Підготовка до ЗНО з географії

Будова Землі. Історія Землі нараховує майже 5 млрд. років. Про це вчені довідались із позаземних джерел, таких як метеорити та інші тіла Сонячної системи, а також із дослідження гірських порід і скам'янілостей земної кори.

Щоб уявити собі безкінечно довгу історію Землі, геологи подали її у вигляді геохронологічної таблиці, у якій геологічний час поділяють на ери, та на періоди, а ті - на епохи. Ери змінювались від найдавнішої у такому порядку - архейська, протерозойська, палеозойська, мезозойська, кайнозойська.

Таблиця 1. Геохронологічна шкала

У архейській і протерозойській ерах (докембрій), що були понад 4 млрд. років тому, відбулося первісне нарощування суходолу і відбулося відокремлення мантії від ядра, сформувалась первинна атмосфера і, ймовірно, виникло життя. На протерозой припадає головна фаза байкальської складчастості, внаслідок якої утворилися найдавніші гори (Прибайкалля і Забайкалля). У палеозої окремі ділянки суші з'єдналися, утворивши суперконтинент Пангею, що простягався від полюса до полюса. Почали розвиватися наземні рослини і панцирні тварини. Наприкінці цього періоду майже 90 % живих організмів вимерло внаслідок зміни клімату. У палеозої відбувалася почергова активізація тектонічних рухів - так звані тектонічні епохи, або складчастості - каледонська (девонський період), герцинська (кам'яновугільний і пермський). У каледонську тектонічну епоху утворились гори Скандинавські, а у герцинську - Уральські, Шварцвальд, Аппалачі.

Мезозойська ера вважається епохою плазунів: динозаври - на суходолі, іхтіозаври - в морях, птерозаври - у повітрі. Поверхня Землі була вкрита папоротями, хвощами, плаунами, з'явились хвойні і квіткові рослини.

Рис. 1.  Бронтозаври. Тривалість життя цих тварин досягала інколи близько 200 років

Суперконтинент Пангея починає розколюватися, відбувається відокремлення Південної Америки від Африки, Австралії, Антарктиди.

Наприкінці мезозою відбулося зникнення динозаврів. Вчені пов'язують це із паданням велетенського метеориту у Мексиці та з лавовими виверженнями на плоскогір'ї Декан, що призвело до зміни клімату.

Кайнозойська ера характеризувалася значним рухом літосферних плит, зміною обрисів материків. Внаслідок горотворних процесів (альпійська складчастість) виникли гори Кордильєри, Анди, Альпи, Карпати, Кавказ, Кримські гори, Піренеї, Памір, Гімалаї, Атлаські гори, нагір'я Тибет.

Нинішніх форм набрало життя на Землі: з'явились нові види рослин і тварин, з'явилась людина. У цю еру майже 16 млн. років тому відбулося глобальне похолодання (так званий льодовиковий період). Одночасно з ним відбувається посуха в екваторіальних районах. Зменшилась територія лісів, виникли пустелі.

Близько 10 млн. років тому Антарктида покривається льодом, дещо пізніше - обширні льодові покриви вкривають північну півкулю. Льодовикові періоди змінювалися потепліннями і це впливало на зміни органічного світу.

Таким чином, сучасна будова Землі - результат всієї історії формування планети. Спочатку Земля, утворившись з протопланетної хмари, була холодною. Виділення тепла при стисненні і при радіоактивному розпаді привело до розігрівання речовини. При цьому важчі компоненти опускалися до центру планети, а легкі підіймалися до поверхні.

За допомогою сейсмічних методів, встановлено, що земна куля має неоднорідну будову на всій глибині, вона складається з кількох оболонок: ядра, мантії і земної кулі.

 

Рис. 2. Внутрішня будова Землі

 Земне ядро радіусом 3500 км складається (гіпотетично) із заліза з домішкою легших елементів. Зовнішній шар ядра знаходиться в рідкому, розплавленому стані. Внутрішнє ядро радіусом 1250 км тверде. Рухи речовини в зовнішньому шарі ядра можуть бути причиною існування магнітного поля Землі, (магнітосфери), що надійно оберігає все живе на поверхні Землі від згубної дії заряджених космічних частинок.

