Промисловість України

1 Промисловість України

Промисловість є провідною галуззю господарства України. В її складі виділяють видобувні і обробні галузі. Видобувна промисловість займається видобутком різних видів палива і сировини з надр Землі, тому її розвиток і поширення залежать від розміщення і запасів корисних копалин.

До обробної промисловості відносяться галузі, які займаються обробкою чи переробкою сировини і напівфабрикатів. Це - машинобудування, металургія, деревообробна та інші галузі.

За видом продукції, що випускається, галузі об'єднують у важку, легку і харчову промисловість. Сукупність галузей, які виробляють сировину, паливо, знаряддя праці, складає важку промисловість. До неї належать паливна, електроенергетична, металургійна, хімічна, машинобудівна, лісова і деревообробна, промисловість будматеріалів. До легкої відносять галузі промисловості, які виробляють товари масового споживання - одяг, взуття, тканини, парфумерію та ін. Харчова промисловість об'єднує галузі, що виробляють продукти харчування.

Іноді для того, щоб розрізнити галузі за використанням їхньої продукції, вдаються до поділу галузей промисловості на галузі груп "А" і "Б". До групи "А" відносять галузі, які випускають засоби виробництва, а до групи "Б" - товари споживання. У такому випадку до першої групи попадають галузі важкої і деякі легкої промисловості, а до другої - деякі галузі важкої, легкої і харчова промисловість.

У галузевій структурі промисловості України провідне місце традиційно займає важка промисловість - до 70 %. її значне переважання над виробництвом товарів масового споживання постійно приводило до проблем із забезпечення населення продукцією легкої і харчової промисловості.

За останні роки в усіх галузях промисловості відбулося значне скорочення виробництва продукції, найбільше - у машинобудуванні, хімічній, легкій промисловості. За умови здійснення ринкових перетворень Україна зможе поступово збільшити випуск конкурентоспроможної продукції; для цього вона має як значні природні ресурси, так і висококваліфіковані кадри. Вже зараз багато промислових виробів (метал, літаки, ракетоносії, тканини, швейні вироби, продовольчі товари тощо) користуються великим попитом на світовому ринку.

Крім галузевої структури національного господарства у соціально-економічній географії розглядають його територіальну структуру. Під територіальною структурою господарства (господарського комплексу) розуміють сукупність певним чином взаєморозміщення і поєднаних територіальних елементів господарства або окремих галузей, які знаходяться в складній взаємодії. Елементами територіальної структури є промислові пункти, центри, вузли, райони, сільськогосподарські зони, транспортні магістралі, соціально-економічні райони тощо.

Первинною ланкою виробничої сфери є підприємство. Особливості підприємств, взаємозв'язки між ними, їхнє розміщення значною мірою визначається формами суспільної організації виробництва. Таких форм виділяють чотири: концентрація, спеціалізація, кооперування та комбінування.

Концентрація - це процес зосередження виробництва на великих підприємствах. Зростання концентрації виробництва відбувається за рахунок розширення діючих підприємств, будівництва нових великих підприємств або об'єднання кількох малих. Економічний ефект при цій формі організації виробництва забезпечується за рахунок зменшення затрат на одиницю продукції, збільшення фінансових можливостей для модернізації підприємства і т. ін. Так, використання потужніших у 2-3 рази енергоблоків електростанцій призводить до збільшення продуктивності праці (кількості виробленої продукції на одиницю часу) одного робітника у 2-2,5 рази. Однак надмірна концентрація призводить до негативних наслідків через зростання відстані перевезень сировини і готової продукції. В сучасних умовах ефективними можуть бути малі і середні підприємства - їх легше переорієнтувати на випуск конкурентоспроможної продукції і тому доцільною є де концентрація виробництва.

Спеціалізація - це звуження профілю підприємства, орієнтація на виготовлення певного продукту, його частини або обмеження його окремою стадією послідовного технологічного ланцюга. Розрізняють три форми спеціалізації виробництва: предметну, подетальну і постадійну.

Предметна спеціалізація полягає у виробництві певних готових (зазвичай, нескладних) виробів на окремих підприємствах. Подетальна спеціалізація - це виготовлення окремих вузлів, деталей, агрегатів на промислових підприємствах. Найбільш поширена в машинобудівних галузях. Постадійна спеціалізація - це послідовне виробництво напівфабрикатів, деталей чи вузлів на різних підприємствах, кожне з яких виконує певну стадію обробки або ж спеціалізується на окремій стадії технологічного процесу. Ця спеціалізація поширена у машинобудуванні (наприклад, відливання заготовок, їх механічна обробка та покриття деталей), а особливо - в кольоровій металургії (видобуток бокситів - виробництво глинозему - виплавка алюмінію - виробництво прокату), нафтохімічній промисловості.

