Світове господарство

1. Світове господарство

Промисловість є провідною галуззю виробництва у світі. У промисловості створюються знаряддя праці, предмети споживання, вона тісно пов'язана з НТП і має вирішальний вплив на рівень економічного розвитку.

У структурі промисловості провідними галузями вважаються машинобудування і хімічна промисловість. Темпи росту видобувних галузей (до яких відносимо гірничовидобувну, лісозаготівельну, морський промисел і рибальство) останнім часом знизились. Ще меншими темпами розвиваються такі галузі обробної промисловості, як текстильна, взуттєва, харчова. Лідерство машинобудування зумовлене зростанням наукомістких галузей, що визначають науково-технічний прогрес: електротехніка і електроніка, виробництво роботів і офісного обладнання тощо.

Географія промисловості світу. Світова паливно-енергетична система. Географія вугільної, нафтової і газової промисловості. Електроенергетика світу. Чорна і кольорова металургія світу, основні райони розміщення металургійного виробництва. Машинобудування світу: географія основних галузей. Основні райони розміщення: хімічної, лісової і деревообробної, легкої, харчової промисловості .

Географія сільського господарства. Особливості розвитку і розміщення галузей рослинництва і тваринництва.

Географія транспорту. Розвиток та розміщення найважливіших видів транспорту: залізничного, автомобільного, водного, повітряного.

Міжнародні економічні зв'язки. Основні форми економічного співробітництва. Міжнародний туризм та його різновиди.

2. Паливно-енергетичний баланс світу

Як енергоносії людство з давніх часів використовувало мускульну силу, деревину, рушійну силу води, енергію Сонця, енергію біомаси тварин тощо. Протягом більшої частини ХІХ століття основним енергоносієм було деревне паливо, однак з другої половини ХІХ ст. поступово завоювало позиції вугілля. На початку ХХ ст. на нього припадало вже понад 50 % у структурі світового енергоспоживання, а напередодні Першої світової війни його частка зросла до 2/3. Суттєву роль у паливно-енергетичному балансі продовжували відігравати дрова, водночас розпочалося використання нафти. Її значення швидко зростало в міжвоєнний період, тоді ж почали активніше використовувати природний газ. У 50-х роках ХХ ст. частка вугілля у світовому енергоспоживанні вже складала менше половини, а основою паливно-енер­гетичного балансу стали нафта й природний газ. Тоді ж людство вперше освоїло для мирних цілей атомну енергію, частка якої в енергоспоживанні почала зростати та досягла наприкінці ХХ ст. 5–6 % — стільки ж, як і гідроенергії (частка останньої впродовж другої половини ХХ ст. була більш-менш стабільною). Наприкінці ХХ ст. дещо збільшилася роль альтернативних (відновних) джерел енергії — вітрової, сонячної, біомаси, геотермальної.

Отже, у розвитку паливно-енергетичного балансу впродовж ХХ ст. розрізняють два етапи: вугільний (десь до кінця 50-х років, поки вугілля переважало над усіма іншими видами палива й енергії) та нафтогазовий (з початку 1960-х рр.). Сумарна частка нафти й природного газу і зараз переважає у структурі світового енергоспоживання, що свідчить про продовження нафтогазового етапу. Водночас деякі дослідники виокремлюють у розвитку паливно-енергетичного балансу світу з початку 1980-х років третій етап — сучасний. Його ознаками називають: деяке зниження частки нафти (максимальне її значення — 46 % було саме у 1980 р.), підвищення значення атомної та відновних джерел енергії. На атомну енергетику покладалася велика надія: за тодішніми прогнозами до кінця ХХ ст. її частка у світовому паливно-енергетичному балансі мала сягнути 15 %. Однак суттєві корективи у розвиток світової атомної енергетики внесла аварія на Чорнобильській АЕС у 1986 р. — у багатьох країнах після неї були різко згорнені програми будівництва нових АЕС. Водночас екологічний чинник сприяв підвищенню уваги до розвитку енергетики, яка використовує альтернативні джерела.

3. Географія вугільної, нафтової і газової промисловості

Нафтова промисловість. За розвіданими запасами нафти серед регіонів світу на першому місці знаходиться Близький Схід (56,2 %), на другому - Латинська Америка (13,5 %), на третьому - Східна Європа і Росія (11,5 %). Серед основних типів країн за запасами нафти виділяються країни, що розвиваються, - 86 %, частка країн-членів ОПЕК - 77 %.

Щодо видобутку нафти, то її географія під кінець століття значно змінилася. На початку XX ст. нафту видобували у 20 країнах світу, у середині сторіччя їх число перевищило 40. Наприкінці XX ст. уже нараховувалось 80 нафтовидобувних країн. На сьогоднішньому етапі за видобутком нафти у світі виділяються країни Південно-Західної Азії, зокрема Саудівська Аравія, Іран, ОАЕ, Кувейт, Ірак, США і Китай. Серед інших країн світу значним видобутком нафти виділяються: Росія, Китай, Мексика, Венесуела, Норвегія, Великобританія, Індонезія, Лівія та ін.

Загалом країни, що розвиваються, видобувають понад половину сирої нафти світу, а країни ОПЕК - близько 40 %. Основна, частина експорту (понад 80%) теж припадає на цю групу країн.

У світі функціонує понад 700 нафтопереробних заводів з потужністю, що перевищує 3,6 млрд. т.

Нафтопереробні підприємства виробляють із сирої нафти нафтопродукти, що використовуються як паливо, мастильні матеріали, розчинники, шляхове покриття, нафтотехнічна сировина тощо. Вони розташовані в основному у провідних розвинених країнах Європи - 22 %, США - 21%, Японія - 6%. Виділяються райони зосередження нафтопереробної промисловості - узбережжя Мексиканської затоки, район Нью-Йорка, Роттердам у Нідерландах, Південна Італія, узбережжя Токійської затоки в Японії, узбережжя Перської затоки, Венесуели, Поволжя у Росії, Україна, Азербайджан, Румунія та ін.

Останнім часом потужності нафтопереробних підприємств США, високорозвинених країн Європи і навіть Японії зменшуються. В Європі за останніх 10 років вони скоротилися майже наполовину, а у США — на 20%. Це пов'язано зі зростанням імпорту в ці країни готових нафтопродуктів. Зате потужності нафтопереробних заводів у країнах, що розвиваються, зростають. За останніх тридцять років їх потужність зросла більше, ніж утричі, сягнувши понад 40% світових потужностей нафтопереробних заводів.