Мантія має потужність 2900 км і складає 83 % (з ядром - 99 %) від загального об'єму планети. Зважаючи на високу температуру (вище 2000°), речовина мантії при величезному тиску знаходиться в твердому кристалічному стані. У верхній мантії, всього на глибині 50-70 км під океанами і понад 100 км під материками, знайдений м'який, пластичний шар мантії - астеносфера (слабка сфера). Її товщина - 200-250 км. Над ним - менш гарячий жорсткий, крихкий шар мантії і земна кора.

Земна кора - тверда, шарувата зовнішня оболонка Землі, що складається з гірських порід і мінералів, потужністю від 5 км під океаном до 80 км під гірськими спорудами материків (середня товщина - 35 км). За масою земна кора на 90 % складена з восьми хімічних елементів: кисню, кремнію, алюмінію, заліза, кальцію, калію, натрію, магнію. Поєднання різних хімічних елементів утворюють однорідні за фізичними властивостям природні тіла — мінерали. З мінералів складаються гірські породи ( — сполучення кількох мінералів або скупчення одного є земній корі). Кількість мінералів в породах є різною. Вапняк, наприклад, складений з одного мінералу - кальциту, граніт - з трьох: кварцу. польового шпату, слюди. Гірські породи за походженням ділять на магматичні, осадові і метаморфічні.

Класифікацію гірських порід наведено на рис. 3.

Рис. 3. Гірські породи

Магматичні гірські породи утворюються при застиганні магми на глибині (наприклад, граніти) або на поверхні (наприклад, базальти). Ці породи складають 60% об'єму земної кори.

Рис. 4.  Граніт - "візитна картка" Землі

Осадові породи - результат відкладення на суші і на дні океану уламків різних порід, що за механічним складом є рихлими (пісок, галька) або зцементованими (пісковик) органічними (вапняк, кам'яне вугілля) продуктами хімічних реакцій (калійні солі). Осадові гірські породи поділяються на уламкові (щебінь, галька, пісок) , хімічні (калійна сіль, кам'яна сіль, вапняк), органічні (вугілля, крейда, торф). У метаморфічні можуть перетворитись різні породи під дією високої температури, великого тиску, впливу розчинів і газів (наприклад, мармур, гіпс, сланці).

Впродовж всієї історії розвитку нашої планети на її поверхні і в надрах утворюються різноманітні гірські породи. Ті з них, які використовуються людиною, називаються корисними копалинами. Їх, як і гірські породи, поділяють за походженням на осадові, магматичні та метаморфічні.

 Добувають корисні копалини, як правило, з невеликих глибин (максимальна глибина свердловини, з якої видобувають корисні копалини — до 12 тис. м). Отож вони тісно пов'язані з будовою саме верхніх шарів земної кори. Тому для різних тектонічних структур характерні певні види корисних копалин.

Корисні копалини осадового походження поширені переважно в межах тектонічних западин і плит платформенних областей, а також передгірських крайових прогинів. Тобто вони характерні для структур, які в минулому були басейнами нагромаджень осадового матеріалу, що зносився з прилеглих територій.

Магматичні та метаморфічні корисні копалини поширені в гірських місцевостях з слідами вулканічних процесів, а також у кристалічних щитах, де близько до поверхні залягають давні магматичні та метаморфічні породи. Формуються їхні родовища, як правило, на стиках літосферних плит.

Так, на континентах, у місцях розвитку рифових зон утворюються родовища марганцю, заліза та міді. В зоні стикання материкових літосферних плит виникають поклади міді, сірки, урану.

Оскільки запаси корисних копалин поступово вичерпуються, то необхідно їх економно використовувати, якнайповніше добувати, а відпрацьовані шахти і кар'єри повертати до безпечного стану.

Розрізняють два типи земної кори: материкова (континентальна) і океанічна. Материкова кора потужніша (до 80 км в горах і до 40 км - на рівнинах), мас три шари: осадовий, гранітний, базальтовий. Океанічна кора двошарова (осадовий і базальтовий), досить тонка (до 7 км) але важча, ніж материкова. Встановлено, що океанічна кора молодша від материкової.

Літосфера (грец. - камінь) - тверда оболонка Землі, що включає верхній шар мантії, що розташований на гарячій астеносфері, і земну кору. Потужність літосфери в середньому 70-250 км, з них 5-70 км - земна кора. Літосфера немонолітна, вона розділена гігантськими розломами на літосферні плити.

