ВСТАНОВЛЕННЯ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНА ПОЛІТИКА УСРР В СІЧНІ-СЕРПНІ 1919 Р. ТА ЇЇ НАСЛІДКИ. ДЕНІКІНСЬКИЙ ОКУПАЦІЙНИЙ РЕЖИМ В УКРАЇНІ

1 Встановлення радянської влади в Україні. Соціально-економічна політика УСРР в січні-серпні 1919 р. та її наслідки. Денікінський окупаційний режим в Україні

1. Встановлення радянської влади в Україні. Соціально-економічна політика УСРР в січні-серпні 1919 р. та її наслідки

Встановлення радянської влади в Україні у 1919 р. відбувалось в результаті наступу двох українських радянських дивізій та війни радянської Росії проти армії Гетьманату, а потім Директорії. Наступ радянських військ чисельністю 80 тис. бійців розпочався з нейтральної смуги в районі Суджі в кінці листопада 1918 р. Їм протистояла армія Директорії майже 40 тис. вояків. Війська Антанти (240 тис. осіб) були на півдні України і підтримували армію А. Денікіна, що воювала на південному сході.

3 січня 1919 р. радянські війська зайняли Харків, у місто прибув Тимчасовий робітничо-селянський уряд України. 6 січня він відмовився від назви Українська Народна Республіка і за аналогією з радянською Росією проголосив Українську Соціалістичну Радянську Республіку (УСРР). 19 січня Північна група радянських військ зайняла Полтаву, 27 січня – Катеринослав. 5 лютого радянські війська вступили у Київ. До травня 1919 р. майже вся територія Лівобережної та Південної України контролювалася Червоною армією.

29 січня 1919 р. Тимчасовий робітничо-селянський уряд перейменувався в Раду Народних Комісарів. Уряд УСРР складався лише із представників КП (б) У, його очолював Х. Раковський. На підконтрольній території Лівобережжя уряд УСРР організував в містах обрання нових органів влади. Внаслідок адміністративного тиску з боку радянської влади Червоноармійці на виборах до рад в містах здобули вдесятеро більше мандатів, ніж робітники і селяни України. Створюючи новий державний апарат, уряд УСРР оголосив про ліквідацію всіх органів попередньої влади, розпуск судових установ. Повноваження на місцях (до обрання місцевих рад) передавали надзвичайним органам – ревкомам і комітетам бідноти в селах. Створювалися народні суди і ревтрибунали, робітничо-селянська міліція, а також Всеукраїнська надзвичайна комісія, яку очолив скерований з Москви латиш Мартін Лаціс.

До речі, в економічних стосунках керівництво радянської України виступало за збереження Української Ради народного господарства, виступало за те, щоб усі свої дії щодо України Раднарком радянської Росії узгоджував з нею і усю свою роботу здійснював через українські урядові структури. Москва наполягала на «злитті» УРНГ і ВРНГ, що і відбулося влітку 1919 р.

28 січня 1919 р. уряд УСРР опублікував декларацію, що передбачала націоналізацію промисловості і ліквідацію поміщицького, куркульського та монастирського землеволодіння, формування власних збройних сил, об’єднання УСРР з РСФРР на федеративних засадах. Передбачалась націоналізація великих, середніх й навіть дрібних приватних підприємств. Націоналізація промисловості в Україні стала шляхом до встановлення економічної диктатури і забезпечення постачання промислової продукції в Росію. На підконтрольній радянській владі території (Лівобережжя), як це було уже в Росії, на початку 1919 р. вводилась державна монополія на торгівлю хлібом, цукром, використовувались військові методи на промислових підприємствах, здійснювався примус робітників до праці.

У лютому 1919 р. видано «Положення про соціалістичний землеустрій і про шляхи переходу до соціалістичного землеробства в УСРР». Згідно до документа мав здійснюватися зрівняльний розподіл землі між селянами. Одноосібні господарства мали бути ліквідовані і замінені радгоспами і комунами. 65 % колишніх поміщицьких земель залишались у державній власності, кожен радгосп отримував не менше 600 га землі. Таким був курс на утвердження в українському селі суспільного землекористування.

26 січня 1919 р. опублікований Закон УСРР «Про монополію на хліб, цукор, сіль, чай», 5 лютого – Закон «Про вилучення хлібних лишків». Радянська влада відразу приступила до хлібозаготовок (конфіскації зерна у селян). Одночасно встановлювалися тверді ціни заготівлі і продажу селянами цих продуктів. 12 квітня виданий декрет «Про розкладку лишків врожаю 1919 р. та попередніх років», який встановлював обов’язкове постачання лишків продтоварів і зерна на насіння. Насправді це означало вилучення зерна у селян без компенсації промисловими товарами чи грошима. До кожного села доведено план здачі державі зерна. Передбачалось до 1 червня отримати його 800 тис. тонн. Такою була продовольча розкладка в дії.

