Друкувати книгуДрукувати книгу

Загальна характеристика господарства

Загальна характеристика господарства

Сайт: Підготовка до ЗНО - Освітній портал "Академія"
Курс: Підготовка до ЗНО з географії
Книга: Загальна характеристика господарства
Надруковано: Гість
Дата: Monday 16 September 2019 1:00 AM

1. Загальна характеристика господарства

Світове господарство — це сукупність взаємодіючих національних господарств країн світу, яка функціонує на основі міжнародного поділу праці. Сучасне світове господарство є глобальною системою, складовими якої є країни, регіони, національні господарства, а єднальними зв’язками між ними — різноманітні міжнародні економічні відносини. Останні проявляються в потужних регіональних і глобальних потоках товарів, капіталів, послуг, робочої сили, інформації.

Становлення світового господарства  відбулося приблизно століття тому, коли його суб’єкти — капіталістичні держави — примусово втягнули в орбіту своїх зовнішніх економічних зв’язків весь світ. Весь процес зародження, формування і розвитку світового господарства  можна розділити на наступні періоди.

1. Докапіталістичний. Під час цього, найтривалішого, етапу людство пройшло шлях від привласнювальної економіки до відтворювальної (в результаті т. з. неолітичної революції — опанування культурою землеробства), а далі й до простого товарного виробництва (відокремлення від землеробства ремесла, поява міст, розвиток торгівлі). Багатовікова еволюція продуктивних сил і поділу праці відбувалася в окремих територіях світу, економічні зв’язки між якими були нерегулярні (наприклад, епізодичні зв’язки по «великому шовковому шляху» між Китаєм і Середземномор’ям у рабовласницький час). За феодалізму в обмежених частинах Старого світу утворилися загальнонаціональні ринки товарів і сформувалися замкнуті національні господарства. Міжнародна торгівля найбільше розвивалась у трьох регіонах: Східній і Південно-Східній Азії (Китай, Індія), Європі (Венеція, Генуя, Ганзейський союз), на Близькому Сході (Візантія і арабські держави як торгові посередники між Сходом і Заходом).

2. Капіталістичний (XVI ст. – друга половина XIX ст.). Поява мануфактур, технічний прогрес і промислові перевороти, перехід до фабричного виробництва в ряді країн Європи привели до швидкого розвитку промисловості, транспорту і торгівлі. Внаслідок Великих географічних відкриттів утворюються перші колоніальні імперії європейських країн, формується світова торгівля, в яку залучаються прибережні частини материків, починається міграція європейців у Новий світ. Подальший розвиток капіталізму вільної конкуренції в Європі (де виділились Англія, Голландія, Франція), а з кінця XVIII ст. і в США, сприяв інтернаціоналізації господарського життя, формуванню всеохоплюючого капіталістичного ринку (до 60-х рр. XIX ст.), поглибленню міжнародного поділу праці, який характеризувався нееквівалентними стосунками між метрополіями і їхніми колоніями, а то й відвертим пограбуванням першими других. Найбільшу колоніальну імперію створила Англія (Великобританія), яка з кінця XVII ст. і до кінця періоду володіла промисловою, торговою, фінансовою та військовою гегемонією у світі.

3. Період монополістичного капіталізму (1870-і рр. – 1914 р.). На рубежі XIX і XX століть світовий ринок переростає у світове капіталістичне господарство. Цьому сприяли: а) вивезення капіталів як нова форма міжнародних економічних зв’язків і поступове переважання її над вивозом товарів; б) поява національних і перших транснаціональних економічних об’єднань (монополій), які поряд з незалежними державами стають суб’єктами міжнародного поділу праці; в) розвиток великої машинної індустрії, запровадження парової тяги на залізничному і морському транспорті; г) закінчення територіального поділу світу між державами-метрополіями, формування світової колоніальної системи.

Поряд із господарським об’єднанням країн і народів, наростали гострі протиріччя між суб’єктами світового господарства. Лідером світової економіки стали США, частка яких в 1913 р. у промисловому виробництві світу (36%) зрівнялася з часткою Німеччини (вийшла на 2-е місце), Великобританії і Франції разом узятих.

4. Період протистояння і взаємодії двох світових господарських систем — капіталістичної і соціалістичної, кожна з яких розвивалася за своїми законами: відповідно вільного ринкового підприємництва і централізованого планового господарювання. Соціалістичне господарство започаткувалося в Росії (1917 р.), розвивалося в СРСР, а після Другої світової війни переросло у світову систему (в 1970 р. ним було охоплено 26% території і 34% населення земної кулі). В економічних і політичних відносинах між обома системами були і відверта конфронтація, і мирне співіснування, і діалектична взаємодія. Однак у цілому соціалістичні країни були на десятиліття «відрізані» від активних світових господарських процесів у зв’язку з політикою певної самоізоляції (опора на власні сили, створення замкнутої Ради економічної взаємодопомоги — РЕВ), «холодною війною» між Заходом і Сходом, що розпочалася після Другої світової війни. Досягнувши значних успіхів в індустріалізації економіки і реалізації певних соціальних програм, соціалістичні країни так і не змогли вийти на рівень розвинених капіталістичних країн і стати їх повноправними торгово-економічними партнерами. Намагання ж стримати загальну кризу соціалістичних суспільно-економічних відносин, що почала наростати в СРСР і в країнах РЕВ ще з початку 1980-х рр., шляхом їх (відносин) «перебудови» призвело до самоліквідації соціалістичної системи на початку 1990-х рр.