Поверхня літосфери нерівна. Сукупність всіх її нерівностей називають рельєфом. Розрізняють позитивні і від'ємні форми рельєфу. Найбільші від'ємні форми рельєфу на Землі - западини океанів, а позитивні - материки. Це — форми рельєфу першого порядку. Форми рельєфу другого порядку - гори і рівнини, як на суші, так і на дні океанів. Поверхня гір і рівнин має складний рельєф, що складається з дрібніших форм. Рельєф земної поверхні формується внаслідок дії на літосферу внутрішніх і зовнішніх процесів.

Внутрішні (ендогенні) процеси проходять усередині Землі і виявляються в тектонічних рухах, землетрусах і вулканізмі. З ними пов'язано утворення найбільш значних нерівностей земної поверхні, її безперервні зміни.

Тектонічні рухи - сукупність горизонтальних і вертикальних рухів літосфери, що супроводжуються виникненням розломів та складок земної кори. Тектонічні рухи бувають повільними і швидкими.

У формуванні рельєфу земної поверхні найважливіша роль належить рухам літосферних плит.

Літосферні плити - великі блоки літосфери, що повільно ковзають по в'язкій речовині мантії. Найбільші з них: Євразійська, Північно-Американська, Південно-Американська, Африканська, Індо-Австралійська, Тихоокеанська, Антарктична і Наска. Межі цих плит не завжди співпадають з межами материків і океанів. Всі великі плити, окрім Тихоокеанської і Наска, несуть на собі і материки і океани. Літосферні плити рухаються по астеносфері внаслідок внутрішніх сил Землі і обертання її навколо осі. Швидкість їх руху невелика — 2-5 см на рік. Переміщення літосферних плит можна пояснити конвективними потоками в мантії.

Магма — розплавлена речовина мантії, насичена газами, що підійнялася розломами, нарощує краї плит, що розсовуються. У таких місцях формуються серединно-океанічні хребти. Вони знайдені у всіх океанах і утворюють грандіозну систему, загальною протяжністю понад 60000 км. Висота хребтів - 2500-3000 м, ширина залежить від швидкості руху плит: чим більша швидкість, тим ширший хребет. Найбільшої ширини досягає хребет в південно-східній частини Тихого океану, де він не займає серединного положення, і називається Тихоокеанським підняттям.

Рис. 5.  Рух магми

Як правило, серединно-океанічні хребти розітнуті уподовж, тобто по осі хребта, ущелинами — океанськими рифами. Риф — розколини дна океану у місцях розходження літосферних плит), їх ширина - від декількох десятків кілометрів у верхній частині до декількох кілометрів біля дна. На дні рифу знаходяться невеликі вулкани, гарячі джерела, молода базальтова кора. У рифах народжується нова океанічна кора. Океан існував понад 3 млрд. років тому. При утворенні серединно-океанічних хребтів, океанська кора переміщується при русі плит від рифів.

Там, де на важчі літосферні плити з океанічною корою насуваються легші, що несуть материкову кору, вони поволі занурюються в астеносферу. Плита, що опускається, переплавляється, це супроводжується землетрусами і вулканізмом. У місцях вигину плити, що опускається,   утворюється   глибоководний   жолоб,   а  уздовж   нього - дугоподібні ланцюжки островів (Курильський жолоб і Курильські острови) або гірські хребти (Атакамський жолоб і Анди). У глибоководних жолобах поступово накопичуються осадові породи. При наступному стисненні вони зминаються в складки, виникають розломи, піднімаються гори, ланцюжки островів з'єднуються з материками.

Горотворення відбувається і там, де стикаються літосферні плити з материковою корою. Так, при зіткненні рухомої Індо-Австралійської плити з Євразійською утворилися Гімалаї. Таким же чином утворились Уральські гори.

Кількість літосферних плит не залишається постійною. Вони не тільки з'єднуються, але і роз'єднуються на частини новими рифами, які утворюються як на дні океану, так і на материках. Наприклад, риф Червоного моря відокремлює Аравійський п-ів від Африки, вони поволі віддаляються одне від одного.

За умови, що магма застигає в тріщинах і порожнинах земної кори без її виходу на земну поверхню, цей процес називається внутрішнім магматизмом. Магму, яка вилилася на земну поверхню внаслідок вулканізму, називають лавою.