Селяни чинили опір органам радянської влади, не бажали віддавати своє зерно. Влада організувала з робітників, партійних і державних працівників воєнізовані продзагони, які почали насильно вилучати у селян зерно. Хоч інструкцією і передбачалося звільнення від продрозкладки тих селянських дворів, які мали до 10 га землі, насправді ця норма продзагонами не виконувалася.

6 березня 1919 р. у Харкові розпочав роботу ІІІ Всеукраїнський з’їзд Рад. На ньому представлено 1719 делегатів, у т. ч. від КП (б) У – 1435, від есерів – 100, боротьбистів – 150. На з’їзді обговорювалися такі питання, як стан армії, продовольче і земельне питання, проект Конституції УСРР. З кожного з обговорюваних питань прийняті відповідні ухвали.

Згідно Конституції УРСР 1919 р., що була прийнята на ІІІ з’їзді Рад, єдиними органами влади в Україні визнавалися ради, які мали вертикальну структуру. Вищим органом влади проголошувався Всеукраїнський з’їзд Рад, а в період між з’їздами – Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК). Головою ВУЦВК було обрано Григорія Петровського. ВУЦВК мав формувати уряд – Раду Народних Комісарів (РНК), збройні сили, визначати зовнішньо-політичний курс та напрямки розвитку економіки, а також кордони держави.

Місцевими органами влади вважалися губернські, повітові та волосні з’їзди рад, а між їх скликанням – відповідні виконкоми рад. Виборчі права надавались громадянам, починаючи з 18 років, окрім тих, хто використовував найману працю, мав нетрудові прибутки, а також служителів культу.

Найбільш гостра дискусія на з’їзді розгорнулася при обговоренні продовольчого і земельного питань. Окремі делегати, особливо від есерів і боротьбистів, різко критикували введення в Україні продрозкладки, яка діяла з 19 лютого 1919 р., і насильницького насаджування в селах комун, радгоспів.

Одразу ж після завершення роботи ІІІ з’їзду Рад України 11 березня Наркомзем УСРР видав інструкцію «Про розподіл земель у тимчасове зрівняльне користування» нею, передбачалась ліквідація дрібних власників і створення колективних господарств в Україні.

Для перерозподілу конфіскованої землі були створені земвідділи при сільських і волосних радах. Весною 1919 р. земвідділи надавали перевагу у передачі земель комунам і радгоспам і не допускали передачі землі у власність селян. В Україні їх створено 550, в середньому вони мали приблизно по 75 га землі. Встановлена норма здачі селянами хліба – 180 кг зерна з 1 га землі, а для «куркульських господарств» (ті, що мали 10 і більше гектарів землі) вона становила 200 кг.

Саме проти такої продовольчої диктатури більшовиків весною 1919 р. в Україні почалися селянські повстання. За різними статистичними даними, їх у квітні було 93, у червні – 328, у липні – 207. Селянські повстання відбувалися під гаслами: «За радянську владу без комуністів і чекістів!». У середині березня відбулося повстання отамана Зеленого у Трипіллі, отамана Струка – в Чорнобилі, отамана Ангела – в Ніжині, отамана Паська – в Миргороді, отамана Чучупаки – в Холодному Яру. Найбільш тривалими і запеклими були повстання селян під керівництвом червоних командирів Н. Григор’єва і Н. Махна.

10 квітня 1919 р. у Гуляй-Полі відбувся селянський з’їзд. На ньому делегати протестували проти насильницького запровадження комун. Їх підтримали отамани Махно, Зелений. Більшовики вважали, що це була думка лише куркулів, а відтак визнали з’їзд антирадянським. Лідери селянського руху, в т. ч. Н. Махно, 25 травня були оголошені поза законом. В Україну з Росії прибув керівник ЧК, зокрема Ф. Дзержинський. Для боротьби з селянськими повстаннями були створені збройні формування з комуністів і комсомольців, а також залучалися регулярні війська, чисельність яких становила близько 21 тис. осіб.

9 травня 1919 р. на півдні України, в Єлисаветграді, почалося антибільшовицьке повстання, яке очолив червоний командир Н. Григор’єв. Це був протест селян проти пограбування їхніх сіл продзагонами. Гаслами повстанців були: «За диктатуру народу», «Україна для українців». Н. Махно не підтримав заклик останнього до спільних дій проти радянської влади. В кінці травня повстання Н. Григор’єва було придушене. 27 липня махновці, дізнавшись про початок переговорів Н. Григор’єва з А. Денікіним, розстріляли його.

Упродовж квітня-липня 1919 р. радянська влада військовою силою придушила більшість селянських повстань в Україні. Під час бойових операцій проти повсталих селян були спалені десятки сіл, введена практика взяття заручників і їх розстрілів, на деякі села накладалась грошова контрибуція.