Натомість країни розвиненої ринкової економіки, переживши за цей період декілька загальних криз, довели свою життєздатність і вміння пристосовуватись до нових умов. Поступово втративши колоніальні володіння, вони активізували економічні відносини між собою (створення торгово-економічних блоків у Західній Європі, Північній Америці та Азіатсько-Тихоокеанському регіоні), а також з країнами, що розвиваються. Цілий ряд останніх перестали бути «аграрно-сировинними придатками» розвинених країн, а стали їх індустріально-аграрними партнерами, у т. ч. завдяки вкладанню капіталів і діяльності ТНК (поява «нових індустріальних країн» в Азії і Латинській Америці).

З другої половини XX ст. світове господарство перебуває під впливом НТР, яка розпочалася у країнах Заходу і СРСР як військово-технічна революція і набула всеохоплюючого значення в галузевому і просторовому аспектах. На основі її досягнень багато економічно розвинених країн вступили в т. з. постіндустріальну стадію суспільного розвитку.

5. Сучасний період. Починаючи з 1990-х рр. постсоціалістичні країни Центральної і Східної Європи та колишнього СРСР розпочали перехід від централізованої планової економіки до ринкової. Цей же процес відбувається в Китаї (розпочався ще на початку 1980-х рр.) і частково у В’єтнамі — країнах, які політично й ідеологічно залишаються соціалістичними. Отже, у наш час ринкова модель господарства знову отримала загальносвітовий, універсальний характер, причому не в результаті нав’язування ззовні (як це було в кінці XIX ст.), а внаслідок внутрішнього розвитку національних економік різних країн (централізовану економіку «сповідують» тепер лише соціалістичні Куба і КНДР). Це створює вагомі передумови до подальшого господарського зближення країн і народів, поступового перетворення зовнішньоекономічних зв’язків у світогосподарські зв’язки рівноправного співробітництва.

2. Міжнародний географічний поділ праці

Географічний поділ праці проявляється таким чином: а) формування господарської спеціалізації територій, тобто виробництво певної продукції в розмірах, що перевищують їхні власні потреби (при цьому за певними територіями «закріплюються» ті галузі спеціалізації, для яких тут існують найкращі природні та соціально-економічні умови); б) товарний обмін між територіями результатами господарської діяльності — вивезення продукції галузей спеціалізації і ввезення продукції інших галузей. При цьому завозиться продукція, виробництво якої на даній території або взагалі неможливе (у зв’язку з її природними особливостями), або недостатнє для власних потреб, або ж недоцільне (обходиться дорожче, ніж увезення з інших територій).

Географічний поділ праці може бути міжрайонним (між окремими територіями в межах однієї держави) і міжнародним (між окремими державами).

З розвитком капіталізму в ході постійних змін у характері праці, що відбувалися під дією науково-технічного прогресу, географічний поділ праці розвивався «вшир» і «вглиб». До товарного обміну залучалися все нові території і країни, а їхню господарську спеціалізацію визначали все нові галузі, підгалузі і виробництва матеріальної сфери, а також послуги виробничого і невиробничого характеру (ремонтні, будівельні, транспортні, фінансові, науково-технічні, туристичні тощо). Спеціалізація поглиблювалася від предметної (на готовій продукції) до подетальної (чи повузлової) і постадійної (чи технологічної).

Отже, міжнародний поділ праці полягає у спеціалізації окремих країн на виробництві певних видів готової продукції, її частин, а також послуг і в подальшому товарному обміні ними на світових ринках. «Обличчя» країни в міжнародному поділі праці визначають галузі міжнародної спеціалізації, продукція яких у великій мірі зорієнтована на експорт (так, в Японії і в ряді західноєвропейських країн, експортність окремих видів продукції сягає від 50 до 90% від загального їх виробництва в країні). Основними чинниками міжнародного поділу праці є:

1) географічне положення країн. Наприклад, галузями спеціалізації ряду приморських «вузлових» країн стало обслуговування світової морської торгівлі (Норвегія, Греція, Панама, Кіпр, Сінгапур), тоді як внутрішньоконтинентальні європейські країни спеціалізуються на міжнародних транзитних перевезеннях сухопутним транспортом. Тривала гегемонія Великобританії як найбільшої «майстерні світу» у XVIII–XIX ст. поряд з іншими чинниками пояснювалася і вигідним положенням — острівним на «околиці» Європи і на перетині міжнародних торгових шляхів зі Старого Світу в Новий;

2) природно-ресурсна база країн, яка визначає їхню спеціалізацію на галузях добувної промисловості, сільського і лісового господарства, морського рибальства, рекреації і туризму. Так, країни Перської затоки є великими експортерами нафти, Бразилія, Австралія і Канада — залізної руди, США, Канада, Австралія, Аргентина — зерна, Індія і Шрі-Ланка — чаю, Канада, Швеція, Росія — продукції лісової і деревообробної промисловості, Ісландія, Норвегія, Перу — рибних продуктів, країни Середземномор’я і Вест-Індії спеціалізуються на міжнародному туризмі;

3) соціально-економічні умови (історичні особливості розвитку, національні й релігійні традиції, наявність кваліфікованих трудових ресурсів, нагромадження капіталів, успіхи науково-технічного прогресу, запровадження нових технологій тощо). Саме завдяки цій групі чинників західноєвропейські країни, США і Японія стали лідерами в міжнародному поділі праці, спеціалізуючись здебільшого на високотехнологічних, нематеріаломістких «облагорожених» видах продукції (при цьому природні ресурси в багатьох з них обмежені, а то й зовсім незначні). Останніми роками ці ж чинники сприяли активному залученню в міжнародний поділ праці малих «далекосхідних тигрів»— Південної Кореї, Тайваню, Сінгапуру і Гонконгу.