Вугільна промисловість. Роль вугілля у паливно-енергетичному балансі світу в XX ст. поступово зменшувалася. Цей процес тривав з середини 70-х рр. XX ст., коли у зв'язку з підвищенням цін на нафту знову зросла роль традиційних джерел енергії, яким завжди було вугілля, і цей час припадає збільшення його видобутку для використання на теплових електростанціях. Так, якщо у 1955 р. на вугілля припадало 52 %, а 1970 р. - 32 %, то вже у кінці XX ст. - 33 % у структурі світового споживання енергоресурсів. Розвідані запаси вугілля у світі оцінюються понад 1,2трлн. т. Понад 46% цих запасів припадає на Східну і Центрально-Східну Європу, майже 27 % - на Північну і Південну Америку і 10 % - на Західну Європу. Приблизно 66 % із кількості розвіданих запасів припадає на економічно розвинені країни.

У 2010 р. у світі було видобуто до 4,3 млрд т вугілля, у тому числі частка Азії становила майже 42 %, Північної Америки - 25, Європи - 22, Африки - 5, Австралії і Океанії - майже 5 і Південну Америку - понад 1 %. Серед країн світу найбільшими продуцентами кам'яного вугілля у світі є Китай - 3050 млн. т, США - 973 млн. т, Індія - 557 млн. т, Росія - 297 млн. т, Україна - 81 млн. т. Значні можливості для розвитку вуглевидобутку мають Бразилія, Венесуела, ПАР, Мексика, Туреччина й інші країни.

Найбільші країни - виробники вугілля є і найбільшими його споживачами. Тому обсяг зовнішньоторговельних поставок вугілля відносно невеликий. На світовий ринок надходить до 10 % загального видобутку вугілля.

Вуглевидобуток зазнав значних територіальних змін. Так, у США видобуток вугілля змістився на захід - у гірські штати. У Китаї значно зріс видобуток вугілля у приморських районах, які наближені до морських портів. Індія характеризується високою концентрацією вугільної промисловості на північному сході півострова. В Європі не відбулось якихось особливих територіальних зрушень. Хіба що закриваються нерентабельні шахти на відпрацьованих пластах і будуються нові, більш потужні та високомеханізовані. Перед такою проблемою, зокрема, стоять вугільні шахти українського Донбасу.

Газова промисловість. Найважливішим конкурентом вугілля в останні десятиріччя став природний газ. Частка природного газу у структурі світового споживання енергоресурсів на поч. XXI ст. становила 18,0%. Особливе значення природний газ має для Північної Америки (25 % у структурі споживання енергоносіїв), Західної Європи, а також для країн Близького Сходу. Використання природного газу пов'язане зі значними перевагами, порівняно з іншими видами палива: невеликі витрати на видобуток, дешевизна транспортування, незначне забруднення довкілля при спалюванні. У Західній Європі на його основі виробляють аміак та азотні добрива, метанол, ацетилен (Франція, Італія), сажу (Франція, Нідерланди) і т.п.

Світовий видобуток природного газу має тенденцію до постійного зростання.

Серед окремих країн за обсягом видобутку природного газу у першу десятку входять: Росія, США, Канада, Нідерланди, Алжир, Великобританія, Індонезія, Саудівська Аравія. Норвегія, Мексика. В Україні рівень видобутку складає 20 млрд. м³ природного газу. Головним резервом нарощування газовидобутку в Україні є відкриття нових родовищ та запровадження найновіших технологій.

Основна частина видобутку природного газу зосереджена у промислово розвинених країнах. Тим часом, у розвинені країни світу одна третя необхідного їм газу ввозиться. Основними експортерами природного газу у світі є Нідерланди, Росія, Норвегія, Канада, Алжир, Бруней, Індонезія, Узбекистан, Туркменистан.

Серед окремих країн найбільшим споживачем природного газу є США, Росія, Україна, найрозвиненіші країни Європи (Німеччина, Великобританія, Франція). Японія, на відміну від інших країн, менше використовує природного газу, хоча займає третє місце за імпортом зрідженого природного газу. Перевезення такого газу здійснюється танкерами-газовозами, що коштує утроє дорожче від транспортування еквівалентної кількості нафти у звичайних танкерах. Морське транспортування зрідженого газу тільки розпочинається. Воно становить 1,5 % загального тоннажу танкерів.

4. Електроенергетика світу

Електроенергетика включає виробництво різних видів електроенергії, її транспортування. Усі електростанції поділяють на теплові, гідравлічні, атомні, геотермальні, припливні. Загальна потужність електростанцій світу становить 2750 ГВт. Виробництво електроенергії у світі зростає дуже швидко. Якщо напередодні Другої світові війни (1938 р.) було вироблено 460 млрд. кВт/год енергії; у 1950 - 972 і 1970 - 5053, то вже в 2000 р. - 14937 млрд. кВт/год. Це пов'язано, в першу чергу, зі зростанням попиту на електроенергію як із боку населення, так і економіки загалом. Крім того, висока транспортабельність електроенергії на значні відстані за допомогою ліній електропередач суттєво змінили територіальне розташування промислових підприємств, об'єктів сільського господарства. Вони стали менш залежними від місць первинних джерел енергії і змогли наблизитися до споживачів продукції.

Незважаючи на повсюдне використання електричної енергії, її виробництво поширене нерівномірно. Перше місце серед країн світу займає США (27 % світового виробництва), друге - Китай, третє - Японія, четверте - Росія, виробляючи відповідно 7,6, 7,5 і 6,2 % світової електроенергії. Україна, виробляючи 178 млрд. кВт/год, займає п'ятнадцяте місце у світі.

Переважають теплові електростанції, на які припадає понад ³/₅ від світового виробництва електроенергії. Питома вага гідроелектростанцій у виробництві електроенергії на кінець XX ст. становила 19 %, а атомних електростанцій — 17,4%. За виробництвом гідроенергії виділяються Канада, Бразилія, США, Китай, Росія, а атомної енергії - США, Франція, Японія,   Німеччина,   Велика   Британія.    Атомні   електростанції,   які використовують транспортабельне паливо - уран, розташовуються незалежно від паливно-енергетичного чинника і орієнтуються на споживача. За даними МАГАТЕ у 33 країнах світу діє 445 реакторів загальною потужністю 2200 кВт.