Розташування, розміри та конфігурація материків і океанів у далекому минулому були іншими, вони також зміняться у майбутньому. Так, в палеозої (570-185 млн. років тому) Австралія, Південна Америка, Африка і Антарктида утворювали один материк - Ґондвану. У північній півкулі імовірно існував єдиний материк Лавразія, а до цього, можливо, був один суперматерик Пангея і один океан на місці Тихого.

Окрім повільних горизонтальних переміщень плит у літосфері постійно відбуваються різні за швидкістю вертикальні рухи. Вони супроводжують зіткнення плит, що виникають унаслідок зміни щільності гірських порід при метаморфізації в нижній частині блоків земної кори.

Землетруси - поштовхи і коливання земної поверхні, викликані розривами і зсувами в літосфері. Причиною землетрусів є раптові розриви та зміщення пластів у глибинах земної кори і верхньої мантії. Вогнища землетрусів знаходяться на різній глибині (максимум 700 км) від поверхні. Над вогнищем розташовується епіцентр землетрусу - місце найбільш сильного його прояву. Землетруси відбуваються постійно. Щорічно буває понад мільйон несильних і 15-20 сильних землетрусів. Сила землетрусу оцінюється в балах (за 12 бальною шкалою) за ступенем руйнівної дії або за кількістю виділеної енергії (шкала Ріхтера) за допомогою сейсмографа. Запобігти землетрусу неможливо, іноді його можна передбачити.

Рис. 6.  Руйнування міста Йокогама (Японя) внаслідок землетрусу Канто

Виділяють Тихоокеанський сейсмічний пояс, який опоясує Тихий океан, і Середземноморський - від Атлантичного океану через Центральну Азію до Тихого. Активний сейсмічний пояс, що проходить через Східну Африку, Червоне море, Памір, Тянь-Шань, улоговину Байкалу, Становий хребет, значно молодші (5-10 млн. років). Сейсмічно активні також серединно-океанічні хребти.

Більшість землетрусів приурочена до периферійних частин літосферних плит, до місць їх взаємодії. Причиною порівняно незначних землетрусів можуть бути обвали. Викликають їх і підземні вибухи. Існує природний зв'язок між землетрусами і вулканізмом.

Вулканізм - сукупність процесів і явищ, пов'язаних з виливом магми на земну поверхню. Магму, що вилилася, називають лавою. Разом з лавою при виверженні виділяються різноманітні гази, викидаються тверді продукти виверження - від попелу до вулканічних "бомб" вагою в декілька тонн.

Вулкани мають магматичні вогнище і канал або тріщини, якими піднімається магма. При виверженні тріщинами лава розтікається і, застигаючи, утворює лавові покриви. В даний час такі виверження спостерігаються тільки на дні океану і на о. Ісландія. Могутні базальтові покриви є в Сибіру, на п-ові Індостан, в Південній і в Північній Америці.

При виверженні центральним каналом (жерлом) біля його виходу на поверхню виникає гора з продуктів виверження - вулкан. Він може мати форму щита, купола або конуса, звичайно з кратером на вершині, через який на поверхню вириваються магма, гази та попіл.

Рис. 7.  Будова вулкана

Вулкани, як і землетруси, здебільшого пов'язані з поясами високої активності, з серединно-океанічними хребтами, з межами плит. Особливо виділяється Тихоокеанський вулканічний пояс — «Тихоокеанське вогняне кільце», в якому знаходиться 2/3 з усіх діючих вулканів Землі. Їх розташування тут пов'язано з зіткнення літосферних плит.

Одне з проявів пізніх стадій вулканізму — гейзери - джерела, що періодично викидають фонтани гарячої води і пари (до 20 м і вище). Найбільше їх на о. Камчатка, о. Ісландія та ін. Періодичність їх виверження пов'язана з тим, що на заповнення водою підземних пустот, її нагрівання, закипання і підняття під тиском на поверхню потрібен певний проміжок часу.

Рис. 8.  Гейзер Строккюр в Ісландії

Зовнішні (екзогенні) процеси змінюють поверхню Землі. До них відносяться вивітрювання, дія вітру і діяльність текучих вод, льодовиків.