В умовах НТР поряд із поглибленням господарських відмінностей окремих груп виробників зростає їх взаємозалежність не тільки в обміні результатами праці, але й в організації спільного виробництва і збуту. Таким чином, міжнародний поділ праці і роз’єднує виробників, і створює господарські стимули для їх «об’єднання», консолідації зусиль на різних стадіях виробництва і реалізації товарів і послуг. Міжнародний поділ праці вступає у вищу стадію — міжнародну економічну інтеграцію, що являє собою об’єктивний процес розвитку особливо глибоких і стійких взаємозв’язків окремих груп країн при допомозі узгодженої міждержавної політики.

Для сучасного етапу розвитку світового господарства і міжнародного поділу праці характерні такі суперечливі процеси і явища:

1) інтенсивне наростання глобалізації — створення і функціонування світових ринків всіх видів товарів, капіталів, виробничих послуг (транспорт, зв’язок, енергетика), послуг невиробничого характеру, робочої сили різної кваліфікації, інформації. Регуляторами і прискорювачами цих процесів виступають: Світова організація торгівлі (СОТ), Міжнародний валютний фонд (МВФ), Світовий банк (СБ) та ін.;

2) збереження багатоукладності і різностадійності розвитку країн і регіонів. Так, у країнах перехідного типу економіки (постсоціалістичні, Китай, В’єтнам, колишні країни соціалістичної орієнтації серед країн, що розвиваються) ринкові відносини незрілі або в зародковому стані, а їх розвиток пригнічується втручанням держави. У більшості країн, що розвиваються, основна частина виробництва продовольчих товарів досі припадає на споживчий уклад господарства, в якому продаж продукції на внутрішніх і зовнішніх ринках відіграє підпорядковану роль.

Різностадійність визначається існуванням країн, які перебувають на різній стадії соціально-економічного розвитку: постіндустріальній, індустріальній, доіндустріальній. У постіндустріальну стадію ввійшла група високорозвинених країн Північної Америки, Західної Європи, Японія. На індустріальній (та індустріально-аграрній) стадії перебувають економічно середньорозвинені країни Заходу, сучасні постсоціалістичні і соціалістичні, ряд країн, що розвиваються (нафтодобувні Перської затоки і Північної Африки, нові індустріальні в Азії, Латинській Америці). У багатьох африканських, азіатських, центральноамериканських державах і країнах Океанії переважає до­індустріальна (аграрна) економіка, промисловість тут примітивна або лише зароджується;

3) регіоналізація світогосподарського простору, яка проявляється у формуванні міждержавних торгово-економічних блоків, об’єднань і угруповань у різних регіонах планети — Європейського Союзу (ЄС: 28 західно- і центральноєвропейських країн); Асоціації держав Південно-Східної Азії (АСЕАН: Індонезія, Філіппіни, Сінгапур, Малайзія, Таїланд, В’єтнам та ін.); Північноамериканської зони вільної торгівлі (НАФТА: США, Канада, Мексика); Південноамериканського спільного ринку (МЕРКОСУР: Аргентина, Бразилія, Уругвай і Парагвай; у перспективі — інші країни Південної Америки) та ін.

У недалекому майбутньому можливе формування регіонів вільної торгівлі на вищому територіальному рівні — Азіатсько-Тихоокеанського (більшість країн Східної і Південно-Східної Азії, Америки, Австралії та Океанії) і Північноатлантичного (країни Північної Америки та Європи).

3. Поняття “НТР” та її основні риси

У середині XX ст. відбулися якісні зміни в розвитку і розміщенні світового господарства. Вони пов'язані зі створенням нових джерел енергії, новітніх знарядь праці, нових матеріалів і впровадженням принципово нових технологічних процесів - біотехнологій й робототехніки.

Зміни технології виробництв вплинули на розміщення господарства не лише в окремих країнах, а й в усьому світі.

В умовах НТР світове господарство зазнало таких впливів:

- стрімко розвивалися наукомісткі галузі - електроніка, електронно-обчислювальна техніка, робототехніка при деякому скороченні традиційних галузей промисловості - текстильної, вугільної та ін.;
-широко впроваджувалися ресурсозберігаючі техніка і технологія, пов'язані з проблемами економії палива і сировини, з використанням вторинної сировини;

-все більшого значення набували природоохоронна техніка і технологія, які впливали на зменшення шкідливих викидів або їх запобігання на основі використання замкнутих технологічних схем;

-у виробництво впроваджувалися нові технологічні досягнення (створення роботизованих цехів і дільниць). З одного боку це значно підвищувало продуктивність праці, а з іншого - впливало на зменшення зайнятості працездатного населення, а також сприяло деконцентрації виробництва;