5. Чорна і кольорова металургія світу

Металургією називають галузь господарства, що займається виробництвом металу із залізної та марганцевої руд, скрапу (відходів виробництва і брухту) та руд кольорових металів

Розрізняють дві галузі металургії - чорну і кольорову. Їх розвиток і розміщення залежать від вмісту металів у породі, попиту на метал, від місць розташування сировинних та паливних ресурсів. Чорна металургія виробляє чавун, сталь, прокат, феросплави (сплави заліза з різними легуючими домішками). Це складний комплекс виробництва, який поєднує доменний мартенівський і прокатний технологічні процеси. Чорна металургія є базою розвитку машинобудування та багатьох інших галузей економіки. Значення її зростає, незважаючи на конкуренцію алюмінію і синтетичних матеріалів, залишається важливим конструкційним матеріалом.

Сьогодні виробництво сталі у світі складає майже 800 млн. т, або в більш ніж сім раз більше, ніж у 1945 р.

До недавнього часу найбільшим виробником чорних металів у світі були США, тепер - Китай (130 млн. т). До значних виробників чорних металів належать Японія, Німеччина, Росія, Італія, Франція, Україна. Серед країн, що розвиваються - Індія, Бразилія, Мексика, Південна Корея та ін.

Нині розвинені країни спеціалізуються на виробництві високоякісної сталі і складних видів прокату, а країни, що розвиваються - на виробництві масових видів металу, поповнюючи світовий ринок дешевим металом.

Найпотужнішими районами виробництва чорних металів у світі є Донецький (Україна), Уральський, Кузнецький (Росія), Рурський (Німеччина), штат Мінас-Жерайс (Бразилія), Лотарингія (Франція), басейн Хамерслі (Австралія) та ін.

Особливістю виробництва чорних металів на сучасному етапі є їх розташування поблизу великих транспортних вузлів (у морські порти завозять найдешевшим водним транспортом різну сировину і вивозять готову продукцію). Це дало змогу створити великі металургійні комбінати у Франції (Дюнкерк), Італії (Генуя, Таранто), у Німеччині (Бремен), у США (затока Делавер), в Японії (Кобе). У зв'язку з наближенням чорної металургії до споживача вона почала розвиватися у країнах, які майже не мають власних ресурсів заліза і палива (Японія, Італія, Південна Корея). За останні роки частка цих держав у виробництві сталі зросла.

В останній період спостерігається деяке переміщення чорної металургії в країни, що розвиваються, особливо в райони видобутку високоякісної і дешевої руди. Цьому сприяє також намагання розвинених країн позбутися екологічно шкідливого виробництва.

Важливою галуззю важкої індустрії є кольорова металургія, яка включає виробництво кольорових металів та їх сплавів (алюмінію, магнію, титану, міді, нікелю, олова, сурми, ртуті та ін.), рідкісних і дорогоцінних металів.

Кольорові метали найбільше використовуються в обробній промисловості. Це пояснюється їх особливими властивостями. Наприклад, мідь, алюміній і срібло характеризуються високою електро- і теплопровідністю; титан, нікель, свинець, олово, мідь, алюміній - стійкістю проти корозії. Нині кольорова металургія продукує 70 металів із загальним обсягом 45 млн. т щорічно. Однак найбільшим набором галузей кольорової металургії виділяються такі країни, як США, Канада, Японія, Росія, Німеччина, Франція, Бельгія, Австралія. За своїми можливостями наближається до останніх Україна. Інші країни, як правило, спеціалізуються на виробництві декількох або одного-двох кольорових металів (Нідерланди, Норвегія, Угорщина, Болгарія, Польща).

Алюмінієва промисловість швидко розвивається в різних країнах світу. Загальносвітове виробництво складає 22,7 млн. т.

Основним видом сировини для виробництва алюмінію є боксити, з яких отримують глинозем - напівфабрикат для виплавлення цього металу. Більшість розвинених країн світу не мають промислових запасів бокситу і тому змушені його імпортувати. Найбільші запаси цієї сировини розташовані в Африці (узбережжя Гвінейської затоки) - Гвінея, Гана, Камерун; в Карибському басейні - Ямайка, Гаїті, Домініканська Республіка, Гаяна, Сурінам, у країнах Середземномор'я - Франція, Італія, Греція; на Балканах і в Австралії. Щорічно у світі видобувають понад 125 млн. т бокситів. Найбільшими їх виробниками є Австралія, Гвінея і Ямайка. Загалом країни, що розвиваються, зосереджують три четвертих світових запасів бокситів, але за випуском алюмінію вони значно відстаюгь, складаючи лише одну п'яту його світового виробництва. Найбільшим виробником алюмінію у світі є США, які використовують дешеву електроенергію (понад 16 % його світового виробництва). Три чверті бокситів імпортуються в США з Ямайки, Суринаму, Гвінеї. Друге і третє місце розділяють Канада і Австралія.

В Україні виробництво алюмінію орієнтується на дешеву електроенергію і привізний глинозем (Запорізький алюмінієвий комбінат, Миколаївський глиноземний завод).

Виробництво міді. Мідь як метал досить поширена, але у природі вона перебуває у найрізноманітніших рудах (поліметалах). Руди вважаються багатими, якщо містять до 3 % міді. Усі мідні руди в місцях їх видобутку збагачуються, унаслідок чого отримують концентрати із вмістом міді до 10-30 %. Вони і служать сировиною для плавлення або рафінування міді. Мідь використовується в електротехнічній промисловості, у виробництві різних машин і приладів. Значна її кількість направляється на виготовлення кабелю, проводів, електродвигунів, телефонного обладнання, радіоапаратури, мідних сплавів. Найбільшими виробниками і споживачами міді в світі є Чилі, США, Японія, Китай, Німеччина. Головними експортерами рафінованої міді є Замбія, Чилі, Конго і Канада. Основні мідеплавильні підприємства зосереджуються переважно в розвинених країнах. У країнах "третього світу" переважає випуск чорнового металу, який експортується в розвинені країни світу.

6. Машинобудування світу: географія основних галузей

Машинобудування є провідною галуззю промисловості світу як за вартістю виробленої продукції (понад 1/3), так і за кількістю зайнятих (80 млн. чол.). Машинобудування — один з лідерів НТР (в числі «авангардної трійки» галузей). Воно визначає основні напрямки розвитку НТР і водночас урізноманітнюється під її впливом.