Вивітрювання — сукупність природних процесів, що приводять до руйнування гірських порід. Розрізняють вивітрювання фізичне, хімічне і біологічне. Фізичне вивітрювання — зміна гірських порід під впливом неоднакового розширення частинок породи при добових і сезонних змінах температури. Вода, що поступає в утворені тріщини, замерзаючи і відтанувши, ще більше розширює їх. Так утворюються «розсипи» на місці виступів твердих гірських порід, осипи, «кам'яні річки». Хімічне вивітрювання відбувається теж за участю води і розчинених в ній сполук. Важливу роль виконують організми, продукти життєдіяльності яких впливають на склад і розчинні властивості води. Великою руйнівною силою володіє коренева система рослин та тварин. Вони руйнують гірські породи, особливо там, де вони пухкі. Це т.зв. біологічне вивітрювання. Без руйнівної діяльності вивітрювання можливості знесення і переміщення продуктів руйнування були б обмежені. За відсутності зносу під шаром матеріалу, що накопичився, вивітрювання б припинилося.

Рис. 9. Кам'яна річка на Фолклендських островах

Діяльність вітру. Вітер, переносячи рихлі відкладення, здатний створювати різні форми рельєфу, улоговини видування, піщані гряди, горби, у тому числі і серпоподібні - бархани. Ця діяльність особливо помітна при формуванні рельєфу піщаних пустель і напівпустель, а також піщаного узбережжя морів, озер і великих рівнинних річок. У кам'яних пустелях вітер, що несе частинки піску, обточує виступи твердих порід, створюючи химерні фігури - еолові форми рельєфу.

Діяльність води. Роль води у формуванні рельєфу величезна. Підземні води, що знаходяться в порах, тріщинах і пустотах гірських порід, можуть вимивати дрібні нерозчинні частинки і виносити розчинені речовини з таких порід, як вапняк, сіль, гіпс. Унаслідок цього утворюються обширні зниження на поверхні, воронки, колодязі, печери і т.п. З підземними водами пов'язано утворення обвалів. Вони виникають на схилах річкових долин, ярів, на берегах озер і морів. Їх утворенню сприяє чергування водопроникних і водонепроникних шарів, їх нахил у бік схилу. Вода виконує такі види роботи, як руйнівну, транспортну і творчу.

Поверхневі води створюють форми розмивання (ерозійні) і накопичення відкладень (акумулятивні). Утворення цих форм рельєфу відбувається одночасно: якщо в одному місці породи розмиваються, в іншому вони відкладаються. До ерозійних форм рельєфу відносяться яри і балки, річкові долини. Яр - лінійно витягнута вибоїна з крутими, незадернованими схилами. Вона росте вгору за рахунок розмивання уступу на її вершині тимчасовими потоками зливових і талих вод. Яри можуть рости дуже швидко (до декількох метрів в рік) і при цьому розгалужуються. Продукти розмивання утворюють в гирлі яру конус виносу. Чим довший і розгалуженіший стає яр, тим нижчий уступ на його вершині, тим менше води стікає в кожне відгалуження і тим повільніше росте яр. З часом схили його стають пологішими і заростають. Яр перетворюється на балку.

Яри розчленовують поверхню, знижують рівень ґрунтових вод, конуси виносу засипають луки. Боротися з ярами важко, але необхідно. Їх засаджують чагарниками, відводять потоки води.

Річкова долина - лінійно витягнуте заглиблення, на дні якого є постійний водний потік (річка). Всі долини мають схили і дно. У гірських річок долини вузькі, а все дно зайняте річкою. Рівнинні річки течуть поволі, в широких долинах, займаючи тільки найнижчу частину дна. Частина долини, зайнята річкою, називається руслом. Під час розливання річка займає все дно долини. Та частина долини, яка стає руслом тільки під час розливання річки, називається заплавою, а долина із заплавою - заплавною долиною. Після спаду води на заплаві залишаються річкові відкладення - алювій. Русло рівнинних річок звивається дном заплавної долини, утворюючи меандри. Нерідко річка випрямляє русло, залишаючи осторонь старицю - частину колишнього русла, яке стає озером.

Схили долини часто бувають східчастими. У гірських річок це, звичайно, пов'язано з чергуванням шарів різної твердості. У рівнинних річках тераси складені уступами, що свідчить про урізування річки. Кожна тераса колись була дном долини, в яке врізалася річка. Про це свідчать річкові відклади, що покривають тераси або повністю формують їх. Верхня тераса - найстаріша. Уріз річки і утворення терас можуть бути зумовлені підняттям місцевості, по якій річка тече, опусканням рівня водойми, в яку вона впадає, зміною кількості води в річці. У місці впадання річки в море може утворюватися дельта.