- висока концентрація виробництва в основних індустріальних центрах розвинених країн впливала на їх деконцентрацію за рахунок вимушеного переміщення деяких виробництв у менш промислово розвинені райони;

-деконцентрація виробництва прискорила промислове освоєння не лише позаагломераційних територій розвинених країн, а й країн "третього світу", які володіють сировинними ресурсами і забезпечені дешевою робочою силою;

- орієнтація виробництва на дешеву робочу силу, особливо невисокої кваліфікації, економічно підтвердила доцільність перенесення у країни "третього світу" окремих підприємств легкої промисловості, а також деяких екологічно небезпечних підприємств;

- потужні промислові регіони високорозвинених країн (Рейн-Вестфалія у Німеччині, район Великого Лондона в Англії, мегаполіси США та ін.) є носіями НТР, бо вони володіють найсучаснішою виробничою та соціальною інфраструктурою, висококваліфікованими кадрами, можливостями комплексної переробки відходів виробництва, уміло використовують вигоди кооперування і спеціалізації (так званого ефекту агломерації), мають значні резерви капіталовкладень, що можуть спрямовуватися на природоохоронні заходи тощо;

- наука в епоху НТР стала важливою сферою діяльності, адже рівень сучасних наукових розробок визначає поступ людства на шляху до розв'язання глобальних проблем: екологічної, продовольчої, сировинно- енергетичної та ін.    

Вплив НТР на галузеву структуру господарства. Загальною закономірністю змін у галузевій структурі світового господарства є послідовний перехід від високої частки сільського господарства, добувної промисловості до обробних галузей, що створюють продукцію на основі високих технологій.

Однак, як показав досвід високорозвинутих країн, частка обробної промисловості у ВВП збільшується до досягнення певного рівня, а потім відбувається її стабілізація чи скорочення. Так, найбільше скорочення частки промислового виробництва відбувалося у США, Великій Британії, Франції з середини 60-х рр. XX ст. У країнах, які почали індустріалізацію трохи пізніше (Японія, Італія), частка обробних галузей продовжувала зростати аж до початку 70-х рр. XX ст., однак потім почала також знижуватися. Найважливішою тенденцією зміни структури ВВП промислово розвинутих країн світу у другій половині XX ст. стало перетворення сфери послуг (третинного сектора) у переважаючу частину їхньої економіки.

У структурі ВВП цих країн у 60-90-і рр. XX ст. неухильно знижувалася частка сільського господарства (з 6,5 % у 1960 р. до 3 % у 2005 р.). Ця тенденція пояснюються також тим, що під впливом науково-технічного прогресу відбулося відокремлення від сільського господарства багатьох видів діяльності і виділення їх в окремі галузі промисловості і сфери послуг. Одночасно відбувасться інтеграція сільського господарства, промисловості і торгівлі в агропромисловий комплекс.
   Отже, у процесі економічного розвитку "первинні галузі" (сільське господарство і видобувна промисловість) поступаються першістю в галузевій структурі господарства "вторинним " (обробна промисловість і будівництво), а ті - "третинним " (сфера послуг).
   Нові індустріальні і постсоціалістичні країни знаходяться приблизно на однаковому рівні економічного розвитку як за показниками ВВП на душу населення, так і за галузевою структурою економіки. У цих двох групах країн зберігається відносно висока частка сільського господарства (6-10 % ВВП), що поступово наближається до рівня розвинутих країн (2-4 %). Питома вага промисловості у ВВП обох іруп країн (25-40 %) знаходиться на рівні постіндустріальних країн і навіть перевищує його. Це пов'язано з порівняно невисоким рівнем розвитку сфери послуг (45-55 % ВВП).

У галузевій структурі ВВП країн, що розвиваються, залишається високою частка сільського господарства (20-35 %). Частка промисловості у ВВП цих країн найчастіше невелика (10-25 %). Помітно вища вона у країнах-експортерах мінеральної сировини і палива, тоді як частка обробної промисловості у них коливається в межах 5-15 %.

Отже, в епоху НТР у сфері матеріального виробництва продовжується зміна пропорцій між промисловістю і сільським господарством на користь промисловості, якій належить провідне місце. У галузевій структурі промисловості продовжує, знижуватися частка добувних галузей і збільшуватися частка обробних, особливо машинобудування і хімічної промисловості, а також електроенергетики (55-60 % усієї валової продукції промисловості), їх образно називають "галузями авангардної трійки".

В обробній промисловості розвинутих країн відбувається також процес переміщення центру ваги від матеріаломістких галузей (металургія, хімічна промисловість) до наукомістких (електроніка, робототехніка, органічний синтез). Нішу, що виникає у виробництві, все більше займають нові індустріальні держави, що переводять традиційні трудомісткі галузі в країни, що розвиваються, середнього і нижчого рівня. В період НТР галузі видобувної промисловості у них отримали інтенсивний розвиток (розширення відкритого видобутку корисних копалин, їхня первинна переробка, розвідка і видобуток нафти та природного газу в межах континентального шельфу).

Сільське господарство і суміжні галузі - лісове господарство, полювання, рибальство - це не тільки давнє, але і найрозповсюдженіше заняття людей. У світовому сільському господарстві зайняте близько 1,1 млрд. осіб (близько 40 % економічно активного населення світу).