На початку 1990-х рр. структура світового машинобудування була приблизно такою:

35–37% — загальне і важке машинобудування (верстатобудування, всі види устаткування, сільськогосподарське);

33–35% — транспортне машинобудування;

30–31% — електротехніка та електроніка.

Особливі сектори машинобудування — виробництво військових і побутових машин.

Загальні обсяги виробництва світової машинобудівної продукції щорічно зростають. Особливо динамічно розвивається виробництво електронного устаткування (у т. ч. електронно-обчислювальної техніки), засобів і приладів автоматизації (у т. ч. промислових роботів), гнучких виробничих систем, деяких видів металообробного і хіміко-технологічного устаткування, верстатів (у т. ч. з числовим програмним управлінням), телекомунікаційної, авіакосмічної та атомної техніки, автомобілів, побутових електронних і електротехнічних приладів. Ці та інші галузі машинобудування мають тісний зв’язок з науковими дослідженнями та інженерною справою.

Приблизно 9/10 всієї машинобудівної продукції виробляється в економічно розвинених і постсоціалістичних країнах, 1/10 — у країнах, що розвиваються. Серед перших знаходиться невелика група країн, спроможних виробляти всю номенклатуру машинобудування. Це, насамперед, США, Японія, Німеччина, Росія, які володіють найрозгалуженішою і повною структурою галузі, Великобританія, Франція та Китай, які мають незначні «пропуски» в структурі машинобудування, а також Канада, Італія, Україна — з більш суттєвими «пропусками».

Велика група промислово розвинених країн Європи (насамперед, Нідерланди, Бельгія, Іспанія, Швейцарія, Швеція, Австрія, Польща, Чехія, Білорусь), нових індустріальних країн Азії (Південна Корея, Сінгапур, Індія, Туреччина) та Латинської Америки (Мексика, Бразилія) спеціалізуються на виробництві окремих видів машинобудівної продукції, з якими виходять на світовий ринок.

У більшості країн, що розвиваються, машинобудування лише започатковується (прості виробництва чи складальні підприємства, що використовують готові деталі і вузли з інших країн) або взагалі відсутнє. Розвивається здебільшого металообробка (ремонтні майстерні, виробництво найпростішого інвентарю).

Розміщення машинобудування залежить від багатьох чинників. Так, підприємства важкого машинобудування, на яких виробляється технологічне устаткування для різних галузей промисловості, тяжіють до районів чорної металургії (Північний Схід США, Рур у Німеччині, Донбас в Україні, Урал у Росії, Верхня Сілезія в Польщі, Північ у Китаї і т. д.). Приладобудування, виробництво точних машин розміщуються в районах концентрації трудових ресурсів, а радіоелектроніка, авіакосмічна промисловість, інші наукомісткі галузі тяжіють, крім цього, до науково-дослідницьких центрів, якими є, здебільшого, найбільші міста й агломерації. Натомість масове виробництво простих деталей чи вузлів часто створюється в районах і країнах з великою кількістю дешевої робочої сили (наприклад, у країнах Південно-Східної Азії, Латинської Америки). У розміщенні підприємств, що виробляють побутові прилади і машини, велику роль відіграє споживчий чинник, наявність купівельного попиту (а тому поряд з найбільшими економічно розвиненими країнами у світові лідери за цією продукцією вийшов Китай).

Найпотужнішою галуззю машинобудування за вартістю продукції та її обігом є автомобілебудування. Щорічне світове виробництво автомобілів в останній час становить 47–50 млн. шт., у т. ч. 3/4 легкових. Склалося три основні райони їх виробництва: США, Японія і Західна Європа. США і Японія, які можуть виробляти по 10–12 млн. автомобілів щорічно, поперемінно «захоплюють» світове лідерство; у Західній Європі (разом понад 15 млн. шт.) провідні позиції займають Німеччина (понад 5 млн.), Франція (3,5 млн.), Іспанія та Італія.

Розміщення великих автозаводів переважно «кущове»: у центрі знаходиться головний завод, навколо нього більш спеціалізовані підприємства — постачальники деталей, вузлів, а також спеціальних гумових, скляних, пластмасових виробів, фарбників. Такі «кущі» підприємств існують навколо Детройта (США), Вольфсбурга (Німеччина), Тойоди (Японія), Нижнього Новгорода (Росія).

Завдяки потужним автомобільним транснаціональним корпораціям (ТНК), насамперед японським, американським, німецьким, автомобілебудування розосередилося по всіх регіонах світу — у багатьох нових країнах, у т. ч. з числа тих, що розвиваються, з’явилися підприємства-суміжники, зв’язані між собою численними коопераційними поставками. До числа провідних виробників автомобілів увійшли таким чином Іспанія, Канада, Бразилія, а в Південній Кореї виникли свої ТНК, що розпочали «наступ» на ринки різних країн. Натомість різко скоротилося виробництво автомобілів у постсоціалістичних країнах (у т. ч. в Росії, що є лідером серед них). Їх автомобільна промисловість стала об’єктом конкурентного впливу різних ТНК.        

7. Основні райони розміщення: хімічної, лісової і деревообробної, легкої, харчової промисловості

Хімічна промисловість має дуже складну галузеву структуру. Вона включає майже двісті взаємопов'язаних виробництв із широкою номенклатурою продукції. За дуже спрощеною схемою хімічну промисловість можна поділити на промисловість (хімію) органічного синтезу та основну хімію. Особливістю хімічного виробництва є те, що на одних і тих же підприємствах може використовуватись сировина як органічного, так і неорганічного походження, домінування безперервних технологічних процесів, кінцева продукція яких може теж бути вихідною сировиною або складником для інших хімічних виробництв. Для розвитку і   розміщення   хімічної   промисловості   дуже   важливим   чинником   є наявність сировинної бази. Вона дуже розмаїта: вугілля, коксівний природний газ, нафта, супутні нафтові гази, солі (кухонна або калійна), природна сірка, сірчаний колчедан, газові відходи чорної та кольорової металургії тощо.

Чимало галузей хімічної промисловості потребують значної кількості палива та енергії. Наприклад, для виробництва синтетичного каучуку на базі ацетилену необхідно 15 тис. кВт/год, а фосфору - до 20 тис. кВт/год на 1 т продукції.