Рухомий лід (льодовик), впливаючи на підстилаючу поверхню, змінює її. Він згладжує нерівності рельєфу, розширює старі річкові долини. Уламки твердих порід, що вмерзнули в нього, залишають шрами і подряпини, якими можна визначити напрямок руху льодовиків, що давно розтанули. На схилах гір льодовики створюють заглиблення, схожі на крісла - льодовикові цирки. Декілька таких цирків, що утворилися на різних схилах однієї гори, розгалужуючись і зливаючись, надають вершинам пікоподібної форми. На місці танення льодовика на поверхні залишається матеріал, що вмерзнув в нього. Це - несортовані відкладення, що складаються з глини, піску, валунів різної величини. Вони називаються мореною. Якщо край льодовика довго затримується на одному місці, утворюються кінцево-моренні вали і гряди. Якщо ж льодовик поволі відступає, залишаються кінцево-моренні рівнини. При загальному таненні нерухомого льодовика на підстилаючій поверхня проектується весь матеріал, що міститься в ньому, і виникають обширні моренні рівнини, переважно погорбовані. Потоки, що витікають з-під льодовика, створюють широкі долини стоку талих вод. Безліч потоків талих вод, створюють піщані рівнини, які називають зандровими.

Гори і рівнини. Основними формами рельєфу є гори і рівнини.

Гори (гірські споруди) — обширні ділянки суші або дна океану, значно припідняті і сильно розчленовані. Великі гірські споруди називають гірськими країнами (Кавказ, Урал), або гірськими системами. Вони складаються з гірських хребтів - лінійно витягнутих піднять з схилами, що перетинаються на гребені. Гірські хребти з'єднуються і пересікаються, утворюючи гірські вузли. Це - найбільш високі частини гірських країн. Зустрічаються і окремі гори - ізольовані підняття поверхні, найчастіше вулканічного походження. Ділянки гірських країн, що складаються з сильно поруйнованих хребтів і високих рівнин, покритих продуктами руйнування, називають нагір’ями. За абсолютними висотами розрізняють гори високі (вище 2000 м), середньовисотні (від 1000 м до 2000 м) і низькі (не вище 1000 м). Найбільшої висоти досягає вершина Гімалаїв - Джомолунгма (Еверест), 8848 м.

Рис. 10.  Найвища вершина світу - г. Джомолунгма - 8 848 м

За віком розрізняють гори молоді і старі.

Гори утворюються при одночасній дії внутрішніх і зовнішніх процесів, але при явному переважанні перших. У залежності від умов утворення гір в їх будові можуть переважати складки або брили, що змістилися одна щодо одної. Більшість гір на материках складчасто-брилові. На дні океану більшість гір вулканічні. Складчасті гори формуються там, де відбувається прогинання земної кори, накопичення осадів, а потім стиснення і загальне підняття. При цьому спостерігається метаморфізація порід. Якщо підняття припиняється, на місці складчастих гір з часом утворюється рівнина, складена зім'ятими в складки і розбитими на блоки метаморфічними і магматичними породами. Така рівнина може неодноразово, надовго опускатися нижче рівня моря і знову підійматися, перетворюючись в сушу. В цьому випадку складчаста основа має практично горизонтальне залягання шарів осадових порід, що формує осадовий чохол. Так утворюються платформи.

Платформи - найбільш стійкі ділянки літосфери, що сформувалися на місці складчастих гір, які виникли в рухомих областях літосфери. В межах платформи переважають ділянки, що мають двохярусну будову: складчаста основа (фундамент) покрита осадовим чохлом. Такі ділянки називаються платформенними плитами (Волино-Подільська плита).

Ділянки платформи без осадового чохла - щити (Український, Балтійський і Канадський).

Залежно від часу утворення складчастого фундаменту (часу складчастості) платформи ділять на давні і молоді. Давні платформи (Східноєвропейська, Сибірська, Китайська, Індійська, Австралійська, Африканська,      Північноамериканська,      Східноантарктична)      мають докембрійській (архейський, протерозойський) фундамент. Вони складають ядра материків. Молоді платформи мають фундамент палеозойського і мезозойського віку і розташовані на периферії стародавніх платформ або між ними (Західносибірська).