У найрозвинутіших країнах, країнах з перехідною економікою, нових індустріальних державах переважає товарне, переважно інтенсивне сільське господарство. В інших країнах, що розвиваються (крім нових індустріальних країн), зберігається значна питома вага натурального господарства в агропромисловому секторі. У 60-і рр. XX ст. у багатьох з них відбулися значні перетворення у сільському господарстві на основі сучасної агротехніки, яка отримала назву "зеленої революції". Вона містила три складові частини: виведення нових сортів культур, насамперед зернових; розширення зрошуваних земель; підвищення рівня механізації та хімізації сільського господарства; у результаті "зеленої революції" врожайність зернових культур зросла в 2-3 рази, а такі країни як Китай, Індія, Індонезія, Пакистан, Таїланд та деякі інші почали забезпечувати свої потреби продукцією власного виробництва.

Сільське господарство практично всіх країн світу складається з двох великих взаємозалежних галузей: землеробства (рослинництва) і тваринництва, співвідношення між якими помітно змінюється під впливом НТР на користь тваринництва. Адже НТР у тваринництві призвела до впровадження не тільки механізації, але й автоматизації виробництва (птахофабрики, свиноферми). Так, у Швеції і Фінляндії на частку тваринництва зараз припадає 75-80% валової продукції сільського господарства. Виняток становлять середземноморські країни, у тому числі Італія, де дана галузь дає близько 40 % сільськогосподарської продукції. Це обумовлено, перш за все тим, що там недостатньо сприятливі для тваринництва природні умови.

Тваринництво переважає в країнах Ближнього і Середнього Сходу, а також в Аргентині й Уругваї. У цих країнах воно має в основному екстенсивний характер, переважає пасовищне скотарство.

НТР внесла помітні зміни в роботу світового транспорту, зокрема структуру його вантажообігу і пасажирообігу. У вантажообігу перше місце займає морський транспорт (понад 60 %), що обслуговує насамперед міжнародну торгівлю, значно зменшилася частка залізничного транспорту (12%), швидко росте частка трубопровідного транспорту (13 %). НТР призвела також до збільшення пропускної здатності транспортних шляхів, до росту вантажопідйомності і швидкості руху транспортних засобів. Потяги на повітряній подушці і магнітній підвісці розвивають швидкість 200-300 км/год (Франція, Японія, Велика Британія, ФРН). Дуже великий вплив на усі види транспорту зробила контейнеризація - перевезення штучних вантажів у спеціальних місткостях (контейнерах).

Усе ширше поширення отримують перевезення, у яких беруть участь два і або більше видів транспорту. Для цих перевезень характерно точне дотримання термінів і ритмічності доставки вантажів. У 90-х рр. XX ст. почалося створення транспортних коридорів, що поєднують на визначених напрямках відразу декілька видів транспорту для перевезень вантажів через територію декількох країн. У Європі намічене створення дев'яти транспортних коридорів. Таким чином, перевезення вантажів між різними країнами все більше перетворюється в єдиний технологічний процес.

У пасажирських перевезеннях лідером залишається автомобільний транспорт, частка якого підвищилася до 79 %. Повітряний транспорт (10%) наблизився до рівня залізничного (10,5 %), а в недалекій перспективі може навіть перевищити його. Широкофюзеляжні літаки-аеробуси беруть на борт 300-500 пасажирів і більше. У міжнародних пасажирських перевезеннях повітряний транспорт зберігає панівне положення.

Один із проявів НТР - збільшення частки зайнятих у сфері послуг (третинному секторі економіки). В середньому у світі в третинному секторі зайнято близько 1/4 працюючих, а в США - 75 %. Швидкий ріст цього сектора відбувається, насамперед за рахунок науки і наукового обслуговування, освіти, культури та мистецтва, охорони здоров'я і фізичної культури, житлово-комунального господарства і побутового обслуговування, соціального забезпечення, індустрії відпочинку. Загальним для даної групи галузей є те, що порівняно з багатьма іншими галузями сфери послуг (транспорт і зв'язок, матеріально-технічне постачання, збут і заготівля, кредитування, фінанси і страхування) вони більше орієнтовані на виробництво і поширення знань на обслуговування людей, ніж на обслуговування галузей матеріального виробництва Великими галузями сфери послуг залишаються й ті, що традиційно орієнтувалися переважно на обслуговування людей - це торгівля і громадське харчування, державне управління.

Можливості для зростання частки зайнятих у сфері послуг тісно пов'язані з електронізацією і автоматизацією матеріального виробництва, загальним підвищенням ефективності його роботи, що дозволяє вивільнити частину економічно активного населення для працевлаштування у сфері послуг.

Світова торгівля забезпечує обмін результатами виробництва - різними продуктами і виробами. Обсяг її росте високими темпами, що випереджають темпи зростання виробництва: в останнє десятиріччя на кожних 10% приросту виробництва припадає 16% приросту світової торгівлі. Одночасно під впливом НТР великі зміни відбуваються й у товарній структурі світової торгівлі: продовжується зниження частки продукції сільського господарства і видобувної промисловості (хоча питома вага енергоресурсів в окремі періоди підвищувалася). У 30-ті роки XX ст. на цю продукцію припадало близько 60 % світового експорту товарів, у 80-і - 40-45 %, у кінці 90-х - 20-23%. Решту складає частка готових виробів (особливо машин).