Найбільш повно хімічна промисловість представлена у розвинених країнах світу. Сім її представників (США, Японія, Німеччина, Франція, Великобританія, Канада та Італія) виробляють понад три четвертих хімічної продукції світу. Домінують США, які є найбільшим виробником наукомістких видів хімічної продукції. За виробництвом хімічних волокон США займають перше місце у світі (понад 1/4 світового виробництва).

Хімічна промисловість у країнах "третього світу" має свою специфіку. Ці країни потенційно володіють багатими ресурсами - нафтою, природним газом, фосфоритами, природною сіркою та ін., однак свої можливості вони не використовують. А промисловість, що існує, майже повністю зорієнтована на експорт. На базі попутних газів нафтовидобутку або відходів переробки нафти збудовано чимало підприємств, що виробляють мінеральні добрива, зокрема, у районі Перської затоки, в Індонезії, Венесуелі, Чилі, на острові Тринідад.

Потужний комплекс нафтохімічних підприємств представлений заводами Саудівської Аравії, ОАЕ, Кувейту, Ірану. Вони свою продукцію переважно експортують.

Країни, що розвиваються, не забезпечують себе необхідними продуктами хімічної промисловості, за винятком мінеральних добрив і побутової хімії. Не вистачає у цих країнах ліків, отрутохімікатів, якісних барвників, синтетичних волокон. Вся ця та інша хімічна продукція завозиться із розвинених країн світу.

Лісова і деревообробна промисловість включає галузі видобувної і обробної промисловості, а саме: лісозаготівельну, лісопильну, деревообробну, лісохімічну, які здійснюють заготівлю, комплексну механічну і хімічну обробку деревини тощо.

Характер сировинної бази лісозаготівельної промисловості за останнє десятиріччя докорінно змінився. Він полягає у розширенні плантацій насаджень, які замінили природні лісомасиви. Якщо десять років тому власною деревиною себе забезпечувала тільки Німеччина (за рахунок штучних насаджень), то тепер це роблять ще й Франція, Італія, Японія. До штучних насаджень приступили навіть Бразилія і Австралія.

Близько однієї п'ятої світового обсягу заготовленої деревини припадає на Росію. Великими виробниками деревини є також Китай, Бразилія, Швеція, Японія, Фінляндія, Франція, Танзанія, Німеччина, Колумбія, Румунія, Ефіопія. У світі особливо високим є попит на тропічну кольорову сировину (деревину), яка широко використовується для меблевої промисловості і внутрішніх упорядкувальних робіт. Вологі тропічні широколистяні ліси дають зараз майже 50 % деревини, що заготовляється у світі.

Щорічно у світі заготовляється близько 3,5 млрд. м³ деревини. Половина її використовується як паливо, а решта - на промислові цілі: для отримання пиломатеріалів, целюлози, паперу, а також використовується як будівельний матеріал. Обсяги лісозаготівель щорічно зростають на 50 млн. м³. Запаси деревини світу оцінені спеціалістами у 143 млрд. м³.

У загальній масі використовуваної деревини 55 % припадає на хвойні і 45 % - на листяні породи. Хвойні ліси переважають у помірних широтах.

Важливим етапом використання деревини вважається її механічна переробка, зокрема виробництво пиломатеріалів. У першу "десятку" виробників входять США, Канада, Росія, Японія, Китай, Бразилія, Індія, Німеччина, Франція, Швеція, Фінляндія. Переважна більшість із названих країн - представники північного лісового поясу.

Майже половину целюлози у світі виробляють США і Канада. Також значне виробництво у Японії, Швеції, Фінляндії, Китаї, Росії, Бразилії. Лідерами за виробництвом паперу і картону у світі є США, Японія, Китай, Канада, Німеччина, Фінляндія, Швеція, Франція, Італія, Республіка Корея. Але на першому місці за кількістю виробництва паперу і картону в розрахунку на одного жителя знаходиться Фінляндія, за ними - Швеція, Канада, Норвегія.

Країни, що розвиваються, в останні роки на світовий ринок виходять з широколистяною деревиною у вигляді круглого лісу, пиломатеріалів, фанери (Малайзія, Бразилія, Індонезія, Філіппіни, Папуа-Нова Гвінея, Кот-д'Івуар, Габон, Камерун).

8. Географія сільського господарства

Щодо виробництва м'яса, то серед регіонів світу переважає Північна Америка (26,4 %) і Європа (21,1 %).

Свинарство - галузь тваринництва, що займається розведенням свиней для отримання м'яса, сала, а також сировини для промисловості (шкура, щетина, жири та ін.). Поголів'я свиней у світі постійно зростає. Найчисленніше воно в Азії, зокрема в КНР, в Західній Європі, США.

Вівчарство - галузь тваринництва для отримання вовни, шкіри і м'яса. У світі нараховується близько 350 порід овець. Розрізняють тонкорунний, напівтонкорунний, грубововняний, м'ясо-вовняний і каракулевий напрямки вівчарства. Найціннішою для промисловості є вовна тонкорунних овець. Вона використовується для виготовлення вищих сортів вовняних тканин.

Більша частина овець випасається в напівпустельних і пустельних районах світу (значна частина Австралії, Північна і Південна Америка, Західний Китай, Туреччина, Іран, Афганістан). Отари овець світу нараховує понад 1 млрд. голів.

Перспективною галуззю тваринництва є спеціалізоване інтенсивне птахівництво м'ясного і яєчного напрямку. Воно зосереджене в країнах з певними традиціями споживання цієї продукції та в районах з міцною кормовою базою (розвинені країни світу). Побічний продукт галузі - пух, пір'я.

У рослинництві виробляється значна частина продукції, що безпосередньо споживається людиною (близько 30 % органічної маси) та використовується для годівлі тварин (солома, полова, висівки, жом тощо), які, у свою чергу, дають цінні продукти харчування.

Найважливішою галуззю рослинництва є зернове господарство. Нині у світі виробляється понад 2,0 млрд. т зерна. У структурі світового виробництва збіжжя провідне місце належить кукурудзі (29,1 %), рису (28,5 %), пшениці (28,0 %). Серед інших злакових - ячмінь, овес; жито, просо і сорго та інші культури.

Найбільше зернових виробляється в Азії, у Північній Америці і в Європі, що складає понад чотири п'ятих світового виробництва.

