршення соціального становища українських селян. Поверхові та непослідовні урядові заходи не могли подолати системної кризи тогочасного устрою, яка постійно поглиблювалася. У вказаний період значно посилився антикріпосницький рух українського селянства, він відзначався значним різноманіттям своїх проявів. Посилення соціальних протиріч і селянських рухів в українському селі було безпосереднім наслідком включення українських земель у соціальну та економічну систему Російської імперії.