Ще швидше, ніж торгівля товарами, зростає торгівля новими знаннями і технологіями (патентами, ліцензіями, технічним досвідом). США є найбільшим у світі експортером знань.

Вплив НТР галузеву структуру та розміщення виробництва. Сформована географія світового господарства - це історичний результат впливу на розміщення виробництва певних чинників. Вони зумовлюють функціонування господарських об'єктів у даному місці, затрати на виробництво і транспортування продукції. Їх називають чинниками (факторами) розміщення виробництва. Серед них виділяють: а) природні (паливний, сировинний, водний, природних умов); б) техніко-економічні (енергетичний, сировинних ресурсів, транспортний, споживчий, економіко-географічного положення, виробничої інфраструктури); в) демосоціальні (трудових ресурсів, споживчий, соціальної інфраструктури).

Під сировинним у групі а) необхідно розуміти природну сировину, а в групі б) - матеріали, які виготовлені на підприємствах (метал, пластмасу, напівфабрикати), що йдуть на подальшу переробку. Споживчий фактор у групі техніко-економічних стосується підприємств-споживачів, а у групі демосоціальних - населення.

З розвитком науки, впровадженням в економіку досягнень НТР, вплив деяких чинників на розміщення господарства (особливо природних) поступово зменшується.

У процесі розвитку суспільства, при плануванні будівництва нових підприємств держава має певні загальні інтереси, які часто не узгоджуються з факторами розміщення окремої галузі. Тому нею розробляються принципи територіальної організації виробництва. Це певні правила - головні напрямки територіальної політики держави. Отже, на відміну від факторів, принципи мають суб'єктивний характер, де суб'єктом найчастіше виступає уряд країни.

Серед них виділяють наступні:

- вирівнювання соціально-економічного розвитку всіх регіонів країни, активніше освоєння нових чи пожвавлення розвитку депресивних районів.

- врахування екологічних проблем.

- обмеження розвитку великих міст, активізація розвитку малих і середніх міст.

- врахування потреб розвитку міжнародних зв'язків.

На розміщення різних галузей виробництва впливають різні фактори. Деякі з них є традиційними з часу виникнення цих галузей, деякі чинники розміщення виробництва набрали більшої ваги в період НТР, а окремі фактично породжені науково-технічною революцією.

Так, розміщення промисловості у кінці XIX - на початку XX ст. визначалося передусім ресурсними факторами. Вугільні і залізорудні басейни стали ядрами індустріалізації в Англії, Німеччині, Росії (Мідленд, Рур, Донбас). В епоху НТР промисловість усе менше тяжіє до мінерально-сировинних баз. Орієнтація розвинутих постіндустріальних країн на дешеву привізну сировину зробила багато вугільних і залізорудних районів цих країн депресивними (економічно занепалими), породивши в них безробіття і відтік населення в інші регіони.

Хоч це парадоксально на перший погляд, але в епоху НТР найдинамічніше розвиваються країни і райони, які не мають власних сировинних баз (Японія, яка імпортує до 95 % сировини і палива, зуміла стати високорозвинутою постіндустріальною країною). В інших державах відбулося переміщення підприємств металургійного комплексу від сировинних і паливних баз у нові райони, де склалася сучасна індустріальна структура (із Північного Сходу США в Каліфорнію, з Руру у ФРН на південь країни і т.д.). Видобувна промисловість залишається основою виробництва лише в нових ресурсних районах розвинутих країн (північні і західні території Канади, Аляска в США, північні території Австралії, шельфові зони Світового океану).

В країнах, що розвиваються, мінерально-сировинні ресурси залишаються найважливішим фактором індустріалізації, і продовжують суттєво впливати на розміщення виробництва.

Одним із найважливіших чинників розміщення виробництва в сучасному світі стає тяжіння до центрів науки і освіти. У першу чергу він визначає географію наукомістких галузей. Так, у Японії в 80-х рр. XX ст. почали створювати спеціальні технополіси — міста науки, де концентрувалися найбільш наукомісткі виробництва (радіоелектроніка, авіакосмічне машинобудування тощо). У США подібним технополісом є Силікон-Веллі (Кремнієва долина) у Каліфорнії.

Безпосередньо з цим пов'язаний і інший чинник - тяжіння до кваліфікованої робочої сили. З іншого боку, у розміщенні багатьох виробництв вирішальними є не тільки кваліфікація, але й вартість робочої сили. Цим зумовлена та ситуація, що все більше галузей обробної промисловості переміщують транснаціональні компанії у країни третього світу, щоб використовувати дешеву робочу силу.

Не втратили свого значення в епоху НТР споживчий, енергетичний, транспортний чинники і ін.

Все більшу роль почав відігравати чинник географічного положення окремих країн і районів. Так, Сингапур, Республіка Корея, Тайвань увійшли у ранг нових індустріальних країн значною мірою завдяки їхньому вузловому положенню на найважливіших морських шляхах від Європи і Близького Сходу до Японії.

Одним із вирішальних для розміщення ряду виробництв у постіндустріальних країнах став екологічний принцип.