Технічні культури вирощують, щоб отримати сировину для промислового виробництва: прядивні, або волокнисті (бавовник, льон, джут), олійні, каучуконосні, цукристі (цукрова тростина, цукровий буряк), лікарські (валеріана, рум'янок) культури, частково картопля, чайний кущ, кавове дерево, дерево какао та ін.

Найголовнішою з волокнистих і основною технічною культурою є бавовник, який культивується у 80 країнах світу. При його переробці, крім волокна, паперу, із насіння одержують бавовняну олію, яка використовується і для харчування, і для технічних цілей. Основними районами поширення бавовнику є засушливі субтропіки між 20° і 40° пн. ш. Ця культура потребує під час росту багато вологи, а в процесі дозрівання високої температури і сухого повітря. Найбільшими його виробниками є країни Азії (65 % світового виробництва), Північної Америки. Найбільші виробники - Китай, США, Пакистан, Індія, Узбекистан, Бразилія, Туреччина, Аргентина, Туркменистан, Греція, Єгипет і Австралія (понад 85 % бавовнику світу).

Найбільшими регіонами вирощування бавовнику є Східна і Південна Азія, Південь США, деякі країни Латинської Америки (Бразилія, Аргентина й ін.) та африканські країни, переважно на північному сході континенту (Єгипет, Судан та ін.).

Льон. Серед видів льону найбільше поширений льон-довгунець, який вирощується на волокно, і льон-кудрявець, з насіння якого виготовляють олію. Найбільші площі льону-довгунця займає Росія, Україна, Білорусь, а також Китай, Аргентина, Індія та Канада.

Серед технічних культур популярною у світі є соя, яка вирощується для отримання кормового білка. Крім протеїну, вона містить жири, мінерали, цукор і крохмаль. Відходи від переробки сої використовуються для відгодівлі худоби. Найбільшими виробниками сої є США (майже половини світового виробництва), Бразилія, Аргентина, Китай. Важливою олійною культурою є соняшник. Його батьківщина - південна частина Північної Америки. Найбільшими виробниками є Аргентина, Україна, Росія, Франція, Індія, Китай, США.

Важливе місце серед технічних культур займають каучуконоси. Вони накопичують у своїх тканинах молочний сік - латекс, який використовується для виробництва натурального каучуку. Уперше натуральний каучук отримали з соку дикої бразильської гевеї. Основну масу натурально каучуку дає культурна гевея, яку вирощують на плантаціях Південно-Східної Азії. Найбільшими його виробниками залишаються Індонезія, Таїланд і Малайзія.

Серед цукроносних найбільш популярними у світі є цукрова тростина і буряк, переробка котрого здійснюється в місцях виробництва. Вони дуже різняться за місцем проростання. Якщо цукрова тростина - культура тропіків і субтропіків, то цукровий буряк - помірного поясу. Вирощування цукрової тростини відбувається переважно у країнах, що розвиваються (Бразилія, Індія, Кита Таїланд, Мексика), а цукровий буряк - у розвинених країнах - Франції, США, Німеччині, Україні. Великі площі цукрового буряка знаходяться в Китаї, Туреччині, Польщі, Росії.

Географія виробництва цукру не завжди збігається з виробництвом цукроносних. Так, якщо за виробництвом цукру і цукроносних зберігають перші місця відповідно Бразилія та Індія, то решта найбільших виробників дуже розходяться за зайнятим місцями. На третьому - п'ятому місцях за виробництвом цукру йдуть США, Китай і Таїланд, а за вирощуванням цукроносних - відповідно Пакистан, Китай, Таїланд і т.д.

Картопля завезена в Європу з Південної Америки. Вона використовується як сировина для крохмалепатокової, спиртової промисловості, корм для худоби, а також є цінним харчовим продуктом. Нині головні масиви картоплі розміщуються у Центрально-Східній та Західній Європі, Російській Федерації, Китаї, Польщі, США, Україні.

Чай - напій із листя спеціальних кущів, що здавна використовувався як ліки, належить до найбільш поширених у світі легкотонізуючих напоїв. Батьківщина чаю - Китай. Найбільшими виробниками є Індія, Китай, Шрі-Ланка, Кенія, Індонезія, Туреччина. В середньому в світі в останні роки виробляється близько 3 млн. т чаю.

Кава (арабське слово - кахва) - плід зеленого кольору, росте на тропічних кущах, походить з Африки (Ефіопія), де ще й нині є дикі зарості кущів кави. Світове річне виробництво - понад 6 млн. т. Найбільшими виробниками бобів кави є Бразилія - 1,6 млн. т, Колумбія - 672 тис. т, Індонезія - 455 тис. т, Мексика - 303 тис. т, Ефіопія - 232 тис. т, Уганда - 216 тис. т. Отже, основними районами виробництва кави є країни Південної Америки, які дають понад 1/3 його світового виробництва.

Какао - невелике шоколадне дерево, росте у тропіках. Зони його поширення майже збігаються з розміщенням кави. Батьківщиною какао є Мексика, а найбільшим виробником у світі - Кот-д'Івуар. Нині великими виробниками бобів какао є Індонезія, Бразилія, Гана.

9. Географія транспорту

Транспорт є важливою інфраструктурною галуззю, що забезпечує функціонування світового господарства і потреб населення в усіх видах перевезень.

Транспорт загального користування розподіляють на кілька основних видів: залізничний, водний (морський і річковий), автомобільний, авіаційний, трубопровідний. Зароджуються нові види транспорту - транспорт на повітряній подушці, підвісні монорейкові дороги, пульпопроводи, космічний транспорт і т.п. Сучасний транспорт перетворився у складну систему, що об'єднує всі види транспорту, мережі шляхів сполучення, технічні засоби і служби перевезень. На основні фонди транспорту в країнах світу припадає від 1/10 до 1/5 національного багатства. За вартістю основних фондів у світовій транспортній системі виділяється автомобільний транспорт (дороги і автомобілі), на другому місці морський (порти і торговельний флот).

Високорозвинені країни світу мають складні транспортні системи, у країнах, що розвиваються переважає один або два види транспорту. Залізничний транспорт розвинений в Індії, Пакистані, Алжирі, Тунісі, Марокко, Замбії, Аргентині, Уругваї, Чилі та ін. Країни, в яких переважає автомобільний транспорт, це - Афганістан, Ємен, Саудівська Аравія, Ефіопія та ін., річковий - Судан, Конго, Парагвай.