Фундамент платформ розчленований розломами на глиби, брили. При повільних коливальних рухах блоків пласти осадового чохла згинаються в одних місцях вгору, в інших - вниз. Утворюються типові для платформ позитивні і від'ємні структури, що можуть займати площі в тисячі квадратних кілометрів.

На платформах можливі і горотвірні рухи (активізація платформ), після яких підіймаються відроджені гори. Зім'яти в складки фундамент не можна, але блоки, що складають фундамент стародавньої платформи, можуть зміщуватись один відносно одного по розломах на значну висоту. До горотворення схильні як вже давно сформовані платформи, так і відносно рухомі ділянки, з горами, що ще не руйнуються. В цьому випадку відбувається омолодження гір. Відроджені і омолоджені гори - складчасто-брилові. Зайняті ними площі більші, ніж площі, зайняті молодими складчастими горами. Причиною активізації платформ може бути зіткнення літосферних плит. Цей процес спостерігається останні 10-20 млн. років в Центральній і Східній Азії. Так утворилися Тянь-Шань і плоскогір'я Тибет.

Загальна закономірність зміни рельєфу з висотою — висотна поясність. Чим вище, тим інтенсивніше в горах відбувається вивітрювання. Вершини гір, що підіймаються вище від снігової лінії, вкриті льодовиками. Нижче спускаються льодовикові язики, що підживлюють бурхливі гірські потоки. Потоки розчленовують схили глибокими долинами, вони несуть вниз наноси. Біля підніжжя наноси і матеріал, що осипається з схилів, накопичуються, створюючи передгірні рівнини.

Рівнини - відносно плоскі або горбисті великі ділянки суходолу і дна Океану, на яких висоти сусідніх точок мало відрізняються одна від одної. Рівнини, що мають абсолютну висоту не більше 200 м, називають низовинами (Західносибірська); від 200 до 500 м - височинами (Східноєвропейська); вище 500 м - високими рівнинами або плоскогір'ями (Середньосибірське). На материках більшість (64 %) рівнин сформувалися на платформах і складені пластами осадового чохла (пластові рівнини). Рівнини, що виникли внаслідок винесення продуктів руйнування (денудації) з залишкового цоколя гір, що не піддався руйнації, називаються денудаційними або цокольними. Там, де матеріал накопичується (акумулюється), вирівнюючи поверхню, утворюються акумулятивні рівнини. Залежно від походження вони бувають морськими, озерними, річковими, льодовиковими, вулканічними.

Рис. 11. Відмінності гір та рівнин за висотою над рівнем моря

Екзогенний рельєф рівнин залежить від їх географічного положення, від історії формування. Так, на рівнинах, що піддались материковому заледенінню, виділяється рельєф областей живлення льодовика, його розтікання, танення і стоку талих вод. Особливий рельєф мають рівнини тундри, рівнини піщаних пустель.

На дні океану рівнини займають значно меншу площу, ніж вважалося до того часу, як стало відомо про оновлення океанічної кори, про систему серединно-океанічних хребтів. Вони займають 1/3 площі дна Світового океану.

Глибоководні (абіссальні) рівнини горбисті, хвилясті, рідше плоскі. Значні площі осадів нагромаджуються біля підніжжя материкового схилу, утворюють похилі рівнини. Рівнинний рельєф має також шельф. Зазвичай він представляє собою окраїну платформи, опущену нижче рівня океану.

Як і поверхня суші, дно Світового океану має нерівності. До глибини 200 м - це материковий схил або шельф, до глибини 1000 м - материковий схил, а глибше - дно Світового океану. Дно має значні підняття, або хребти та западини. Найбільшими хребтами є Північно-Атлантичний і Південно-Атлантичний у Атлантичному океані, Тихоокеанське підняття, хребти Ломоносова і Менделєєва у Північному Льодовитому океані та ін. Найбільшою западино є Маріанська (11022 м).

Світовий океан поділяється на частини ланцюгами островів. Острови - це невеликі частини суші, оточені з усіх боків водою. Найбільші острови - Гренландія, Ява, Велика Британія.

Півострови — це невеликі частини суші, які глибоко врізаються в океан (море) і сполучаються з материками вузькою смугою. Найбільші півострови: Індостан, Індокитай, Аравійський, Скандинавський, Піренейський, Апеннінський (Євразія), Лабрадор, Каліфорнія (Північна Америка), Сомалі (Африка), Йорк (Австралія).