Сучасний етап розвитку світового господарства призвів до високої територіальної концентрації виробництва і населення. З одного боку, вона завжди давала певні переваги за рахунок поєднання дії багатьох чинників розміщення, особливо техніко-економічних (енергетичного, транспортного, споживчого, виробничої інфраструктури) та демосоціальних (трудових ресурсів) споживчого, соціальної інфраструктури).

З іншого боку - перевищення розумних меж концентрації виробництва і населення повертається погіршенням довкілля, труднощами транспортного обслуговування, водопостачання і т.д. Тому принцип обмеження розвитку великих міст, активізація розвитку малих і середніх міст став актуальним як для розвинутих, так і для нових індустріальних країн, держав з перехідною економікою.

4. Галузева і територіальна структура господарства

Світове господарство має галузеву і територіальну структури.

Галузева структура відображає поділ господарства на якісно відмінні компоненти — галузі або їх групи — і показує основні пропорції між ними. Виділяють великі (комплексні) галузі господарства (промисловість, сільське господарство, транспорт, будівництво, торгівлю та ін.), які об’єднують у більші групи (сфери чи сектори) або ж членують на вужчі галузі, підгалузі і виробництва.

Основними сферами господарства є сфера матеріального виробництва (куди входять промисловість, сільське господарство, лісове господарство, будівництво, рибальство) і сфера послуг (транспорт, зв’язок, охорона здоров’я, освіта, наука, фінансово-кредитна діяльність, управління та ін.).

У структурі господарства економічно розвинених країн різко переважає сфера послуг (60–70% і більше у виробництві ВВП). У структурі більшості постсоціалістичних, нових індустріальних і нафтодобувних країн обидві сфери господарства сягають близько 50% або ж та чи інша дещо переважає. Натомість, слаборозвинені країни мають низький і дуже низький відсоток сфери послуг (близько 30%). Загалом у світовому господарстві в останні десятиліття частка сфери послуг зростає, а сфери матеріального виробництва зменшується.

Інший підхід до галузевої структури господарства передбачає встановлення співвідношення між трьома секторами економіки: первинним (сільське і лісове господарство, рибальство, мисливство), вторинним (промисловість, будівництво) і третинним (галузі сфери послуг). У результаті цього виділяють постіндустріальну, індустріальну й аграрну структури господарства. Постіндустріальна структура характеризується дуже високою часткою третинного сектора (понад 60%) і дуже низькою — первинного (менше 5%), індустріальна (індустріально-аграрна) — високою часткою вторинного сектора (40–50% і більше) і відносно високою — первинного (10–20%), аграрна (аграрно-індустріальна) — високою часткою первинного сектора (до 50% і більше) і низькою — вторинного. Загальна тенденція сучасного світового господарства — зростання кількості країн з індустріально-аграрною структурою (внаслідок індустріалізації аграрних країн) та поступове наближення їх структури до постіндустріального типу. Проявом такої тенденції є, наприклад, розширення географії нових індустріальних країн (в Азії, Латинській Америці, Африці), «доростання» до постіндустріального типу економік країн Південної і Центральної Європи, Ірландії, Сінгапуру.

Відбуваються також суттєві структурні зрушення в окремих сферах і галузях світового і національних господарств. Наприклад, у сфері матеріального виробництва багатьох країн, що розвиваються, зменшується частка сільського господарства, натомість, зростає частка промисловості. У структурі самої промисловості існує стійка тенденція до підвищення частки обробної промисловості й пониження частки добувної. Різко виділилися провідні галузі, тісно пов’язані з науково-технічним прогресом, — машинобудування, хімічна промисловість та енергетика, частка яких зростає найвищими темпами. Водночас усередині цих галузей відбувається перерозподіл підгалузей і виробництв за значенням і питомою вагою. Так, у машинобудуванні зростає частка наукомістких і трудомістких галузей і виробництв (зокрема електроніки), тоді як понижується питома вага матеріаломістких.

У результаті інтенсифікації сільського господарства в його структурі, як правило, зростає частка тваринництва. У структурі транспорту підвищується частка автомобільного, трубопровідного й повітряного транспорту, тоді як знижується — залізничного і внутрішнього водного.

Основними компонентами територіальної структури світового господарства є національні господарства окремих країн та різні за величиною регіональні міжнародні економічні об’єднання (Європейський Союз — ЄС, Асоціація держав Південно-Східної Азії — АСЕАН, Північноамериканська зона вільної торгівлі — НАФТА та ін.). Формування і розширення таких об’єднань — характерна риса сучасної територіальної структури світового господарства (наприклад, склад ЄС у найближчій перспективі зросте з 15 до 25 учасників). Серед основних тенденцій її розвитку — надзвичайно високі й тривалі темпи росту національних економік країн Східноазіатського регіону (Китаю, нових індустріальних країн).

5. Чинники і принципи розміщення виробництва та фінансів у сучасних умовах

Географічний рисунок сучасного світового господарства — це історичний результат впливу різноманітних економічних, соціальних, природних, політичних та інших чинників. В епоху НТР характер їх дії помітно змінився, з’явилися нові чинники.