Світова система шляхів сполучення постійно розширюється за рахунок будівництва автомобільних доріг, трубопроводів і розвитку авіаційного сполучення. На розвинені країни припадає понад 60 % загальної протяжності шляхів сполучення, не враховуючи морських шляхів, а на країни, розвиваються - лише одна п'ята.

Щільність транспортної мережі, що визначається протяжністю шляхів сполучення всіх видів транспорту (за винятком морських шляхів) у розрахунку на 100 км² території, у розвинених країнах світу становить 50 км (у Західній Європі - 160 км, Північній Америці - 40 км, Австралії -20 км), у країнах, що розвиваються - 9-10 км (в Африці - лише 7 км).

Залізничний транспорт користується загальною довжиною колії 1,2 млн. км. Щільність залізничної мережі, яка вимірюється кількістю кілометрів залізничної колії на 100 км² території, найвища у розвинених країнах. Так, у Німеччині вона становить майже 11 км, в Японії - більше 7 км, а у США - 1,7 км, тоді як в Африці - 0,03 км, а Азії - 0,02 км.

Автомобільний транспорт особливо зручний для перевезення вантажів на невеликі відстані. Тут автомобільний транспорт успішно конкурує з залізничним, адже вартість таких перевезень є відносно нижчою. Радіус вигідності переміщення вантажів автомобілями постійно зростає і може досягати 1000 й більше кілометрів.

Загальна протяжність автодоріг у світі становить понад 25 млн. км, а доріг з твердим покриттям - 22 млн. км. Серед них виділяються автостради, що спеціально збудовані для швидкісного сполучення. Найбільша протяжність автомобільних доріг у США - 6,4 млн. км, в тому числі автострад 73,1 тис. км, в Японії - 1,2 млн. км доріг і 53,3 тис. км - автострад, тоді як у Західній Європі, зокрема у Франції - 974 тис. км, в т.ч. автострад - 7,9 тис. км, у Німеччині - 656 тис. км, в т.ч. автострад 11,1 тис. км, а у Центрально-Східній Європі: в Польщі - 377 тис. км, в т.ч. автострад 0,24 тис. км, в Чехії - 128 тис. км., в т.ч. автострад 0,39 тис. км.

Трубопровідний транспорт - вид транспорту, який найчастіше використовується для транспортування нафти і газу з місць видобутку в райони переробки або споживання.

Тривалий час трубопроводи використовувалися виключно для транспортування води. Перший нафтопровід протяжністю 6 км був побудований в США ще у 1865 р.

Трубопровідний транспорт - один із найдешевших. Порівняно із залізничним і автомобільним транспортом доставка нафти трубами утричі дешевша. На газопроводи припадає понад 99 % транспортованого газу в світі, 95 % нафти і більше половини бензину й інших нафтопродуктів.

Найбільшими трубопроводами світу є нафтопровід "Дружба", що прокладений з Росії через територію України і Білорусі до країн Центральної і Західної Європи (5,5 тис. км); у США: Редвотер - Порт Кредіт (4,8 тис. км); у Канаді: Едмонтон - Монреаль (3,2 тис. км).

Загальна протяжність нафто- і газопроводів у світі перевищує 1,7 млн. км.

Водний транспорт. Одним із найдешевших видів транспорту, який може конкурувати з трубопровідним, є водний транспорт. Слід розрізняти внутрішній водний (або річковий) транспорт і морський. Внутрішній водний транспорт хоч і дешевший від автомобільного чи залізничного, але має деякі недоліки: сезонність, коливання рівня води у річках, порівняно низьку швидкість руху тощо. Крім того, географія річкового транспорту залежить від конфігурації річкової мережі чи внутрішніх водойм.

Внутрішній водний транспорт розвивається на всіх континентах світу, хоча найбільше значення він має у США, Росії, деяких країнах Європи. У США найінтенсивніше використовується система Великих озер. У Росії найбільше вантажів транспортується Волгою і Камою. Серед європейських водних доріг важливе значення мають Дніпро, Дунай, Рейн.

Морський транспорт - вид водного транспорту, що відіграє особливу роль у міжнародних перевезеннях. На нього припадає 70 % товарообігу у світі, а в острівних державах - Великобританії, Японії і Австралії - близько 100 %.

Географію морських перевезень визначає розташування портів, морських каналів, а також придатність для морського плавання внутрішніх водойм (річок, озер).

Найважливішими каналами світу є Суецький (довжина 161 км), Панамський (82 км) і Кільський (99 км).

Важливими внутрішніми водними артеріями, що забезпечують вхід морських суден, в Європі є Рейн (на відстані 360 км, аж до Кельна), у Північній Америці - глибоководне русло Святого Лаврентія (понад 1000 км від Монреаля до озера Онтаріо), у Південній Америці - Амазонка (доступна для плавання океанських кораблів на відстані 1700 км до порту Манаус) та ін.

Усього у світі є близько 2 тис. морських портів.

Понад 75 % загального числа портів і стільки ж їх вантажообігу припадає на басейн Атлантичного океану, 20 % - на басейн Тихого океану.

Понад 75 % портів світу знаходиться в економічно розвинених країнах. Найбільші з них - Роттердам, Лондон, Нью-Йорк, Філадельфія, Марсель, Антверпен, Кобе, Кавасакі, Сінгапур.

За розмірами тоннажності торговельного флоту (зареєстрованого і власного) виділяються Панама, Ліберія, Греція, Японія і Кіпр.

Найважливішими товарами, що перевозяться торговельним флотом, є нафта і нафтопродукти, руда і вугілля, деревина, харчові продукти, зріджений газ.

Авіаційний транспорт належить до перспективних видів транспорту. Основна сфера його діяльності - перевезення пасажирів та особливо важливих вантажів, пошти та ін.

Авіаційний транспорт дуже швидкий (800-1000 км/год), але дорогий.

Авіатранспорт для перевезення товарів використовується тоді, коли є необхідність дуже швидко доставити їх до місця призначення, або ці товари є дуже коштовними і потребують особливо безпечного транспортування (діаманти, золото, гроші, біжутерія тощо). Він є незамінним також в обслуговуванні важкодоступних районів.

Близько 25 % авіаперевезень припадає на авіалінії США, по 10 % - на авіалінії Японії, Росії і Франції. Загальна кількість летовищ світу перевищує 5 тисяч.

10. Міжнародні економічні зв'язки

Зовнішньоекономічні зв’язки — це система господарських і торгово-економічних відносин між країнами світу. Вони є невід’ємною сферою розвиненого товарного виробництва, яке історично вийшло за межі задоволення потреб окремих країн.