В цей час прискореними темпами відбувалось формування органів радянської влади в Україні. Формуючи радянський апарат в Україні, більшовики не мали наміру будувати тут суверенну державу. Але, віддаючи данину настроям українського народу, у свідомості якого вкарбувалося прагнення мати власну державність, вони оголосили, що УСРР об’єднується з радянською Росією на засадах «соціалістичної федерації». Це мало означати, що Україна цілком рівноправна з Росією. Але загальнофедеративних органів створено не було. Україною управляли з центру через Раднарком і ЦВК Російської Федерації, а також через РКП (б), що залишалася унітарною, централізованою партією. Заява про федеративні зв’язки України і Росії була суто декларативною. Ідеалом більшовиків залишалась унітарна держава, «повна єдність».

4 травня 1919 р. пленум ЦК РКП (б) ухвалив запропоновані В. Леніним рішення про військову єдність республік. 18 травня 1919 р. це рішення було схвалено на засіданні ВУЦВК. Нарешті, 1 червня 1919 р. за участю формально незалежних держав – України, Білорусії, Латвії та Литви – вищий орган Російської Федерації – ВЦВК – на своєму засіданні схвалив декрет про об’єднання всіх радянських республік «для боротьби зі світовим імперіалізмом». Об’єднанню під керівництвом вищих органів РСФРР підлягали війська, промисловість, залізниці, фінанси, комісаріати праці. Було укладено «воєнно-політичний союз» радянських республік, який звів нанівець суверенні права України.

Отже, на початку 1919 р. в результаті військового наступу російських радянських військ і українських радянських військ з території Росії було ліквідовано владу УНР на більшій території України. Було проголошено про утворення УСРР, взято курс на злиття з радянською Росією, здійснені такі кроки в напрямку соціалістичного будівництва, як націоналізація промисловості, комунізація села тощо. Опір українців такій політиці ставав повсемісним.

2. Денікінський окупаційний режим в Україні

4 травня 1919 р. А. Денікін розпочав наступ на територію України у двох напрямках – на Київ та Одесу. Метою А. Денікіна було відродження «єдиної, неподільної і великої Росії». Його армія отримала від Великобританії 250 тис. гвинтівок, 200 гармат і 30 танків, від США – 100 тис. гвинтівок, 5 млн. патронів, 300 тис. пар чобіт й ін. Це забезпечило їй повну перевагу над Червоною армією.

РНК Росії і України оголосили мобілізацію робітників і селян, що відбувалася під гаслом «Всі на боротьбу з Денікіним!». У результаті здійснених ними мобілізаційних заходів до Червоної армії в Україні залучили додатково 150 тис. осіб.

Створені у терміновому порядку загони із робітників і селян виявилися неспроможними припинити наступ армії А. Денікіна. 24 червня денікінці захопили Харків, а 28 червня – Катеринослав і зліквідували там радянську владу. 1 серпня білогвардійці оволоділи Полтавою, 13 серпня – Херсоном, 18 серпня – Миколаєвом, 23 серпня – Одесою. З південного заходу в цей час наступали на Київ об’єднані армії ЗОУНР і УНР. Південна група військ Червоної армії під командуванням Й. Якіра з боями проти військ УНР і білогвардійців пройшла від Бірзули через Умань до Білої Церкви. Під Києвом радянські війська були відкинуті білогвардійцями під Ірпінь. У кінці серпня 1919 р. урядові установи УСРР виїхали з Києва. Радянська влада в Україні була ліквідована. 30 серпня в Київ із заходу увійшли частини УГА, а з боку Дарниці – білогвардійці, однак українські війська на вимогу денікінців змушені були залишити місто. Це сталося тому, що генерал Антон Кравс від УГА підписав угоду з Денікіним про вивід своїх військ з Києва, оскільки не вважав денікінську армію ворожою. Осінню 1919 р. більша частина території України потрапила під контроль армії А. Денікіна, невелику частину Волині займала армія УНР.

Новий режим не визнавав суверенітету України, заборонив українську гривну, запроваджував російську мову як державну, розпочав процес русифікації в освіті. Катеринослав став політичним центром денікінської окупаційної влади в Україні. А. Денікін поділив Україну на три області – Київську, Харківську і Новоросійську. Це і була частина єдиної, неділимої Росії. Прихід денікінців позитивно сприйняли монархісти, негативно – політичні сили соціалістичної і національної орієнтації. На чолі областей стояли генерал-губернатори з необмеженими за умов воєнного стану повноваженнями. Дореволюційне адміністративно-територіальне управління було збережено, генерал-губернаторам підпорядковувались губернатори, а останнім – начальники повітів і волостей.