Кооперування - це регулярні, спеціально зумовлені зв'язки між спеціалізованими підприємствами, які є надзвичайно важливим чинником комплексного розвитку національного господарства як у цілому, так і на окремих територіях. Найрозвинутіше кооперування у галузях, що виробляють складну продукцію, особливо у машинобудуванні. На автомобільних заводах 40-60 % загального обсягу продукції становить та, що надходить із суміжних підприємств. Особливо це вигідно, коли кооперовані підприємства розміщені близько, що зменшує транспортні затрати.

Поєднання на одному підприємстві (комбінаті) кількох виробництв, що можуть належати до різних галузей промисловості, називається комбінуванням. Ґрунтується воно на основі комплексної переробки вихідної сировини, відходів виробництва або послідовній технологічній обробці сировини. Комбінування найхарактерніше для металургійного, хіміко-індустріального та лісовиробничого комплексів.

Сьогодні до цих форм організації виробництва можна ще додати диверсифікацію і комплексування.

Диверсифікація виробництва - це процес його кількісного та якісного урізноманітнення. Характерна для великих підприємств, які повільно реагують на зміну попиту. Тоді паралельно з випуском основної продукції розгортається виробництво іншої, яка користується попитом. Прикладом такого підприємства є "Південмаш" у Дніпропетровську, на якому паралельно з виробництвом ракетної техніки налагоджено випуск колісних тракторів, тролейбусів, побутової техніки та ін.

Комплексування виробництва полягає у встановленні ефективний виробничих зв'язків між окремими підприємствами різних галузей. Ці підприємства можуть послідовно переробляти сировину, взаємно постачати матеріали і готову продукцію, використовувати спільну виробничу інфраструктуру (складські приміщення, системи водо-, газо-, теплопостачання, транспортні шляхи). В результаті дії цієї форми суспільної організації формуються промислові комплекси.

На території України промисловість розміщена нерівномірно. Основними елементами її територіальної структури є промислові пункти, центри, вузли, агломерації і райони.

Промисловий пункт - це населений пункт, в якому є тільки одне промислове підприємство.

Промисловий центр - це населений пункт, в якому розміщено декілька промислових підприємств, не поєднаних між собою виробничими зв'язками.

Промисловий вузол - це один або декілька близько розташованих промислових центрів, в яких розміщені підприємства, що мають між собою тісні виробничі та економічні зв'язки. При наявності значного центру вузол може перетворитися на промислову агломерацію. Поєднанням вузлів та агломерацій, що мають взаємозв'язки, на певній території утворюється промисловий район.

На розміщення підприємств і установ господарського комплексу країни впливають певні чинники, які зумовлюють найефективніше функціонування їх у даному місці, найменші затрати на виробництво і транспортування продукції, їх називають факторами розміщення господарства.

Фактори розміщення групують, виділяючи серед них:

а) природні (паливний, сировинний, водний, природних умов);

б) техніко-економічні (енергетичний, сировинних ресурсів, транспортний, споживчий, економіко-географічного положення, виробничої інфраструктури);

в) демосоціальні (трудових ресурсів, споживчий, соціальної інфраструктури).

Під сировинним у першій групі необхідно розуміти природну сировину, а в другій групі - матеріали, які виготовлені на підприємствах (метал, пластмасу), що йдуть на подальшу переробку. Споживчий фактор у групі техніко-економічних стосується підприємств-споживачів, а у групі демосоціальних - населення. З розвитком науки, впровадженням в економіку досягнень НТП, вплив деяких чинників на розміщення господарства (особливо природних) поступово зменшується.

У процесі розвитку суспільства, при плануванні будівництва нових підприємств держава має певні загальні інтереси, які часто не узгоджуються з факторами розміщення окремої галузі. Нею розробляються певні принципи територіальної організації промисловості, сільського господарства, транспорту, сфери послуг. Це головні напрямки розвитку господарства і суспільства в цілому стосовно їхнього розміщення або принципи територіальної політики держави.

Українська соціально-економічна географія обґрунтовує такі принципи розміщення господарства:

1. Наближення виробництва до джерел сировини, палива, енергії, районів споживання готової продукції й зосередження трудових ресурсів.

2. Вирівнювання умов життя людей всіх регіонів країни, активніше освоєння нових чи пожвавлення розвитку депресивних районів.

3. Комплексний розвиток і раціональне поєднання різних галузей виробництва та сфери послуг.

4. Врахування екологічних проблем.

5. Активізація розвитку малих і середніх міст.

6. Врахування міжнародних зв'язків.

7. Максимальне врахування досягнень науково-технічного прогресу.

Деякі з цих принципів розміщення господарства не узгоджуються з факторами і призводять спочатку до зростання собівартості продукції й послуг. Однак у країнах з ринковою економікою через надання пільгових кредитів, зниження податків, заохочують підприємців споруджувати нові господарські об'єкти там, де зацікавлена держава.