Найстарішою і найбільш розвиненою формою міжнародних економічних відносин є зовнішня торгівля, яка для конкретної країни характеризується експортом (вивозом товарів), імпортом (ввозом), зовнішньоторговим обігом (сума вартості експорту та імпорту), торговим балансом (різниця між ними).

Темпи зростання зовнішньої торгівлі у світі значно випереджають темпи приросту виробництва в цілому. Сумарний експорт товарів і послуг тепер перевищує 5 трлн. дол., або більше 1/5 світового валового продукту. Під впливом НТР великі зміни відбуваються в товарній структурі світової торгівлі: постійно зростає частка продукції обробної промисловості (зараз сягає 4/5), а особливо машинобудування.

У міжнародну торгівлю залучені всі країни і регіони світу, однак у різній мірі. Більше 70% усього її обігу припадає на економічно розвинені країни Заходу, у т. ч. понад 45% — на країни Західної Європи. Перша п’ятірка найбільших «торгових»країн світу (США, Німеччина, Японія, Франція, Великобританія) концентрує понад 2/5 всього світового зовнішньоторгового обігу. При цьому торговий баланс у США вже тривалий час від’ємний, тоді як в Японії і Німеччині він постійно додатний.

Поступово зростає частка в зовнішній торгівлі країн, що розвиваються (насамперед завдяки новим індустріальним країнам Східної Азії і Латинської Америки), а також Китаю. Натомість зменшилась питома вага країн Східної Європи і колишнього СРСР (частка України в світовому експорті — 0,2%).

До інших форм зовнішньоекономічних зв’язків належать кредитно-фінансові відносини, науково-технічні зв’язки, надання міжнародних послуг, спільне підприємництво тощо.

Міжнародні кредитно-фінансові відносини проявляються у наданні позик і кредитів, в експорті та імпорті капіталу. У післявоєнний період відбулися зміни в географії і структурі міжнародних капіталовкладень. Якщо раніше до 70% прямих інвестицій було спрямовано з розвинених країн у колонії, напівколонії та залежні країни, де вони вкладалися в основному в добувну промисловість і плантаційне сільське господарство, то сьогодні приблизно така ж частка всіх капіталовкладень йде з розвинених країн у розвинені (взаємопереплетення їх економік) і спрямовується в галузі обробної промисловості. В останній час сформувалися нові фінансові центри світового значення в Південно-Західній Азії («нафтодоларові»країни) і Східній Азії («чотири дракони»). Найбільшими експортерами капіталу є США, Японія, Великобританія, Німеччина.

До міжнародних науково-технічних зв’язків належить обмін науково-технічною інформацією, технічними, комерційними і виробничими знаннями і досвідом («ноу-хау»), торгівля патентами, ліцензіями; обмін новітньою технологією; підготовка спеціалістів за рубежем, а також здійснення спільних наукових розробок і проектів (наприклад, у сфері дослідження космосу, охорони навколишнього середовища, охорони здоров’я).

Надання міжнародних послуг включає транспортні послуги (обслуговування транзитних перевезень, обслуговування і фрахт морських суден), будівельні послуги, послуги у сфері інженерного проектування, зв’язку, реклами, інформації, орендні операції та ін.

До міжнародних економічних відносин належить також міжнародний туризм і міжнародні міграції робочої сили. Кількість людей, що здійснюють міжнародні туристські поїздки, щорічно зростає і перевищує 500 млн. чол. Прибутки країн від міжнародного туризму оцінюються в 425 млрд. дол. Найбільше туристів прибуває в Європу (325 млн.), а серед країн — у Францію (60 млн.), США, Іспанію, Італію, Китай.

11. Міжнародний туризм

Міжнародний туризм охоплює поїздки осіб, які мандрують з метою відпочинку, оздоровлення, пізнання тощо, за межі країни постійного місця проживання. Міжнародний туризм як галузь світового господарства об’єднує різноманітну діяльність, пов’язану з наданням туристичних послуг іноземцям (інколи кажуть, що це ціла «індустрія туризму»). У ній виробляється близько 11 % ВВП і зосереджено 10 % економічно активного населення світу.

За напрямком поїздок міжнародний туризм поділяється на в’їзний і виїзний. За метою поїздок розрізняють такі його види: відпочинково-розважальний (купально-пляжний, гірськолижний тощо), культурно-пізнавальний (екскурсійний), лікувально-оздоровчий, діловий, фестивальний і спортивний, релігійний (паломництво), екологічний, пригодницький, екстремальний.

Обсяги міжнародних туристичних поїздок надзвичайно швидко зростають. У 1950 р. вони становили 25 млн осіб (за прибуттям), у 2000 р. — майже 700 млн, у 2011 р. наблизилися до 1 млрд осіб. Основними постачальниками міжнародних туристів є високорозвинені країни: США, Німеччина, Велика Британія, Японія, Канада, Бельгія, Швеція, Нідерланди тощо. До країн, що приймають найбільші потоки туристів, належать Франція, Іспанія, США, Китай, Італія, Велика Британія, Німеччина, Туреччина, Мексика, Австрія, Австралія, Греція тощо. Загалом економічно розвинені країни приймають 57 % міжнародних туристів, країни, що розвиваються — 30 %, постсоціалістичні — 13 %.

У світі виокремлюють 6 туристичних макрорегіонів: Європейський, Американський, Азіатсько-Тихоокеанський, Африканський, Близькосхідний і Південноазіатський. Європейський макрорегіон включає всі країни Європи і СНД, а також країни Східного Середземномор’я (Туреччину, Кіпр, Ізраїль). Він є найпотужнішим за кількістю прийнятих туристів (правда, його частка поступово зменшується) і має найбільшу різноманітність видів туристичної діяльності. У ньому, насамперед, виділяються Середземноморський та Альпійський райони.

На друге місце за кількістю прийнятих туристів віднедавна вийшов Азіатсько-Тихоокеанський регіон (країни Східної і Південно-Східної Азії, Австралія та Океанія), який обігнав Американський регіон. В останньому найбільшою популярністю серед туристів користувався район Карибського моря.

В останні роки місцем міжнародного туризму стає й Антарктида (науковий, пізнавальний, екстремальний туризм). Таким чином, усі регіони світу є перспективними для розвитку міжнародного туризму.