Зокрема, розміщення важкої промисловості наприкінці XIX ст. здебільшого визначалося природними ресурсами (вугільними й залізорудними басейнами — Рур і Саар у Німеччині, Мідленд у Великобританії, Верхня Сілезія в Польщі, Урал у Росії, Донбас в Україні, Лотарингія у Франції, Пенсільванія у США і т. д.). В епоху НТР таке тяжіння помітно зменшилося, особливо найновіших наукомістких галузей, а орієнтація розвинених країн на дешеву привізну сировину зробила багато вугільних і залізорудних районів депресивними. Природно-ресурсний чинник продовжує відігравати провідну роль у розміщенні добувної промисловості в країнах, що розвиваються (де ці галузі є основою експорту), а також при освоєнні нових регіонів у великих країнах. У цьому випадку вступає в силу чинник території.

Як правило, чим більші розміри країни, тим багатші й різноманітніші природні ресурси, тим більше існує різних варіантів для розміщення населення і виробництва. В зв'язку з тим, що в більшості великих країн старі гірничодобувні, лісозаготівельні, гідроенергетичні, сільськогосподарські райони надмірно освоєні і виснажені, тут намітилося зрушення виробництва в райони нового освоєння. Часто вони важкодоступні і мало обжиті (в Росії — Сибір, Далекий Схід і Північ, у Канаді — Північ і гірський Захід, у Бразилії —  Амазонія, в Китаї — Захід, в Австралії — центральна і західна частини і т. д.). Одночасно багато країн світу відчувають гострий «дефіцит» території («країни-карлики», малі острівні).

У період НТР дуже часто більш динамічно розвиваються країни і регіони, позбавлені значних сировинних баз (яскравий приклад — Японія, Італія, «малі» країни Західної Європи, «чотири дракони» Далекого Сходу, зростаючі райони півдня Німеччини, півдня Англії, півночі Італії, приморські райони Японії, США, Китаю та ін.). Це відбувається завдяки дії інших чинників — економіко-географічного положення та соціально-економічних.

Роль центрального (чи столичного) і приморського положення для розміщення господарства завжди була і залишається великою. Натомість «страждали» в цьому плані райони глибинного (периферійного) і сусідського (прикордонного) положення. У наш час, із розвитком міжнародного територіального поділу праці та наростанням інтеграційних процесів, роль приморського і прикордонного положення надзвичайно зросла. На морських узбережжях формуються потужні портово-промислові комплекси (Роттердам-Антверпен, Гамбург, Марсель, Шанхай, Токіо-Йокогама, Нью-Йорк, Лос-Анджелес), промислові пояси (Тихоокеанський в Японії, Приатлантичний, Каліфорнійський і Мексиканської затоки в США), що споживають імпортну сировину і виробляють експортну продукцію. Вздовж спільних кордонів складаються міжнародні економічні райони різної величини — від приміських (наприклад, біля м. Базель) і тих, що об’єднують кілька адміністративних одиниць сусідніх країн (т. з. «Єврорегіони»), до міжнародних смуг і «осей» економічного розвитку (на стику східної ділянки кордону США і Канади, вздовж спільних кордонів західноєвропейських країн від Північної Італії до Північного моря).

Зростає роль традиційно важливого транспортного чинника у зв’язку із прогресом на транспорті і збільшенням відстаней перевезення сировини, палива і готової продукції. Так, для західноєвропейських країн дешевше завозити вугілля із США, ПАР чи навіть Австралії, ніж нарощувати видобуток власного. Характерною тенденцією розміщення сучасного господарства стало його зрушення до основних міжнародних транспортних (політранспортних) магістралей, що йдуть, наприклад, вздовж р. Рейн у Європі чи Великих Американських озер і р. Св. Лаврентія в Північній Америці. Перспективними для Європи є ряд т. з. транспортних «коридорів» із Заходу на Схід.

Роль трудоресурсного чинника в наш час двояка. З одного боку автоматизація і роботизація виробництва зменшує залежність від нього, з іншого — наявність великої кількості дешевої робочої сили в певних регіонах, сприяє розміщенню тут винесеного з розвинених країн масового виробництва деталей, вузлів, напівфабрикатів, або складальних чи екологічно «брудних» підприємств, (наприклад, в країнах Південно-Східної Азії, Латинської Америки). При цьому розміщення багатьох з них орієнтується також на споживчий фактор (місткий внутрішній ринок).

У наш час постійно зростають вимоги до освітнього рівня і кваліфікації робочої сили. Надзвичайно важливим чинником розміщення виробництва стає також тяжіння до центрів науки і освіти. Воно визначає географію наукомістких галузей. Здебільшого такі центри зосереджувалися у столицях, найбільших містах і агломераціях, тому одночасно зростала роль фактору територіальної концентрації. Нові виробництва переважно тяжіють до тих вузлів і районів, де добре налагоджена виробнича і невиробнича інфраструктура — енергетичне і водопостачання, комунікації і зв’язок, фінансово-банківська справа, науково-дослідницька і освітня база тощо. Однак надмірна територіальна концентрація виробництва створює численні проблеми, у т. ч. екологічні. Тому в наш час нерідко проводиться децентралізація населення і виробництва, спрямована на «розвантаження» великих міст і агломерацій (створення міст-супутників навколо Лондона і Парижа, спеціалізованих «міст науки» в США, Росії, Західній Європі, «технополісів» у Японії). Розосередженню виробництва сприяє також тенденція створення малих і середніх підприємств.

Особливого значення в період НТР набув екологічний чинник. Зважаючи на нього відбувається обмеження концентрації виробництва і населення, переміщення частини «брудних» виробництв в інші райони або навіть демонтаж їх.