В Україні почалися масові репресії білогвардійців проти робітників, селян, національно-свідомої інтелігенції, вводилася смертна кара за політичний і збройний опір. В Одесі, Катеринославі розстріляно по 6 тис. осіб, у Харкові – 2,5 тис. Небачених розмірів набув антисемітизм. Ображенням національних почуттів українців стала заборона виставляти портрети Т. Шевченка в усіх установах.

У соціально-економічній сфері новий режим поновлював поміщицьке землеволодіння. Селянам дозволялося викупляти землю у поміщиків до 45 га. Землі, отримані селянами від радянської влади, мали бути повернені попереднім господарям. 80 кг зерна з гектара треба було віддати на потреби денікінської армії. За невиконання цих обов’язків до селян застосовувалися жорстокі репресії. На промислових підприємствах відновили 12-годинний робочий день, страйки робітників заборонили. Усе це означало не що інше, як реставрацію дореволюційних порядків.

Великодержавницька окупаційна політика денікінців в Україні викликала опір, антибільшовицькі повстання селян, що мали місце весною 1919 р., переросли у антиденікінські. В окремих місцях, як це було в селах Висунськ і Баштанка, селяни самочинно проголошували республіки для захисту своїх прав від денікінців зі зброєю в руках. У Горлівці відбулося збройне повстання робітників проти військ А. Денікіна. В повстанському русі брали участь й окремі представники політичних партій УНР. Більшовики утворили спеціальний підпільний орган Зафронтове бюро, який діяв у Кременчуці. На їхній заклик населення ухилялося від мобілізації до денікінської армії, чимало із призовників попадали у повстанські загони. На Херсонщині нараховувалося майже 24 тис. повстанців, на Катеринославщині і Донбасі – майже 35 тис.

Досить ефективну боротьбу на окупованій денікінцями території вели збройні загони Н. Махна. Під його керівництвом у цей час було до 40 тис. бійців, в т. ч. 10 тис. кіннотників. На озброєнні вони мали 1 тис. кулеметів, що були встановлені на тачанках, 20 гармат. Бійці пересувалися на 12 тис. тачанок.

27 вересня 1919 р. відбувся вирішальний бій армій Н. Махна з денікінцями біля с. Перегонівка. Денікінські дивізії Слащова і Шкуро втратили в цьому бою 18 тис. бійців. У жовтні війська Н. Махно оволоділи політичним центром денікінців Катеринославом, потім – Гуляй-Полем, Авдієвкою, Горлівкою, Каховкою, Мелітополем, Олешками. Нагадаємо, що саме в ці дні Червона армія вела бої з денікінською армією під Тулою в Росії. А. Денікін змушений був зняти з Тульського фронту і кинути у бій проти загонів Н. Махна Терську і Чеченську кавалерійські дивізії, але й вони зазнали поразки.

В армії Н. Махна (вона називалася Революційно-повстанська армія України) воювали селяни, студенти, робітники, колишні червоноармійці. 90 % повстанців були українцями. Вони боролися проти денікінців під гаслами: «Смерть насильникам трудящих!», «За вільний радянський лад!» Проти такої армії та Червоної армії А. Денікін не мав сил встояти, продовжувати рух на Москву.

На очищених від денікінців територіях землю махновці передавали селянам, фабрики і заводи – колективам робітників. Оголошувалося, що населення має право утворювати Вільні Ради. Все життя населення в тих місцевостях будувалося на принципах самоорганізації. Боротьба армії Н. Махна була спробою анархістів реалізувати свої ідеї про зверхність місцевого самоврядування, несприйняття централізму, диктатури пролетаріату і керівництва більшовиків. За таких обставин Л. Троцький зробив висновок, що Н. Махно – не бажаний ні для А. Денікіна, ні для радянської влади. У цей час його знову оголосили поза законом, а чекісти кілька разів намагалися фізично знищити. У жовтні-листопаді 1919 р. армія Н. Махна була вражена тифом, хворіли 35 тис. бійців, тому її командуючий змушений змінити тактику і перейти до оборонних боїв, у жовтні 1919 р. пішов на союз з Червоною армією. Угода про це була укладена в Олександрівську.

У кінці жовтня 1919 р. Червона армія радянської Росії перейшла в контрнаступ проти денікінців. 6 листопада звільнено Чернігів і Полтаву, 12 грудня – Харків, 16 грудня – Київ, частини під командуванням Г. Котовського визволили Одесу. В січні 1920 р. був звільнений Донбас. Залишки денікінських військ відступили в Крим. Почався процес відновлення УСРР. За рекомендацією ЦК РКП (б) її столицею став Харків (до 1934 р.).

Таким чином, в результаті військових дій білогвардійців в кінці серпня 1919 р. радянська влада в Україні була ліквідована. Встановився денікінський окупаційний режим. Збройний опір йому переріс у народну війну за відновлення української державності.